§4. ВОЄНІЗОВАНА АДМІНІСТРАЦІЯ ТА СЛУЖБА БЕЗПЕКИ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ


Центральна гетьманська адміністрація в державній охоронній системі посідала вагоме місце. Збудована на військових засадах, вона мала контролюючі повноваження щодо всіх «силових відомств» Української Держави, безпосередньо інформувала гетьмана з питань національної безпеки і визначала загальні пріоритети охоронної діяльності.

Вже на третій день після квітневого перевороту новий уряд ухвалив положення «Про Головну квартиру гетьмана», яка мала складатися «з Чинів, які знаходилися при гетьмані для доручень, Власної Канцелярії і Штабу гетьмана». На утримання всіх інституцій Головної квартири визначалася державним бюджетом сума 4 352 940 крб. Начальник Штабу одночасно був і начальником Головної квартири гетьмана, тобто головою гетьманської адміністрації.

Серед осіб для доручень вказувалися три категорії: «Бунчукові Товариші при Гетьмані та їхні Урядовці для доручень; Генеральні Старшини; Гетьманські Осавули (старший і молодший) і Особистий Гетьманський Секретар». Бунчукові товариші призначалися за особистим розпорядженням гетьмана для виконання його доручень «по огляду губерній у всіх відношеннях Державного Управління; по стягненню податкових недоїмок в разі надлишнього їх де-небудь накопичення; по ревізії як відомств, так і окремих управлінь, установ і діяльності службових осіб». Обсяг їхніх повноважень і територіальне коло діяльності визначалися особистими інструкціями гетьмана, тобто бунчукові товариші були спеціальними уповноваженими гетьмана і могли за його вказівками перевіряти будь-який державний орган і цивільну установу. Вони користувалися правами товариша міністра, підлягали безпосередньо лише гетьману, мали в своєму підпорядкуванні урядовця для особистих доручень з правами директора департаменту і канцеляриста з правами столоначальника. При необхідності бунчуковим товаришам призначалася канцелярія, до якої залучалися особи з державного органу за їхнім власним вибором. Лише чисельність осіб, яких відряджали до канцелярії, мали узгоджувати з начальником гетьманського Штабу. Ці посади було заповнено 16 травня 1918 р., коли у «Державному вістнику» було надруковано гетьманський наказ про призначення своїми бунчуковими товаришами Миколи Стороженка і Юхима Котова-Коношенка.

Повноваження, подібні до повноважень бунчукових товаришів, мали й генеральні старшини для доручень при гетьмані, але їх коло було дещо звуженим. Вони теж підлягали безпосередньо гетьману і призначалися за його бажанням, але лише для інспектування військових частин і установ, про що сповіщалося в особистому наказі гетьмана по армії і флоту. Права генеральних старшин дорівнювали правам товаришів міністра, а службові обов’язки визначалися «особливими інструкціями Пана Гетьмана». Для допомоги під час інспекцій за їхнім вибором, але за узгодженням із начальником Штабу гетьмана відряджалися військовослужбовці. За результатами доручення генеральні старшини доповідали «Пану Гетьману в присутності Його Начальника Штабу».

Гетьманські осавули і особистий секретар виконували різні доручення гетьмана і несли при ньому чергування, порядок якого визначався наказом по Штабу гетьмана. Гетьманські осавули знаходилися в підлеглості одного з генеральних старшин і призначалися на посаду за вибором гетьмана наказом по армії і флоту. Старші осавули користувалися правами командира полку, молодші – командира окремого батальйону. Особистий секретар гетьмана виконував його доручення особистого характеру, «як-то: ведення нотаток, щоденників, складання і розсилання особистих запрошень, вітань, особистих листів Пана Гетьмана». Він підлягав безпосередньо гетьману і користувався правами начальника відділу департаменту. З 16 червня це вже була посада гетьманського генерального секретаря і на неї було призначено товариша міністра внутрішніх справ О. Вишневського з відповідним підвищенням повноважень 107.

Власна канцелярія гетьмана діяла у підпорядкуванні генерального писаря, який підлягав безпосередньо і «звітував у своїх справах одному Пану Гетьману», призначався його особистим наказом по армії і флоту. Він користувався правами командира неокремої бригади і мав звання генерального значкового або хорунжого (16 800 крб. річних). В обов’язки писаря входило виконання особистого офіційного листування гетьмана і його особистих доручень: складання проектів рескриптів, офіційних листів і вітань, нарядів чергових при особі гетьмана; подання до державних нагород осіб безпосередньої гетьманської підлеглості; інформування преси про життя гетьмана. Генеральний писар мав всюди супроводжувати гетьмана: в мандрівках, на парадах, оглядах, виїздах і виходах. Його посада могла поєднуватися із посадою «Генерального Писаря Генеральної Ради Військ Козацьких». Лише він міг входити до гетьмана «для особистої доповіді у встановлені години і крім них». За весь час гетьманату П. Скоропадського цю посаду займав І. Полтавець-Остряниця.

Функціональне призначення власної гетьманської канцелярії і службові обов’язки її посадових осіб регламентувалися окремим положенням, в якому зазначалося, що вона «засновується для прийняття прохань і скарг, які можуть бути вирішені тільки волею Його Світлості, крім того, в канцелярії ведуться справи і листування Його Світлості і родини», а також складаються списки з адресами всіх урядових осіб.

Серед таких прохань і скарг визначалися скарги на тлумачення департаментів Сенату; на постанови вищих державних органів; на дії і розпорядження міністрів, головноуправляючих і губернських старостів у випадку, якщо вони не підлягали за законом компетенції Сенату згідно зі ст. 171-173 «Учреждения Министерств» (вид. 1892 р.) 108, а також прохання про «дарування милості, в особливих випадках, що не підлягають дії загальних законів, якщо цим не порушуються нічиї, захищені законом інтереси і громадянські права; про помилування і пом’якшення долі осіб, засуджених або відбуваючих покарання».

Розподіл справ між чинами канцелярії і порядок її діловодства встановлювали за спеціальною інструкцією генерального писаря. Його помічники (генеральні хорунжі або полковники – 13 200 крб. на рік) здійснювали листування канцелярії і відповідали за своєчасне виконання паперів. Старшини для доручень канцелярії (полковники або військові старшини – 10 800 крб.) несли чергування в гетьманському палаці і виконували окремі доручення генерального писаря. Діловод (8 400 крб.) допомагав у листуванні помічникам писаря і приймав пакети та телеграми. Завідуючий художньою частиною (8 400 крб.) готував проекти обмундирування оточення гетьмана і осіб з його Штабу, відповідав за оздоблення гетьманського палацу для свят і прийомів. Хронікер (8 400 крб.) після перегляду генерального писаря давав відомості про життя гетьмана для преси. Помічники генерального писаря і старшини для доручень мали права командирів батальйонів, інші зазначені посадові особи – начальників відділення міністерського департаменту.

Генеральному писарю також підлягав «у відношенні проходження служби» медик гетьмана, який вважався його особистим лікарем і призначався відповідним наказом по армії і флоту. Ці обов’язки виконував безперервно лікар Лукашевич. У медика був помічник, який виконував його доручення щодо лікування осіб гетьманської Головної квартири, завідував її амбулаторною приймальною палатою. Лікарям допомагав класний фельдшер. Медик мав права корпусного лікаря, а його помічник – старшого лікаря полку 109.

Коло справ, що знаходились у віданні Штабу гетьмана як основного структурного підрозділу його Головної квартири, було найбільш широким. До нього належали справи про призначення, звільнення зі служби, відпустки і відрядження всього особового складу Головної квартири; про допомогу від «Пана Гетьмана особам, які здійснили послуги Українській Державі»; встановлення зв’язку між частинами, підлеглими начальнику гетьманського штабу; усвідомлення гетьмана за даними преси про політичний і економічний настрій населення; збереження справ і документів історичного значення; забезпечення утримання та інших видів задоволення особам Головної квартири; загальний нагляд за безпекою резиденції і мандрівок гетьмана; влаштування гетьманських прийомів і зустрічей; «обслідування всіх сторін діяльності політичних партій, організацій і окремих осіб, які намагаються підірвати Гетьманську владу і встановлену форму Правління в Українській Державі, а також висвітлення різних політичних течій в суспільстві і народних масах».

У складі Штабу гетьмана передбачалися чини при особі начальника Штабу, гетьманська похідна канцелярія, управління гетьманського господаря, управління гетьманського коменданта і особливий відділ 110.

В положенні «Про Головну квартиру» зазначалося, що начальник Штабу гетьмана як керівник його адміністрації «у всіх своїх справах дає звіт тільки Пану Гетьману, всі розпорядження отримує від Пана Гетьмана і ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має». Він користувався правами головноуправляючого, а в окремих випадках – міністра і віддавав «всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні». В його обов’язки входило командування частинами Штабу, нагляд за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень всім державним органам, цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: «Пан Гетьман наказав».

Серед осіб для виконання доручень при начальнику Штабу гетьмана були: старшини з правами командирів неокремих бригад, які за його вказівкою повинні були нести чергування в гетьманському палаці під час засідання Ради Міністрів; осавули з правами командирів сотень, які під час свого чергування керували прийомом відвідувачів начальника Штабу і виконували окремі його доручення; і секретар з правами столоначальника, що виконував доручення начальника Штабу з цивільного управління і вів його особисте листування.

Гетьманську похідну канцелярію очолював начальник з правами помічника головноуправляючого, який був заступником начальника Штабу і членом Військової державної ради. До складу похідної канцелярії входили старшини для доручень її начальника, які займалися збором відомостей по армії і флоту України та інших держав, готували почесні караули, паради, церемонії, маневри, стройові огляди з присутністю гетьмана і супроводжували в цей час голову держави; топограф, який виконував військово-мапові роботи Штабу; загально-інспекторський, освідомчий і постачальний відділи, технічне відділення, канцелярія прохань на ім’я гетьмана, архів.

Начальнику загально-інспекторського відділу з правами командира неокремої бригади підлягали помічник з правами командира військової частини і начальники діловодств: секретного, особового складу, загального листування і журнального. До складу діловодств входили перекладачі, фотографи, журналісти з помічниками, експедитори з помічниками, писарі, друкарі і кур’єри, службові обов’язки яких визначалися окремими інструкціями начальника похідної канцелярії.

На освідомчий відділ покладалося інформування гетьмана про політичний і економічний настрій населення і складання за матеріалами української та закордонної преси тижневих звітів; підготовка статей для державних газет про життя гетьмана, а також окремих інформаційних спростувань, пояснень чи юридичних тлумачень; редагування гетьманських інтерв’ю і промов для преси.

Крім начальника з правами директора департаменту міністерства і його помічника, до освідомчого відділу входили ще чотири діловоди щодо українських і закордонних газет, цензор, завідуючий друкарнею, дві друкарки і кур’єр. Начальник відділу був зобов’язаний розподіляти друкований матеріал між діловодами для щоденного читання, особисто перевіряти окремі статті і заносити їх до інформаційного бюлетеня із зазначенням у спеціальному журналі, забезпечувати своєчасність надходження до відділу і правильність збереження друкованого матеріалу. Він також щодня інформував начальника гетьманської похідної канцелярії. Помічник начальника відділу повинен був особисто перечитувати підготовлені статті про життя гетьмана і давати дозвіл на їхнє друкування, збирати матеріал про особу гетьмана для преси, заміщати начальника відділу. Діловоди щодня мусили перечитувати інформаційний матеріал, визначати і передавати найцікавіші статті начальника відділу з інформуванням про них. Перший – з українських, російських і польських, другий – німецьких і австрійських, третій – французьких, американських і англійських, четвертий – єврейських газет та журналів. В обов’язки цензора входили перегляд і цензура друкованих стовпців, «спростування брехливих відомостей про Пана Гетьмана, що просочилися до друку». Обов’язки друкарки і кур’єра визначалися окремою інструкцією начальника освідомчого відділу похідної канцелярії.

Постачальний відділ вирішував справи платні особовому складу гетьманського Штабу, передчасної заготівлі для його потреб при пересуванні «провіанту, фуражу, матеріалів для обв’язування та обгортання пакунків і мішків, засобів обозно-речового задоволення», а також необхідної кількості автомобілів, пального і мастила для них. На посаду начальника постачального відділу обов’язково призначався офіцер, який закінчив Інтендантську академію або Український військовий політехнікум. Він мав права командира неокремої бригади. Йому підлягали помічник, старший і молодший старшини для доручень, бухгалтер, скарбник, два діловоди, рахівничий, два писарі, два друкарки, два вахтери. У віданні начальника постачального відділу знаходилися похідний магазин, обмундирувальна, взуттєва і обозна майстерні. Їхні завідуючі користувалися правами командирів військових частин.

Технічне відділення забезпечувало телеграфний і телефонний зв’язок, електричне освітлення, дзвінкову та електричну сигналізацію гетьманського палацу і підрозділів штабу. Начальник відділення безпосередньо підлягав начальнику гетьманської похідної канцелярії і користувався правами командира військової частини. В його віданні знаходилися телеграфна і телефонна станції, а також вся мережа зв’язку в районі гетьманської резиденції. До штату телеграфної станції входили юзисти, які несли добове чергування біля телеграфних апаратів, реєстрували і передавали депеші завідуючому станції; механік, який відповідав за робочий стан агрегатів станції; наглядач, котрий мав слідкувати за станом електричної мережі станції. Штати телефонної станції передбачали завідуючого, наглядачів телефонної мережі, а також телефоністок, які несли добове чергування біля центрального комутатора.

Канцелярія з прийому прохань на ім’я гетьмана відала справами стосовно скарг на рішення вищих державних органів або на діяльність вищих посадових осіб, прохань про дарунки різних милостей, а також прохань про помилування та пом’якшення долі осіб, засуджених чи тих, які відбувають покарання, тобто тими ж справами, що і власна гетьманська канцелярія, але під час походу. Її очолював начальник з правами директора департаменту міністерства, який підлягав безпосередньо начальнику гетьманської похідної канцелярії. Щомісячно він отримував від начальника постачального відділу грошовий аванс у сумі, затвердженій начальником Штабу, з якого за наказом гетьмана видавалися персональні грошові допомоги і винагороди окремим громадянам за заслуги перед Українською Державою. На це в бюджеті було передбачено 50 тис. крб. на рік. У підлеглості начальника канцелярії з прийому прохань знаходилися діловоди та їхні помічники, друкарки та писар.

Архів гетьманської похідної канцелярії відав прийомом, реєстрацією та збереженням усіх справ, що надходили від начальників відділів Штабу гетьмана; видачею довідок у справах, зданих до архіву; закупкою наукових і спеціальних книг для бібліотеки гетьмана; описом справ і каталогів бібліотеки. Завідуючий архівом користувався правами начальника відділення департаменту. Йому на допомогу призначався чиновник архіву.

Як окремий структурний підрозділ Штабу гетьмана у положенні про Головну квартиру визначалося Управління гетьманського господаря. Начальник управління – гетьманський господар – підлягав безпосередньо начальнику Штабу. З 19 липня 1918 р. цю посаду займав військовий старшина М. Ханенко. При отриманні наказів особисто від гетьмана він доповідав начальнику Штабу і лише йому звітував про свою діяльність.

Призначення господаря відбувалося за гетьманським наказом по Штабу, про що також оголошувалось у наказі по армії і флоту. Він мав права помічника головноуправляючого, а в окремих випадках – товариша міністра. В компетенції господаря було матеріальне забезпечення гетьмана і його гостей, влаштування державних прийомів. Він відповідав за стан гетьманського палацу і всіх господарчих споруд, саду, рухомого майна гетьманської резиденції. У підлеглості гетьманського господаря знаходилися старший (з правами командира військової частини) і молодший (командира роти) старшини для доручень, канцелярія, господарчий відділ і гетьманська церква.

Начальник канцелярії, яка відала адміністративним і господарчим листуванням управління господарства, прирівнювався у правах до директора департаменту міністерства. Йому підлягали урядовець для доручень, скарбник, бухгалтер, діловод, журналіст, писар і друкарки.

Господарчий відділ безпосередньо займався господарськими справами гетьманського палацу, столуванням та задоволенням інших життєвих потреб гетьмана і його родини. Начальник відділу мав права командира бригади. В його обов’язки входило керування прислугою гетьманського палацу; складання щоденного списку осіб, запрошених до гетьманських обідів, і розподіл місць за столом; визначення щоденного кошторису для потрібних закупок і затвердження його у гетьманського господаря; отримання грошових авансів на витрати по гетьманському палацу і звітування про них. У начальника відділу був помічник з правами командира батальйону. Їм підлягали старшина для доручень з правами командира роти, який здійснював щоденні закупки для палацу; господарський урядовець, доглядач будинку і прислуга.

Гетьманською церквою керував священик, який отримував «все необхідне від гетьманського господаря і за його згодою запрошував служників церкви».

До складу Штабу гетьмана входило Управління гетьманського коменданта, на якого повністю покладалася особиста безпека голови держави. Комендант підкорявся начальнику Штабу гетьмана і призначався на посаду за поданням останнього окремим наказом гетьмана по Штабу, а також по армії і флоту. Всі урядові установи зобов’язувались надавати комендантові відомості стосовно гетьманської безпеки. Його вимоги про вжиття заходів на захист гетьмана повинні були негайно виконувати всі відомства і організації України. Військовослужбовці і цивільні урядовці, які відряджалися у розпорядження коменданта, знаходилися у повній його підлеглості, за ними зберігалися посада і грошове утримання. У своїй діяльності гетьманський комендант керувався спеціальною інструкцією Штабу, затвердженою гетьманом і підписаною начальником Штабу. Він користувався правами головноуправляючого з окремими правами товариша міністра. Посаді коменданта відповідало звання генерального значкового. Обіймав її генерал-майор колишньої російської армії К. Прісовський. Безпосередньо комендантові підпорядковувались помічник і старшини для доручень, канцелярія, самохідний відділ, конвой, особиста охоронна команда і гетьманська стайня. Начальники цих підрозділів теж користувалися правами на кілька рангів вищими, ніж у звичайних структурах: помічник коменданта і командир конвою – командира бригади, старший старшина для доручень і начальник самохідного відділу – командира полку, начальник стайні – командира батальйону, а канцелярії – начальника відділу міністерства.

Обов’язки помічника коменданта і старшин для доручень визначалися особливими інструкціями начальника Штабу і полягали у забезпеченні оперативного управління охоронними підрозділами Штабу, порядку чергування по управлінню, а також у виконанні спеціальних завдань коменданта під час службових відряджень.

Канцелярія здійснювала діловодство коменданта. До її складу, крім начальника, входили діловод, журналіст, писар, друкарки і кур’єри.

У віданні самохідного відділу знаходилися «всі автомобілі і мотоциклети Пана Гетьмана і його Штабу», автомобільне майно і матеріали, а також велосипеди. Його начальника призначали з числа осіб, які закінчили вищі автомобільні курси. Автомобілі за посадовими особами Штабу розподілялися гетьманським комендантом за нарядами, які реєструвалися в спеціальному щоденнику, де зазначався верстовий пробіг і витрата пального. Помічник начальника відділу одночасно виконував обов’язки завідуючого гаражем. Крім них, до складу відділу належали конторник, діловод, старший механік гаража, шофери та їхні помічники, «кур’єри на мотоциклетах», писар і друкарка.

Гетьманська стайня призначалася «для утримання і виїзду запряжних та верхових коней Пана Гетьмана та його світи, а також для збереження екіпажів, упряжі, сідел і манежу». Її завідуючий підпорядковувався коменданту. Крім нього, до особового складу стайні належали діловод і ветеринарний лікар, призначалася необхідна кількість обслуги із козаків.

У положенні «Про Головну квартиру гетьмана» конвой визначався як «військова частина, призначена для охорони Пана Гетьмана і Його родини», і прирівнювався до кавалерійського полку. Особовий склад конвою вважався на дійсній військовій службі. Загальні права і обов’язки конвойних регламентувалися військовими законами і статутами, а спеціальні охоронні – Статутом залогової служби і особливою інструкцією коменданта, затвердженою начальником Штабу гетьмана. Старшини конвою призначалися на посаду комендантом за поданням свого командира. Умови комплектування конвою козаками визначалися за взаємним узгодженням начальника Штабу і військового міністра 111. 21 серпня 1918 р. Мала Рада Міністрів звернула увагу на необхідність ретельного підбору конвойних, встановлення для них збільшених посадових окладів і військових звань. 7 вересня Рада Міністрів затвердила штати власного конвою гетьмана. До його складу увійшли штаб і 3 сотні: офіцерська, яка комплектувалася виключно старшинами, кінно-кулеметна і козача.

Так, командир конвою в ранзі генерального хорунжого мав річне утримання 10 800 крб. На цю посаду було призначено М. Устимовича. Його помічники з муштрової і господарської частини (полковник або військовий старшина) – 9 600 крб., осавул (сотник) –7 200 крб., сотенні командири (військові старшини або полковники) – 8 400 крб., півсотенні (сотники або військові старшини) – 7 200 крб., чотові командири, начальник зв’язку і вартові старшини в палаці гетьмана (сотники, значкові або хорунжі) – 6 000 крб. Рядові посади другої і третьої сотні комплектувалися «з козаків, або найманних людей від хліборобів по вибору і за відповідальністю командира конвою». Крім грошового утримання (2 500 – 3 500 крб. на рік), вони одержували повне харчове задоволення і помешкання. Спільний склад конвою нараховував 53 старшини (з них 30 вартових), попа, дяка, капельмейстера, вісім військових урядовців, 614 муштрових і 203 немуштрових козаків. Вартові озброювались гвинтівками і шаблями, старшини мали револьвери. На озброєнні кінно-кулеметної сотні стояли шість кулеметів «Максима» і 12 кулеметів «Льюіса» 112.

Окремою військовою частиною, яка прирівнювалась до полку, вважалася й особиста охоронна команда гетьмана, що також підлягала коменданту. Вона комплектувалася «виборними надійними особами для охорони Пана Гетьмана, як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам». Для виконання своїх завдань у складі охорони встановлювалися постійні нерухомі і перепускні пости у палаці гетьмана; розроблявся бойовий розрахунок з використанням особистого конвою гетьмана та інших охоронних установ; відпрацьовувалася система заходів з нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду гетьмана і його родини; встановлювався зв’язок з центральними і місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках.

Для безпосереднього керівництва охоронною командою начальник Штабу гетьмана за поданням коменданта призначав старшину, який виконував обов’язки завідуючого. Їх було покладено на полковника Аркаса. Завідуючий командою користувався правами командира полку, його старший помічник  – командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень  – командирів рот, старші вартові  – молодших офіцерів, а вартові  – унтер-офіцерів. Члени особистої охорони зараховувалися на державну службу і отримували платню з особливого фонду гетьмана. При необхідності збільшення кількості охоронців начальники розшукових установ повинні були відряджати своїх співробітників додатково. До того ж начальник, що відряджав підлеглих, ніс за них повну відповідальність.

Особиста охорона у місті постійного перебування гетьмана і його родини, а також під час їхніх мандрівок діяла за загальним планом, затвердженим начальником штабу. Керівними документами для неї, крім військових статутів, були особливі інструкції коменданта. Незбільшений штат особистої охорони складався з завідуючого, його старшого і молодшого помічників, чотирьох старшин для доручень, двох старших вартових, діловода, писаря, розсильного при канцелярії; 55 постійних постових у районі резиденції, 46 наглядачів, сім наказних і двох шоферів. Формений одяг носили лише постові в районі постійної резиденції гетьмана.

Посаді завідуючого командою відповідало звання полковника або військового старшини (10 800 крб. річних), його старшого і молодшого помічників – сотника (9 600 крб. і 8 400 крб.), старшини для доручень – значкового або хорунжого (8 400 крб.). Інші службовці охоронної команди військових звань не мали, їхній ранг дорівнював відповідним співробітникам підрозділів Державної варти, але плата була значно вищою. Так, старший вартовий отримував 8 400 крб. річних, а вартовий – 7 200 крб.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту. Якщо обставини змінювалися, він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавав коменданту на затвердження. В його обов’язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включно конвойних гетьмана. При виникненні підозри до особи завідуючий охоронною командою вживав заходів для її затримання, про що доповідав коменданту. При необхідності він міг викликати власний конвой гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, які безпосередньо прилягали до власних покоїв гетьмана, про що складали поіменну відомість. На шляхах постійного проїзду гетьмана огляду підлягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися секретні наглядові пости. Завідуючий охоронною командою повинен був мати «таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана». Але при цьому в окремому положенні «Про особливу охоронну команду ясновельможного Пана Гетьмана» зазначалося, що «чини охорони при доборі відомостей про осіб у нагляді повинні були обережними, конспіративними, щоб своїми діями і розмовами не нашкодити справі і не образити особу, яка досліджується. Варто завжди пам’ятати, що нагляду підлягають всі без винятку особи, а не тільки ті, про кого є неблагодійні відомості».

Особиста охорона діяла у взаємозв’язку з особливим відділом Штабу гетьмана. Вона виконувала доручення з нагляду за окремими особами в районі резиденції гетьмана, а особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. Свої спільні заходи вони здійснювали за погодженням із начальником Штабу гетьмана, крім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби.

Для забезпечення порядку в місцях перебування гетьмана використовувався загін окремого призначення, який підпорядковувався начальнику гетьманського Штабу і прирівнювався до окремого батальйону. Обов’язки особового складу загону визначалися військовими статутами і особливою інструкцією начальника Штабу гетьмана. Помічник командира загону, господар і командири взводів прирівнювались у правах до ротних командирів, а унтер-офіцери – молодших офіцерів, хоча за чисельністю загін відповідав лише сотні 113.

Окремим структурним підрозділом гетьманського Штабу вважався особливий відділ. На нього покладалося висвітлення різних політичних і національних течій у суспільстві стосовно особи гетьмана на території Української Держави; інформування в галузі боротьби урядових установ з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій і окремих осіб; інформування про діяльність політичних партій і суспільних рухів України, яка могла шкідливо позначитися на внутрішньому спокої і міжнародних відносинах держави; виконання окремих доручень начальника Штабу гетьмана у галузі діяльності особливого відділу 114. Очолював відділ державний ранговий Бусло, колишній товариш прокурора окружного суду.

Таким чином, в країні існували дві установи з паралельними функціями – освідомчий відділ департаменту Державної варти у складі МВС і особливий відділ гетьманського Штабу.

Сам П. Скоропадський у розмові з Ф. Лизогубом пояснював це так: «Я Вам довіряю, і Ви можете чудово упоратися зі справою в Вашому департаменті Державної Варти, але я наполягаю на утворенні особливого відділу тому, що час мінливий. Ви, може статися, у подальшому, не будете міністром внутрішніх справ, і я рішуче не хочу бути усвідомленим лише однією людиною» 115.

Начальника особливого відділу підбирав сам начальник Штабу гетьмана, який ніс відповідальність за свою кандидатуру. Права головного особиста дорівнювали командиру армійського корпусу і визначалися Дисциплінарним військовим статутом. Всі його підлеглі – як військові, так і цивільні – вважалися на дійсній військовій службі і мали відповідні права і пільги. Але за посадові злочини або службові недоліки цивільні підлягали відповідальності на загальних підставах для визначених посадових осіб.

Крім начальника, особливий відділ складався з його помічника, осіб для спеціальних доручень, штаб-офіцерів і районних офіцерів, юридичного та інформаційного відділень, канцелярії та екзекутора. Помічник був виконавцем розпоряджень начальника відділу, він користувався правами командира бригади. Для виконання окремих доручень начальника і його помічника призначалися старший і молодший старшини. Штаб-офіцери (ад’ютанти) особливого відділу несли чергування, під час якого завідували прийомом, відсилали і отримували шифротелеграми, організовували відправку до місць затримання і ув’язнення затриманих і заарештованих. Вони користувалися правами сотенних командирів, з трьох ад’ютантів призначався старший.

В обов’язки районних офіцерів входило здійснення в повному обсязі функцій особливого відділу на місцях. Вони призначалися по одному в кожну губернію з правами командирів окремих батальйонів і підпорядковувалися виключно начальнику особливого відділу, від якого отримували безпосередні вказівки щодо організації оперативно-розшукової і слідчої діяльності. При необхідності на них «могли покладатися доручення по виконанню слідчих дій за межами їхнього району, а також інша робота при Відділі».

До складу юридичного відділення входили: начальник – особа зі спеціальною юридичною освітою, його помічник, класні чини і допоміжний персонал. Начальник відділення, його помічник і чини IV – VIII класів наділялися правами провадження попереднього слідства на основі відповідних статей «Устава Уголовного Судопроизводства» (вид. 1892 р.) з доповненнями закону від 15 червня 1912 р. Для проведення слідчих дій і дізнання до відділення могли відряджатися й інші особи. Урядовці юридичного відділення перевіряли оперативні матеріали і після з’ясування обставин справи через начальника відділу передавали все листування щодо неї для подальшого провадження розслідування старшому прокурору Апеляційного суду або прокурорам Військового чи Морського судів. У випадках, вказаних у 1 і 2 пунктах ст. 16, «за смертю звинуваченого або за скінченням терміну давності», при відсутності складу злочину, при невиявленні чи нерозшуку винного, при недостатності зібраних проти обвинувачуваного доказів листування з цієї справи направлялося особам, вказаним у ст. 8 «Учреждения судебных установлений» (вид. 1892 р.), від яких залежало припинення перевірки чи порушення у справі попереднього слідства, тобто прокурорам чи їхнім товаришам 116.

До складу інформаційного відділення, крім його начальника, входили чотири штаб-офіцери для розробки і класифікації оперативних матеріалів, агенти зовнішнього нагляду (за окремим штатом), спеціальний діловод і друкарка з дозволом роботи із секретними документами. Для керівництва зовнішнім наглядом призначався завідуючий, якому безпосередньо підлягали агенти Києва і відряджені до регіонів країни. Агенти розподілялися на три категорії залежно від плати: вищого, середнього і молодшого розрядів. Вони комплектувалися з осіб, які залишилися на надстроковій службі, закінчили курси навчальних команд мирного часу і отримали відповідні атестації. При зарахуванні агентами зовнішнього нагляду вони поновлювалися у військовому званні надстроковця і зобов’язувалися особистою підпискою прослужити не менше року. Протягом цього часу їх могли звільнити лише в дисциплінарному порядку. Про прийняття агентів на надстрокову службу оголошувалося в наказі по особливому відділу, про що робився запис у їхньому послужному листі. Агенти користувалися всіма правами і пільгами надстроковців, а за провини і недогляди під час служби до них застосовували стягнення Дисциплінарного статуту, передбачені для надстроковців військових муштрових підрозділів. На таких же підставах їх притягали до суду.

Канцелярія відділу займалася реєстрацією і збереженням таємних документів та речових доказів. Вона складалася з начальника, його помічника, трьох діловодів, перекладача, архіваріуса і журналіста. Екзекутор завідував приміщеннями, майном і коштами відділу. У його розпорядженні були помічник, два старші і два молодші шофери, два телефоністи. Шофери і телефоністи відбиралися з числа унтер-офіцерів інженерних військ і користувалися правами і пільгами надстроковців.

Повноваження особливого відділу були практично необмеженими. Класні урядовці за наказом начальника або його помічника мали право робити арешти в порядку, визначеному розпорядженням МВС від 30 травня 1918 р., яке ґрунтувалося на Законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. Їм також надавалися права військових цензорів.

Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці зобов’язувалися надавати допомогу і виконувати вимоги службовців особливого відділу. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні охоронці і лісові сторожі, а про факти будь-яких антидержавних діянь терміново їм доповідати.

Урядовці дипломатичних установ також мали сприяти діяльності особливого відділу і беззаперечно приймати пакети для відправки зі своїми кур’єрами, не вдаючись до якихось роз’яснень. Крім того, їм належало пересилати до особливого відділу газетні статті, які висвітлювали «відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду».

Банківські і кредитні установи на вимогу начальника особливого відділу повинні були надавати необхідні йому довідки. Урядовці відділу мали право «відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в’язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за ким би такий не рахувався».

Справи і витрати особливого відділу були державною таємницею. Перевірити їх мав право лише начальник Штабу гетьмана або особа за його дорученням. Приміщення відділу охороняла окрема варта, яка входила до складу загальної залогової варти 117. Кошти на утримання особливого відділу відпускалися за кошторисом Штабу гетьмана з Державної скарбниці наперед кожного місяця до 5 числа. Відділ мав свою гербову печатку і печатку для пакетів. Для майна, яке відбирали при обшуках і конфіскаціях, була спеціальна сургучна печатка. Урядовці відділу, крім наглядових агентів, носили формений одяг, встановлений для Штабу гетьмана. Як і всі військовослужбовці Головної квартири, вони носили мазепинки з гетьманськими кокардами у вигляді тризуба і коротенькі кітелі, підперезані паском чи шовковим поясом. Погони на кітелях були з плетінням і зірками. Форма мала сіро-синій колір. На шароварах у старшин був краповий кант 118.

На потреби особливого відділу гетьман не шкодував коштів.

Із 184 тис. крб., які було отримано наприкінці червня, до 1 вересня 50 тис. витратили на придбання таємної агентури серед російських підпільних організацій, 40 тис. – на заохочення особистів, 30 тис. – на додаткову платню співробітникам за працю в вечірні і нічні години, 10 тис. – на непередбачені витрати агентів і наглядачів, 24 тис. – на винагороди урядовцям відділу, 30 тис. – на покриття витрат у зв’язку з дорожнечею 119.

З 1 вересня до 1 грудня на таємні видатки по особливому відділу начальнику гетьманського Штабу було асигновано 348 752 крб. Крім того, мали місце надзвичайні фінансові видатки, зокрема на потреби гетьманської контррозвідки, коли виникла безпосередня загроза повалення гетьманату. 15 листопада начальнику Штабу гетьмана за таємним фінансовим законом було асигновано 10 млн. крб. на справу охорони державної безпеки 120.

Серед контингенту, з яким вів боротьбу особливий відділ, визначалися три основні категорії: агенти російського радянського уряду, котрих відряджали на територію Української Держави для антиурядової та антинімецької агітації; українські революційні діячі, які очолювали антигетьманський рух; єврейські агітатори, що сіяли розбрат серед населення в господарській галузі.

Для того, щоб запобігти їх діяльності, 25 червня начальник особливого відділу у рапорті до начальника Штабу пропонував перенести мирні переговори з радянською делегацією у невеличке прикордонне містечко або поселити її членів в одному готелі Києва, де встановити за ними цілодобовий нагляд; посилити охорону кордонів і встановити спеціальні перепускні пункти на кордоні з Росією; у всіх поїздах, що прямують з Росії, проводити перевірку документів, а при виникненні підозри – багажу і речей; у поїздах російсько-українського сполучення призначити таємних агентів Державної варти; ввести обов’язкову прописку на проживання протягом 24 години, за порушення якої притягати до значної грошової відповідальності; адресний стіл передати до відання столичного отамана і встановити нагляд за його урядовцями; підпорядкувати двірників і швейцарів Державній варті 121. Майже всі пропозиції було втілено у життя. 30 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила Статут про облік населення в містах і міських оселях Української Держави. 30 серпня гетьман затвердив Статут про кордонні пункти і їх штати. 18 жовтня міністр внутрішніх справ І. Кістяківський видав таємну інструкцію, в якій приписав урядовцям варти контролювати цілодобове чергування двірників біля воріт.

Робота служби безпеки гетьмана була досить плідною. В архівах збереглися справи про вдалі агентурні розробки, доповіді секретних агентів, слідчі справи.

Так, у вересні 1918 р. було успішно закінчено агентурну операцію, в результаті якої заарештували колишніх червоногвардійців О. Сухарєва, В. Демиртаєва, Г. Дудмера, Ф. Садовського, І. Олександрова, Ф. Дени­сен­ка, М. Дергаманщика, В. Курпатого, М. Курпатого, М. Усаєва, Б. Де­м’я­ню­ка, П. Білоусова, Д. Грицаря, котрі у січні 1918 р. розстрілювали російських офіцерів і українських козаків. Під час попереднього слідства урядовці юридичного відділення довели провинність заарештованих 122.

Разом з тим особисти не брали безпосередньої участі у «загальних ліквідаціях», а здебільшого відпрацьовували агентурну інформацію і повідомляли відповідні державні органи і підрозділи Державної варти.

Так, 22 липня 1918 р. для прийняття рішення міністру внутрішніх справ за підписом гетьмана передали таємний рапорт начальника особливого відділу до начальника гетьманського Штабу, де йшлося про антидержавну діяльність директора Департаменту загальних справ МВС Троцького. Останній за оперативними матеріалами звинувачувався у використанні своєї посади для призначення ворожої Українській Державі місцевої адміністрації, а також у відмові надавати допомогу в роботі Державній варті і навіть у перешкоді діяльності кордонних вартових пунктів 123.

24 вересня начальник гетьманського Штабу надіслав повідомлення про інформацію, що отримав від агентури, директору ДДВ, київському губернському старості, начальнику освідомчого відділу при полтавському губернському старості, комендантам німецьких залог майору Гассе і обер-лейтенанту Вальке. В ньому зазначалося, що в Золотоноському і Канівському повітах існують готові до виступу проти гетьмана озброєні селянські дружини загальною чисельністю до 10 тис. осіб, які через кур’єрів (брати Герасим і Пилип Ворона) отримували вказівки з Москви і влаштували зв’язок з єврейськими підпільними організаціями в Києві. Агенти особливого відділу встановили місце переховування одної зі столичних груп, що вчиняла терористичні акти з метою здобуття коштів. Бойовики на чолі з Б. Моргулісом, членом більшовицької партії, збиралися для акцій у приміському районі м. Києва Деміївка 124.

Щоденні зведення агентурних відомостей складалися в інформаційному відділенні і за підписом начальника особливого відділу лягали на стіл начальника Штабу гетьмана, який під час своїх доповідей, передбачених денним порядком, інформував про них голову держави. Негайні і найважливіші відомості доповідали П. Скоро­падсь­кому позачергово. Територіальний діапазон постійного інформаційного охоплення особливого відділу був досить широким.

Наведемо для прикладу кілька витягів із таємних зведень агентурних відомостей: 31 серпня відбулася Всеукраїнська конференція більшовиків, зібралося 170 представників, 73 з них – з правом голосу, далі представлено докладний звіт про виступи, резолюції та інструкції, які одержали місцеві комуністи-підпільники. 31 серпня в Києві проводив партійну нараду Ю. Пьятаков, після наради виїхав до Харкова. 25 вересня встановлено, що в Києві знаходиться колишній командувач 3-ї радянської армії Лазарєв. Він поголив бороду і вуса і збирається виїхати до Одеси, де мешкає його дружина. 7 жовтня з агентурних джерел стало відомо, що катастрофа поїзда на перегоні Фастів–Мотовиловка була наслідком терористичного акту, який вчинили селяни з найближчого села Сорочий Брід. 12 жовтня встановлено, що Московськими інструкторськими курсами з підготовки агітаторів для України керує Гімельфельд, а членами ВНК у Москві є Яковлєва і Рижков, досвідчені партійні керівники, які мали зв’язок із закордонним комітетом РСДРП(б) і проходили в Москві під прізвиськами зовнішнього нагляду «Гуманская» і «Жаренный». 16 листопада надійшли відомості, що в київській кооперативній їдальні на Подолі щоденно, о сьомій вечора, збираються місцеві комуністи для зустрічей з кур’єрами із провінцій. Того ж дня було повідомлено про таємний склад забороненої літератури, що розташовувався на розі столичних вулиць Межигорської і Хоревої, в будинку №18.

Особисти тримали під контролем здійснені за інформацією заходи. Щоденні зведення містили спеціальну графу – «Розробка відомостей», де зазначався конкретний підрозділ Державної варти, що отримав відповідну інформацію 125.

Таким чином, слід зазначити, що центральний адміністративний апарат, охорона і служба безпеки голови Української Держави досить швидко набули службової спроможності, оскільки мали чітко регламентовані функції, кваліфікований кадровий і достатній матеріальний потенціал для виконання службових обов’язків. Але їхня питома вага у загальній охоронній системі гетьманату не була значною. Тому під час антигетьманського виступу Запорізької, Сірожупанної та Сердюцької дивізій, полку Січових Стрільців вони виявилися неспроможними відстояти владу П. Скоропадського.

ap13.html