§3. НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ЮСТИЦІЯ


В сучасній історичній думці 230-денне існування Української Держави в 1918 р. міцно пов’язується з перебуванням на її території німецько-австрійського військового контингенту, тобто залежність гетьманської влади від політики Берліна і Відня, про яку доводять реальні історичні факти, у висновках науковців носить аксіоматичний характер. Певні розбіжності мають місце лише у визначенні міри цієї залежності. Звичайно, що й охоронний апарат Української Держави не міг формуватися і функціонувати, не відчуваючи на собі впливу союзної військової машини. Деякі напрями українсько-німецько-австрійської співпраці в охоронній галузі попередньо вже висвітлювалися. Але ж загальний обсяг союзного втручання і в галузь гетьманської юстиції був настільки значним, що це питання вимагає окремого розгляду. Для визначення легітимних підстав діяльності союзних юстицій вбачається необхідним висвітлити характер зносин української та німецької влади.

Насамперед для цього вважається слушним розставити кілька зовнішньополітичних акцентів. Зокрема, необхідно підкреслити, що не гетьманський уряд вибирав собі союзників із числа Центральних держав, а ці союзники, які до того вже були запрошені Центральною Радою, обрали кандидата на посаду гетьмана і окреслили політичну спрямованість його кабінету. Крім того, країни іншого табору – Антанти – не в змозі були на початку 1918 р. надати Україні допомогу для захисту від російської більшовицької навали. А саме більшовицька експансія і авантюристичні соціалістичні експерименти Центральної Ради, як ми доводили в першому розділі, стали одними з головних причин анархо-кримінальної ситуації в країні.

Центрами проведення політичної лінії союзників в Україні були їхні дипломатичні місії, які очолювали: Німеччини – посол барон Мумм фон Шварценштайн, генеральний консул у Києві фон Тіль, консул у Харкові Шенштед, консул у Миколаєві Штоббе, консул в Одесі Онессейт; Австро-Угорщини – посол граф Й. Форгач, консул у Києві Гоффінгер, консул в Одесі Житковський 63.

З усіх питань співпраці німецький та австро-угорський посли зносилися з українським урядом у Києві, а консули – з місцевою українською владою. Військові представництва союзників розташовувалися: Німецьке Вище командування на чолі з генерал-фельдмаршалом Германом фон Ейхгорном – у Києві (пізніше на чолі з генералом графом Кірбахом – у Вільні), Імператорське та Королівське командування Австро-Угорської Східної Армії на чолі з генералом від інфантерії Альфредом Краусом (пізніше генерал-фельдмаршалом фон Бельцом) – в Одесі. Окреме від столиці Української Держави місце розташування вищого австро-угорського воєначальника для більш дійових зносин з українською центральною владою викликало необхідність встановлення посад спеціальних уповноважених з обох сторін. Так, у Києві діяв Уповноважений Імператорського і Королівського Верховного головнокомандуючого генерал граф Спаноччи, а в Одесі – Генеральний уповноважений Ради Міністрів Української Держави С. Гербель (пізніше Г. Раух). Угоду між українським урядом і фельдмаршалом фон Бельцем про встановлення останньої посади було надіслано до Відня австро-угорським послом графом Форгачем 1 червня 1918 р.

У цьому документі було зафіксовано, що влада Генерального уповноваженого українського уряду в м. Одесі поширюється на всю територію розташування Австро-Угорської Східної армії. Уповноважений відповідав за свою діяльність перед прем’єр-міністром України і від нього особисто отримував накази і розпорядження. До обов’язків Уповноваженого входило піклування згідно з законами Української Держави про інтереси місцевого населення, що підпадало під його юрисдикцію. На цій території у справах підтримки ладу і спокою йому підлягали всі губернські повітові старости та міські отамани. Управлінський апарат Уповноваженого копіював Раду Міністрів в мініатюрі. Його очолював директор, якому підпорядковувалися шефи адміністративних відділів, які керували діяльністю відповідно до департаментів київських міністерств. Уповноважений призначав і звільняв усіх підлеглих йому цивільних урядовців. Губернських старостів і міських отаманів він міг тимчасово усунути від виконання службових обов’язків, але остаточно справу вирішував прем’єр-міністр.

Крім того, Уповноважений міг тимчасово припинити діяльність будь-яких адміністративних інституцій, скоротити чи розширити їхній штат; призначати вибори в органи місцевого самоврядування; видавати мобілізаційні і демобілізаційні розпорядження по війську, Червоному Хресту, господарським установам і владам, що дбають про українські збройні сили; доповнити, відмінити або змінити розпорядження командирів частин, старостів та міських отаманів. Але про всі ці особливі втручання у справи державного управління він мав рапортувати прем’єр-міністру. Управління зазначеними інституціями здійснювалося Уповноваженим шляхом видачі від імені гетьманського уряду наказів, розпоряджень, обіжних листів. За невиконання своїх наказів він міг покарати адміністративно винних штрафом до 3 тис. крб. 64. При Уповноваженому українського уряду діяв уповноважений Військового міністерства. Цю посаду обіймав генеральний хорунжий В. Семенов. В його функціях було забезпечення управлінського зв’язку з командуванням Східної армії Австро-Угорщини 65.

В серпні 1918 р. прем’єр-міністр Ф. Лизогуб остаточно визначив схему зносин українських урядовців з австро-угорською військовою владою.

У його зверненні до Державного секретаря С. Завадського зазначалося: «Деякі міністерства звертаються по різним питанням до Німецького командування групи Ейхгорна відносно випадків, які бувають у місцях розподілу австро-угорських військових влад. Вслід цього маю повідомити, що по питанням, які відносяться до випадків розподілу австро-угорської влади на місцях, належить звертатись чи до мого представника в Одесі, чи до уповноваженого Генерала Імператорського і Королівського Австро-Угорського Командування Графа Спаноччи, чи прямо до Австро-Угорського командування» 66.

Розташування німецько-австрійського військового контингенту. Війська союзників, які за Брестськими домовленостями від 27 січня 1918 р. прийшли в Україну, складалися з шести німецьких і чотирьох австро-угорських корпусів. Німці розташовувалися таким чином: на Харківщині – І армійський корпус (45-та ландверна, 224-та та 91-ша піхотні, 2-га кавелерійська дивізії); на Катеринославщині – корпус генерала Кнерцера (16-та і 7-ма ландверні, 215-та піхотна дивізії, 4-та та 7-ма Баварські кавалерійські бригади); у Таврійській губернії – ІІІ армійський корпус (212-та та 217-та піхотні, 15-та ландверна дивізії); на Волині – ХХІІ резервний корпус (20-та та 22-та ландверні дивізії), на Київщині – XXVII резервний корпус (92-га та 93-тя піхотні, 1-ша кавалерійська дивізії); на Чернігівщині – ХІІ резервний корпус (35-та резервна, 11-та та 47-ма ландверні, 95-та піхотна дивізії). Австро-угорці розташовувалися: на Поділлі – ХХV корпус (54-та піхотна та 14-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Жмеринка) 155-ї угорської піхотної дивізії (Проскуров); на Катеринославщині – ХІІ корпус (9-та піхотна і 5-та гонведська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Катеринослав) 15-ї піхотної дивізії (Павлоград) і ХІ корпус, штаб якого зосереджувався в Маріуполі, з оперативним підпорядкуванням йому 59-ї піхотної (Олександрівськ) і 4 кавалерійської (Юзівка) дивізії; на Херсонщині – ХVІІ корпус (11-та та 34-та піхотні і 2-га кавалерійська дивізії) з оперативним підпорядкуванням штабу корпусу (Херсон) 7-ї кавалерійської дивізії (Єлісаветград); в Одеському градоначальстві – 2-га кавалерійська і 30-та піхотна дивізії, підпорядковані безпосередньо командуванню Східної армії, частини останньої дивізії розташовувались також в Ананіїві і Тирасполі 67. При штабах корпусів, дивізій та окремих частин як німецьких, так і австро-угорських військ існували військово-польові суди, підсудності яких за законами своїх імперій підлягали всі кайзерівські і цісарські офіцери та солдати, а також бранці військового противника і населення в окупованих країнах.

Вирішення питань про міждержавне розмежування підсудності. У лютому – квітні 1918 р. частини військ союзників України вели бойові дії на її території з анархо-більшовицькими формуваннями, що під загальним командуванням головкома Червоної армії «південних радянських республік» В. Антонова-Овсієнка намагалися здійснити збройний опір країнам Четверного союзу всупереч Брестському мирному договору. Тому відразу німецьке та австро-угорське командування в Україні зіткнулося з проблемою застосування примусу щодо громадян союзної держави. Доки узгоджувалися загальні принципи українсько-союзної юрисдикції стосовно місцевого населення, командири військових частин Німеччини та Австро-Угорщини діяли на свій розсуд.

Так, командуючий Східною австро-угорською армією 23 квітня 1918 р. доповідав у Відень: «Розпорядження верховного командування щодо здійснення правосуддя на Україні не отримані. Українські громадяни, які ображають насильницькими діями зі зброєю в руках осіб імператорських збройних сил, розстрілюються відразу ж на місці. При вчиненні інших вчинків, залежно від їх характеру, з арештованими поводяться як з військовополоненими або їх передають в український орган влади. Українські судові органи в окупованих цісарськими військами областях у теперішній час не існують. Тому вкрай необхідно це питання української підсудності визначити хоча б тимчасово, доки українські судові органи не почнуть працювати. Найпростішим було б, якби український уряд погодився з тим, щоб певні правопорушення, визначені за згодою обох сторін, розглядали наші військово-польові суди і стосовно українських громадян. Але ж навряд чи можливо чекати, що ця пропозиція була б сприйнята, тому можна було б погодитися і з українськими військово-польовими судами. В галузях австро-угорських інтересів можливо було б мати такий військово-польовий суд при кожному командуванні корпусу, наприклад, в Жмеринці, Херсоні, Катеринославі, нарешті, в Одесі. Українському уряду можна надати в його розпорядження і на його вимогу для відповідного використання австро-угорських військових прокурорів, які володіють письмовою і усною українською мовою».

Доповідь австро-угорського командуючого ґрунтувалася на результатах переговорів з урядовцями УНР.

Ще 6 квітня цісарський офіцер для зв’язку при німецькому Вищому командуванні майор Флейшман телеграфував до Відня: «У зв’язку з візитом до мене начальника українського Генштабу, натякнув я серед іншого на питання про офіцерів-інструкторів для української армії. На підставі цього обговорення нині український військовий міністр просить мене для початку про відрядження військових осіб, які працюють в галузі юстиції, з метою організації військового судочинства. Український військовий міністр був би особливо вдячний за відрядження військового прокурора при військовому генеральному адвокаті капітана Айтеля Вітошинського і військового прокурора при Військовому міністерстві (відділ №2) старшого лейтенанта Деметра Коропатники на рік для виконання службових обов’язків в українському Головному військово-судовому управлінні. Крім вказаних осіб, були б бажані для названого управління як секретарі ще чотири старші українські юристи, які мають практичний досвід і володіють французькою мовою. Для отримання робочих місць їм необхідні рекомендації Українського клубу або інших українських представництв. Винагороду повинний сплачувати український уряд кожному із військових прокурорів за особистою домовленістю. Щомісячна плата для юристів, які займатимуться юридичною практикою, в розмірі 7 000 карбованців з наданням безкоштовної однокімнатної квартири».

Цісарський уряд сприятливо поставився до пропозицій українських військових. 14 квітня офіцер штабу Східної армії полковник Кундман повідомив цісарське Міністерство закордонних справ, що переговори про відрядження австро-угорських військових юристів з метою організації української військової юстиції вже ведуться у Військовому міністерстві. А призначення на допомогу австро-угорським військовим прокурорам українських юристів «відповідає бажанням обох урядів».

Через тиждень цісарське Військове міністерство вже визначило склад фахівців юристів, яких мали відрядити до українських військово-судових установ. Генерал внутрішньої служби Штайнер 23 квітня повідомив Міністерство цісарського двору у Відні про те, що військово-юридичне відомство рекомендувало для цієї місії військових прокурорів генерала Євгена Ріттера фон Дашкевича, майора Штефана Тизовського і обер-лейтенанта доктора Деметра Коропатники.

Генерал Штайнер прохав міністра цісарського двору затвердити умови відрядження цих офіцерів. Пропонувалося, щоб Дашкевич залишався у відставці з виплатою пенсії, як і у Відні, Тизовський і Фединський вважалися у відпустці без сплати за посадою, а Коропатники мусив звільнити свою посаду у 2-му відділі Військового міністерства. Їхня службова платня за фактичним виконанням обов’язків і відшкодування переїзду в обидва кінці мали покладатися на український уряд. Кожному з цісарських юристів українська армія мала надати денщиків. Крім того, генерал Дашкевич міг взяти з собою свою родину, «витрати на різні переїзди якої теж повинен був сплачувати український уряд». Але ж, враховуючи фінансовий стан УНР, генерал Штаймер рекомендував Міністерству цісарського двору «залишити за собою право, якщо український уряд буде не в змозі вирішити питання грошової винагороди, маючи на увазі політичний характер місії, взяти на себе всі витрати» 68.

Отже, союзники не відразу категорично ставили питання про підсудність українських громадян своїм військово-польовим судам. Остаточно його в ультимативній формі поставили перед П. Скоропадським лише після того, як було вирішено усунути від влади Центральну Раду. Сумнозвісний наказ генерал-фельд­маршала Ейгхора №21 з’явився 25 квітня 1918 р., тобто після розмови генералів Гренера і Скоропадського.

Після цього вищий командувач союзників в Україні наказав: «1) Всі провини проти громадського порядку, всі карні злочини, як і всі злочинні вчинки проти німецьких і союзних військ, а також проти осіб, належних до них, підлягають виключно особливому німецькому військово-польовому суду. 2) Всі порушення громадського порядку, зокрема вуличні зібрання, забороняються. 3) Забороняється також всяка спроба порушення порядку або суспільної безпеки шляхом агітації, через друк чи якими б то не було іншими засобами. Газети, винні у таких вчинках, будуть негайно закриті. 4) Утворені українські судові органи продовжують свою діяльність у тих випадках, коли злочинні дії не підлягають покаранню згідно зі ст. 1. Ці постанови входять у силу негайно після опублікування» 69.

Через три дні з’явився аналогічний наказ командувача Австро-Угорською Східною армією №3964. Але ж це зовсім не означало, що П. Скоропадський в обмін на гетьманську булаву віддав українську людність на повну поталу німецькій військовій «Феміді», як це трактувалося в деяких виданнях. З відновленням апарату української юстиції гетьманський уряд почав домагатися обмеження юрисдикції союзних судів щодо українських громадян. Насамперед гетьману вдалося переконати союзників у недоцільності застосовувати карні норми військового часу на всій території Української Держави.

Вже на початку травня майор Флейшман телеграфував з Києва до Одеси командувачу Австро-Угорською Східною армією, що за узгодженням з цісарським Міністерством закордонних справ видаються розпорядження стосовно військової юрисдикції і виконання законів під час війни в Україні. Серед них такі:

«1. Командування Східної армії за згодою Ейхгорна вводить для своєї області розташування однакові з німецькою областю визначення покарання. 2. Розподіл відповідальності союзним і українським судам, розмежування необхідного судового провадження і його застосування до правопорушень, що розглядаються за згодою командування Східної армії і командування Ейхгорна, залишається у межах верховної влади Ейхгорна, наданої йому 26 квітня (на спільний нараді німецького і австро-угорського командування в Україні – О.Т.) і пункту 4 заяви гетьмана (під час його зустрічі з Гренером – О.Т.). 3. Якщо необхідно перевищити ці обмеження, то попередньо слід мати рішення верховного цісарського командування. 4. Введення законів військового часу зараз не входить в обов’язки цісарського верховного командування. Судова практика наших військово-польових судів повинна надавати достатній захист нашим інтересам. 5. Виконання законів військового часу не може бути визначено як норма без обмеження і без попередньої підготовки на Україні. Їхнє провадження в життя стало б небезпечним, інакше вони можуть викликати опір, і було б безглуздим, оскільки навряд чи можливо очікувати їхнього виконання. Примусове виконання покарань також неможливе через брак засобів для цього. В результаті виявляється, що таким чином викладені зобов’язання, як вони представляють наші закони, не потрібні, щоб досягнути наших цілей, наприклад, врегулювати нормальне забезпечення харчами і підтримати нормальне економічне життя на Україні. Потрібні лише обмежувальні заходи, спрямовані на забезпечення роботи залізниць, копалень і т.п., проти страйків. Бажаний результат може бути досягнуто спеціальними постановами, які повинні був би видати український уряд і які мають стосуватися не наших законів та інтересів, а виключно бути спрямовані на забезпечення нормального економічного життя Української Держави. Тому не можна вводити закони військового часу. Пропозиції стосовно українських законів у цьому напрямі необхідно підтримувати» 70.

У травні 1918 р. із урядовців Міністерства судових справ (юстиції) Української Держави було утворено комісію під головуванням товариша міністра професора С. Завадського, яка розробила пропозиції українського уряду щодо розмежування підсудності українських та німецько-австрійських судів. Пропонувалося:

«1. Обмежити підсудність австро-німецьких судів випадками: а) справи про злочини, які спрямовані безпосередньо або побічно проти австро-німецьких військ; б) справи про злочини, скоєні чинами австро-німецьких військ.

2. а) право Української Слідчої Влади розпочинати у випадках відсутності відповідних Австро-Угорських чинів провадження попереднього слідства за злочинами, спрямованими безпосередньо проти Австро-Німецьких військ, з тим, щоб слідство обмежувалося необхідними діями, а потім надсилалося за належністю Австро-Німецькому начальству; б) право Української Слідчої Влади починати попереднє слідство за злочинами, спрямованими побічно проти Австро-Німецьких військ, з тим, щоб слідчий не пізніше одного тижня від початку слідчих дій надсилав про це повідомлення німецькому начальникові, від якого потім залежить сповістити про свій намір і прийняти справу до свого подальшого провадження.

Примітка: Хотілося б, щоб заяву про бажання прийняти справу до свого подальшого провадження німецьке начальство: а) сповіщало слідчому не пізніше передачі звинувачених у відповідних справах українському суду і б) допускало до обговорення заперечення про те, що справа, як уже з’ясувалося ходом слідства, не є однією з тих, що належать німецькій підсудності.

3. Розпорядження німецького командування, щоб його судові органи за належністю сповіщали не рідше, ніж щомісяця, прокурорам сутність звинувачення та імена притягнутих до слідства німецькою владою українських громадян.

4. Допущення Вищим німецьким командуванням інформування у тих же справах прокурорів більш широкого і при тому більш частішого, ніж один раз на місяць, за умови, що прокурори будуть з’являтися за інформацією особисто або через своїх представників до властей, котрі будуть для цього вказані командуванням.

5. Розпорядження німецького командування, щоб його судові органи за належністю, склавши постанову про арешт українського громадянина, негайно надсилали копію його резолютивної частини (без мотивів) належному із прокурорів.

6. Припис місцевим австро-угорським владам, щоб вони не звільнювали своїми розпорядженнями заарештованих українською владою, не втручалися в галузь цивільних правовідносин і не зверталися з наказами до чинів Цивільного Суду на Україні, а всі свої побажання і пропозиції в тих чи інших випадках надсилали через українських прокурорів».

Пропозиції української юридичної комісії були розглянуті вищим командуванням союзників. Відповіді були надіслані 30 червня на ім’я професора С. Завадського за підписами начальника штабу німецьких військ генерала Гренера і військового уповноваженого Австро-Угорської Східної армії майора Флейшмана.

Німецька сторона погоджувалася на таке: «1) Щоб німецькі військові суди щомісячно надсилали українським прокурорам списки виниклих проти українських громадян та інших мешканців країни слідчих проваджень з визначенням провини; 2) Щоб прокурорам було надане право звертатися до німецьких військових судів з проханням про інформаційні довідки; 3) Щоб німецькі військові суди мали таке саме право, оскільки це їх цікавить, наводити довідки у прокурорів про слідчі провадження, які здійснюються в українських судах, особливо про їх безперервність».

Решту українських пропозицій було визначено так: «4) У випадках, коли українські громадяни або мешканці України звертаються за сприянням до німецьких судів, ці суди мають право освідомлюватися у прокурорів про стан даного питання з метою досягнення можливості при вирішенні справи приймати до уваги інтереси українських властей. 5) У випадках, підсудних німецьким судам, але коли ці суди не в змозі негайно розпочати слідство, українські влади можуть провадити перші необхідні дії з тим, щоб негайно передавати справу найближчому німецькому суду. 6) У випадках, коли українські судові влади, які здійснили перші слідчі дії, вагаються у підсудності справи, принципово провадження повинно надсилатися до найближчого німецького суду для вирішення суперечок про підсудність».

Така точка зору німецького вищого командування вважалася вирішеною остаточно. Для сповіщення з цього приводу розпоряджень відповідним військово-польовим судам воно прохало «якнайшвидшого надсилання німецькою мовою списку всіх прокурорів Української Держави, з вказівкою суду, при якому вони перебувають, і їхнього місця мешкання, а також губернії, де воно знаходиться».

Відповідь австро-угорської сторони майже збігалася з німецькою. Зокрема, в ній було зазначено: «1) Імператорське і Королівське Головне Командування прийняло до відома, що наказ №3964, який стосується часткового підкорення цивільного населення, включаючи міліцію (мається на увазі Державну варту – О.Т.), військово-карній підсудності, залишається в силі у попередньому обсязі, і що арештовані українськими владами злочинці, які скоїли карні дії, спрямовані безпосередньо чи побічно проти Союзних Держав або військових чинів, негайно передаватимуться Імператорським та Королівським польовим судам. Імператорським та Королівським польовим судам підсудні карні дії цивільного населення, наведені в наказі №3964, які порушують лише побічно інтереси Союзних Держав. До таких дій додаються також підбурювання та агітація проти українського уряду і здійснення натовпом вбивства, розбою, розгрому та інших загальних деліктів. Імператорське та Королівське Командування згідно:

2) Щоб українські прокурори мали право наводити довідки в Польових Судах про виниклі проти цивільного населення карні справи і щоб ці суди були зобов’язані такі довідки надавати. Це право надається українській прокуратурі лише у справах, які побічно порушують інтереси Союзних Держав. 3) Щоб Польові Суди до кінця кожного місяця сповіщали українським прокурорам списки вирішених та порушених проти українського цивільного населення карних справ. 4) Щоб українські карні суди у термінових випадках, коли прийняття справи до провадження польовим судом неможливе, провадили невідкладні дії, необхідні для забезпечення доказів. Про такі випадки повинен бути сповіщений негайно найближчий Польовий Суд і йому повинно бути передано в найкоротший термін все провадження.

Найближчі Польові Суди для прокурорів Окружних Судів:

Кам’янець-Подільського – Польова Пошта 642, Вінницького – П/П 380, Єлісаветградського – П/П 377, Одеського – П/П 240, Херсонського – П/П 436, Катеринославського – П/П 635.

5) Щоб сумніви українських судів у порушеннях (побічних) інтересів Союзних Держав вирішувалися в стадії попереднього слідства, шляхом термінового надсилання провадження Імператорському та Королівському Головному Командуванню Східної армії. 6) Щоб Польові Суди зносилися попередньо з українськими прокурорами у випадках звертання до цих судів українських громадян за захистом проти спричиненої буцімто українськими судами несправедливості. 7) Щоб Імператорське і Королівське Командування, війська, установи коротко сповіщали українських прокурорів за належністю про випадки арешту українських громадян і передачі їх українському суду або наміри звільнити із ув’язнення арештованого українськими владами. 8) Щоб поміж Австро-Угорським командуванням, військами і установами, з одного боку, та українськими прокурорам, з іншого, були встановлені письмові зносини і всі відношення надсилалися безпосередньо прокурорам.

Коменданти, війська і установи, а також судові органи у межах армії про це повідомлені».

Отже, ми бачимо, що гетьманський уряд спромігся певних послаблень в режимі дій союзних військово-польових судів, який було оголошено напередодні квітневого перевороту.

Дещо пізніше відбулося пом’якшення ставлення союзників і до режиму виконання покарань щодо засуджених їхніми судами. Наведемо звернення уповноваженого цісарського верховного командування України графа Спаноччи до українського міністра юстиції О. Романова від 24 серпня 1918 р.:

«Імператорське і Королівське Вище командування Армій зарадило, що всі українські громадяни, яких засуджено австро-угорським польовим судом на в’язницю, мають негайно відбути її в українській цивільній в’язниці під військовим наглядом. Прохаю Вашу Вельможність схотіти повідомити мене про становисько Українського Уряду до цієї справи».

Наступного дня український міністр юстиції надіслав з цього приводу листа до військового міністра, в якому зазначив, що не зустрічає «з свого боку перешкод щодо впровадження в життя викладеного вище розпорядження Австро-Угорського Вищого Командування», але хотів би почути «думку відносно порядку встановлення військового догляду над замкненими названої категорії». Проте 5 вересня генеральний бунчужний О. Рогоза відповів своєму колезі, що «військової варти немає, тому неможливо встановити вище зазначений військовий догляд» 71. Зовнішня охорона в’язниць залишилася покладеною на союзників аж до виводу їхніх військ з України. До речі, «німецька пунктуальність» не дозволяла їм навіть під час вирішеного вже питання про евакуацію покинути українські тюрми без передачі місцевій владі.

Так, серед архівних справ знаходимо доповідь начальника Київської пересильної тюрми до губернського тюремного інспектора від 29 травня 1918 р. такого змісту: «Всі помешкання тюрми, за винятком квартири начальника і квартири старшого дозорця, передані з необхідним реманентом Німецькій військовій комендатурі в особі лейтенанта Байера». В іншій архівній справі нами знайдено рапорт до того ж самого інспектора, але вже нового петлюрівського начальника тюрми сотника Лизогуба від 2 січня 1919 р. Останній писав: «Доповідаю, що вчора до мене приходив німецький лейтенант і благав, щоби не тільки тюрма, а й Арештантський дім був прийнятий від німців не пізніше 10 цього січня, позаяк вони повинні поїхати з Києва» 72.

Звичайно, що укладення домовленостей про розмежування підсудності із союзниками ще не означало їх непорушного виконання. Але слід відзначити, що український уряд продовжував гостро реагувати на кожне їх порушення з боку союзників. Наведемо витяг із журнального протоколу засідання Ради Міністрів від 5 серпня 1918 р.:

«Слухали: Повідомлення Голови Ради Міністрів про надходячі до нього відомості з місць про незакономірні дії Австро-Німецьких військових властей. Постановили: а) Прохати всі відомства надіслати до Міністерства Закордонних Справ всі, які маються в їхньому розпорядженні, дані про незаконні дії Австро-Угорських та Німецьких військових властей. б) Доручити Міністерству Закордонних Справ до отримання від відомств відповідних даних звернутися з відповідною нотою від імені Ради Міністрів до представників обох держав» 73.

22 серпня про конкретні факти втручання союзників у справи української юрисдикції міністра закордонних справ Д. Дорошенка повідомив міністр юстиції О. Романов.

Зокрема, в його листі було вказано: «29 березня. Визволення із Золотоноської в’язниці із погрозою застосування зброї військовополоненого Макса Авербаха, заарештованого українською владою за крадіжку. 2) 14 квітня. Примушення начальника Лубенської в’язниці прийняти заарештованого німцями С. Дубникова. 3) 15 квітня. Втручання озброєних німецьких офіцерів і солдатів у камеру мирового судді 3-ї дільниці Гомельського судового округу з вимогами, щоб Іцько Зелкін не поніс ніякої кари за продаж спирту. 4) 22 квітня. Розстріл без суду в м. Стара-Синява селянина Помпи. 5) 27 квітня. Відмова німецького коменданта м. Лохвиці Полтавської губернії визволити українського громадянина Луку Приліпина, який за складом злочину мав лічитися за українським прокурором. 6) 27 квітня. Арешт австрійським комендантом м. Деражні П. Гуменюка із с.Русанівка Летичевського повіту, який був звільнений українським судовим слідчим під заставу. 7) 27 квітня. Розстріл без суду і слідства селян хутору Калантаєво Черкаського повіту І. Лаврент’єва, І. Дяді, М. Паращенка. 8) 10 травня. Обстріл німецькими військами с.Сердюковки Черкаського повіту і розстріл без суду і слідства селян с.Гула Чередника і Бусмолого. 9) 16 травня. Заборона судовому слідчому німецьким комендантом с.Рудениця Гомельського повіту проваджувати попереднє слідство в м. Уваровичи. 10) 27 травня. Трус чинів польової німецької поліції у нотаря Н. Арнольда в Києві без представника української влади. 11) 7 червня. Заборона нотареві Матусевичу комендантом м. Рівно посвідчувати купчі на землі, орендуємі німецькими колоністами. 12) 17 червня. Розстріл за наказом лейтенанта Баварського уланського полку Гунштанга колоніста с.Кустарне Острозького повіту Й. Собинського. 13) 17 червня та 26 липня. Накази німецького коменданта м. Острога на Волині мировому судді прийняти незаконні вимоги колоністів Грюнвальда і Герцена і з’явитися в німецьку комендатуру. 14) 8 серпня. Наказ німецького коменданта м. Клинці мировому з’їздові і мировому судді звільнити їхні помешкання. 15) Вилучення із українських в’язниць арештантів, що лічаться за українською владою: 13 травня – Ф. Лейна, О. Бособрода із Золотоноської в’язниці; 18 травня – Й. Моргача, О. Кожина, Й Ребицького, П. Піліха із Прилуцької в’язниці; 18 червня – С. Лауфера і С. Русалановича; 21 червня – С. Четверикова із Одеської в’язниці».

Звернемо увагу на те, що більшість із визначених порушень союзників припадали на час владування Центральної Ради або на початок гетьманування П. Скоропадського, коли вище союзне командування ще не відповіло на пропозиції української юридичної комісії щодо розмежування підсудності. Незважаючи на це, міністр юстиції у зверненні до МЗС цілком справедливо домагався, «щоб вилучення із діловодства Судових Слідчих потрібних справ мало місце лишень в тому випадку, коли в розпорядженні військової влади будуть матися підвалини до передачі справи до Військового Суду; вимагання ж військової влади надсилати Судовими Слідчими справ за для одного ознайомлення надалі не повинне мати місце» 74.

Вище союзне командування в Україні досить хворобливо поставилось до заяв українського уряду про незаконні вчинки німецьких та австро-угорських військових, вимагаючи їх докладних доказів. 1 вересня Ф. Лизогуб був навіть вимушений застерегти МЗС від різких звертань до союзників з цього приводу.

У листі до Д. Дорошенка він зазначив: «Німецьке Найвище Командування повідомило мене, що Українські Офіції дуже часто передають німецьким інституціям як доказані факти тільки чутки, не перевіряючи їх вірності. Внаслідок цього може бути те, що в німецьких інституціях будуть відноситися з великим недовір’ям до таких повідомлень, котрі таким робом будуть знищені всякої вартості і, окрім цього, може бути небезпека, що буде прийняття невідповідних і недоцільних мір». Копію листа прем’єра було передано на виконання до директора департаменту законодавчих справ МЗС з дорученням міністра про «необхідність пильно стежити за тим, або німецьким інституціям не передавались як доказані факти неперевірені чутки» 75.

Водночас деякі переконливі звертання українських урядовців про порушення союзників знаходили в останніх розуміння.

Перед нами лист міністра юстиції О. Романова до німецького Вищого командування від 15 вересня 1918 р. Ось його зміст: «З надісланих до мене відомостей з’ясовано, що поліцейське відділення німецької комендатури м. Бердянська звернулося через поліцейського офіцера до міського мирового судді з письмовим проханням по цивільній справі Коган-Бергер, щоб Когану у позові відмовити. В іншому випадку комендант буде вважати себе вимушеним оскаржити дії мирового судді у належної влади. У зв’язку з тим, що втручання поліцейських установ у приватні цивільні судові справи і спроби вищевказаних установ вплинути погрозами на судочинство не може бути терпимим ні при яких обставинах, я маю честь прохати верховне командування дати по цьому певні вказівки».

Хоча і з запізненням, але 31 жовтня О. Романов отримав від німців відповідь. Начальник їхнього Генерального штабу генерал Гренер у ній зазначив, що «стосовно суперечки про наймання Коган-Бергер у великому Токмаці належним установам зроблені вказівки, що втручання німецьких військових установ у цивільно-правові суперечки мешканців між собою не повинні мати місця» 76.

Таким чином, з огляду на наведений фактичний матеріал, дозволимо собі стверджувати, що гетьманські судові органи, хоча й були обмежені у своїй компетенції, але здійснювали суверенну державну владу. Стосовно ж ролі німецьких та австро-угорських військ у функціонуванні гетьманського режиму, на наш погляд, доцільним було б навести порівняння І. Нагаєвського про те, що досить схоже після другої світової війни «діялося в Західній Німеччині, коли там перебували війська колишніх ворогів, а тепер союзників – американців, англічан і французів» 77.

Про діяльність союзних військово-польових судів у гетьманській Україні 1918 р. цікаві свідчення залишив сучасник тих подій, присяжний повірений А. Гольденвейзер. За його споминами ми маємо уявлення про характер німецького судочинства. Постійного складу військово-польового суду не існувало. Члени суду призначалися в кожному окремому випадку наказом командуючого генерала – начальника відповідної військової залоги союзників. Підготовка справи, слідство, прокурорські обов’язки, а також нагляд за виконанням вироків покладалися на «судового офіцера» (Gerichtsoffizier), посада якого передбачалася при штабі кожної військової частини або при військовій комендатурі союзників. Судовий офіцер головував на судовому засіданні і керував нарадою суддів під час узгодження ними вироку.

Судовий процес був вільним від формальностей і не особливо зв’язаний законами. Суд міг на свій розсуд підвищувати або принижувати покарання, передбачені німецьким кримінальним кодексом за відповідні порушення закону. Крім того, начальник військової залоги мав необмежене право не затверджувати і змінювати вже оголошені вироки суду. Від нього також залежали допущення на судове засідання захисників, віддача справи до суду, призначення засідань судів. Ці його повноваження, а також судово-процедурні правила викладалися в окремій друкованій інструкції Вищого військового командування Німеччини в Україні.

Але цей документ як військова таємниця цивільними особами із числа українських громадян для читання на руки не видавався. Слухання справи в судовому засіданні здійснювалося німецькою мовою. Звинувачені та інші суб’єкти судового процесу із числа українських громадян мали спілкуватися з чинами суду через перекладача.

Отже, ми бачимо, що німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу. Разом з тим маємо визнати, що судовий процес не був формальним, а спирався на систему доказів, яку наводило судове слідство. Про особисту участь як захисника при розгляді однієї із карних справ у німецькому суді А. Гольденвейзер згадував:

«Я лично не сомневался в обвинительном вердикте. Отношение судей к подсудимым, как к русским, революционерам и евреям, было явно враждебным. Флеш (судовий офіцер – О.Т.), подзадориваемый наличностью защиты, изо всех сил старался добиться обвинения. Казалось, что, каковы бы ни были результаты следствия, приговор должен был прежде всего под­держать немецкий престиж и уж во всяком случае не оскандалить Флеша.

С большим волнением возвратились мы поэтому в зал, когда нас позвали для объявления приговора. «Суд постановил, – заявил Флеш, – признать подсудимых оправданными. У суда имеются подозрения, что речи возмутительного содержания действительно были произнесены. Но следствие не дало тому достаточных доказательств…»

«Немецкая добросовестность за себя постояла», – подумал я, услышав этот неожиданно-приятный приговор.

Немецкие военно-полевые суды налагали на подсудимых очень тяжкие наказания: 5 лет тюрьмы за пустяшный проступок Гельфмайна, 21/2 года тюрьмы за нарушение приказа о выдаче оружия и т. п. могут служить тому примерами. Положение подсудимых, незнающих немецкого языка, было ужасно; произвол «Gerichtsher’а» (коменданта) и всепоглощающие функции «Gerichtsoffizier’а» мало соответствовали представлению об упорядоченном судопроизводстве. Однако если сравнить эти суды с остальными формами политической расправы, которые практиковались в то время, то придется признать, что это была еще наилучшая форма. Она была лучше административных высылок, производимых в большом количестве самими немцами; и она была несравненно лучше полицейских репрессий, за которые принялось гетманское правительство» 78.

Каральні заходи. Говорячи про поліцейські репресії, А. Гольденвейзер мав на увазі позасудові санкції, які застосовувала українська місцева влада до порушників обов’язкових постанов губернських старостів чи міських отаманів. Але, до речі, союзне військове командування теж досить часто вживало позасудові примусові заходи до місцевого українського населення. Маємо цікаві дані про кількість позасудових арештів у Новоушицькому повіті на Поділлі у червні 1918 р. Згідно з повідомленням начальника повітової варти прокурора Кам’янець-Подільського окружного суду від 6 липня за цей час арешти здійснювались неодноразово: Державна варта – 3 рази (всі за крадіжки), повітовий староста – 1 (за агітацію проти українського уряду), повітовий військовий комендант – 2 (у справі про виступ козаків), австро-угорська жандармерія і військові – 29 (за агітацію проти австро-угорських військ, грабування майна землевласників, напад на австро-угорських жовнірів, а Яков Бондарь – за «фальшування документів у земській управі»). Абсолютна більшість адміністративно заарештованих була селянами 79.

Найпоширенішими позасудовими санкціями, що застосовувались союзниками до місцевого українського населення, були контрибуції. Цей вид покарання був колективним і використовувався за неможливості персонально встановити порушників. Найчастіше контрибуції накладалися за вбивство чи поранення солдат і офіцерів союзного військового контингенту.

Наприклад, за наказом начальника Маріупольської австро-угорської залоги контрибуція на 270 000 крб. було накладено на населення порту і робітничих селищ за 5 цісарських загиблих солдат і 7 поранених офіцерів під час нападу місцевих партизан 23 і 24 липня. Контрибуція розподілялася між всіма мешканцями вказаних населених пунктів. До тих, хто її не здавав, передбачалася примусова конфіскація майна 80. Перед нами доповідь начальника варти одеському міському отаману від 1 серпня 1918 р.: «Вчера в 10 ч. вечера вольноопределяющийся младший унтер-офицер Тадеуш Левандовский 90 пехотного полка при возвращении домой на Хуторской улице был тяжело ранен револьверной пулей в спину проходящим штатским. Он скончался от ран. На город Одессу, по этому случаю, наложена контрибуция в 40 000 рублей. Об этом имею честь уведомить Ваше Превосходительство. Эта контрибуция должна быть внесена до 15 числа текущего месяца» 81.

Звісно, що утримання контрибуції не могло схвально сприйматися місцевим населенням. Щодо тих, хто відмовлявся сплачувати кошти, не поодинокими були факти застосування фізичної сили.

Наведемо для прикладу свідчення мешканця с.Богданівки Остерського повіту Чернігівщини Р. Теплюка, яке він зробив судовому слідчому 25 вересня 1918 р.: «Я затрудняюсь перечислить, кто именно тогда же уплатил деньги, но одно знаю, что контрибуция была собрана почти полностью. Дениса Теплюка, Петра Бойко, Наума Бобко и Демьяна Веленского комендант, под конвоем вартовых, не знаю зачем, заводил с площади в помещение, откуда были слышны крики, а когда указанные выше лица вышли из помещения, то жаловались, что по приказу коменданта их били шомполами. Причитающуюся с меня сумму 1 100 рублей я не мог внести сразу, т. к. такой суммы в наличности не имел. Должен сказать, что первоначально с меня причиталось 800 руб., и когда узнал, что комендант требует немедленной уплаты, то пошел по селу, чтобы одолжить у кого-либо эти деньги. Во время моего отсутствия явился вартовой, и когда жена моя сказала, что я ушел одолжить деньги, то вартовой приказал жене идти к коменданту. Жена моя Наталия Гавриловна отправилась и, как потом мне рассказывала, была выругана комендантом площадной бранью и, кроме того, комендант ударил ее три раза. Почему именно на меня было наложено еще 300 руб. контрибуции, я не знаю. Эти 300 руб. я должен был уплатить в понедельник 30 сентября. В этот день в нашем селе снова был комендант и собирал деньги с лиц, не уплативших еще своей доли, и с тех лиц, на коих была наложена дополнительная контрибуция. Сбор контрибуции сопровождался неистовством со стороны вартовых. Последние, не знаю каким образом, оказались пьяными, бродили по селу, требовали всевозможных съестных припасов, за которые платить отказывались, грозили побоями тем, кто сразу не давал, в избе Демьяна Зеленского выбили стекла, избили старуху 80-ти лет – Марию Романенко. Перечислить подробно все бесчинства варты я не могу, т. к. не ожидая окончания сбора контрибуции, и видя при каких условиях этот сбор производится, я спешил в Киев одолжить 3 000 руб.» 82.

Подібні випадки в той час траплялися нерідко. Крім того, союзні війська в ході каральних експедицій застосовували до місцевого населення й інші примусові заходи, які не визначалися судовою владою. Зокрема, це були підпали помешкань і руйнування їх за допомогою артилерії.

Наведемо кілька документальних свідчень цього.

3 серпня 1918 р. з Херсонщини до міністра внутрішніх справ було надіслано доповідь олександрівського повітового старости такого змісту: «21 липня с.р. вдосвіта з села Павлиша підійшов до м. Новогеоргієвська ескадрон 10 Драгунського Австро-Угорського полку й, оцепивши місто та встановивши гармату в напрямку міста в ½ версти, вистрілив два рази в повітря. О 4 годині ранку командуючий ескадроном ротмістр Говинер запросив до себе в. о. Міського Голови м. Новогеоргієвська Вороніна й запропонував йому зібрати в 11 год. дня все мужське населення від 16 років й, коли все було виконане, він, Говинер, оповістив населенню через того ж Вороніна зібрати й видати йому до 3-х годин дня 500 рушниць, інакше місто буде обстрілюватися бойовими снарядами й обкладено контрибуцією в 250 000 крб. О 3-й годині того ж 21 липня мешканцями було принесено всього 3 рушниці, на підставинах чого почався обстріл міста, котрий рідко продовжувався до 5 год. дня. Вистріляно 14 снарядів, при чім опісля кожного гарматного вибуху вчинявся кулеметний вогонь. В 7 годин вечора, коли Міський Голова з представниками від міста: генералом Покрасовим, підполковником Кюблером і громадянами Борисом Екслером, Петром Нестеровим та Павлом Пановим з’явився до австрійського коменданта ротмістра Говинера для условлення, то останній розклав контрибуцію таким чином: на місто Новогеоргієвськ – 135 000 крб. та 40 сорочок й на окраїни міста Новогеоргієвська – д.д. Закаміння й Прилипки Новогеоргієвської волості – 90 000 крб. та з кожного двору по одній сорочці.

На другий день, 22 липня, о 12 год. дня, представники міста внесли повністю виможну суму грошей й 240 сорочок; представники деревень Закаміння й Прилипки внесли усього 30 000 крб. та 120 сорочок. З внесеної суми по проханню делегації через 3 дні повернено Говинером: місту – 35 000 крб., котрі й звернені до міської каси; д.д. Закаміння й Прилипки повернено 20 000 крб. За для виконання накладеної контрибуції постановою Новогеоргієвської Міської Думи 21 липня ввечері була зібрана вимагаєма з мешканців міста сума розкладним чином: по 11 крб. з чоловіка обого полу, 53 000 крб., тимчасово взяті в міської каси, в д.д. Закаміння й Прилипки речі та кошти одбиралися.

За час обстрілу міста, вбита дочка місцевого громадянина І. Удо­венка – Гапка, 17 років, тяжко поранений в груди громадянин Василій Матвійович Клюєв, котрий поправляється, легко поранені: син Клюєва Василь, 12 років, дівчина Соня Абрумовна Рабинович, 18 років й громадянка Явдоха Васильовна Никитенко, 60 років. Зіпсовані в м. Новогеоргієвському помешкання: 1) Купріяна Івановича Шатацького – одбитий вугол дому, розбито 2 вікна й 5 шибок. 2) У Василя Клюєва пробита Ɂтіна дому, розбито одне вікно й окремо 6 шибок. 3) У Донченка пробитий наскрізь вугол будинку, зібрана частина стелі, знищена піч, вікно, побита дрібними осколками стіна. 4) У Якова Леонтійовича Обушка пробита наскрізь стіна дому, пошепчений коридор, 4 дверей, та 10 шибок у вікнах. 5) У Пилипа Яковлевича Донченка пробита в 3 місцях стіна столярної майстерні і розбито 4 нових скрині. 6) У Василя Микитовича Микитенка вибито вікно з рамою, пробита стеля й пошепчена частина стіни.

Зброя знесена така: рушниць – 62, рушниць для полювання – 65, самопалів – 6, холодної зброї – 66, ручних гранат – 2, газових масок – 2. Недодані спочатку 160 сорочок від м. Новогеоргієвська тепер видані австро-угорському комендантові».

14 серпня 1918 р. новоушицький повітовий староста доповідав подільському губернському старості про таке: «12 серпня в 5 год. дня через с.Вербовець із м. Мурованих-Куриловець провозилася пшениця під охороною австрійських солдатів. В с.Вербовці коні деяких підводчиків не змогли далі везти вантаж. На випадок базарного дня на ярмарочному майдані знаходилися підводи, із числа котрих австрійські солдати хотіли взяти декілька підводів. Під час розмови з австрійськими солдатами підійшов мешканець с.Вербовець Параній Самборський і почав з ними розмовляти на німецькій мові; один із австрійських солдатів вдарив Самборського прикладом, після чого натовп селян накинувся на солдатів, солдати відкрили по натовпу стрілянину. У боротьбі був вбитий один австрійський солдат, важко поранений селянин с.Мациорського Калюської волости Андрій Артемів-Кучерявий і легко поранена селянка Старої Гути Віктория Моржвинська. Гвинтівка в убитого австрійського солдата взята Дмитриєм Самборським, з якою він зник. 13 серпня вранці в с.Вербовець прибув Австрійський загін на чолі з комендантом, охопив місто і в 11 год. ранку обстріляв його гарматним і кулеметним вогнем. Від обстрілу загорілися і згоріли будівлі, належні Григорію Михайловичу Тросцинському, Федіру Дем’яновичу Тучинському і Василю Михайловичу Милькевичу. Після обстрілу австрійський загін увійшов до міста і підпалив будинок і клуню, належні Парфенію Григоровичу Самборському, запідозреному у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів, і потім примусив внести протягом 3-х годин 50 000 крб. контрибуції: з християнського населення – 35 000 крб. і єврейського – 15 000 крб. Контрибуції взято з християнського – 32 000 крб., а єврейського – 15 000 крб. Дізнання для з’ясування винних у підбурюванні натовпу проти австрійських солдатів проводжується начальником Державної варти» 83.

3 жовтня 1918 р. таємне повідомлення до директора ДДВ по освідомчому відділу надіслав київський губернський староста. Він писав: «С возвращением прошения уполномоченных Тулинецкого сельского общества сообщаю, что, как донес каневский повитовый староста, 4 августа с.г. в село Тулинец прибыл немецкий отряд для отобрания оружия и выяснил на месте виновных в убийстве в названном селе 12 июля 4-х человек из комендантской сотни и поджоге дома, принадлежащего помещику Иосифу Янковскому. На собранном при сельской управе сходе выяснено, что виновными оказались местные крестьяне: Денис Макаренко, Денис Просоровский, Деонисий Онищенко, Петр Кузьменко, Никифор Галушка, Корней Галушка, Мирон Галушка, матрос Адам Зинченко, Демид Добренко, Максим Хорошу, Афанасий Лупонос, Семен Бобырь, Леонтий Назаренко, Тимофей Галушка, и Константин (по фамилии не выясненный). Также установлено, что во время пожара из дома Янковского расхищали вещи селяне того же села: Петр Колесник, Роман Погорелый, Василий Галушка и Корней Галушка, скрывавшиеся с оружием. По распоряжению лейтенанта немецкого отряда отрядом комендантской сотни в селе Тулинцах были сожжены дома главных виновников приведенного выше преступления: Адама Зинченко, Прохора Лизогуба, Корнея Апанасенко, Матвея Галушки, Корнея Галушки и Федора Галушки и забраны по распоряжению того же лейтенанта принадлежащие этим лицам и находившиеся в домах носильные вещи, которые переданы отряду комендантской сотни, а у Корнея Опанасенко убиты две коровы и взята лошадь для нужд сотни. На сельском сходе лейтенантом немецкого отряда и лично начальником варты предложено собравшимся селянам добровольно сдать оружие, и свезти в экономию разграбленное имущество, но население оружие не снесло, заявив, что такового у них не имеется. Относительно разграбленного имущества, принадлежащего помещику Янковскому, общество заявило, что оно согласно возвратить таковое г. Янковскому, но так как часть имущества уже продана, то они согласны уплатить деньгами и для ведения переговоров с помещиком по этому делу избрали делегатов во главе со священником Колосовым. Названному обществу было предложено в течение 7 дней задержать и передать в распоряжение судебных властей скрывшихся упомянутых выше преступников, что последним также не исполнено за исключением случая, имевшего место 17 августа, когда в с.Тулинец выезжал для производства расследования помощник повитового старосты Проценко, к которому добровольно явился возвратившийся в село один из подозреваемых соучастников в убийстве 4 чинов комендантской сотни – Арсений Лупонос, который последним и был арестован и препровожден в г. Канев в распоряжение судебного следователя».

16 жовтня з подібною доповіддю до міністра внутрішніх справ звернувся губернський староста Чернігівщини. Він доповів, що «29 августа с.г. по распоряжению немецких военных властей было сожжено в селе Пятовске Стародубского уезда 94 двора и в д. Янькове 23 двора местных жителей за то, что в селе Пятовске и д. Янькове имеется более 30 человек, которые находятся в большевистских бандах, оперирующих в лесах дач Пятовска и Янькова и соседних селениях. Банда эта по уговору с некоторыми жителями села Пятовска и Янькова в ночь на 29 августа с.г. ввезла в Пятовск 4 пулемета и с четырех сторон стала обстреливать училище, в котором помещались немецкие войска. В свою очередь немецкие войска также открыли огонь по банде большевиков, которая разбежалась.

По распоряжению немецких властей был созван сход Пятовска и Янькова, где было предложено выдать лиц, участвовавших в нападении на немецкие войска, после чего было установлено, что из жителей села Пятовска участвовали в нападении Нил Пасенюк, Козьма Короткий, Климентий Подольный и Дмитрий Галушка, которые после обстрела из села скрылись вместе с бандой. Кроме того, немцами в виде контрибуции забран скот, хлеб и разное имущество, расстреляны брат большевика Савелий Суслов и житель села Осколково Миндель Рыклин, у коего имели приют большевистские банды» 84.

Отже, варто зазначити, що випадки страти військовими союзниками України її громадян без суду і слідства траплялися. Але ж безперечних документальних свідчень про це, крім зазначених у вищевказаному зверненні О. Романова до Д. Дорошенка від 22 серпня 1918 р., не відомо. Не наводили їх і радянські дослідники. Про найбільшу каральну акцію австро-угорців в Україні вказує у своїй монографії В.І. Петров. За його даними, під час придушення селянського повстання в с.Канеж Єлісаветградського повіту на Херсонщині 3 червня 1918 р. «карателі розстріляли і повісили на крилах вітряка 117 активних учасників повстання, яких виявили за сприянням місцевих багатіїв» 85. Але при цьому автор не зазначає, чи відбувався над страченими суд.

8 серпня 1918 р. в московській газеті «Вперед» з’явилося повідомлення про те, що «в с.Акимівці Ново-Покровської волості Катеринославського повіту, австро-угорськими владами за вказівкою чиновника особливих доручень при губернському старості корнета Черниці розстріляно 12 чоловік і один повішений» 86. Проте ми знову не можемо сказати, чи відбувався над ними суд.

Серед переглянутих архівних джерел вражає лист інспектора Петриківської вищої школи Новомосковського повіту до відділу освіти Катеринославської губернської управи від 5 листопада 1918 р. В ньому зазначалося, що навчання в цій школі було припинено, «бо каральною експедицією перед дверима і вікнами школи повішано і розстріляно кілька чоловік, яких трупи не було прибрано на протязі трьох днів» 87. Але ж і в цьому випадку відомості про слідство і суд, які б передували страті, відсутні.

Залишилися документальні свідчення про страти українських громадян за вироками німецьких та австро-угорських військово-польових судів. Так, у м. Сміла на Київщині 14 липня 1918 р. було розстріляно 7 селян. Вирок їм було винесено німецьким військово-польовим судом за напад 7 липня на німецьких військових і службовців української Державної варти, під час якого кілька з них загинуло 88. Разом з тим притягнення до військово-польового суду союзників українського громадянина ще не означало обов’язкову його страту, як намагалася зобразити радянська історіографія. Наприклад, якщо за скоєні неправомірні вчинки німецькими законами не передбачався смертний вирок, військово-польові суди визначали такі покарання: «довічне тюремне ув’язнення, або – до 15 років; виправні роботи до 5 років або штраф до 15 000 марок» 89.

Загалом відоме сьогодні історико-правовій науці архівне підґрунтя не дає підстав для сумнівів щодо жорстокості військової «Феміди» союзників в Україні 1918 р. Але ж, на наш погляд, їхній «каральний млин» не набув таких обертів, як за часів попереднього і майбутнього більшовицького панування в Україні. Крім того, аналіз розвитку відносин між Центральними державами наприкінці літа – на початку осені 1918 р., коли визначилася тенденція до усталеності правового життя в Українській Державі, дозволяє стверджувати, що обсяг справ, належних до союзної підсудності, мав скорочуватися, а відтак вона не загрожувала українській незалежності і мала тимчасовий характер.

На користь такого висновку наведемо ще вирази двох німецьких офіцерів. Перший з них – командир польового підрозділу Ганс Типтур у своїх мемуарах згадував: «Наш прихід поклав край пануванню чорноти, вже не можна було безкарно грабувати і красти в садибах, на фабриках, в магазинах і в квартирах; вже не можна було виступати в ролі соціалізуючої сили проти заможних, вже не можна було грабувати німецьких колоністів чи взагалі зривати злість, а, навпаки, треба було заставити себе підкорятися законному порядку і іншим скасованим речам, що після цієї райської необмеженості було досить неприємною справою» 90.

Другий – командувач фельдмаршал Ейгхорн, піднімаючи чарку на обіді гетьмана за його здоров’я, сказав: «І коли в різних околицях цього краю нас не приймають з радістю, але з недовір’ям і навіть з відвертою ворожістю, це болить мені до живого. Усе ж я вірю, коли Україна як самостійна і незалежна держава стане на свої власні ноги, тоді ці люди, – за винятком хіба тих, хто з особистої користі хочуть продовжити стан революції в безкінечність, – з подякою згадають німецьких солдатів» 91.

На нашу думку, якби не повстання Директорії та більшовицька навала з півночі, ці слова Ейгхорна мали бути підтвердженими життям. Натомість майже вісім десятиліть панування комуністичної ідеології на теренах більшої частини України діаметрально змінили уявлення її мешканців про військову присутність Центральних держав у 1918 р.

ap22.html