РОЗДІЛ І ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО ОХОРОННОГО АПАРАТУ


Наукове дослідження охоронного апарату Української Держави доцільно починати з вивчення історичних передумов, під впливом яких здійснювалося його утворення. Час існування гетьманату П. Ско­ро­падського (квітень – грудень 1918 р.) майже цілком укладається в хронологічні межі Першої світової війни і таким чином пов’язується із загальними геополітичними детермінантами 1914–1918 рр.

Наприкінці 1916 р. серед воюючих державних коаліцій визначилася військово-технічна переважність Антанти. Але розбіжності в стратегічних цілях країн з її табору зводили цю переважність нанівець, що враховувалося в дипломатичних «мирних» маневрах австро-німецького блоку. 12 грудня 1916 р. уряд Німеччини запропонував Антанті почати переговори про мир, на що в ноті останньої від 30 грудня було оголошено: «Мир неможливий до тих пір, доки немає гарантій відновлення порушених прав і свобод, визнання принципу національностей і вільного існування малих держав» 1. Війна увійшла в нове русло, але у стосунках воюючих сторін з’явилася примара миру – якщо не загального, то двостороннього, на окремих театрах бойових дій. А після оголошення в Сенаті США 22 січня 1917 р. «14 пунктів» президента В. Вільсона ідея національної державності отримала перспективи для міжнародного визнання.

Для нашого дослідження зосередження уваги під таким кутом зору важливе у сенсі визначення легітимних підстав для утворення самостійного державного механізму України взагалі та її правоохоронних органів зокрема. На противагу РСДРП(б) в Петрограді Центральна Рада не застосовувала збройного повстання як засобу приходу до влади в Києві. Починаючи з громадського об’єднання, яке навіть не мало статусу окремої політичної партії, вона поступово перетворилася в серпні 1917 р. у визнаний на той час (Тимчасовим урядом як вищою владою в країні) представницький орган, який формував крайову виконавчу владу. А згодом, за умови державного перевороту в Росії, Центральна Рада стала на шлях уконституювання як національний парламент України.

Отже, її вихід в кінці 1917 р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницький здійснювався у руслі розвитку загальносвітових державно-правових процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської Української Держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний охоронний апарат. Підвалинами його організації став зразок царської Росії. Але досвід діяльності в Україні силових структур попередніх урядів суттєво вплинув на охоронну концепцію гетьмана.

§1. ПРАВООХОРОННА ПОЛІТИКА ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ, БІЛЬШОВИЦЬКИХ РАД І ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ В УКРАЇНІ 1917 Р.


Руйнація імперського репресивного апарату. Лютневі 1917 р. народні заворушення в Петрограді, викликані військовими невдачами на фронтах, економічною розрухою в країні, урядовою кризою монархічної форми правління, стали точкою відліку кардинальних змін в імперському державному механізмі Росії. 2 березня у м. Пскові Микола ІІ зрікся престолу і склав з себе верховну владу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Останній через два дні передав її «Тимчасовому уряду, за почином Державної Думи виниклому і наділеному всією повнотою влади до того, як скликані у можливо коротший термін, на підставі загального, прямого, рівного і тайного голосування Установчі Збори своїм рішенням про образ правління викажуть волю народу» 2. Тобто реформування імперії мало здійснюватися на підставі і шляхом волевиявлення народу як верховного суверена всякої влади.

Але революційна хвиля вже поглинула імперський репресивний апарат. Розбурхане народне море майже всіх його працівників ототожнювало з жандармськими структурами, в яких вбачало символ кривди і несправедливості. 28 лютого 1917 р. було розігнано тюремну сторожу «російської Бастилії». Шлісельбурзька каторжна тюрма відкрила для в’язнів свої двері 3. А 3 березня Петроградський комітет РСДРП(б), керуючись ленінськими «Листами здалеку», створив міліційну комісію, яка через газету «Правда» закликала всіх робітників до негайного роззброєння поліції і організації пролетарської міліції 4.

Не стала винятком на загальному тлі революційних подій на теренах колишньої імперії й Україна. У Харкові серед заарештованих урядовців царської адміністрації в числі перших був начальник місцевої поліції.

5 березня кременчуцький поліцмейстер надіслав одне з останніх повідомлень полтавському губернатору: «Багаточисельним натовпом солдат і народу визволено 200 арештантів. Управління розшуку, канцелярія поліцмейстера розгромлені і пограбовані. Із революційного натовпу організована міліція. Більшість чинів поліції сховалося під загрозою розстрілу. Виконання поліцейських функцій припинилося» 5.

Тоді ж під керівництвом більшовиків почалася активна ліквідація поліції і жандармерії в містах і селищах Донбасу. Під впливом цих подій ліберальні міністри Тимчасового уряду пішли на прийняття низки законодавчих постанов, які повинні були пригасити народне обурення старим політичним режимом, що загрожувало загальною анархією в країні. 6 березня було оголошено про політичну амністію і ліквідацію Корпусу жандармів, 11-го – скасували Департамент поліції МВС, 12-го – відмінили смертну кару, а з 17-го березня стосовно засланих поселенців і арештантів заборонялося застосовувати покарання різками, накладати кайдани і одягати заспокійливу сорочку. Серед цих актів до найбільш фатальних наслідків призвели ті, що нищили насамперед професійні органи захисту громадського порядку, які залишилися без державного фінансування. В урядовій постанові від 11 березня зазначалося: «Департамент поліції скасувати, залишивши його урядовців за штатом на загальних умовах; створити у складі МВС тимчасове Управління у справах громадської поліції і забезпечення особистої і майнової безпеки громадян; … закрити кредити, що відпускалися за кошторисом МВС, в яких нині немає потреби; для ліквідації справ створити Особливу комісію за узгодженням з Міністерством Юстиції» 6.

Про події тих днів у Києві красномовно розповідає їх учасник Н. Григоріїв, діяч української «Просвіти»: «18 березня. Юрба заспокоюється. Проходять останні кольони маніфестантів. Після того вояки й маси народу повертають назад до Троїцького Народного Дому. Там відбувається величезне військове віче. Ухвалено обеззброїти жандармерію й арештувати Медера (військовий комендант Києва – О.Т.). Обрано тимчасову управу Совіту (Ради) Військових депутатів. Юрба, разходячись з віча, обеззброює подекуди поліцію. Над вечер оповіщено наказ військового комісара, полк. Оберучева, про скасування жандармського й охоронного відділу та обеззброєння поліції. По місті на поліцейських стоянках появилися студенти високих шкіл в своїх студентських синіх картузах з рушницями й перев’язками на рукавах «міліціонер». Протягом ночі скрізь поліцію замінено міліціонерами» 7.

Звичайно, що новоспечені міліціонери не відрізнялися лояльним ставленням до колишніх захисників російського самовладдя й охоче руйнували старий поліцейський апарат, що подекуди набувало безконтрольного характеру. 6 квітня МВС за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством було змушене надіслати терміновий обіжник до місцевих владних установ, який визначав порядок розформування Корпусу жандармів. Жандармська зброя повинна була передаватися повітовим військовим начальникам для надсилання до військових складів. Для розгляду матеріалів архівів і листування територіальних і залізничних жандармських управлінь створювалися особливі комісії, які очолювали голови окружних судів чи їхні товариші. Членами комісій були прокурори окружних судів або їхні товариші, представники губернського урядового комісара і начальника залізниці (для залізничних управлінь). Після розгляду комісіями справи мали передаватися за належністю: зі стройової і господарської частини – повітовим військовим начальникам; політичного і загальнокримінального характеру – прокурорам окружних судів; стосовно ворожого шпигунства – до штабів військових округів 8.

Під час зруйнування охоронних органів царського уряду жандармські офіцери і поліцейські чини, керуючись неписаними правилами оперативної етики, подекуди знищували агентурні списки й особові справи співробітників, які тримали зв’язок з секретними агентами. У березні 1917 р. так зробив начальник Волинського губернського жандармського управління полковник О. Юденич за допомогою підполковника М. Скачевського і вахмістра І. Ротаня, яких звинуватили за ст. 362 «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» у «прихованні істини в офіційних актах» 9. На відміну від них жандармському співробітнику Титаренку з Бердянська вдалося зникнути. Тікати йому своєчасно порадив ротмістр Наградський. Розуміючи, що у разі оголошення відомостей можуть постраждати професіонали, потрібні для роботи, за Наградського перед місцевою Радою робітничих та солдатських депутатів заступився губернський комісар Я. Харченко. Пізніше за цей вчинок міністр юстиції О. Керенський усунув комісара з посади 10. Зрозуміло, що перший час після повалення самовладдя у коаліційного Тимчасового уряду не було чіткої правоохоронної концепції. Його політичний курс у цій галузі формувався у боротьбі за перевагу своєї точки зору між поборниками повної руйнації старого репресивного апарату і прихильниками його реформування, а потім – залишення.

Правоохоронні органи Тимчасового уряду. Здоровий глузд у складі Тимчасового уряду врешті-решт перемагав. Після перших руйнівних нормативних актів, з’явилися й новостворені. 14 березня 1917 р. було видано постанову, яка затвердила Тимчасове положення про міліцію. Цим документом міліцію визначали як «виконавчий орган державной влади на місцях, який перебуває в безпосередньому віданні земських та міських громадських управлінь». Посадовими особами органів міліції в губерніях вказували начальника повітової або міської міліції, дільничних начальників міліції, їхніх помічників, старших і молодших міліціонерів. У повіті і в місті при начальниках знаходилися канцелярії під головуванням секретаря, розсильні, приміщення для заарештованих і архів, на дільницях – канцелярія з приміщенням для заарештованих. У колишніх градоначальствах органи міліції зберегли самостійність. Встановлення складу, чисельності і посадових окладів службовцям міліції відтепер належало повітовим земським зборам і міським думам. Посади начальників міліції і їхніх помічників заміщували за вибором земських і міських управ без визначення терміну служби, але з числа осіб з освітою не нижче середньої. Інших співробітників підбирали самі начальники міліції з урахуванням обов’язковості російського підданства і віку від 21 року.

Визначення освітнього цензу, контролюючі повноваження органів місцевого самоврядування над міліцією встановили певні перешкоди для проникнення до її лав випадкових елементів. Разом з тим територіальна розпорошеність керівництва ускладнювала організаційно-матеріальну та оперативно-розшукову діяльність міліцейських підрозділів. Міністру внутрішніх справ належало лише загальне керівництво діяльністю міліції, видання мандатів, які визначали технічну сторону її діяльності, огляд міліцейських установ, а також їх ревізування. В губерніях було введено посаду інспектора міліції, який «здійснював керівництво її діяльністю в межах губернії шляхом видачі відповідних вказівок, розпоряджень і пояснень; оглядав діяльність її установ через впровадження ревізій; пересував кадри в межах губернії на підставі інструкцій місцевої влади» 11.

Процес організації місцевих органів міліції розпочався відразу після видання цієї Постанови. Наприклад, уже 17 березня комісар Тимчасового уряду в Таврійській губернії Я. Харченко дав вказівки повітовим комісарам формувати місцеву міліцію 12. 15 березня обіжником МВС губернським комісарам було надано право вирішення питань про прийняття на службу до міліції достойних з числа колишніх чинів поліції та корпусу жандармів.

22 березня в черговому обіжнику до них було зазначено, що «проект положення про постійну міліцію терміново відпрацьовується. Поки ж потрібно організувати тимчасову міліцію, не пов’язуючись законами стосовно колишньої поліції. Зарахування в міліцію колишніх чинів поліції цілком залежить від Вас, зрозуміло, за умов оцінки придатності кожного чину окремо». 16 квітня 1917 р. міністр внутрішніх справ запропонував губернським комісарам «існуючі в деяких місцевостях розшукові відділення, що відали карним розшуком, не скасовувати, а передати їх в найближчому будучому Міністерству Юстиції» і потурбуватися, щоб «ці установи, надзвичайно необхідні для здійснення безпеки громадян, відновили свою діяльність».

20 квітня МВС надіслав на місця розпорядження про укладення окремих списків по губерніях із зазначенням, «з якого числа той чи інший чин залишив службу в поліції і поступив на службу в міліцію». Всі звільнені зі служби на підставі циркулярного розпорядження МВС за №25063 від 24 березня 1917 р. колишні чини поліції, які фактично продовжували виконувати службові обов’язки, підлягали перепризначенню відповідними наказами міністра і головноуправляючих з опублікуванням про це у «Вістнику Тимчасового уряду». А обіжник МВС від 29 квітня повідомив про встановлення нових посадових окладів начальникам міліції на рівні утримання колишніх ісправників і поліцмейстерів 13.

Завдяки такому тлумаченню попередніх урядових постанов з’явилася правова основа для залишення в міліції старого професійного ядра, що дозволило використовувати його досвід для боротьби зі злочинним світом. Так, в Одесі у квітні 1917 р. продовжували нести службу 4 пристави, 9 поліцейських, 46 околоточних дозорців, 121 городовий, 100 канцеляристів. У Бахмуті міліцію очолював колишній повітовий ісправник. У Джанкої – голова з’їзду мирових суддів. У Бердянську помічником начальника міліції був жандармський офіцер 14.

Наведені приклади кадрового забезпечення органів міліції відповідали поступовому переважанню у складі Тимчасового уряду прихильників загального курсу щодо її штатної, а не добровільно-виборної організації. Скасовуючи Департамент поліції, діяльність якого регламентувалася «Учреждением Правительственным» (ст. 361–362, ч. 2, т. 1, Св. Зак. Рос. імп.), Тимчасовий уряд не зробив суттєвих змін в «Общем учреждении губернском», у розділі ІV якого було викладено нормативний розпис поліцейських установ
(ст. 633-860 Св. Зак. Рос. імп.). З оглядом на нову назву штатних посад цим чинником керувалися повітові, міські й волосні органи міліції. Крім того, на теренах колишньої імперії продовжували діяти й інші фундаментальні положення російського царського законодавства, які загалом залишили стару організацію органів юстиції, суду, виконання покарань: «Правительствующий Сенат», судові палати, окружні суди, мирових суддів, Головне тюремне управління тощо.

Слід також зазначити, що для захисту правопорядку Тимчасовий уряд не спинявся й перед покаранням посадових осіб органів, які стояли на його сторожі. У Тимчасовому положенні про міліцію зазначалося, що начальники міліції знаходилися під контролем земської чи міської управи і щорічно мали звітувати про свою діяльність земським зборам чи міській думі за відповідністю, які в разі необхідності могли вимагати від начальників міліції особливих пояснень. Скарги на дії начальників міліції та їхніх помічників мали надсилати до відповідних земської чи міської управ, урядового інспектора, прокурора або в адміністративний суд. Скарги на інших міліціонерів, крім зазначених посадових осіб, могли розглядати їхні безпосередні начальники 15.

За скаргами було порушено кримінальну справу проти судового слідчого 4-ї дільниці Київського окружного суду Ільченка в червні 1917 р., якого звинуватили у підробці документів і привласненні 1 000 крб. з коштів, що було внесено під заставу у справі громадянина Д. Карасика. 2 жовтня 1917 р. прокурор Київського окружного суду надіслав до Київської Судової палати подання з постановою судового слідчого з найважливіших справ Квитницького. До кримінальної відповідальності було притягнуто Бердичівського повітового комісара М. Мамелюка, його помічника Л. Пар­пуру, а пізніше й начальника Юзефівської волосної міліції Ф. Цвіка. Їх звинувачували в примусовому захопленні машин і обладнання друкарні Почаєво-Успенсь­кої лаври 16.

Влітку 1917 р. державне підпорядкування міліції загалом було закінчено. З 15 липня Тимчасове управління у справах громадської поліції і особистої та майнової безпеки громадян, що заступило місце Департаменту поліції і входило до складу МВС, стало іменуватися Головним управлінням у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян. Цей орган був призначений здійснювати загальне керівництво міліцією. Практичне вирішення питань щодо організації міліцейських органів на місцях покладалося на губернських комісарів, а безпосереднє керівництво – на органи самоврядування. Тобто Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні на підставі дотримання усталених принципів законності, додавши до них нові спеціальні юридичні та організаційні гарантії.

Цей урядовий курс знайшов підтримку у місцевих Рад, де більшість мали есеро-меншовицькі партії. Виниклі при них під час руйнації поліцейських органів бойові робітничі дружини прикріплювалися до найближчого районного відділення міліції і підпорядковувалися його начальникові. Таким чином робилася спроба залишити їх осторонь політичної боротьби, зосередити їхню діяльність у межах Тимчасового положення про міліцію на «прийнятті заходів по запобіганню порушенням порядку, закону або обов’язкової постанови; своєчасному сповіщенню населення про розпорядження урядової і громадської влади; охороні прав громадянської свободи; сприянні урядовими і громадськими органами у здійсненні ними покладених на них обов’язків; видачі посвідчень про особу, довідок і посвідчень про бідність; веденні обліку населення в місцевостях, де такий облік було встановлено; складенні актів і протоколів про нещасні випадки і насильницькі дії; забезпеченні порядку в місцях суспільного користування і охороні справного стану шляхів, мостів, гатей, вулиць, майданів; прийнятті заходів до охорони безпеки і порядку при пожежах, повенях та інших суспільних лихах, допомозі в цей час потерпілим». Крім того, міліції надавалося право «затримувати осіб, безвідчутно сп’янілих, душевнохворих та інших, перебуття яких на волі викликає безпосередню загрозу для них самих і для оточення» 17.

Правоохоронна політика Тимчасового Уряду викликала розуміння і в більшості української національної демократії. Генеральний Секретаріат Центральної Ради, який у статусі Крайового уряду з серпня 1917 р. розповсюдив свою виконавчу владу на підлеглі Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську губернії, намагався забезпечити дотримання в Україні принципів загальності, єдності і доцільності законності. Влітку 1917 р. Центральна Рада не пішла на конфронтацію з Тимчасовим урядом. Вона засудила 500-тисячну демонстрацію робітників, селян і матросів у Петрограді та антиурядові анархо-більшовицькі виступи в Москві і Києві, які відбулися 3-5 липня 1917 р. Стратегію на відродження української державності законним шляхом було підтверджено активною участю діячів Центральної Ради у припиненні збройного заколоту в Києві 5 000 солдатів українського полку ім. Павла Полуботка.

В ніч на 5 липня ця частина не виконала наказу про відбуття на фронт, захопила арсенал й інтендантські склади на Печерську, деякі державні установи в центрі Києва. Але відмова Центральної Ради підтримати заколот змусила полуботківців повернутися до казарм. 7 липня їх роззброїли урядові війська за участю міліції і підлеглих їй робітничих бойових дружин. 26 липня міліція разом з викликаними до Києва кірасирами і козаками 6-ї Донської дивізії взяла участь у роззброєнні полку ім. Богдана Хмельницького. Було вбито 16 і поранено 30 «богданівців», командира полку Ю. Канкана усунули від посади 18.

Незважаючи на перехід Тимчасового уряду до придушення українського національного руху, Центральна Рада виважено оцінювала обставини моменту, співвідношення сил. Для збереження громадського спокою, недопущення кровопролиття вона погодилася з Інструкцією Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. й натомість отримала реальні владні важелі для територіальної автономії.

Пролетарська міліція, Червона і Чорна гвардія, революційне військо. З перших днів у процес формування міліції активно включилися більшовики, які нарешті отримали можливість для легальної діяльності. Вже на початку березня у великих промислових центрах України за рішеннями завкомів, міських Рад і їхніх виконкомів почали формуватися бойові дружини, які підлягали міліційним комісіям Рад. У Києві за постановою Ради робітничих депутатів від 6 березня на заводах виникли комітети для рекомендації бажаючих вступити до пролетарської міліції. У Донбасі робітнича міліція під проводом більшовиків існувала в Луганську, Горловці, Макіївці, Краматорську. В Одесі в її лавах нараховувалось 1 000 осіб. Більшовизовані Ради заподіювали рішучий опір урядовому призначенню міліціонерів. У селищах і на рудниках Донецького басейну практично всіх міліціонерів, яких мали призначити за штатами, насправді обирали на загальних зборах робітників і службовців підприємств або на засіданнях місцевих Рад робітничих депутатів. Загальна чисельність виборної міліції Донбасу, яка утримувалася на кошти підприємств, становила щонайменше 3 000 осіб 19.

Результатом революційної творчості повсталих робітників у березні – квітні 1917 р. стали й суди, функції яких іноді виконували безпосередньо Ради. Вони існували в Луганську, Макіївці, Бахмутському повіті на Катеринославщині, в Херсонській губернії. Тобто до відправлення правосуддя отримали можливість залучатися неосвічені особи, зовсім не знайомі з юриспруденцією, які керувалися перш за все класовим почуттям, а точніше – жагою помсти за власну життєву незабезпеченість. Це створило умови для грубого попрання прав людини, нехтування елементарними процесуальними гарантіями від судійського свавілля, які, хоч обмежено, але попри все діяли в Російській імперії після судових реформ другої половини ХІХ ст. Тому в травні Тимчасовий уряд оголосив суди, створені за власною ініціативою населення, недійсними, а в липні остаточно ліквідував тимчасові судові органи, створені Радами 20.

РСДРП(б) з перших днів після повалення самовладдя прагнула утворити власні збройні осередки для боротьби за владу і не приховувала цього. Досить відвертим є наведене професором П.І. Гарчевим висловлення голови міліційної комісії Харківської Ради робітничих депутатів П. Кіна від 10 березня 1917 р. про те, що «Робітничу міліцію організовано не тільки для виконання міліційних функцій, але, головне, для ліквідації можливих спроб організації контрреволюції». У зв’язку з ним ще в 1969 р. дослідник поставив запитання: «Чи не можна було більшовизувати робітничу міліцію, перетворити її у знаряддя соціалістичної революції і обійтися без Червоної гвардії?» За умов панування тоді марксистсько-ленінської ідеології об’єктивно відповісти на це питання було неможливо. Але в його монографії присутня така відповідь, правда, дещо езопівською мовою:

«Робітничої міліції було б цілком досить для перемоги соціалістичної революції, якби у розпорядженні експлуататорських класів, крім буржуазної міліції, не було великих сил старої армії…, солдати старої армії здебільшого походили з селянства, дрібної буржуазії міста і села. У придушенні збройного опору захисників капіталізму вони не могли відіграти вирішальної ролі…, робітничий клас повинен був мати у своєму розпорядженні не тільки пролетарську міліцію, а й пролетарське військо, формування армійського типу, оснащені сучасною військовою технікою» 21.

Тобто більшовики не сподівалися на всенародну підтримку і легітимне отримання влади. Ленінський шлях до народної свободи передбачав, насамперед, не захист, а обмеження прав і свобод громадян, застосування примусово-каральних санкцій до певних соціальних категорій суспільства. Тому Бюро ЦК РСДРП(б) вже 22 березня 1917 р. ухвалило рішення про «негайне створення робітничої Червоної гвардії по всій країні» 22. На відміну від деполітизованої міліції це була політична збройна організація, створена з метою захоплення влади. Вступаючи до Червоної гвардії, особа повинна була навіть здати свою міліційну картку 23.

Отже твердження радянської історіографії про Червону гвардію як «найбільш чітку форму організації пролетарської міліції» 24 з погляду сьогодення уявляється сумнівним. На нашу думку, не лише селяни і дрібна буржуазія, а й робітники, опинившись у лавах міліції і одержуючи платню за штатним розписом, стали охоронцями влади Тимчасового уряду.

Розуміючи, що одної Червоної гвардії для перемоги недостатньо, більшовики одночасно розгорнули пропагандистську діяльність в армії. Згідно з проголошеним Леніним гаслом про боротьбу робітників воюючих держав за поразку своїх урядів в імперіалістичній війні поширеною була агітація серед солдатів не підкорятися своїм командирам і покидати фронт, повертатися додому. Звичайно, якщо міліція діяла від імені Тимчасового уряду і була підпорядкована його комісарам, брала участь в облавах на дезертирів, розгонах антиурядових демонстрацій і збройних заколотів, то це цілком відповідало прикметам «спроб організації контрреволюції». Така міліція не влаштовувала більшовиків, які непохитно дотримувалися курсу на соціалістичну революцію і свідомо йшли на загострення «революційної ситуації» з метою компрометації Тимчасового уряду. При цьому лідери РСДРП(б) зовсім не звертали увагу на те, що їхні дії поглиблюють анархічні тенденції і сприяють зростанню кримінальної злочинності, у боротьбі з якою насамперед міліціонери ризикували власним життям і здоров’ям.

Так, 24 серпня 1917 р. на міліціонера Бандурку, який за наказом командуючого військами округу, щоб виявити дезертирів, перевіряв документи солдатів, присутніх у київській чайній Ладнова, кинувся з ножем громадянин С. Яковлєв. Тільки впевнені дії самозахисту врятували міліціонеру життя і дозволили затримати зловмисника 25.

У цей час співробітник міліції мав право застосувати зброю при виконанні службових обов’язків лише у випадках, передбачених Інструкцією МВС від 14 червня 1917 р.:

«для відбиття всякого збройного на нього нападу; для відбиття нападу, хоча і неозброєного, але вчиненого кількома особами або навіть однією особою при обставинах, коли ніякий інший засіб захисту не був можливий; для захисту інших осіб, коли інший засіб захисту не був можливий; під час затримання злочинця, якщо він перешкоджатиме цьому вказаними вище насильницькими діями або коли неможливо буде переслідувати чи наздогнати втікача; під час переслідування арештанта, який втік із в’язниці чи з-під варти, коли неможливо наздогнати його або він опирається затриманню вказаними вище насильницькими діями».

Про кожний випадок використання зброї, обставини і наслідки її застосування співробітник міліції був зобов’язаний доповідати своєму безпосередньому начальнику 26.

Цей факт свідчить, що Тимчасовий уряд намагався забезпечити правопорядок у країні без впровадження надзвичайних заходів. А в результаті виявився безсилим перед більшовицьким екстремістським крилом російської соціал-демократії, яке, на відміну від нього, заради досягнення своєї політичної мети не нехтувало ніякими засобами. Головне управління у справах міліції та забезпечення особистої та майнової безпеки громадян не виправдало свою назву. Органи міліції наприкінці літа – на початку осені 1917 р. виявились неспроможними завадити погіршенню криміногенної ситуації.

Причиною цього стало поширення хаосу, анархії і безладдя у суспільному житті Росії загалом й України зокрема. Історики І. Лог­ви­ненко та О. Гавриленко, посилаючись на документальні матеріали, вказують, що у більшості випадків ініціаторами злочинних дій «виступали солдати, розбещені впливом соціалістичної пропаганди» 27. Це підтверджують і сучасники тих подій.

Генерал П. Скоропадський, згадуючи про серпневі бої на Збручі, писав: «Бажаючи завадити насильству частин над мешканцями Копичинців, я залишився зі штабом до повного відходу частин, і тут мені довелося стати свідком звірячої поведінки наших революційних солдатів. Певно, це були звірі. Грабежі, вбивства, насильства і всілякі інші бешкети стали звичайним явищем. Не щадили жінок і маленьких дітей. Що міг зробити штаб і я, коли комітети вважалися повними господарями. Я ще якось вмів з ними домовлятися і підкоряти своїй волі. Під час боїв комітети кудись зникали, і тоді було значно легше працювати. Як тільки ворог був далеко, всі ці установи знову робили свою чорну розкладаючу справу» 28.

Революція в Росії, відсутність узгодженості у військових операціях Антанти між членами коаліції не дозволили їй реалізувати стратегічні плани з розгрому блоку Центральних держав в 1917 р. Львівський наступ російських військ у липні провалився. На початку вересня німецька армія розгорнула наступ на північній ділянці фронту з метою захоплення Риги і Балтійського узбережжя. До тилових районів, в яких соціалістична пропаганда була більш впливова, покотилися деморалізовані військові частини. Кількість дезертирів, подекуди озброєних, збільшилась. Втікаючи не з поля бою, вони уникали юрисдикції «військово-революційних судів» з правом виносити смертний вирок, які були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 р. на зразок царських військово-польових судів. Законопроект про військово-революційні суди в тилу тільки готувався 29. З цього приводу П. Скоропадський зазначив, що «перебування корпусу в тилу, підлеглому значно більшому впливу тут агітаторів, вкрай не бажане» 30. Прифронтова смуга стала осередком розповсюдження масових злочинів у глиб країни.

30 вересня Летичівський повітовий комісар доповідав губернському комісару Поділля, що «особиста та майнова безпека громадян повністю не забезпечена, оскільки погроми чиняться озброєними полками. Міліція виявилась повністю безсилою і нічим не може допомогти громадянам» 31.

Фактично протиправні дії проти громадян у масовому масштабі в цей час були санкціоновані самим Тимчасовим урядом. Під час збройного заколоту генерала Л. Корнілова, який розпочався 25 серпня 1917 р. з метою відновлення в Росії монархічної форми правління, О. Керенський закликав створити на місцях «комітети порятунку революції». Такий крок був розрахований на згуртування єдиного народного фронту для підтримки уряду і допомоги міліції в забезпеченні правопорядку. До складу комітетів мали увійти представники від вірних Тимчасовому уряду військових частин, міліції, міського самоврядування, Рад робітничих та солдатських депутатів, політичних партій, які визнавали ідею Всеросійських установчих зборів. Але насправді стратегічні плани політичних сил, збуджених Лютневою революцією, були настільки різними, що комітети не стали «фортецями захисту революції».

Сучасник подій більшовик Аверін згадував про їхню діяльність: «При Радах робітничих і солдатських депутатів створили комітети порятунку революції, куди входив і я, входив я і в поліцейський комісаріат як третій комісар. Взагалі про комітет порятунку революції можна сказати, що він відцвів, не встигнувши розцвісти як слід. Проіснував він дуже невеликий проміжок часу і нічого собою не представляв. Робилися якісь спроби заарештувати офіцерів, але їх відразу ж відпускали» 32.

На відміну від демократичних за складом і покликом комітетів заклик Тимчасового уряду став формальним дозволом на формування радикальних озброєних дружин. Серед них найбільш непримиренними були озброєння анархо-більшовицького гатунку. Вони використовували обставини часу і накопичували сили для майбутнього захоплення влади. Соціальну базу таких озброєнь складали розпропаговані солдати і матроси, робітники, сільські наймити, люмпени і кримінальні елементи. Керівництво ними здійснювали штаби більшовицької Червоної і анархістської Чорної гвардії. За їхніми вказівками заарештовували і розстрілювали офіцерів, закривали газети монархічного спрямування, робили обшуки в підозрілих приватних помешканнях.

Так, у Києві було заарештоване командування Південно-Західного фронту: генерали Денікін, Марков, Орлов, Ерделі, Ельснер та інші, в Одесі – командуючий Чорноморською транспортною флотилією віце-адмірал Хоменко і офіцери його штабу. В Миколаєві після обшуків роззброїли членів «Союзу Георгієвських кавалерів». В Єлісаветграді солдати 454-ї дружини і загін озброєних робітників напали на юнкерів і офіцерів місцевого кавалерійського училища, які підтримували громадський порядок у місті, було поранено і вбито 40 осіб 33.

Саме під час корніловського заколоту, відібравши холодну і вогнестрільну зброю у місцевих поміщиків і торговців, німецьких колоністів, у Гуляйполі створив бойову дружину в кількості 60 осіб Н. Махно 34. Військове бюро комітету порятунку революції в Катеринославі очолював тоді його земляк – анархіст В. Куриленко, в майбутньому відомий командир махновського війська. Бойовики Махна взаємодіяли з чорногвардійцями Марусі Никифорової, яка була лідером анархо-комуністів у м. Олександрівську і повіті, мала усталені тісні стосунки з місцевими більшовиками.

Збереглися спогади учасника акцій чорногвардійців про здобуття зброї Н. Зуйченка. Він писав: «Числа 10 вересня ми, чоловік 200, виїхали поїздом до Орєхова. Зброї, за винятком десяти гвинтівок і стількох же револьверів, відібраних у міліції, у нас не було. На станції Орєхове ми оточили склад полку і в цейхгаузі знайшли гвинтівки. Потім оточили штаб, командир встиг утекти, а інших офіцерів Маруся власноруч розстріляла. Солдати здавалися без бою і охоче складали гвинтівки, а потім ми роз’їхалися по домівках. Маруся виїхала в Олександрівськ, а ми зі зброєю повернулися до Гуляйполя. Тепер було не страшно» 35.

У вересні – жовтні 1917 р., не відчуваючи серйозного опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом Махна почали затверджувати «радянську» владу. Вони вбили поміщика Класена, пограбували його садибу і утворили «зразкову комуну анархістів», в якій, на думку В. Волковинського, не стільки працювали, скільки займалися пияцтвом 36. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Надісланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства.

Сам Махно так згадував про ці події: «Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і не надсилалося урядовців з повіту» 37.

Отже, за часів вищої влади Тимчасового уряду (березень – жовтень 1917 р.) правоохоронні органи в Україні не виконали покладене на них завдання і виявились неспроможними здійснити особисту і майнову безпеку громадян.

ap1.html