§3. ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ


Внутрішні війська. На момент встановлення гетьманату П. Скоропадського, за даними сучасних військових істориків, в Україні вже не було боєспроможних частин старої російської армії. Від них залишилося близько 15 тис. осіб українізованих формувань, тобто лише їхні штаби і кілька сотень рядових вояків при них. Найреальнішою збройною силою на той час було Запорізьке угруповання, яке налічувало близько 25 тис. осіб 53.

У своїх спогадах П. Скоропадський писав: «Крім кадрів постійної армії, у нас ще була бригада Натієва. Натієв, грузин за походженням, ще при Раді, до більшовиків, взявся за формування окремої частини, яка брала участь у січневих київських боях. На неї звернула увагу Центральна Рада, і тодішнє міністерство дало Натієву змогу посилитися. Направили Натієва, здається, спочатку для приведення в порядок Катеринославської губернії, а потім в Таврійську» 54.

Головними аргументами, що переконали союзників у доцільності збереження цього з’єднання з покладенням на нього поліцейських функцій, стали досить високий рівень його боєздатності і антибільшовицька спрямованість. На це німці звернули увагу під час Кримської операції, що як спільна не готувалась, але в результаті зіткнення геополітичних інтересів Німеччини й України на Півдні їхні військові частини в цьому районі почали взаємодіяти. Тому дозволимо собі зробити невеличку історичну довідку про події, які допомагають зрозуміти логіку настирливості П. Скоропадського у збереженні військового з’єднання, що в майбутньому стало чи не головною силою в усуненні його від влади.

Концептуальне оформлення політичного курсу України щодо Криму в 1918 р. проходило в загальному руслі становлення її державності, на якому значною мірою позначалася німецько-австрійська військова присутність. Центральна Рада, проголошуючи Третім Універсалом Українську Народну Республіку у складі Федеративної Росії, не залучала Крим до теренів України. Але після укладення Брестського мирного договору, коли українська державність була визнана де-юре, урядові діячі УНР обґрунтували політичну і економічну необхідність приєднання Криму. Український погляд на кримське питання не збігався з військово-стратегічними планами союзників, зокрема Німеччини. В березні 1918 р. німецький міністр закордонних справ Буше на запитання відносно кордонів УНР дав офіційне роз’яснення, зазначивши, що до неї належить Таврійська губернія без Криму 55. Але поставити останню крапку у визначенні українсько-кримських стосунків німецькі політики не поспішали. Це було пов’язано з їх загальним ставленням до уряду УНР, соціалістична орієнтація якого не влаштовувала Центральні держави. Невдала земельна реформа і соціальний розбрат в країні ставили під загрозу українські сировинні і харчові поставки, необхідні Німеччині й Австро-Угорщині для успішного продовження війни з державами Антанти. За умови усунення від влади Центральної Ради дипломатичні маневри Німеччини щодо України і Криму могли набути нових варіантів. Протягом квітня, поки німецька таємна дипломатія вирішувала долю українського уряду, військовий міністр УНР О. Жуковський без погодження із союзним командуванням підготував і видав наказ про здійснення операції захоплення Криму і Чорноморського флоту. Для цього із складу «Запорізької дивізії Осібної армії» за наказом по військовій офіції УНР №28 від 8 квітня відокремлювалася (фактично ж сюди увійшов майже весь особовий склад) кінна бригада З. Натієва, якій, щоб дістатися до Криму, належало подолати опір анархо-більшовицьких формувань червоного головкома В. Антонова-Овсієнка 56.

Наступ Кримської (за іншими джерелами – Севастопольської) групи бригади розпочався ударом із району Харкова через Лозову на Олександрівськ. Тут група, до складу якої входили 2-й Запорізький полк підполковника П. Болбочана (командир групи), Кінногайдамацький полк полковника В. Петріва, 2-й гарматний полк полковника Сікевича, бронедивізіон сотника Болдирєва, кінногарматний гірський дивізіон полковника Алмазова, поповнилася кількома підрозділами з Легіону українських Січових Стрільців Австро-Угорської армії, що вели наступ із Правобережжя. 19 квітня на бік Кримської групи перейшов Гуляйпільський полк на чолі з прапорщиком А. Волохом, який підняв повстання проти свого чорногвардійського командування, зокрема комісара полку Н. Махна 57.

Українські війська зламали опір червоногвардійських загонів у Мелітополі, оволоділи укріпленням біля залізничного мосту через Сиваш на Чонгарському перешийку. 21 квітня вони без бою увійшли до Сімферополь, потім – до Алушти і Бахчисарая, намірювалися наступати на Севастополь. Але в цей час прибулий до Сімферополя штаб 52-го німецького корпусу звернувся до отамана Натієва з вимогою пропустити вперед німецькі війська, які ще 18 квітня оволоділи Перекопом і, швидко долаючи незначний опір збройних осередків Радянської республіки Тавриди (за наказом Леніна, вона вела війну проти Центральних держав формально окремо від Радянської Росії), просунулися вглиб півострова. 1 травня німці зайняли Севастополь. Цьому сприяли українські частини, які 22 – 23 квітня відбили контрудари червоних військ, очолюваних Ю. Гавеном і М. Богдановим, а 25 – 27 квітня закріпилися в Сімферополі, Євпаторії і Джанкої, висунулися до Ангарського перевалу і Феодосії.

Бойова майстерність бригади З. Натієва була високо оцінена союзниками. У травні офіцер із штабу групи австро-угорських військ ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василь Вишиваний) писав гетьману Скоропадському: «Вона (бригада – О.Т.) дуже гарна. Вона хоробро билася проти більшовиків і дисципліна в ній міцна, офіцери – культурні люди, і що дуже дивно – всі українці» 58.

Отже, на той час Натієв виявився єдиним офіційним представником України в Криму, який за умови віддаленості від столиці і урядової невизначеності був вимушений приймати політичні рішення. Його наказом від 27 квітня №546 за узгодженням з місцевим німецьким військовим командуванням було призначено тимчасового комісара у справах громадян України в Криму полковника Якима Христича, який був відряджений до Криму 15 квітня 1918 р. за наказом міністра внутрішніх справ УНР із завданням організувати в Сімферополі філію Інформаційного бюро МВС. Ця установа мала «інформувати населення Криму про закони української держави і проводити роботу по зближенню з Україною». 3-го травня Христич, щоб з’ясувати політичні плани Німеччини стосовно Криму, зустрівся з командувачем німецькими військами на півострові генералом Кошем, який стратегічних таємниць своєї держави не розкрив і обмежився лише зауваженням, що з Криму німці збираються зробити «другу Ніццу» 59.

Німецька дипломатія враховувала політичні плани ще одного свого військового союзника і розглядала як варіант державного визначення Криму утворення тут Кримського ханства під егідою Німеччини і Туреччини 60. Це не відповідало гетьманській «всеукраїнській» концепції, що передбачала у складі Української Держави не лише Крим, а й Холмщину і українські повіти, окуповані в січні 1918 р. Румунією (Хотинщина і Аккерманщина). Тому 15 травня 1918 р. при МЗС було скликано спеціальну нараду, що повинна була визначити міжнародну позицію Української Держави щодо етнічних українських територій, а також «у справі вирішення питань про Таврію і Крим». Присутніми на ній, крім міністра закордонних справ професора М. Василенка, були відомі професори-юристи Б. Кістя­ківський, Богаєвський, Ейхельман, сенатор О. Шульгін, начальник військового Генерального штабу полковник О. Сливінський і провідні урядовці МЗС. Підсумком наради стала загальна думка: «Якщо Україна без Криму, то і без моря, а це велике лихо нам» 61.

Таким чином, кримський вектор української політики в другій половині травня 1918 р. визначився остаточно, і гетьман Скоропадський непохитно дотримувався його протягом всього часу своїх владних повноважень.

Пізніше він згадував: «Я міркував так: плани німців мені невідомі, у всякому разі, при певній комбінації німці не проти там закріпитися. Туреччина з татарами теж протягує до Криму руки. Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим повинен належити Україні, на яких умовах, це не має значення, буде це повне злиття чи широка автономія, останнє має залежати від бажання самих кримців, проте нам необхідно бути убезпеченими від ворожих дій з боку Криму» 62.

Політична боротьба за Крим загострилася після того, як 18 травня татарський Курултай обрав відомого пантюркіста Д. Сейда­мета на посаду прем’єр-міністра кримського уряду 63. Май­же одночасно, 21 травня, Українська Держава призначила своїм офіційним представником у Криму контр-адмірала М. Остро­градського (в червні його замінив контр-адмірал В. Клочковський) і почала без узгодження з німцями створювати тут свою адміністрацію 64. 4 червня в Євпаторію і Джанкой прибули призначені гетьманським урядом повітові старости Гайдак і Вільнер, отримавши наказ про прийняття від колишніх повітових комісарів Тимчасового уряду до відання всіх управлінських справ на місці. Для останніх це було цілковитою несподіванкою, і вони терміново виїхали до Сімферополя за відповідними вказівками від губернського комісара 65. А 6 червня в Криму вже було розповсюджено оголошення командира 1-го мусульманського корпусу генерал-лейтенанта Сулеймана Сулькевича про встановлення нової влади, яка не підлягала юрисдикції Української Держави: «Объявляю во всеобщее сведение, что с согласия Германского командования я принял на себя управление Крымом и формирование правительства с целью довести страну до Краевого Парламента» 66. До такого кроку німецька дипломатія вдалася, щоб уникнути загострення між своїми союзниками, Туреччиною та Україною й не допустити політичного дрейфу півострова в тому чи іншому напрямі. Політичне кредо Сулькевича базувалося на ідеології російських земських кіл, тому в уявленні німців він був нейтральною фігурою щодо найближчих північного і південного сусідів Криму. А це мало забезпечити Німеччині найсприятливіші умови для задоволення власних геополітичних інтересів і здійснення своїх військово-стратегічних планів.

За умови німецької підтримки С. Сулькевич відразу почав ігнорувати українські претензії на Крим і впровадив політичний курс на повне відокремлення від України.

Повітова адміністрація, призначена для Криму урядом Скоропадського, залишилася без жодних владних важелів. 7 червня в Євпаторію повернувся з Сімферополя колишній повітовий комісар Тимчасового уряду Ф. Раєцький, який став відтепер підлягати Кримському крайовому уряду. Він показав прибулому українському старості розпорядження Сулькевича, яке вимагало від місцевої адміністрації «ни в какие сношения с Правительством Украины не вступать и требования его не исполнять», і запропонував тому забиратися звідси. Староста через місцевого німецького коменданта намагався надіслати до Києва шифротелеграму, але той відмовив, посилаючись на відсутність наказу генерала Коша. З українським урядовцем не став зустрічатися і Сулькевич, якому староста був знайомий за спільною військовою службою в російській армії. А новопризначений товариш міністра внутрішніх справ Кримського крайового уряду князь Горчаков порадив старості їхати додому, оскільки «питання про Крим буде вирішене не в Сімферополі, і не в Києві, а в Берліні» 67.

У свою чергу, гетьманський уряд не вбачав у кримській державності жодних підстав легітимності і залишив призначену адміністрацію на місцях. За відсутністю владних повноважень повітові старости в Криму були лише спостерігачами.

Так, сімферопольський повітовий староста протягом липня – листопада справно звітував до Мелітополя таврійському губернському старості про стан подій на півострові 68. 27 липня Українське відомство пошт і телеграфу звернулося до МЗС з проханням встановлення зносин «з Кримською владою, щоб всі служачі українських установ залишилися на місцях і не складали присягу» 69.

Проте офіційно залучити кримські повіти до адміністративно-територіальних одиниць Української Держави гетьман не наважився. У наказі міністра внутрішніх справ від 15 червня, який пояснював характер підпорядкування місцевій владі нових земельних надбань України, про них не йшлося. В ньому лише зазначалося, що відтепер під владу губернських старостів підлягають прикордонні повіти: Аккерманський і Хотинський Бессарабської губернії – відповідно під владу херсонського і подільського старостів; Гомельський Могилівської губернії, Путивльський і Рильський Курської губернії – чернігівського; Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Новооскольський Курської губернії – харківського; Річицький, Пинський і Мозирський Мінської губернії – новопризначеного поліського 70.

Таким чином, ми бачимо, що, доки тривало державне визначення Криму, гетьману вкрай була потрібна будь-яка військова сила у цьому регіоні для здійснення своїх зовнішньополітичних планів. Але протягом травня – початку червня 1918 р. бригада З. Натієва на вимогу німців була виведена за межі Криму і дислокувалася в Мелітопольській і Слов’янській залогах. У цей час вирішувалася подальша доля з’єднання. Отаман Натієв продовжував переконувати український Генеральний штаб у доцільності сформування з його війська дивізії, завдання якої полягало б у боротьбі зі збройними виступами проти Української Держави. Він дотримувався точки зору, висловленої в заяві від 8 квітня, що «з німцями тільки тоді можливо вести працю, коли вони зустрінуть рівного або вищого начальника». Але на противагу цьому начальник оперативного відділу Головного управління Генштабу полковник Є. Мішковський домагався найскоріше «затвердити і надати отаману Натієву штати частин, котрі входять в бригаду, і підтвердити, що він повинен держатись цих штатів; надіслати в бригаду комісію для перевірки звітності». Мішковський також вказував на незадовільний політичний клімат у бригаді, протистояння, «яке доходило до багнетів», між «дорошенківцями» і «богдановцями» – особовим складом двох самочинно сформованих П. Болбочаном полків. Начальник оперативного відділу зазначав: «Німців важко обдурити тим, що начальника залоги в 3 000 осіб назвати отаманом дивізії, формування таких частин в 300–400 осіб, які формує отаман Натієв, веде до того, що у нас всі отамани одержують підвищену платню і Держава має тільки лишні витрати».

Крім того, Генштаб мав відомості про те, що особовий склад бригади неоднозначно сприйняв зміну форми державного правління в Україні. 9 травня офіцери оперативного відділу розмовляли з представниками Гайдамацького куреня із Слов’янської залоги бригади і з’ясували, що «у зв’язку з переворотом багато козаків і старшин хочуть розбігтися по домівках». Незадоволені посилались на те, що «вони йшли на захист Української Народної Республіки від більшовиків, які тепер вигнані за межі України». Крім того, вони обурювались відсутністю твердої української влади в Донбасі і жорстоким ставленням німців до голодних робітників.

10 травня з Мелітопольської залоги до Головного управління Генерального штабу прибув полковник Миськевич. Він доповів, що в бригаді діє «таємна Рада Запорізького корпусу», яка надіслала отаману Натієву ультимативного листа з вимогами виконувати її постанови, зокрема «йти до Харківщини, де поповнити корпус і тоді піти війною на Гетьмана і німців». Серед козаків, яких насамперед хвилює питання національне і земельне, існують настрої, «щоб вирізати всіх старшин і розійтись». А деякі старшини самі «не зовсім погоджуються з курсом уряду», оскільки «кабінет складається із москалів». У бригаді ведеться антигетьманська агітація. Особовий склад стурбований невизначеністю штатного розкладу і спостерігає за «відношеннями між губерніальним комендантом і отаманом Натієвим як користуючимся правами командира окремого корпусу».

На підставі цих відомостей Генеральним штабом було винесено вердикт: «Стати на погляд, що всі спроби організації є не дійсною озброєною військовою силою, а тільки озброєною імпровізацією, котра не годиться для виконання важливих завдань, а тільки вносить розруху і хвилювання, а тому бригаду отамана Натієва при першому підходящому випадку розформувати». Але опальний отаман проігнорував такі висновки Генштабу і самочинно почав розгортатися в «Перший Запорізький корпус», призначивши 1 травня підполковника П. Болбочана командиром Запорізької дивізії 71.

Це стало можливим завдяки особистій підтримці гетьмана.

П. Скоропадський згадував: «Коли прийшли німці і більшовики остаточно зникли, в бригаді почались, як це завжди буває з такими частинами, зібраними «с бору да с сосенки», що стоять без бойової справи, сварки і розлад. Я часто отримував попередження, що у Натієва коїться щось неладне, що там готується заколот і повстання проти мене, але під час розслідування у них завжди все обмежувалося порівняно несерйозними вчинками. Німці мені пропонували розформувати ці частини через їхню неблагонадійність, я ж цього не хотів, по-перше, тому, що це єдині частини, які в мене існували, вони вже у справі довели свою придатність; по-друге, чому – я не знаю, але факт, що у Натієва була величезна кількість всякого майна і зброї, які, у випадку розформування цих частин, могли б конфіскуватися німцями. Через це я вирішив намагатися очистити цю бригаду від елементів злочинних» 72.

Гетьману все ж таки вдалося переконати генерала Гренера у доцільності збереження натієвського війська і за його особистим наказом Мелітопольську залогу бригади було перекинуто з району Мелітополь–Сокологорна на Харківщину, до Ізюмського повіту. Слов’янська залога залишилася на місці, в районі станцій Колпаково–Микитівка. 4 червня з Олександрівська вийшов останній ешелон з майном бригади. Цього ж дня її особовий склад отримав кошти за старими штатами «Запорізької осібної армії УНР» 73. Відтепер її завдання полягало у знищенні збройних загонів комуністичного ґатунку, що намагалися перетинати українсько-радянський кордон. Для цього натієвців планувалося розташувати у два ешелони: на рубежах Слов’янськ–Бахмут і Павловськ–Богучар–Валуйки. У їхнього командира залишилися права командира неокремого корпусу 74.

За наказом гетьмана Генеральний штаб намагався поліпшити політичний клімат у з’єднанні. Багатьох старшин було змінено на більш надійних. Гетьман навіть усунув від посади отамана З. Натієва і призначив командиром генерал-майора М. Бочковсь­кого, якого добре знав по спільній службі під командуванням генерала А. Денікіна 75. Колишнє натієвське військо отримало назву Окремої Запорізької дивізії. До її складу входили три Запорізькі піхотні, Гайдамацький, кінний ім. Гордієнка, гарматний та інженерний полки, автопанцирний і кінногарматний дивізіони, авіаційна ескадрилья. Ця грізна військова сила знаходилась в оперативній підлеглості вищого німецького командування в Україні і повинна була брати участь у придушенні антивладних виступів, тобто охороняти Українську Державу. Гетьманський уряд мав право її використання за узгодженням з союзниками. Піхотні та кавалерійські частини і підрозділи дивізії, кількість автопанцерної техніки приводилися у відповідність до «Тимчасових штатів охоронних частин», затверджених гетьманом 21 – 24 червня 1918 р.

Так, Запорізькі полки формувалися за штатом «2-курінного охоронного пішого полку», які передбачали 1 561 вояка. З них на посадах старшин – 33, військових лікарів – 4, урядовців – 3, юнкерів – 43, кадетів – 24, «вольноопределяющихся» – 59, «охотников» – 7, муштрових козаків – 1328, обслуги – 60. Автопанцерний дивізіон – за штатами «Окремого українського панцерного потягу із майстернею при ньому», який обслуговували 105 вояків і 48 майстрів, і «Автопанцерної батареї (2-чотового складу). В батареї нараховувалося 6 бойових панцерних, 4 легкові і 6 вантажних автомобілів, 4 мотоцикли (два з них з коляскою). Серед її особового складу було 11 старшин, 3 військові урядовці, 44 муштрові козаки, 16 шоферів, 10 їхніх помічників і 4 мотоциклісти. Штати кінних полків 4-сотенного складу гетьман затвердив 20 серпня. До кожного з них входило 38 старшин, 7 військових урядовців, 784 муштрові і 151 немуштровий козак. Склад артилерійських та інженерних підрозділів дивізії остаточно визначився у вересні, коли були затверджені загальні штати військових частин української армії на мирний час. При необхідності вони мали вести бойові дії як звичайні військові формування належного рівня 76.

Особливе завдання покладалося на окремий авіаційний загін, який був у розпорядженні командира дивізії. Ця частина виконувала не лише винищувальні, а й розвідувальні функції. Літаки загону вистежували місце розташування незаконного озброєного формування і доводили про це в штаб дивізії. За узгодженням із місцевим начальником союзної військової залоги приймалося рішення про його знищення. 20 серпня 1918 р. були затверджені «Тимчасові посилені штати 1-го Українського авіаційного загону, сформованого для боротьби з більшовиками при Окремій Запорізькій дивізії Української Держави».

Ними передбачалися службові посади відповідно до військових звань наземних підрозділів з державним грошовим утриманням за місяць: командир загону, військовий літун – командир полку (700 крб.); його помічник, військовий літун або літун-дозорець – курінний (600 крб.); п’ять літунів – сотників (500 крб.); п’ять дозорців – сотників (500 крб.); кулеметник – козак (250 крб.); бунчужний – підстаршина (300 крб.); 10 вартових і посланців – козаки (150 крб.). Обслуговували технічні і господарські потреби загону завідуючий господарством – військовий урядовець VI класу (450 крб.), діловод – військовий урядовець VI класу або козак (375 крб.), механік (500 крб.), сім старших мотористів (300 крб.), технічний і господарчий коптенармуси (300 крб.); фотограф (300 крб.), аеролог (300 крб.), старший шофер загону (350 крб.), 11 старших (300 крб.) і 12 молодших шоферів (250 крб.), електротехнік, токар, слюсар, столяр, коваль, швець і кравець (всі – 300 крб.), два телефоністи, три писарі (250 крб.), фельдшер (450 крб.).Технічне спорядження і озброєння загону складалося із п’яти розвідувальних і двох винищувальних літаків з трьома запасними моторами до них, трьох легкових і п’яти вантажних автомобілів, чотирьох «авіаційних похідних майстерень на самоходах», двох мотоциклів, двох велосипедів, семи «торб зі слюсарним інструментом», фотолабораторії, п’яти авіаційних і одного штативного фотоапаратів, аеронавігаційної станції, трьох кулеметів, 30 гвинтівок, 55 револьверів, телефонного комутатора і шести польових телефонів, похідної кухні, діжок для мастила і пального. Передбачалося 12 комплектів спеціального обмундирування для льотного складу і три авіаційні намети. На технічні потреби загону додатково виділялися кошти з розрахунку 100 крб. на один літак і 50 крб. на один автомобіль.

Разом з тим авіазагін відчував певні труднощі в матеріальному постачанні. 3 вересня його командир військовий літун сотник Єгоров подав рапорт начальнику штабу дивізії, в якому доповів про невиконання «резолюції Інспектора Повітряної Фльоти» і незабезпеченість загону згідно з затвердженими штатами. В рапорті також вказувалось на неможливість забезпечення державного ремонту техніки, оскільки «на Україні нема і до цього часу не було жодної казенної спеціальної установи по ремонту літаків, до цього часу ремонти здійснювали приватні майстерні Київського політехнічного інституту на кошти із авансу дивізії» 77.

Звичайно, що технічні негаразди суттєво впливали на боєздатність дивізії, але й без того вона не стала опорою гетьманської влади. Нові старшини не змогли змінити антинімецьких і антигетьманських настроїв, що продовжували превалювати серед більшості особового складу дивізії. Тому німецьке командування і гетьманський уряд довго вагалися, чи застосовувати її за призначенням. 4 серпня з’єднання було сконцентровано в районі Сватова, перший ешелон зняли з позиції і відвели на 10 верст у тил для реорганізації. 14 вересня 1918 р. начальник оперативного відділу українського Генштабу полковник Є. Мішковський доповів військовому міністру, що «реорганізація дивізії закінчена і по існуючим повідомленням 1-й і 2-й Запорізькі полки, гарматні частини надійні, а 3-й Запорізький, 4-й Гайдамацький і кінно-козачий полки під сумнівом». Знову було порушено питання, «чи можна їх залишати, чи треба їх розформувати».

Генерал М. Бочковський неодноразово звертався до німецького командування за допомогою в налагоджені порядку в частинах. За жовтневим звітом оперативного відділу Генштабу «цілі батальйони німців були примушені нести службу кругом дивізії» 78. Але за відсутністю іншої сили у другій половині вересня частини дивізії висунулися на позиції бойового чергування. Збройні напади на українську територію з боку Радянської Росії, в наслідок так званої «військової роботи» ЦК КП(б)У, яку планували і організовували його члени, ставали все зухвалішими. Так, виступаючи на пленумі, що відбувся 8–9 вересня в м.Орлі, Л. Пьятаков заявив, що на Україні «селянство увесь час чекало і чекає на більшовиків, воно буквально жадає їх приходу, воно настроєне вкрай революційно». У зв’язку з цим А. Бубнов зазначив, що необхідно створювати правильно організовані військові частини, які «ударними кулаками мають проникати в Україну з «нейтральної зони», обростаючи там сирим повстанським матеріалом» 79.

Загалом Запорізька дивізія виконувала поставлені перед нею оперативні завдання.

В газеті «Армія» за 1 листопада 1918 р. знаходимо замітку під назвою «Подяка Пана Гетьмана 2-му Запорізькому полку», в якій вказано, що «в наказі військового міністра по військовому відомству зазначено бойову відвагу 2-го пішого Запорізького полку, котрий два місяці вдень і вночі займає бойові позиції в районі Стародуба, боронячи кордони України від злочинних і повстанських ватаг, озброєних гарматами і самострілами. 8-10 жовтня його вояки біля с.Кам’янської пробились у напряму на Колпинці й розбили ворога. За вірну службу військовий старшина Болбочан підвищений в ранзі до полковника, нагороджені ті, що відзначились». В цьому ж номері газети надрукована телеграма військового кореспондента до редакції від 8 листопада: «У Клименкова, в нейтральной зоне, 80 км. сев. от Старобельска, украинская дивизия отбросила большевиков».

Разом з тим антибільшовицька спрямованість дивізії не забезпечила надійної охорони гетьманській влади. Під час повстання Директорії більшість особового складу цього з’єднання перейшло на її сторону.

Для охорони безпеки Української Держави призначалося ще одне окреме військове з’єднання, яке увійшло в історію під назвою «Сірожупанна дивізія». Таку назву воно отримало через специфічну австрійського шиття сіру уніформу вояків. Після досягнення Брестських домовленостей за угодою між урядом УНР і Австро-Угорщини в австрійському таборі українських бранців Фрайштадт було сформовано полк, який у травні 1918 р. у Володимирі-Волинському розгорнувся в 1-шу Козацько-стрілецьку дивізію. Її очолив колишній начальник Одеського піхотного училища, а потім українізованої 78-ї дивізії Румунського фронту генерал-лейтенант Ф. Василіїв-Чечель, який восени 1917 р. потрапив до австрійського полону 80. Це військове з’єднання було повністю споряджене і озброєне на кошти Австро-Угорщини. 1 серпня цісарський міністр закордонних справ граф Буріан отримав від свого представника у Східній армії Австро-Угорщини повідомлення, що формування дивізії закінчене і уповноваженим на передачу дивізії Українській Державі призначений генерал-майор граф Шпаночи, якому належало укласти відповідну угоду з українською стороною. 13 серпня 1918 р. її було підписано. Угода передбачала, що дивізія розглядається Центральними державами як регулярне з’єднання, що знаходиться в розпорядженні українського уряду, але повинне «в першу чергу використовуватися спільно з союзними військами для встановлення і підтримки порядку і безпеки в Україні і тільки, в другу чергу, проти зовнішнього ворога держави». Доки війська Центральних держав знаходяться на території України, український уряд передавав дивізію в підпорядкування відповідного командувача союзних військ, спочатку німецьких. Українське Військове міністерство зберігало лише право здійснювати нагляд за дивізією. Разом з тим із дня прибуття в Україну всі частини дивізії переходили на повне забезпечення українського уряду, а її особовий склад підлягав українській військовій юрисдикції. Всі витрати, пов’язані з формуванням цього з’єднання з першого дня, повністю поверталися українським урядом Австро-Угорщині за цінами, встановленими змішаною комісією. 24 вересня австрійці попрохали уряд Ф. Лизо­губа розрахуватися з ними продовольством. Встановлювалася максимальна чисельність дивізії – 600 старшин і 15 тис. козаків. Датою передачі дивізії Україні визначалося 17 серпня. Крім того, в угоді зазначалося, що коли «дивізія або її частини виявлять в Україні недисциплінованість, непідкорення або ворожість до Центральних держав, то вона буде за вимогою однієї з країн чи обох Центральних держав того ж часу роззброєна і розпущена українським урядом» 81.

Таким чином, гетьман практично не мав ніякого впливу на цю дивізію і не міг розраховувати на неї як на з’єднання, здатне охороняти безпеку Української Держави.

У своїх спогадах він записав: «Я з досвіду знав, що з військовополонених нічого не вийде. Німці навесні теж привели дивізію «Синєжупанників». Всі з цією дивізією носилися, вважали її вишколеною, а потім її довелося терміново розформувати. Це були люди, яким зовсім не хотілося битися проти більшовиків. Я вважаю, що теж саме сталося і з дивізією, сформованої австрійцями («Сірожупанниками»). Крім того, я зовсім не був впевнений, що вона виховувалася у бажаному мені дусі. В липні я бачив один зведений полк. Люди були, як я і очікував, непридатні» 82.

Але відмовитися від послуг дивізії гетьманський уряд не міг. Кошти на її формування були витрачені, і все рівно їх необхідно повертати Австро-Угорщині. 17 липня начальник Генерального штабу полковник О. Сливінський порушив питання про використання дивізії для боротьби з більшовицькими загонами на Чернігівщині, для чого звернувся до союзників:

«Прохаю не відмовити сповістити мене, чи не мається з боку Вищого Австро-Угорського Командування перепон для найшвидшого переїзду цієї дивізії по слідуючому рахунку: одну бригаду з частиною артилерії, загальною кількістю 3 500 осіб., 200 коней, 16 кулеметів, 6 гармат – через Ковель, Сарни, Лунінець, Гомель в район Новозибківа, а останню частину дивізії, кількістю 4 000 осіб., 450 коней, 16 кулеметів і 6 гармат – через Ковель, Сарни, Коростень, Київ, Конотоп в район Кролевця».

8 серпня на це звернення було отримано негативну відповідь 83. До завершення всіх урядових формальностей австро-угорці залишалися повними господарями дивізії. Остаточна передача з’єднання Україні скінчилася лише 27 серпня 1918 р. А в листопаді його особовий склад, як і запорожці, у своїй більшості виступив проти гетьмана.

Не було знайдено також порозуміння між гетьманом і Українськими Січовими Стрільцями, що з 1917 р. діяли як одна з національних частин австро-угорської армії. Їхній легіон у складі окремої військової групи під командуванням ерцгерцога Вільгельма Габсбурга після квітневого 1918 р. походу на південь України протягом травня – початку червня розміщувався в Олександрівську. Як виявилось, під час спілкування з особовим складом натієвців, значна частина яких не сприйняла гетьманського перевороту, на січовиків вплинули соціалістичні настрої запорізького війська. Серед них навіть виникла ідея змінити гетьмана України.

Про це П. Скоропадський згадував: «До мене почали надходити доповіді наших агентів, що в Олександрівську австрійським полком, який складається з українців, командує ерцгерцог Вільгельм. Він за допомогою навколишніх осіб, більш за все якогось полковника (ймовірно П. Болобочана – О.Т.), веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом. Австрійський ерцгерцог Вільгельм видавав себе за щирого українця, називав себе Василько, говорив лише по-українськи, носив вишиванку. Його емісари роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони встановили зв’язки, в дивізії Натієва без відома останнього складалося зовсім конкурентне ядро прихильників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації і у великих містах» 84.

Використовуючи німецько-австрійські суперечності, Скоропадський домігся того, що легіон було відокремлено від запоріжців і надіслано до Єлісаветграда, де його мали залучати до каральних експедицій проти бешкетників і заколотників у складі угорської дивізії генерала Маренці. Проте особовий склад легіону не завжди справно виконував поставлені завдання, а інколи й ставав на сторону повсталих селян. Так сталося, коли 3-я сотня чотаря Г. Голинського мусила вдатися до екзекуції в с.Добровеличковка. Замість каральних заходів вояки почали співати українських пісень і танцювати на сільському майдані з місцевими дівчатами. 2-а сотня легіону під командуванням сотника О. Микитки обеззброїла в окрузі поміщиків. Герцогу Вільгельму вдалося відстояти своїх підлеглих перед цісарським судом, який порушив слідство проти них за скаргою генерала Маренці 85. Але загалом командування австро-угорської Східної армії було невдоволено нерішучістю Стрільців у каральних експедиціях проти українського населення і в жовтні 1918 р. легіон було надіслано до Буковини з новим розташуванням у Чернівцях 86.

Національна гвардія. Київський полк Січових Стрільців, який склав зброю 30 квітня 1918 р., згодом почав відроджуватися. В серпні стрілецька Рада надіслала до гетьмана делегацію, в яку увійшли Є. Коновалець, А. Мельник і В. Кучабський. На прохання делегатів та у відповідь на їхню обіцянку служити Українській Державі гетьман 23 серпня видав наказ про відновлення Окремого загону Січових Стрільців з місцем постою в Білій Церкві. Є. Коновалець і А. Мельник були призначені полковниками. Ця частина мала стати гвардійською і виконувати спеціальні завдання гетьманського уряду, для чого терміново забезпечувалася найкращою зброєю і спорядженням. Наприкінці жовтня у складі загону було 59 старшин і 1 187 стрільців 87. Але розпропаговані Директорією Стрільці віроломно порушили обіцянки і, навпаки, в листопаді 1918 р. стали ядром збройної антигетьманської опозиції.

До національних військових частин, що існували в Україні до квітневого перевороту, за гетьманату додалася Сердюцька дивізія. Це з’єднання розглядалося гетьманом як власна гвардія, в основу формування якої покладався, передусім, не національний, а соціальний принцип. Тому певні надії на її комплектування П. Скоро­падський пов’язував із заможними верствами населення. Він розраховував, «що це єдиний засіб убезпечити себе від більшовизму» 88.

Спочатку функціональне призначення сердюків мало відповідати колишнім російським «лейб-гвардійцям Його Імператорської Величності». В кавалерійських гвардійських частинах служив раніше П. Скоропадський. Саме за їх зразком планувалося сформувати гвардію Української Держави на засіданні міжурядової комісії 8 – 9 травня 1918 р. 89. Протягом травня – червня функції добровільних сердюцьких підрозділів не виходили за межі російської лейб-гвардії і полягали в основному у вартовій службі в гетьманському палаці і Генеральному штабі. Але малочисельна гвардія не відповідала військовій стратегії гетьмана і йому вдалося переконати німецьке командування у доцільності її збільшення до чисельності дивізії.

Вже 18 червня 1918 р. гетьман видав наказ про достроковий призов, в якому встановив термін служби в її частинах: у піхотних і артилерійських (крім кінної артилерії) – два роки, в інших – три роки. Було звернуто увагу на те, щоб набір робили «з таких родин, відсутність в яких одного робітника в жнива не відзначиться на їх добробуті» 90. Згодом призов до Сердюцької дивізії набув законних підстав.

Військова повинність за законом від 24 липня 1918 р. оголошувалась загальною, а громадяни Української Держави мусили її «обов’язково виконувати в свій час». Комплектування дивізії починалося з 31 липня у м. Києві. Загальна її чисельність мала становити 5 000 вояків. Призов новобранців проводився на підставі особливої інструкції, затвердженої 30 червня Міністерствами військових і внутрішніх справ. Головна увага приділялася соціальному походженню призовників. Зазначалося, що «козаки для укомплектування Сердюцької Гетьманської дивізії вибираються при близькій співучасті і контролю повітових організацій хліборобів, виключно із сімейств землевласників-хліборобів, маючих більшу кількість землі». Списки обраних затверджувались губернськими організаціями Спілки хліборобів. У першу чергу підлягали обранню до призову молоді люди віком від 18 до 25 років. Норма набору від повіту становила 125 осіб, кожний з яких повинен був мати персональне посвідчення від відповідальної організації хліборобів. Перевага віддавалася добровольцям. Якщо таких не вистачало, решта обиралася шляхом жеребкування. О 8 годині 6 липня новобранці мали з’явитися до своєї повітової управи для перевірки і медичного огляду. Про кількість молоді, прийнятої на службу, повітові комісії мусили негайно доповісти за телефоном до Головної управи військової повинності 91.

Незважаючи на організовану роботу, призов до дивізії здійснювався з великими перешкодами.

У відомостях мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу за 27 липня відзначалося, що в Київській і Волинській губерніях «бажаючих служити в Сердюцькій дивізії дуже мало. В повітах: Звенигородському, Таращанському (Київської губ.) союзи хліборобів зовсім не організовані. Бувши солдати пропагують, що не для того вони покинули фронт, щоб знову поступати до війська. В прикордонних повітах на Волині мешканці майже цілком більшовицьких переконань. Прокид національного обов’язку громадянина, повинного захищати рідний край від ворогів, відсутній, на військову службу дивляться взагалі незичливо». Не представили призовників деякі повіти Чернігівської губернії, оскільки були захоплені більшовицькими загонами. Лише Полтавська губернія 3 липня направила до Києва 80 новобранців-сердюків 92.

Подібна картина спостерігалася і в інших регіонах країни. Справа ускладнювалася й тим, що серед відібраних кандидатів було багато непридатних до служби у гвардії.

16 вересня начальник Головного штабу сповіщав МВС, що через це «у дивізії зробився вельми значний некомплект». Щоб довести чисельність сердюків до запланованої, військовий міністр призначив на 30 вересня призов другої черги новобранців 93.

Не кращим було становище з комплектуванням дивізії надстроковцями. Їхні посади планувалося поповнювати спочатку військовослужбовцями колишньої армії Російської імперії, а вже потім усіма тими військовослужбовцями, які закінчили навчальні команди у військових частинах дивізії.

10 вересня командир дивізії генеральний хорунжий В. Клименко доповів рапортом 1-му товаришу військового міністра, що «частина з прибулих на поновлення дивізії старослужачих, бувших козаків Російської армії, відправлена за повною невідповідністю їх, виказавши себе поганим елементом; частина – добровільно пішла за власним бажанням» 94.

Офіцерські посади в дивізії комплектувалися на загальних умовах служби в українській армії. Перевагу віддавали особам, які мали офіцерський орден «Святого Георгія» або були нагороджені Георгієвською зброєю. Переведення до дивізії для поповнення некомплекту допускалося тільки для офіцерів, які прослужили у муштрових частинах п’ять і більше років. Менш досвідчені офіцери із числа тих, хто мав бойові відзнаки, переводилися до дивізії за особистою згодою гетьмана 95. Незважаючи на високі вимоги до комплектування дивізії офіцерським складом, становище із заміщенням посад цією категорією військовослужбовців було значно кращим. Відсутність жорсткого національного цензу дозволила потрапити на службу до дивізії бойовим офіцерам російської армії. Разом з тим з архівних документів відомо, що, незважаючи на суворі накази, довести чисельність дивізії до встановленої і повністю заповнити передбачені штатні посади не вдалося.

Згідно зі штатним розкладом з’єднання, затвердженого гетьманом 27 червня 1918 р., Окрема Сердюцька дивізія складалася: управління – 16 старшин, дев’ять військових урядовців, 62 муштрові і 89 немуштрових козаки; 2-курінний Сердюцький піший полк (32 рядного складу) – 70 старшин, п’ять урядовців, священик, 967 муштрових і 362 немуштрові козаки; 3-сотенний Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк – 32 старшини, чотири урядовці, священик, 608 муштрових і 169 немуштрових козаків; 3-батарейний легкий Сердюцький гарматний полк – 28 старшин, три урядовці, 603 муштрові і 144 немуштрові козаки; окрема інженерна сотня – 17 старшин, два урядовці, 228 муштрових і 89 немуштрових козаків 96. Загалом особовий склад дивізії за цими штатами нараховував не 5 000, як вимагав закон від 24 липня 1918 р., а 3 509 осіб. Але й цієї кількості Сердюцька дивізія не досягла. Людей хронічно не вистачало навіть для добового чергування. 11 травня командир Сердюцької кінної сотні доповів 1-му отаману-квартирмейстеру Генштабу, що не має можливості збільшити черговий наряд, який складався на той час з 56 чоловік. З них: у гетьманському палаці – 21 особа. вартових, 4 кінні і 4 піші ординарці; біля грошової скрині у Військовому міністерстві – 4 козаки; на обслуговуванні гаража – 4 козаки, 1 піший і 2 кінні ординарці; у Генеральному штабі – 5 піших і 2 кінні ординарці; внутрішній наряд складався з 4 днювальних по конюшні, 4 днювальних по казармі і чергового по дивізіону. Крім того, мали місце випадкові наряди – у Полтаву за бензином, в Одесу за зброєю і т. ін. При кількості особового складу сотні 114 муштрових козаків людей не вистачало на три повні зміни. Через те 2, 10, 11 травня сталися випадки втрати свідомості на постах у гетьманському палаці. 16 травня старший лікар Сердюцького дивізіону доповів командиру про збільшення з кожним днем хворих, яке спричинене «сильним перевтомленням, пов’язаним з виконанням тієї важкої служби, котру несуть козаки на варті» 97.

Порушення військових статутів, інструкцій вартової служби негативно впливали на стан дисципліни серед сердюків. Серед особового складу дуже поширеним було дезертирство. Протягом травня – червня 1918 р. щотижня з Сердюцької кінної сотні дезертирувало кілька козаків, які забирали з собою казенне обмундирування. А Ілько Відринський і Кузьма Барабані втекли з шаблями. Іншою причиною дезертирства серед сердюків було вороже ставлення селянства до родини призовників. 28 жовтня новомосковський військовий комендант доповідав начальнику залоги у Харків, що виявляється негативне відношення до призову навіть серед «землевласників, котрі мешкають під постійними погрозами решти селянства – забивати, палити». Серед населення розповсюджувалися чутки про вивіз новобранців до Німеччини для надсилання на фронт. У цей час ретельність відбору сердюків до дивізії була значно знижена.

31 жовтня маріупольський повітовий староста був змушений констатувати, що «через відсутність у спілки хліборобів кандидатів для поповнення недобору дивізії, довелося розпочати складання переліку всіх молодих людей в повіті, які задовольняють умовам прийому до Сердюцької дивізії, по скінченню складання якого буде зроблене їх засвідчення і відправка» 98.

Таким чином до лав дивізії стала потрапляти звичайна молодь і надати з’єднанню елітного характеру гетьману не вдалося.

З початком обов’язкового призову до Сердюцької дивізії її особовий склад стали використовувати для охорони всіх столичних урядових установ і супроводжування дипломатичних місій.

8 липня до голови російської мирової делегації, що працювала в цей час у Києві, звернувся 1-й генерал-квартирмейстер українського Генштабу генеральний хорунжий Л. Дроздовський з проханням з’ясувати питання проїзду через кордон сердюцької варти з 10 осіб. Щочетверга із Києва через Конотоп і Ворожбу до Великоросії відправлявся дипломатичний потяг цієї делегації, який охороняла варта Сердюцького дивізіону. Але на російському кордоні її примусили покинути потяг, оскільки на проїзд не було дозволу більшовицького уряду і німецької військової влади. Для уникнення подібних непорозумінь потрібно було відновлення розпорядження «російським комендантам не чинити перешкод цій варті, а видати посвідчення на ім’я Начальника варти про право супроводження потяга» 99.

Сердюків, на відміну від запорожців, німецьке командування почало залучати до придушення антивладних виступів.

За доповіддю київського губернського старости до ДДВ від 28 серпня «сердюками і німцями був обшуканий Володарський ліс і його околиці. Особливим загоном в с.Березні взята контрибуція 130 тис. крб. за вбитих вартових, і заарештовано 20 осіб. в Березні і 29 осіб. в Пархомовці» 100.

Поширення функцій Сердюцької дивізії викликало необхідність її відповідного озброєння і спорядження. Стосовно інших військових частин Української Держави забезпечення цього з’єднання здійснювалося набагато краще. Дивізія підлягала першочерговому озброєнню і матеріально-технічному спорядженню за рахунок всіх існуючих на той час в Україні резервів.

На озброєнні її особового складу було 1 473 гвинтівки, 1 104 револьвери, 432 шаблі, 1 312 бебутів, 144 піки, 12 кулеметів, 12 гармат. За розпорядженням інспектора технічних військ до дивізії передавалися два легкові і вантажний автомобілі, 11 мотоциклів. Для пересування особового складу, зброї та майна дивізії передбачалося 246 возів і 1 641 кінь. Штатним посадам особового складу дивізії відповідали підвищені військові звання і платня. Так, командир дивізії –генеральний значковий – мав щорічно отримувати 13 800 крб., командири всіх полків – полковники або генеральні хорунжі – 9 600 крб., командир окремої інженерної сотні – військовий старшина – 7 200 крб., козаки-надстроковці – 1 320-1 560 крб., а призовні – 1 080 крб. 101. Козаки і старшини забезпечувалися безкоштовною єдиною формою одягу, яку шили інтендантські майстерні. Сердюки носили кашкети та сорочки захисного кольору і сіро-сині штани. Авансування коштів на потреби дивізії здійснювалося першочергово. Так, для Сердюцького кінного дивізіону на рік було виділено 651 080 крб. З них грошове утримання старшин складало 82 800 крб., козаків – 397 480 крб. Їхнє харчування коштувало 115 тис. крб., тютюнове задоволення – 300 тис. крб., мильне – 1 200 крб. На господарчі потреби визначалося 5 000 крб., 600 крб. – на канцелярські товари, 600 крб. – на просвіту і літературу, 45 тис. крб. – на утримання кінського складу 102.

Забезпечення новобранців знаходилося під особистим наглядом Генерального штабу.

Його начальник у вересні 1918 р. призначив службове розслідування з приводу порушень, що відбувалися під час призову до дивізії. За результатами розслідування, яке проводив генеральний хорунжий Д. При­ходькін, 15 жовтня розпочалася інспекція місцевих призовних пунктів 103.

У цей час до формування Сердюцької дивізії знову була прикута увага уряду. На засіданні Ради міністрів І. Кістяківський запропонував вирішення питання про утворення національної гвардії в Україні зосередити в Міністерстві внутрішніх справ, але зустрів опір військового міністра О. Рогози, який вважав, що це лише його прерогатива. В результаті прийняття остаточного рішення з цього приводу було відкладено 104.

Військовому міністерству загалом вдалося добитися лише зовнішнього лоску сердюків. 6 листопада 1918 р. делегація від спілки хліборобів Козелецького повіту Чернігівщини відвідала сердюцькі полки. Делегати були задоволені підготовкою вояків і їхнім зовнішнім виглядом, про що на урочистому обіді висловили подяку генеральному бунчужному Рогозі. Хлібороби були дуже здивовані тим, що так швидко сформувалася «добре вимуштрувана дивізія, в якій стосунки між козаками та офіцерами були найкращими» 105. Але ж це уявлення виявилося обманливим.

Загалом боєздатність Сердюцької дивізії була невисокою. Надії гетьмана на свою гвардію на виправдалися. 18 листопада 1918 р. в бою під Мотовилівкою Січові Стрільці (до 640 багнетів) завдали нищівної поразки гетьманським військам (600 багнетів російських офіцерів, 1 000 багнетів і 200 шабель сердюків). Після цього сердюки почали переходити на сторону Директорії. Першим зрадив гетьмана Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна 106.

Отже, правильна зі стратегічної точки зору гетьманська політика щодо застосування в охоронній системі держави військових частин з особливими функціями в стадії її реалізації виявилася невдалою. Вірних йому внутрішніх військ і національної гвардії в Українській Державі утворено не було. Абсолютна більшість особового складу частин, на які покладалися завдання, притаманні таким підрозділам, не підтримала гетьманат, а використала свій найкращий матеріально-технічний потенціал для його повалення.

ap12.html