§3. ДЕРЖАВНА ЛІСОВА СТОРОЖА


Охоронна політика гетьманського уряду в лісовій галузі цілком укладалася в русло політичного курсу, оголошеного в Грамоті від 29 квітня і Законах про тимчасовий державний устрій України, тобто базувалася на відновленому принципі недоторканності приватної власності. Вже наступного дня були скасовані всі губернські, повітові і земельні комітети. 7 червня міністр земельних справ В. Колокольцев підписав наказ №9, що був обіжно розісланий до управлінь землеробства і державного майна (УЗДМ).

У ньому міністр вказав, що «всі циркулярні розпорядження Міністерства Землеробства по Лісовому Департаменту, котрими установлялись будь-які відношення поміж Лісовим Відомством і Земельними Комітетами пропонується лічити відміненими з 30 квітня» 100.

Система управління лісовим господарством на території Української Держави впроваджувалась на кшталт колишньої Російської імперії у відповідності до «Устава лесного» (вид. 1905 р.). Весь лісовий фонд держави розподілявся на ліси державні і такі, що знаходяться у громадській або приватній власності. До державних лісів, тобто тих, що знаходилися у власності скарбниці, належали скарбові і ліси особливого призначення. Скарбовими визначалися ліси, не відведені до окремих відомств чи приписані до установ або громад і підлягали безпосередньому розпорядженню скарбниці. Право користування державними лісами особливого призначення надавалося певним відомствам, установам, закладам або громадянам. Серед них в Україні були ліси, визначені для військових влаштувань; приписані до скарбових і приватних заводів; виділені монастирям. До лісів, що знаходились у громадській або приватній власності, належали придбані громадськими організаціями або приватними особами шляхом купівлі, дарування або заповітів 101.

Скарбові ліси Української Держави знаходилися у віданні Міністерства земельних справ по Лісовому департаменту. Завідували скарбовими лісами в губерніях місцеві управління землеробства і державного майна. Було утворено 5 таких управлінь: Київсько-Подільське, Харківсько-Полтавське, Холмсько-Волинське, Херсонсько-Бессарабське, Таврійсько-Катеринославське, а також Управління начальника лісових справ Чернігівщини 102. Територіальні межі повноважень цих управлінь не збігалися з адміністративними кордонами губерній і повітів, а проходили природними рубежами лісових масивів, які складали окремі лісництва, що в свою чергу поділялися на об’їзди і обходи. Декілька лісництв об’єднувалися в ревізорські райони. Наприклад, Херсонсько-Бессарабському управлінню землеробства і державного майна підлягали три ревізорські райони. До першого входили Херсонське, Володимирське, Олександрівське і Новогеоргієвське лісництва Херсонської губернії, а також Алешківське лісництво Таврійської губернії. До другого – Ананіївське, Жеребківське, Чутянське, Чорноліське, Рацинське лісництва Херсонської губернії і Придунайське – Бессарабської. До третього – Бендерське (вважалося тимчасово відлученим до Румунії), Аккерманське, Одеське (вважалося частково відлученим до Румунії) лісництва Бессарабської губернії і Григоріопільське – Херсонської 103.

За гетьманату П. Скоропадського до скарбових лісів були також залучені кілька колишніх лісових дач, що раніше складали «власність імператорської родини» і належали до відання російського Головного управління уділів. 4 червня 1918 р. Рада Міністрів більшістю голосів (десять проти трьох) відхилила питання про створення окремого Управління державного майна. Управління удільною округою, створене за часів Центральної Ради, було тимчасово передане до підлеглості міністра земельних справ 104.

Як і в Російській імперії, основною управлінською одиницею в лісовій галузі в Українській Державі вважалося лісництво. Управління лісами у лісництвах здійснювали місцеві лісничі, на допомогу яким при потребі призначалися помічники або лісові кондуктори. Для загального нагляду за лісництвами у підпорядкуванні начальників територіальних управлінь землеробства і державного майна були старші і молодші лісові ревізори, управління яких розташовувались у містах відповідно до ревізорських районів. Так, із трьох ревізорів Херсонсько-Бессарабського УЗДМ два розташовувалися в Одесі і один – у Херсоні 105.

Для охорони скарбових лісів на підставі ст. 22 «Устава лесного» у підлеглості чинів лісового управління продовжувала діяти державна лісова сторожа. До неї належали об’їждчики, культурні дозорці і лісники. Крім того, гетьман відновив діяльність скасованих Центральною Радою лісоохоронних комітетів, яким за ст. 735 «Устава лесного» належало «безпосереднє завідування охороною лісів у кожній губернії і області через чинів державного лісового управління, поліції і повітових у справах селянських установ». У затвердженій ним 4 липня 1918 р. Постанові зазначалося: «1) Негайно відновити діяльність всіх губернських лісоохоронних комітетів. 2) Ст. 786 Уставу лісового викласти так: Лісоохоронні комітети під головуванням особи, вибраної Губернським Земським Зібранням, складаються з Начальника Управління хліборобства (Управління землеробства і державного майна – О.Т.), котрий стає заступником Голови у випадку його відсутності, або одного з лісових ревізорів по призначенню Управління хліборобства, другого лісового ревізора, Голови Окружного суду або одного з його членів по призначенню Зборів Суду, особи по призначенню Губернського старости, Голови Губернської Земської Управи чи одного з її членів по її призначенню, двох членів з місцевих землевласників, вибраних Губернським Земським Зібранням, одного представника від місцевого союзу лісоводів і одного представника від союзу хліборобів» 106.

З перших днів своїх владних повноважень гетьманський уряд почав вживати дійових заходів для підвищення ефективності охорони лісів. Було визначено, що магістральним напрямом для наведення порядку у лісових справах мають стати положення ст. 73 «Устава лесного» про те, що «кожний зобов’язаний дотримуватися в лісах законних вимог не тільки лісових чиновників, а й об’їждчиків та лісників, коли вони при своїх знаках, як осіб, що складають лісову поліцію». Для цього Лісовий департамент перш за все намагався підвищити авторитет державної лісової сторожі серед місцевого населення, захистити її службовців від утисків, яких вони відчули внаслідок соціалістичних земельних експериментів Центральної Ради. Вже 14 червня директор Лісового департаменту Г. Бурлаков надіслав начальникам УЗДМ інструктивного листа «Про наділи лісової сторожі». В цьому обіжнику вказувалося, що до департаменту «надходять чутки про захоплення селянами державних земель, відведених в наділи лісовій сторожі, і взагалі про перешкоду лісовій сторожі при зборі хліба з наділів».

Посилаючись на дійовість ст. 40, 47, 55, 57 «Устава лесного», директор нагадав, що «користування наділами є частиною законного утримання адміністрації і сторожі лісового департаменту», і тому доручив усім начальникам УЗДМ «пристосувати самі рішучі міри для охорони добробуту підлеглої їхньому розпорядженню лісової адміністрації і сторожі». Було зауважено, що «особи, котрі самоправно користуються наділами, повинні бути притягнені до карної відповідальності Управліннями і в позовнім ладі тими, кому були відведені наділи в користування. В разі ж невдачі лісова адміністрація мусить доводити до відома Лісового Департаменту докладним викладенням справи» 107.

Одночасно лісове відомство займалося упорядкуванням штатного розкладу посадових осіб і визначенням нових службових окладів. Це питання також вимагало термінового вирішення. 22 липня начальник Харківсько-Полтавського УЗДМ телеграфував до Лісового департаменту: «Через незначне утримання урядовці голодують, лісова варта місцями відходить. Прохаю найшвидшої передмови нових штатів». Наступного дня директор ЛД повідомив всі УЗДМ, що «штати службовців Управлінь та Лісництв, представлені 8 липня до Ради Міністрів, тепер на розгляді, будуть затверджені найближчим часом». Це було здійснено 17 серпня 1918 р. з прийняттям закону «Про визнання штатів Лісового відомства». Гетьманський уряд вніс доповнення до журнальної постанови Ради Міністрів від 7 травня 1918 р. «Про нормальний розпис окладів утримання та класів служачих державних установ». Посадові оклади директора ЛД і начальників УЗДМ встановлювалися на рівні визначених законом від 26 червня 1918 р. «Про тимчасовий нормальний розпис платні по Міністерствам Української Держави».

Директор ЛД, як і всі керівники департаментів, отримував 15 000 крб. річних і був урядовцем IV класу, начальники УЗДМ – 10 000 крб. і мали VІ клас урядовця. Плата лісовим ревізорам (VІ кл.) становила: старшим – 8 000 крб., молодшим – 7 200 крб. Лісничі 1 розряду отримували 6 000 крб. (VІ кл.), 2 розряду – 4 800 (VІІ кл.). Їхні помічники, залежно від кожного з трьох розрядів, мали 3 600, 3 000 або 2 400 крб. річних. Плату лісовій сторожі могла встановлювати відповідна лісова адміністрація в межах визначеної вилки: об’їждчикам – 900-1 200 крб., лісникам і культурним дозорцям – 600-800 крб., сторожам при канцеляріях лісничих платили 600 крб. річних. Сплати за новими посадовими окладами по лісовому відомству починалася з 1 червня 1918 р.

Змінювалися також норми земельних державних наділів, що були встановлені ст. 40, 57 «Устава лесного»: для лісничих – 30 дес., їхніх помічників – 15 дес., об’їждчиків і лісників – 5 дес. Відтепер лісничий і їхні помічники мали право отримати безкоштовно 12 дес. землі, а лісова сторожа – 10 дес. Якщо хтось із них не отримав наділа, то йому повинні були додатково щомісячно сплачувати 20% від посадового окладу 108.

Квартирне утримання лісової адміністрації і сторожі, як і раніше, визначалося відповідними положеннями «Устава лесного», зокрема його ст. 40: «Лісничі мають перебування своє в самих лісництвах, які доручені їхньому завідуванню. Для мешкання їх та їхніх Помічників відбудовуються поступово, за рахунок скарбниці, будинки», а також ст. 59: «Для помешкання сторожі будуються, де потрібно, особливі будинки за рахунок скарбниці». Кількість лісових службовців, які користувалися скарбовим житлом, була досить великою.

Так, за повідомленням Лісового департаменту, начальником Херсонсько-Бессарабського УЗДМ від 17 жовтня протягом 1918 р. в скарбових будинках на території підлеглих йому лісництв мешкало дев’ять лісничих, 17 їхніх помічників, два вчителі лісових шкіл, три культурні дозорці, два секретарі, 121 лісник, 36 об’їждчиків, два постійні робітники 109.

Лісовий департамент докладав значних зусиль для соціального захисту лісової сторожі. Обіжник його директора від 14 червня 1918 р. пропонував начальникам УЗДМ «поклопотатися всіма заходами для поліпшення правового та матеріального становища сторожі». Всі кадрові призначення об’їждчиків і лісників відтепер здійснювалися лісничими за затвердженням начальників УЗДМ. Усунення від посад теж відбувалося начальниками УЗДМ «не інакше, як на прохання або після представлення лісничим відомостей про нездатність того чи іншого чина лісової сторожі. Звільнення сторожі самочинними організаціями, а також захоплення або потрава їхніх наділів заборонялися заходами лісничих або управлінь» 110.

Самочинними організаціями вважалися тепер не лише земельні комітети центральнорадівського витвору, а й ради при лісництвах, створених майже у всіх лісництвах на підставі обіжника Петроградського лісового департаменту від 28 липня 1917 р. за №4908/33. Тоді Тимчасовий уряд, «намагаючись врятувати ліс як загальнонародний державний скарб», вирішив створити такі ради під головуванням лісничих. Їхніми членами визначалися «помічники лісничих, діловоди, культурні дозорці, представники від лісової сторожі і постійних лісових робітників, а також по одному з представників зацікавлених волосних комітетів і органів земського самоврядування». В коло компетенції рад при лісництвах входило «обрання на посади лісової сторожі, подання вищим органам влади про переміщення, звільнення і призначення лісової адміністрації, встановлення засобів охорони лісів від потрав, порубок, самочинних користувань і обговорення питань, пов’язаних з відпуском лісу, випасанням худоби тощо, в яких було зацікавлене місцеве населення».

19 липня 1918 р. начальник Таврійсько-Катеринославського УЗДМ навіть звернувся до директора ЛД із обґрунтуванням залишення цих рад, оскільки вони «за заявами самих лісничих були корисні для лісової справи за деякими винятками, як наприклад, у Бердянському лісництві, коли Рада через значне перевищення голосів із лісового середовища намагалася узурпувати владу призначенням особливого комісара для управління лісництвом» 111. Але з відновленням колегіальних лісоохоронних комітетів, які поглинули функції рад при лісництвах, останні виявилися непотрібними.

директор ЛД 14 червня 1918 р. також зобов’язав начальників УЗДМ створити лісовій сторожі належні побутові умови для натхненного виконання службових обов’язків, зазначивши, що «з цією метою повинні бути відбудовані нові будинки, а старі державні будинки впорядковані та огороджені».

Їхнім мешканцям належало надавати «для ремонту будинків лісові матеріали по можливості в готовому вигляді, матеріал для огорожі – даремно, земельні наділи робити з кращих вільних дільниць. На оселях чи коло них викопати криниці, в першу чергу там, де сторожа користується водою з ближчих сіл».

Разом з тим директор ЛД зосередив увагу місцевих керівників на тому, що «й вимоги до сторожі повинні значно збільшитися». Так, до сторожі повинні прийматися «тільки письменні, бувші військові та сімейні цілком, надійні. Всі неписьменні, за винятком окремих випадків і то з дозволу управління, повинні бути в найближчий час, не пізніше 1 січня 1919 р., усунені з посад з видачею тим з них, котрі за своїми моральними прикметами чи довголітній службі заслуговують, окремих допомог з дозволу Лісового Департаменту». Таке рішення керівництвом лісового відомства було прийняте «з метою поліпшення охорони державних лісів, а також необхідності при майбутній інтенсифікації лісового господарства мати в кожному лісництві більш культурний елемент лісової сторожі».

Проте не лише це пояснення стало причиною нової кадрової політики Лісового департаменту. Її впровадження було викликане й охоронними завданнями тогочасного моменту у зв’язку з великою кількістю лісових порушень, про які сторожа тепер мала складати адміністративні протоколи. Раніше це належало до компетенції лісової адміністрації. В ст. 75 «Устава лесного» вказувалося, що «від письмових донесень об’їждчики і лісники звільняються, але якщо такі будуть робитися знавцями грамоти, то від них не потребується дотримання яких-небудь форм».

Крім того, за обіжником директора ЛД звільненню з лісової сторожі підлягали «особи, котрі в революційні часи не відповідали свому призначенню щодо виконання службових обов’язків». А управлінням і лісничим вказувалось на необхідність забезпечення умов, «щоб всі законні вимоги їх негайно і безперечно виконувались сторожею, а всі порушення дисципліни каралися звільненням з посад і навіть притяганням до суду» 112.

Влітку 1918 р. територіальні УЗДМ провели значну роботу щодо комплектування кадрами лісової адміністрації і сторожі за новими вимогами.

Згідно з доповідями начальників УЗДМ директору ЛД про заміщення посад за штатним розкладом некомплект службовців у жовтні відповідно становив по Київсько-Подільському управлінню: лісових ревізорів – 4/1, лісничих – 45/0, їхніх помічників – 79/0, об’їждчиків – 146/14, лісників – 926/101; по Холмсько-Волинському: лісових ревізорів – 6/0, лісничих – 56/5, їхніх помічників – 12/10, об’їждчиків – 224/59, лісників – 896/36; по Таврійсько-Катеринославському: лісових ревізорів – 2/1, лісничих – 10/0, їхніх помічників – 19/0, об’їждчиків – 35/2, лісників – 45/5; по Херсонсько-Бессарабському: лісових ревізорів – 4/1, лісничих – 15/0, їхніх помічників – 37/5, об’їждчиків – 52/0, лісників – 250/0; по управлінню начальника лісових справ Чернігівщини: лісових ревізорів – 4/0, лісничих – 19/0, їхніх помічників – 47/0, об’їждчиків – 85/0, лісників – 350/0.

Окремо визначався кадровий некомплект по піщано-яровій організації управлінь, тобто в тій місцевості, де лісів було менше. В цих районах функції сторожі виконували культурні дозорці. Некомплект службовців становив по Київсько-Подільському управлінню: лісових ревізорів – 1/0, лісничих – 9/0, їхніх помічників – 33/28, культурних дозорців – 76/0; Холмсько-Волинському: лісових ревізорів – 1/0, лісничих – 4/1, їхніх помічників – 10/3, культурних дозорців – 84/0; Таврійсько-Катерино­славському: лісових ревізорів – 1/1, лісничих – 6/2, їхніх помічників – 18/1, культурних дозорців – 36/1; Херсонсько-Бессарабському: лісових ревізорів – 1/0, лісничих – 7/1, їхніх помічників – 20/2, культурних дозорців – 48/4; Чернігівському: лісових ревізорів – 1/0, лісничих – 6/0, їхніх помічників – 24/0, культурних дозорців – 27/3 113.

Отже, більшість посад лісової адміністрації було укомплектовано. Серед лісової сторожі перш за все невистачало лісників, особливо в лісництвах Холмсько-Волинського УЗДМ. Натомість в Управлінні начальника лісових справ Чернігівщини заміщення посад було майже повним.

На посади лісової сторожі призначалися особи не молодші 21 року, а випускники лісових шкіл – не молодші 18 років після прийняття урочистої обітниці в найближчій церкві у присутності місцевого лісничого. Лісова адміністрація комплектувалася переважно з осіб, які закінчили лісові навчальні заклади і, як виняток, з осіб, котрі «пройшли курс у вищих або середніх військових чи цивільних навчальних закладах».

Кадровому комплектуванню певною мірою заважала й межова невизначеність деяких ревізорських районів і лісництв у прикордонній смузі Української Держави. В основному це стосувалося Криму і Бессарабії – територій, із втратою яких гетьманський уряд не збирався погоджуватися.

З оголошенням урядом С. Сулькевича неналежності Криму до державної території України Таврійсько-Катеринославське УЗДМ, розташоване в Сімферополі, опинилося за кордоном стосовно до київських департаментів Міністерства земельних справ. Але на відміну, наприклад, від митного відомства адміністративне листування у лісовій справі між Києвом і Сімферополем повністю не перервалося. Однак, слід зауважити, що з липня 1918 р. це листування було лише формальністю, на наш погляд, – «дипломатичним» маневруванням кримського начальника УЗДМ, який, посилаючись на різні об’єктивні труднощі, не виконував управлінських розпоряджень українського центру.

Лісництва, підлеглі Таврійсько-Катеринославському УЗДМ, об’єднувалися в два ревізорські райони з місцем розташування лісових ревізорів: першого – в Сімферополі (лісництва Криму і Північної Таврії, крім Альошківського), другого – в Катеринославі (лісництва Катеринославської губернії і Бердянське лісництво Таврійської губернії). З утворенням у Криму згідно з постановою Ради Міністрів ККУ від 12 липня 1918 р. свого «Міністерства Земельних справ і Крайового майна» лісництва першого ревізорського району перейшли до його відання. У складі цього міністерства було утворено три відділи – лісовий, земельний, гідротехнічний – і лісоохоронний комітет, «до якого належали всі справи по лісоохороні, визнанню лісів захисними і переслідуванню за порушення правил про зберігання лісів» 114. Такий стан речей суттєво заважав управлінню справами лісів у Катеринославській і Таврійській губерніях Української Держави.

Вже 11 липня до директора ЛД звернувся голова Катеринославського лісоохоронного комітету лісовий ревізор А. Гудевич. У своєму листі він зазначив, що «у сьогоднішньому номері місцевої газети надруковане повідомлення про тимчасове «впредь до особых распоряжений» припинення поштово-телеграфних зносин між Україною і Кримом», і тому висловив занепокоєння, «якщо найближчим часом ці зносини не відновляться, то зв’язок Таврійсько-Катеринославського Управління Землеробства і Державного Майна, що знаходиться в Сімферополі, з підвідомчими йому установами, розташованими в Катеринославській губернії, остаточно перерветься». Передбачаючи можливі наслідки припинення управлінського зв’язку, А. Гудевич «наполегливо висловлювався на Лісовій Нараді, що відбувалася 1–8 липня в Києві, про необхідність утворення самостійного Катеринославського Управління». Але нарада вирішила «з міркувань фінансового характеру утворення нових управлінь відкласти до нового року». Враховуючи таке становище, Катеринославський ревізор звертав увагу директора ЛД на те, що «правильна експлуатація у поточному році скарбових лісів стала неможливою, і просив вжити заходів для створення окремого управління або надання йому відповідних повноважень».

Загалом А. Гудевич вказав десять лісництв, які належало залучити до підлеглості нового управління. З них сім знаходилися в його віданні і «три в районі лісового ревізора П. Кирилова, який мешкав у м. Сімферополі».

Більше місяця лист А. Гудевича залишався без уваги. Уповільненість вирішення справи примусила Катеринославського лісового ревізора 25 серпня знову звернутися до директора ЛД. На цей раз він наполегливо доводив державну збитковість управлінського невизначення лісів Катеринославщини і Північної Таврії:

«За розпорядженням Таврійсько-Катеринославського Управління Землеробства і Державного Майна від 19 липня ц.р. за №3137 Катеринославським лісничим 20 серпня ц.р. проводилися торги на віддачу в оренду двох рибних ловель Катеринославського лісництва на трирічний термін. Одна рибна ловля на торгах пішла за 7 000 крб. щорічної сплати, друга – за 2 400 крб. (попередні орендні ціни були відповідно 3 000 крб. і 610 крб.). Вказане торгове провадження, згідно з діючими законами, повинно бути розглянутим Особливим Торговим Присутствієм Катеринославської губернії, а потім подане до Управління Землеробства і Державного Майна п. Міністру Землеробства на затвердження. За нормальних умов подібне вказаному торгове провадження лісничим подавалося до Управління, за дорученням якого складалося Особливе Торгове Присутствіє, яке й давало свої висновки по проведеним торгам. В даному випадку Катеринославський лісничий торгового провадження подати до Управління не може, бо з ним немає зв’язку, і надіслав торгове провадження до мене «для подальшого направлення на затвердження торгів». Оскільки я ніким не уповноважений на скликання Особливих Присутствій в губернії, і через те, що торгове провадження від 20 серпня ц.р. вкрай бажано розглянути в Торговому Присутствії в найближчий час, щоб потім без гаяння часу подати його на затвердження Пана Міністра, то я прошу Лісовий Департамент в терміновому порядку уповноважити мене у викладеній вище справі на виконання обов’язків Начальника управління Землеробства. Я звертаюся до Департаменту тому, що зв’язку з Таврійсько-Катеринославським управлінням, яке знаходиться в іншій державі, вже немає кілька тижнів, і тому, що уповільнення у справах такого характеру відчутно відбиватимуться на матеріальних інтересах Скарбниці».

Цікаво, що навіть після цих переконливих доводів українські урядовці не приймали самостійних рішень. Лише після того, як прохання про передачу А. Гудевичу деяких своїх повноважень було телеграфно підтверджене 29 серпня 1918 р. із Сімферополя начальником Таврійсько-Катеринославського УЗДМ, в.о. директора ЛД Чайковський нарешті звернувся до міністра земельних справ Української Держави з відповідним поданням.

Того ж дня катеринославський лісовий ревізор отримав листа директора ЛД за №4223, в якому було дано «дозвіл на розпорядчі функції, як-то: 1) по питанням, торкаючимся відпуску лісу з дозволу Департаменту; 2) по затвердженню лісової сторожі; 3) по розгляду торгових проваджень на продаж лісу, видачу в посесію оброчних статей і представленню на затвердження Особливих Торгових Присутствій; 4) по дозволу лісничим та помічникам порубочних відпусків; 5) по накладанню вимагань по постановам за порушення Лісового статуту за проханнями лісової адміністрації; 6) по скликанню районних з’їздів та Лісової наради; 7) та всі по цим питанням зносини з Лісовим Департаментом передати лісовому ревізору А Гудевичу, котрий мешкає в Катеринославі і цим самим допоможе вирішенню всіх негайних справ на місцях» 115.

Але повністю Таврійсько-Катеринославське УЗДМ до Катеринослава переведено не було. Під час українсько-кримських переговорів 24 жовтня із Сімферополя на ім’я директора ЛД Г. Бурлакова було надіслано телеграму кримського Міністерства земельних справ такого змісту: «Возбуждено ходатайство об оставлении вопроса о переводе Управления в Екатеринослав открытым. Тяжело с квар­тирами и не ясно с Крымом» 116.

Управлінська проблема, пов’язана з новими кордонами України, існувала і в Херсонсько-Бессарабському УЗДМ. Тут саме розташування управління лишалося незмінним (в Одесі), але межі підлеглих управлінню лісництв зазнали значних змін. До Румунії були повністю відлучені Придунайське і Бендерське лісництва.

Крім того, начальник Херсонсько-Бессарабського УЗДМ 20 липня 1918 р. повідомив директора ЛД, що «в Аккерманському і Одеському лісництвах, які лежать в плавневій долині р. Дністра, на двох берегах тої річки, Румунські війська зайняли слідуючі дачі на правому березі Дністра: в Аккерманському лісництві – Толмацька дача, загальної площі 2 840,5 дес.; Чобруйська гірна – 883,3 дес.; Леонтівська – 44,5 дес., Слободзейсько-Чобруйська – 1258,4 дес.; загалом 5 026,7 дес.; в Одеському лісництві – Олонезька дача загальної площі 1 092,5 дес., Коротнянська – 112,8 дес., Паланська – 174,7 дес., загалом – 1 380 дес.».

З урахуванням втрачених лісових площин, не чекаючи остаточного вирішення кордонних питань, УЗДМ провело утворення нових і перерозподіл усіх залишених лісництв за ревізорськими районами. Першому ревізору, розташованому в Херсоні, стали підлягати Альошківське, Херсонське, Володимирське і Олександрівське лісництва; другому – в Одесі – Новогеоргієвське, Чутянське, Чорноліське, Нерубаєвське і Єлизаветградське; третьому – в Одесі – Одеське, Аккерманське, Григоріопольське, Жеребківське, Ананіївське і Рацинське.

Місце розташування змінила канцелярія Аккерманського лісничого Я. Парамонова. Вирішення цього питання відбувалося на урядовому рівні.

17 вересня 1918 р. начальник УЗДМ надіслав до директора ЛД подання про «зношення з належною владою за для видачі необхідного лісничому пропуску». З 29 серпня румунська сторона відмовила українській лісовій адміністрації «в дозволі перевозу на Херсонський бік канцелярії та особистого майна». Тому лісничий звернувся до керівництва УЗДМ, щоб те «випросило йому в румунської влади дозвіл на вільний перепуск як його, так і помічника лісничого Ф.Л Тарнавського з сім’ями, майном і канцелярією через ріку Дністер коло села Чобруч, де переїзд є найбільш вигідним». Українські дипломати домоглися перепустки, але лише для лісничого і його помічника для вивозу канцелярії. Натомість на звернення одеського лісничого, канцелярія якого теж залишилася з румунського боку, про дозвіл службового переїзду для нього, двох помічників, об’їждчика і лісника біля с.Олешти румунами було відмовлено.

Начальник Херсонсько-Бессарабського УЗДМ відразу виявив стурбованість з приводу забезпечення житлом лісової адміністрації з правового берега Дністра.

20 липня в листі до директора ЛД він вказав, що «казенні доми для лісничих Аккерманського і Одеського, які були в Бессарабщині, також зайняті румунами. З огляду на це, управління вважає за необхідне тимчасово, коли виясниться чи буде Аккерманський повіт належати Україні, поселити згаданих лісничих в приватних домах на території Херсонщини в границях їхніх лісництв, лісові дачі на лівому березі включити до цих лісництв» 117.

Проте вирішити квартирне питання лісничих виявилося досить складно.

10 грудня 1918 р. начальник УЗДМ знову був змушений листувати до директора ЛД, вказуючи, що «позаяк в цій частині Аккерманського лісництва немає цілком скарбових будинків, де могли би оселитися лісничі, то єдиним виходом з цього стану з’явилося винайдення відповідного помешкання, де-небудь в суміжних селах. При пануючому безвладді зробити це було неможливо, позаяк населення надто вороже ставилося до лісової адміністрації і цілком не бажало винаймати помешкання. Згідно з цим Аккерманський лісничий рапортом від 18 серпня 1918 р. під № 487 прохав Управління дозволити йому мешкати в скарбовому домі в Бузинівській дачі, яка була здана разом з ділянкою землі 19 дес. 360 кв. саж. Херсонській Земській Губернській управі по умові від 7 серпня 1912 р. терміном на 12 років для поширення Земського Бузинівського питомнику американських виноградних лоз. В цьому будинкові, який складається з 4-х кімнат, до 1912 р. мешкали помічник лісничого та лісник. Зараз же там мешкає робітник і вартовий, яких, як сповіщає аккерманський Лісничий, Земство може оселити, без жодних перешкод, де інде» 118.

На відміну від лісової адміністрації, для переведеної з-за Дністра лісової сторожі помешкання знайшлися відразу. Лісників і об’їждчиків разом з їхніми родинами заселили в помешкання колишніх менонітських лісових команд, які згідно зі ст. 23 »Устава лесного» раніше належали до відання російського Головного управління землеустрою і землеробства. Окремий додаток до цієї статті визначав «Правила об образуемых из менонитов лесных команд». За ними меноніти, які до 1 січня 1874 р. оселилися в межах Російської імперії, підлягали призову на обов’язкову службу в лісові команди, під час якої вважалися обов’язковими робітниками. Термін служби складав чотири роки. Їхній призов і звільнення здійснювалися за розпорядженням начальників УЗДМ за місцем розташування команд у порядку, встановленому по військовому відомству. Ст. 9 Правил визначала, що «команди призначаються для лісових робіт в губерніях Катеринославській, Таврійській та Херсонській і знаходяться в повному підкоренні Лісничим, в межах відання яких розташовуються». Для команд встановлювався єдиний одяг за формою, затвердженою Головноуправляючим землеустроєм і землеробством. За провини по службі обов’язкові робітники за розпорядженням лісничих і начальників УЗДМ підлягали дисциплінарним стягненням на зразок військових: зауваження, догана, простий арешт до одного місяця або суворий арешт до 20 діб. При вчиненні цивільних порушень або кримінальних злочинів їхні справи розглядалися мировими суддями чи окружними судами, а пов’язаних з обов’язковою службою, – на підставі «Воинского устава о наказаниях». Об’їждчики, лісники і наглядачі, призначені з числа обов’язкових робітників, прирівнювалися у правах до фельдфебелів, унтер-офіцерів і єфрейторів. Порядок внутрішнього устрою і управління лісових команд визначався правилами, затвердженими головноуправляючим. Витрати на їхнє утримання покривалися частково за рахунок скарбниці, частково – за власні кошти громад менонітів. Розміщувалися лісові команди в косарнях, які будувалися із скарбових матеріалів і утримувалися протягом першого року за державний кошт, а згодом – за рахунок громади. Із складу скарбових земель кожній команді відводилося «безкоштовно – по п’ять десятин під садибу і город; за особливу винагороду – від ста до двохсот десятин для сільськогосподарського користування» 119.

З оголошення в УНР на початку 1918 р. демобілізації у військовому відомстві постало і питання подальшої служби обов’язкових лісових робітників.

Так, 8 квітня 1918 р. начальник Херсонсько-Бессарабського УЗДМ звернувся з листом до Лісового департаменту, де вказав, що «у підлеглих Палаті лісництвах: Володимирському, Жеребківському, Рацинському та Чорноліському було зорганізовано для виконання всілякої лісової й іншої роботи лісові дружини примусових робітників з менонітів. На часі таких примусових робітників числиться в дружинах ще коло 200 людей, і в кожній дружині маються побудовані коштом менонітських громад косарні з потрібними господарчими будинками і реманентом. Тепер, коли всі військові частини на території України демобілізуються, безперечно, не повинно бути й примусової служби для менонітів, а через те Палата Домен гадає, що менонітські дружини належить теж розпустити. Доводячи про наведене до відома Департаменту Лісового, палата рівночасно питає, що зробити з будинками, та в який спосіб зліквідувати належне дружинам добро? Що ж до зораних нивок, то з огляду на те, що їх вже позасівано, Палата вважає справедливим зіставити їх до кінця жнив у розпорядженні менонітів, аби вони могли зібрати з них дохід цього року».

Остаточно розв’язати питання стосовно менонітських дружин уряд УНР не встиг. 17 травня начальник Херсонсько-Бессарабсь­кого УЗДМ знову звернувся до директора ЛД вже гетьманського Міністерства землеробства з запитанням: «що робити з майном лісових команд, бо більшість менонітів відпущено і вже не повертаються?» Протягом літа – осені 1918 р. вирішувалася справа розподілу майна менонітів. Нарешті 3 грудня їм сплатили 12 000 крб. і будівлі остаточно залишили у розпорядженні лісництв району Одеського ревізора 120.

Службові обов’язки лісової сторожі за гетьманату були цілковито повернуті в нормативне поле «Устава лесного». Лісники і культурні дозорці повинні були точно знати межі свого обходу і охороняти свою дільницю від знешкодження або неправильного переміщення межових і лісогосподарських знаків, від пожеж, недозволених порубок, випасання худоби, сінокосів та інших знешкоджень виробів лісового Ґрунту. Їм належало наглядати за дотриманням правил мисливства та рибальства і всяким користуванням із лісів лише за встановленими квитками від лісничого, вимагати від відвідувачів лісу обережності при користуванні вогнем. За вказівкою лісничих вони мали також наглядати за роботами із збирання лісового насіння, насадженнями і посівами. Лісники виконували всі розпорядження об’їждчиків і лісничих, а при викритті порушень лісових правил і збитків для скарбниці негайно мали їм доповідати про це.

Об’їждчики повинні були знати і охороняти в межах обов’язків лісників та культурних дозорців свої об’їзди. Крім того, вони мали пильнувати за виконанням службових обов’язків лісниками, особисто вираховувати і перевіряти всі підрахунки лісників щодо лісових заготівель, не дозволяти і переслідувати лісові порушення, виконувати всі накази і розпорядження лісничих.

Службовим посвідченням лісників був знак з державним гербом і надписом «скарбовий лісник» із білої латуні, а об’їждчиків – з надписом «скарбовий лісовий об’їждчик» з жовтої латуні. Крім того, під час зарахування на посади лісовій сторожі видавалися особисті друковані накази з докладним переліком їхніх обов’язків і відповідальності по службі.

Лісники, культурні дозорці і об’їждчики, а також лісничі й окремі урядовці Лісового департаменту мали право носіння та зберігання вогнепальної зброї. Але лісова сторожа не повинна була її застосовувати інакше, як за наказом лісничого або для власного захисту під час безпосередньої загрози життю. Лісничий мав право видавати наказ на вжиття зброї лісовою сторожею лише у випадках: коли її службовці відряджаються для затримання злочинців за вимогами вартового управління; коли порубники готуються до оборони під час примусових порубок з вогнепальною зброєю; коли порубники не мають вогнепальної зброї, але переважають силою і готуються напасти на лісову сторожу; коли під час переслідування самочинних порубників вони здійснюють напад для уникнення затримання або впізнання. У всіх інших випадках лісовий чиновник, об’їждчик, культурний дозорець або лісник при зустрічі в лісі порушника лісових правил зобов’язувався лише оголосити йому про це і вимагати слідувати за посадовою особою до найближчого вартового управління або сільської управи. При невиконанні порушником добровільно цієї вимоги, якщо він упізнаний, лісовий чин, «запобігаючи примусовому затриманню або бійці», міг його не переслідувати, але доповісти про це своєму начальнику. При втечі невпізнаного порушника лісовий чин мав рухатися за ним для знайдення доказів його упізнання або вжити інших заходів для встановлення особи порушника. За незаконне використання зброї, що спричинило поранення або смерть людини, лісова сторожа, як і лісничі, за неправомірний наказ про вжиття зброї підлягала відповідальності на підставі російського «Уложения о наказаниях» (вид. 1885 р.)

Разом з тим численні лісові порушення, які мали місце в Україні в 1917–1918 рр., примушували під час затримання порушників розглядати дії лісової сторожі як виконання службових обов’язків вартовими на підставі Статуту залогової служби.

23 червня 1918 р. військовий міністр надіслав обіжника до міністра земельних справ і начальників УЗДМ за №3815/8373, в якому було зазначено, що «за одержаними донесеннями службовці різних міністерств не завжди виконують вимоги чинів сторожі. Ці вимоги ґрунтуються на спеціально вироблених інструкціях і на загальних підвалинах залогової служби. Зазначене вище виявляється в тім, що пред’являються посвідчення або спеціальні дозволи в тих випадках, коли інструкція цього потребує. При чому особи, до яких пред’являються чинами сторожі цілком законні вимоги, іноді дозволяють собі навіть висловлювати незадоволення на утиски, а іноді пред’являють посвідчення в надто образливій для чинів сторожі формі. Згідно з §§ Устава Залогової служби вартівник є особа недоторканна, при чому недоторканність розуміється не тільки в фізичнім, а й моральнім відношенні. З погляду Військового Міністерства залогова служба має надто важливе виховне значення і повинна виконуватися з педантичною точністю і суворістю. В сучасний момент, коли ми напружуємо всі зусилля, щоб викоренити загибельний вплив анархії, дуже важливо виховувати службовців в самій педантичній виконавчості. Крім того, при неповнім заспокоєнні країни, коли можливі різного роду ексцеси, подвійна суворість вартової служби обов’язково необхідна». Тому військовий міністр прохав відповідних начальників вжити суворих заходів для забезпечення законних вимог підлеглої їм лісової сторожі 121.

Нарізною вогнестрільною зброєю та боєприпасами лісова сторожа забезпечувалася, як і раніше, зі складів Військового міністерства. Тип і потреба зброї визначалися начальниками УЗДМ. За їхніми звертаннями директор ЛД подавав до Головного гарматного управління заявку. Крім того, на підставі ст. 65 «Устава лесного» чинам лісової сторожі дозволялося займатися мисливством з дотриманням правил, визначених російським «Уставом Сельского Хозяйства». Зокрема, через місцеве начальство вони могли щорічно купувати до п’яти фунтів пороху на кожного об’їждчика і лісника.

Так, за доповіддю начальника Херсонсько-Бессарабського УЗДМ від 14 вересня 1918 р. до Лісового департаменту, на озброєнні підлеглої йому лісової сторожі було 254 гвинтівки і 166 револьверів. У доповіді було також зазначено, що п’ять гвинтівок, 14 револьверів і 19 шомпольних рушниць наприкінці 1917 – на початку 1918 р. «було забрано від сторожі більшовиками і місцевим населенням». 17 жовтня начальник УЗДМ додатково звернувся до директора ЛД за розпорядженням «про відпуск за встановлену платню для урядовців лісової сторожі 10 пудів чорного мисливського пороху, а також, незалежно від цього, про висилання для їхнього озброєння 4 000 набоїв до револьверів системи «Сміт і Вессон». 7 листопада це прохання було надіслано директором ЛД до начальника Головного гарматного управління 122.

Дозвіл на носіння і зберігання зброї всім службовцям лісового відомства надавався місцевими німецькими чи австро-угорськими військовими комендантами, де вся зброя була на обліку.

Наведемо цікаве звернення у серпні 1918 р. до столичного отамана директора ЛД: «Начальник 1-го відділу Лісового Департаменту О.А. Глікліх загубив самопал системи «Маузер» №40162, який держав з 31 липня із дозволу від німецької комендатури, при проїзді на візнику від Міністерства Земельних Справ, Велика Володимірська, №19, по Рейтарській і Столипінській до Гоголівської, №4. Прохаю по виявленню в кого-небудь повернути» 123.

У своїй діяльності лісова сторожа, як і службовці інших українських відомств, під час виконання своїх обов’язків не завжди знаходили порозуміння з військовою владою союзників.

Так, 21 липня Єлісаветградський лісничий доповів начальнику Херсонсько-Бессарабського УЗДМ, що 3-4 травня під час приходу німецької каральної експедиції в с.Терновку було спалено дім лісника. Німці палили всі будинки в лісі, в яких не було на той час господарів, а ліснику лісничий дозволив жити в приватному будинку в селі, оскільки в лісі він був під загрозою нападу «в часи безвладдя і анархії». Жодних претензій з цього приводу від лісової адміністрації німецькі військові слухати не бажали 124.

30 вересня за поданням директора ЛД міністр земельних справ звернувся до німецького вищого командування з приводу незаконних порубок лісу солдатами в околицях Києва. Але через кілька днів отримав від начальника німецької залоги відповідь, в якій було вказано, що лісові порубки здійснювалися німецькими солдатами в інтересах української сторони. Наприклад, «безпека продовольчого складу і табору для тих, що повертаються на батьківщину порушувалася тим, що між спорудами таборів знаходилася смуга лісу, яка не давала можливості вартовому вільно оглядати площину і дозволяла зловмисникам підкрадатися до табору. З іншого боку, часті лісові пожежі, особливо в червні, липні і серпні вимагали негайної вирубки лісу в середині табору». У відповіді також зазначалося, що «утримання і лікування повернутих на батьківщину складає обов’язки Українського Уряду, але прийняте на себе німецькою владою. Запасів палива на зиму немає і подальша вирубка не може бути припинена. Головна комендатура Дарниці спільно з чином Лісового Відомства зробили огляд, за яким чиновник погодився в необхідності вирубки ще 400 кв. метрів кругом табору. Тому було б бажаним, щоб з боку Міністерства Землеробства була вказана межа площини, належної до вирубки».

А інколи звернення українських урядовців навіть не знаходили відповіді союзників.

14 жовтня до Лісового департаменту звернувся начальник Холмсько-Волинського УЗДМ з проханням вжити заходів для припинення незаконних порубок і захоплення дров німецькими солдатами в Речицькому лісництві, про що лісничий неодноразово звертався до командування 421 і 386 німецьких піхотних полків. 21 жовтня Житомирський лісничий Соколовський склав акт про те, що «саперний відділ 22-ї німецької дивізії поверх квитка від 17 вересня 1918 р. за №38 зрубав 362 дерева. Таксова вартість 1 041 крб. 84 коп.».

11 листопада Оздамицький лісничий Лавров надіслав до УЗДМ телеграму про порубку німецьким загоном двадцяти семи найкращих будівельних лісових кварталів. У повідомленні вказувалось, що «рубається все від 4-х вершків. Порубка загрожує повним спустошенням лісових дач».

Подекуди німецькі військові примушували українську лісову сторожу порушувати службові обов’язки.

Так, 5 листопада начальник управління лісових справ Чернігівщини доповів директору ЛД про те, що «об’їждчик Селецького лісництва Петро Ярець за розпорядженням перебуваючого в с.Костюківці німецького коменданта проводив з Особинської дачі продаж скарбового лісу і гроші за ліс мусив здавати зазначеному коменданту. Ліс призначався на продаж осторонь лісосік з попереднім клеймуванням і нумерацією його. Відпуск лісу робився в кожному окремому випадку по приватному квитку за підписом Яреця». Комісія під головуванням лісничого, яка розслідувала справу, встановила, що загалом було продано 2 295 штук деревин на суму 12 840 крб. 42 коп., з яких 12 570 крб. 86 коп. Ярець передав німецькому коменданту, а решту – 269 крб. 56 коп. – тримав на руках і відразу передав комісії для здачі до Державної скарбниці. За поясненнями об’їждчика, німецький комендант віддавав йому розпорядження на продаж лісу тричі особисто, а четвертий раз – через дільничного начальника повітової варти під розписку. Після першого разу Ярець повідомив про незаконні домагання коменданта Селецького лісничого п. Юстова, який ще 19 червня звернувся з листом №329 до повітового старости за допомогою, але не отримав відповіді. Тому начальник Чернігівського управління «ласкаво прохав увійти з клопотанням належними владами: 1) щоб німецький комендант не торкався справ внутрішнього господарства в лісництві і порядкування відносно продажу лісу, які функції зовсім не входять в коло його діяльності і 2) щоб одержані гроші в сумі 12 570 крб. 86 коп. були негайно внесені до Державної Скарбниці за для залічення на прибуток казни». Директор ЛД через міністра земельних справ звернувся до німецького вищого командування, але цей випадок так і залишився без уваги останнього.

Крім зазначених фактів, серед архівних справ збереглися свідчення про значну кількість лісових порушень не тільки з боку німецьких та австро-угорських військових. Протягом літа 1918 р. лісові дачі Селецького лісництва «підпадали систематичному знищенню місцевими селянами», начальник Чернігівського управління неодноразово прохав гомельського повітового старости «вжити негайно належні заходи, включно до посилення озброєної сили» 125.

Подібні звертання до місцевої влади з метою заспокоєння селян робили начальники майже всіх УЗДМ. Але ж навіть загальний огляд документальних джерел свідчить про значне поліпшення справи охорони лісів порівняно із початком 1918 р., коли, за словами лісничого Південнобережного лісництва Таврійсько-Катерино­славського УЗДМ, «охороняти ліс і загалом пильнувати за елементарним порядком було неможливо» 126.

Отже, 4 586 496 крб., передбачені бюджетом Української Держави на утримання місцевих установ лісового відомства, і 955 137 крб. – для центральних 127, мабуть, витрачалися не даремно. Лісова адміністрація і­ сторожа за гетьманату П. Скоропадського відновила свою охоронну діяльність на рівні, не нижчому, ніж у Російській імперії, і загалом виконувала покладені на неї службові завдання.

ap16.html