§2. ОХОРОННІ ОСЕРЕДКИ УНР І РАДЯНСЬКИХ «ПІВДЕННИХ РЕСПУБЛІК» НАПРИКІНЦІ 1917 Р. – У КВІТНІ 1918 Р.


Захопивши наприкінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді, проводирі більшовиків відразу ж оголосили про мирну зовнішню політику. У «Декларації прав народів Росії», ухваленій Раднаркомом 2 листопада, було підкреслено право націй на самовизначення і відокремлення. Разом з тим на міжнародній арені Раднарком Росії почав діяти від імені всіх народів колишньої імперії. 15 листопада В. Ленін і Л. Троцький підписали звернення до воюючих країн з пропозицією про встановлення військового перемир’я для укладення загального демократичного миру без анексій і контрибуцій. Звичайно, що такі умови проігнорувала сильніша сторона – Антанта, а слабша – Четверний союз – відразу відреагувала. 2 грудня у Брест-Литовську між делегацією Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини було досягнуто домовленості про перемир’я до кінця року 55. Це дало можливість РНК Росії зосередити увагу на її військовій експансії в Україну під гаслом братньої допомоги українським трудівникам. Військо наркома В. Антонова за підтримкою Червоної та Чорної гвардії Донбасу, Харківщини і Катеринославщини протягом грудня захопило східні українські губернії, а в першій половині січня 1918 р. – Полтавщину і Чернігівщину, наблизилось до Києва. Йому допомогли збройні повстання Червоної гвардії у Катеринославі, Одесі, Миколаєві і, зокрема, в Києві. 26 січня тридцятитисячна російська армія М. Муравйова захопила Київ.

Радянські «правоохоронні» органи. Протягом січня – першої половини лютого 1918 р. влада на більшій частині території України перейшла до радянського Народного Секретаріату. 24 січня його народне секретарство внутрішніх справ оголосило, що «жодне розпорядження, яке надходить від скинутої Центральної Ради, не повинне виконуватися», а ті, хто порушить цю вказівку, «будуть визнані ворогами вільного народу України». Через три дні Народний Секретаріат оголосив про скасування посад губернських, повітових і міських комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради. Тоді ж спеціальною постановою уряду радянської УНР були визнані недійсними старі судові, прокурорські і слідчі органи. Таким чином була створена можливість для безперешкодних дій надзвичайних більшовицьких органів.

Ще 18 грудня 1917 р. при ЦВК Рад України у Харкові виник Крайовий військово-революційний комітет по боротьбі з контрреволюцією, який поєднував адміністративні та каральні функції. За його зразком на території, підвладній більшовицьким Радам, ними створювалися місцеві ВРК. 28 січня 1918 р. ВРК на чолі з А. Івано­вим виник у Києві. Але на другий день виконком Київської Ради підкреслив, що функції цивільного управління ВРК виконує тимчасово і надалі передасть їх різним комісіям Ради та відділам виконкому. За собою комітет залишить лише охорону міста і боротьбу з контрреволюцією. Це сталося 16 лютого, коли замість Київського було створено Всеукраїнський ревком, який наполіг, щоб всі «районні» ВРК здали йому справи не пізніше 21 лютого, а «провінційні» – встановили зв’язок для отримання інструкцій.

У цей час, крім ревкомів, було створено й інші надзвичайні органи радянської влади, а саме: революційні штаби, «трійки», «шістки», «сімки» та «дев’ятки». Революційні штаби утворювалися ревкомами або безпосередньо Радами для збройного знищення політичних ворогів; їхні функції подекуди були тотожні штабам Червоної гвардії і наближалися до функцій російських надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією 56. Для прийняття каральних рішень цими органами не було обов’язковим, щоб у діях особи існував склад злочину. Її винність визначалася не нормами права, а «революційною доцільністю» скоєних дій.

Досить показовою в цьому плані є Могилівська справа. В ніч на 5 лютого 1918 р. начальником Могилів-Подільської військової залоги Свистуновим під приводом термінової справи були викликані повітовий комісар М. Бочаров і начальник міської міліції А. Шестеров. У своєму штабі він показав викликаним папір із розпорядженням «Ревкому-VІІІ» за підписом якихось невідомих осіб про їхній арешт. Дві доби заарештованих тримали в окремій кімнаті військового штабу під вартою. А коли ті звернулися до ревкому з поданням про звільнення під поручництво чи заставу в 1 000 крб., які зібрали колишні співробітники Бочарова по земській управі, з ними зустрівся начальник юридичної секції ревкому В. Бєльгов, що відрекомендував себе комісаром юстиції. Останній повідомив, що через незручність їхнього утримання під військовою вартою і відсутність елементарних побутових умов арештанти переводяться до Могилевської повітової в’язниці. При цьому комісар додав, що за загальним рішенням ревкому їх хотіли вислати до Одеси, а потім на крейсер «Алмаз», що рівнозначно смерті, але йому вдалося переконати членів ревкому не робити цього. На запитання Бочарова, в чому полягає їхня провина, Бєльгов відповів, що склад злочину заарештованих ще не визначено. Про них збирають відомості для суду «революційного (комітету) трибуналу», який зараз тільки створюється. Заарештованим загрожує примусовий виїзд за межі VІІІ армії або заслання до плавучої в’язниці. Після розмови з комісаром Бочаров і Шестеров пробули ще три дні в повітовій в’язниці. Останнього згодом звільнили за підписом про невиїзд. Відносно ж Бочарова начальник в’язниці одержав розпорядження комісара Бєльгова про утримання під вартою до внесення застави. 10 лютого Бочаров сплатив заставу в 1 000 крб., про що отримав розписку Бєльгова, і був звільнений. Далі про долю грошей не відомо. 28 вересня 1918 р., вже за часів гетьманату П. Скоропадського, судовий слідчий В. Успенський порушив кримінальну справу відносно В. Бєльгова, який звинувачувався в самочинному оголошенні себе «комісаром юстиції» і привласненні грошової застави. З огляду на те, що у вказаний час В. Бєльгов був членом російської мирової делегації Х. Раковського, справа вийшла на урядовий рівень. 18 листопада 1918 р. міністр юстиції Української Держави звернувся до міністра закордонних справ з проханням допомогти у виклику колишнього «комісара юстиції» на допит. 11 грудня Українське МЗС надіслало йому відповідь про те, що «Бєльгов як дипломатичний агент, виконуючий політичні доручення Держави на чужоземній території, згідно з правилами міжнародного права користується дипломатичними привілегіями і відносно нього повинна бути застосована ст. 171 «Уложения о наказаниях» (тобто питання про притягнення члена іноземної дипломатичної місії повинно було вирішуватися шляхом дипломатичних зносин з його урядом. – О.Т.). Крім цього, МЗС сповіщало, що Бєльгов виїхав за межі України 57.

Наведені матеріали наочно ілюструють усвідомлення законності радянськими і гетьманськими урядовими установами.

У 1918 р. ревкоми намагалися вирішувати «юридичні» питання подекуди й зовсім самостійно. Цей факт не приховували радянські історики права.

Вони зазначали, що «на відміну від ревкомів, які створювалися до більшовизації Рад, в ревкомах у цей період не було угодовців і дрібнобуржуазних націоналістів... У здійсненні влади на місцях помітна роль належала комендантам і комісарам, які призначалися чи обиралися ревкомами, революційними штабами, а інколи й місцевими з’їздами Рад. Штаб Головкому В.О. Антонова-Овсієнка, Центральний виконавчий комітет Донбасу і всі інші революційні комітети систематично призначали комісарів для виконання на місцях завдань військових, продовольчих і по боротьбі з контрреволюційними елементами» 58.

Тому засоби виконання цих завдань значною мірою залежали від уявлення про законність повноважної особи.

Так, в ніч на 13 (26) лютого 1918 р. в Одеський готель «Лондон» увірвався загін матросів під проводом комісара Кондратенка, який показав адміністратору мандат за підписом одеського коменданта Гуреєва про те, що «на підставі розпорядження головкому М. Муравйова підлягають знищенню всі запаси вина і міцних напоїв». Матроси примусили сторожа віддати ключі від погреба, потрощили дорогий посуд, вилили на землю і забрали з собою унікальні напої вітчизняного і зарубіжного виробництва загальною вартістю 125 тис. крб. Сторожі було зауважено, що в разі знайдення після конфіскації ще вина, вона буде розстріляна. Тієї ж ночі до готелю з’явився новий «адміністратор» – рідний брат начальника Одеського надзвичайного штабу Шестопала. Під загрозою розстрілу він вигнав мешканців готелю і оселив там «безквартирних товаришів». За розпорядженням нового адміністратора з кухні до номерів віднесли страви, замовлені раніше іншими постояльцями, вартістю 2 528 крб. 80 коп. Загалом збитки готелю під час панування військ М. Муравйова і Румчемроду в Одесі склали 134 148 крб. 59.

Надзвичайні органи радянської влади визначали організацію і компетенцію установ з охорони громадського порядку. Радянських нормативно-правових актів щодо їхньої діяльності в Україні в 1918 р. видано не було. Єдиним керівним документом була постанова НКВС РСФРР від 28 жовтня 1917 р. «Про робітничу міліцію», яка не визначала конкретних організаційних форм міліцейських органів. Тому радянську міліцію тоді створювали за рішенням місцевих Рад, ревкомів і органів військового командування. Так, у Луганську згідно з постановою ВРК в листопаді 1917 р. міліцію було сформовано переважно з робітничих дружин заводу Гартмана. Для зміцнення особового складу Луганський комітет РСДРП(б) надіслав до її лав кращих комуністів. Наказом №2 від 3 січня 1918 р. військовий комендант Харкова і Харківського повіту зобов’язав міліцію вжити термінових заходів для охорони порядку і встановлення громадської безпеки. Згідно з його наказом міліціонери Харкова перевіряли виконання правил в’їзду і виїзду з міста, контролювали розважальні заклади, перешкоджали спекуляції харчами. До речі, зазначимо, що саме більшовикам, а не гетьману належить пальма першості в офіційному застосуванні позасудових санкцій за надзвичайним станом.

5 січня 1918 р. військовий комісар Бахмутського району А. Морель оголосив наказ про військовий стан. Всім особам належало протягом трьох діб з’явитися до його управління за дозволом на носіння вогнепальної зброї. Тих, хто ухилиться, чекав «військово-революційний суд». Комісар також попереджав, що «збройні напади каратимуться безпощадно на місці», а продаж спиртових напоїв – арештом на 3 місяці чи штрафом до 3 000 крб. як продавця, так і покупця. Наказом обмежувалося функціонування ресторанів, кав’ярень і чайних до 12 години ночі, встановлювався особистий дозвіл військового комісара на проведення святкових балів і театральних вистав, заборонялися будь-які зібрання на вулицях і вихід громадян без необхідності з помешкань після 24.00.

Протягом січня 1918 р. формування радянської міліції розгорнули свою діяльність у Катеринославі та Одесі. В міліцейських органах промислових районів України, робітничих центрів практично не залишилося колишніх співробітників Тимчасового уряду і Центральної Ради. На решті території України за браком часу більшовицькому уряду не вдалося зламати органи охорони громадського порядку, утворені після Лютневої революції. Тут дії Рад щодо існуючої міліції зосереджувалися на встановленні загального контролю за її діяльністю: арешти колишніх поліцейських і надсилання до міліцейських установ комісарів-комуністів з особливими повноваженнями. Подекуди функції міліції брала на себе Червона гвардія 60. За умови наявності більшовицьких військових залог і влади Рад існуючі міліцейські органи виконували їхні розпорядження. Непокірних чекала кара.

Так, у січні – лютому 1918 р., під час перебування у Вінниці 2-го гвардійського корпусу влада в місті належала виконкому Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, який відразу ж заарештував усіх членів міської управи і віддав їх під суд революційного трибуналу, обложив заможні верстви населення контрибуцією на 75 тис. крб., звільнив 39 в’язнів з повітової тюрми. Майно і зброя з військових складів були конфісковані, а до банків і державних закладів міста призначені надзвичайні комісари Едельштейн, Слуцький, Гишвалінер, Ісерзон, Рубінштейн, Ауселяк, Лешинський, Журавльов, Раскатов, Красноленський, Чубра, Блавацький і Антонов 61. Прізвища комісарів дають уявлення про національний склад більшовицького виконкому.

Для захоплення влади на місцях більшовики використовували й національні збройні формування, які під час наведення «революційного порядку» не відрізнялися ліберальним ставленням до місцевих мешканців.

Наприклад, «Раднарком м. Одеси і Одеської області» в січні–березні 1918 р. наділив міліцейськими повноваженнями, крім Червоної гвардії, особливого Болградського революційного загону, Охтирського гусарського полку, загонів Ради моряків, ще й збройні формування латиської, литовської, польської і єврейської військових організацій. У розпорядженні військової секції більшовицького Румчемроду другого скликання знаходився спеціальний «каральний загін». В охороні м. Одеси від контрреволюціонерів і злочинців брала участь «побудинкова організація», що також діяла під контролем Румчемроду і районних Рад 62.

Охоче виконували «правоохоронні» функції і чорногвардійці, яких більшовики використовували в той час як «авангардний загін революції», найбільш непримиренний до її ворогів.

Так, анархо-комуністку М. Никифорову В. Антонов призначив «начальником кавалерії Таврійської і Херсонської губерній» і видав їй кредит на 5 000 крб. для організації кінних загонів по боротьбі з контрреволюцією. В січні 1918 р. загони Н. Махна разом з червоною гвардією «ловили дезертирів» – на Кічкаському мості в Олександрівську грабували й топили в Дніпрі донських казаків, які поверталися з фронту додому 63. Натхнення анархістів у цій справі не мало меж. Навіть Надзвичайний комісар Раднаркому Росії Г. Орджонікідзе, надісланий Леніним для загального контролю радянського будівництва в Україні, не витримав і дав 22 лютого вказівку В. Антонову: «Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба її забрати звідти» 64. А в березні 1918 р. мешканці Єлісаветграда, обурені грабежами загонів більшовика Беленковича й анархістки Никифорової, створили загін самооборони й вигнали їх з міста 65.

Надзвичайний статус радянських «правоохоронних» органів практично не обмежував їхніх повноважень. Пролетарські міліціонери, комісари, коменданти й інші радянські уповноважені не були пов’язані в своїх діях ніякими законодавчими актами і могли виступати як у ролі відправників правосуддя, так і виконавців покарань. Щоб приховати цей очевидний факт, радянські історики права змушені були пояснювати його «зовсім не задовільним станом всіх засобів зв’язку».

Але вони не змогли не визнати, що, «хоча наприкінці листопада 1917 р. був вже опублікований «Декрет про суд №1» Раднаркому РСФРР, а 10 січня 1918 р. – постанова Народного Секретаріату України «Про введення Народного суду» від 4 січня, застосування цих законодавчих актів у практиці судового будівництва почалося значно пізніше, в багатьох місцях лише в середині лютого. За прикладом Петроградського військово-революційного комітету ревкоми України після перемоги збройного повстання і встановлення Радянської влади створюють слідчі комісії для боротьби з контрреволюціонерами... Самі слідчі комісії, як правило, не судили контрреволюціонерів, а доповідали про результати слідства Раді, яка виносила вирок. Але здебільшого до створення народного суду, відповідного вимогам законодавства, слідчі комісії тимчасово здійснювали функції правосуддя... В грудні 1917 р. і січні 1918 р. були поширені також суди, створені спеціально для розгляду однієї якоїсь конкретної справи на заводах і в загонах Червоної гвардії. На селі судові функції часто здійснювали сільські і волосні збори 66.

Про характер більшості вироків свідчить оголошення виконкому Ради робітничих і солдатських депутатів Горлівського підрайону від 2 січня 1918 р.:

«Особи, які вчинили крадіжку чужого майна, негайно підлягають розстрілу. Особи, затримані при спробі прямо чи побічно надати сприяння контрреволюційній стороні, вважаються ворогами революційних військ і пролетаріату і віддаються негайно під розстріл. Особи, які розповсюджують провокаційні чутки чи збуджують в загальній масі робітників до дезорганізації, негайно будуть вилучені з середовища робітників і віддані під розстріл» 67.

При цьому слід зауважити, що в Україні Народний Секретаріат зовсім виключав можливість використання старих органів суду. На відміну від «Декрету про суд №1» РНК РСФРР, його постанова від 4 січня 1918 р. хоча й копіювала головні російські положення, але ж не передбачала вибору колишніх мирових суддів до народних судів. Цей інститут втрачав можливість виконувати свої функції.

Так, 20 січня 1918 р. голова Маріупольського з’їзду мирових суддів доповів повітовій земській управі, що через зайняття приміщення з’їзду військово-революційним комітетом і надзвичайні обставини в місті він не має змоги відправляти правосуддя. Тому справи, призначені на січень 1918 р., повинен з черги зняти. Голова прохав управу знайти нове приміщення для відкриття судових засідань у лютому 68.

Постанова Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. також відкидала не тільки апеляційне, а й касаційне оскарження рішень і вироків народного суду, хоча за «Декретом про суд №1» касаційною інстанцією вважався повітовий суд. Згодом Народне секретарство у судових справах почало ліквідувати й старі окружні суди. 23 січня було оголошено «Положення про революційні трибунали», в якому регламентувалася їхня організація і процесуальні форми діяльності. Але за свідченням радянських істориків права нові судові установи «на момент окупації України німецькими імперіалістами... ще не були повсюди організовані. Там, де вони були створені, вони не завжди організаційно оформлювалися і закріплювалися у відповідності з нормами вказаних постанов» 69.

Таким чином, старі органи юстиції залишилися осторонь виконання своїх прямих обов’язків – здійснювати правосуддя, наглядати за дотриманням законності і забезпечувати спрацювання її гарантій під час захисту правопорядку, а нові ще не сформувалися. Отже, наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. в Україні в місцях панування радянської влади були створені унікальні умови для червоного і чорного терору, які з «успіхом» використовували надзвичайні радянські органи під приводом боротьби з контрреволюцією.

На користь такого висновку і як приклад для порівняння більшовицького і гетьманського уявлення законності наведемо жовтневе 1918 р. подання товариша прокурора по 7-й дільниці до прокурора Херсонського окружного суду:

«Згідно з поданням від 28 вересня ц.р. за №2694 маю честь доповісти про нищевказане: 20 березня ц.р. Голова Дніпровського Мирового З’їзду Пробенко повідомив мені, що за отриманими ним приватними відомостями Мировий Суддя ІІ дільниці М.Х. Вулодимо заарештований загоном червоногвардійців в с.Чолбасах у своїй камері і вивезений в невідомому напрямку. В описуваний час в м. Альошках і у всьому Дніпровському повіті панували ватаги більшовиків. За день до зайняття м. Херсона австрійськими військами я дізнався, що Вулодимо розстріляний. Після поразки більшовиків під Перекопом поширились чутки, буцімто Вулодимо не вбитий, а утримується під вартою в Перекопській в’язниці. Тільки в середині травня до мене надійшли певні відомості, що Вулодимо був перевезений більшовиками в економію «Преображенку» в районі Чаплинської волості і там за економією розстріляний. У зв’язку з тим, що тільки на цей час у межах повіту настало деяке заспокоєння і була організована міліція, 22 травня я доручив Голові повітової міліції провадження дізнання. 26 червня мною було отримане дізнання, з якого очевидно, що Вулодимо розстріляний чотирма більшовиками за економією «Преображенка» і що перед розстрілом більшовики протягом двох діб тримали Вулодимо в економічному готелі, всіляко над ним знущаючись. Згодом економічний чабан Овчинніков, який проходив полем, побачив пагорб, з якого стирчав шматок тканини. Про цей випадок Овчинніков розповів в економії і висловив здогадку, що там, напевне, закопаний труп людини. На початку липня в економію приїхала мати небіжчика Вулодимо, яка за вказівками Овчиннікова розшукала пагорб в полі і в ньому виявила свого сина. Народні чутки вперто називали вбивцями селян села Чолбасів Івана Григорьєва, Бетера, Скрипниченка, Реву і Булого, але здобути будь-яких доказів проти них дізнання не дало змоги. На запитаннях під час дізнання господарка квартири Вулодимо в селі Чолбасах Анастасія Спільна, яка відкрила двері червоногвардійцям, які заарештовували Вулодимо, заявила, що вона нікого не знає. Під час провадження у цій справі попереднього слідства судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту, камера якого знаходиться в містечку Каховці, зазнав низку труднощів, головним чином через закриття земських поштових станцій в Каховці та інших місцях його дільниці. 2 вересня ц.р. мною отримані відомості про затримку Івана Бетера, колишнього більшовицького комісара в с.Чолбасах, який переховувався на ст. «Джанкой». У зв’язку з розташуванням цієї станції за межами України, в Криму, я терміново звернувся до німецького військового коменданта з проханням про сприяння в доставці вказаного Бетера в Альошківську в’язницю. 17 вересня Бетер був туди доставлений і нині утримується там і за іншими справами. У такому стані знаходиться зараз справа. Для визначення провини Бетера уявляється необхідним показати Бетера господарці квартири Вулодимо в с.Чолобасах Спільній і кільком особам з економії «Преображенка», які бачили червоногвардійців, що привезли туди Вулодимо. З цією метою всі ці свідки повинні бути викликані в м. Альошки, тому що надіслати Бетера до «Преображенки» через стан шляхів, по яких бродять злочинні ватаги, є дуже ризикованим, бо він легко може втекти або буде примусово звільнений своїми спільниками.

При обговоренні питання про виклик вказаних осіб до Альошок судовий слідчий 4-ї дільниці Дніпровського повіту вирішив звернутися з проханням до управляючого економією «Преображенка» про надсилання цих свідків на економічних конях; в разі позитивної відповіді він поїде в Альошки і особисто покаже Бетера, в залежності від чого й буде вирішене питання про притягнення Бетера у вказаній справі як звинуваченого. Інші учасники вбивства Вулодимо, на яких вказують народні чутки, сховалися і до теперішнього часу не розшукані» 70.

З огляду на вищенаведені факти зрозуміло, що більшовицьке «правосуддя» на початку 1918 р. не дотримувалося відповідних процесуальних прискіпливостей в кримінальній справі. Залучення радянськими владними установами до правоохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, керуючись лише класовим станом, сприяло не лише окремим злочинам, а й чисельним порушенням службової дисципліни тими, що мали бути взірцем її дотримання. В результаті звітів про перевірку представниками російського НКВС на початку 1918 р. установ, які відповідали за організацію правоохоронних органів, у Чернігівській губернії було викрито, що їхні співробітники «займаються кутежами й грою в більярд на досить великі суми». Чисельні порушення інспектуючий визначив і в Катеринославі, зауваживши, що «в кожній новій перебудові неминучі помилки й прорахунки, але в нас їх дуже багато» 71.

Таким чином, ми бачимо, що «тріумфальний поступ радянської влади» по Україні в 1918 р. не сприяв встановленню правопорядку, а зумовлював поглиблення анархо-кримінальної ситуації.

Військово-міліційні експерименти Центральної Ради у війні з Раднаркомом. Київський крайовий уряд, який з 7 листопада 1917 р. перебрав на себе решту повноважень петроградського Тимчасового уряду в Україні, відчував ворожість із півночі і піклувався про створення збройної протидії. У відповіді на Ультиматум Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат 4 грудня 1917 р. визнавав єдність фронту, який належав до військових дій російської армії.

Але зазначив, що «після того, як Совіт Народних Комісарів Росії зруйнував цей фронт внесенням в нього повної дезорганізації, після того, як більшовицькі частини оставляють позиції та оголюють фронт, Генеральний Секретаріат не находить спроможним виключно силами українських частин охороняти всю величезну лінію фронту. Через те він відводить з Північного та Західного фронтів українські війська на Український фронт (який об’єднав тепер Південно-західний і Румунський фронти)» 72.

Проте у складі Центральної Ради не було єдності поглядів щодо створення «активної оборони». Певна частина її керівників віддавала перевагу дипломатичним засобам. Вони намагалися делегувати своїх представників до Петрограда, щоб переконати російський Раднарком у недоцільності збройного протистояння Генеральному Секретаріатові. «Пацифістське» крило Центральної Ради зволікало з укладенням мирного договору з країнами Четверного союзу. 17 грудня воно домоглося відставки генерального комісара військових справ С. Петлюри, який був прихильником рішучої боротьби з російськими зазіханнями у справи України. 23 грудня було оголошено закон «Про одстрочку від призову на військову службу і одкомандирування з неї громадян Української Республіки», згодом – закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» 73. Але після того, як російський Раднарком відкинув офіційну ноту уряду УНР від 24 грудня про умови перемир’я, в Центральній Раді стали превалювати міркування про необхідність створення власного війська і остаточного відокремлення від більшовицької Росії.

30 грудня 1917 р. секретар військових справ М. Порш виніс на урядове обговорення законопроект про формування української міліційної армії й організацію національних гайдамацьких корпусів. Після схвалення Генеральним Секретаріатом і палких дискусій в Малій Раді законопроект був прийнятий. 3 січня 1918 р. з’явився тимчасовий закон про утворення народного війська, який базувався на концепції загального озброєння народу. Стара армія підлягала демобілізації і заміні народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога. Кістяк міліції повинні були скласти інструктори, які пройшли відповідну спеціальну підготовку і отримували службову платню. На їхні посади зараховувалися добровольці віком не молодше 19 років. Кадри інструкторів об’єднувалися у підрозділи і частини, які комплектувалися із закликаних місцевих мешканців. Для комплектування народної міліції визначалося три округи – Київський, Харківський та Одеський, куди пропорційно розподілялися інструктори 74. Така міліційна армія підпорядковувалася Військовому секретарству, яке мало виняткове право затверджувати на командних посадах інструкторів.

Наступного дня після прийняття військового закону Генеральний Секретаріат розповсюдив військові функції й на українські утворення, що були сформовані для захисту внутрішнього правопорядку.

У відозві до Вільного козацтва було зазначено: «У великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну, більшовиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно допомогти Українському Військові і українському правительству спасти свій край … од насильників-більшовиків» 75.

З прийняттям на засіданні Малої Ради IV Універсалу, що оголошував самостійність УНР, народному міністру військових справ і праці М. Поршу належало провести військовий закон у життя і сформувати на його підставі «осібну українську армію». Виконати це державне завдання спробував уже новий міністр військових справ І. Немоловський, котрий заступив на посаду 18 січня 76. Його діяльність була пов’язана зі спробами утворення сімбіозних охоронних підрозділів, які наділялися функціями, властивими і армії, і поліції. 25 січня Рада Народних Міністрів ухвалила заснування Вільного реєстрового козацтва, яке перебрало правоохоронні функції започаткованого в 1917 р. Вільного козацтва. Тобто добровільна народна міліція відтепер повинна була убезпечити державу як від зовнішніх, так і від внутрішніх ворогів.

У стані війни з більшовицькою Росією надання міліції, крім правоохоронних, ще й військових функцій зумовило частковий перехід повноважень по її керівництву до військового відомства. Завдання Вільного реєстрового козацтва полягало у внутрішній охороні повітів. Козаки і старшини, мобілізовані органами Військового міністерства за територіальним принципом, служили за контрактом певний строк. Вони отримували платню від держави, на що асигнувалося 130 млн. крб. У справах внутрішнього життя і навчання реєстрові козаки підлягали повітовим військовим начальникам, а їхньою участю в боротьбі з заколотами і анархією керували повітові комісари. У повітах формувалися муштрові сотні, які в межах трьох-чотирьох повітів об’єднувалися в полки. Полки окремої губернії складали кіш 77. Вільні реєстрові козаки вважалися на військовій службі і мали керуватися вимогами «Статуту дійсної Армії УНР», введеного в дію наказом військового міністра №1 від 10 лютого 1918 р. Він скасував всі старі військові ранги і вводив єдину назву добровільно набраних військовослужбовців – «козак». Субординація між командирами і підлеглими, старшими і молодшими відтепер визначалася лише службовою посадою. В іншому вони користувалися рівними громадянськими правами без всяких обмежень 78.

Домінування міліційної охоронної концепції відбивалося на урядовому ставленні до колишніх співробітників спеціальних служб і органів захисту громадського порядку. Курс Тимчасового уряду на залучення до роботи в міліції професіоналів за владних повноважень Центральної Ради було загальмовано.

Так, 19 грудня 1917 р. полтавський губернський староста за узгодженням з начальником Генерального штабу видав розпорядження про передачу архіву колишнього губернського жандармського управління губернській управі «для історичних наукових дослідів». Таким чином до загального користування потрапило 7 підвод документів. Серед них були секретні особові справи, відомості про засоби агентурної роботи, широке оголошення яких мало негативні наслідки для провадження в майбутньому оперативної діяльності 79.

Ілюзорність такого підходу до оборони країни зараз вже не викликає жодних підстав для дискусії. Демобілізація старої армії в умовах світової війни була пов’язана з надзвичайно напруженою діяльністю багатьох складових частин державного механізму, розбудова якого лише започатковувалася в Україні. Тому її оголошення в УНР спричинило нову хвилю анархії в існуючих військових частинах, що в свою чергу відбилося на стані громадського порядку.

17 січня 1918 р. острозький повітовій комісар доповів волинському губернському комісару, що «розпочався похід місцевого населення проти волосних земських управ. Більшою частиною заколотників є солдати, прибулі з фронту по демобілізації. Боротися з цим явищем нема ніякої можливості. Не допомагає ні виїзд агітаторів, ні виїзд членів Повітової Земської Управи» 80.

Розгорнутися і надати суттєвої допомоги уряду УНР ні в військовій, ні в правоохоронній галузі Вільне реєстрове козацтво не встигло. А залишена без достатньої урядової уваги штатна міліція, започаткована Тимчасовим урядом, за словами В. Винниченка, «була організована зле, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався» 81.

Організація національної охоронної системи УНР. Охоронна концепція Центральної Ради зазнала певних змін з відновленням її влади на більшості території України, коли припинялися бойові дії і з’явилася реальна можливість для розбудови державного апарату самостійної держави. Після агресії проти УНР більшовизм став визначатися її лідерами як головний ворог української незалежності і демократії, тому боротьба проти нього перетворилася на мету Центральної Ради. В січні 1918 р. було визначено курс УСДРП і керівництва УНР: союз з Німеччиною та Австро-Угорщиною, опора на їхні війська в Україні і посилення боротьби проти більшовизму.

У сучасній науковій літературі досить часто мусується питання про доцільність стратегічного вибору Центральної Ради в міжнародній орієнтації УНР. Ця проблема виходить за межі об’єкта нашого дослідження. Дозволимо собі лише зазначити, що не війська Антанти, а саме німецькі та австро-угорські частини окупували тоді західні етнічні українські території; що не Антанта, яка, сподіваючись на близьку перемогу, виступала палкою прихильницею «єдиної і неподільної Росії», а саме країни Четверного союзу припускали можливість укладення двостороннього миру.

У цьому контексті цілком слушно навести висловлювання в 1916 р. члена Львівського союзу визволення України А. Жука, яке, на нашу думку, характеризує й погляд на мир Центральної Ради в кінці 1917 р.: «Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, коли самі не придбаємо. Нічого й Німець не дасть, і нічого ми від нього не ждемо. Але бажаємо розбиття тої тюрми, в якій наш народ уже понад 250 років нидіє. І чи це зробить Німець, чи хто інший – нам все одне аби тюрму розбито й аби наш народ найшовся в інших умовинах національно-політичного існування. Німці ведуть війну для себе, в ім’я власних інтересів. Не брали вони на себе ніяких «визвольних» задач, як це зробила Росія, і нам нічого не обіцяли» 82.

26 грудня 1917 р. нота Генерального Секретаріату УНР про участь представника України в мирних переговорах у Брест-Литовсь­кому була підтримана Центральними державами. Закріплення незалежності України дозволяло їм ліквідувати український і румунський фронти, послабити Росію і забезпечити постачання необхідного провіанту і сировини. Протягом січня українській делегації в Бресті вдалося досягти визнання низки умов свого уряду, які дозволяли вважати договір корисним для УНР. Зокрема, передбачалося залучити до територій, підлеглих юрисдикції української держави, Холмщину, скасувати для України воєнні контрибуції, домовитися про виведення після ратифікації договору німецько-австрійського війська з окупованих українських земель, вирішити питання про розрахунки за продовольчі поставки до Німеччини й Австро-Угорщини. Згідно з окремим протоколом від 20 січня 1918 р. ці країни зобов’язувалися компенсувати УНР збитки за харчі і сировину машинами і промисловими виробами за ринковими цінами 83.

У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір України і Центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської Америки «Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав» (1933 р.), де були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично встановленої Центральною Радою державної території була окупована військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії). Брестський мир змінив правовий статус військ центральних держав на території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності, крім українців, естонців, латишів, литовців, фінів, білорусів на території 780 тис. кв. км. з населенням 56 млн. 84. Радянська Росія формально визнала умови миру, але не збиралася погодитися з утратою територій колишньої імперії.

Кордони УНР у ст. 2 Брестського договору визначалися на заході такими, «які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни», на півночі – «від Тарнограда загально по лінії Белограй – Шебрешин – Красностав – Пугачів – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ – Каменець-Литовськ – Пружани – Вигоновське Озеро». Більш детально кордон тут мала встановити змішана комісія згідно з «етнографічними відносинами із углядуванням на бажання населення» 85. За тимчасовий кордон між УНР і РСФРР слугувала демаркаційна лінія, яка розмежовувала німецько-українські і російські війська. На 30 квітня 1918 р. вона пролягла через райони Могилева, Гомеля, Рильська, Білгорода, по Дону через Таганрозький округ і далі до Азовського моря. 4 травня було досягнуто угоди між Німеччиною, Україною і Росією про перемир’я на фронті і призупинення бойових дій 86. Південний сухоземний кордон УНР встановлювався по межах Мелітопольського і Дніпровського повітів, які разом з Бердянським повітом залишилися за Україною, а решта земель Таврійської губернії відійшла до державного утворення на Кримському півострові 87. Південно-західний кордон України з Румунією, яка з 13 січня 1918 р. окупувала Бессарабію, пролягав переважно по Дністру. Український уряд в заяві від 15 січня того ж року не заперечував проти дій румунської сторони 88.

Постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної Української Держави. Підготовча робота у цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних зборів І. Гайдановський-Пота­пович, урядовці Міністерства фінансів Є. Тржеціцький, П. Андрієв, П. Покровський і А. Граціянський. Робота ради була плідною. Вже на першому засіданні (21–23 березня) було вислухано доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому «з метою захисту держави від спроб безмитного ввозу іноземних товарів, а рівно й вивозу тих українських виготувань землі і промисловості, які за уявленнями економічного характеру можуть підпадати під обмежені норми», рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів. Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту здійснювався згідно з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з доповненнями від 1912 р., й інших нормативно-правових актів, виданих до 27 жовтня 1917 р., а також Загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних угод Росії, Німеччини і Австро-Угорщини 1894-1904-1906 рр. Митні операції обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких підлеглі до сплати мита, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх прибуваючих з-за кордону іноземних вантажів і поштових відправлень, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, які після догляду і укладення товарного опису відправлялися до Київської митниці.

Комісія відзначила, що складові приміщення митниць під час війни заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі продукти, металеві вироби тощо), більшість з яких потрібна населенню України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання загальним нарадам митниць права «звільняти від заборони товари, які зараз знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і були заборонені до імпорту через обставини воєнного часу, випустивши їх на внутрішній ринок».

4 квітня на засіданні комісійної ради було вирішено, що «для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною, Польщею або Німеччиною і по Чорному морю». Для здійснення цього завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку, існуючого в Російській імперії до 1898 р., коли кордонна охорона мала особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців 89. Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня було асигновано перші 100 тис. крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних установ було неможливим, доки мирний договір України з Центральними державами не увійде в законну силу, тобто не буде здійснено обмін сторін грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних справ УНР сповістило департамент Митних зборів 90. Згодом вирішення кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.

Крім нових напрямів охоронної діяльності, пов’язаних із влаштуванням зовнішньополітичних функцій уряду УНР, перспективи мирного життя відкривали Центральній Раді й інші оковиди щодо налагодження правопорядку всередині країни. Підсумки війни з Раднаркомом Росії примусили «творців УНР» вгамувати свою прихильність до ілюзорної військово-міліційної концепції і остаточно стати на позиції створення регулярної армії та штатної міліції з окремими, притаманними тільки їм, функціями. Переконавшись наочно, наскільки важливою є підтримка влади з боку збройних сил, Центральна Рада перш за все намагалася навести порядок у військовій галузі, тим самим одночасно вирішуючи й одну з правоохоронних проблем: суспільство позбавлялося чи не головного на той час криміногенного джерела – безконтрольних збройних формувань.

На початку березня реорганізований Генеральний військовий штаб (складався на той час з двох генерал-квартирмейстерств з оперативного і організаційного керування армією і трьох підвідділів: оперативного, розвідувального й закордонного) терміново почав здійснювати заходи з упорядкування існуючих в Україні військових частин 91. Міністр військових справ І. Немоловський 12 березня підписав наказ №1, який визначив перше регулярне з’єднання УНР – «Запорізьку дивізію Осібної армії» 92. Його кістяк склало військо отамана З. Натієва, який ще в грудні 1917 р. згуртував озброєне угруповання, що незабаром взяло участь у січневих боях у Києві на боці Центральної Ради. 27 березня новий міністр військових справ і в. о. міністра морських справ О. Жуковський своїм наказом під №124 розподілив «всі військові частини, інституції, установи і управління на дві категорії: 1) ті, що скасовані та продовжують своє існування і 2) частини і установи, що формуються знов». Як перші, так і другі повинні були терміново надіслати «відповідні відомості до Генерального штабу для затвердження і проведення по військовому міністерству». Було наказано «надалі визнавати існуючими тільки ті установи, що проведені і затверджені наказом Військового Міністерства». Відтепер всі призначення особового складу віддавалися до компетенції утвореного для цієї роботи Головного штабу, а призначення старшин, здійснені після цього наказу, вважалися недійсними. Не виключалася лише «можливість начальників окремих частин входити з проханнями по призначенню старшин по особистій їх рекомендації».

Разом з тим визначалося, що «всі військові частини, інституції, установи і управління, які постійно несли службу на користь і визволення Української Народної Республіки до сього часу, і всі військові частини, що були в поході, рахуються існуючими з часу їх сформування» 93. Тобто основним критерієм доцільності збереження військових частин стала їхня недавня бойова перевірка у війні з більшовиками. Це свідчить про те, що навчена гірким досвідом Центральна Рада тепер жадала, окрім військової допомоги союзників, мати власний збройний захист від політичних ворогів. З числа вірних їй збройних формувань військовим міністром того ж дня було наказано увільнити від служби лише студентів Українського Народного університету, а також розпустити окремий студентський курінь Українських січових стрільців, що зорганізувався в Києві «в тяжкі дні боротьби УНР з своїми ворогами – більшовиками».

Наступного дня О. Жуковський підписав додатковий наказ, де наполягав на беззаперечному виконанні урядових телеграм від 10 лютого 1918 р. про скасування всіх військових інституцій Румунського і Південно-Західного фронтів, Київського та Одеського військових округів. Він попередив військових начальників усіх рангів, що в справі демобілізації колишньої російської армії «ніяких відволікань не буде, ця праця повинна обов’язково скінчитися в зазначені строки. Всі військові особи усуваються з посад наказами їх окремих начальників, а коли таких нема, то ліквідаційними комісіями, або губерніальними та повітовими комендантами» 94.

Останній військовий інститут було введено на початку березня 1918 р. згідно зі спільним наказом міністра внутрішніх справ і військового міністра «Про утворення губерніальної і повітової влади» в «місцевостях, що оголошувалися на стану військовому або обложному». Губернські і підпорядковані їм повітові військові коменданти підлягали Військовому міністерству і діяли при забезпеченні громадського порядку паралельно з місцевими комісарами. Загалом нову українську армію планувалося розбудувати у складі восьми територіальних корпусів піхоти і 4 Ѕ – кінноти. Восени 1918 р. передбачалося здійснити призов новобранців до частин цих корпусів 95.

Відмовившись від міліційної системи побудування армії, Центральна Рада вдалася до зміцнення діючих штатних органів зі захисту громадського порядку. Наприкінці березня уряд УНР припинив організацію Вільного реєстрового козацтва і передав передбачені на його утримання 130 млн крб. Міністерству внутрішніх справ і органам місцевого самоврядування на розбудову міліції 96.

Крім поточної роботи, міліціонерам належало також взяти активну участь у розшуку осіб, які вчинили злочини під час анархії і безладдя в Україні. 5 березня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон «Про покарання всіх учасників війни і повстання проти Української держави» 97. А 6 квітня було створено «Анкетно-слідчу комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на місцях». До її складу увійшли 25 членів Центральної Ради. Комісія наділялася широкими повноваженнями щодо визначення осіб, винних у вчинених правопорушеннях і злочинах. Вона мала право видавати обов’язкові постанови, згідно з якими міністри УНР повинні були відряджати підлеглих урядовців для припинення неправомірних вчинків і провадження судових слідств, викликати на свої засідання всіх представників цивільної і військової влади для пояснень і надання документів 98. До забезпечення діяльності Комісії, крім міліцейських органів, залучалися прокурори окружних судів і судові слідчі, які визначали умови юридичної відповідальності на підставах «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» (видав. 1885 р.) і провадили слідчі дії згідно з «Уставом уголовного судопроизводства» (видав. 1892 р.). На всій території УНР було відновлено діяльність органів юстиції і суду, існуючих до тимчасового встановлення влади Рад.

Разом з тим слід констатувати, що після повернення до Києва Центральна Рада залишилася вірною демократичним уявленням про законність і не вдалася до огульної кровожерливої помсти своїм політичним ворогам.

Перед нами журнальний запис наради від 8 квітня 1918 р. з питання про подальше функціонування Київського виправного арештантського відділення і Київської пересильної тюрми під головуванням в. о. комісара Головної тюремної управи А. Монкіна: «Сьогодні, крім Київського справительного відділення, на Україні – 7 справительних відділень, котрі також, як і Київське, з огляду на тимчасову незначну кількість в’язників пустують». Тому нарада вирішила закрити виправне арештантське відділення і пересильну тюрму в Києві, «які можливо було б скористувати по дійсному їх призначенню тільки більш-менш в далекій будичині в залежності від кількості в’язнів і, головним робом, в залежності від тієї системи кари, яка буде затверджена будучим карним кодексом (робітничі будинки)». За цим рішенням пересильних арештантів тимчасово перевели до Київської губернської тюрми, інших – до різних виправних відділень. Споруди і майно скасованих тюрем передали німецькій комендатурі, а службовців надіслали у відпустку на два місяці з утриманням платні 99.

Утворення більшовицьких «південних республік» та їхніх охоронних органів. На підставі військової конвенції УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, яку було укладено 18 лютого (3 березня) 1918 р., Центральні держави почали військові дії проти анархо-більшовицьких загонів В. Антонова-Овсієнка, призначеного Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами «південних» радянських республік. Щоб виправдати збройний опір радянських військ німецько-австрійському контингенту, який висунувся на територію УНР, Раднарком РСФРР вдався до запровадження в Україні штучних «буферних» державних утворень. Формально вони не визнавалися частиною державної території Росії, а тому могли, на думку більшовицьких вождів, приймати рішення про ведення війни за власним розсудом.

Першою «державою» такого типу була Донецько-Криворізька радянська республіка, утворена на території Харківської, Катеринославської, частини Херсонської губерній і частини районів Області Війська Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ тощо) з центром у Харкові. Її проголошення відбулося 27-30 січня на 4-му обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Сучасні дослідники вважають, що «основою утворення ДКРР став... економічний принцип державного будівництва», уявлення її керівників про Російську радянську республіку як федерацію економічно однорідних областей, а не національних радянських республік. Існуючий на той час ЦВК Рад УНР засновники ДКРР вважали «органом, паралельним обласному комітету». Але Народний Секретаріат виступав проти виділення Донецько-Криворізької області зі складу радянської УНР. Незважаючи на це, досвід виникнення ДКРР виявився корисним для ленінського плану утворення «єдиного бойового фронту проти навали з Заходу» 100.

4 березня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко отримав від В. Леніна шифрограму з вказівкою очолити командування всіма радянськими військами, які борються проти німецько-австрійських окупантів 101. Через три дні ЦВК Рад України оголосив заклик до об’єднання радянських республік Півдня Росії.

«В сучасний момент, коли об’єднана буржуазія, зокрема відкрито, як Центральна Українська рада і її новітні союзники – австро-німецькі імперіалісти, – зазначалося в декларації, – зокрема замасковано, як буржуазія російська, Дон, Крим та ін., загрожують роздавити робітничо-селянську владу України, при цьому України в межах ІІІ і ІV Універсалів, т.ч. й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську й Одеську радянські республіки, як раз тепер особливо необхідно щільне об’єднання всіх радянських організацій». Оголошувалося, що на цій окремій території «організується особливий Комітет по боротьбі з контрреволюцією із представників вказаних радянських республік», жодна з яких «не могла без відома і згоди уряду інших республік вийти з об’єднання й укласти таємні угоди». Комітет отримував «всю повноту влади по формуванню, організації і керівництву військово-технічними силами». В руках «загального головного командування», яке очолив «т. Овсієнко (Антонов)» зосереджувались «цілком і виключно» всі військово-оперативні частини. На 15 березня 1918 р. в Катеринославі скликалася конференція «південних республік», куди вони мали відрядити по два представники від кожного уряду 102.

Отже, оголошення про створення в Україні окремих радянських «держав» взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося відмінностями в їхній формі правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони, як і радянська УНР, були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного будівництва. Їхні «правоохоронні» осередки створювалися і діяли за загальною радянською схемою «органів по боротьбі з контрреволюцією». Декотрі з оголошених республік навіть не встигли створити власних урядових установ. Цілком слушними є зауваження сучасного дослідника Радянської Соціалістичної Республіки Таврида Ю. Дубка. Аналізуючи хід спільного засідання від 7 березня 1918 р. (в Полтаві) Народного Секретаріату і ЦВК Рад України, де йшлося про єдиний фронт Донецько-Криворізької, Донської, Кримської і Одеської республік, він наголошує, що «при цьому три останніх «республіки» ще тільки належало створити», і висловлює припущення, що на конференції в Катеринославі 15 березня представників Одеської і Донської республік не було зовсім 103. Це зрозуміло, оскільки державне «будівництво» в Одесі, Луганську і Старобільську практично обмежилося постановами цих міських Рад про оголошення себе «Радами народних комісарів» 104. Враховуючи цей факт, ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р.) прийняв резолюцію «Про державний устрій», яка розглядала «Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі радянські об’єд­нання – вільні міста і республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки» 105. Республіканська «хвороба» Рад в Україні набридла навіть вождям більшовизму. 4 квітня 1918 р. Й. Сталін зауважив: «Доволі грали в уряд і республіку, здається досить, час кинути гру» 106.

Лихоманні спроби Раднаркому Росії навесні 1918 р. втримати в Україні фронт виявилися марними. Новоутвореній Червоній армії не вдалося заподіяти серйозного опору регулярним німецько-австрійським частинам. За свідченням самих більшовиків, їх «знамениті війська були дійсно «авангардом» і втекли першими» 107. Наприкінці квітня союзники увійшли в Крим і Донську область.

Отже, спираючись на допомогу країн Четверного союзу, Центральна Рада перемогла у війні з Раднаркомом Росії. За мирних умов вона відмовилася від своєї правоохоронної концепції революційного періоду і започаткувала в Україні розбудову різногалузевого державного правоохоронного апарату, намагаючись дотримуватися при цьому загального демократичного курсу зовнішньої і внутрішньої політики. Але за браком часу, що був відпущений Центральній Раді історичною долею, період її владування не відзначився створенням загальної системи правоохоронних органів, спроможних забезпечити дотримання законності й усталення правопорядку в Україні.

ap3.html