ЛИСТ ДО ДОЧКИ ЛЕСІ ПЕТЛЮРИ*

Моя люба Лесінько!

Я дуже тобі дякую за твого хорошого листа. Татко багато працює, згадує і мамочку і Лесіньку. Бень воює з большевиками та китайцями. А татко все думає, якби закінчилась війна, то він вмісті з Лесінькою і мамою поїхав би кудись в гори, щоб одпо­чити. Живе татко у вагоні і вже душно йому. Цілую тебе, моя доню.

А Льоня Сірополко у мене помічником шофера.

Твій татко

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пе­тлюри в Парижі. Дати на листі нема, очевидно, він був написаний в кін­ці 1919 або на початку 1920 року. Василь Бень — адьютант С. Петлюри.

ЖАДАННЯ*

28/1 1920 p.

1) Антанта, зокрема Франція, повинна дати уряду У. Н. Р. в першу чергу допомогу, яку вона дала всім новим державам — Чехії, Польщі — себто допомогти організувати національну армію.

2) Одиноким конкретним засобом для цього є формування реґулярних частин з полонених, перебуваючих, головним чином, у Німеччині і Італії. Таким місцем для формування могли би бу­ти Румунія і Польща, які, при відповідних вказівках Антанти, не одмовлять дати цю поміч Україні.

3) При допомозі Антанти повинно бути переведено озброєння і заосмотрення всіх зорганізованих на вказаних територіях війсь­кових частин, при чому український уряд жадає, аби уряди Ан­танти не чинили перепон вступу військових старшин до Укра­їнської Армії, зокрема до формуємих частин.

4) Український уряд жадає, щоб Франція вжила заходів перед урядами Антанти про якнайскорший транспорт закупленого за кордоном майна, приналежного У. Н. P., в першу чергу військо­вого і санітарного.

* Друкується з ориґіналу, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Пе­тлюри в Парижі. Нема даних, до кого адресований цей документ, на­писаний рукою Петлюри, але без його підпису.

ГЕНЕРАЛУ ЗЕЛІНСЬКОМУ,  ГОЛОВІ ВІЙСЬКОВОЇ

МІСІЇ УНР У ВАРШАВІ*

П. Генерале!

Посилаю до Варшави адьютанта свого Доценка, який дасть Вам повні інформації про стан і потреби нашої армії. До Вас він передасть для полагодження ряд справ. Ви негайно маєте їх полагодити. Головне значення має для армії, аби вона мала: а) хар­чове постачання, щоб уникнути різних непорозумінь на місцях, б) спокійне запілля і залізничну комунікацію, яка б стратегічні перевозки виконувала у сфері розташування нашої армії по розказам¹ вашого штабарма. Прошу на це звернути якнайпильні­шу увагу. Докладніші відомості про стан речей у Польщі висла­ти через Доценка або спеціяльним кур'єром. Потребуйте од Стрижака і інформбюра енерґійної праці в напрямку освідомлення пре­си про ролю нашої армії, про Галичину (моє побачення з Пілсудським) і про безпідставність тої політики, яку проводить Ан­глія в справі перемир'я. Моя ставка з 19/VII буде в Ягольниці, а штаб армії в Озерянах.

18/VII 1920

Петлюра

* Друкується з ориґіналу, власноручно написаного Петлюрою, що  зберігається в Pilsudski Institute of America in New York City, Архів Вій­ськової Місії УНР у Rzeczpospolita Polska, Тека ч. 1.

¹Rozkaz (Pol.) — наказ. — Ред.

ЗАСТУПНИКУ ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ У. Н. Р.

А. М. ЛІВИЦЬКОМУ*

Ситуація в зв'язку з стратегічним становищем ускладняється. Я маю враження, що мій лист на ім'я Пілсудського своєчасно Вами не вручено Начальнику Панства. З посередніх повідомлень одержав відомості, що на 11/VII Рада Оборони Панства з власної інщіятиви мала викликати Михайлова для розмов в галицькій справі. Вважаю неодповідаючим нашим державним інтересам зазначене запізнення вручення листа. З одержаних зі Львова часо­писів я бачу, що польська преса умістила певні уступи з листа, але про долю останнього і про наслідки не знаю нічого. Це усклад­няє моє становище і зв'язує руки. В кожному разі уважаю необ­хідним поінформувати Вас про ті заходи, які я намітив вчинити. Отже:

а) По повороті В. Прокоповича з штабу нашої армії (25/VII) я матиму з ним нараду і укладу текст телеграми чи листа на ім'я Пілсудського; в цьому звертанні я запитаю про долю мого листа, мотивуючи це тяжким стратегічним становищем і необхідністю ясности плянів на майбутнє. В такому становищі, як зараз, армія не може довго бути: поляки не дають ні заосмотрення, ні постачання, а разом нашу ініціятиву в цьому напрямі зв'язують різ­ними приписами, в яких бачу неоправдане недовір'я та запідозрення. До цього часу з моменту переходу р. Збруч, армія нічого од поляків не отримала. Коли так тягтись буде, армія буде само­вільно брати; ексцеси і зловживання неминучі.

б) Якщо на протязі певного числа днів я не отримаю відпо­віді, буду вважати себе вільним од контактних обов'язків супроти польського командування, і якщо большевики прорвуть фронт, а поляки підуть на неможливі для нас умовини перемир'я чи ми­ру, то спасаючи і нашу армію і нашу державність, примушений буду поступити так, як того вимагають інтереси української державности.

в) У зв'язку з § б) я вважаю необхідним перетягти нашу шос­ту дивізію Безручка з Полісся до нашої армії.

г) Всі ланьцуцькі поповнення необхідним вважаю перепра­вити до дійової нашої армії, бо остання, терплячи втрати, не має жодних поповнень і стає менш боєздатною. Прошу зауважити ген. Зелінському, що поповнення з Ланьцуту і з інших міст повинно негайно переправити до нашої армії через Чортків і що всяке за­гаювання цієї справи для нас приносить найтяжчі наслідки. Ще в Замості я давав в цій справі категоричні накази ген. Зелінсь­кому — вимагаю точного виконання і то в дусі точного виконан­ня моїх наказів. Щодня йдуть на Збручі тяжкі бої, в яких гинуть наші люди, а поповнень немає. Так довго ми витримати не можемо. В цілях скорішого перетранспортування поповнень з Ланьцуту я, на домагання армії, висилаю туди кількох старшин з дійової армії.

З докладними відомостями та інструкціями пропонуватиму В. Прокоповичу від'їхати на день-два до Вас у Варшаву.

24. VII. 1920 р.

З повагою Петлюра

Пост-скриптум. До Букарешту прибув ген. Кірей од Вранґеля в справі встановлення військового контакту з нами. Він веде пере­говори з Мацієвичем. Вчора у мене був французький капітан, повідомив про Кірея і Вранґеля і запитав про мій погляд на це. Я одповів, що не маю заперечень проти переговорів в справі війсь­кового контакту. Приватні відомості говорять, що в тилу Вранґеля до праці приступають українські комісари за згодою Вранґеля. В. Прокоповича чекаю з армії сьогодні. По повороті він від'їде назад до уряду і, певно, до Вас на день-два.

24. VII. 1920 р.

Петлюра

З оригіналом згідно — Крушинський, сотник і адьютант

* Друкується з копії, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі.

ЛИСТ ДО К. А. МАЦІЄВИЧА*

Шановний Костю Андріяновичу!

У зв'язку з акцією ген. Вранґеля на півдні України, я вважаю необхідним подати Вам деякі уваги та директиви, якими слід ке­руватись при відповідних обставинах.

1) Головне Командування Українських Військ не може іґно­рувати присутности на нашій території певної реальної сили воро­жої большевикам.

Для того координація в майбутньому (коли наша армія перейде з Галичини на свою територію), операцій нашої ар­мії з армією ген. Вранґеля є можливою і доцільною. Головне наше Командування справу цю практично розв'яже. Коли поляки знову будуть наступати проти большевиків на терені Правобережної Ук­раїни, то це розв'язання мало би наступити за порозумінням з поль­ським ген[еральним] штабом. Не передрішаючи майбутніх опера­тивних плянів, я гадаю, що контакт в оперативних акціях з армією ген. Вранґеля може виявитись лише в формі розмежування райо­нів, де мають одбуватись ці акції. Натуральна річ, що найкраще бу­ло би, коли Правобережжя посідала би наша армія, а армія Вран­ґеля йшла собі по лівому березі, поки наше військо шляхом мобі­лізації не скріпиться остільки, щоб могло зайняти і Лівобережжя.

2) Політичні договори з командуванням ген. Вранґеля в цю пору були би несвоєчасні і недоцільні. Акція політична наразі могла би обмежитись віикористуванням настроїв українських серед армії Вранґеля, тим більше, що в ній мається значний від­соток українців.

3) Зайняття Одеси десантом Вранґеля з метою передачі її нам, я вважаю недоцільним, бо це потягло би за собою з нашого боку компенсації ген. Вранґелю, питання, про які в дану пору я вважаю недоцільним [говорити].

4) Слід звернути увагу на використання українських війсь­кових, порозкиданих по Болгарії і Юґославії, для нашої армії, про що я пишу Вам окремим листом.

5) Для координації акції в зазначеному напрямку вважаю необхідним, аби Ви повідомили належним чином про дані Вам інформації та  директиви  наших  послів  в  Туреччині,  Греції та Юґославії.

7/VIII 1920 р.

Петлюра

З правдивою пошаною

Ставка

З  ориґіналом згідно: Крушинський, сотник і адьютант.

* Друкується з копії, що зберігається в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі.

ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ

     І

ГОЛОВНИЙ ОТАМАН

ВІЙСЬКА У.Н.Р.

"    " листоп. 1920 року

ч. 2/1201

ПІДПОЛКОВНИКУ КІВЕРЧУКУ*

Наказую Вам, сформувавши партизанський отряд із охочих старшин та козаків, вирушити в тили ворога і взятись за широку партизанську діяльність під прапором Української Народньої Республіки. Ви уповноважуєтесь мною для організації згаданої ро­боти головним чином на території Київщини, але, в разі потреби, Ви маєте право поширити свою діяльність і на терени сусідніх земель.

В справі Вашої роботи Ви повинні установити зв'язок з ін­шими повстанчеськими організаціями, працюючими під прапором У.Н.Р., а коли буде відчуватись потреба, то обняти командування військовими силами повстанчеських організацій на зазначеному терені. Ті розпорядження, які Ви в інтересах У.Н.Р. найдете по­трібним віддавати, повинні вважатись, як розпорядження походячі від Головної Комаїнди Війська У.Н.Р. В своїй діяльності Ви по­винні керуватися законами У.Н.Р. і наказами Головної Команди її Війська. Як представник цивільної влади до Вас прикомандировується Д. Тесля. На правах цивільного комісара він повинен допомагати Вашій військовій праці у всьому, що буде вимагатися інтересами її.

Вищезазначене стверджується підписами та печаткою.

Петлюра

Начальник канцелярії, адміністратор  Виговський

Печатка: Канцелярія Головного Отамана Військ У.Н.Р.

* Друкується з машинопису на батистовій носовій хустці розміром 29 х 28.5 см. Власноручні підписи зроблені чорнильним олівцем. День місяця не зазначено. Зберігається в Музеї при Церкві-Пам'ятнику, Саут Бавнд Брук, Нью-Джерсі.

ЛИСТ ДО Ф. П. ШЕВЦЯ*

Шановний Хведоре ¹ Петровичу!

Відповідаючи на листа Вашого од 16/ХІ ч. 567, вважаю необ­хідним зазначити, що він у деяких своїх уступах справляє на мене враження витвору фантазії і взагалі якихось дивовижних витворів.

1) Справа арешту. Я про неї не знаю; ніхто мені про се не докладав. Відраховую цю справу до циклу тих, які створю­ються людьми, що вносять розбрат в українське громадянство, настроюючи одну групу проти другої, провокуючи одного діяча проти другого. Те, що Ви повірили подібній провокації, є резуль­тат, як я гадаю, безкритичного відношення до різних „інформато­рів", що в мутній воді рибу ловлять і свідомо чи несвідомо терори­зують одповідальних політичних діячів.

2) Ваш поворот на Вкраїну. Я гадаю, Хведоре Пет­ровичу, що, якби Ви справді хотіли повернути на Україну, то дав­но б це зробили, не чекаючи офіційних запрошень і не залишаючи без відповіді першого з них. Працюючи з людьми, що хотіли бути з нашим народом і як уміли, так і робили разом зі мною дер­жавну працю, я і мусів і мушу з тими людьми та державними установами в такій справі, як Ваш поворот на Україну, рахува­тись. Це найбільш відповідна форма, якою можна було справу повороту розв'язати, особливо коли взяти на увагу ту працю, яку провадив закордоном А. Г. Макаренко. Кваліфікувати її я не буду — то страва парляменту суверенного, але я повинен підкреслити що вона не одповідала інтересам державним, як вони розумілись державним центром на Україні і тому опреділила собою і харак­тер тої позиції, на яку уряд став у цій справі.

3) Єдиновласне Правління. Воно результат істо­ричного процесу і певного відношення сил серед нашого народу і виразника державної волі, яким в ці часи — починаючи від за­кінчення сесії Трудового Конґресу — є активні політично-державні групи та партії українського громадянства, працюючі під гаслом УНР. Я не хотів — Ви це добре знаєте — цього становища, а коли історичні обставини мене поставили на ньому, то вважаю за одповідне стояти, на ньому, розглядаючи та кваліфікуючи свою місію, як людини для переходової хвилі в нашій державності, поки скликання суверенного парляменту дасть мені можливість зло­жити на його руки той тяжкий хрест, який доля поклала на мене, який мене мулить своєю одповідальністю і який не в однаковій вазі несли інші члени Директорії, бо Ви самі розумієте, що куди легше той хрест нести у Відні, як серед України, та ще в тяжких умовинах мілітарної боротьби. Зрештою я повинен підкреслити, що колеґіяльний принцип верховного управління не порушений, бо я працюю на підставі формально-державних пленіпотенцій і за­кону. Я перший буду радіти, коли справа ця розв'язана буде ком­петентною інституцією державною, яка матиме належні права для цього. До створення її я вживав усіх сил, і не моя вина, що стра­тегічні умовини все стояли на перешкоді тим намірам у цій справі, які мав і я, і уряд. В суті діла єдиноличного управління не було, немає і не буде. Я працював і працюю не персонально, а через уряд, який формувався завжди певними політичними партіями чи громадянськими кругами і який має в своїй державній праці під­тримку тих партій і кругів.

Висловленим опреділюється вся безпідставність тих нарікань, які Ви робите уряду, обвинувачуючи його в антидемократичності. Це, Федоре Павловичу, одні слова, стереотипні і навіть „не­красиві", за якими немає ні змісту, ні підстави, їх можна говорити  лише не знаючи дійсного стану речей на Україні, або свідомо бажаючи облити брудними помиями тих людей, що мають муж­ність державно працювати серед неймовірних обставин, віддаючи себе до цілковитої розпорядимости інтересам республіки. Я гадаю, що Ви самі не вірите своїм словам, коли говорите про антидемократичність уряду, бо не можете дати правдивої відповіді на запи­тання: 1) де, 2) коли і 3) в чому та недемократичність виявилась. Ми вже пережили хвилі демагогії дешевої і такою дешевою арґу­ментацією безпідставних закидів обґрунтувати не можна.

Я пишу Вам приватного листа на Ваш офіціальний і тому дозволяю собі, як бачите, більшу волю виразів. Офіціяльну від­повідь на лист ч. 567 Ви отримаєте в ближчому часі, бо тільки тепер я можу передати його на розгляд уряду.

З правдивою пошаною

Петлюра

13/ХІІ 1920 р.

*  Друкується з  ориґіналу,  що зберігається в Музеї-Архіві УВАН у США; архів д-ра М. Шляхтиченка.

¹  Далі в цьому листі Петлюра також пише „Федоре". — Ред,

ДОДАТОК ДО ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Матеріяли з преси 1917 р. і брошура видана Міністерством Преси

і Інформації УНР 1919 р.

ПРОМОВА С. ПЕТЛЮРИ НА ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ

2-му ВІЙСЬКОВОМУ З'ЇЗДІ *

ПЕТЛЮРА: Коли ми творимо наше національне військо, треба знати основи, на яких буде будуватись демократичне українське військо. Ви уже ухвалили схему статуту Г.У.К. [Генеральний Український Війсь­ковий Комітет], зразковий статут громади, але це ще не все. Треба ще знати щоденну тактику, точні правила, якими вояк повинен керува­тись. Це ніби „Заповіді" українському воякові.

Далі докладчик вичитує та пояснює кожен пункт цих ,,3аповідів". Головне завдання їх — це виховання людини на принципах дійсного демократизму та братерства: вояки-громадяни, члени організацій, по­винні завжди стояти на сторожі здобутків революції та виховати з себе дійсних синів свого народу і розмовляти виключно по-українському, також писати додому листи виключно рідною мовою, завертаючи тим самим до свого і своїх рідних. Після читання докладчик закінчує: ,,От ті головні точки, які Г.У.К. визнав за потрібне подати на вашу увагу. Звичайно, кожен з вас давно про це думає, і ми тут подаємо не тільки тому, що треба все це ще й надрукувати, щоб кожен мав все це повсяк­час з собою, щоб кожен у своїй щоденній праці міг керуватися цими заповідями. Бо тільки тоді, як кожен буде свідомо додержувати цих пунктів, ми матимемо сильну організацію, здобудем тверде та непохит­не військо, що дійсно здібне буде захистити волю свого народу та ви­вести зі злиднів на шлях всесвітнього культурного життя".

Збори одноголосно ухвалюють всі вичитані докладчиком пункти та прохають якскорше надрукувати їх.

ЛЕВІТСЬКИИ докладає, на чому зупинились балачки з приводу виборів постійних членів у склад Г.У.К. Після деяких балачок з цього приводу, збори величезною більшістю ухвалюють залишити постійни­ми членами усіх 17 душ, обраних на попередньому з'їзді та додати до них зараз 10 осіб нових. Решту, до 40, українці мусять обрати уже на невеличких фронтових та окружних з'їздах.

Заява надзвичайної ваги.

На трибуну виходить т. Винниченко при цілковитій тиші, що зразу запанувала в залі. З повною повагою до історичної хвилі т. Винниченко чятає Універсал Всеукраїнської Центральної Ради до українського на­роду. Після останніх слів збори, як один чоловік, проголошують Славу вільній Україні.

ПЕТЛЮРА: Я гадаю, що у цю хвилину мені пощастить висловити думки, що хвилюють ваші груди. Хвиля, яку ми переживаємо з вами, є хвилею великої відповідальности. Во ім'я спасіння України, во ім'я спасіння цілої Росії, Центральна Українська Рада зважується взяти на свої плечі надзвичайно великі та відповідальні обов'язки. Ви бачили, які великі заходи були вжиті Ц.У.Р., щоб революційний уряд прислу­хався до нашого голосу. Все було зроблено, але Центральне Правительство показало себе глухим і не зрозуміло того великого організаційного процесу, що відбувається зараз у нашому народі під проводом Ц.У.Ра­ди. За той державний розум, що під сей час виявила Ц.У.Рада, за те розуміння історичного моменту з повною справедливістю, може уперше, можна сказати: „Слава Україні".

Гучний вигук „Слава Україні" з двох тисяч грудей був відповід­дю на слова промовця.

* „Робітнича Газета", Київ, 14 червня 1917 p., ч. 60. У книжці „Симон Петлюра. Статті, листи, документи", Нью-Йорк, 1956, був поданий доклад С. Петлюри на Всеукраїнському Другому Військовому З'їзді за „Вістником Союзу Визволення України".

3-й ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ З'ЇЗД*

2-й день (далі)

Т. ПЕТЛЮРА (від Військового Генерального Комітету): Інституція, від імени якої я маю честь вас вітати, є плоть од нашої плоті і сила її є ваша сила (оплески, і з боку „самостійників" чуються по адресі про­мовця ворожі репліки).

Оскільки ви були організовані, остільки ми могли виявити свою силу і рішучість (голос в місця: „нічого ви не виявили").

Генеральний] Військовий] Ком[ітет] зробить вам доклад, після чого ви й казатимете це. Сміло можу твердити, що Ген[еральний] Вій­ськ[овий] Ком[ітет] має тепер під собою ґрунт, має й силу („самостій­ник" з місця: „то наша сила").

Тут нема „ваших" і ,,наших", тут всі наші. Ми всі є єдине револю­ційне українське військо (оплески).

Але як раніш, так і тепер, я скажу, що разом з тим всі ми є пере­одягнуті робітники і селяни. Тому іх думки, їх ідеї — мусять бути на­шими думками, нашими ідеями.

В справах політичних, отже, ми повинні йти шляхом, наміченим Центральною Радою. Ніяких сепаратних ліній від тих, які ведуть се­ляни і робітники в Цен [тральній] Раді не повинно бути.

Виробивши сильну думку, спільне слово, ми скажемо, що це слово для кожної частини, для кожного козака є закон.

Ось в чому наша сила!

* „Робітнича Газета", Київ, 24 жовтня 1917 p., ч. 166.

З'ЇЗД РАД РОБОЧИХ, СЕЛЯНСЬКИХ І СОЛДАТСЬКИХ ДЕПУТАТІВ.

Ранішнє засідання 5/ХІІ [1917 року]*

ПРОМОВА ПЕТЛЮРИ

Я буду говорити коротко і тільки факти. А факти ті говорять, що, ледве тільки в армії явилися емісари Ради Народніх Комісарів, з укра­їнцями там не рахувалися. Ставка пучкою об пучку не вдарила, щоб піти нам назустріч в справі українізації армії. Мені в моїй роботі ставка чинила саботаж. Граючись з нами чудесними словами на нас готовили похід, і ми відчували, що нам, українській демократії, у спину хтось готує ніж.

Захищаючи права українського народу, українське правительство мусіло захищати себе, Центральну Раду і знов же той народ, що ство­рив їх. Разом з ультиматумом большевики концентрують своє військо для розбиття Української Народньої Республіки. У Старокостянтинові, Гомелі, Брянську, збираються ті кулаки, що мають знищити всю нашу роботу національного відродження. Перші ешельони з Гомелю підхо­дять до Бахмачу (крик з боку большевиків: „неправда"). — Правда, у мене документи в руках!

Скільки шкоди наробили большевики! Вони перші почали оголяти фронт, чого я в своїй діяльності ніколи не робив. Фронт оголяється, щоб виступити проти України. Першим мав виступити ґвардійський корпус. Ви уже знаєте, що він роззброєний. Карательні експедиції ідуть на нас з усіх боків. Але всіх заходів, щоб не пустити насильників, мною вжито.

З дозволу Генерального Секретаріяту я мусів оповісти частинну мо­білізацію вільного козацтва, для внутрішньої охорони.

На ультиматум я дивлюся як на потоптання наших прав і мушу тільки сказати, що захистити їх ми зможемо! (рясні оплески).

* „Робітнича Газета", Київ, 8 грудня 1917 p., ч. 201.

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКА *

(Єврейська делеґація у Головного Отамана [в Кам'янці Подільському])

17 липня 1919 року до Головного Отамана С. Петлюри з'явилася делеґація від єврейського населення в особі рабина ГУТМАНА, пред­ставників: Кам'янецької Єврейської Громади — Клейдермана, Сіоністів і Громади — Альтмана, трудового єврейського населення — Крайза, робітничої партії Поалей-Ціон — Драхлера, представника Бунду і з'єд­наних соціялістів — Бограда.

Головний Отаман звернувся до делеґації, заявивши, що він прохав міністра внутрішніх справ і міністра єврейських справ, щоб до нього прибула делеґація від усього єврейського населення, а не від партій, щоб переговорити про бажання Головного Отамана і про бажання пред­ставників єврейського населення як найкраще упорядкувати мирне спів­життя цих двох народів.

Бесіда була не політичною, але зовсім одкинути політичний мент є неможливим.

Большевизм існує: це є хвороба. Але большевизму не буде, тому що він не має коренів, особливо на Вкраїні, де 84% населення — це се­ляни. Протиєврейські виступи є результатом роздратування, викликаного провокацією. З провокацією я буду безмилосердно боротися як з по­гляду державного, так і з погляду військового.

Козаки, котрі грабують, з людей військових перетворюються в про­стих бандитів. Козаки це вже розуміють і самі вживають проти цього заходів. У зв'язку з розвитком наступу нашої армії я буду вимагати від державних інспекторів і військового начальства, щоб вони вживали са­мих рішучих заходів у боротьбі з погромами, — заявив Отаман Петлюра.

У Галичині євреї ідуть разом з українцями. Поляки євреїв і україн­ців однаково переслідують, а галицьке українське громадянство дуже цінить цю спільну працю. Також і наші козаки звернули свою увагу на це. Головний Отаман хоче слова від делеґації, що вона буде впливати на той бік фронту. З свого боку Головний Отаман розповсюдить по той бік фронту свої телеграми і телеграми єврейського населення. Треба боротись з большевиками, але боротьби з євреями він не допустить. Головному Отаману відомо, що большевики хотять деморалізувати укра­їнську армію, навіть асиґнували для цього мільйони грошей. Йому ві­домо, що большевики грабують єврейське населення. Так було в Солодківцях, і він радив представникам єврейського [населення] Солодківців звернутись до єврейського міністра [і] доставити йому спис шкод, а міністер вже буде дбати, щоб уряд асиґнував необхідні кошти. Покищо він видав їм допомогу на кілька днів. Він хоче почути від делеґації слово, котре переконало би його, що єврейське населення допоможе йому в боротьбі з большевиками. Україна веде боротьбу за свою самостій­ність. Євреї увесь час підтримували українську самостійність. Він про­хає і надалі підтримувати його в цьому.

Головний Отаман заявив, що він готовий з задоволенням вислуха­ти кожного.

Першим говорив на єврейській мові рабин Гутман: Релігійні зви­чаї вимагають, що коли бачать Голову народу, то говорять молитву: ,,Благословен той, хто відділив від своєї чести чоловікові". За часів цари­зму у нього такого випадку не було і він не зміг би висловити таку мо­литву, як владі, опоганившій частину божества в собі єврейськими по­громами. У большевиків він теж не міг висловити цю молитву, бо вони цілком опоганили божество.

Тепер він висловлює молитву з легким серцем, бо напрям діяльности і склад уряду демократичний, при котрім єврейському народові буде легко жити. Найкращим доказом цього являється те, що Україна явля­ється першою країною, в котрій єсть єврейський міністер. Большевизм був з погляду святої Тори свого роду Вавилонське Стовпотворіння, по­коління котрого було покаране потопом, бо не могло існувати. Також і большевизм, бажаючи підкопатися під ґрунт, на котрім тримається релігійна частина єврейства, не міг користуватися симпатіями цієї ча­стини. А тепер, перед тим, як висловити молитву, він вимовляє клять­бу від імени всіх єврейських святинь, що в віруючій частині єврейства нема місця для большевизму. Він бажає і вірить у Божу силу, вірить, що Україна буде самостійною країною, і від імени святого Бога він про­хає світлого Отамана не допустити в містах, куди увійде українське вій­сько, сумних днів для євреїв. І піднімаючись разом зо всією делеґацією, він говорить молитву: „Благословенний, відділивший з своєї чести чоло­вікові".

Промова була перекладена на українську мову представником тру­дових кіл Крайзом.

АЛЬТМАН: Я — представник Громади і Сіоністів, і особливо остан­ніх; як вільний громадянин Української Народньої Республіки, перед вільним Головним Отаманом, буду говорити вільно, хоч би і несолодкі були мої слова. Ми, Сіоністи, дивимось на український народній рух, як на сіоністський рух, і ми не можемо не привітати його. Ми вітаємо йо­го і бажали би всім підтримувати його. Ми терпимо разом з вами сотні років і вже хотіли би вкупі з вами радуватися. Єврейський народ страж­дає на протязі двох тисяч років мандрування і навчився бути добрим громадянином. А Пан Головний Отаман добре знає, які ми добрі гро­мадяни в Німеччині, у Франції, в Англії та Америці. Ми, Сіоністи, не можемо стояти за большевизм, ми віримо в большевизм менш, як хто-небудь, але коли кажуть, що євреї йдуть в большевицьку армію, я го­ворю, що їх штовхають погроми з одного боку, і примусова мобілізація з другого. Як приклад, він показує на оринінський погром, як провокуюче явище. Взагалі після Проскурова легка була можливість дати себе провокувати. Не можливо тільки обвинувачувати євреїв, котрі йдуть до Червоної Армії, треба також осудити ті причини, котрі штовхають їх туди. Як приклад, він показує на те, що галицьке єврейство йде вкупі з українцями проти польських погромів. Тепер мусить провадитись така політика, щоби і вовк був ситий і цап цілий. Коли хочуть, щоби наша інформація мала відповідний вплив по той бік фронту, то необхідно усунути такі сумні випадки, які були, наприклад, в Китай-Городі.

ГОЛОВНИЙ ОТАМАН відповідає, що він вжив і вживе всіх захо­дів, але в один день нічого не можна зробити, тим більше, що провокація росте. Він вживає заходів через інспектуру і військове начальство. Копія його наказів стане відомою делеґації через єврейського міністра.

КРАЙЗ, з'ясувавши, що він являється представником єврейських ремісників і дрібних крамарів — цього єврейського селянства в місті, котрому при будуванні української держави суджено відіграти більшу ролю, як єврейському робітництву, дуже зруйнованому, завдяки остан­нім подіям, указав, що вони стоять міцно на принципі української самостійности і незалежности України. Ця позиція ремісників має націо­нальний і економічний ґрунт. Ремісники є єврейські націоналісти, і для них ясно, що для їх економіки большевизм є згубним. Рівним чином і влада великої буржуазії, котру веде за собою Денікін, поставить у тяж­кі обставини ремісників. Тільки в демократичній Україні ремісники змо­жуть жити і розвиватися. Тому ми беремо участь у державнім будуван­ні і хочемо брати участь і в майбутнім. У нас для цього є досить сил. У нас є велика і гарна інтеліґенція.

Ми цілком підтримуємо нинішній уряд, підтримуємо єврейського міністра т. Красного, котрий по своїй партійній окрасці являється вираз­ником волі єврейського трудового народу. Ми особливо зацікавлені в тім, щоби особа, керуюча здійсненням національно-персональної авто­номії, котру завоювала єврейська демократія, була демократом.

Погром[и], від котрих особливо страждає єврейська біднота, є на­слідком діяльности чорносотенних елементів, вкорінившихся в військо, урядові органи і міліцію. Необхідно вигнати з них чорносотенців.

Інститут інспектури ми знаємо і покладаємо на нього великі надії, але треба для постійного контакту армії з єврейським населенням утво­рити поруч з загальною інспектурою і єврейську.

Ремісники вже беруть участь в обороні краю. Спілки ремісників працюють для постачання армії. Ремісники готові виконати обов'язок громадян і вступити до війська, але вимагають утворення в армії тако­го духу, при котрому українець не дивився би на єврея-козака, як на ворога.

ДРАХЛЕР: Як представник політичної партії, не вважаю можливим говорити про судьбу українського визвольного руху, не торкаючись по­літики. Коли Ви, Пане Головний Отамане, стоїте на чолі уряду, а не Гетьман Скоропадський, це саме політичне явище — наслідок певної політичної ситуації. Не можливо по-обивательськи творити державу, а треба мати під собою політичний ґрунт. Я не буду зупинятись на по­літичних помилках української політики до гетьмана, зупинюсь тільки на тих головних етапах політики Директорії, котру ми, Поалей-Ціон, проробили разом з вами від Вінниці до Києва і назад від Києва до Він­ниці. Політичне вагання утворило дві України — паперову і дійсну. Трудовий Конґрес і житомирський погром — найкраща ілюстрація цих двох світів. Ми глибоко переконані і маємо досить фактів, що жито­мирський і бердичівський погроми виникли проти волі уряду. Зараз же після житомирського погрому російські і польські чорносотенці похва­лялися: „Задуманий погромний плян нам прегарно вдався і тепер кі­нець Україні". Но уряд винен своїм замовчуванням погрому. Уряд, котрий став на соціялістичний шлях, повинен глибше вдуматися в погром­не питання. Він повинен був зрозуміти, що погроми є наслідком такої високої реакційної температури, від котрої будуть танути найкращі соціяльні обіцянки ... Но цей струмінь ляви, я переконаний, відштовхнув уряд Директорії від Києва на той бік Збруча.

Відступ від Києва по той бік Збруча було [був] нашою жахливішою соціяльною і національною трагедією. Ви, носителі національного ви­зволення, залишилися без народу, за котрий ви хотіли боротися, а ми, представники єврейського робітництва, котре хотіло разом з вами бу­дувати вільну Україну, залишилися без робітників.

У теперішнім наступі від Збруча на Київ новий соціялістичний уряд намагається запобігти попередній помилці. При першім наступі на укра­їнську територію Ви суворо наказали не тероризувати селянства. Зав­дяки цьому Вам вдалося почасти виграти допомогу села. Але коли ми переходимо до Вашого просування по містах і містечках, ми констату­ємо, що боротьба уряду з погромами не дала ще належних наслідків.

Наша партія стоїть на старім погляді, що єврейська демократія на­рівні з українським народом заінтересована в самостійності вільної Укра­їни.

На той же шлях ми кличемо широкі єврейські маси і організоване єврейське робітництво. Ця боротьба нашої партії потребує відповідної допомоги і відгуку, самої енерґійної боротьби уряду і військового Го­ловного Командування з єврейськими погромами.

Я глибоко переконаний, що не тільки ми, але вся єврейська демокра­тія візьме саму активну участь у боротьбі за визволення України. І в ря­дах армії єврейський козак рука в руку буде воювати і нести свою кров і життя на алтар національного і соціяльного визволення України.

БОГРАД: Щоб не повторити те, що говорили мої попередні това­риші, я заявляю, що я — представник Бунду й З'єднаної Єврейської Со­ціалістичної Партії. Бунд є та партія, котра завжди мала і тепер має най­більший вплив серед єврейської демократії, тому що вона фактично є лиш єдина соціял-демократична партія, круг котрої групується все ро­бітництво. Між єврейськими партіями, повинні Ви знати, Пане Головний Отамане, виник розкол. Комуністичні частини цілком вийшли з партії і утворюють тепер комуністичну спілку. Бунд, як Бунд, залишився на позиції, котра Панові Головному Отаманові відома ще з Трудового Кон­ґресу, — це є лінія, котру вели інтернаціоналісти і бундисти, сторонники Літвака. При цьому я повинен замітити, що після виступу т. Винниченка на Трудовім Конґресі, коли він обвинувачував демократію меншо­стей в неприйманні участи в уряді, що мало вплив на поправіння по­літики, багато членів Бунду і з'єднанці були з цим згодні. Но уряд з сво­го боку не виявив урядової влади по відношенні до бердичівських по­громників. Тепер Бунд і з'єднані єврейські соціялісти не хочуть зробити цю помилку. Ми стоїмо тепер перед вільною самостійною Українською Народньою Республікою, коли хочете, то вже тільки по одному тому, що нема з ким федерувати — ні з большевицько-комуністичною Росією, як і не з імперіалістичною Антантою. Тільки демократія України може утворити і утворить вільну і самостійну Українську Народню Республіку.

Уряд в теперішнім складі, як соціялістичний, нами підтримується. Но дозвольте мені, Пане Головний Отамане, сказати Вам те, що треба сказати. Бунд мав революційну мужність при царизмі висловити те, що йому треба було сказати. І в Кам'янці за часів комуністичного ісполкому ми знову мали мужність разом з українськими с.-д. і с.-р., російсь­кими с.-д. і с.-р., об'єднаними єврейськими соціялістами і з Поалей-Ціон подати спільний меморандум комуністичному ісполкомові, вимагаючи соціялістичних прав. Тепер при соціялістичнім уряді ми не можемо не звернути уваги, що соціялісти пануючої нації можуть леґально про­довжувати свою працю, а єврейські соціялісти, котрі потягнулись було за комуністичною течією, ко зараз же повернулись назад, не можуть мати леґального існування, не кажучи вже про провадження якоїнебудь соціялістичної праці. Я також не можу не вказати на факт, котрий на­ходиться, на мій погляд, в компетенції Головного Командування. Ви, Па­не Головний Отамане, вказуєте і ми підтверджуємо, що великий відсоток єврейських робітників знаходиться в комуністичній армії, котра бореться проти самостійної України. По, Пане Головний Отамане, українських комуністів є не менша кількість, коли не більша, як єврейських, котра бореться проти самостійности своєї нації; а вони такі ж злочинці, як єврейські комуністи, як не більші, з національного погляду. Але вже ж, беручи в полон єврейських червоноармійців, їх розстрілюють, а укра­їнських звільняють, і часто довіряють їм відповідну працю. Такий за­сіб боротьби з нашого погляду є антисемітичним, з котрим республікан­ський уряд і Армія повинні боротися.

Ми можемо говорити тільки з демократією, а коли Ви, Пане Голов­ний Отамане, бажаєте від нас бесіди з демократією по той бік фронту, то це залежить цілком від Вас, Пане Головний Отамане. Утворіть такі умо­ви, котрі нас не дискредитували би в очах демократії по той бік фронту за наш український державний погляд. Утворіть правдиву, чисто ви­триману, соціялістично-демократичну атмосферу, і я запевняю Вас, що демократія по той бік фронту не буде чекати нашого заклику, а сама до нас прийде.

Я хочу ще підкреслити, що ми підтримуємо єврейського міністра Красного. Це найбільш відповідаюча в теперішній мент особа, котра може і повинна бути на цьому посту. До того часу, поки єврейська де­мократія не призначить іншу особу, ми входимо в Раду Міністра Єврей­ських Справ і підтримуємо його.

Ми, Пане Головний Отамане, свою початкову демократичну працю зробили і йдемо навіть далі — тепер Ваша черга.

Відповідаючи представникам єврейського населення, Головний Ота­ман дав своє слово, що він всю силу свого авторитету використає для того, щоб усунути всі виступи проти євреїв, котрі так перешкоджають державній праиі. Отаман буде рішуче боротися з хуліганством. Цієї бо­ротьби вимагає і селянство, котре хоче твердої влади. Отаман просить широко в пресі оповістити про те активне підтримування, котре виявляє єврейське населення українській армії. Отаман просить єврейське на­селення спільно з ним утворити сприяючі обставини для мирного спів­життя братерських народів — просить допомогти Україні стати на ноги. Відносно участи євреїв в армії Отаман підкреслив, що в Ушицькім і Могилівськім повітах єврейські делеґації просили Отамана мобілізувати для армії і євреїв-козаків.

За згідність:

* Друкується з машинописної брошури, виданої з вищенаведеними заголовком і підзаголовком. Згори обгортки надруковано „Копія", а тро­хи нижче — „Українська Народня Республіка"; внизу — „Кам'янець на Поділлі 1919 р. Видання Міністерства Преси й Інформ. Укр. Нар. Респ. ч. 78". Зберігається в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі. Рукою колишнього бібліотекаря цієї бібліотеки, Григорія Довженка, на об­гортці написано: „Одержано в Празі 4/Х/26 р. від Доценка".

ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1921 — 1926

„ТАБОР"*

(Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі)

У слові „Табор" для українських військових письменників міститься не тільки сума тяжких переживань з життям за дротами чи в умовах еміґрації зв'язаних. Не тільки згадка про стародавню форму тактичної оборони, що нею користувалися прадіди наші в обставинах військової небезпеки: оточені з усіх боків витриму­вали натиск і наступ переважаючих сил ворога, а потім, давши добру відсіч, збитими колонами, за керівництвом єдиної керуючої волі, проривали лави ворожі, зручно використовуючи здобуту таким напруженням свободу рухів.

Для нас, крім оцих — сьогочасних та історичних — асоціацій, слово „Табор" і за символ стає. З ним зв'язується початок твор­чої праці і шукання української військової думки: хочемо ті можливості, що в собі відчуваємо, в певні цінності перетворити, той досвід мілітарної боротьби за власну державність, що його здо­були від 1918 року, систематизувати і в певні, радістю перемог і горем невдач позначені, висновки укласти та до загального вжитку нашої військової громади подати. Хай ця праця і розпочи­нається, і провадитись буде серед несприятливих умов, всю не­відповідність яких для творчих змагань, як фізичну так і моральну, може оцінити тільки той, хто на собі їх зазнав: ваше бажання праці в накресленому напрямку є сильнішим од несприяючих умов і міцнішим від тої виснажуючої атмосфери, що у менш загарто­ваних підрізує крила, гасить дух і кидає їх в обійми прострації. І може ні з чим іншим порівняти не можна оцього бажання, як з тими стремліннями наших військових прадідів, що перед погро­зою смертельної небезпеки, знаходили в собі не тільки сили за­глянути в обличчя її, а й останнім напруженням волі — „таборо­вою" тактикою — вимкнутися з ланцюга її. Коли за часів давно вже минулих користування такою тактикою могло давати щасли­ві наслідки лише при умові скупченої єдности, одностайности чинів і свідомого напруження волі з підпорядкуванням єдиному керівництву, то й за наших часів, серед небезпек загрожуючих українській нації, шукання — з'ясування цих елементів перемоги буде стояти перед нами, як найбільш актуальне завдання в за­гальній програмі нашого військового будівництва і як така праця, що від своєчасного перепровадження її залежати буде сама доля цього будівництва в майбутньому.

Приступаючи до неї, „Табор" не може, на нашу думку, не зв'язати її з іншими галузями національно-творчої праці, бо роз­глядає її як інтеґральну частину останньої, а до того остільки важливу, що без здійснення її справа будівництва української держави буде непевною, неповною і не забезпечуючою самих під­став її.

Встановляючи такий зв'язок, „Табор" не може не поставити собі завданням з'ясувати питому вагу військового чинника в бу­дівництві держави взагалі, а української зокрема, бо тільки тоді до цього чинника громадянство поставиться з належною увагою та сторожкістю.

* „Табор", липень 1923, ч. 1, ст. 51-79. Стаття також вийшла окре­мою брошурою під заголовком „Завдання української військової літе­ратури", Варшава, в-во „Варяг", 1937.

І

„Табор", або ширше беручи, українська військова думка, ставлячи перед собою такі відповідальні завдання — а ставити їх вона повинна — не може обертатись в колі виключно військово-фахових справ, хоч які вони численні та різноманітні, її інтереси значно ширші, значно глибші, ніж оцінка осягнень в галузі війсь­кової науки і критика певних норм військового життя. Цілий ряд проблем, що увіходять в обсяг загальнодержавної політики, поскільки вони так чи інакше впливають на інтереси оборони або [на] підготовку армії до виконання нею обов'язку війни, і може, і повинен увіходити в круг тих інтересів, де голос-опінія військової думки мусить бути відомим відповідальним чинникам влади і гро­мадянства. Тут військова думка через свої органи виконує ту ролю, що [її] через своє становище в державній структурі армія не може виконувати дорогою і в формах, властивих для громадсько-політичної акції. Армія не провадить політики, не бере безпосередньої участи в політичній боротьбі партій і угруповань; вона, як влучно характеризують її французи, є „la grande Muette". А проте для неї не можуть бути чужими й байдужими певні риси, напрям і висліди партійної боротьби. Свою ролю в державі ар­мія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державности. Там, де цей пріоритет хитаєть­ся, де партійна боротьба переступає межі державної доцільности, там захитується і внутрішня сила армії — її єдність та дисципліно­ваність.

Історія і чужих народів, і нашого власного, дає чимало пов­чаючих прикладів фатального впливу на армію зіґнорування по­літичними партіями цих принципів, що в дальшому своєму роз­витку логічно допроваджують до розбиття національної консолі­дації, а спеціяльно на військовому ґрунті, до загубленая армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.

Коли наявність у суспільно-політичному житті держави за­значених явищ виснажує моральну силу армії і розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть у тих випадках, коли щастить цього досягти, такі „осягнення" здебільшого бу­вають непевними і недовготривалими, бо витворюють аналогічні прецеденти, викликають наслідування, а часом допроваджують до того, що й самі партії, чи амбіціозні особи, стають сліпим зна­ряддям у руках розбурханих військових партій, гуртків і „заговорщиків". Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої великої Римської Імперії, могутність всесвітня якої занепала через боротьбу військових партій та „заговорщиків", і колишня персь­ка держава загубила свою велич через те, що експерименти окре­мих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів у справі захоплення влади, розкладали цю силу, і робили її нездатною до оборони держави.

В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за „столи" та „волості" українських князів, що допроваджували до знесилення великої української держави часів кн[язів] Олега, Володимира, Ярослава, Лева, безладна конкуренція численних претендентів на гетьманську булаву за часів „Руїни", що, послуговуючись дема­гогічними гаслами і засобами, втягала до неї і реґулярне того­часне військо, і народні маси, дає яскравий приклад фатального впливу подібних експериментів на долю держави.

З цих історичних згадок випливає „наука" і для наших часів, повчаючий сенс якої полягатиме в недопустимості повторення подібних експериментів над армією — все одно, чи ініціятива їх походить від політично засліплених угруповань чи від окре­мих, хворих на честолюбство, осіб.

В зв'язку з цим українська військова думка, через відповідні органи свої, має з'ясувати всю недоцільність і шкідливість, як для армії, так і для держави, зазначених вище нездорових тенденцій, прищеплюючи натомість громадянству ідею аполітичности армії і непорушности пріоритету державности. Інтенсивну працю в цьо­му напрямку інтереси справи обов'язують провадити перш за все серед військових елементів. Усвідомлення ними цих принципів зробить з них переконаних прихильників державного начала, до­сить загартованих проти розкладових впливів і нездорової пропа­ґанди. Така постава військових елементів, а перш за все старшин­ського та підстаршинського персоналу армії, буде міцною пере­шкодою для перепровадження навіть організованої деструктивної акції: вона відіб'є оскомину нерозважливо-злочинних заходів і дасть державі підставу для віри в свою армію в найбільш небез­печні моменти внутрішніх заворушень і конфліктів. Такого стану речей держава досягає комплексом різноманітних виховавчих заходів, серед яких і роля військової літератури відограє не остан­ню ролю. Остання буде тим більш чинною та виконуючою своє завдання, чим більше вона буде різноманітною своїм змістом. В зв'язку з цим широка проблема про взаємовідносини держави і війська і про взаємочинність війсь­кових і політичних чинників, що розпадається на ряд інших складових, вимагає до себе спеціяльної твор­чої уваги з боку представників нашої військової науки та лі­тератури і чекає всебічного наукового освітлення в монографіях та розвідках.

ІІ

Зокрема не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародньої політики держави. Ця політика добуває максимальних здобутків для дер­жави тільки тоді, коли державно-урядові органи, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами відповідальними за оборону краю. Взаємочинність обох органів в державах сталих, організованих, досягає такого гар­монійного завершення, що вони одне одного кориґують, допов­нюють і дають поруку певної тривалости в міжнародніх інтересах держави. Візьмімо приклад. Велика Брітанія з її величезними та багатими, колоніями, з її часто рішаючими міжнародніми впли­вами, ніколи б не досягла своєї могутности, коли б її Міністер­ство Закордонних Справ не працювало в постійному порозумінні з Британським Адміралтейством, опінія якого фактично, хоч може й не завжди помітно як для свого ока, так і для чужого, має рішаюче значення в усіх більш-менш відповідальних кроках Міні­стерства Закордонних справ. Вікова традиція співпраці обох орга­нів, виправдана досвідом, витворила ідеальний симбіоз взаємочинности їх, гідний наслідування для кожної молодої держави.

Об'єктивні умови існування української держави вимагають особливо такого симбіозу в праці відповідних органів її з огляду на географічну конфіґурацію кордонів України та скомпліковані завдання оборони їх. Кордони України стеляться на тисячі кіло­метрів суходолу, мало мають так званих „природних перепон", особливо на півночі та сході; зовсім не мають будь-яких фортифікаційних споруджень; сусідські відносини несталі і непевні, дякуючи імперіялістичним тенденціям на нашій землі, що завжди будуть підживляти і стимулювати колишнього окупанта її до повторення актів підбою та нового загарбання. Комплекс оцих несприяючих обставин зобов'язує нашу державу шукати порятун­ку не лише в організації своєї мілітарної сили для захисту від зовнішніх небезпек, не лише в утворенні в себе дома технічних засобів оборони, а і в площині певних політичних комбінацій — договорів та союзів, за допомогою котрих оборонні інтереси на­шого краю можна зробити більш певними та міцними. Обрання со­юзників у таких умовах менше всього може підпадати впливові тимчасових політичних комбінацій чи інтересів окремих націо­нальних груп з їх еґоїстично-меркантильними плянами, що на­магатись будуть власним вигодам надати характеру загальнодер­жавної доцільности і заінтересованости. В нашому минулому ми можемо зазначити такі факти, коли політика, підпадаючи впли­вові окремих національних груп, давала небажані наслідки для інтересів держави: невдача величавих плянів гетьмана Богдана полягала між іншим і в тому, що його політика, якій не можна відмовити в правильності провідної думки, заламувалась під впли­вом перебільшеної оцінки певних національних чинників і ста­вила для тодішньої стратегії тяжкі, часто непоборимі нею, зав­дання. Надмірна оцінка, наприклад, інтересів окремих українсь­ких областей (Галичина, Волинь, Полісся, з клясовими інтере­сами місцевої української шляхти), що їх хотів великий гетьман включити зразу ж в межі своєї держави, тягла за собою таке ж саме надмірне розтягнення фронту, розпорошення військових сил і надмірне напруження мобілізаційних можливостей країни, що було не під силу нації, особливо, коли взяти на увагу незабез­печеність військової бази в середині краю, в серці метрополії, і несталість стосунків з іншими сусідами. Завдяки цьому, основна лінія політики гетьмана заламалась, стратегія не мала сили в цілому виконати величаві завдання та вимоги її, а все це врешті довело до історично-неуникненого явища, як от Переяславська Умова 1654 року, що її Богдан Хмельницький, ніби декляративно з власної волі, але фактично примушений був збігом обста­вин підписати.

В новітніх умовах, за часів боротьби 1918-1920 років, неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприяючі обставини і для її мілітарної боротьби. Подібно до того, як Богдан Хмельницький не міг створити бази для своєї боротьби на Чорному морі, побережжя якого, з порівнюючи далекосягаючими на північ землями, фактично належало тоді туркам, або їх васалам татарам, так і ми в 1918-20 роках позбавлені були можливости опертись на морі, як на своїй базі, і збігом обставин примушені були шукати її на непевному суходолі, шляхом порозуміння з одним із своїх сусідів. Варшавська умова 22 квітня 1920 року була історично вимушеним фактом, неминучим ланцю­гом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливости чи злої волі, як дехто легковажно і поверхово думає про неї. Її уємні моменти були відомі відповідальним діячам, що підписували її, але не могли бути переборені чи невтралізовані через об'єктивні причини міжнароднього характеру.¹

Розважлива оцінка географічного поло­ження України і стратегічної оборони кордонів її висуває перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політич­них зв'язків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному морі, або в басейні його.

В зв'язку з цим, проблема моря, як політично-стратегічної бази для оборони України, повстає перед українською військовою думкою як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики. В процесі досліджування неминуче виникне ряд окремих військово-політичних завдань, тісно зв'язаних з практичною програмою військового будівництва і оборони України. Конкретні окремі теми з обсягу зазначених студій вже тепер не можуть не хвилювати і не притягувати до себе уваги військових дослідників своїм цікавим та різноманітним зміс­том, і треба тільки побажати, щоб величезна вага зазначеного напрямку нашої державної політики в міжнародніх справах від­чута і усвідомлена була нашим військовим письменством.

Ширше беручи справу, кожна проблема української політики повинна бути з'ясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави і знайти авторитетну оцінку військо­вої експертизи. То — не стратегія, що її ставить перед фак­тами політика. Стратегія свою чинність не тільки на війні виявляє. Своє призначення вона виконує і за мирних часів, опрацьовуючи певні пляни майбутніх операцій; завдання їх вона формулює і ус­талює після порозуміння з органами політики і в залежності від вимог її. Але ці останні не можуть бути часто мінливими, безмеж­но несподіваними і імпульсивними. Мистецтво стратегії має діло з кров'ю людською, йде через трупи і руїну матеріяльних ціннос­тей. Струн і можливостей її не можна натягувати без кінця і краю, як не можна їх і все на новий лад ставити. В кожному відповідаль­ному і заздалегідь передбаченому питанні міжнародньої політики своєї держави, стратегія має обов'язок дати ясну відповідь: чи відповідає воно інтересам оборони краю, може чи не може витри­мати він своїми мобілізаційними напруженнями певні комплікації, що випливають з політичних пляяів та комбінацій держави?

Коли контактна праця військових одповідальних органів з органами зовнішньої політики досягається належною конструк­цією державного управління і гармонійною взаємочинністю його апаратів, забезпечуючими дотримання військової тайни і інтере­сів оборони, то з другого боку, ясної відповіді, гласної і умотиво­ваної, громадянство має право сподіватись від своїх військових кругів у питаннях, зв'язаних з обороною краю. А для цього по­трібно, щоб згадані круги були в стані її дати в формах і межах, доступних до загального відома, цебто в формі того літературного матеріялу, що над утворенням його працює колективна думка вій­ськових письменників і журналістів, спеціяльно студіюючих війсь­кову справу і завдання оборони своєї батьківщини. Висліди фахо­вої військової праці в цьому напрямку мають велике значення, незалежно від наукового, і чисто практичне: вони стають до по­слуги відповідальним державним діячам при вирішенні важливих питань державної політики. Нагромадити цей матеріал і належно опрацювати його для майбутніх потреб є занадто почесною спра­вою, щоб над нею не могли спинити своєї творчої уваги українські військові дослідники і літератори.

¹ Безумовно, ситуація початку 1920 року була надзвичайно складна і вимагала для утворення єдиного протибольшевицького фронту прий­няття важливих рішень. Справа історії оцінити їх доцільність. До речі наведемо як оцінював важну політичну ситуацію два сторіччя тому гетьман П. Орлик, коли писав у своєму дневнику: „...мала держава не може утримати свою свободу між двома великими сусідами, як тільки глибоко продуманою політикою . . ." І. Борщак. „Orlikiana", „Хлібороб­ська Україна", кн. IV, р. 1922-23. — Ред. „Табору".

ІІІ

Не маючи права відмовлятись від ставлення перед грома­дянською опінією засадничих питань з обсягу загальнодержавної та міжнародньої політики, поскільки вони вимагають спеціяльного освітлення з погляду інтересів оборони краю, військові пись­менники уже не право, а обов'язок мають ставити перед громадянською опінією ті питання, що безпосередньо зв'язані з інтере­сами цієї оборони і найбільш бажано можуть бути вирішені тільки за активною допомогою самого громадянства.

Серед них визначаються двоє, особливо важливих: а) будів­ля шляхів на Україні і б) організація певних галузів промисловости в цілях приспособлення її до військових потреб.

Щодо першої з названих справ, то невідповідний стан її, і з погляду кількости: кілометрів, і загальної конфіґурації, досить уже з'ясований у післявійськовій літературі нашими ек­спертами — А. Лукашевичем, Є. Соковичем (залізничні шляхи) і проф. Шовгеневим (водяні та почасти шосейні шляхи). Але з'ясовуючи потреби нашого шляхового будівництва, всі три до­слідники підходили до справи головним чином з погляду держав­но-господарчих інтересів України і в умовах нормальних, мир­них. Моменти військові, оборонні, майже не брались ними на ува­гу. Тим часом ці моменти набирають великої ваги в системі обо­ронних плянів нашої батьківщини і повинні знайти своє авторитетне освітлення з погляду широко стратегічних вимог.

Навіть побіжно спиняючись над дислокацією наших комуні­каційних шляхів, військова опінія не може не зазначити: 1)не­значної кількости переправ через головні водяні артерії — річки Дніпро, Буг, Десну, Прип'ять, Дінець тощо, не кажучи вже про ряд інших менших річок, які так само мають невистачаючу кіль­кість мостових споруджень через себе, а між ними занадто довгі територіяльні інтервали; 2) невідповідного напрямку залізничних ліній, особливо магістральних, що позбавляє можливости війсь­кове командування з найбільшою продуктивністю зужитковувати їх для спішної перетранспортовки військ з одного кордону до дру­гого; 3) брак поясних залізничних ліній, паралельно кордонів, на певній віддалі від них, що утруднює командуванню спішно пе­ресовувати війська вздовж фронту, в найбільш потрібні або загрожені відтинки його; 4)невистачаючої кількости залізничних ліній, зв'язуючих центри краю з морськими портами його; деякі порти, наприклад, залишаються зовсім незв'язаними; 5) надзви­чайно мало розвиненої сітки під'їзних залізничних ліній; 6) неве­ликої кількости пароплавів на судноходних артеріях, і цілий ряд інших недостач комунікаційної справи, що можуть і будуть галь­мувати стратегічні розрахунки та програми.

Ще гірше стоїть справа з шосейними та ґрунтовими шляха­ми, будівництво котрих вимагає широкого пляну і зарані опра­цьованих проектів, в основу яких класти треба не тільки господарчі інтереси даної місцевости, а й загальностратегічні міркування та потреби майбутньої оборони.

Полагодження комунікаційних недостач, як і взагалі справа шляхового будівництва, з огляду на коштовність його, не може бути зреалізована швидко, та військова думка виконає свій обо­в'язок перед батьківщиною і громадянством, коли з'ясує напрям, в якому поівинно відбуватись певними послідовними етапами шля­хове будівництво і коли чуйно стоятиме на варті інтересів його. Наша військова журналістика зокрема ніколи не може при цьому іґнорувати тих заходів, що реалізуються в галузі комунікацій­ного будівництва молодими державами, повсталими після остан­ньої війни і ширшими інформаціями про них, [повинна] кликати громадянську опінію до наслідування, будити дух приватної іні­ціативи до будівничої шляхової справи, ніколи не забуваючи про її місце в цілокупності оборонних плянів краю.

IV

Справа організації національної проми­словести з пристосуванням її до військових потреб є одною з тих, що повинна ніколи не щезати з поля уваги не тільки кругів, одповідальних за оборону краю, а й кож­ного свідомого патріота. Досвід останньої великої війни 1914-1918 pp. виявив, яке колосальне значення відограє розвинена, добре організована промисловість в умовах сучасних війн, являючись першорядним знаряддям і господарчо-технічною базою для са­мого провадження їх. Зокрема цей досвід виявив питому вагу по­одиноких галузів промисловости (наприклад, хемічної) і потребу організації промисловости вже за мирних часів на таких підста­вах, щоб реконструкція — перехід її на військову стопу — відбу­валась із найбільшою економією часу. Знайомство з післявоєнною літературою даного питання приводить до висновку, що сьо­годні кожна держава намагається організувати свою промисловість так, щоб вона була ніби самовистачальною для інтересів оборони, а в разі війни могла з власних сирівців живитися і влас­ними засобами обслуговувати потреби військових заводів, пра­цюючих на оборону. Це — той ідеал, до здійснення якого йдуть далекозорі уряди і громадянство, научені сумним досвідом мину­лої війни і небажаючі опинитися в заскоченому становищі на ви­падок нової. Працюючи в зазначеному напрямку, вони в значній мірі відчувають на собі пресію громадської опінії, що своєю чер­гою підпадає впливові військових кругів і відповідних органів вій­ськової думки.

Зусилля наших військових письменників у цій справі мали б полягати не тільки в широкій інформаційній праці, перепові­даючій та освітлюючій підготовчі заходи інших народів та дер­жав, що варті наслідування в наших умовах, але ж їх завданням було б охопити справу національної промисловости в цілокупності, в державному маштабі і в площині максимальних вимог, що ставить до неї оборонна програма, здійснення якої вже за мирних часів повинно виконуватись. Пропаґандою, неустанним на­гадуванням та попередженням військові письменники повинні створити біля цієї справи атмосферу напруженої сторожкості і чинної акції, притягаючи до переведення її впливові круги гро­мадянства, фахові технічні сили і індустріяльно-промислові еле­менти. Ця пропаґанда поставить необхідні завдання і перед уря­довими чинниками, над розв'язанням яких повинно працювати за мирних часів, щоб вислідами праці можна було покористува­тись під час війни. Візьмімо кілька прикладів. Коли держава буде думати про організацію військово-промислових комітетів тільки під час війни, а не задовго перед нею, то ці комітети, чи рівно­значні їм установи, своє завдання виконають наполовину, навіть при максимальному напруженні праці. Про них заздалегідь слід думати; уже за мирних часів повинні вони повстати і до праці приступити, і відповідно, за участю фахових промислово-технічних сил сконструйовані, стежити за програмовим переведенням оборонних планів, поскільки останні зв'язані з промисловістю. Так само наперед треба думати про відповідну кількість технічних кадрів — інженерів, хеміків, будівничих, з розрахунку на макси­мальні потреби оборони, а це тісно зв'язано з попередньою органі­зацією відповідної кількости спеціяльних шкіл, курсів для під­готовки технічних кадрів. Згадка з російської практики за остан­ньої війни буде не зайвою для усвідомлення ваги технічного знан­ня під час війни. Росія створила величезну армію з добрих бійців, але технічні частини її, порівнюючи, обслужені були фаховими силами незадовольняюче: брак старшин-техніків давав себе відчути; певні посади командні, що вимагали спеціяльної підготовки, часто обсаджувались некомпетентними кандидатами. Інакше справа стояла у французів, італійців, німців, особливо американців та бельгійців, де були величезні кадри технічних сил.

В українських умовах справа попередніх програмових планів у справі нагромаджування технічних сил для оборони краю набу­ває особливої ваги, з огляду на невистачаючий стан нашої промисловости для інтересів оборони і невідповідну кількість технічних шкіл в порівнянні з потребами краю. Коли ж на увагу взяти зро­стаюче значення техніки взагалі у майбутніх війнах, то цикл її теоретичних і практичних інтересів, як об'єктів науково-літератур­них студій, що їх повинні перепровадити військові письменники в площині технічного знання і його пристосування для цілей обо­рони, вважає своєю різноманітністю. З тим більшим напружен­ням творчої уваги повинні вони взятись за цю працю.

V

Зазначені дві справи, будівництво шляхів України і органі­зація промисловости її для цілей оборони, є частковими хоч і важ­ливими завданнями в більш широкій проблемі загально-національного маштабу — підготовки нації до оборони своєї батьківщини.

Нація повинна зрозуміти вагу цієї ідеї, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток чи занепад і державна загибель. Геній нації зуміє подолати і технічні перешкоди для оборони держави, і всякі інші труднощі, коли ідея оборони її, як вільна повинність і природна потреба, увійшла в свідомість народньої маси, стала органічним елементом національної думи. При наявності цієї умо­ви, в житті нації утворюється атмосфера, серед якої ніколи не загине голос, що кличе до уваги чи практичних заходів у справі оборони. Навпаки, він знаходить співзвучний відгук, розуміння і підтримку загалу, бо душа нації відкрита для всіх відчувань та переживань, що викликаються нагадуванням про небезпеку зовні і погрозу від неї для мирної творчої праці. Таким чином приходимо до висновку про велике значення моральних чинни­ків як психологічної бази для вірного і глибокого опанування нацією ідеї оборони свого краю. Коли ця база утворена в душі кожного свідомого громадянина, технічно-організаційні заходи для оборони переводяться легше, скоріше, економніше і продуктивніше. Вони легко набирають плоті і крови.

Різноманітна, всеохоплююча і методична праця, що її в цій справі може провадити військова думка, поруч з іншими державно-педагогічними заходами, відограє не останню ролю. Вона конкретизує це велике завдання і виясняє та використовує пооди­нокі виховавчі міри, що за допомогою їх велика мета досягається. Вона нагромаджує, систематизує і опрацьовує директивно-інформаційний матеріял, що зужитковується практичними діячами на полі популяризації певних завдань, що інтересам оборони служать і втягають в круг цих інтересів широкі круги людськости на ґрун­ті заінтересування справами оборони.

Зокрема такі справи, як: 1) фізичне виховання населення, 2) спорт у різних його формах і галузях — сокільство, пливацтво, пластунство тощо, 3) олімпіяди, 4) пожежні товариства, 5) „Січі", 6) популяризація воєнного знання шляхом публічних лекцій і лі­тератури, 7) запровадження до загальноосвітніх програм певного мінімуму воєнно-наукових дисциплін, хоча би в формі стислої енциклопедії військовости і як обов'язкового предмету навчання, 8) організація наукових і громадських товариств для плекання воєнної науки, 9) організація показних військових вправ для широкої публіки із зразковою демонстрацією певних осягнень, здобутих рідним військом у галузі військового удосконалення, 10) улаштування військових свят за участю тої ж таки публі­ки, 11) утворення місцевих громадських комітетів та товариств, що з патріотичних мотивів дбають про певні потреби (наприклад, гуманітарні, культурно-освітні) розташованої в даній місцевості військової частини і наочно демонструють своєю діяльністю жи­вий зв'язок між людністю і військом, 12) упорядкування війсь­кових могил, могил лицарів, що поклали голови в боротьбі з во­рогом; постійне заопікування ними і влаштування урочистих учт для вшанування пам'яті лицарів, 13) плекання військових чеснот в народі, як от мужність, хоробрість, завзяття, витривалість, по­чуття національної чести і самоповаги, самопожертва і ряд інших, що скріпляють і фізичну, і моральну підставу оборони батьків­щини, — все це серед військових письменників повинно знайти і своїх авторитетів, і дослідників; все це теми, що спеціяльно в українській літературі вимагають і ширших монографій, і попу­лярних підручників, і журнальних розвідок, і докладно опрацьо­ваних програм. Постільки-поскільки військові письменники ство­рять потрібну літературу в зазначеній галузі, вони піднімуть рівень заінтересованости нею громадянства, а надто тих елементів його, що на місцях провадять культурно-громадську працю і є ніби мужами довір'я широких кругів населення. Коли ж пригада­ємо, що в цій, власне, галузі ми майже нічого не маємо, то потреба заповнити прогалини стане ще більш виразною і морально зобов'яже наших військових письменників до найбільш пильної уваги в цьому напрямку.

VI

Ідеологічно-літературна праця української військової думки в усіх зазначених вище питаннях буде неповною, коли вона, з'я­совуючи цикл окремих тем, що увіходять у більш широку проб­лему взаємовідносин війська і держави, політики і війська, нації і оборони, не порушить проблеми про саму війну, її природу-єство, її значення в справі організації української нації, себто, коли не дасть обґрунтування необхідности війни. Для широких кругів гро­мадянства теоретично-наукове умотивування явища війни є необ­хідним з огляду на певну пропаґанду, що її провадять проти війни і деякі політичні кола, і пацифістичні організації, і, нарешті, ре­лігійні секти. Всі вони послуговуються то теоретично-науковими арґументами, то моралізаторськими міркуваннями; витворюють при цьому розкладову атмосферу, в якій слабнуть військово-гро­мадянські чесноти, каламутиться патріотичний настрій і заламу­ється почуття відпорности супроти ворога. В зв'язку з цією дес­труктивною працею буде провадитись і розкладова праця край­ніх соціялістичних угруповань (комуністи і споріднені з ними партії), що в звичайних заходах державної влади та громадян­ства в справах оборони намагаються знайти симптоми „імперіялізму", „мілітаризму" тощо, і опозиційними виступами в пресі, на різних зборах та конференціях збільшують розкладові засоби пацифістичної пропаґанди. Дякуючи останнім, серед певних кру­гів громадянства починає наростати почуття страху й огиди до війни, тенденція до уникнення військового обов'язку, „шкурни­цтво" і інші нездорові егоїстичні явища, що під бучними гаслами „перекування мечів на рала", всесвітніх арбітражних комісій, або перекручених заповідів християнської релігії прикривають зде­більшого простацькі вигоди персонального животного егоїзму і, як вірно зауважує один з героїв роману Г. Велза, „породжують лінь, байдужість, розбещеність, жагу до наживи і егоїстичні нахили". Серед молодого несконсолідованого громадянства українського, діткнутого розкладовими впливами ніби мирного („війна проти війни!"), а на ділі безоглядно завойовницького в найогидливішому значенні слова комунізму, такі нахили, довго ще після за­непаду його, будуть давати себе знати, як давали вони себе від­чувати в недавно минулі часи 1918-1920 pp. Супроти такої пропа­ґанди мусять бути висунуті науково-умотивовані оцінки війни, як найбільш творчого в житті народів чинника, що за його допомогою організуються нації в держави, досягають тривалої суверенности, увіходять в силу, витворюють матеріяльні та духовні цінності, переходять через іспити, на яких випробовують свою життєздатність та силу опору проти зовнішньої небезпеки, не ка­жучи вже про значення її, як джерела, що з нього пливуть най­вищі вартості людського духа — лицарство, самопожертва, солі­дарність, буйна творчість, або як соціяльно-педагогічного знаряд­дя для виховання найбільш численних людських з'єднань, що утворюються і підпорядковуються єдиній волі для осягнення ве­ликих цілей.

Витичні, з яких можна виходити, освітлюючи науково проб­лему війни можуть бути різні, дивлячись з якого боку підходити до неї — [з] історичного, соціяльного, біологічно-психологічного, чи економічного, але для наших національних потреб має зна­чення, щоб воєнна література відгукнулась на кожний бік цієї гранястої проблеми і кожний вияв її теоретично обґрунтувала.

Логічним висновком такої дослідницької праці українських воєнних письменників буде прояснення тої плутанини, що панує здебільшого в поглядах громадянства на війну, а нашого зокрема, і що зводиться до оцінки її, після влучної формуліровки гене­рала Людендорфа, як якоїсь „аритметичної задачі з певними ве­личинами", над вирішенням якої працює командування, тоді як фактично в тому явищі, що звемо війною, тільки момент бою є фактом військовим, почасти, може, й аритметичним, а саме яви­ще війни належить до категорії переважно політичної природи. Вкладаючи такий зміст у поняття війни, будемо розглядати її як певну політичну акцію, що її через певні об'єктивні причини при­мушений провадити народ і що для успішного здійснення її він напружує всі свої мобілізаційні зусилля, не лише в площині тех­нічно-бойових засобів, і не тільки нагромаджуючи максимальну кількість „людського матеріялу", ні, він, мовляти б, мобілізує геній нації і всі матеріяльні ресурси її: все, що має, для того, щоб вийти переможцем з конфлікту з противником, який так само послугується для завдань перемоги всіма своїми ресурсами.

Засвоєння такого погляду на війну потрібно особливо для нашого молодого громадянства, що через свою політичну недозрі­лість од військових чинників вимагає багато, а дає їм мало, і часто, може і без злої волі і несвідомо, утворює обставини, серед яких ці чинники позбавляються можливости виконувати як слід свої обов'язки. В нашій конфіґурації військової влади і управління є ряд недоладностей, неґативно впливаючих на провадження військової справи, особливо діткливих і небезпечних під час війни. Практика політично-охлократичних впливів в справі персональ­них змін військового управління, дякуючи пресії партійних угру­повань, що увіходять в даний момент до уряду, не може бути ви­знана за доцільну з погляду військово-державних інтересів, бо вона порушує сталість управління, переємственність праці і вно­сить непотрібні комплікації до біжучого процесу її. Дякуючи цьо­му утворюється така ситуація, що навіть вищі наші військові чин­ники не завжди можуть одповідати за недоладності військової справи.

Здоровий інстинкт тих націй, що вславилися своїми війнами, а через війни організували могутні держави і виробили певні під­стави воєнної справи, актуальні і для наших часів, завжди шукав гармонійного сполучення суто військових і політичних моментів війни. Надзвичайно характерно, що відомі клясичні проводарі ве­ликих війн були не тільки військовими вождями, а й великими політичними умами і, може, перш за все політиками, як вождями (Олександер Македонський, Юлій Цезар, Наполеон). Шукання симбіозу політики і військовости примушувало „всесвітнього завойовника" — Рим — ставити на чолі окремих армій консулів, що перш за все були політиками.

Цього здорового інстинкту не бракувало, як ми знаємо, і укра­їнській нації, коли вона на чолі своїх армій ставила гетьмана, що в особі своїй з'єднував і верховні військові функції, і обов'язки відповідального політика. Великі українські гетьмани — Богдан Хмельницький, Іван Мазепа — безумовно більше були політика­ми, як стратегами; функції останніх часто передавались ними, як і іншими гетьманами, в разі потреби, „наказному", затримуючи за собою верховний догляд, не лише титулярний, а й фактичний, за технічно-воєнними операціями. Закон шукання симбіозу війсь­ковости і політики в одній особі надзвичайно влучно і глибоко зумів зформулювати Віктор Гюґо, коли зауважив, що добрий ге­нерал може командувати, але вождем нації в хвилини небезпеки мілітарної стати не може, бо не в силах він потягти за собою душу нації і її озброєної частини — армії. Це завдання під силу національному вождеві-політикові і здобувається ним іраціональним шляхом та морально-політичними чеснотами, що викли­кають до нього довір'я в душі нації.

Серед українського громадянства щодо цієї справи панують плутані, суперечні думки і погляди, а надто серед політичних угруповань, претендуючих на верховодарство державними спра­вами. Завданням військового письменства в цій справі буде вилущити здорові зерна протилежних напрямків і скристалізувати, очистивши від непотрібного намулу те, що можна уважати за най­більш доцільне, нормативне та відповідаюче і духу, і традиціям нації, і інтересам оборони, і нарешті, військовому досвіду.

VII

Вірне розуміння проблеми війни як явища національної полі­тики держави розширить погляд громадянства і на ролю націо­нального війська за мирних часів; примусить його оточити свого збройну силу речевою опікою і викличе з його боку необхідність утворити для війська за мирних часів такі умови, що давали б максимум ґарантій за успішне виконання ним своєї ролі під час війни. Ціна крови і жертв, що ними купується мир та добробут нації, завжди буде меншою, коли раніш думають про відповідальну ролю війська. Не зайвою буде тут одна ілюстрація. Видатки на утримання та військове виховання армії за мирних часів у бюджетах усіх держав виносять значний відсоток. З приводу так званих „військових кредитів" опозиційна преса і певні опозиційні до уря­ду політичні угруповання піднімають „бурю". Розміри їх уважа­ють за великі, неоправдані, обтяжаючі державний бюджет; нама­гаються скорочувати їх; доходять до того, що власне на цьому ґрунті зводять рахунки з урядом і голосують проти військових кредитів та висловлюють недовір'я урядові. В наслідках своїх, така постава опозиції ускладняє справу оборони держави і змен­шує силу її, а часом допроваджує до фатальних явищ під час війни, направити які буває вже запізно. Імпровізовані мобіліза­ційно-фінансові зусилля переводяться трудніше, коштують знач­но дорожче та й не забезпечують вимог війни, бо підпадають впли­вові непевної ситуації. Все це погіршує шанси війни, захитує мо­ральну рівновагу громадянства, що, своєю чергою, захитує і мо­рально-бойову силу армії та робить з неї розлізлу, небоєздатну масу. В таких випадках шукають винуватих, але часто не там, де треба, бо перше джерело військового нещастя лежить глиб­ше — в тій недалекозорій політиці партійної сліпоти, що не вміє оцінювати явищ у далекойдучих перспективах одповідального майбутнього, задовольняючись інтересами тимчасових ком­бінацій і рахунків, неґативного впливу яких для цього майбутній партійний егоїзм не може збагнути.

В умовах будівництва української держави така сліпа невідповідальна політика була б страшною просто своїми наслідками, бо вона розхитувала б ще незбудовані підстави національної обо­рони і, наче шашіль, підточувала б сили молодого, державно і мі­літарно несталого, організму. Ось через що на можливість її зарані увагу слід звернути, а воєнній літературі її допильнувати та широкими студіями у відповідних галузях дати для засвоєння грома­дянства необхідний матеріял, за допомогою якого воно глибше усвідомить собі вагу нерозважних політичних кроків, ослабляю­чих оборонні засоби країни.

VIII

Є ще одна справа, вагу якої часто легковажать політичні профани, тим часом для воєнних інтересів вона має велике зна­чення. Це — сталість праці персоналу, що відповідає за оборону краю і підготовку до неї армії. Часта зміна чи імпровізація на по­садах і в органах вищого військового управління є недоцільною і некорисною. Особливо, коли вона викликається випадковими уря­довими комбінаціями і тенденціями, що нічого спільного не мають з справжніми інтересами оборони, а переслідують завдання обсади­ти „своїми людьми", улеглими та підламними, впливові посади військового міністра або начальника генерального штабу. В державах несталих, неорганізованих, часта „міністерська чехарда" взагалі є річчю шкідливою; ще більше шкоди буває, коли ця „чехарда" зачі­пає сферу військових відносин, бо тут вона неминуче вносить без­ладдя, непотрібну мінливість, переіначування насталеної праці, штучне порушення апарату її, що досягає певної творчої продуктивности при умові перманентної більш-менш участи в ній звик­лого одне до одного персоналу співробітників і керівників. З боку морального, часті зміни у військовому керуючому апараті є небажаними ще й через те, що вони псують військовий осередок, ви­кликають нездорові кар'єристичні стремління, інтриґанські за­ходи, всі ті взагалі нездорові інтенції, що власне серед військового осередку найбільш небажані, бо найбільш небезпечні наслідки для справи за собою тягнуть.

З усією рішучістю повинна військова думка повстати проти нездорових прецедентів щодо частих змін на керуючих військових посадах, перебороти честолюбиві і нездорові тенденції поодиноких військових осіб, що втягуються в політичні комбінації партій, і умо­тивувати державну необхідність сталости, тривалости у вищих ор­ганах військового управління. Не обмежуючись цим, вона повинна повести певну публіцистичну працю за те, щоб згадана сталість праці вищих військових чинників була забезпечена законодавчими новеллами і певними традиціями державного управління, за­безпечуючими нормальне функціонування військового апарату від змінливого подуву скоропереходящих політичних комбінацій.

IX

Цілокупністю творчої праці в усіх зазначених вище напрям­ках, де перехрещуються інтереси держави і нації з одного боку, і війська та оборони краю з другого, утворюється певіний стан у почуваннях і настроях народу. Характерними ознаками його будуть: чуйність до зовнішньої небезпеки і усвідомлення ваги попередніх, зарані опрацьованих засобів для паралізування її. На цій психоло­гічній базі виростає те, що зветься „воєнним духом нації" і що без нього, як зауважує Ле-Бон, „нарід, як би він не був озброєний, є тільки розпорошеною, нездібною до опору чередою". „Воєнний дух", коли його плекають та культивують тільки в армії, не дає максимального ефекту. Давно минули часи, коли війну провадили тільки фахові зборища людей, належно для цього вишколені. Су­часні війни, як і майбутні, це війни народів, де фізично беруть участь мільйони воюючих мас, де кадрові армії кількакратно, шля­хом мобілізації, збільшуються і де єдність не лише технічно-війсь­кового вишколення, а й єдність „воєнного духу" зарані передбача­ється як передумова перемоги. То не вояка, не козак, що влива­ється по мобілізації до чинної армії і приносить з собою ослаблену пружкість воєнного духу, або затухлий попіл його. Він обнижувати буде настрій кадрових елементів армії, що й без того тонуть у переважаючій кількості покликаних мобілізацією. Коли технічні знання мистецтва війни у мобілізованого можна відновити корот­ким повторним навчанням, то психологічні передумови доброго бійця технічними вправами реставрувати значно тяжче, а часто й неможливо, коли він не принесе їх з собою, іншими словами кажучи, коли він, в умовах перебування в резерві на цивільному стані не схоронить його в собі як ту іскру, що в полум'я розгора­ється першим подувом вітру війни. Плекати цю іскру в душі народу уважно-невпинно означає тримати руку на живчику оборонного інстинкту нації. Це завдання осягається цілокупністю державно-виховавчих заходів і відповідної праці громадянства, що утворює належну атмосферу для цього, і постійно підживляє соки, що з них живиться „воєнний дух" нації. Вільне військове слово і його органи виконують у цій справі не останню ролю. Ще більш від­повідальною стає вона в наших умовах з огляду на ті збільшені вимоги, що ставить до них програма (національно-державного бу­дівництва, вимагаюча приспішеного напруження праці і різноманітного матеріалу для завдань будівництва. Ті, що морально відпо­відають за якість і силу впливу української військової думки на громадянство, ніколи не повинні забувати ваги „воєнного духу" на долю нації. Там, де він пригасав, слабнув або щезав, приходила прострація, пригноблення, і нації легко ставали здобиччю в руках сусіда-чужинця взагалі, що перевищував їх силою свого військо­вого духу. Не дурно такий глибокий знавець психологічних чин­ників війни, як згаданий нами Ле-Бон, зауважує: „в той день, ко­ли цей дух щезне (у народу), йому немає чого більше губити!"

X

Такими, загально беручи, уявляються нам ті головні та деякі конкретні завдання з обсягу взаємовідносин держави та війська, що виступають перед українською військовою літературою як най­більш потрібні і невідкладні та вимагаючі широкого дослідження над собою. Всі вони, і взяті докупи, і кожне зокрема, є цілиною, що чекає працьовитих ратаїв і творчо-наукової оранки. Всі вони в загальній програмі, що за її переведення мусять взятися наші воєнні письменники, мають своє місце і значення, може не одна­кової ваги, але в кожному разі варте уваги. Не будемо говорити про перешкоди для поконання цих завдань, краще переймемось одповідальністю і потребою праці в напрямку створення творчих цінностей для військового будівництва і оборони нашої дер­жави! Радість творчости дасть вище моральне задоволення кож­ному, хто працюватиме для великих майбутніх завдань, що не будуть здійснені, як тільки при умові попередньої підготовчої пра­ці, падаючої на наше покоління. Труднощі праці до певної міри улегшуються можливістю користуватись чужим досвідом і літе­ратурним капіталом інших військових культур, у яких чимало можна запозичити і для перетворення на національному ґрунті. Ті питання, що сьогодні хвилюють та інтересують українських воєнних письменників, мають аналогії в чужоземному військовому досвіді, з вислідів якого українська воєнна література може корис­туватись не лише в формі засвоєння певних цінностей її в про­цесі створення ориґінальних творів, а і шляхом перекладу кращих творів світової воєнної науки та літератури на нашу мову. Вони не зашкодять, навпаки, збагатять наше військове слово, нададуть йому більше різноманітности та приваблюючого інтересу!

Рівноцінною, однаково відповідальною є праця воєнних письменників в спеціяльній га­лузі фахового воєнного знання і питань, що мають інтерес для військових кіл виключно. Різниця між тою працею, що її провадить військове слово для ши­рокого громадянського вжитку в обсязі широких проблем воєнно-державного характеру і тою працею, що стосується чисто військо­вих інтересів, полягає в тому, що в першій можуть узяти участь і нефахові воєнні письменники, тоді як друга падає виключно на робітників військового слова, яких тут нікому заступити. Це по­кладає на них тим більшу відповідальність і поглиблює почуття обов'язку, як фахових письменників, перед тою військовою гру­пою, що буде на їх писаннях учитися, розвивати свій світогляд військовий і збагачувати свої знання та перетворювати їх у гармо­нійну суцільність.

Безмежно великі простори відкриваються перед українськими воєнними письменниками в цьому напрямку, як і різноманітні ті завдання, що їх вони повинні здійснити в цій галузі. І учений теоретик з освітою академії генерального штабу, і умілий попу­ляризатор, і технічний фахівець — знавець окремих галузей воєн­ної зброї, і перекладник — кожний знайде своє місце в тій вели­чезній праці, що її повинна перепровадити наша воєнна література в зв'язку з загальною програмою нашого військового будівництва, її ідеал: дати пересічному військовому (як старшині, так і грамот­ному козакові) все те, за допомогою чого він міг би задовольнити жагу воєнного знання, що потрібно йому для опанування мис­тецтва бути воякою-бійцем. Сягаючи до здійснення цього ідеалу, вона напруженою систематичною працею своїх творчих умів му­сить утворити таке багатство української воєнної літератури, що і якістю своєю, і кількістю було б цілком вистачаючим для потреб військової освіти, на всіх її ступенях навчання і лектури, і не ви­магало б постійного звертання до чужоземних джерел, бо все цінне, варте уваги, негайно в українському переказі було б при­ступним для широкого військового загалу. Як і кожний ідеал, такий стан нашої воєнної літератури не зразу може бути осягнений, а проте він мусить світити діячам нашого військового слова, мусить стимулювати їх працю в цьому напрямку. Творчі можли­вості української військової думки і рівень підготовлености наших військових сил більші, ніж звичайно думають, і вимагають тільки певних умов для свого реального виявлення. Ці умови все були несприяючими на протязі нашої активної боротьби за держав­ність, але, не дивлячись на це, перші початки воєнної літератури пощастило створити і треба тільки, щоб дальший розвиток її був більш інтенсивний та програмовий.

Увагу воєнних письменників наших не можуть зокрема не притягти такі теми, як 1) найдоцільніша організація збройної си­ли української держави, 2) конструкція управління нею, від вищих органів почавши і периферійними клітинами скінчивши, 3) принципи і методи військового навчання, 4) завдання, програ­ми і методи к[ультурно]-освітньої праці у війську, 5) оцінка норм (статутів і законів та інш[их] „положень" та реґулямінів), що ними нормується життя українського війська та провадиться під­готовка його до війни, 6) усталення для наших відносин питомої ваги окремих родів зброї, 7) організація навчання і виховання командного персоналу, 8) єдність воєнної термінології, що в на­ших умовах набирає особливо великої ваги, 9) справа утворення популярної воєнної літератури, як загальної так і фахової, для підстаршинського і козачого персоналу армії. Все це, для при­кладу взявши, і ряд інших справ облогом, ще мало ораним, сте­литься перед українськими воєнними письменниками і вимагає від них великої творчої уваги до себе. Диференціяція праці в зазначених напрямках і темах є неминучою, бо кожна галузь воєн­ного знання, хоч і об'єднується у вищій синтезі стратегії, а проте потребує певної автономізації, спеціяльних літературних джерел, як засобів для удосконалення і знаряддя для популяризації.

Знайомство з надрукованими вже творами української війсь­кової літератури і з титулами опрацьованих до друку рукописів, число яких не є вже таким малим і свідчить про великі можливості в цій справі, насовує певне бажання внести коректив до дотеперіш­ньої праці. Помітна певна безсистемність і випадковість у виборі тем; особливо це треба сказати про перекладні твори з інших мов, де перекладчики спиняють свою увагу і витрачають час не зав­жди продуктивно: перекладають твори другого, мовляти б, сорту, тоді як більш цінні з тої ж галузі і більш придатні для нашого вжитку залишаються без уваги.

В зв'язку з цим виникає потреба уложення певного реєстру найбільш цінних творів, пе­реклади яких з інших мов були б бажаними для нашого вжитку. Уложений авторитетними знавцями оправи, він упровадив би певну систему в працю перекладчиків і зробив би її більш продуктивною та матеріяльно навіть корисною для перекладчиків.

XI

Значення ідеологічної праці української воєнної літератури полягатиме для наших військових кругів між іншим і в тому, що вона допомагатиме їм скристалізувати свої фахові знання в певну систему, надасть їй питомі риси єдности і прищепить собі те, що в літературі і військовому житті зветься військовим світоглядом чи доктриною воєнною. Було б невірним перебільшувати значення органів воєнної літератури в цій справі; воєнні доктрини витворю­ються не тільки кабінетними теоретичними працями військових авторитетів і спираються не лише на статутах, положеннях, інструкціях та підручниках. Вони отримують своє хрищення в по­передній організаційно-підготовчій праці до останніх. Але й до­свід бойових операцій без участи в освітленні його воєнною літе­ратурою не буде використаний заінтересованими кругами в на­лежний спосіб. В зв'язку з цим, студіювання воєнного досвіду і установлення гармонії між висновками його, з одного боку, і тео­ретичними нормами та підставами воєнної науки з другого, наби­рають великої ваги і визначають в цій праці воєнним письменни­кам не останню ролю.

В українських умовах ідеологічна праця в зазначеному на­прямку особливо потрібна. Ми маємо і свій воєнний досвід, і свої норми, свої підстави, за допомогою котрих провадили організацію війська, його навчання і виховання. Цілокупність останніх не можна визнати за вичерпуючу і відповідаючу всім вимогам військової справи, як не можна і якість їх визнати скрізь однаковою, але й той матеріял, що його посідаємо, уявляє певну цінність для майбутнього будівництва української армії і як такий потребує опрацювання і аналітичної оцінки, що у висновках своїх неминуче приведе до необхідности запровадити певні корективи до теперішньої практики, поглибити підстави нашої військової справи, а ідеологічно удосконалити їх. Надзвичайно інтересною з цього погляду є та праця, що перепровадили її після останньої війни французькі військові кола: на підставі висновків кривавого досвіду 1914-1918 pp. вони переглянули всі статути свої, про­ревізували всі норми свого військового навчання та виховання, всі організаційно-технічні підстави для майбутньої війни, не спиняючи творчих зусиль у цьому напрямку по сей день. Без знайом­ства хоча би з головними вислідами цієї напруженої і високої свої­ми якостями праці, ледве чи можна обійтись кожному, хто бере чинну участь у національно-військовому будівництві свого краю, а тим більш тому, хто відповідає за нього. Коли у французьких умо­вах радість збройної перемоги над ворогом не приспала творчости, а навпаки викликала буяння її, то в наших умовах загальні інте­реси національного будівництва ставлять питання про аналогічну працю в площині обов'язкової програми військово-націо­нальної праці. Правда, психологічні передумови для такої праці є в нас ніби не такими сприяючими: переживання, викликані при­мусовим відходом нашої армії з рідних теренів, знижують літ думки, угашають дух творчости. Але така прострація своїми висна­жуючими крилами зачіпає тільки тих, хто морально несильний і національно невипробований, хто не почуває в собі гарту війни і у кого почуття національного обов'язку не є глибоке. У націй морально здорових, життєздатних, як і в окремих одиниць їх, а тим більше військових, воєнні невдачі не стають джерелом прострації, навпаки, відіграють ролю того ферменту, що будоражить, викли­кає бажання направити лихо, „взяти реванш" за нього. На цьому психологічному ґрунті, спеціяльно серед військових кіл даної нації, виростає бажання студіювати причини, що призвели до невдач, і шукати найкращих засобів для витримання воєнного іспиту на майбутнє. Згадка з воєнної історії тої ж таки Франції і тут буде незайвою для нас. Війна її з Німеччиною в 1870 р. кінчилась ве­ликим нещастям для неї. Але діткнуте і ображене в своїй гідності національне почуття не могло помиритись із зневагою. Спеціяльно в армії почалась напружена праця і плекання „духу реваншу", що було не бундючним тільки і не тільки аґітаційним явищем, ні, воно йшло в парі з розумною систематичною працею шукань, удо­сконалення, що почало в багатьох відношеннях дорівнюватись високому рівневі німецької військовости, а де в чому викликати навіть з боку німців певну сторожкість і побоювання. Перемога французів 1918 року, при всіх інших сприяючих умовах, і стала можливою, дякуючи тому, що період від 1870 по 1914 рік не був змарнований французькою армією, а навпаки, доцільно використа­ний нею.

Недаром про французьку воєнну доктрину кажуть, що вона „народилась у нещасті поразки (1870 p.), а її хресним батьком були непевність і розпач" (Режіналь Канно).

Чи не відчує українець, особливо військовий, аналогії між ситуацією, що ми в неї попали після 18 листопада 1920 року і ти­ми обставинами, що випали на долю французів в 1870 p., і чи не прокаже ця аналогія нашим патріотичним військовим колам на­пряму для їхньої праці в ім'я світлого майбутнього? Отже і серед наших рядів розпач опановував слабодухами, а для морально здорових і національно свідомих був і є стимулом для творчої праці і шукання шляхів для направи! А в зв'язку з цим, чи не виступить виразною і відповідальною та роля, що випадає воєнним пись­менникам у виконанні ними патріотичного обов'язку спеціяльно в дані переходові часи? Той, для кого патріотизм не є „празнична одежина", а „труд тяжкий — гарячка- невдержима" (І. Франко) не може не витягти з цього висновків, обов'язуючих до праці і стимулізуючих її.

Матеріялу для неї є досить. Те, що з нашого власного воєнного досвіду ми зуміли чи веліли зафіксувати, абсолютно не вичер­пує його. Опрацьовані нашими відповідальними кругами схеми військової організації, „статути" різні, положення, деякі законо­давчі новелли, дотичні військової справи і, нарешті, початки літе­ратурних монографічних праць, присвячених оглядові і оцінкам наших недавніх операцій, лише в невеликій частині виявили бага­тий скарб, що таїться в цьому досвіді і що вимагає дальшої до­слідницької та конструктивної праці над собою.

Та й те, що вже вилилось у певні норми, вимагало б перевір­ки, з огляду на спішність праці, з якою вони були зафіксовані. Зокрема була б дуже потрібна оцінка наших „статутів", з зазна­ченням моментів несогласованости та встановлення гармонії між ними. Такої ж перевірки вимагають і схеми організаційні нашого військового управління, на яких відбились намули переходових моментів і випадкових політичних впливів, від чого їх треба увіль­нити, сконструювавши [схеми] найбільш доцільні і відповідаючі нашим національним інтересам та майбутній обороні.

XII

Спеціяльна галузь воєнно-історичних досвідів, започаткована щодо новітньої нашої історії працями ген. хор. Капустянського, вимагає значно ширшої програми і мусить включити в себе взагалі історію України з військового погляду. В цьому напрямку для українських дослідників одкриваються широкі перспективи і май­же незорані можливості, бо українська історіографія мало ціка­вилась спеціяльно воєнними моментами минулого життя нашого народу, побіжно тільки торкаючись їх. Тим часом знання спе­ціяльно воєнної історії нашого краю є не тіль­ки потрібним, а і обов'язковим для українських військових кіл. Лектор цієї дисципліни сьогодні опинився б у дуже скрутних умовах через брак суцільних і зводочних праць у даній галузі. Виховуючи національну армію в дусі любови до батьківщини і самопожертви для неї, не зможемо цього завдання доконати, коли не дамо ясного образу минулої воєнної боротьби українського народу за свою державну волю. А в цьому образі є стільки лицарського, величавого і приваблюючого, поруч з тяж­ким та трагічним, що воно викликатиме найбільші емоції в душі вояка і збуджувати буде найшляхетніші струни його душі. Коли будемо знати устрій стародавньої української армії, коли вивчи­мо науково найбільш визначні операції з війни [віків] XVI-XVII і першої половини XVIII, то глибше зрозуміємо і нашу долю історичну, і наше сучасне становище, а через це з більшою обе­режністю будемо уникати помилок у новітніх змаганнях за здо­буття державности.

ХІІІ

Воєнно-історична освіта буде ширшою, коли вона захоплює межі всесвітньої воєнної історії. В зв'язку з цим, і на цьому полі українському письменству відкриваються величезні перспективи: дати найцінніші в українських перекладах твори, присвячені згаданій галузі воєнної науки, чи подбати, в міру можливого, про опрацювання ориґінальних. Праця в зазначеному напрямку буде неповною, коли вона не спиниться з спеціяльною увагою на ос­танній великій війні 1914-1918 років та не розкриє різноманітного змісту її. Та величезна вже своєю кількістю і цікава своєю якістю література на різних мовах, що її викликала ця війна, приваблює до себе кожного, хто хоче збагнути „тайну" її, і на підставі пов­чаючих висновків, заглянути в невідоме обличчя майбутніх воєн­них конфліктів.

Знати хоч би найкращі твори повоєнної світової літератури є обов'язковим для кожного українського старшини, як обов'яз­ком наших воєнних письменників є ознайомити нашу громаду військову з цими творами, чи то в перекладах, чи то в стислих переказах і рефератах. Ясна річ, що праця наших письменників у цьому напрямку буде ціннішою, коли вони підійдуть до оцінки минулої великої війни з погляду інтересів української військової справи і дадуть ряд ориґінальних праць з цього обсягу. Потреба власне такої праці випливає з тих, приваблюючих часом до себе увагу, висновків, що до них прийшли деякі дослідники минулої війни в оцінках питомої ваги поодиноких її чинників. На підставі, недавнього досвіду приходять до висновків про зменшення зна­чення окремих родів зброї, що дотепер відігравали головну ролю; натомість висовують першорядне значення для майбутніх війн інших родів зброї, наприклад, авіяції, електротехніки, хемічних знарядь тощо. Фахове захоплення дослідників, обставлене часом ніби переконуючими аналізами, утворює картину „переоцінки цін­ностей" і порушення звиклих критеріїв, що вимагає певної орієнтовки в суперечних поглядах і нових прогнозах. В якій мірі ця переоціночна робота може змінити оправданий досвідом погляд, що для війни кожний рід зброї має свою вагу і заслуговує одна­кової уваги, — вияснити це є поважним завданням наших воєн­них письменників.

***

Ставлячи перед українською воєнною літературою ряд окре­мих питань і тем для їх досліджування, та умотивовуючи ідеоло­гічно потребу наукового з'ясування їх певними міркуваннями, з конечности короткими та схематичними, ми мали на увазі накрес­лити лише загальний напрям, в якому повинна прова­дитись творча праця наших воєнних письменників. Для нас ясно, що межі її значно ширші, ніж ті, що ми спробували зазначити. Висовуючи, проте, згадані завдання, ми уважали необхідним при­тягти до них увагу з огляду на те, що програма державного будівництва на Україні в його військовій галузі невідкладно вима­гає в першу чергу полагодження власне цих завдань чи хоч на­громадження матеріалу для полагодження. Будівництво держави потребує великої підготовчої праці і знання засобів будівництва, себто того, що, правду кажучи, нам не скрізь і не завжди виста­чало, а зокрема і в дільниці військового будівництва. Інтенсивна праця воєнного письменства в зазначених напрямках заповнить ті прогалини, що досі давали себе відчувати, і дасть в наші руки більш певні знаряддя для виконання нами, військовими, свого обов'язку перед батьківщиною.

Ті асоціації, які навіваються згадками про „Табор" з нашої історичної старовини, і про які ми згадували на самому початку нашого нарису, хай послужать для нас незайвим стимулом для невсипущих шукань і чесної служби, що її повинно провадити вільне українське військове слово!

На Україні, окупованій давнім історичним ворогом, цього сло­ва, як ми знаємо, немає. Йому замкнено уста, воно мовчить, зґвал­товане і задушене московсько-комуністичною навалою. Ще більше: людській масі українського народу, що мобілізаційними засобами втягається до Червоної Армії, витравлюють суто національні по­чуття і прищеплюють отруйливі щепи про „історичну ролю Чер­воної Армії, як аванґарду пролетарської революції" (слова главкома Каменєва), цебто про ролю українського „людського пер­соналу", як сліпого знаряддя і „пушечного м'яса" в чужих руках і для чужих йому цілей. В зв'язку з цим, потреба існування і твор­чої праці вільного українського слова взагалі, а військового зо­крема, набирає особливої ваги: воно повинно зберегти традиції воєнної боротьби за державність, повинно створити і виплекати в тяжкі переходові часи великі животворчі цінності і передати їх для вжитку своєму народові в нових його змаганнях вибороти і охоронити власну державу.

О. Ряст

В ШУКАННЯХ ВИХОДУ*

Сучасне становище Европи завдає великого клопоту поваж­ним економістам. Проф. Кассель, радник Ліґи Націй, скептично оцінює сьогоднішню ситуацію. Відомий Кейнс, в праці своїй „A Revision of the Treaty", пророкує їй песимістичне майбутнє в тому разі, коли ухвали Версальського трактату не будуть переглянені. Бувший прем'єр італійського уряду Нітті в шумливому памфлеті „L'Europa senza pace", гостро критикуючи нову малу Европи, „в ім'я майбутньої Европи", так само вимагає ревізії Версальських пактів. Англійські публіцисти Дж. Гобсон і Г. Н. Брайлсфорд, пер­ший в „Problems of a New World", другий в „After the Peace" теж убачають дорогу до направи тяжкої европейської ситуації в ревізії Версальського трактату.

Не згоджуючись на цю ревізію, держави-переможниці „алхемічного камню" до направи шукають на іншому шляху: швидко не буде такого курорта або міста в Европі, якого б не ощасливлено було урядженням в ньому чергової конференції і черговим шуканням секрету направи господарчого життя, із норми світо­вою війною виколеєного і не маючого можливости до тої норми назад повернути. Те, що передчував розумний російський міністер Вітте перед великою війною, а власне тенденцію до госпо­дарчого занепаду Евроди (Див. його цікаві „Воспоминания"), сьогодні, після цієї війни, французький вчений географ А. Деманжон кваліфікує, як „Захід" — кінець її („Le déclin de 1'Europe"). Хай в цих кваліфікаціях є перебільшення, але факт залишається фактом: ні з якої іншої війни не виходили й переможці, і пере­можені так тяжко, як з війни 1914-1918 pp. І ніколи гоєння ран, в сфері господарчого життя віднесених, не було таким безплід­ним і нереальним.

Сьогодні можна вже сказати, що ревізія „німецьких репара­цій" не може стати за санацію в цій справі, як думає Кейнс, не­залежно від того, що до такої ревізії і не дійде в ближчі часи, як показує військова окупація Францією та Бельгією Рурського ра­йону. Так само з допомогою економічно зруйнованій Европі щось не дуже поспішає багата Америка, не дивлячись на апеляції до її гуманітарних емоцій, не дивлячись на подорожі до Вашінґтону і бувших і сучасних европейських міністрів. Та навіть коли б Аме­рика виявила більше активного заінтересування до европейських справ, для чого мається небагато даних, воно могло би бути одним із засобів до направи, цілої справи не вирішуючим і не вичерпую­чим її. Проблема направи господарчого життя Европи не може бути розв'язана без одночасного зужиткування і модерної реколекції чинників, що впливали на це життя в довійськові часи. Яс­ною річчю є, що серед цих чинників відограватиме велике зна­чення участь Сходу Европи в господарчому житті її Заходу. Вза­ємні стосунки обох частин Европи на ґрунті господарчому остіль­ки були і будуть міцними, що заступити їх чимсь іншим не дасть­ся. Ось через що всякі проби знайти еквівалент десь в іншій гео­графічній площині кінчаються невдачею, незалежно від того, чи шукатиме його країна з високою валютою, чи з низькою. Ось че­рез що треба признати рацію англійському письменникові Велзові, коли він в своїй книжці „Росія в тумані" гадає, що „ще ве­лике питання, чи можуть західні держави існувати без російсь­кої сировини (термін географічний, — довійськовий); в кож­ному разі відсутність її потягне за собою загальний підупад Західньої Европи". Але власне на тому й полягає справа, якої европейські політики та економісти не беруть як слід на увагу, витворюючи різні концепції направи господарчого життя її. Схід Европи, чи, як до великої війни називали його Росія, ось уже п'ять років перебуває в перманентній анархії, як політичній, так і господарчій: він увесь цей час майже нічого не продукує для зовнішнього торгу, а тільки зужитковує. На господарчому тілі Европи країна, де панують большевики, є паразитом, не дивля­чись на те, що до панування їх, ця країна уявляла величезні по­тенції господарчих сирівців і напівфабрикатів, без котрих Европа Західня обійтися не може. П'ятилітній досвід комуністичних експериментів в Росії наочно показує, що комуністи не здатні дати собі раду з господарчими завданнями в загальнодержавному маштабі, а позиція европейських політиків і промисловців, що підпи­сують торговельні умови з большевицькими комісарами, все біль­ше віддає донкіхотством і далтонізмом. Там, де немає кредиту, як підстави торговельно-комерційних стосунків, там ніколи не може бути нормального товарообміну. А власне цих умовин ми не бачимо в усіх тих спробах, на які зважуються й окремі европей­ські промисловці та купці й окремі держави, підписуючи торго­вельні договори з урядом совітів. Замість цього бачимо імпуль­сивні заходи, уривчасті кроки збуту за золоту готівку, що залишилася ще від старих запасів у большевиків. Такою дорогою прова­дити комерцію довго не пощастить, а наслідки подібної розпач­ливо-імпульсивної торговельної політики дають уже себе відчути. Коли в таких країнах, порівнюючи високої валюти, як Чехо-Словакія, виявляються вони в скороченні продукції і безробітті, то в країнах низької валюти (Польща, Німеччина) прибирають форму убивчої несталости цілого господарчого життя, а в обох випадках ці явища таять в собі джерело пертурбацій і конфліктів, анархізуючих і руйнуючих існуючі норми життя. Не треба доводити, що все це відповідає програмовим політичним завданням і очіку­ванням сучасної Москви, бо тільки легковірні політики можуть чекати від большевиків якоїсь еволюції і відмови від своїх прин­ципів. Вони можуть міняти свою тактику, форми і засоби пере­провадження принципів, але відмовитись від останніх не можуть.

Сьогоднішній день в господарчому житті Европи — тяжкий. Перспективи завтрішнього — оповиті туманом і млою. Провідних ліній не видно. Висовування окремих засобів направи заплутаного становища, як напр., виплата Німеччиною контрибуцій, перегляд тих чи інших „репарацій", анулювання військових боргів однією державою другій, а всім разом багатими Північними Американ­ськими Штатами, — справи не долагоджує, бо переслідує не за­гальні потреби европейського континенту, а інтереси окремих дер­жав чи певних зв'язків їх. Не диво, що при таких умовинах вини­кають небезпечні політичні конфлікти в найбільш несподіваних випадках (Клайпеда, Смірна і т. д.), від яких далі можна споді­ватися ще більших несподіванок, загрожуючих европейському вже мирові. Хай ці конфлікти полагоджуються тимчасово, небезпека їх існує, бо існує джерело — ґрунт для них, — і головним чином в отій економічно-господарчій безпорадності европейської ситуа­ції, що так хвилює поважних обсерваторів післявоєнного життя Европи, які, на жаль, не зуміли ще охопити справи в цілому її за­гальноєвропейському маштабі і продовжують безсило борсатись в часткових паліятивах.¹

З тим більшою увагою повинні ми стежити за розвитком по­дій на ґрунті господарських відносин Европи, пам'ятаючи, що з цих подій випливають чини політичні, а до цих останніх українське громадянство і його державна опінія заздалегідь повинні собі виробити та усталити певну позицію.

С. Торнтон

*„Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 1, ст. 4-6.

¹ Див. статтю Є.   Бенеша в „Prager Presse" на цю  тему за   лютий місяць.

ВІЙСЬКОВІ ПЛАНИ МОСКВИ*

Варшавський „Kurjer Poranny" за англійськими газетами по­дає, що в зв'язку з військовими намірами большевиків, на Поділ­лі та Волині відбувається пересування військ, зміцнення кордонної охорони, а також зміна урядового персоналу большевицьких інсти­туцій. Зокрема тих урядовців, що служили „за часів Петлюри", звільняють або переводять до центральних губерній „зфедерованої республіки".

В зв'язку з цим і „Громадський Вістник" в спеціяльній ко­респонденції „По той бік Збруча" (ч. 34) подає: „Погранична сто­рожа з боку радянської влади зміцнена в тому розумінні, що за­мість одного вояка на просторі півверстви, маємо менше-більше п'ять людей. В окрузі Сарн, а на полудні в окрузі Жмеринки, в напрямі Могилів, сконцентровано більшу кількість війська. Вій­сько є зовсім добре виеквіповане, достаточно убране, взагалі ні­чим не відрізняється від царського війська. Військове команду­вання покликало два останні річники. Муштру переводиться у во­лостях. Кличі, що електризують військо і збуджують воєнний за­пал, „це похід на Польщу".

Французька газета „Echo de Paris" в останніх артикулах, при­свячених совітській Росії, зазначає цілий ряд фактів, які свідчать про військові підготовчі міри большевиків. Газета повідомляє, що до Росії з Німеччини направлено величезні транспорти азоту, фаб­рикація амуніції з дня на день збільшується, особливо на півдні, так само спостерігається збільшення в пересуванні військових транспортів до західніх кордонів.

Наша редакція має відомості, що на військових заводах в Пермській губернії (Іжевський, Стрітенський, Благодатський то­що) під керівництвом німецьких інструкторів з заводів Круппа, провадиться невпинна праця фабрикації амуніції, обставлена що­до матеріяльних умовин так добре, що навіть з Чернігівської гу­бернії робітники прямують аж на північ Росії, кажучи, що „Крупп добре платить і добрими грішми". Можливо, що ці поголоски з Чернігівської губернії і будуть відповіддю на запитання військового письменника з англійської газети „Daily Telegraph", відомого полковника Репінґтона, яке він недавно поставив на сторінках згаданої газети: „Куди перепроваджено фабрики (військові) Круп­па, Фоккера і ін.". Інформації, які подає французька та польська преса про військові плани Москви, німецькі, а почасти й російські (еміґрантські) газети, як от „Vossische Zeitung", „Руль", оціню­ють не як ознаки ближчої військової акції з боку комуністичної Москви, а тільки як покажчик мілітарного відродження Росії, яке, мовляв, нервує Польщу і витворює в ній настрій неспокійного вичікування. Така позиція згаданих тількищо органів німецької та російської преси не заважає їм ретельно передруковувати фак­тичні дані з польської преси про все, що тичеться військових захо­дів мілітарної Москви.

А паризький орган Мілюкова „Последние Новости" йде на­віть далі і в одному з чисел за лютий місяць присвячує велику статтю можливим „командармам" Червоної Армії — Тухачевському, Будьонному, Панценжинському та іншим „маршалам" Л. Троцького. Така увага до червоних комуністичних маршалів з бо­ку лідера колишньої „оппозиции Его Величества" не може нікого здивувати: аджеж армія французьких санкюльотів винесла колись на трон імператора! Передбачення можливих подій примушує Мілюкова поважно рахуватися з заявою Троцького, який гадає, що революційний розвій Европи може несподівано придбати бур­хливого перебігу, а через це, мовляв, „совітська Росія повинна утримувати міцну армію, готову взяти участь в евентуальних боях" („Kurjer Poranny", 19.11).

В кожному разі подані вище інформації та поголоски кида­ють певний промінь на „мирні" заяви большевицьких офіційних політиків. Очевидно, що в світлі інформацій можна по-справж­ньому оцінити ту комедію, яку проводили большевики в кінці ми­нулого року, організуючи в Москві конференцію, присвячену спра­ві скорочення армій совітської Росії та її територіяльних сусідів (Польща, Фінляндія, Литва, Естонія, Латвія). Як відомо, ця кон­ференція розбилась, бо виявилось нарешті, що ініціятори її стре­міли до того, щоб узяти під стислий контроль військову справу своїх сусідів і забезпечити свої мілітарні інтереси певними ґаран­тіями офіційної контррозвідки. Та не дивлячись на це, большевики urbi et orbi заявляють про мирні інтенції своєї політики, тоді, як факти говорять про щось інше. Факти ці вилазять, як шило з міш­ка. Можливо, що не завжди вони певні і перевірені, та проте іґ­норувати їх не слід, бо таке нехтування було би водою на млин большевицької Москви. Керуючі круги останньої, як показує недавня заява Бухаріна і свіжа стаття Троцького, цитати з якої подали ми вище, пильно стежать за розвитком стосунків в Европі, чекаючи тільки слушної нагоди, щоби використати їх для своїх цілей, однаково і революційних і великодержавних. Не може під­лягати жадному сумніву, що сьогоднішній уряд Москви добре ро­зуміє складну непевну ситуацію Европи і свою можливу ролю в ній. Ми не думаємо, що остання є такою незначною і безпечною, як дехто гадає. Навпаки: вона може бути і дуже актуальною і ду­же рішучою. Можна припустити більше і сказати, що ключ до роз­в'язання тяжкої европейської ситуації перебуває в руках комуніс­тичної Москви з її великодержавними амбіціями і ідеєю реваншу, яку так не вгаваючи підживлюють комісари серед Червоної Ар­мії. Відомості, що продираються до европейської преси про війсь­кові плани Москви в обсязі різних технічно-підготовчих заходів, набувають значення ілюстрацій до цієї ідеї, термін реалізації якої стоятиме в залежності від комплексу різних обставин загально­політичного і господарчого характеру, Не маючи можливости сьо­годні їх перебороти, комуністична Москва, як показують подані вище інформації, — а їх можна б було навести куди більше, — розвиває енерґію в напрямку технічної підготовки своєї сили, оче­видно в передбаченні заповіджених Троцьким мілітарних подій і збігу обставин політичного вже характеру, при яких той ключ можна рішуче повернути і скинути з себе маску миролюбства та заколисування чуйности сусідів Москви.

С. Т.

* „Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 1, ст. 36-38.

І. ЗУБЕНКО. „НАШІ ЛИЦАРІ Й МУЧЕНИКИ"*

Збірка перша. Каліш, 1922 p., 28 ст.

[Рецензія]

Невелика, та з любов'ю написана брошура. Вона присвячена незабутній пам'яті наших лицарів, що загинули, або замучені бу­ли ворогами України. Це старшини та козаки української армії, які життям своїм наклали за ідею суверенности України. Здебіль­шого імена цих героїв затираються в пам'яті поколінь. Автор зро­бив добре діло і для історії нашої визвольної боротьби і для збе­реження пам'яті лицарів, списавши відомості про їх славні вчинки і „діла незабутні" в окремий зшиток та видавши його заходами К.-О. відділу III дивізії до загального читання. Просто і безхитростно оповідає І. Зубенко про величаві події самопосвяти, відданости, національної чести, обов'язку і моральної краси, якими зазначала чергові стани своєї боротьби за національну державу наша армія і творцями яких був звичайний „незнаний" козак чи старшина, що „душу" клав за друзів своїх, що не здавався в по­лон на ласку ворога, що спасав товаришів в біді й умирав за пра­ве діло визволення батьківщини з молитвою й словом „Україна" на устах. З брошури І. Зубенка поет може черпати високий і проречисто чистий матеріял для надхнення та художніх концепцій, іс­торик — докази невмирущости української ідеї, педагог — не один зразок для цілей виховавчих, а кожен патріот — елементи віри і певности в нашу державну справу, так густо окроплену кров'ю „мучеників і лицарів" визвольної боротьби. Автору не слід припи­няти своєї праці, а навпаки слід поширити її.

С. Т.

*„Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 1, ст. 44.

„ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЧНОЇ ГРОМАДИ ПРИ УКРАЇНСЬКІЙ ГОСПОДАРЧІЙ АКАДЕМІЇ В Ч.-С.Р."*

Т. І. Січень-березень 1923 р. Подєбради. Орган періодичний.

[Рецензія]

Перша книжка „Записок Української Академічної Громади" справляє миле враження перш за все самим фактом своєї появи: молоді наші студенти, закинуті долею в Чехію, побираючи там науку у вищій Українській Господарчій Академії, випускають пер­ший том своїх рефератів і таким чином дають ширшим кругам емі­ґрації знак про себе і оповістку, що часу не марнують, а працю­ють, думають, студіюють і готуються до відповідальної ролі — „українських фахівців — громадян, будівничих української дер­жави". І ми маємо певність, що зовнішня ознака цієї підготовчої праці, перший том „Записок", справить позитивне враження на кожного, хто на чужині ставить своєю метою працю для добра України. Підготовка до праці є початком її, а тому побажаємо, щоб цей початок мав дальший розвиток і щасливе закінчення. Редак­ція „Записок" хоче прищепити студентам замість дотеперішнього туманного універсалізму та бажання „обняти необнятне" — нахил до самовиховання, уміщуючи на сторінках свого органу „почат­кові спроби у відповідних фахових галузях". Відповідно до цих завдань складено першу книжку „Записок", в якій, крім редак­ційно-програмової статті, уміщені такі реферати: 1) А. Ільницький — „Монокультура"; 2) К. Єгунів — „До питання про бетонові й глиняні дрени"; 3) С. Науменко — „З'їзд пасічників Чесько-Словацької Республіки 12 серпня 1922 р."; 4) М. Мукуляк — „По­сівна площа і урожайність Чехії"; 5) О. Кіцера — „Підкарпатська Україна" (географічно-економічіний нарис); 6) Л. Биковський — „Замітки про книговодство та книговживання". Крім того, доклад­на хроніка про студентські організації і діяльність Господарчої Академії. Реферати зазначених авторів старанно опрацьовані, опер­ті на студіюванні літературних джерел, відзначаються совісним відношенням до теми і популярністю викладу. Деякі з них, як напр., праця Л. Биковського, свідчать про опанування авторами їх теми і широку ерудицію. „Записки" надруковано літографсь­ким засобом, але чітко, чисто і старанно. Це вимагало напруженої технічної праці — та, видно, любов до праці взагалі ціхує наших студентів Господарчої Академії, отже й технічні труднощі при та­кому відношенні до неї переборюються легше. Вітаючи працю студентів на полі оголошення чергових результатів своїх студій хоча б і літографським способом, побажаємо, щоб слідком за подєбрадськими студентами пішли цією ж дорогою їхні колеґи і з інших осередків нашої студентської молоді.

С. Т.

* „Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 2-4, ст. 84-85.

„ЗАГРАВА"*

[Рецензія]

Українська журналістика збагатилася кількома новими ви­даннями. Крім „Нової України" (в новій редакції М. Шаповала і В. Винниченка), органу деяких елементів української еміґрації в Празі, і „Визволення", органу українсько-галицької еміґрації у Відні, почав у Львові виходити з 1-го квітня „орган незалежної політичної думки 'Заграва' ". Редаґує його Д. Донцов. Перші два числа нового журналу читаються з інтересом, і в ньому багато темпераменту і гострої критики дотеперішніх національних пози­цій всіх українських угруповань; повно войовничого запалу і аляр­му — „Заграва"! Не бракує „ображаючих", мовляв би, алегорій, які хоч не завжди переконують, та проте „очі колять". Редакція журналу не боїться „покласти персти" на рани і болячки україн­ського національного життя, не вагається порушити мовчанку і го­лосно говорити з приводу тих оправ, що досі уважалися до певної міри дискретними, навпаки, вона сміливо підходить до фактів, не ховає неприємних цифр, нападає, бурлить, „ріже правду", фер­ментує. Покищо редакція опиняється переважно на явищах галицько-українського життя, але не цурається справ і загально­українського маштабу. Темперамент і публіцистичні методи на­чального редактора надають тон цілому журналові й забезпечу­ють йому певну авдиторію, поширення якої ми можемо тільки побажати, хоч і маємо свої застереження щодо програми журналу, коли можна назвати програмою в політично-національному розу­мінні цього слова ті узагальнення-цілі, що ставить їх собі редак­ція „Заграви" і в яких трудно було б намацати більш-менш вираз­ні риси певного політичного світогляду чи націокально-державного будівничого плану.

Справді, коли редакція заявляє, що вона хоче „поставити за­мість 'фрази' — чистий національний егоїзм і безкомпромісові ін­тереси кляси, на яку він спирається і яка творить у нас подавля­ючу більшість", а одночасно не розкриває змісту цих інтересів (бо це не так легко), то така заява є теж тільки фразою і більш нічим. А коли редакція маніфестує, що схиляє свою голову перед демо­кратією, бо „воля більшости нації є для нас закон, лише ми ду­маємо, що всі мандати, в тім числі і від демосу... не одержується, лише береться", а в той час признається, що для неї є „загадкою", як цей мандат взяти, а до того ж і сама „'демократія' (в лапках) є фразою, що вічно на устах політичних дурисвітів і політичних трусів", то тут уже маємо до діла не з одною фразою, а з цілою абракадаброю фраз, що мало надаються до з'ясування програми журналу й одна одній суперечать. Нема підстав думати, щоб отаке вільне, може занадто вільне, поводження з „фразою" могло нав­чати читача й показати йому шляхи для пізнання правдивої лінії в організації національної волі. Тим часом „Заграва", допускаючи вільне поводження з словом, не рахується або мало рахується з тою відповідальністю, що бере її на себе. От хоч би, для прикладу взявши, оті „мандати". Звичайно, мандат от народу „береться", але при певних тільки умовах, рівнозначних добровільній передачі його народом. Одною ж силою, ґвалтом чи обманом мандати не беруться; коли ж хто й зважується на такий експеримент, то така комбінація не буде довготривалою: або хтось інший цей „мандат" забере, або власні руки його опустять. Занадто альґебраїчне фор­мулювання „Загравою" умов, при яких „мандати" береться, не мо­же бути визнане задовольняючим, бо в ньому читач може знайти для себе не лише імпульси для енерґійної праці для добра нації, але й заохочування до політичного авантюризму, який вже й без того дорого коштував нам в минулому і, не дай Боже, щоб повто­рився в майбутньому.

Кандидатів-пройдисвітів на такі авантюри ми мали й у нашій новітній історії, і кожний з них теж мав право, виправдуючи свою авантюру, посилатися на те, що, мовляв, „мандати" беруться. Досить пригадати Скоропадського та Оскілка, щоб з'ясувати собі непевність „мандатів". Так само і з партіями політичними, діяль­ність котрих гостро критикує „Заграва". Як би не ставитись до них, а проте повинні ми визнати, що без їхньої активної участи в полі­тичному житті нашої нації, ідеали останньої не будуть здійснені. А тому, чи не корисніше було б для справи не обмежуватись од­ною гострою, заслуженою і незаслуженою, критикою партій, а до­дати до неї фактичне спростування довершених ними помилок з одночасною подачею певних корективів на майбутнє? Ми га­даємо, що тільки таким чином і методом можна прислужитися до ревізії пройдених шляхів і відшукання нових, скоріше і певніше допроваджуючи до мети.

Безоглядною критикою сучасних цінностей і норм, не висо­вуючи одночасно їх еквіваленту, не пощастить дійти до здійснення тих завдань, що їх ставить собі „Заграва". Тим часом власне цього еквіваленту в обсязі націснально-політичного життя української нації ми не бачимо на сторінках журналу. Тим більше доводиться жалкувати з цього, бо редакція висловлює певність, що той гурт „однодумців", який вона хоче біля себе створити, є великий: ім'я йому „леґіон", і що вона „знає, чого хоче". Може це й так, може й не леґіон, а леґіони, але ледве чи ці „леґіони" являтимуться карними, організованими і знаючими, чого саме вони хочуть. На плятформі „Заграви" організації національних сил перевести не можна. Збудована на неґації і критиці дотеперішніх програм і так­тик, пересякнута національною фразеологією і національним патосом, але не розвинена щодо позитивно-творчої програми органі­зації національних сил, вона може виконувати підрядну ролю — ролю доппінґу і імпульсу в ревізійній праці, а не ролю організа­тора національних „леґіонів", ролю первісного ферменту в цій праці, а не того цементу, що перетворює ці леґіони в організовано-карні чинники національного життя.

Поза цими застереженнями „Заграва" безумовно є придбанням нашої журналістики і потрібною трибуною національної думки, особливо в наші часи, часи ревізій, шукання нових цінностей і пе­ревірки старих.

С. Т,

*„Трибуна України", Варшава, 1923 p., ч. 2-4, ст. 89-90.

„СТУДЕНТ РЕВОЛЮЦІЇ”*

Орган Центрального [і] Харківського Бюра Пролетарського Студентства. Січень, ч. 1.

[Рецензія]

У нас перед очима перше число „Студента Революції" — ор­гану одночасно і Центрального і Харківського Бюра Пролетарсь­кого Студентства. Видає „Студента Революції", звичайно, Держав­не Видавництво України, 5000 примірників. Коли до видання по­ставлено цього штампа, то ми, не дивлячись на мало не плянетарний шум, що зчинився коло большевицької українізації, можемо наперед бути певними, що з „українізацією" органу, який виходить в столиці УСРР-івського намісництва, справа стоятиме непевно. І справді „пролетарське студентство" України друкує свій журнал двома мовами — російською і українською. Більше першою, ніж другою. Перейдемо над нею до змісту журналу. Коли ви думаєте, що знайдете на сторінках журналу голос самого студентства, то помиляєтесь. За студентів тут пишуть большевицькі сановники, залишаючи першим дрібненькі замітки з обсягу хроніки та допи­сів. Але й сановники пишуть почасти на теми, що не мають ні безпосереднього, ні посереднього відношення до студентського життя. Справді як ви прив'яжете до нього такі статті, як Квірінґа „Год без Леніна", або Радека „Лібкнехт", обидві поверхові, звичайного газетярського типу і написані ніби на коліні. Видко, автори неви­сокої думки про „пролетарське студентство" України і певні, що для них і того досить. Читаєте статтю Ряппо „На путях к новой школе" (теж по-російському), переглядаєте матеріял хронікерсь­кий з життя студентства і приходите до висновку, що, ставлячись легковажно до своїх тем, і Квірінґ і Радек мали рацію. „Пролетар­ському студентству" ледве чи була б по зубах література більш поважна. Ось що пише про нього Ряппо і інші автори, а також і пе­ревірочні офіційні комісії, виправлені для „ревізії Вузів". Як ти­пове з'явище всі вони в один голос стверджують „політичну без­грамотність або вірніше безграмотність і не тільки по таких Вузах, як медичний, сільсько-господарський, де це б половина біди (через що?), але й по Вузах, як Інститут Народнього Господарства, де студент, що закінчує правничий факультет і здає дипломну пра­цю — цілком безграмотний" (ст. 29). Це так стоїть справа з тими, що закінчують науку. Ясна річ, що не краще сто­ятиме справа і з тими, що її розпочинають: „Загальний висновок губерніяльних (перевірочних) комісій такий, що підготовка всту­паючих до Інституту надзвичайно слаба".

Атестація яскрава. Після неї ви не дивуватиметеся безмежному і безнадійному убожеству думки, що її маніфестують на сторінках „Студента Революції" ті студенти-комуністи, що виступають тут як дописувачі або автори дрібненьких заміток. Поза революційною фразеологією, ви на сторінках органу „пролетарського студент­ства" не найдете нічого, крім реклями „достижений" та тисячних скарг або побажань в справі „перегрузки" чи „разгрузки" студен­тів науковою та партійно-громадською працею.

Політична система запроваджена большевиками на Україні і „реорганізація" справи вищої освіти на ній фатально, як бачимо вже з самих признаннів большевицьких експертів, відбилася на загальному рівні українського студентства і зробила його або ма­лограмотним або безграмотним. Та на цьому не вичерпується вплив большевицької руки в справах освіти. Він убив у студентстві те, на що большевики найбільш звертали увагу, коли приступали до своїх реформаторських експериментів, виганяючи „буржуазний дух" з високих шкіл та прищеплюючи їм свій — комуністичний. Утворюючи комуністичні „ячейки" в школах, пересіваючи сту­дентів на своєму контрольному ситі, ділячи їх на комуністичних „ягниць" та буржуазних „козлищ", першим протеґуючи, а других ставлячи в неймовірно тяжке, як з боку матеріяльного, так і мо­рального, становище, але бажаючи своєю політикою викликати і виплекати у пролетарського студентства новий дух нового гро­мадянина, — експериментатори всім своїм поводженням викли­кали цілком протилежні наслідки. Вони викривили і вивернули цей дух, морально знівечили душу студента, того саме, над яким вони найбільше опікувалися, і примушені робити такі признання: „Що торкається громадської праці (студента), то про неї можна оповідати буквально анекдоти. Кожен студент приносить цілий оберемок документів про виконану ним громадську працю, де не було й одного золотника справжньої громадської праці". Ця ме­ланхолійна увага дуже характерна, особливо, коли пригадати фактичну обґрунтованість її.

Що можна додати до цієї уваги і тих атестацій „пролетарського студентства", що їх дає йому офіціяльна установа і експер­тиза. Після перегляду книжки „Студента Революції", одкладаєш її з тягарем на душі: скільки моральної отрути виливають окупан­ти України в душу нашої молоді, як калічать вони її, як спиняють розвиток студентства, обнижуючи його.

Ст.

*„Тризуб", Париж, 1925 p., ч. 1, ст. 30-31.

НОВА „РЕСПУБЛІКА" НА УКРАЇНІ*

І

На Україні до війни існував великий земельний голод. Він був наслідком непослідовної реформи панщини 1860-61 pp. і не­доречної земельної політики російського уряду після реформи. Цей земельний голод остільки давав себе знати нашим селянам, що вони тисячами здіймалися з рідних місць і шукали собі землі по всіх усюдах мало що не всієї російської держави. Щоби уре­ґулювати „стихію" і безладдя переселенської справи, з якою сам уряд не міг собі дати ради, губерніяльні земства на Україні ви­творювали навіть спеціяльні переселенські бюра, що ставили собі за мету організацію різної допомоги переселенцям.

Надії на те, що земельна реформа, запроектована українсь­ким урядом, могла б до певної міри покласти край переселенській „стихії" і сотворити для цілого селянства українського такі об­ставини, за яких воно не йшло б собі світ за очі, а працювало б на рідному ґрунті, — не справдилися. На жаль, московсько-большевицька навала, а далі й окупація України стали на перешкоді в полагодженню цієї важливої справи в житті нашого селянства. Ціла справа перейшла в спадщину окупантському урядові, який ще більше ускладнив її та надав їй де в чому виразно антинаціональний і ворожий інтересам українського народу характер. Ми не маємо тут на увазі говорити про цілокупність „земельної реформи" і земельної політики окупантів на Україні. Ми хочемо ознайомити наших читачів покищо з од­ною тільки рисочкою цієї політики, остільки яскравою, що вона кидає світло не тільки на останню.

Перш за все зазначимо, що колишні „супутники" переселен­ської стихії і тепер не зникли на Україні. Як було це до війни, так і тепер селяни засилають своїх ,,ходоків"-висланців по різних усюдах, виглядати та шукати рільної землі. І от, в той саме час, коли це діється, на Україну окупантський уряд переселяє однолиту національно чужу масу людей, перепроваджуючи всю цю справу по певній широкозакроєній програмі.

Конкретно кажучи, річ іде про те, щоб на півдні нашої Вкра­їни штучно витворити нову республіку. На цей раз — жидівську.¹ Чубар, голова московської експозитури в Харкові, яка офіційно зветься урядом УСРР, так і оголосив про це під час останнього з'їзду „совітів", покликаючися на „загальне законодавство про національні автономні одиниці" та на „збільшення жидівського населення на півдні України". Отже згідно з „законодавством" і з „збільшенням" зайшлого населення для потреб його утворюєть­ся нова „державна" одиниця. Ще її формально і урочисто не ого­лошено, але фактично підготовча праця до цього широко прова­диться. Територією для майбутньої республіки обрано землі над річками Дніпром та Інгульцем з виходом до Чорного моря і Оде­сою, як будучою столицею. Протягом 1925 року тут мають осе­лити сто тисяч жидівських родин. Покищо переселення відбува­ється добровільно. З 1926 року воно має ніби стати примусовим. Досі для жидівських колонізаторів України було відведено де­кретом українського Совнаркому 42 тисячі десятин; намічено цю площу в початку 1926 року збільшити ще на ЗО тисяч десятин, а далі додавати до неї нові шматки землі з таким розрахунком, щоби протягом 1927 року довести її до 500 тисяч десятин. Все на тих же землях понад Інгульцем, Дніпром та Чорним морем. Па­ралельно з колонізацією чорноморського побережжя провадиться організовано переселення жидів і в інші частини України. Так, в Таврії одведено цього року для жидівських колоністів 20 тисяч десятин і мають додати ще 15 тисяч, на Запоріжжі 5 тисяч де­сятин, на Криворіжжі — 9 тисяч десятин. Для перепровадження цілої справи з жидівською колонізацією в лоні самого Совнаркому утворено спеціяльну організацію Комзет, підсилену тепер новою установою Озет (Общество землеустройства трудящихся евреев). Комзет отримує вказівки безпосередньо з Москви і українському Совнаркому фактично не підлягає. Щодо Озета, то він цілковито іґнорує харківську експозитуру „первопрестольної" і всі справи веде безпосередньо. На таких же умовах незалежности від української експозитури має функціонувати спеціяльна кредитова ус­танова, призначена для фінансування цілої колонізаційної справи.

Чубар, як згадувалося вище, заявив, що й справа переселен­ня жидів на Україну і план утворення окремої республіки з них провадиться з огляду на зріст жидівського хліборобського насе­лення на Україні (точніше на Херсонщині). Большевицька преса— харківська й київська, — а за нею й українська — львівська— пояснює цю справу „щирими" турботами українського Совнаркому дати собі раду з поважною кількістю безробітного жидівсь­кого населення, загальне число якого доходить до 1.800.000 і уяв­ляє собою, мовляв, певну ,,небезпеку" для совітської влади, поскільки йому, до того ж скупченому по містах та містечках, ос­тання не може дати ніякого заробітку. Щодо пояснення пана Чу­баря, то над ним нема чого поважно спинятися: цей пахолок большевицької Москви говорить те, що йому з Москви ж наказують. Так само і друга версія причин жидівської колонізації лише використовує сучасну ситуацію з безробітними жидівської національности, але по суті справи не бере на увагу цілокупности чинни­ків, що входять в гру при розгляді питання про створення окремої жидівської республіки на території України.

З проектом окремої державної одиниці жидівської національности почали носитися в Москві не 1925 p., а значно раніше. Ще в 1922 році в колах комуністичної партії поважно дебатувалася справа утворення такої одиниці на півночі України і півдні Біло­руси з столицею в Гомелі. Але ця комбінація провалилася го­ловним чином через опозицію жидівських елементів згаданої пар­тії, які будували свою опозицію на недоцільності утворення но­вої національної республіки на такій бідній природними багат­ствами землі, як Білорущина. В зв'язку з цим виникло питання про те, щоб знайти на території Совітського Союзу такий шматок землі, про який не можна б було сказати, що він бідний. Кращо­го місця, після виключення Білорущини, й не можна було обра­ти, як південь України. В якій мірі обрання цього місця належить ініціятиві большевиків, а в якій новим чинникам, що увійшли в гру біля цієї справи, сьогодні точно сказати не можна, але в кож­ному разі можна ствердити, що рішаюче значення для дальшого розвитку практичної реалізації цього проекту набули деякі впливові круги міжнароднього жидівства. Коли під час останнього сіоністичного конґресу у Відні, один із делеґатів виступив з протестом проти скерування жидівської колонізації замість Палестини на Україну і туманно натякнув на темні пере­говори з Троцьким і на певну суму долярів (названо було 15 міль­йонів), то цей протест був „гласом вопіющого", і „інцидент" з необережним протестантом негайно був ліквідований. „Вищі інте­реси" сіонізму вимагали „зам'яти" справу і не виносити її на „вулицю".

Але шила в мішку утаїти довго не можна, і воно потроху ви­тикається із большевицько-сіоністичного мішка. Покищо ми мо­жемо подати нашим читачам такі відомості, що торкаються цієї не зовсім ясної справи.

Два роки тому представники жидівських організацій д-р Боґен і д-р Розен одвідали Москву і мали ширшу розмову з впли­вовими представниками комуністичної партії (зокрема з Троцьким і Каменєвим) про сталість совітської влади та про можливість скерування жидівської колонізації в район Чорного моря. Які бу­ли наслідки цієї конференції, нам не відомо, але після повороту згаданих вояжерів до Америки, серед тамошніх жидівських кру­гів почали ширитися чутки про сталість большевицької влади і про певні перспективи, що відкриваються для жидів в Союзі Совітських Республік. Одночасно і в кругах, що впливають на політику сіонізму, стала кристалізуватися течія, що симпатизує організації масового переселення жидів на південь України і ут­ворення там совітської жидівської республіки. В кінці 1924 р. ці думки оформилися так чітко і виразно, що певні комбінації, ут­ворені поза офіційними лаштунками большевицько-жидівських відносин, почали перетворюватися в реальні чини. В Америці заходами тамошніх жидівських організацій і окремих прихильни­ків жидівської колонізації на півдні України створено фонд, спеціяльно призначений для перепровадження цієї колонізації. Ос­кільки цей фонд значний, видко з інформацій, оголошених відомим сіоністичним діячем Я. Жаботинським під час його лекції в Парижі 17 вересня. Згідно з цими інформаціями жидівські ор­ганізації Америки виплачують совітському урядові (звичайно московському) 5.000.000 долярів на реманент жидам-переселенцям, а совітський уряд безплатно дає їм землю в розмірі „сотень тисяч десятин". Чи ця сума — одноразова чи може будуть що­річні дотації в таких же розмірах, — про це Жаботинський не по­відомляє.² З інших джерел ми знаємо, що гроші з колонізаційного фонду, утвореного в Америці, який має постійний приплив і з ін­ших світових центрів, від багатих на гроші жидівських органі­зацій, поступають до рук совітського уряду для перепровадження справи колонізації. Є відомості, що жидівсько-американська організація Agro-Joint видала протягом цього року два мільйони долярів, як маються певні відомості про широку аґітацію серед жи­дів, не лише Америки, за збільшенням колонізаційного фонду. Згаданий нами вже Озет і друга організація жидівська Ікор (Се­лянин) розвивають в цьому напрямку велику аґітацію. Одним із кульмінаційних пунктів її треба визнати скликання в вересні в Філядельфії конференції жидівських організацій цілої Амери­ки спеціяльно для вирішення справи про допомогу жидам-колонізаторам. Конференція вирішила питання позитивно, хоч деякі сіоністичні делеґати й звертали увагу на небезпеку цього коло­нізаторського експерименту. Треба зазначити при цьому, що кон­ференція зігнорувала і поважне попередження, звернене до неї Об'єднанням Українських Організацій в Америці, що цілком слу­шно закликало проводирів конференції розважити ті ускладнен­ня, які можуть повстати в стосунках та мирнім співжитті укра­їнців з жидами в ближчому майбутньому, коли штучний коло­нізаторський експеримент почнуть переводити в життя. Колоні­заторська гарячка, очевидячки, до такого високого ступеня розі­гріла учасників згаданої конференції, що вони перейшли до по­рядку дня над попередженнями, і таким чином зважились під­вести матеріяльну базу під цілу справу підготовчої праці для ут­ворення нової „Палестини" на території України.

Вживаючи цієї назви для означення нової державної одиниці в складі Совітського Союзу, ми не хочемо ні іронізувати, ані об­ражати заінтересованих в новопалестинських комбінаціях. Ми підходимо до справи цілком поважно і стверджуємо, що ідея орга­нізації жидівської республіки на Україні переводиться за діяль­ною участю саме тих кругів, що досі і мріяли, і всіх заходів ужи­вали для утворення жидівської дзржавности в Палестині, там, де вона колись існувала в давні часи. Сьогодні ця ідея залама­лася. Прихильники відновлення жидівської державности розко­лолися; замість колишньої єдности в цій справі між ними повстав розлам. Треба було чути лекцію згаданого нами п. Жаботинського, щоби відчути, який удар концентрованим заходам сіонізму нанесено було новою позицією впливових кругів його, що вили­лася в санкції ними масової колонізації жидами півдня України. Не тут виясняти складні причини, що спонукали ті круги на чолі з д-ром Вайсманом і Н. Соколовим висловитися за скерування цієї колонізації не на стару Палестину, а на нову обітовану землю „молоком і медом текучу" — Україну. Важно підкреслити, що цей необачний і далекойдучий своїми наслідками крок до жи­вого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю.

*  „Тризуб", Париж, 1925 p., ч. 2, ст. 2-6; ч. З, ст. 6-9.

¹ Ми вживаємо терміну „жидівський" так, як це прийнято в україн­ській мові, де він не має ніякого зневажливого характеру, а просто ви­значає приналежність до певної національности, як і другі аналогічні, скажемо — німецький, чеський чи що.

² В газетах промайнула чутка про 25,000.000, розрахованих на п'ять років.

II

Історія змагань нашого народу за відновлення власної державности стверджує, що змагання ці гальмувала наявність на Україні чужонаціонального елементу, який навмисне спроваджу­вали сюди завойовницькі уряди з метою ослабити компактність тубільного населення та його національну відпорність. Чужона­ціональні зайди, спроваджені свого часу на Україну або поль­ськими панами для зміцнення свого „stanu posiadania" або мос­ковськими завойовниками для русифікації, завжди підтримували політику „власть имущих" і активно виступали, — коли того ви­магали їхні інтереси то і з зброєю в руках, — проти національних інтересів місцевого українського населення. Щоб не згадувати давноминулого, досить пригадати ролю російського і жидівсь­кого робітництва та жидівської і російської інтеліґенції у нас під час подій 1917-1920 pp. та їхні зусилля дезорганізувати творчі за­ходи української людности і дати активну підтримку комуністич­ній Москві в її стараннях приборкати Україну.

Організація новітньої жидівської колонізації в сучасних об­ставинах і за нової московської влади йде по лінії давно вже вста­новленій окупантськими урядами щодо України і має своєю ме­тою ослабити силу і вплив тієї людности, що за давніх віків тут оселилася і своєю працею первозданні облоги довела до високої порівнюючи культури. Не вірячи цій людності, постійно запідоз­рюючи її, не без підстав звичайно, в ненависті до себе, не почу­ваючи певности за собою, ні ґрунту для свого панування, і тепе­рішній окупаційний уряд охоче взявся нині спроваджувати нових зайдів власне в ту країну, що з усіх частин Союзу Совітських Соціялістичних Республік найбільше небезпечна для нього своїми вибуховими настроями. Спроваджуючи жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають ґніт до бочки з порохом і, коли називати дане яви­ще властивим іменням, організують величезну провокацію. Менше за все вони при цьому думають про одповідальність. Живучи інтересами сьогоднішнього дня і поступаючи по принци­пу: après nous le déluge, большевицький уряд цю одповідальшсть перекидає на український народ, ним же спровокований і до роз­пуки доведений. Призвичаївшись до крови, він і тут підготовляє пролиття її, бо грає з стихійними елементами в переживаннях на­роду, влада над яким землі є владою стихії, сильнішою від всіля­ких реґляментацій та урядових погроз.

Політика большевиків в цій надзвичайно дражливій та делікатній справі є політикою цинізму і безчесности супроти україн­ського народу. Коли ви порівняєте чванькувату заяву варшавсь­кого полпреда Войкова про те, що, мовляв, „жиди наділюються землею в місцевостях, де селяни не відчувають потреби в землі",³а потім признання наркомзема українського О. Одинцова про те, що „центр уваги наркомзема в питаннях переселення скеровано на переселення за межі України,⁴ то матимете доказ без­межної і цинічної брехливости, розрахованої з одного боку на „зовнішній експорт", а з другого на пригніченість стероризованого місцевого населення, що не може покищо „заткнути рота" циніч­ним невігласам і примушене мовчки на деякий час приглядатись дражливим експериментам з захопленням його предковічних зе­мель чужинцями.

Та взявшись за колонізацію жидів на півдні України, сьогод­нішні керівники московської держави переводять її не тільки з міркувань, властивих давній політиці Москви в стосункові до України. Вони беруть на увагу можливість використання даного явища для своїх цілей ширшого фінансового та політичного ха­рактеру. Розрахунок тут простий: за ціну проданої ними жидам землі, за ціну скерування жидівської колонізації на Україну, придбати собі фінансову й моральну допомогу з боку впливових кіл заможнього жидівства, що мало б уже з своїх національних міркувань підтримувати в міжнародніх відносинах совітську вла­ду. Коли взяти на увагу сконцентрування значних сум міжнароднього капіталу в жидівських руках, то цей розрахунок може й непозбавлений рації, і особливо тепер, коли совіти потребують гро­шей, і всі їхні заходи здобути гроші ці на зовнішніх біржах кін­чаються нещасливо. Хто зна, може тепер „вдячність" збаламуче­ного провокацією жидівства і виллється в уділення банковими до­мами більшої позички совітам, що її вони зможуть повернути не на самі вже цілі колонізаційні, а й на скріплення комуністичної партії та провадження дальшої революційної пожежі „в світово­му маштабі".

Ми назвали справу колонізації жидами півдня України про­вокацією. Але ця провокація має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої спра­ви та неминучістю загострення її в майбутньому. Проводирі жи­дівських організацій, що збирають на цю справу гроші та аґітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаюють од неї всі труднощі його та небезпеки. Не грає ролі, чи такої поведінки вони допускаються свідомо, чи самі при цьому виконують ролю сліпого знаряддя в інших руках. В одному і дру­гому разі легковажність сумежить із злочинністю, а злочинність з неминучістю фатальних наслідків од цілої цієї афери. Можли­во, що сьогодні хтось заробляє на цій афері, але в інтересах самої справи лежить, щоб цих аферистів вивести на чисту воду і про­лити світ на таємничі махінації, в гру яких замішані темні сили і злочинні наміри. Ми припускаємо, що певні кола жидівства за­надто захопились тією легкістю, яка ніби ціхує собою всю ком­бінацію утворення жидівської держави в складі совітських рес­публік. Справді, який інтерес утворювати її десь в Палестині, в сусідстві з непевними арабами і на чолі з генерал-губернатором од Англії, коли певну ілюзію жидівської державности можна со­творити ближче, на багатій землі і з меншою витратою праці та грошей.

Що? Ворожнеча українського народу, що сам тієї землі не має і що його спроваджують поза межі України? Косі підозрілі погляди його на зайдів? Можливість ускладнень у май­бутньому, антисемітизм, що може вилитись у розрухах, скерова­них проти переселенців?

Все це — фантазія. Адже д-р Боґен і д-р Розен запевняють в сталості большевицької влади. Адже в складі її єсть і Троцький, і Зінов'єв, і Каменєв. Хіба вони не стлумлять залізною рукою вибухів місцевого населення? А потім, совіти мають відділи ГПУ що стануть на сторожі прав і переселенців і створеної ними чи для них нової республіки. Отже все складається якнайкраще й віщує якнайсвітліші перспективи, бо землі України напевне багат­ші від тих, що то про них сказано було, що ,,молоком і медом те­чуть".

Засліплені цією ілюзорною легкістю і нерозважливістю, ініціятори цієї справи підпали впливові переоцінених ними мож­ливостей і знехтували тими дражливими труднощами, що їх здавалося б мусіли зважити при вирішенні такої складної проблеми, як утворення жидівської державности на землях, які належать українському народові і йому самому потрібні як для задоволення свого власного голоду на землю, так і для зміцнення своєї сили в районі рідного Чорного моря. Знехтувавши цим моментом, вони діткнулися грубо і нерозважно його національних інтересів, з порушенням яких він не може помиритись і рівновагу яких він примушений буде відновляти, не зважаючи на ті „права", що їх сьогодні набувають од комуністичної партії та її „уряду" жидів­ські колонізатори.

Вся ця справа, піднята впливовими жидівськими колами в таємничому порозумінні з комуністичною владою Москви, поскільки вона торкається України, розпочата і переводиться без згоди українського народу, всупереч і на шкоду його життєвим ін­тересам. Методи, якими при цьому користуються обидві сторони, за рахунок третьої і без її згоди, нагадують непевне поводження людей, що використовують ситуацію сьогоднішнього дня, не ду­маючи про завтрішній, і не зважаючи на одповідальність свою за ті події, що можуть повстати в наслідок сьогоднішніх заходів завтра.

В інтересах обох народів — і українського і жидівського — лежить не допустити до того, щоб це „завтра" було захмарено небажаними подіями на ґрунті захоплення жидівськими пересе­ленцями українських земель, спровадженими сюди злочинною легковажністю різних комісіонерів, що заробляють на людських душах. Поки не пізно, інспіратори колонізаційної гарячки повинні б схаменутися і подумати над тяжкими наслідками розпочатої афери.

Г. Рокитний

³ Див. „Парижский Вестник". 14.Х.925.

⁴ Див. „Украинский Экономист". 8.Х.925, №7(533).

ПЕРЕМАГАЮТЬ ОРГАНІЗОВАНІ І НЕРОЗПОРОШЕНІ.. .*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 1 листопада 1925 року.

Перемагають організовані й нерозпорошені. Ця істина, опра­вдана і віковим досвідом, повинна й нам за вказівку та memento на чужині стати. Вагу організації ми особливо повинні відчути перед тими завданнями, що стоять перед нами, і іменно на чужи­ні, як частиною нації, що розпочала організацію своїх сил для осягнення державного ідеалу. Не роз'єднаними, не розпорошени­ми ми їх можемо здійснити, а збитими докупи, зв'язаними єдністю зусиль і підпорядкованими вищим вимогам національної справи.

Почасти інстинктовно, а більше свідомо морально здорова частина нашої еміґрації відчула з перших же часів свого перебу­вання на чужині вагу об'єднання. Скрізь, куди тільки доля заки­нула наших земляків після 1920 року, — всюди вони утворили гуртки, товариства, громади, комітети. З цих об'єднань одні ста­вили собі за мету безпосередні, невідкладні завдання зв'язані з по­лагодженням вимог, що повставали в нових обставинах життя. Інші поширювали межі цих завдань і, наприклад, од завдань охо­рони своїх прав як еміґрантів, або взаємної допомоги, намагались в межах можливого надати об'єднанню цілі культурні, наукові, політичні і так далі. В процесі організованих заходів повстали вищі форми об'єднання, як от центральні організації та союзи на дану країну чи державу, де в більшій чи меншій кількості опи­нилися наші земляки. Утворення цих центральних організацій (напр. в Польщі, Румунії, Франції) не обійшлося без труднощів і навіть спеціяльних заходів з боку деструктивних елементів на­шої еміґрації, направлених до розбиття об'єднуючих зусиль. Але здорова громадська думка, почуття обов'язку та скоординованість громадськи вихованих елементів нашого громадянства перемогли деструкцію, невихованість і свідому злу волю чи хвору амбіцію решти. Деякі з наших центральних громадських організацій існу­ють уже п'ятий рік і мають право записати в балянс своєї діяльности чимало корисного і позитивного, доконаного в інтересах членів своєї організації і, широко беручи, в інтересах нашої на­ціональної справи. Інші, молодші своїм повстанням до життя, ли­ше приступили до корисної праці в такому ж напрямку і мають всі дані, щоб продовжувати її добре для справи. Характерною оз­накою в житті таких організацій є громадські підстави праці, що полягають в праві кожного учасника впливати своєю активною участю на напрям праці і контролювати її. Маючи ці риси в струк­турі своєї організації і в методах діяльности, місцеві центральні об'єднання зуміли досягти і великих , порівнюючи, наслідків робо­ти і авторитету як перед своїми, так і перед чужими. Натомість цього авторитету не змогли придбати ті організації, що розійшлися в своїй діяльності з вимогами громадськости або свідомо чи несві­домо — це все одно — допустилися викривлення та фальсифіка­ції її.

Оці самі принципи справжньої громадськости повинні бути покладені і в основу створення нової громадської організації, що завершила б організаційні зусилля цілого нашого громадянства, яке перебуває на чужині, шляхом покликання до життя централь­ного громадського органу, що об'єднував би діяльність льокальних центральних організацій, а значить через них і всієї нашої еміґрації. Необхідність утворення такого органу давно вже від­чувалася. Мало не всі місцеві конференції та з'їзди (як от у Вар­шаві, Букарешті, Парижі) виносили відповідні постанови, вислов­люючи думку місцевих колоній українських про невідкладну по­требу покликання до життя згаданого органу. Але, на жаль, ці постанови мали більше декляративний характер. Практичніше пробує підійти до цієї справи остання конференція в Румунії. Матеріяли конференції надруковані на сторінках „Тризуба" (чч. 1-2), і варті якнайпильнішої уваги до себе з боку ширших кіл нашого громадянства, організованого біля своїх центральних інституцій. В першу чергу ними повинні заінтересуватись екзекутиви остан­ніх, бо на них головним чином лежить справа одповідальности щодо переведення в життя відповідних постанов про утворення загальноеміґрантського громадського органу.

Підкреслюючи ініціятиву нашої еміґрації в Румунії як першу спробу поставити на практичний ґрунт давно влсе настиглу спра­ву, ми покищо не входитимемо в оцінку того шляху і засобів, за допомогою яких згадана частина нашого громадянства хоче роз­в'язати це питання. Нам прийдеться ще докладніше спинитися над цим. Тим часом ми уважаємо потрібним зазначити, що питан­ня про утворення центрального громадського органу набрало такої ваги, що слід уже тепер думати про реалізацію його, як в інтересах еміґрації, так і цілої низки завдань, зв'язаних з націо­нальною доцільністю перебування її на чужині. Координувати ці інтереси, надати їм певний план і послідовність в переведенні, відповідно до вимог цілої еміґрації, а не тільки даної галузі, що перебуває в межах тієї чи іншої держави, сьогодні вже не можуть місцеві об'єднання. Завдання, що їх ставить саме життя перед кожним окремим з наших еміґраційних осередків, часто мають не місцевий характер, а загальноеміґрантський, а то й національ­ний. Поскільки такі завдання гальмуються, постільки на тако­му стані речей терпить сама еміґрація і та місія національна, яку вона самим фактом свого перебування на чужині мусить викону­вати. Ось через що повинен бути покликаний до життя авторитет­ний громадський орган, що взявся б за налагодження справ загальноеміґрантського характеру і завершив би організаційні осяг­нення української еміґрації. Через брак такого громадського цен­тру наша еміґрація багато терпить. Ми сподіваємося, що вона знайде в собі стільки сили, щоб вивершити свою самоорганізацію.

* „Тризуб", Париж, 1925 p., ч. З, ст. 1-3.

УКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНИ...*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 22 листопада 1925 року.

Українські селяни, збаламучені пропаґандою демагогічною большевиків в 1917-1918 р. і тому не однолиті, не збиті докупи в свойому відпорові проти військової навали їх, не одразу розпіз­нали дійсну природу та справжні тенденції того соціяльного ба­ламутства, за допомогою якого большевики опанували українсь­ким селом. Треба було власного сумного й дошкульного досвіду, руїни відносного матеріяльного добробуту, батьками й дідами на­бутого, треба було власної крови і жертв, щоб це баламутство се­лянська маса нарешті зрозуміла, і воно, те баламутство, її від себе відштовхнуло.

Одним з тих чинників, що відограли велику ролю в протвере­зінні українського селянства, було утворення по селах большевиками так званих комітетів незаможників. За їх допомогою большевики намагались розбити село на ворожі табори і, нацьковуючи один проти другого, придбати в особі одного з них — незамож­ницького — міцну базу для своєї влади на селі. З цією метою большевики повели політику скріплення сили і впливу „незамож­ницьких" елементів. На ґрунті політичному такий фаворитизм ви­явився в тому, що вся влада в сільських органах адміністрації була фактично передана „незаможникам"; економічно — в тому, що „незаможники" поставлені були в виключно сприяючі умовини щодо користування землею, принаймні в теорії і демагогічних декляраціях. На ділі більша частина „незаможницьких" елементів не могла досхочу перевести в життя привабливе гасло: „грабуй награбоване". Грабувати властиво не було чого, бо земельний фонд України не такий великий, а за використуванням його для цілей совхозів та нарізки наділів в тимчасове користування міс­цевим селянам большевицька влада не в силі була задовольнити земельного голоду. Найгірше і для неї і для „незаможників" було те, що вона не могла постачити „незаможникам" ні живого, ні мертвого реманенту, навіть у мінімальних розмірах, ні дати їм на льготних умовах грошевих позичок для використування тих наділів, що припали „незаможникам" після большевицького за­конодавства в земельних справах. Вже в 1922 році, цебто, коли минули часи військового комунізму і треба було братись до _лмирного" полагодження земельних відносин, виявилося, що перева­жаюча більшість незаможників має змогу тільки дивитись на ту нарізану їм землю, а не використовувати її. Нічим! Спокійніша частина цієї групи, переконавшись, що сподіватися допомоги від большевиків нема чого, почала шукати полагодження справи в порозумінні і в згоді з рештою села. Таким елементам односель­чани допомагають стати на ноги звиклими і давніми формами допомоги, засвоєними з діда-прадіда в селянському побуті.

Зовсім інакше стояла справа з елементами деклясованими, що, властиво кажучи, одірвались од села і переоцінили тривалість большевицької політики як в земельних справах взагалі, так і що­до місцевої адміністрації зокрема. Піддавшись на гачок больше­вицької демагогії та обіцянок, ця частина незаможників повірила в своє виключне право керувати селом, представляти його інте­реси і вимагати для себе постійної нагороди за свою ніби „від­даність" новій владі. На практиці це все вилилося в обурюючі фор­ми адміністративної сваволі, насильств і зловживання своїм ста­новищем.

Обсадивши адміністративні апарати на селах, незаможники запровадили страшне безладдя і плутанину в справах управлін­ня; допавшись до громадських грошей, розпочали епоху зловжи­вань і крадіжок та розтрат; почувши безкарність, розперезались і стали зводити персональні рахунки з односельчанами. Довший час большевицьким „Веніяминам" на селі вища влада виявляла ласку, покривала їх злочини, тим більше, що й сама була замі­шана в них. Але без кінця й краю таке становище не могло тягти­ся. Період так зв. військового комунізму і безоглядного грабуван­ня селян мусів коли не кінчитись, то принаймні зм'якшитися. Верховодирі большевицькі зрозуміли, що система так зв. розкуркулювання села може кінчитись катастрофою господарства і захитанням матеріяльної бази большевицької влади. В зв'язку з цим замість „ставки на незаможника" висунуто гасло: „дорогу серед­няку", тим більше, що цей середняк і сам почав ту „дорогу" зна­ходити. Навіть в страшних умовах большевицької адміністратив­ної системи і господарчого безладдя він зумів відчути в собі са­мому сили і здатність до боротьби. Врешті він добився того, що большевицька влада примушена була взятися за ліквідацію комітетів незаможників. В проекті постанови з цього приводу зга­дується як причина ліквідації, виконання „незаможниками" того революційного завдання, яке на них покладено було. Фактично ця ліквідація пояснюється незаперечним зростом політичної свідомости „середняка" та бажанням большевиків своєчасною уступкою придбати симпатії дійсних продуцентів села. В такій перемі­ні фронту виявляється вся безпринциповість большевицької політики і певний цинізм їх у відношенні до вчора ще „улюблених Веніяминів". Мавр був потрібний на деякий час, тепер потреба в ньому відпала, бо середняк ставить свої вимоги і знехтувати ни­ми було б небезпечно. Отже, большевики ставлять тепер ставку на середняка.

Подія з скасуванням комітетів незаможників є справді подією в житті українського селянства. Вона свідчить про зріст селянсь­кої політичної свідомости, з одного боку, а з другого, про виму­шену здачу большевиками однієї з тих позицій, на якій вони бу­дували і свою владу і свій вплив над українським селом.

В інтересах загальнонаціональних лежить, щоб селяни наші як слід використали нове становище проти тих, хто спиняє нор­мальний розвиток селянського господарства, а політично й на­ціонально удає з себе „вовка в овечій шкурі". Тепер перед селом стоїть нове завдання — персональна зміна сільської адміністрації, що набрана з незаможницьких елементів, наскрізь пройнята кри­мінальним духом і уявляє з себе зборище злодіїв, казнокрадів та інших злочинців. Українське селянство, з огляду на зріст своєї політичної сили, може і в дійсності досягти певних бажаних на­слідків, щоб з новою перемогою перейти до дальшого наступу.

*„Тризуб", Париж, 1925, ч. 6, ст. 1-3.

МІЛІЦІЯ ПАНА БАЛИЦЬКОГО І ЮСТИЦІЯ ПАНА СКРИПНИКА *

Міліція та юстиція большевицька на Україні це ніби два сіямські близнюки, що зрослись докупи так щільно-органічно, що ро­зірвати їх ніяк не можна: один близнюк залежить од другого, один без одного обійтися не може. Отже, коли ми хочемо говорити про міліцію, то не згадати про юстицію є річчю неможливою.

На чолі міліції стоїть пан Балицький. На чолі юстиції — пан Скрипник. Балицький єсть одночасно і комісаром внутрішніх справ і начальником ҐПУ та карного розшуку. Отже, виконує такі самі різноманітні обов'язки, як за старих часів міністер внутрішніх справ, що одночасно був і шефом окремого корпусу жандармів. Пан Скрипник числиться комісаром юстиції, а одночасно голов­ним прокурором українського совнаркому, теж ніби точнісінько так, як за старих часів з міністром юстиції було.

Обидва високі достойники керують своїми „відомствами", а од­ночасно являються і членами української большевицької партії "України (КП(б)У), цієї політичної і організаційної філії РКП на Україну. Обоє вважають себе за українців, а через те пан Ба­лицький видає „Бюллетень Народного Комиссариата Внутренних Дел УССР" і „Собрание приказов милиции УССР" — в росій­ській мові, а Скрипник — аналогічний бюлетень „утраквістичний". Обидва з перших же часів боротьби України з Москвою, стали одверто на бік Москви і далі допомагали розпинати батьківщину, що роблять і до сьогодні. Москва оцінила „без лесті відданних" їй пахолків, яких, очевидно, мав на увазі ще Шевченко, коли го­ворив: „за шмат гнилої ковбаси, хоч батька продаси", а тому й до­ручила їм: одному стояти на чолі порядку та спокою УССР, а другому обороняти інтереси „революційної законности". Два аякси й виконують от уже кілька років свої відповідальні обов'яз­ки з найбільшим сумлінням тих псів, що сторожать добро панів своїх і по першому рухові їх готові рвати й розгризати ворогів совітського ладу на Україні — як явних так і тайних, однаково, — активних і таких, що можуть бути ними.

Історія кривавих жертв, принесених Україною за часів нового підбою її Москвою, історія масових і поодиноких розстрілів, пере­ведених аґентами ДПУ (колишнє Чека) і по присудах рево­люційних трибуналів не написана. Цифру, що її саме всесоюзне ҐПУ подає — 1.526.197 чоловік для цілого Союзу Совітських Республік не можна, звичайно, вважати точною. Але і в тому ра­зі, коли її взяли за покажчик розстрілів, то й вона вражає своєю жахливістю. Коли ж ми згадаємо, що принаймні не менше, як по­ловина цієї цифри, припадає на Україну, — з огляду на безогляд­ність і лютість та кількарічну практику тих органів, що провадять в нашому краї боротьбу з протисовітськими рухами, — то імена Балицького і Скрипника перейдуть в історію нашого народу не лише як імена огидливих зрадників, а й як і імена найлютіших катів його, що мають на своїй совісті сотні тисяч замучених братів, а на руках гарячу кров, яка по народньому повір'ю, ніколи не одмивається. Балицький і Скрипник винуваті в розстрілах великої кількости невинних людей. Але на цьому їхня вина не кінчаєть­ся. Винуваті вони проти нації ще й в тому, що розстрілювали й розстрілюють людей в розквіті сил, тих, що потрібні нації для збільшення її, — злочин не менше страшний, коли взяти на увагу інтереси розвитку нашої нації в умовинах конкуренції з сусідні­ми народами, які в убиткові своїх фізичних сил менше підпада­ють впливові тих ненормальних обставин, що випали на долю нашого народу.

Не менше шкідливою являється діяльність Балицького та Скрипника на ґрунті моралі та розхитування здорового націо­нального побуту нашого народу. Тут наслідки діяльности їх позначаються моральним зіпсуттям певних елементів населення, роз­гнузданістю їх, безоглядною розбещеністю та засвоюванням ан­тигромадських інстинктів та нахилів, що розкладають громаду і витворюють в житті її атмосферу злочинів та різного роду переступств з обсягу звиклих нормальних взаємовідносин. Всі ці явища мають своїм джерелом систему „правопорядку", встано­вленого на Україні совітською окупантською владою, а з другого — щоденну діяльність на протязі шести років представників цієї влади, особливо ж підлеглих комісаріятам юстиції та внутрішніх справ, з огляду на те, що ця частина урядовців найближче стоїть до населення.

Персональний склад названих комісаріятів було набрано з еле­ментів партійних або тих, що виявляли свою прихильність до ко­муністичної влади. Згори донизу, від вищих адміністративних посад до найнижчих, урядовий апарат було обсаджено „своїми людьми", охочими перепроваджувати в життя не тільки політичну програму нової влади, але й її етичні ідеали, її моральні принци­пи. „Творчість" керівників Комісаріату Юстиції та Внутрішніх Справ виявлялася в точному малпуванні продуктів московської комуністичної творчости, або вірніше у виконанні тих декретів та наказів, що приходили з Москви.

З кого саме підбирався цей персонал — місцеве населення ду­же добре знало, бо попереднє життя аґентів „нової влади" проходи­ло перед його очима і за його пам'яті. Воно не могло знати тільки різних зайд з Московщини, що слідом за Червоною Армією прибу­ли на Україну для встановлення тут революційної законности. Але за якийсь час і цих зайдів воно, — і то дуже швидко, пізнало з найбільш діткливого для них боку, а саме з тієї виключної ува­ги та переваги, що її ці зайди уділяли найбільш скомпромітованим з морального погляду елементам місцевого населення. Оче­видна річ, що останнє тільки з недовір'ям та із страхом за своє ближче майбутнє могло дивитись на урядову діяльність аґентів нової влади: законність в урядуванні останніх, хоча б у дусі до­держання нових законів, оголошених окупантською владою, — не могла не бути захитана вже через те, що біля влади опинилися здебільшого явно кримінальні особи, часто з підозрілим минулим, або найбільш творчі, а зате найбільш непевні елементи, що швидко орієнтувалися в нових обставинах і опанували ними в своїх особистих інтересах. Вони здебільшого зразу позаписувалися в члени правлячої партії, і стали то большевиками, то незамож­никами, то „сочувствующими", взагалі людьми, щиро приявшими програму нової влади. Дякуючи цій зручності вони опинилися біля влади і, як мухи патоку, обсадили увесь її апарат. На про­тязі шести років вени керували ним, користуючись найбільшим довір'ям і підтримкою вищих урядових достойників, і з ретельні­стю неофітів виконували відповідальні завдання совітського бу­дівництва.

За ці шість років виявилися найбільш характерні риси большевицького урядового апарату і стали, можна сказати з певністю, типовими певні методи і звичаї урядування, большевицьких уря­довців.

Безмежне, безпардонне хабарництво аґентів совітської влади яскраво виступає, як перша з цих рис.

Розтрачування народніх грошей державного майна, з привлащуванням їх собі йде слідком за нею.

Сваволя   влади,    зловживання   своїм   урядовим становищем, розгнузданість і почуття безкарности й характеризує всю систему большевицького урядування в од­наковій мірі як на верхах, так і на низах урядового апарату.

Поки на Україні були часи так званого військового комуніз­му з його терором і утисками, всі ці явища не випливали на по­верхню життя і не знаходили відгуку на сторінках большевицької преси, хоч про них всі знали, всі говорили, а од них стогоном стог­нало безправне і стероризоване населення. Поки „вища" влада ставила свою ставку на так званого незаможника, доти, зокрема, страшні зловживання большевицької влади на селі не знаходи­ли ніякої уваги з боку „верхів" і уважались ніби за нормальне явище, а скарги на зловживання не розслідувались; навпаки ті, хто скаржився, підпадав новим утискам і скорпіонам, тоді як ті, на кого скарга йшла, заохочувались до дальших зловживань.

Становище ніби трохи змінилось за останній час, коли ціла низка большевицьких засад збанкрутувала, а большевякам у по­гоні за утриманням влади прийшлось по неволі рахуватись з тією опінією, що її утворило населення України про большевицьку владу, зокрема, про міліцію та судові установи. Український Совнарком примушений був приглянутися трохи ближче, як до пер­сонального складу підлеглої йому цивільної влади, так і до діяльности окремих органів її, тим більше, що селянство почало виявляти певну сміливість в критиці останніх і вимагати суду, розсліду над ними.

Що ж виявилося після перших, поодиноких і несистематич­них покищо кроків вищої большевицької влади в цьому напрям­ку?

Відповідь на ці запитання дають звідомлення большевицької преси про деякі судові процеси, уряджені над окремими особами або групами винуватих, прип'ятих, що називається, на живому до різних злочинів. Коротка ця відповідь зводиться до слідуючого:

Большевицький урядовий апарат прогнив зверху донизу; аґенти большевицької влади, не почуваючи ні карности, ні відповідальности за свої вчинки, утворили систему беззаконства і потоптання будь-яких законів; на протязі шести років їхня діяль­ність допровадила до страшної деморалізації ширших кругів на­селення, наслідком якої є зневажливе відношення його, як до са­мих засад „революційної законности", так і до окремих предста­вників її.

Коли ви переглядаєте судову хроніку большевицьких газет, де в ролі героїв — підсудних — неминуче виступають підлеглі пана Балицького або пана Скрипника, коли ви знайомитеся з да­ними про діяльність таких, напр., органів влади, як міліція, на підставі одних тільки офіційних, большевицьких же джерел, — ви мимоволі приходите до висновку, що совітська адміністрація безумовно перевершила, всяку іншу щодо хисту зловживати і доконувати злочини супроти своєї ж власної законності!.

Вона вміє красти, як найталановитіший злодій. Щодо вмін­ня брати хабарі, то колишні городничі хай і не вмиваються проти неї; її здібність „стригти" і „брити" підвладне населення, накла­дати на нього „подушні", „зверхзаконні" податки на свою власну користь, куди вища від клясичної ініціятиви на цьому полі туре­цького бека з часів занепаду Отоманської Імперії; вона спритніша в своєму умінні витягати з населення податкові залеглості, але на свою користь, ніж колишній „откупщик" Миколаївської епо­хи; вона бере хабарі грішми й натурою до жіночого тіла включ­но; вона любить пиячити і під парою хмелю виконувати урядові функції; вона охоче п'є „аристократичні" і „буржуйські" питва, але не нехтує й забороненим „самогоном"; вона уміє поневірятись над підвладними з якоюсь жорстокістю садиста, але одночасно виявляє здібність ховати кінці в воду: фалшувати документи, під­чищати їх, знищувати докази своєї вини, підводити під неї інших, Богові винних; звалювати відповідальність на другого, а себе ян­голами невинними виявляти, вона уміє, як ніхто. Кожен аґент її знає як зловживати з власної ініціятиви і на власну руку, але дуже часто він вступає в спілку з іншими, заключає союз з ними і тоді йде гуртом на обивателя. Очевидно, що такий аґент влади має „заслуги перед партією"; під час війни він виступав на боці Червоної Армії, був у комсомолі, у незаможниках, очевидно, що він „з діда-прадіда" комуніст і переконаний будівничий „нового пролетарського ладу", — але його відданість останньому ніколи не заважає йому дивитись на державу совітів, як орендар молоч­ної фарми на приписаних до неї дійних корів.

Дякуючи такому погляду на справу, він і всю Україну в дій­ну корову обернув, а початкове гасло боротьби комуністів за за­хоплення влади „грабуй награбоване" зрозумів на свій копил, глибше і послідовніше, ніж сам автор цього гасла безсмертний Ілліч.

Такими виступають в судових процесах вихованці і підлеглі панів Балицького та Скрипника, отих двох верховодарів „рево­люційної законности" на Україні, що протягом шести років обплу­тали її мережею своєї продажної, безчесної і кримінальної, в без­посередньому значенні цього слова, аґентури.

„Тризуб", Париж, 1925 p., ч. 9, ст. 7-11; ч. 10-11, ст. 10-13.

ІІ

Чи може міліція п. Балицького і юстиція п. Скрипника мати довір'я у населення України?

Відповідь на це запитання дає звідомлення з процесу хар­ківських судових робітників, що мало не три тижні друкувалося на сторінках харківського офіціозу. Судове розслідування голос­ного процесу вивело на чисту воду моральну гидоту большевицького суду: „народні суди" столичного міста показали себе хабар­никами, починаючи з „нарсудді" і кінчаючи служницею-сторожем помешкання суду. Брали хабарі і слідчі, і прокурори, і адвокати, і діловоди, одним словом, усі, хто тільки творив „суд", підготов­ляв його й закінчував. Не дивно, що в обивателя, як свідчить судовий справоздавець „Вістей", утворилася цілком певна, кіль­карічним досвідом уґрунтована опінія про цю „авторитетну" уста­нову. Цю опінію „Вісті" формулюють так: „купити радянського суддю — це звичайна річ, тим більше, що підпільні адвокати запевняють, що це справа легка" (ч. 259). Очевидна річ, що так справа стоїть не тільки в Харкові, а й в інших містах по цілій Україні. Щоправда, ВУЦВК гадає, як це видко з спеціяльної постанови в справі „революційної законности", оголошеної 1 груд­ня, [що] „становище її характеризується значним скріпленням в центрі, ослабленням в міру віддалення до міст (?) і яскравою невідповідністю в районах та по селах" („Известия", ч. 276), — але такий оптимізм ВУЦВК'а треба скоріше віднести на ра­хунок офіційного самообману і перекладання вини на кляту пе­риферію, як на справжнє знання справи. Дійсне становище ре­волюційної законности в кожному разі розминається з тверджен­ням ВУЦВК і вирівнює конкуренцію, як між столицею, так і периферією, як між містом, так і селом. Властиво кажучи, єди­на „смичка між містом і селом", що її пощастило здійснити большевикам, переведена тільки на ґрунті зловживань і злочинів з боку большевицької влади, незалежно від поділу її на городську та сільську.

Ревізійні комісії, призначені для обслідування діяльности виконавчих органів большевицької влади, щодня відкривають все нові злочини і все нові зловживання цих органів. Читач міг уже ознайомитись з окремими фактами таких зловживань, подани­ми в „Тризубі" і на підставі їх зробити уґрунтований висновок про масовий характер зазначеного явища. Читання большевицьких газет і спеціяльно судової та кримінальної хроніки їх переконує в тому, що вища большевицька влада безсила покласти край ма­совому злочинству з боку своїх підлеглих власне через те, що ці злочинства набрали масового характеру, а одне відомство кон­курує з другим в порушенні кодексів і приписів „революційного законодавства".

Ми багато говоримо про революційну законність. Одна тіль­ки галузь, де кара за порушення її накладається дуже рідко, — це галузь охорони праці, — заявляє недавно представник укра­їнських робітничих союзів Угаров. Але становище, змальоване Угаровим в обсязі діяльности інспектури праці, не є виключним. Взяти хоч би для прикладу, відомство недавно померлого Фрунзе. Тут оправи стоять не ліпше, як в інспектурі праці. Розтрати не перестають бути одним з найбільш поширених і побутових злочинів. Особливо яскраво хвиля розтрат виявилася на протязі останнього року, — писав недавно всесоюзний авіяційний орган „Самолет" (ч. 9). Ніби конкретизуючи загальне твердження „Самолета", інший військовий орган „Красная Звезда" поясняла, що в „багатьох військових частинах не ведеться запису грошевих витрат, підлягаючих зарахуванню в господарчий фонд", і що „органи фінансового контролю зазначають неохайність (запущенность) грошевої відчитности і записи в книгах без виправду­ючих документів" (ч. 253). Щождо розтратчиків, то, як свідчить згаданий нами „Самолет", „ревізійні комісії просто 'списують' розтрачені суми, не притягаючи розтратчиків до відповідальности". Не дивно, що й грошеві зловживання в штабі 14 стрілець­кого корпусу, що про них знав мало не увесь червоноармійський Київ, були не викриті, хоч ніби слідство й розпочалося.

Говорити про зловживання трестів і інших господарчих орга­нів нема чого: з ними і сам Дзержинський не може дати ради, тим більше, що й викривати злочини цих органів, як свідчать компе­тентні і поінформовані люди, небезпечно, бо послідовно переведе­не слідство провадить до дуже високих „верхів" большевицької влади і зачіпає декого з „старої ґвардії", себто ті елементи, що на них, властиво кажучи, тримається вся сила і маєстат совітсь­кої диктатури.

Цим тільки й можна пояснити, що боротьба за революційну законність обмежується, як по цілому Союзу Совітських Республік, так і на Україні викриванням традиційного „стрілочника", всіляких дрібних і другорядних аґентів большевицької влади. „Геро­ями" судових процесів, уряджуваних тепер на Україні, виступа­ють переважно голови сільрад, народні судді, міліціонери, дрібні „кооператори" большевицького витвору і подібна їм „плотва". До тих, що стоять на середині сучасної ієрархічної драбини боль­шевицької, або на верху її, караюча рука генерального прокурора совітської України не досягає, і вони роками, дякуючи бездіяль­ності, — вільній чи невільній, то друге питання, — пана Скрип­ника, використовують в особистих інтересах своє службове ста­новище.

Зазначаючи бездіяльність характерну совітської прокуратури на Україні, ми одночасно підкреслюємо, що судові процеси, які вона примушена вчиняти проти окремих аґентів совітської влади або проти цілих установ, розпочинаються не з її власної ініціа­тиви, а з огляду на скарги обивателя або й цілих громад, яким терпець урвався, не дивлячись на всі застрашування та безкарність самовладства місцевої влади. Після скарг обивателя розпо­чалося слідство над діяльністю київської міліції, що потягло за собою притягнення до одповідальности 120 чоловік і виключення із служби 192 чоловік. Через обивательські скарги прийшлося взя­тися за перевірку персонального складу і міліцій інших міст, як от Харків, Одеса, Житомир тощо, де так само за всілякі зловжи­вання виключено цілі сотні явних хабарників і злочинців. Але як скрізь, так і тут „оздоровлення апарату", і боротьба за „рево­люційну законність" большевицькою владою не доводиться до кінця і обмежується здебільшого „низовими" щаблями. Спеціяльно щодо міліції, то певний процент її персонального складу зали­шається на службі навіть тоді, коли викрито його злочинність. Причина проста: в міліцію елементи морально чисті і порядні йдуть неохоче. Зрештою большевицька практика створила вже певну традицію поводження з виключеними з служби за хабар­ництво, розтрати та інші зловживання, виключення не означає „вовчого пашпорту", а позбавлений служби в київській міліції отримує посаду міліційського десь в іншій або в крайньому разі знайде пристановище в ДПУ як тайний або явний співробітник.

Та трагедія українського населення під большевицькою вла­дою полягає не тільки в тому, що персональний склад органів влади набирається з елементів морально несталих, морально зіпсутих або явно злочинних. І не тільки в тому, що ці елементи по­водяться з населенням брутально, порушуючи існуючі закони і зловживаючи своїм становищем для грубих цілей особистої на­живи. Навіть в тому разі, коли представники влади хочуть бути чесними і виконувати свої обов'язки сумлінно, без шкоди для на­селення, вони не можуть, як слід цього виконати. В загальній атмосфері беззаконня тяжко додержати вимог закону, а той, хто намагається їх виконувати, ризикує перший опинитися під судом, дякуючи пляномірній „круговій поруці" і солідарності злочин­них елементів адміністрації. З огляду на це, „білі круки" „революційної законности" примушені мовчати і покривати своєю мов­чанкою злочини других.

Але цього мало. Уємною стороною большевицької законно­сти, а зокрема судових органів є те, що представники останніх не знають існуючих законів або тлумачать їх кожний по-своєму, як йому „революційне сумління" наказує. В минулому відчитному році (по 1 листопада 1925 року) губерніальні суди скасували 50% всіх присудів народніх судів і постанов. За цей самий час було відмінено 1400 „обов'язкових постанов" окружних ісполкомів, себто вдвічі більше проти торішнього відчитного року. Не дивно, що „Украинский Экономист" (виходить російською мовою) подаючи ці цифри впадає в меланхолію і зауважує, що практика апеляційних інстанцій в стосункові до підлеглих їм нижчих ут­ворює таке становище, при якому останні „ризикують згубити свій вплив серед трудящих".

Коли додамо до цього, що персональний склад судів, як і ви­конавчих органів адміністрації набирається з елементів морально підозрілих, а партійне приналежних до офіційної Комуністичної Партії, липких на хабарі, розтрати та інші переступства, то ме­ланхолію „Укр. Зкон." треба визнати цілком оправданою, з тою тільки поправкою, що ці суди „не ризикують загубити свій вплив", а давно вже його, — якщо колись і мали, що трудно припусти­ти, — загубили в очах населення України. Останнє на практиці переконалося, що большевицький суд є партійною установою, яка покриває партійців, керуючись міркуваннями партійного ж ха­рактеру і по прислів'ю „крук крукові очей не виклює". В такому суді населення не має шукати ні правди, ні захисту своїх прав, отже не дивно, що обвинувачені в якихось переступствах, коли тільки вони опиняться на лаві оскаржених і не належать до па­нуючої партії, стараються зламати суворість большевицького су­ду всемогутнім хабарем, знаючи очевидно, що цей засіб має куди більше чудотворне значення, як оборона адвоката, і що хабарем діляться всі чинники слідства та суду, починаючи від слідчого і кінчаючи сторожем судової камери до адвоката включно. „Юсти­ція", наркомюста пана Скрипника, таким чином, є одним з най­більш ганебних явищ режиму, встановленого окупантською вла­дою на Україні: вона остаточно здеморалізувала і без того непев­них з морального боку самих представників нового суду, але одночасно і на населення вплинула отруйним духом партійного пра­восуддя і перемішаного з моральним же розкладом персонально­го складу цього суду.

Не дивно, що голова большевицької міліції на Україні пан Балицький характеризував своїх підлеглих, як „засмічене зборище недисциплінованих, бюрократичних і злочинних елемен­тів" („Правда", 16. X). Такими елементами засмічено і всі судові установи, підлеглі панові Скрипникові.

На запитання: яка інституція краща — чи міліція чи юсти­ція? — життя одповідає: обидві кращі. Бо обидві запровадили на Україні систему безоглядного потоптання елементарних прав людини, обидві прищепили населенню корупцію, обидві утворили нездорову атмосферу моральної гнилизни і розкладу, — оцей крам, що його в компенсацію за український хліб, цукор, вугіл­ля та інші багатства „вдячна комуністична Москва" заекспортувала на нашу землю.

Український народ ніколи не може забути, що тими, хто при­ймав цей експорт і прищеплював його на нашому ґрунті силою, були і є його ж власні покидьки наркомюст Скрипник і голова ДПУ Балицький.

Г. Рокитний

ТЕНДЕНЦІЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

МОСКОВСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ...*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 7 лютого 1926 року.

Тенденція Центрального Комітету московської Комуністичної Партії і підлеглого їй Совнаркому до зменшення території та осла­блення однолитности національного складу населення УССР про­довжується.

Справа колонізації жидівськими елементами півдня України, включаючи сюди й Крим, провадиться по розробленій програмі.

Штучне витворювання національних рад і навіть районів, як ширших адміністративних одиниць, так само не припиняється. В деяких районах українські сільради примушені деукраїнізуватись: посилати дітей до шкіл з чужою викладовою мовою і про­вадити діловодство не на українській мові.

Останніми днями всесоюзний ЦИК вирішив обрізати кордо­ни України, одірвавши від неї землі на південному сході. Згідно з цією постановою до РСФСР від УССР відходять такі території: а) райони — Хведоровський, Миколаївський з м. Таганрогом, Матвіївсько-Курганський, Совітинський, Голодаївський і східня частина Катеринославського району Таганрізької округи; б) ра­йони — Глубокинський, Левинський, Каменський, Усть-Білокалитвенський, Володимирський, Сулинський, Шахтинський з м. Шахти та частина Сорокинського і Олексіївського районів Шах­тинської округи („Укр[аинский] Эконом[ист]", ч. 18, з 24.1).

Постанова всесоюзного ЦИК-у не викликала ніякого про­тесту ні з боку „офіційного представника" УССР у Москві, ні з бо­ку тої компанії, що сидить у Харкові і величає себе урядом Укра­їнської Совітської Республіки. Так само і українська большевицька преса пройшла мовчки біля зазначеного факту і зареєструвала його стисло і без коментарів, так, як це вона робить з якимсь черговим уламуванням грабіжників або „панамою" грошовою в со­вітській установі, що стали ніби „побутовим" явищем.

Слухняні і покірливі намісники московської влади на Укра­їні не мають ні мужности, ні порядности підняти свій голос в обо­рону української землі і дозволяють її шматувати так, як це завгодно „Всесоюзному" — московському ,,ЦИК"-у. Нема що й го­ворити, що КП(б)У солідаризується з цим злочинством, тим біль­ше, що після останнього з'їзду Російської Комуністичної Партії (РКП) українська філія її загубила останні ознаки своєї „самостійности" в організаційному відношенні; секретарі окружних ко­муністичних „парткомів" на Україні зносяться безпосередньо з ЦИК-ом.

В зв'язку з поданими вище фактами — зменшенням адміні­стративної території УССР та тенденцією ослаблення національ­ної однолитности (населення України, — центральні органи „Союзу" з подвійною енерґією переводять адміністративну уніфіка­цію „всесоюзних" ресурсів в обсягу фінансовому і господарчому до „єдности каси" включно. Постанова дотична цієї справи з 16. X. 25 р. обов'язує „здавати суми загальнодержавних прибутків ... не пізніш наступного дня накопичення установленої (предільної) суми ... і в кожному разі не менше одного разу на два тижні" („Известия", ч. 267 з 22. XI. 25 p.). Коли взяти на увагу, що комісаріятами загальносоюзного значення, крім військового, суть ті, що обслуговують інтереси державного фіска і господарства, то уємне значення згаданої постанови про єдність каси набирає особливої ваги: постанова ця являється перестраховкою Москви від різних „сепаратистичних" та „автономних" заходів місцевих совітських урядів. Тим самим згадана постанова підкреслює безвластя і фінан­сову немічність останніх — УССР у першу чергу. Не дивно, що на останній конференції КП(б)У один із комуністичних діячів, Солодуб, признався: „у нас фактично немає державного бюджету, в нас є прибутково-видатковий кошторис, що складається на Україні і прелімінарно затверджується нами, а остаточне затвер­дження його відбувається в Союзі". Як саме відбувається це за­твердження, в чиїх інтересах, — про це досить одверто цинічно заявив всесоюзний староста Калінін з тою усмішечкою, що так зворушує редакцію „Вістей" і що про неї нагадав наш співробіт­ник: на Москву, мовляв, не надійся. На те вона й Москва, щоб українські гроші й матеріяльні цінності собі забирати.

„Харків" може робити лише те, на що дає згоду й гроші Мос­ква. Своїх власних і в більшій кількості не має, і по конституції мати не може. Отже будь-які плани й проекти українського Совнаркому, розраховані на господарський чи культурний розвиток краю, коли б вони й були, засуджені на смерть, якщо здійснення їх не одповідає політично-господарським інтересам комуністичної Москви, що скупчила в своїх руках не лише політичну й війсь­кову, а й грошову готівку Союзу. Сьогодні коли всесоюзна Кому­ністична Партія не може одверто провадити політики військового комунізму з його грабіжництвом, об'єднання фінансових ресурсів в її руках є ніби еквівалентом політики грабіжництва „зфедерованих частин" Союзу, найперше України.

„Харків" кориться цій політиці і ретельно виконує її. І не тільки виконує, а ще й радіє, що й „цей багатий край (Україна) став основним упором соціялістичного будівництва цілого Радян­ського Союзу". („Пролетарська] Пр[авда]" з 20.ХП.25 p.). Так можуть говорити лише справжні покидьки свого народу, розтрат­ники народнього добра, про яких більше ніж про кого іншого можна сказати словами поета: „за шмат гнилої ковбаси хоч бать­ка продаси".

Ми уважали потрібним навести деякі нові факти з обсягу ад­міністративно-господарчої політики „Союзу", жертвою якої стає Україна. В світлі цих фактів ще яскравіше й повніше виясняється та роля, що її виконують в стосунку до нашої батьківщини, її те­риторії і багатства різні Чубарі, Скрипники й інші новочасні „мало­росіяни" большевицької секти, що з такою готовністю приклада­ють штамп України до всіх московських розпоряджень, що мають на меті її визиск та ослаблення.

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 17, ст. 1-3.

ПАНАС ЛЮБЧЕНКО В РОЛІ ҐОРЄМИКІНА*

Читальника не повинен дивувати заголовок нашої замітки. Tempora mutantur, а разом із зміною часу на шахівниці історії міняються і люди. Був колись Ґорємикін, вельможа царської Росії, трохи скептик, трохи сибарит, а в цілому гробокопатель царсь­кого режиму. Тепер є у Києві, в ролі дрібнішій — голови Київ­ського Окрвиконкому — Панас Любченко, трохи неук, трохи ди­летант, а в цілому слуга покірний совітської влади на Україні; в міру своїх сил він також допомагає, очевидно, проти своєї волі й бажання, загибелі совітського режиму на Україні.

Ріднить колишнього статс-секретаря Ґорємикіна і голову Окрвиконкому Любченка один і той самий далтонізм щодо оцін­ки укр. національного руху.

В році 1916 посол Франції Палеолоґ запитує Г'орємикіна, як він дивиться і що він думає про національний рух на Україні. Ґо­рємикін одповідає:

„З погляду національного українці такі ж 'русские', як і най­більш чисті москвичі... У нас українське питання не існує".

В році 1926, себто через 10 років після розмови Палеолоґа з Ґорємикіним, відбувається розмова депутатів польського сойму з п. Любченком на ту саму тему. Про цю розмову „Пролетарська] Пр[авда]" оповідає так:

„Деякі депутати поставили тов. Любченкові таке харак­терне питання, бажаючи, очевидно, перевірити брехливі ін­формації укр[аїнської] жовтоблакитної еміґрантщини проти Радянського Союзу. Вони запитали тов. Любченка, — чи не­має тепер на Україні національного руху, скерованого до від­окремлення від Москви. Депутатам тов. Любченко дав від­повідь, в якій рішуче спростував ці чутки".

Інакше й не могло бути: тільки рішуче спростувати! Ґоремикіни, трансформуючися в Любченків, занадто шанують своє ста­новище, щоб в розмові з чужинцями виявити якесь вагання чи непевність. Становище зобов'язує, а Любченкове — зокрема і осо­бливо, отже, і відповідь голови Окрвиконкому не могла бути ін­шою, як та, що її дав колись на аналогічне запитання Палеолоґові Ґорємикін.

Через півтора року після категоричного запевнення російсь­кого статс-секретаря про те, що „українське питання не існує", — життя засвідчило, що воно існує. Скільки треба часу, щоб во­но спростувало заперечення пана Любченка — не будемо сьогод­ні пророкувати. Натомість спростуємо саме „спростування", що на Україні ніби немає руху, скерованого до відірвання від Мос­кви. Він є, він поглиблюється, потреба його усвідомлюється, як би цього не заперечували різні Любченки. „Високе офіційне ста­новище" Любченка, — щось похоже до повітового комісара ні в якому разі не може бути ґарантією від помилок в оцінках соціяльно-політичних явищ, що мають своєю метою відірвання України від Московщини.

Характерною рисою діячів режиму, що схиляється до зане­паду і розкладається, є далтонізм, засліпленість і недооцінка ви­бухової сили тих чинників, що уважаються офіційними оптимі­стами за мало небезпечні і навіть неіснуючі. На цю засліпленість хорували діячі царського режиму. Від неї не вільні, як виявля­ється, і діячі большевицького. Любченки йдуть слідами Ґорємикіних і думають однаковими категоріями, і однаково заперечують наочні факти. Побажаємо їм найбільшого успіху в цьому напрям­ку, а самі далі провадити будемо розпочату працю в справі від­окремлення України від Московщини.

О. Р.

*   „Тризуб",  Париж,  1926  p.,  ч.  18,   ст.  17-18.

УКРАЇНІЗАЦІЯ НА КУБАНІ ТА ПІВНІЧНОМУ КАВКАЗІ *

Український національний рух на Кубані та в районах Пів­нічного Кавказу, спинений навалою російської добровольчої армії, а потім окупацією большевицькою, особливо в часи військового комунізму, — дає себе знати і під большевицькою владою. Як на українській метрополії, так і в землях, що становлять собою при­родне її географічне продовження, — себто на Кубані і Північному Кавказі з частиною Донщини, що сумежить з цими землями, большевики примушені були рахуватися з українською національ­ною свідомістю і до певної міри задовольняти вимоги її. Справа українізації шкільництва і діловодства на цих землях стає на по­рядок денний. До неї горнеться місцеве українське населення, пе­реборюючи саботаж зайшлих російських або зросійщених еле­ментів.

На початок 1926 року справа з українізацією шкільництва на Кубані стояла так.

В станиці Полтавській функціонував Український Пе­дагогічний Технікум, що повстав на місці колишніх українських курсів педагогічних. Цей технікум засновано в 1921 р. За чотири роки він став розсадником української культури на Кубані і ві­діграв не абияку ролю в дальшому рухові за українізацію шкіль­ництва в цій українській землі. Крім технікуму в ст. Полтавській, функціонує український відділ при Кубробфакові і два україн­ські курси при Кубпедінституті в Катеринодарі, що тепер зветься Краснодаром. Викладається українознавство в кількох десятках шкіл з російською викладовою мовою. Мається біля 200 україн­ських трудшкіл і кілька українських лікнегпунктів (ліквідаційні пункти по боротьбі з неграмотністю). Крім того в Катеринодарі засновано книгарню Державного Видавництва України і утворе­но союз українських пролетарських письменників СІМ (Село і Місто). До цього треба додати, що в кінці 1925 р. почав виходити українською мовою шотижневий додаток під назвою „Радянський Станичник" — до місцевої російської газети „Красное Знамя". Додаток цей уявляє собою невеликий аркуш на 4 сторінки друку, з яких одна друкується до того ж російською мовою (матеріяли про сільське господарство). Очевидна річ, що такий „до­даток" не може задовольняти потреб місцевої людности в укра­їнському друкованому слові, і тому виникло питання про видан­ня окремої української газети, незалежно від „Красного Знамени". Останнє, після дискусії про українізацію на Кубані, під впли­вом натиску з місць, примушене було заявити, що „українська газета на Кубані буде. Вона мусить бути не для тих, хто її не хо­че, а для тих, хто її хоче, кому вона потрібна".

Великою перешкодою як в провадженні українізації, так і в задоволенні національних потреб українського місцевого на­селення, з одного боку, є брак інтеліґентних сил, а з другого, по­літика українського Совнаркому. Останній досі нічого не зробив, щоб тісніше зв'язати Кубань з українською метрополією і пере­кинути туди лишки культурних інтеліґентних працівників та об'єд­нати місцеві змагання з загальним рухом українського народу в галузі хоча б культурних потреб. Відгородившися ніби китай­ським муром від частини української землі, що й географічно, національно-культурно й на ґрунті господарчому органічно зв'яза­на з метрополією, українська експозитура Москви знехтувала на­ціональним обов'язком у стосункові до штучно відтятої від матірнього пня української ж области і віддала її на поталу Мос­кві, заінтересованої в зменшенні української сили. Кубанська зем­ля сьогодні, по конституції совітській, увіходить в склад РСФСР і залежить безпосередньо від Москви. Імперіялістичні тенден­ції Москви, бажання мати в своїх руках порти Чорного та Озівського морів, а одночасно й багатства кубанської землі відіграли рішаючу ролю в справі адміністративного відділення Кубані від України. Прислужилась цьому до певної міри і традиція „сепа­ратизму" Кубанської Краєвої Ради, діячі якої, як от Макаренко та п. Тимошенко, ще й досі живуть у світі дивних фантазій про „кубанський народ", як щось самостійне і про Кубань, як „гос­подарчий моноліт".¹ Безпосередня залежність Кубанської области від Москви в значній мірі затамувала національний рух на Україні, що тепер прибрав форму боротьби за українізацію шко­ли. Але й Москва примушена була рахуватися з домаганнями української Кубані і піти назустріч тим вимогам у згаданій справі, що ставали все настирливішими та масовими. Очевидна річ, що цей рух протікав би більш нормально, коли можна говорити про нормальність в окупаційних умовинах, коли б український Совнарком прийшов йому з допомогою своїми організаційними та культурними засобами. На жаль, як ми вже зазначали, цього не сталося, і місцеві українські сили примушені були самотужки та власною енерґією переборювати всілякі перешкоди, яких чи­мало ставив і ставить їм місцевий краєвий партком, в якому знач­ний відсоток складають різні зросійщені вірмени, греки та інші „національні меншості". Саботаж з їхнього боку не припинився й досі. Але стихія національна кубанської станиці натискає на „Краснодар", а через нього й на Москву, і остання примушена йти все на нові уступки Кубані в справі українізації шкільництва. Надзвичайно характерно, що рух за українізацію школи переки­нувся за межі Кубані і охопив заселені українцями землі Пів­нічного Кавказу. Краєвий партком останнього в Ростові-на-Дону примушений був 11-12 листопада минулого року ухвалити таку постанову в справі українізації шкіл, діловодства і провадження культурної праці.

„Визнати за потрібне скласти комісію для вивчення спра­ви з переводом діловодства совапарату на українську мову. Доручити Крайбюрові українських партсекцій організувати в Ростові українську газету для обслуговування всіх округ краю. Там, де переважає українське населення, вести роботу серед КСМ, безпартійної молоді і жінок переважно їхньою рідною мовою. Вжити заходів до українізації піонерроботи. Зав. хат-читалень у станицях, де більшість населення ста­новлять українці, повинні орудувати українською мовою. В округах і районах треба зробити перехід до викладання в школах рідною українською мовою населення, школи укра­їнізувати тоді, коли є на те згода батьків учнів".

Постанова, як бачить читальник, ця непослідовна і частко­во лише підходить до справи українізації, але все ж вона є до пев­ної міри ознакою часу і доказом здвигу в умах большевицьких керівників „автономної области Північного Кавказу", щодо спра­ви українізації. Українська національна свідомість тут примушує рахуватися з собою центральні краєві большевицькі установи, менше всього заінтересовані в задоволенні українських потреб.

Великою прислугою з боку культурних сил української ме­трополії для загальної української справи було б поспішити з до­помогою українській Кубані та такому ж Північному Кавказу на ґрунті українізації місцевої школи і вкріплення культурної праці в місцевих просвітніх установах. Ціла низка всеукраїнських сучасних установ культурно-приватного характеру і наукового могла б поширити свою діяльність на українські ж землі, штучно одірвані Москвою від України адміністративними й іншими по­ділами. В цьому поширенні своєї діяльности згадані установи мо­гли б стримати сили для власного зміцнення і зросту, а одночас­но виконати і загальнонаціональний обов'язок в стосункові до земель, що і свідомо і інстинктово линуть до об'єднання з україн­ською метрополією.

Ст.

* „Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 19, ст. 14-16.

¹ Див. „Національне питання на сході Европи". Прага, 1925 р.

З ЛІТЕРАТУРНОГО СИТА *

В ч. 1 „Благовістника", органі представництва Укр. Прав. Автокефальної Церкви (виходить на французькій та англійській мовах у Женеві), надруковано замітку „Deux Evêques convertis". Підпис під нею такий: „Е. Batchinsky Esq.". Останнє слово (ско­рочене) в перекладі з англійської означає дворянин. В ч. 180 большевицької газети „Парижский Вестник" надруковано листа, підписаного ,,с товарищеским приветом, Е. Бачинский". Мене трохи спочатку здивувало, що „esquire" має товариські почуття до тих, хто конфіскував землі дворянські і не одну тисячу помі­щиків розстріляв. Але потім, коли я згадав, що Є. Бачинський разом з С. Шелухиним представляють інтереси Укр. Автокефаль­ної Церкви за кордоном, я вирішив, що не маю рації: видко так вимагає всепрощаюча етика християнства. Я зрозумів після цьо­го не тільки Esq. Бачинського з його „товариськими привітами", а й сенатора української держави, міністра УБР С. Шелухина з його „примите уверения", оголошеними в тому ж таки „Парижском Вестнике". Обоє християни, обоє — достойники Авт[окефальної] Церкви, отже обоє, в безмежному своєму всепрощенні, повинні мати і повагу і „привіти" до тих, хто видає „Безвірника", провадить боротьбу з церквою взагалі, а з Автокеф. Церквою зо­крема, і деморалізує душу нашого народу. Я збагнув більше, бо відчув що аполітичність Укр. Автокеф. Церкви морально зобо­в'язує офіційних представників її за кордоном, як осіб іменно не політичних, „дунути й плюнути" і іменно в большевицькій полі­тичній газеті на „петлюрівщину" і самого С. Петлюру, бо цього вимагає те розуміння своїх обов'язків, що його в християнській смиренномудрості та невтручанні в політичні справи засвоїли і сенатор С. Шелухин і esquire Бачинський. Так, воістину так, читальнику. Дивись і втішайся новим тим „образом кротости", що визирає з „Парижского Вестника", і піддай гострій ревізії до­цільність палкого обурення, що вилилась з уст Франка під впли­вом подібних, історично сумованих фактів:

Ми всі такі. Що в інших ганьби знак,

Це ми приймаємо, як хліб насущний.

У інших ренеґат — у нас добряк;

У інших — підлий; в нас старшим послушний;

У інших скажуть просто, ясно так:

Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний,

Не стало встиду в нас. Ми в супокою.

Упідлимось, ще й горді підлотою.

Поезія в прозі. Сумно за нею: люблю її. На жаль у су­часній прозі мало її знаходжу. Шукаючи за нею, я згадав про те, що часом в епістолярній літературі можна надибати не абиякі зразки високого мистецтва: адже m-me de Sévigné стала навіть клясиком французької літератури за свої славні листи. А листи нашої землячки М. Башкирцевої, що їх тепер студіюють і вида­ють французи! І мої пошукування не зрадили мене. В ч. 44 за 1925 р. „Української Громади" я захопився до нестями листом Д. Ісаєвича, особливо таким уступом з нього:

„книги органу українських соціялістичних партій (?) Нової 'України', що виходить у Празі вже третій рік під ред. тт. Шаповала, Григорієва, Галагана і розробляє програми, (не одну, значить, а кілька) визволення українського народу... і вже фактично створила психічно, програмове і фактично об'єд­нання всього того, що на ґрунті визвольної боротьби може за кордоном і в Польщі, Румунії та на Україні (а де поділась Чехословаччина?) об'єднатись"...

Уступ цей свідчить, що у автора його є поетичний хист: уміти видумувати. Як жалко, що п. Ісаєвича закликано і за­тверджено науковим секретарем Інституту Громадознавства. Це може фатально відбитися на розвитку його поетичного хисту, бо наука — не поезія в прозі і всяку видумку уміє перевірити. Що іншого „епістолярія": тут ні з наукою, ні навіть з фактами мож­на й не рахуватись. Коли припустити, що наукові студії притлу­млять у п. Ісаєвича хист „видумщика"-поета, то наше прозаїч­не життя безумовно загубить одну з тих можливостей, що йо­го, коли не звеселяли, то розважали. А через триста років май­бутній біограф Ісаєвича, коли такий знайдеться, буде ремству­вати на фатальний вплив Інституту Громадознавства щодо загибелі поетичних можливостей у секретаря цієї установи. Я вже не кажу про те, що „фактично, і програмово і психічно" ми залишаємось через це без того об'єднання, яке в буйній фантазії Ісаєвича зв'язується з „Новою Україною", що ні „фактично", ні „програмово", ні „психічно" нікого, здається, крім трьох редакто­рів її та панів Ісаєвичів не об'єднала.

Врачу, ізцілися сам. Згадавши „Нову Україну" з її певними тенденціями до витворення культури 2 1/2 Інтернаціоналу, не можна не згадати про якусь манію редакції її вчити всіх демократизму, правил національної політики і інших речей, і все це в тоні докторальної претенсіозности та власної бездоганности. Ролю цього ментора взяв на себе Н. Григоріїв, хоч і інші члени редакції, вони й недавні члени Управи зачиненого Гром. К-ту в ЧСР, не від того, щоб виступити в ролі учителів життя і націо­нального будівництва на „нових підставах". Серія статтей Н. Григорієва присвячена критиці цілих течій української державної дум­ки та окремих визначних осіб нашого національного руху. На­писані ці статті в такому непристойному тоні, що реаґувати на них, полемізувати з автором, є річчю і недоцільною і неможли­вою, просто через те, що вони переходять межу елементарної лі­тературної пристойности. В своїх статтях згаданий автор обвину­вачує, між іншим, численну низку наших державних і громадських діячів в антидемократизмі, в недемократичних методах громадсь­кої праці, в автореклямі і інших „злочинах" проти нації та демократії. І от цими днями з'явилась брошура „В громадській справі" (З матеріялів до історії Укр. Громад. Комітету в ЧСР), яка уяв­ляє собою лист, підписаний 16-ма членами бувшого Комітету, отже, співробітниками М. Шаповала, Н. Григорієва, М. Галагана по кількалітній праці в згаданому Ком-ті. В цьому листі автори його стверджують в діяльності членів управи:

„Приписування заслуг за культурні придбання української еміґрації своїм особам і безцеремонну авторекляму", „висування своїх особистих заслуг та принижування так само видатної і на­ціонально-корисної праці інших людей", „вживання таких спосо­бів громадської праці, що не практикуються ні в одній колектив­ній організації", „неймовірне свавільство", „низькі способи боротьби", „затруювання громадської атмосфери", „деморалізацію і безконтрольну самовладу", „політичний донос", „нездачу роз­рахунків за найважніший період своєї діяльности" і т. д.

Автори листа занадто довго співпрацювали з членами Упра­ви, щоб не знати своїх керівників. Коли й половина тих закидів, що їх автори листа адресують пп. Шаповалові, Григорієву і Га­лаганові, одповідають дійсності, то само собою виникає сумнів, щодо права їх, зокрема Григорієва, вчити інших того, в чому він сам грішний. „Врачу, ізцілися сам", — перш ніж інших лікувати. Ця євангельська істина особливо має вагу в громадському житті.

Теорія Вайнінґера і О. Назарук. Коли пам'ять мене не зраджує, віденський філософ-природник застрілився вла­сне тоді, коли Назарук побирав науку як молодий студент у Відні. Я припускаю, що Вайнінґер персонально не зустрічався з Назаруком і це фатально відбилося на його теорії про жінок. В своїй монографії „Стать і характер" він ставить жінку нижче від чоловіка і взагалі має опінію про неї невисоку. Між іншим заки­дає їй, що вона „генідно" мислить: на підставі якогось одного фак­ту робить узагальнення, часом несподіване, часом необґрунтоване. Для мене ясно, що Вайнінґер змінив би свою теорію, коли б він мав змогу пізнати Назарука: цей доктор робить узагальнення навіть тоді, коли ніяких фактів немає. В своїй новорічній „Січі", інформуючи про те, „що діється на світі", він таке про Францію виписує:

„У Франції вся преса — від правої до лівої, — пише, що так дальше не може бути, і мусить прийти нова влада: диктатор або монарх" („Січ", 1. І. 26 p.).

Можемо запевнити читальників „Січі", що так „вся преса" французька не пише. Не тільки „ліва", а й „права". Деякі окремі газети, щоправда, зідхають по „твердій владі", але в кожному разі „монарха" не виглядають. Стоять вони за республіку, наро­доправство, шукають шляхів і засобів для оздоровлення парляментських і політичних відносин, тільки ж від принципів народо­правства не одмовляються. Є у Франції й монархістичні газети, між ними „Action française" і „Gaulois", вони справді пишуть про монархію і хочуть монарха, але про це пишуть мало не з дня вста­новлення III республіки. Писатимуть певно ще довго — з таким же успіхом. Дві газети — не „вся преса". Узагальнення — генідне.

СИ-ТО

*„Тризуб", Париж, 1926 p., ч. 20, ст. 20-23.

ІСНУЄ ЗА КОРДОНОМ УРЯД УНР.. .*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 18 квітня 1926 року.

Існує за кордоном уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Позбавлений території, уряд цей проте не припиняє боротьби за визволення України. І не дурно, що червоним окупантам доводить­ся „стежити за тим", щоб на Україні „не було прихильників но­вої боротьби" з совітами, „прихильників спілки з буржуазією". Тим паче, що на Україні „ще й досі є люди, що схиляються до петлюрівщини, прихильники дрібнобуржуазного устрою, що про­вадять підпільну роботу. Вони заявляють себе оборонцями національної республіки, ніби незалежної від Ро­сії..." „І досі є чимало інтеліґенції української, діячів у колах суспільства українського, кооперації тощо, які вважають, що шлях відбудови українського господарства, шлях забезпечення всіх трудящих мас України йде тільки через спілку з сучасною західньоевропейською культурою".. -¹

Так, тільки обличчям до заходу! Тільки національна, ні від кого незалежна українська держава! Це ми ісповідуємо твердо й непохитно. За це ми боролися, боремося і боротимемося до краю. І в цій боротьбі за визволення нашої отчизни, за відбудування люд­ського життя на Вкраїні, за відновлення нашої державности, нам, що ведемо ту працю на чужині, велику моральну допомогу дає те, що так думають і до того ж ідуть і свідомі сини свого народу і там, на поневоленій батьківщині.

Щоправда єсть і тут на чужині деякі дезорієнтовані елемен­ти, що свідомо стають на перешкоді тій визвольній роботі. Одні не можуть піднятися над дрібними партійними чи особистими рахунками і вище над усе поставити інтереси держави. Другі, ви­снажені і надломлені життям, може б і хотіли стати в допомозі, але піддають сумніву те, чи правильним шляхом ми йдемо, чи одповідає той шлях настроям і прямуванням там, на Великій Україні. Бадьорі голоси, які доходять до нас з того боку, що під­тримують і надають сили, не розбивають їх скепсису. З застере­женням іноді ставляться вони до того, що говоримо ми.

І от усім, хто занепадає на дусі, хто знесилився, зневірився, хто хотів би вірити, але не знаходить у себе тієї віри, те, що завжди ісповідуємо ми, те, в чому сходяться з нами наші однодумці там, те саме говорять сьогодні наші вороги.

Наведені напочатку слова, які так часто можна зустріти в „Тризубі", що стоїть на ґрунті УНР, написані не нами: вони належать ... п. Чубареві. І тим ціннішими являються ці признан­ня, що вони походять з уст голови окупаційного уряду на Україні.

Одсилаючи читальника до промови п. Чубаря на з'їзді комсомолу в Харкові, що він її найголовнішу частину знайде в статті „Ловці душ",² яку ми подаємо нижче, — нагадаємо йому тільки мудрі слова старого Леонардо да Вінчі, в яких захована глибока правда: „Не нехтуй ганьбою ворога твого, бо ворог твій знає тебе краще, ніж найближчий твій приятель".

Отже, затямимо слова п. Чубаря: „еміґрація вислов­люється одверто, дехто на терені України теж так гадає, але не висловлюється одверто".

*  „Тризуб", 1926 p., ч. 26-27, ст. 1-2.

¹ „Прол[етарська] Пр[авда]", ч. 59, з 14. ІІІ. с. р.

² Передруковано в книжці „Симон Петлюра. Статті, листи, доку­менти", Нью-Йорк, 1956, ст. 364-374. — Ред.

СКЛИКАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО З'ЇЗДУ ЗА КОРДОНОМ...*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 25 квітня 1926 року.

Скликання українського наукового з'їзду за кордоном стало ніби на реальний ґрунт. З відомостей, поданих з цього приводу в попередньому числі „Тризуба", читач міг ознайомитися як із завданнями з'їзду, так і в головних рисах з програмою його. Від самих учасників з'їзду залежатиме наукова вартість його і та ва­га, що її він може відограти в дальшому розвитку української на­уки. Кожен український патріот може тільки побажати найбіль­шого успіху організаторам справи в переведенні ними тих одповідальних завдань, що стоять перед ними.

В високій мірі було б бажаним, щоб Організаційний Комітет по скликанню з'їзду інформував ширше наше громадянство про біжучу працю і заходи його. Аджеж свято української науки є і святом всього нашого громадянства, що ніби складає іспит і звідомлення із своєї праці в науковій галузі перед рідним наро­дом, з одного боку, і перед широким науковим світом, з другого.

В зв'язку з цим, ширше громадянство не може не виявляти інтересу до тих підготовчих заходів, що мали б це свято зробити більш величавим, а по наслідках своїх — більш пожиточним. Редакція з самого початку видання нашого журналу надавала ве­лику вагу науковому з'їзду. Вона й надалі з увагою буде ста­витися до всього, що так чи інакше зв'язано з успішним переве­денням цієї важливої справи в життя.

В тій стадії підготовчо-організаційного характеру, що перебу­ває в ній тепер ця справа, ширше громадянство не може не ціка­витись питанням про забезпечення матеріяльних моментів щодо скликання з'їзду. Від полагодження їх у значній мірі залежатиме участь в з'їзді тих наших наукових робітників, а кількість їх не така вже незначна, що живуть поза межами країни, де має відбутися з'їзд. Ледве чи ці діячі науки, з огляду на своє злиденне еміґрантське становище, в стані будуть узяти персональну участь у з'їзді, коли Організаційний Комітет наперед не вияснить мож­ливості полагодити як формальні, так і матеріяльні моменти щодо подорожі на з'їзд та перебування під час нього в Чехо-Словаччині. Ми певні, що Організаційний Комітет все це має на увазі і за­рані вживає відповідних заходів до того, щоб з'їзд не обмежився на одних тільки учених, що працюють в Чехо-Словаччині, а щоб у ньому взяли участь і ті наші наукові сили, що живуть поза ме­жами її. З тих інформацій про діяльність Організаційного Комітету, що дійшли через пресу до відома громадянства, не відомо, чи має він у своєму розпорядженні відповідні матеріяльні ресурси для цього. В позитивному разі підняте нами питання само собою полагоджувалося б. Коли ж би, на жаль, справа стояла інакше, то Організаційному Комітетові треба було б заздалегідь зверну­тися із закликом до громадянства про матеріяльну допомогу з йо­го боку для організації з'їзду. Треба думати, що цей заклик знай­шов би певний відгук, бо справа українського наукового з'їзду за кордоном не є справою одних тільки наших наукових робітників, а й ширших кругів патріотично настроєного і патріотично діючо­го громадянства, заінтересованого в тому, щоб цей з'їзд пройшов під знаком найбільшої наукової продуктивности та найширшого розголосу як на національно-українському, так і на міжнародньому ґрунті.

*„Тризуб", 1926 p., ч. 28, ст. 1-2.

З СТОРІНОК ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ПРЕСИ...*

[Передова стаття]

Париж, неділя, 2 травня 1926 року.

З сторінок европейської преси за останні два тижні не сходять „тривожні" звістки про економічну кризу в СССР. Особли­во багато уваги присвячує кризі німецька преса з огляду на біль­шу поінформованість її в справжніх відносинах, пануючих в Совдепії. Характерно, що широкі інформації про кризу подають не тільки газети, ворожо успособлені до Совдепії, а й ті, що за всяку ціну змагались досягнути порозуміння між Німеччиною та СССР, не лише економічного й політичного, з метою знайти в цьому поро­зумінні сили і можливості для протиставлення тому ладові полі­тичних відносин, який утворився після Версальської умови. На­віть такі газети, як „Berliner Tageblatt" і „Vossische Zeitung", що відзначалися особливими сантиментами до країни та влади совітів, не можуть утаїти від своїх читачів правди про тривожні ознаки небезпечних процесів, що відбуваються „по ту сторону добра і зла".

Обниження курсу червінця, скорочення продукції в певних галузях промисловости, робітничі страйки, величезний голод на крам, несвоєчасна виплата селянством податків, як головним і майже виключним виплатником їх, в очах кореспондентів німе­цьких газет набирають значення симптомів більш важливих по­дій, знаменуючих розклад большевицької системи. Чи не перетя­гають палиці німецькі газети і чи не додають вони зайвих чорних фарб до ситуації в Совдепії —покаже ближче майбутнє.

Але навіть тоді, коли припустити, що ці чорні фарби навмис­не кладуться, щоб примусити большевиків на певні уступки в спра­ві підписання німецько-совітської умови, то й тоді залишається незаперечним загострення економічних відносин у Совдепії. Жити без кінця й краю за рахунок лишків, що залишились ще від ста­рого режиму, не можна. Так само не можна поважно говорити про якийсь розвиток фабричної промисловости, коли машинерія її і устаткування не обновлюється, а з кожним роком занепадає, дякуючи, між іншим, невмілому господарюванню та недотепній адміністрації.

„Успіхи" соціялістичної промисловости існують тільки на па­пері та на шпальтах большевицьких газет. Банкрут не любить признаватися навіть самому собі в наближенні катастрофи. „Соціялістична" промисловість, як і вся господарка країн СССР, не може далі жити без припливу чужих капіталів. Тим часом справа з ними стоїть для совітів зле. Закордон не охоче йде на комбінації большевицьких методів засягнення позичок, які зводяться до того, щоб здобути нову позичку, не вирівнявши старої. Америка зали­шається глухою до всіх „спокусливих" пропозицій з боку большевиків. Англія, як і раніше, уважає ці пропозиції не реальними. Мало надії, щоб і у Франції щось реального і вигідного для большевиків вийшло з тих пертрактацій, які тут провадяться з приводу кредитів. Поза цими джерелами отримання грошей немає інших, звідки можна б було взяти мільярди, потрібні для відбу­дови розхитаного господарства СССР. Ті 300 мільйонів, про які большевики торгуються з Німеччиною і за які вони заплатять удвічі дорожче, не в стані, звичайно, відограти якоїсь значної ролі у відновленні зруйнованого, тим більше, що й у стосункові до цих грошей буде вжита метода „Сидорової свити", що робить з усіх господарчих планів большевицьких фатальну „нев'язку" і з усіх їхніх розрахунків — недорахунки.

При таких умовинах, надій і даних для просвітлення перспек­тиви щодо полагодження кризи мало. Всі ті процеси і явища гос­подарчого життя, які сьогодні притягують до себе увагу закор­донних обсерваторів, і які все гостріше дошкуляють населенню Совдепії, будуть неминуче поглиблюватись, примушуючи його шукати виходу із становища.

Цей вихід воно знайде не по тій „лінії", що її нав'язують йому банкрути збанкрутованої ж системи, а в напрямку знищення са­мої системи.

*„Тризуб", Париж,  1926 p., ч. 29,  ст. 2-3.

 NEXT