1 червня 1942 р. був створений польський батальйон поліції, т.зв. Schutzmannschaftsbataillon 202. То мав бути батальйон польської поліції в одностроях, згідно з анонсом, який ми вичитали в газеті, де було сказано: чоловіки від 18 до 30 років можуть зголошуватися до польської поліції в Кракові. Однак нас завербували до Дембіци і поселили в кошарах в таборі 44/SS (Truppenuebungsplatz d. Waffen SS) і до кінця нашого перебування в таборі нам брехали, що нас навчають на польських поліцейських.

Батальйон переважно складався з молодих людей віком 18-24 років, яких переважно переслідувало ґестапо за різні правопорушення, скажімо втечу з Баудінсту чи Німеччини, спекуляцію, крадіжки; не бракувало також тих, хто зголосився, бо кинув працю, якою не міг прогодуватися, а відтак йому загрожували примусові роботи в Німеччині. До таких належав і я.

Після приїзду до Дембіци ми відразу зрозуміли, що нас навчають для боротьби проти партизанів, але відмовлятися було вже пізно. [Сформований з поляків батальйон командування СС скерувало до Білорусі на пошуки совєцьких партизанів. Тут частина їх дезертирувала, інші брали участь у великих каральних акціях в районі Борисова].

Під час цієї акції ми отримуємо звістку про убивство під Катинню [інформація про віднайдення поховань польських офіцерів була поширена у квітні 1943 року], і з кожної роти виїжджає делегація на місце злочину. Решта ж повертається, і через два тижні батальйон виїжджає до Луцька. В Луцьку поляки приймають нас із справжнім ентузіазмом. Розповідають нам про терор українців. Розповідають, що німці численним делегаціям поляків, які скаржаться на українців, відповідають – уже цілий рік – “Прийдуть ваші, будуть вас захищати”.

Через кілька днів перебування в Луцьку наша рота виїжджає до Клевані. Наша дорога пролягає лісом. По усіх кущах і галузках дерев ми бачимо розвішані білі картки паперу. Здивовані, ми зупиняємо авто і знімаємо пару листівок з кущів. Вони написані українською, адресовані українськ. шуцманнам, які втекли до лісу зі зброєю, і звучать більш-менш так: “Укр. шуцманни, ви довірилися злочинній комуністичній агітації. Повертайтеся до своїх підрозділів, вас не покарають, якщо до визначеного терміну ви повернетеся”. Через кілька хвилин їзди ми натрапили на укр. шуцманнів, які розвішували ті листівки.

У Клевані перебуває на постої той сам батальйон укр. шуцманнів у чорних мундирах – зненавиджені поляками, бандити. Після приїзду к-р промовляє до нас: “Зараз ви знаходитеся на іншому терені. Про все, що було в Росії забудьте, оскільки місцеве населення культурніше, тут немає партизанів. Ми приїхали для захисту поляків, але це не означає, що задля того, аби хтось із вас зводив тут особисті порахунки з українцями”. Відтак він закликає нас, аби ми чинили з українцями справедливо, забороняє з ними конфліктувати.

Український терор після нашого приїзду аж ніяк не припиняється. Поляки й далі сплять в костелі, їхні помешкання дощенту грабують чорні круки укр. шуцманни. Вдень під будь-яким приводом вони арештовують поляків, які пропадають безвісти. Характерно те, що над ними немає ніяких німецьких начальників. К-р їхній – майор-українець, який є справжнім богом у Клевані. Населення зі сльозами благає нас допомоги, якої ми не можемо надати. Адже наш к-р не має права втручатися в українську адміністрацію. Ми вирішили діяти на власний розсуд. Починаємо бити українців по морді за те, що вони не знімають шапок перед нами. Укр. шуцманнів також завертаємо, змушуючи їх віддавати честь.

Через певний час надійшов спеціальний наказ, який заборонив такі дії в делікатний спосіб. Наш к-р стверджує, що якщо вони не віддають честі, то це свідчить про їхню культуру і низьку дисципліну. Наказує нам також не вітатися з ними. А це вже щось зовсім нове – відповідаємо ми йому. Досі ми мали наказ віддавити честь усім вищим за званням без огляду на мундир. Невдоволення між нами дедалі зростає. Щодня ввечері ми чуємо зі школи, де розташовані українці, спів “Смерть ляхам”. Ми доповідаємо про це нашому командирові, котрий викликав тих, хто чув це, і каже, що надіслав рапорт. Справа ця залишається без відгуку. Аж одного разу гостював у нас лейтенант Шуп, командир польського Шуцманншафту. Після доброї гулянки він запропонував нам спільний “Einsatz” [акцію].

Наступного дня вирушає від нас одна чота. Приходимо на двір кошар до наших колег, котрі уже чекають на нас. Це мішанка селян різного віку в цивільному одязі, фатально озброєних, які палають ненавистю до українців за їхні злочини. Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: “Не стріляйте в невинних людей, але знайте, що на селі кожен українець – бандит, чи жінка, чи дитина”. Отож, пам’ятаючи про його слова, ми чинимо спустошення в селі, кожного укр. селянина ми вивели і застрелили. Це все нічого у порівнянні з лейтенантом. Він не віддає жодних наказів, тільки особисто стріляє українців, прагнучи перевершити нас усіх.

Ми повертаємося з великою здобиччю, ведемо корів і коней, веземо свиней на хурах, які пізніше наш к-р терпляче віддавав усім українцям, які приходили з плачем і скаргами. Українці пишуть скаргу до штадтгауптманна. Внаслідок цього ми отримали сувору догану від нашого к-ра.

Варто додати, що ми квартируємо в замку та займаємо тільки частину в ньому. Одне крило займає укр. управа та інші укр. органи влади. Цілий день, попри те, що початок травня дуже холодний, вони слухають через відкрите вікно, про що в нас говорять на кожних зборах. Наш командир не тільки не забороняє цього, але й свідомо голосно нас вичитує, аби вони чули. Регулярно ми отримуємо догани, аби довести що з німцями все гаразд, що вони нам забороняють це, а винні ми самі. Після кожного випаду, після повернення, на дворі, на очах укр. він проводить особистий обшук, чи хто чогось не забрав з укр. халуп. Віддає смішні накази.

Він забороняє нам – під час дій – входити в будинки укр.; обшуки проводять самі німці, що виглядає наступним чином: німці входять до халуп, ґречно вітають їх словом “Здраствуйтє”, відтак питає “Keine Bandit?”. На що ті засипають його цілим потоком виправдань і запевнень у своїй невинності. В такому разі все уже добре, каже дати їм молока, хліба з маслом, а пізніше частує укр. дітей цукерками (які належаться нам, але яких нам не дають), і виходить, прощаючись, і йому по-приятельськи кажуть до побачення. В такий спосіб вони хочуть здобути собі приязнь українців, аби колись пощадили тільки їх.

Далі ідіотський наказ: нам не можна стріляти, хіба що по нас стрілятимуть першими. Звичайно, ніхто не виконує цих розпоряджень. Щодня ми чуємо про звірячі убивства поляків у навколишніх селах. Ми надаємо їм першу допомогу, тобто діти, юнаки, котрі зуміли втекти, отримують їжу, ночують, відтак ми доправляємо їх до Луцька, де ними пізніше мають заопікуватися німецькі органи влади. Після кожної такої звістки ми негайно вирушаємо на місце злочину. Але це даремна втрата часу. Приїжджаємо фірманками при повному озброєнні (3 гранатомети, 2 важких кулемети, 7 легких кулеметів), але командир не має ніякого плану, до певної міри уникає сутичок, оскільки німці панічно бояться укр. Ми входимо до села, коли укр. всі втікають полями у протилежному напрямку, а нам не можна в них стріляти. Залишаються тільки старі баби й діди, котрі не можуть втікати, і зі сльозами на очах лементують, кленучи своїх синів і братів. Закінчується тим, що ми реквізуємо з порожньої хати 2-3 свині, пару корів і коней, і караваном повертаємося назад. Так виглядає кожен виїзд.

Одного разу прибігла до нас дванадцятирічна дівчинка з плачем, що усю її родину повбивали і близько двадцяти польських родин блукають лісами й полями. Ми швидко підняли тривогу і вирушаємо фірманками на місце. Це село Стрілки, 4 км від Клевані, тут нашим очам постає жахлива картина. Згарища ще димлять. Напад стався о другій ночі. В одинадцятій ранку ми були на місці. Після нашого прибуття починають сходитися люди, котрі зуміли втекти. З плачем вони припадають до своїх малих дітей, які лежать в калюжі крові. Більшість убитих лежить спалена серед руїн. Також ми знаходимо багато жертв, які лежать поблизу будинків. Всіх їх жорстоко мучили. Чоловіки з відтятими геніталіями, жінкам повпихали пляшки, камені. Обрізають пальці, язики, носи, вбивають дерев’яні кілки у мозок чи в шию. Усталити кількість убитих неможливо.

Ми конфіскуємо укр. фірманки і евакуюємо на них решту поляків (близько 30 осіб). Дорогою приєднуються інші поляки. Колона дедалі видовжується, небезпека нападу дедалі зростає. Українці, котрі, побачивши нас, відступили не далі як на 300 м у поле, спостерігають за нами. Побачивши велетенську колону хур, вони мають час випередити нас і влаштувати засідку, тим більше, що ми щоразу зупиняємося і забираємо нових. Доїжджаємо до цвинтаря, звідки лунає несподіваний вогонь з трьох боків. Українці стріляють із самих лиш автоматів (російські фінки). Підрозділ ослони гине на місці. Зав’язується важка сутичка – позаяк ми перебуваємо на голому та рівному шляху – яка триває три години. Ми вистрелили всі ракети, кличучи допомогу, але марно. З безнадійної ситуації нас рятує тільки літак, який випадково зауважив бій. Але ми вже не маємо ракет і не можемо вказати йому ціль. Отож той літак починає скидати бомби легкого калібру і стріляти з кулемета всліпу. Дві бомби падають на запіллі нашого табору і смертельно ранять двох наших фірманів, цивільних. Літак більше стріляє по нас, аніж по бандитах, котрі добре сховані, але сам престиж робить своє, і українці безладно починають втікати.

Тепер ми маємо і відкриту ціль, і бачимо досконало масу чорних шуцманнів, наших сусідів, у шоломах і при повному озброєнні. Ми скеровуємо різкий вогонь на безладно втікаючих. Видно, що багато хто з них падає, але ми не можемо їх дістати, маємо п’ять убитих і двох поранених. Не рахуючи цивільних, між якими літак також вчинив спустошення. Повертаємося до кошар, дорогою стріляючи у вікно кожної халупи. На місці довідуємося, що відгомін бою було добре чути, але командир наказав вартовому виглядати на горизонті червону ракету, яку перекривали узгір’я й дерева.

Наступного дня з Луцька виїжджає командир батальйону, ми розповідаємо йому про перебіг бою і помилки командира, котрий висилає в небезпечне місце чоту людей, а після нападу на них чекає ракету, замість негайно послати підмогу.

Відтак ми розповідаємо йому про наші спостереження, що серед бандитів був цілий батальйон чорних шуцманів з Клевані. У той час люди свідчать, що бачили чорних того дня, як вони вирушили через півгодини після нас у протилежному напрямку, де пізніше окружною дорогою опинилися навпроти нас. Далі люди свідчать, що безпосередньо перед нападом бачили масу українців із недалеких сіл, котрі входили до кошар українців і виносили звідти зброю та набої. Усе це ми розповідаємо командирові батальйону; він починає слідство у цій справі, яке – наскільки нам відомо – не мало жодних наслідків. У тому бою загинуло шість україн. шуцманнів.

Аби їх виправдати, українці влаштували випад і надіслали рапорти до керівництва про те, що наштовхнулися на бандитів і в бою втратили шість осіб. Це була вкрай незугарна брехня, бо всім було відомо, що вони їздили на село, щоб забезпечити своїх зброєю та набоями, і поверталися п’яні, ніде не натрапляючи на жодну перешкоду. Ми були всі певні, що після усього цього їх роззброять і всіх вишлють до табору. Але ми помилялися.

Похорон наших п’яти колег був дуже гарний. Навіть німці доклали всіх зусиль, аби похорон виглядав урочисто. Момент перед вирушенням походу виглядав прегарно. Наші полеглі колеги лежать на підвищенні, вони достоту потопають у повені квітів і вінків, які пожертвувало безмежно вдячне польське населення. Навколо них юрмляться нескінчені натовпи поляків, аби віддати останні шану і честь тим, хто загинув, захищаючи поляків. Одні голосно схлипують, інші закидують їх квітами, ще інші мовчки стоять навколішки, застигнувши в молитві. Входить к-р роти і лейтенант к-р другого польського Шуцманншафту, якого ми звали Жбіком [дикий кіт]. Випробуваний приятель, який не раз давав доказ своєї приязні полякам. Єдиний німець, який знався на зрадливості й підлості українців, але й не боявся демонструвати це на кожному кроці, і невтомно косив українців, не зважаючи на протести своїх командирів.

Промовляє наш к-р роти. Промовляє він так, як зазвичай промовляє к-р у такий момент – про жаль за колегами, які були добрими вояками. А далі він каже: “Вони загинули від рук людей, котрі були збаламучені жидо-більшовицькою агітацією, і нашим завданням є не воювати власне з тим збаламученим народом, а саме з тими більшовицькими підбурювачами”. З цим ідіотизмом не міг погодитися навіть його колега, лейтенант Жбік, котрий виступає з енергійним протестом і закидає йому в очі брехню. Виводить з-поміж своєї свити перекладача, котрий слово в слово перекладає: “Тут не йдеться про жодну більшовицьку роботу. Тут винуваті лише бандити, укр. націоналісти, саме з ними ми й будемо боротися, і смерть наших братів помстимо сторицею”. Далі дорікає нашому к-ві, котрий також сказав, що ми знаходимося на Україні і нашим обов’язком є підносити тут культуру, котра була деформована більшовицьким режимом. Він каже: “Тут немає жодної укр. культури. Тут є лише одвічна польська культура, західна культура, а українці були і є тут бур’яном, здатним лише до бандитизму”. Він закінчує свою промову пропозицією вшанувати пам’ять полеглих трихвилинною мовчанкою. Наш командир стушувався, віддає дальші команди, і похорон відбувається без жодних особливих інцидентів.

Невдовзі трапився випадок, який нас цілком заламав. Ми отримали звістку від поляків, що залізничник-українець має вдома вибухівку, якою висаджує потяги. Ми провели у нього обшук, але не знайшли нічого. Ми почали бити його так довго, поки він не признався, вибухівку має закопану поруч із своєю будкою. Ми вимагали, щоб він нас туди привів.

Наша дорога пролягала повз школу, де кошарував український Шуцманншафт. Біля тієї школи підбігли до нас поляки, скаржачись, що укр. шуцманни обстріляли з подвір’я цвинтар неподалік, де саме ховали кількох убитих поляків. Нас було семеро і восьмий – командир експедиції, німець, котрий взяв чотирьох і пішов перевірити сказане в українців. Тоді укр. шуцманни дали знак нашому в’язневі, аби той втікав до них, позаяк їх розділяло 30 кроків. Вони підійшли до нас, утворивши таким чином прохід у дві лави, і в певний момент в’язень, якого ми ескортували, почав утікати, на що один із нас негайно, як належить за приписами, прицілився і вистрілив за ним, поранивши його в ногу. Побачивши, що він і далі втікає, побіг за ним, і влучив вдруге. Бачачи, що той далі тікає, він поцілив його смертельно уже на укр. подвір’ї.

Тоді українці кинулися на нас усіх, відібрали нам зброю і з прокляттями почали бити нас кольбами по головах і плечах куди очі бачать. Закривавлених і побитих, вони повкидали нас до пивниці, куди невдовзі привели решту – чотирьох наших разом із німцем, і почали нас усіх бити з дикою люттю, вигукуючи: “Ви, прокляті ляхи, ви будете убивати наших невинних братів? Ми вас усіх виріжемо. Ви сюди приїхали на Україну і думаєте, що повернетеся до Польщі, на вас вже вирок підписаний” – і один із них вийняв різницького ножа і кинувся на одного з нас, на що наш німець відреагував, ставши на захист нас. Але й з ним не панькалися, побили його до крові ланцюгом. На це увійшов їхній командир і начебто наказав їм припинити нас бити і вийшов, а товариш його, офіцер, зостався і відгукнувся: “Не бийте тих проклятих ляхів, ми їх живцем припікатимемо разом із їхніми німцями!” – і вийшов. Звироднілі українці і далі шаленіли, плюючи нам в обличчя, б’ючи і копаючи нас нелюдськи.

[Командир польських поліцейських спробував визволити своїх людей, а після відмови випустити їх викликав із Луцька командира батальйону гауптмана Вайдліха, котрий особисто побив командира українських поліцейських і випустив ув’язнених поляків. У конфлікт втрутилося керівництво СС із Рівного і перевело загін польських поліцаїв до Торчина.] (…)

Ще кілька випадів на укр. села, де ми ніколи не натрапляємо на бандитів. Ми безцільно нипаємо селами, бачачи, що кожного разу бандити втікають із села, побачивши нас, у протилежному напрямку, попри це наш командир ніколи не намагається оточити села – всупереч тому, що має точні повідомлення, що в цьому селі перебувають бандити. У селах, якими ми переходимо, ми бачимо земляні насипи для кулеметів, рейки чи автомобільні колеса, підвішені на деревах, за допомогою яких в селі здіймають тривогу при нашому прибутті. У кожному селі ми бачимо пагорби з хрестами, на яких видно написи: “Пам’яті героїв, полеглих у боротьбі за самостійну Україну”.

Одного разу ми хотіли зрівняти такий пагорб, у чому перешкодив наш к-р, кажучи, що це укр. національний пам’ятник, і не можна його нищити. (…)

В Торчині на одній з вулиць є маленька шильда “Ukrainische Schutzmannschaft”, а в будинку цьому три шуцманни. Ми довідуємося, що незадовго до нашого приїзду втекла до лісу ціла рота тих шуцманнів, і тільки троє повернулися на німецьку відозву. До кінця нашого перебування не повернувся жоден.

У червні 1943 р. увесь наш батальйон виїжджає на нове місце. Ми приїжджаємо до Янової Долини, де розквартируємося разом із штабом батальйону. Ми замінимо литовський Шуцманншафт, який – як ми пізніше довідалися – продавав українцям зброю за горілку.

На відтинку Янова Долина – Степань були два литовські батальйони. Згідно з їхніми рапортами, що відтинок повністю очищений від бандитів, наша рота займає Штютцпункт в Яновій Долині, а III рота в Степані, тоді як між Яновою Долиною і Степанем Штютцпункт в Яполочі ліквідують. В такий спосіб ми потрапили в добре підготовлений центр укр. банди.

Янова Долина повністю спалена, вціліли тут три вулички. Згідно з повідомленнями поляків, на Великдень 1943 року українці напали на це містечко, спалили його дощенту, натомість населення перебили. Тут загинуло майже півтора тисячі поляків [бл. 600; за неперевіреною версією у нападі 21/22 квітня 1943 р. УПА допомагала рота литовської допоміжної поліції. – Прим. публікаторів]. Укр. оперували там тоді усілякою важкою і легкою зброєю, навіть гранатометами. У таку от місцину ми потрапили, начебто цілком очищену. Під час чотиримісячного перебування в терені ми втратили 48 осіб – через шаленство нашого командира бат., котрий посилав чоту людей в патруль. Патруль потрапляв у тяжку засідку, з нього поверталося шестеро людей.

Одного разу ми отримали важливий наказ встановити зв’язок із відтятою III ротою в Клевані. Ми вирушили на двох авто, у складі 30 осіб, в тому числі 20 нім. підофіцерів і 10 нас. Дорогою ми натрапили на розібраний міст, внаслідок чого мусили повернутися. Повертаючись, в Яполоці ми підірвалися на міні, яка вибухнула перед автомобілями. Засідка оточила нас із трьох боків. Із засідки нас вийшло шестеро, в тому числі троє поранених. Допомога, яка підійшла, спізнилася. Вона позбирала тільки трупи, роздягнуті з мундирів та понівечені. Кожен був поранений, а пізніше убитий – мали повідривані носи, пальці, які їм пізніше впихали до уст – або їх повкидали в палаючі авта. Із засідки дивом врятувався разом із нами наш к-р роти, котрий, прагнучи затерти враження фатальної поразки, влаштував у роті пиятику, під час якої виголосив до нас промову про нашу поразку. Він закінчив її обіцянкою, що віднині ми не матимемо жалю до українців. Байдуже, чи то буде жінка, чи дитина. Поклялися в цьому і ми. Від того дня ми криваво значимо наш слід.

Село Ролдлужне оточене і спалене, населення перестріляли. Злазно – спалили до одної халупи. Село Ставки, напівспалене нами, здобулося на контратаку і змусило усю нашу роту відступити. Село Яполоць, місце триразової засідки, спалене, жінок, дітей перестріляли.

Ми нападали з лісу зненацька на села і робили ґрунтовні чистки. Міцне бандитське вогнище, село Головин, так само після засідки, було частково спалене. У кожному селі ми палимо насамперед млини і церкви, отож невдовзі у радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає млина, ані церкви, ані попа, так само нищимо пагорки-пам’ятники.

Однак врешті українці сказали своє. Вони зосереджують свої сили і паралізують наші рухи. Рота стає занадто малою операційною одиницею. Командування батальйону переносить свою садибу до Костополя. Відтоді щоночі нападають українці, сильно обстрілюючи наші бараки. Вони воюють тільки автоматами. Ми переживаємо справжнє пекло. Нас вистачає тільки на спорадичні випади з лісу на найближчі села. Ми влаштовуємо добрячу стрілянину, завантажуємо пару коней чи свиней на хуру і відступаємо. Втрачаємо зв’язок із Костополем. (…)

[Пізніше батальйон польських поліцаїв зазнав значних втрат у боях із совєцькими партизанами, узимку 1944 року був розбитий регулярними частинами совєцького війська, рештки його перебазувалися до Львова, а потім через Німеччину до Франції.]

Анонімний автор, поліцейський-поляк на німецькій службі (батальйон польської “зеленої” поліції Schutzmannschaftsbataillon 202), написав цей текст у березні 1944 року у Львові для потреб польського антикомуністичного підпілля (Східне Бюро при Департаменті Внутрішніх справ Делегатури Уряду в Краї)

Relacja policjanta // Karta. – 1998. – #24. – S. 132-138. 



With the appointment of SS General von dem Bach-Zelewski as Coordinator of Anti-Partizan in the East, a variety of security formations were beginning to emerge. As early as 1941, these security formations were beginning to be diluted with Baltic and Ukrainian recruits. These units were supervised by the SS Police and SD/SS Security Staff. In Ukraine and the Baltic provinces all these scattered units were formed into an auxiliary police force known as the Schuetzmannschaft Ordungspolizei (Schuma). The units were either divided into Front or Guard Units. Although the SS and Police operated within Army-administered areas, the Army had its own security formations, known as Security Divisions.

When the Germans split up and conquered Poland in 1939. Large areas were incorporated directly into the Reich, while other lands inocrporated into Reichskommissariats of Ostland (Baltic States and Belarus) and Ukaraine. The repressive german policy towards the Poles led to creation of Ukrainian-Galician police force for the Galicia District. Twelve Schuma Battalions were organized: 201, 202, 203, 204, 205, 206, 207, 208, 209, 210, 211, 212.

With the rize of partizan warfare, the main duties of such Schuma battalions were to seek out and destroy the Soviet Partizans. Each battalion had a staff and four 124 man companies, each with one machine gun platoon and three infantry platoons; totalling 700 man. The battalions varied from Frontline, Guard, Engineer, Construction and Replacement Battalions deployed along the Army Group Rear Areas. The SD also included Schuma forces (Schuetzmannschaft der Sicherheitspolizei). A number of home guard organisations (SB - Sluzhba Bezpeky / Selbstschuetz) were also created.

Ukrainians joined the German-sponsored forces in large numbers, and in late 1942, 70,000 were in the Schuma, becoming one of the largest Schuma forces. About 35,00 served in 71 Schuma Batallions: 51, 53, 54, 55, 56, 57, 61, 62, 63, 101, 111, 113, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 121, 122, 123, 124, 125, 126, 129, 130, 131, 134, 135, 136, 137, 138, 139, 140, 143 to 169. These battalions included some Cossack, cavalry and artillery units. Home Guards were disignated as the Ukrainian National Self-Defence Force (UNS) and had up to 180,000 man. When in 1944 the Red Army overrun Ukraine, these units were transfered to Ukrainian Self-Defence Legion and others had joined the 14th and 30th divisions of Waffen SS.

In the Crimea in early 1942 the SD organized 3.000 Crimean Tartars into eight highly effective Tartar Self-Defence Companies for anti-partizan operations on the peninsula. 

SD from Stanislaviw/Ivano-Frankiwsk  Ukrainian SD Officers Ukrainian Officer from the Police Unit Schuma Bergmutze, with cloth Swastika badge a distinctive feature for Ukrainian battalions. In some cases Trident police badge would be used as well. Members of Shuma are being awarded for bravery