§2. ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ГЕТЬМАНАТУ


Ідея сильної влади заради поміркованих політичних і соціальних реформ стала керівним гаслом державного перевороту в Україні 29 квітня 1918 р. Звичайно, що втілення її в життя передбачало застосування примусових засобів до значної частини населення, яке було зворушене демагогічними обіцянками з боку деяких партій кращого життя вже в найближчому майбутньому. Тому в державному механізмі гетьмана П. Скоропадського поруч з армією, флотом, службою безпеки, поліцією, судочинством, бюрократією мав зайняти своє місце і тюремний апарат.

Передумови реформування відомства. Від Центральної Ради, яка також не встигла внести серйозних змін і в тюремні справи Тимчасового уряду, гетьман отримав всі місця ув’язнення колишньої Російської імперії, розташовані в українських губерніях. Вони входили до складу спільних штатних розкладів, визначених владою міністра юстиції і начальника Головного тюремного управління царського уряду 33. На час приходу П. Скоропадського до влади тюремні інституції підлягали Міністерству судових справ УНР. Їх матеріальне становище було досить важким. Недостатність державного фінансування позначалася на забезпеченні як тюремного персоналу, так і в’язнів. Для прикладу наведемо свідчення про тюремні заклади на Київщині.

На початку березня 1918 р. губернський інспектор звернувся до начальника Головної тюремної управи УНР з проханням про термінову допомогу через жалюгідне становище підлеглої йому тюремної сторожі.

Зокрема він писав: «Одежа дозорців прийшла у шмаття. Вони не одержували за 1915–1917 рр. нічого, крім грошей за чоботи і черевики з обрахунку середніх цін. А їм належало мати: шинелю на 3 роки, мундир – 1 рік, по одному капелюху зимовому і літньому – 2 роки, башлик – 5 років, пас шкіряний – 2 роки, пара пальчаток – 1 рік, куртка – 3 роки, пара черевиків – 1 рік, шапка – 1 рік, плащ – 4 роки; а для жінок ще й кохта зимова на 1 рік і дві літніх на 3 роки, спідниця зимова і літня на 2 роки кожна». (Такі ж норми речового задоволення тюремної сторожі залишилися й за гетьманату).

Крім речової проблеми, інспектора хвилювали, насамперед, питання чисельності тюремних кадрів. З проголошенням у ІІІ Універсалі Центральної Ради 8-годинного робочого дня штатна кількість тюремних дозорців на Київщині (442 чоловіки і 33 жінки) виявилась недостатньою. Начальники в’язниць зверталися до губернської інспекції з поданнями про збільшення тюремної сторожі. Додаткова її потреба за повідомленнями з місць становила 273 особи. Знайти ж бажаючих зайняти тюремні посади, з огляду на скорочення державного фінансування, було майже неможливо.

Тому інспектор пропонував Головній тюремній управі не збільшувати кількість тюремних дозорців, а використовувати їх «тільки для охорони в помешканні в’язниці і за для виконання таких функцій, які необхідні для спокійного і правдивого тюремного життя. Для охорони ж в’язниці зі двору, а також од втечі в’язнів з мешкання і подавлення неспокою між ними повинна бути зазначена військова частина як більше організована і здібна охороняти в’язницю від різних нападків».

Проте тюремної сторожі не вистачало й для внутрішньої варти.

23 березня тюремний інспектор Київщини зробив чергову доповідь центральній тюремній адміністрації, де вказав, що, «маючи на увазі несвоєчасніть виплати задоволення через причини: 1) відсутність кредитів, 2) недостача грошових знаків у казначействах і 3) повільність у переказах сум казначействами і поштою, а також маючи на увазі зовсім недостатні для життя оклади утримання, серед дозорців виявляється масове бажання кидати уряд і великий упадок дисципліни, що вводить у безвихідне становище Начальників в’язниць, безсилих тому встановити який треба порядок і варту у в’язниці» 34.

Державних коштів у той час було недостатньо не лише на утримання тюремного персоналу, а й на господарські потреби в’язниць.

Так, 24 квітня 1918 р. до київського губернського тюремного інспектора з листом із позначкою «екстрено» звернувся начальник Черкаської міської в’язниці. Він писав: «Не отримуючи до теперішнього часу авансів на різні витрати по в’язниці, про які я запрошував у рапорті від 30 березня цього року за №474, я позбавлений можливості робити самі необхідні витрати по утриманню в’язниці, як-то: харчування тюремної коняки, підтримка необхідної чистоти у будівлі в’язниці тощо, бо всі кошти, що маються у моєму розпорядженні, в тому числі і власні арештантські гроші, а також всі можливі кредити місцевих торговців, вже давно використані і зараз я знаходжуся у самому відчайдушному становищі, відшукуючи вселякі заходи і засоби на підтримку тюремних приміщень і належного в’язниці майна» 35.

Не кращим було становище виправних закладів для неповнолітніх.

Так, до Київського Товариства землеробських колоній і режимних притулків на утримання вихованців у січні 1918 р. було перераховано лише 618 крб. 47 коп., а в лютому – 719 крб. 47 коп. Київський патронат Товариства допомоги особам, звільненим із місць ув’язнення, отримав у січні – лютому 1918 р. 1 001 крб.

Відверту характеристику загального стану справ у тюремному відомстві за часів Центральної Ради дає квітневий лист київського губернського тюремного інспектора до комісара Головної тюремної управи О. Монкіна.

Слушно навести витяги з нього: «Пережившие в течение более годичного периода ряд глубоких потрясений, сопровождавшихся неоднократными разгромами некоторых тюрем, насилием над служащим персоналом, тюремные учреждения каждый раз немедленно возобновляли свою тяжелую и ответственную деятельность, продолжали функционировать. Такого рода, скажу прямо, подвиг совершался благодаря исключительно глубокой преданности служащих своему делу и сознанию служебного долга. Между тем, какой-то печальный рок тяготеет над служащими по тюремному ведомству: они остаются по-прежнему изолированными от той массы служащих других ведомств, служба которых давно и неоднократно обеспечена соответствено действительным современным жизненным потребностям.

Все ходатайства мои об улучшении материального положения служащих, инициатива и законодательные предположения Центральных управлений об увеличении окладов не осуществляются до сего времени, встречая стойкие препятствия, обусловленные рядом событий за последние 8 месяцев.

С грустью и тревогой я начинаю наблюдать наступление грозных признаков развала тюремного дела, необеспеченность служащих заставляет их бросать службу и искать более выгодной; более сознательные работники также не в состоянии бороться с нуждой, невыносимой вследствие дороговизны и несвоевременной получки и без того недостаточного содержания. Остающиеся еще на службе подавлены нуждой и не видят просвета в будущем. Понижается работоспособность, всплывает какая-то апатичность к делу и вообще гаснет дух.

К Вам, Глубокоуважаемый Александр Владимирович, как давнишнему члену нашей тюремной семьи, обращаюсь с просьбой во имя тюремного дела приимите меры к скорейшему проведению в жизнь надлежащего материального обеспечения тюремных служащих, этим достигнута будет не только справедливая оценка службы и деятельности тружеников, но это придаст бодрость и силы наладить дело и повести его надлежащим образом» 36.

Отже, нагальність тюремного реформування в Українській Державі була очевидною. Забезпечення надійної тюремної охорони розглядалося урядом П. Скоропадського як один із факторів ліквідації важкої анархо-кримінальної ситуації в країні. Але гетьман не став руйнувати добре налагодженого російського тюремного механізму. Сутність його реформування в цій галузі полягала у відновленні дійового центру управління старими місцевими тюремними інституціями.

Організаційно-штатна структура. Реформування тюремних інституцій почалося з Закону, затвердженого гетьманом 15 липня 1918 р. Відтепер при Міністерстві юстиції (колишнє судових справ) закладалося Головне управління місцями замкнення (далі ГУМЗ) з Головною інспекцією пересилання в’язнів (ГІПВ). Закон вводив у дію Статут ГУМЗ і ГІПВ і нові штати тюремного відомства. Службовці Міністерства судових справ, крім призначених на посаду шляхом затвердження цього закону, в разі непризначення на інші посади, залишалися поза штатом. З коштів Державної скарбниці за час, починаючи з 1 червня 1918 р., відпускалося 1 172 616 крб. 66 коп. на погашення видатків, які виникли по міністерству. Щорічно на його подальші потреби планувалося відпускати 2 010 200 крб. Статут ГУМЗ і ГІПВ визначав нормативні засади їх діяльності – російське імператорське законодавство (ст. 773, 773 1 -8,10 -22, т. I, ч. 2. Зв. Зак. по прод. 1912 р.; і ст. 70., т. XIV Зв. Зак. по прод. 1912 р.) і постанова Тимчасового уряду від 26 квітня 1917 р.

ГУМЗ підлягали всі тюремні інспекції і місця ув’язнення Української Держави, за винятком арештантських помешкань Державної варти. При ГУМЗ закладалася Рада для розгляду справ за поданнями міністра юстиції або головноуправляючого. До її складу входило керівництво ГУМЗ (начальник, його помічники, начальники відділів, юрисконсульт і лікар для особливих доручень в медико-санітарних справах), а також голова Київської судової палати або голова одного з її департаментів за вибором загального зібрання всіх департаментів; прокурор цієї ж палати або один з його товаришів; голова Київського окружного суду або один з його товаришів чи членів суду за вибором загального зібрання відділів суду; голова з’їзду мирових суддів Київського округу або один із суддів за вибором з’їзду; один із присяжних повірених округу Київської судової палати за вибором ради присяжних повірених; представник Київського міського самоврядування; представник київських товариств охорони осіб, визволених з місць ув’язнення за вибором цих товариств; представник київських товариств виправних закладів для неповнолітніх за вибором цих товариств.

Штати ГУМЗ складалися з начальника управління (річне утримання 18 000 крб. з наданням йому безкоштовного державного помешкання), його старшого (15 000 крб.) і молодшого (12 000 крб.) помічників, трьох начальників відділів (10 000 крб.), інспектора (10 000 крб.), лікаря для особливих доручень у медичній санітарії (9 000 крб.),юрисконсульта (10 000 крб.), трьох старших (7 200 крб.) і дев’яти молодших (6 600 крб.) діловодів з помічниками (5 400 крб.), бухгалтера (7 200 крб.), екзекутора–скарбника (5 400 крб.), архіваря – завідуючого дактилоскопічним бюро (5400 крб.), журналіста-реєстратора (5 400 крб.), бібліотекаря (5 400 крб.), секретаря начальника управління (5 400 крб.), двох старших (5 400 крб.) і трьох молодших (3 600 крб.) кандидатів на тюремну посаду, шести практикантів (1 800 крб.), двох кур’єрів (2 400 крб.), а також канцелярських урядовців 1-го ряду – дев’яти (4 200 крб.), 2-го ряду – дев’яти (3 600 крб.), 3-го ряду – 12 (3 000 крб.). Загалом на утримання 79 службовців управління витрачалося щорічно 411 200 крб. Кількість посад ГІПВ, яка теж підпорядковувалась начальнику ГУМЗ, була дещо меншою: головний інспектор (10 000 крб.), його помічник (8 400 крб.), діловод (6 600 крб.), його помічник (5 400 крб.) і канцелярські урядовці – по одному кожного з трьох рядів (4 200 крб., 3 600 крб., 3 000 крб.). Разом їх утримання коштувало державі 41 200 крб. 37.

За Законом від 15 липня 1918 р. реформуванню підлягали і місцеві тюремні інституції, які раніше не мали визначеного для кожного з них зокрема штату службовців. Для восьми губернських і Миколаївської міської тюремної інспекції, а також територіально підлеглих їм місць ув’язнення з 1 квітня 1918 р. встановлювався єдиний розпис службової плати посадовим особам. Таврійська губернія своєї тюремної інспекції не мала. Місця ув’язнення, розташовані на її території, підлягали Херсонській губернській інспекції. Дев’ять тюремних інспекцій Української Держави відповідно до значення підлеглих їм в’язниць і району їх компетенції було поділено на два розряди. До першого віднесли Київську, Харківську, Катеринославську і Херсонську. до другого – Волинську, Миколаївську, Кам’янець-Подільську, Полтавську і Чернігівську інспекції.

Оклади утримання за рік для інспекцій 1-го і 2-го розряду відповідно становили: інспектор – 9 600-9 000 крб., його помічник – 7 200-6 600 крб. Розмір платні діловодам і бухгалтерам інспекцій залежав не від розряду, а від місцевості. Вищим він був у Києві, Харкові і Катеринославі – 5 000 крб., в інших місцевостях – 4 700 крб., їхні помічники отримували відповідно 4 200 і 3 900 крб. Для канцелярських службовців всіх тюремних закладів вищий щабель платні встановлювався ще й в Одесі. Канцеляристи трьох рядів отримували відповідно 3 900-3 000 крб., 3 450-2 700 крб., 3 000-2 100 крб. річних.

Залежно від кількості місць для в’язнів місця ув’язнення, підлеглі тюремним інспекціям, поділялися на п’ять рядів. До першого належали шість найбільших в’язниць: Харківська каторжна тюрма – 1 200 м., Миколаївський виправний арештантський відділ – 1 214 м., Київська губернська тюрма – 1 211 м., Одеська тюрма – 1 142 м., Херсонська каторжна тюрма – 1 215 м., Харківська губернська тюрма – 920 м. До другого – також шість в’язниць місткістю 500 – 700 в’язнів: Полтавський виправний арештантський відділ – 641 м., Єлісаветградська тюрма – 588 м., Миколаївська каторжна тюрма – 537 м., Херсонська губернська тюрма – 537 м., Катеринославська губернська тюрма – 581 м., Житомирська губернська тюрма – 500 м. До третього ряду увійшло 12 виправних арештантських відділів і в’язниць місткістю 250 – 400 в’язнів: Печенізький виправний відділ – 404 м., Вінницька в’язниця – 377 м., Андріївський виправний відділ – 373 м., Кам’янець-Подільська в’язниця – 370 м., Миколаївська №1 тюрма – 360 м., Бердичівська тюрма – 327 м., Луцька тюрма – 349 м., Бахмутська в’язниця – 300 м., Полтавська тюрма – 300 м., Чернігівська в’язниця – 300 м., Катеринославський виправний відділ – 257 м., Кам’янець-Подільський виправний відділ – 253 м. До четвертого ряду належало 12 повітових в’язниць, розрахованих на 150 – 200 в’язнів: Кременчуцька, Пинська, Луганська, Бердянська, Мелітопольська, Уманська, Черкаська, Миргородська, Ізюмська, Сумська, Гомельська і Ніжинська. До п’ятого ряду входили всі інші місця замкнення України. Їх особовий склад забезпечувався за трьома категоріями також залежно від кількості арештантських місць: 100 – 150 м., 50 – 100 м., до 50 м.

«Штатний розклад управлінь окремими місцями замкнення передбачав:

НАЗВА ПОСАДИ

Кількість осіб

Платня на рік у крб.

Клас
посади

Ряд по пенсії

одному

всім

Начальник місця замкнення:

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

IV………………………………..

V…………………………………

 

6

6

12

12

80

 

6000

4800

4200

3600

3000

 

36000

28800

50400

43200

240000

 

VI

VI

VII

VIII

VIII

 

III ст. I

III ст. I

IV

V

V

Старший помічник начальника

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

 

6

6

12

 

4200

3500

3000

 

25200

21600

36000

 

VII

VIII

IX

 

IV

V

VI

Помічник начальника

I ряду……………………………

I I………………………………...

 

24

54

 

3600

3000

 

86400

162000

 

VII

IX

 

V

VI

Старший лікар

12

5400

54800

VII

 

За медич. станом

Молодший лікар

82

3600

293200

VIII

Старший фершал

12

2700

32400

IX

Молодший фершал

164

2400

393600

X

Священик

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

IV………………………………..

 

6

6

12

12

 

3600

3000

2400

1800

 

21600

28000

28000

21600

 

 

Диякон або псаломщик

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

IV………………………………..

 

6

6

12

12

 

2400

1800

1400

1000

 

14400

10800

16800

12000

 

 

Вчителі

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

 

12

6

12

 

3600

2700

2400

 

43200

16200

28800

 

VIII

IX

IX

 

V

VI

VI

Бухгалтери тюремних контор

I ряду……………………………

I I………………………………...

 

12

18

 

3600

3000

 

43200

54000

 

VIII

IX

 

V

VI

Діловоди тюремних контор

I ряду……………………………

I I………………………………...

 

18

76

 

3600

3000

 

64800

228000

 

IX

X

 

VI

VII

Урядовці тюремних контор

I ряду……………………………

 

I I………………………………...

 

I I I……………………………….

 

10 - 8

 

20 - 124

 

290 -162

 

3450 - 3000

3000 - 2700

2400 - 2100

 

34500 - 24000

60000 - 334800

48000 - 340200

 

IX

IX

X

X

 

X

 

VI

VI

VII

VII

 

VII

На утримання лікарям і церковному приходу в деяких тюрмах V ряду, а також взагалі на платню запрошеним лікарям спеціалістам і зубним лікарям і на платню духовенству іншої віри

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

236000

 

 

Р А З О М:

1058

 

3215.300

 

 

ПРИМІТКА I. Показані в цих штатах вищі оклади канцелярських урядовців кожного ряду надаються в таких тюрмах: Харківських каторжній і губерніальній, Київській губерніальній, Одеській і Херсонській каторжній.

ПРИМІТКА II. Розклад зазначених в цьому штаті посад по окремих інституціях надається Начальникові Головного Управління Місцями Замкнення».

За станом на 4 червня 1918 р. українські тюремні установи нараховували 23 855 загальних і одиночних місць для в’язнів. Територіально вони поділялися: Київщина – 2832/106, Волинь – 1566/211, Херсонщина – 2387/222, Харківщина – 3869/461, Таврія – 1089/55, Одеса – 678/407, Миколаїв – 2053/46, Полтавщина – 2090/193, Чернігівщина – 1907/86, Катеринославщина – 1831/105, Поділля – 1641/57 38. Розрахунки ГУМЗ на 12 листопада вказували на наявність у пенітенціарних закладах України 24 628 місць для в’язнів. Користуючись нормами кількості людських місць, які передбачались для охорони одному тюремному дозорцю згідно зі ст. 25 «Устава о содержащихся под стражею», міністр юстиції встановив загальну потребу тюремної сторожі – 4 537 осіб. Фактична ж її кількість становила 4 000 осіб. До кінця року ГУМЗ планувало залучити до тюремної сторожі що найменше 400 нових дозорців. «Встановлювався нормальний склад дозорців для місць замкнення різного обсягу:

 

Порівняльна таблиця нормального складу дозорців місць
замкнення різного обсягу

Назва посад дозорців, а також назва варт і черга нарядів

Обсяг помешкань для в’язнів,
кількість варт і дозорців

До 100 місць

До 200 місць

До 400 місць

До 600 місць і більше

Старші дозорці

1

2

4

5

Дозорці при воротах

2

2

3

3

Дозорці на вартах:

на надвірних добових вартах

на внутрішніх добових вартах

 

7

7

 

11

18

 

16

36

 

20

49

Дозорців при походках

3

3

6

7

Чергові по господарству

-

1

2

3

Чергові по конторі

-

1

2

3

Запасні

2

4

7

10

Р А З О М

22

42

76

100

В середньому один дозорець припадає на таку кількість місць для ув’язнених

4,5

4,76

5,26

6

Загальні витрати на тюремну сторожу передбачали:

Назва посади

Кількість осіб

Річний розмір платні в крб.

одному

всім

Старші дозорці

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

 

80

160

160

 

2700

2400

2100

 

216000

384000

336000

Молодші дозорці

I ряду……………………………

I I………………………………...

I I I……………………………….

 

800

1600

1600

 

2100

1920

1800

 

1680000

8072000

2880000

РАЗОМ

4400

-

8563000»

 

Забезпечення тюремних установ. Завершив реформування тюремних інституцій Української Держави Закон від 25 листопада 1918 р. Цей нормативно-правовий акт остаточно затвердив їх єдиний штатний розклад. У розпорядження міністра юстиції з коштів Державної скарбниці асигнувалося 7 млн. 596 тис. крб., з яких витрачалося: на утримання урядовців тюремних інспекцій – 414 133 крб., управлінь місцями замкнення – 2 028 333 крб., особового складу тюремної сторожі – 5 330 400 крб.; на канцелярські видатки тюремних інспекцій – 59 800 крб. і управлінь місцями замкнення – 123 334 крб. 39. Загалом на 1918 р. бюджетний розпис статей видатків Міністерства юстиції по тюремній частині мав такий вигляд: утримання центральних установ – 361 148 крб., місцевих установ – 531 761 крб., різні видатки адміністрації – 55 000 крб., управління місцями замкнення та тюремна сторожа – 11 148 095 крб., конвойна сторожа – 237 603 крб., утримання в’язнів – 22 019 200 крб., наймання та утримання тюремних помешкань – 7 174 060 крб., перевіз в’язнів та конвою по залізницях – 50 000 крб., перевіз в’язнів та конвою по грунтових та водяних шляхах і перевіз ладунку – 60 000 крб., спорудження та ремонт будинків і купівля нерухомого майна – 3 500 000 крб., допомоги на різні випадки – 237 750 крб., різні видатки – 10 503 820 крб. У цілому на утримання тюремного відомства в гетьманському бюджеті передбачалося 55 914 443 крб. 40.

Але швидко направити такі значні кошти за статтями призначення було не просто. Влітку 1918 р. ситуація з матеріальним забезпеченням українських пенітенціарних закладів залишалася напруженою. Так, 11 червня до київського губернського тюремного інспектора з Таращанської повітової в’язниці, яка залишилася без начальника, що за власним бажанням покинув службу, надіслав листа старший дозорець Яцевський.

Він писав, що «в’язниця знаходиться у нещасному становищі. Із 12 дозорців залишилося 4. І ті заявили, що служать тільки до неділі. Якщо не отримують платні, ідуть додому. Я всіма силами намагався упросити послужити. Але все це марно, тому що до кожного дозорця приходить жінка і зі сльозами говорить: «Кидай тюрму». Арештанти 5 днів годувалися на свої кошти, а деякі були голодні. З сьогоднішнього дня німці взяли арештантів на свої харчі. Дозорці отримують хліб і борщ».

Отримавши цього листа, 5 липня тюремний інспектор Київщини Степанов був вимушений доручити тимчасове виконання обов’язків начальника Таращанської в’язниці одному з класних чинів повітової Державної варти. А 28 липня було призначено постійного начальника – урядовця Шумського. Таращанська справа викликала особисте втручання начальника ГУМЗ А. В’язлова. 12 липня він доручив губернському інспектору провести з цього приводу службове розслідування, зазначивши, що «такі події у тюрмах повинні ширше досліджуватись з докладним повідомленням про це управління» 41.

18 липня до бердичівського повітового коменданта звернувся голова місцевого відділення Товариства піклування про тюрми з листом такого змісту: «Через відсутність на базарі харчів і крайню необхідність довольства арештантів в’язниці прошу Вашого розпорядження про відпуск за готівковий рахунок із місцевого інтендантського складу підрядчику Пеку: 400 пуд. сухарів, 75 пуд. гречаної крупи, 15 пуд. сала і 10 пуд. цукру. В’язниця залишилась зовсім без продовольчих продуктів і незадоволення цього прохання загрожує голодом арештантам, що може викликати безпорядок» 42.

14 серпня з подібним проханням до губернського тюремного інспектора звернувся голова Київського Товариства землеробських колоній і режимних притулків. Він писав, що «Київська виховна колонія для малолітніх розпочала збирання врожаю. Це викликає у зв’язку з дорожнечею робочих рук великі одночасні витрати. Незвичайно зросла дорожнеча продуктів харчування значно збільшує статтю кожнодених витрат. Настає час поточного ремонту споруд і заготівлі зимового облаштування для вихованців. Тому, бажаючи вийти із тимчасової кризи і зберегти установи від важких її наслідків, комітет товариства покірно прохає надати йому п’ять тисяч карбованців в рахунок коштів, що будуть передбачатися для колонії від Тюремної Інспекції на утримання вихованців» 43.

Початок осені 1918 р. визначився певною усталеністю громадського порядку і налагодженням управління в багатьох галузях діяльності державного механізму, одначе не приніс загального поліпшення стану справ у тюремному відомстві. На наш погляд, на заваді цьому стала обмеженість соціальної спрямованості гетьманського тюремного реформування. Серед основних суб’єктів кримінально-караних відносин, якими є тюремна сторожа і в’язні, урядова увага за гетьманату зосереджувалася майже виключно на перших.

З самого початку свого керівництва нова центральна адміністрація тюремного відомства пильну увагу стала приділяти матеріальному забезпеченню підлеглих службовців.

Вже на другий день після прийняття Закону від 15 липня начальник ГУМЗ А. В’язлов обіжно надіслав губернським тюремним інспекторам таку телеграму: «Нові оклади утримання інспекцій, адміністрацій, дозорців тюрем ухвалені Радою Міністрів для введення з першого травня тікучого року. Для заспокоєння всіх урядовців прошу це оголосити. Негайно прошу телеграфувати кількість налічних і дійсно потрібних помічників начальників тюрем, старших і молодших дозорців, всього іншого персоналу в кожній тюрмі».

Водночас з проблемами платні службовцям вирішувалися питання належного їх озброєння. 20 червня було надіслано обіжник до тюремних інспекторів з наказом начальника ГУМЗ про повідомлення його щодо наявності зброї у сторожі місцевих тюремних закладів. Крім того, зазначалося, що «належить повідомити Головне управління, де і в яких в’язницях була пограбована більшовиками зброя, і чи складені на пограбування акти». Доповіді про виконання цього наказу дають уявлення про озброєння гетьманської тюремної сторожі. Так, на 140 дозорців Київської губернської тюрми приходилося два кулемети системи «Кольт», 126 гвинтівок «Мосіна», 30 гвинтівок «Бердана», 30 гвинтівок іноземних систем, 20 трилінійних карабінів, 12 560 набоїв до них, 10 револьверів «Наган», 1 500 набоїв до них, 10 шабель драгунського зразка, відповідна шкіряна амуніція для зброї. В інших місцях ув’язнення на Київщині зброя була переважно тих само систем. У деяких повітових в’язницях на озброєнні дозорців стояли, крім «Наганів», револьвери «Сміт і Вессон», «Іверс і Джонсон». За доповідями, загалом зброї вистачало, місцеві тюремні начальники прохали здебільшого про заміну іноземних револьверів на «Нагани», гвинтівок «Бердана» – на «Мосіна». Амуніції майже скрізь було недостатньо 44.

Гетьманський уряд докладав значних зусиль для заохочення служби в тюремному відомстві.

Так, постановою від 25 листопада 1918 р. було визначено збільшені щорічні пенсії колишнім службовцям за часів імперії і Тимчасового уряду: начальнику Херсонської губернської в’язниці В. Єфим’єву – 2 350 крб., Полтавському губернському інспектору М. Мустафіну – 1 325 крб., начальнику Полтавського виправного відділу М. Мацевичу – 1 120 крб., урядовцю Полтавської губернської тюремної інспекції О. Кулакову – 650 крб., старшому дозорцю Гадяцької повітової в’язниці І. Оксюку – 200 крб.; молодшим дозорцям в’язниц: Полтавської губернської – М. Корсуну – 200 крб., Київської губернської – Х. Литку – 200 крб., Радомисльської повітової – Є. Цвіку – 160 крб., Ніжинської повітової – А. Нагорному – 156 крб., Роменської повітової – П. Козаченку – 156 крб., Полтавського виправного відділу – Я. Бідному – 156 крб., Миколаївської каторжної тюрми – В. Чегринцю – 110 крб.; родині молодшого дозорця Кременчуцької повітової в’язниці А. Лихогуба – вдові Марії і дочкам Марії, Вірі, Ганні – 140 крб.; родині молодшого дозорця Новгород-Сіверської повітової в’язниці С. Клеви – дочкам Матроні і Тетяні – 130 крб. 45.

Досить чуйним було й ставлення до працюючих службовців. По-перше, абсолютна більшість з них займала ті ж посади, що й до гетьманського перевороту.

Так, на Київщині всі начальники тюрем були призначені ще за царату. Ними були досвідчені чиновники: Ю. Гебіх – Київської губернської, І. Поно­марьов – Бердичівської, М. Куликов – Васильківської, А. Глоба-Лото­шенко – Звенигородської, М. Усенковський – Канівської, М. Рафальський – Липовецької, П. Вронський – Радомисльської, Д. Клаунінг – Сквирської, О. Шумовський – Таращанської повітових 46.

По-друге, ті службовці, які тимчасово залишилися без посад під час реформування відомства, продовжували отримувати від держави плату.

Наприклад, у послужному списку службовця Ізюмської повітової в’язниці О. Прозорова зазначено: «10 травня 1918 р. – згідно прохання призначений позаштатним старшим дозорцем на оклад 540 крб. за рік від скарбниці, наказ №46; 1 червня 1918 р. – переведений на оклад 1800 в рік від скарбниці, наказ №150» 47.

20 серпня 1918 р. начальник ГУМЗ А. В’язлов видав наказ за №112, який залишав за штатом з державним утриманням усіх посадових осіб ліквідованого будинку Київського виправного відділу, доки вони не одержать нових призначень.

Разом з тим скорочувати кількість місць ув’язнення уряд гетьмана не збирався. Садибу Київського арештантського виправного відділу з головним будинком і майстернями, яку передали Міністерству фінансів для Експедиції заготівлі державних паперів, було вирішено побудувати за межами Києва «при умові примусової праці в’язнів», або придбати нові приміщення на 2 млн. крб. із асигнованих коштів 48.

Тюремний режим. У цілому реформування пенітенціарної системи України за часів П. Скоропадського носило однобічний характер. Піклуючись про тюремників, гетьман майже не звертав уваги на умови життя в’язнів. Тюремний режим в українських в’язницях практично не відрізнявся від царських. Його засади регламентувалися статтями «Устава о содержании под стражею» вид. 1890 р., «Устава о ссыльных» вид. 1909 р. За порушення режиму і дисциплінарні провини в’язні підлягали стягненням, що були встановлені царськими законами від 23 травня 1901 р. про дисциплінарну відповідальність утриманих під вартою. Для в’язниць і виправних арештантських відділів встановлювався такий перелік дисциплінарних стягнень: догана; позбавлення права читання, листування, побачень, купівлі на свої гроші харчів, заборона розпоряджатися половиною зароблених коштів – всі на термін до одного місяця; конфіскація заробітку на термін до двох місяців; зменшення їжі, аж до утримання лише на хлібі і воді на термін до трьох днів; замкнення в карцер: «світлий» – на термін до одного місяця або «темний» – на такий само час, але з дозволом прогулянок один раз через кожні три доби на четверту. Різні види покарання могли застосовуватися одночасно і відновлятися за вказівкою начальника в’язниці 49.

Крім того, слід мати на увазі, що більшість тюремного персоналу складали колишні царські службовці. У своїй повсякденній виховній роботі серед в’язнів вони використовували старі форми і методи, система застосування яких відповідала стійкому психологічному стереотипу російського тюремника. Тюремна адміністрація користувалася старими, надрукованими ще за царя, бланками, обліковими формами, правилами діловодства.

Наприклад, у Харківській каторжній тюрмі, як і раніше, на в’язня складався постатейний список за номером з дактилоскопічним листком арештанта. Його графи передбачали: «категорія засланця», «прямує в оковах (ніжних чи ручних кайданах) чи без оковів», «може прямувати пішки чи не може», «чи потребує особливого пильного нагляду і на яких підставах», «склад родини засланця з позначкою про місце мешкання», «прикмети в’язня», «з якого звання походить» (малася на увазі станова належність – О.Т.), «чим займався до засудження», «освіта», «віросповідання», «яким судом засуджений (військовим чи цивільним)», «в котре засуджений», «сутність вироку», «час вчинення злочинного діяння і термін відрахування тюремного строку», «коли присуд приведений до виконання»50.

Разом з тим демократичний вітер 1917 р. певною мірою торкнувся й свідомості колишніх царських урядовців, зокрема їхнього уявлення про істотні права і свободи людини, що суб’єктивно викликало деякі пом’якшення режиму в окремих пенітенціарних закладах. Цікаво навести з цього приводу випадок, що стався в Одесі.

8 листопада 1918 р. на ім’я Одеського міського отамана генерала Мустафіна надійшла скарга від начальника міської тюрми капітана Перелішина на неправомірні, на його погляд, дії товариша прокурора Одеського окружного суду Бонгарда. Перелішин вказав, що «наглядаючий за тюрмою п. Бонгард дозволив порушити Загальну Тюремну інструкцію, видавництва 1916 р., ст. 268, в якій говориться, що «побачення в’язнів, за винятком тих, які відбувають при тюрмі арешт, а також неспроможних боржників, дозволяється не інакше, як через грати». Виняток може бути допущений для хворих, як в’язнів, так і відвідувачів. Крім того, побачення підслідним, карним надаються за згодою не Прокурорського нагляду, а адміністративної влади».

Скарга потрапила для розгляду до прокурора Одеської судової палати, якому 20 листопада прокурор Одеського окружного суду пояснив, що не вбачає у діях свого підлеглого злого наміру. Дійсно, з формальної точки зору п. Бонгард не мав права дозволяти побачення зазначеним категоріям в’язнів, порушуючи інструкцію. Але ж, на думку прокурора, його товариш «рахувався з житєйськими обставинами», звернувши увагу на те, що серед відвідувачів було багато людей похилого віку, а серед в’язнів не було небезпечних рецидивістів. Крім того, прокурор зазначив, що капітан Перелішин міг запросити дозвіл на побачення «без грат» у вищої тюремної влади, а потім діяти за її рішенням. Взагалі ж прокурор вважав, що скарга п. Перелішина – це «помста за те, що помічника начальника тюрми Дичковського намагалися викрити в отриманні хабара від в’язня А. Білих» 51.

Певні надії на покращання життя в’язнів ГУМЗ пов’язувало з фахівцями, яких залучали до роботи в тюремних закладах. Постановою Тимчасового уряду від 29 липня 1917 р. (Зібр. Узак. і Розпор. Уряд. №197 ст. 1184) до складу управлінь місць ув’язнення було введено нові посади – бухгалтерів, учителів і рангових канцелярських урядовців. Гетьманський Закон від 15 липня 1918 р. також підтвердив їх офіційність. Але призвести до докорінних змін це не могло. Тим більше, що чіткого розподілу допоміжного персоналу за місцями ув’язнення не існувало, оскільки начальник ГУМЗ згідно зі ст. 28 «Устава о содержании под стражею» за необхідності мав право його переміщення з однієї установи в іншу 52.

За Законом від 25 листопада 1918 р. допоміжний персонал було введено до штатного розкладу кожного окремого тюремного закладу. Але обіжником начальника ГУМЗ від 29 листопада вводився жорсткий режим використання коштів на утримання цих службовців, що не могло сприяти швидкому комплектуванню нових посад.

Зокрема, в обіжнику зазначалося, що «раніше посади бухгалтерів і вчителів існували, але утримувалися частково із скарбових кредитів, частково із спеціальних фондів відомства». Тому «витрати, що були зроблені за рахунок економії коштів органів Товариства піклування про тюрми і виправні відділення, а також витрати із заробітних коштів на утримання осіб, які призначені на посади за новим розкладом, підлягають відшкодуванню в ці джерела із штатних кредитів тюремних товариств з розрахунку від часу призначення цих осіб на посади». Відшкодовувати ці кошти начальники тюремних закладів повинні були з оглядом «на обставини військового часу».

А надалі витрати із спецфондів могли робити лише за дозволом ГУМЗ. До того ж начальник ГУМЗ рекомендував місцевим тюремним урядовцям замість обіймання штатних посад запрошувати лікарів-спеціалістів: хірургів, окулістів, стоматологів та ін., а також священиків за вільним наймом. Про потрібні для цього кредити доповідати ГУМЗ.

Незважаючи на певні бюрократичні перешкоди, посади вчителів і канцеляристів вдалося укомплектувати. Вже 10 грудня начальник Київської губернської тюрми надіслав до інспектора списки для затвердження кандидатів на посади двох бухгалтерів, трьох діловодів, двох учителів. Натомість про лікарів було повідомлено, що їх не достає у зв’язку із пошестю тифу 53.

Отже, залучення до роботи в тюрмах фахівців, діяльність яких мала покращити становище в’язнів, відбувалося вже в час агонії гетьманського режиму і тому не могло суттєво вплинути на стан тюремних справ.

На тяжкі і без того умови життя в’язнів впливали й інші негаразди. Так, 4 червня 1918 р. В. Рейнбот, який на той час очолював тюремні інституції, був вимушений порушити перед Радою Міністрів питання про надання додаткового кредиту на суму 35 777 крб. для негайних ремонтно-будівельних робіт у місцях ув’язнення. Своє звернення він мотивував аварійним станом окремих арештантських помешкань і порушенням у них вимог мінімальних норм площі на одного в’язня (1,25 – 1,5 кв. сажені приміщення, включно площу коридорів і господарських будівель, товщину стін) 54.

Через незадовільний санітарний стан у багатьох тюрмах здоров’ю в’язнів загрожували різні хвороби. 28 травня 1918 р. до Київської міської управи звернувся начальник «Будинку для заарештованих за присудом мирових суддів в м. Києві».

Він зазначив, що «через відсутність своєї лікарні і навіть аптеки всіх хворих арештантів доводиться відправляти на лікування в різні лікарні м. Києва, звідки вони повертаються через відсутність вільних місць». Начальник «арештантського будинку» прохав дозволити хворим лікуватися у лікарні Київської губернської тюрми. Але 14 червня губернським тюремним інспектором йому в цьому було відмовлено. У відмові вказувалося, що «у теперішній час в цю лікарню прибувають і хворі з повітових в’язниць, які потребують або хірургічної, або спеціальної допомоги, і при зростаючій збільшеності в’язнів в ній місць може статися недостатньо навіть для своїх арештантів. Особливо ж не бажано розміщення в лікарні губернської тюрми хворих з арештантського будинку через наявність у місті і загалом в губернії інфекційних захворювань, включно висипного тифу і віспи».

Побоювання губернського інспектора виявилися небезпідставними. 30 серпня на засіданні Київського губернського комітету Товариства піклування про тюрми було вирішено надати 1 000 крб. старшому лікарю Баранову на купівлю медикаментів до лікарні Київської губернської тюрми «для вжиття заходів по нерозповсюдженню пошестних хвороб у тюрмі і лікарні, як серед в’язнів, так і чинів адміністрації та дозорців». Ці кошти мали асигнуються через Київське казначейство з економічного капіталу Товариства 55.

Незважаючи на значні бюджетні витрати по тюремному відомству, коштів загалом було недостатньо. 6 жовтня 1918 р. міністр внутрішніх справ І. Кістяківський у листі звернувся до міністра юстиції О. Романова:

«губернські старости і міські отамани не мають адміністративної влади в тюремних справах, але їм доводиться за обов’язком служби займатися питаннями продовольчими і охорони арештантів. Хронічне запізнення асигнованих кредитів на утримання тюрем і далеко не відповідні дійсній потребі розміри їх примушують арештантів голодувати і загрожують відкритими бешкетами» 56.

Службова діяльність тюремної сторожі. За умови знаходження в Україні численного австро-німецького військового контингенту тюремні службовці загалом контролювали становище у місцях ув’язнення. За травень – жовтень колективних безладь арештантів не визначалося. Мали місце окремі втечі із в’язниць, головною причиною яких найчастіше був брак тюремної сторожі.

Так, 28 липня 1918 р. з Таращанської повітової в’язниці втік Іван Клименко, який був заарештований німецькою військовою владою за крадіжку 1 690 крб. За доповіддю київського губернського тюремного інспектора про цей випадок до ГУМЗ обставини справи були такими: о 6 годині ранку арештанти почали переносити з камер до клуні свої матраци, після чого повернулися до камер, а Клименку старшим дозорцем Яцевським було дозволено набрати води з діжки на подвір’ї. В цей час український дозорець пішов у контору в’язниці за хлібом для сніданку арештантів. Німецький вартовий, що здійснював зовнішню охорону, не помітив, як арештант вийшов через відчинену хвіртку до жіночого двору, а потім по драбині переліз на вулицю. За наслідками службового розслідування факту втечі арештанта губернський інспектор не звинувачував українських дозорців, яких залишилося на той час у в’язниці лише три, а прохав начальника ГУМЗ збільшити тюремну сторожу 57.

Найгучнішою справою була втеча 11 вересня 1918 р. п’ятнадцяти в’язнів з Катеринославської губернської тюрми.

Втікачам, які утримувалися в камері №12 тюремної лікарні, вдалося роздобути лом і лопату. Протягом 8-10 діб вони таємно готували підкоп на територію спиртового складу, який прилягав до тюрми. Землю ховали у матраци. О 5 годині ранку 12 вересня австрійський жовнір Людвиг Костецький, який стояв на посту, виявив дірку підкопу біля тюремної стіни. Проте затримати втікачів не вдалося 58.

З виводом з України союзних військ перед тюремною сторожею постали серйозні проблеми.

7 листопада подільський губернський староста Кісельов доповів у департамент Державної Варти, що «австрійські збройні частини, які проходили з Балти через Ольгополь, супроводжувані ватагою зловмисних селян, розбили тюрму, звільнили арештантів, роздали їм гвинтівки» 59. Загалом звільнили 163 в’язні, серед яких було 20 жінок, 16 адміністративних порушників, а решта – «видатні розбійники і грабіжники, з труднощами і великими клопотами затримані» 60. 15 листопада міністр юстиції прохав міністра внутрішніх справ посилити своїми підлеглими в кількості 60 осіб сторожу Київської губернської тюрми, щоб завадити масовій втечі арештантів. 16 листопада вовчанський повітовий староста Харківської губернії був змушений у зв’язку з наступом більшовицьких загонів терміново евакуювати місцеву в’язницю, оскільки настрій серед арештантів був більшовицьким 61.

18 листопада сталася колективна втеча арештантів з Таращанської повітової в’язниці під час знаходження в ній з перевіркою прокурора Уманського окружного суду. Цей випадок свідчить про недбале виконання службових обов’язків тюремною сторожею.

Так, дозорець Кустовський після обіду перепускав арештантів по троє з їдальні до камер. Але зненацька чергова трійка накинулась на нього, почала душити за горло і відібрала ключі від камер. Нападаючі стали відчиняти двері, але всі в’язні не вийшли. На крик Кустовського прибіг дозорець Макаренко, який відібрав ключі і загнав частину тих, які вийшли з камер. Вісім в’язнів все-таки вискочили на тюремний двір і втекли через ворота, що були відчинені для перепуску на побачення відвідувачів.

За відсутності зовнішньої охорони в’язниць, що до того часу здійснювалася переважно союзними військами, під час антигетьманського заколоту Директорії вони ставали легкою здобиччю повстанців. При цьому внутрішня українська тюремна сторожа майже не чинила опору тим, хто звільнював в’язнів. Таким прикладом є випадок, що стався 23 листопада 1918 р. у Таращанській повітовій в’язниці, про який 1 січня 1919 р. Київський губернський інспектор доповів вже до ГУМЗ нової влади.

Зокрема, він зазначив, що «о 9 годині вечора до тюрми під’їхали 12-15 озброєних верховців, наставили рушниці на виглядаючого у «волчок» приворотного дозорця Слободенюка і наказали йому відчинити ворота. Коли Слободенюк відчинив ворота, верховці в’їхали до тюремного двору, зійшли з коней і покликали начальника тюрми. Позаяк останнього в цей момент в тюрмі не було, то їх відвели до приміщення старшого дозорця. Приїхавші наставили на нього револьвер і наказали вести їх у корпус тюрми й там почали визволяти всіх політичних арештантів. Карні арештанти не визволялись. Таким чином було звільнено 56 в’язнів» 62.

Отже, наведені документальні матеріали дають підставу стверджувати, що гетьманське реформування пенітенціарної системи в Україні торкнулося в основному перебудови тюремного апарату за зразком колишньої Російської імперії і суттєво не покращило умови утримання в’язнів, що суперечило проголошеним принципам побудови Української Держави як правової. Навпаки, відновлення російської імперської моделі функціонування тюремних інституцій зробило суворішим тюремний режим порівняно з часом Тимчасового уряду і Центральної Ради, що під час повстання Директорії і наступу радянських загонів зробило звільнених арештантів активними поборниками повалення гетьманату.

ap21.html