Битва під Крутами

Битва під Крутами
Українсько-радянська війна 1917—1921рр.

Схема битви виконана сотником С. Горячко.
Дата: 29 січня 1918 р.
Місце: Поблизу селища Крути Ніжинського району (коорд.: 51°3'32"N 32°6'12"E)
Результат: Перемога Радянської Росії
Сторони
 УНР  Радянська Росія
Командувачі
Аверкій Гончаренко Михайло Муравйов
Військові сили
близько 500
Загін Вільного Козацтва армії УНР,
Помічний студентський курінь
близько 4000
Загін петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту
Втрати
близько 300 незначна кількість



Розклад сил

Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — та що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-30 тисяч більшовицьких загонів прямували на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін звано Східним фронтом, він складався із більш шести тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту. З кінцем грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією по здобуттю столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна по залізниці Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Набір пам'ятних марок, випущених до 33-ї річниці битви під Крутами Підпільною Поштою України
Набір пам'ятних марок, випущених до 33-ї річниці битви під Крутами Підпільною Поштою України

Тим часом із майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15,000 чоловік по всій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їх стомленість війною —а передусім на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР. Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників по країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі битви під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради осталась патріотично настроєна студентська молодь Києва, яку і залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»… 


Формування загонів

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студенства.

«За волю України. Полеглим синам в бороні під Крутами» — київський плакат 1918 року
«За волю України. Полеглим синам в бороні під Крутами» — київський плакат 1918 року


Звернення до «До українського студентства»:
(«Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну
російсько-»большевицька" грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати,
і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час
Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх
вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під
прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто
нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може
призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець
пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо
нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі
будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який
формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного
Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських
військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…"


Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка. 

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач з середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти наступаючих більшовицьких загонів, — а вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатніх боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вугляді артилерійської гармати на залізничній платформі. А вдодатку, вже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.


Хід битви

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі існуючого вже там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири чоти (взводи) по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 року
Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 року

Наступного ранку 29 січня 1918 р., близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючому ворогові та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал Петлюра рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати склали не менше 300 чоловік. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.


Вшанування

Січень 1991 року. Перший патріотичний мітинг у Крутах
Січень 1991 року. Перший патріотичний мітинг у Крутах

Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі

Символічна могила і дерев'яний хрест крутян на Аскольдовій могилі у Києві
Символічна могила і дерев'яний хрест крутян на Аскольдовій могилі у Києві


Пам'ятник

Меморіал Героїв Крут у селищі Крути — урочисте відкриття
Меморіал Героїв Крут у селищі Крути — урочисте відкриття

Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії СРСР і обростала міфами і вигадками з обох сторін. Починаючи від твердження Муравйова, що він два дні відважно бився під Крутами проти відбірних військ УНР під проводом Петлюри, до збільшення кількості загиблих до 500 чоловік (або навіть до тисячі в деяких українських емігрантських колах). Насправді Муравйову знадобилося два дні, щоби відремонтувати залізницю і зорганізувати свої сили. Щодо точної кількості загиблих, то офіційного підтвердження їх кількості ще й досі немає — за свідченням учасників подій ймовірно вбито було близько 250—300 осіб з українського боку, але відомі імена тільки тих, що потрапили в полон і були поховані на Аскольдовій могилі в Києві.

В радянські часи полеглі в Крутах кваліфікувалися як зрадники чи просто замовчувалися. Студентські могили з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва. З часу подій вперше про увічнення пам'яті студентів згадали в 1990-х рр., коли Народний Рух України встановив тут дерев'яний хрест.

Від того часу були плани звести більший, постійний монумент у самих Крутах. Тільки 2000 року архітектор Володимир Павленко серйозно почав займатися проектуванням пам'ятника. 2006 року Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участі Президента Віктора Ющенка. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість студентів під Крутами. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам'ятником викопане озеро у формі хреста. Президент України Віктор Ющенко також звернувся до Київського міського голови та депутатів Київради з ініціативою увіковічнити пам'ять героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.

Пам'ятник Героям Крут був понівечений вандалами у ніч на 21 травня 2007 р.


«Пам'яті тридцяти»

    На Аскольдовій могилі
    Поховали їх —
    Тридцять мучнів-українців,
    Славних молодих...

    На Аскольдовій могилі
    Український цвіт! —
    По кривавій по дорозі
    Нам іти у світ.

    На кого посміла знятись
    Зрадницька рука?
    Квітне сонце, — грає вітер
    І Дніпро-ріка...

    На кого завзявся воїн?
    Боже, покарай!
    Понад все вони любили
    Свій коханий край.

    Вмерли в Новім Заповіті
    З славою святих.
    На Аскольдовій Могилі
    Поховали їх.

            Павло Тичина, 1918 рік

І СПРАВЖНІ, НЕ ФАЛЬШИВІ ФАРБИ»? КРУТЫ: ПОПЫТКА ИСТОРИЧЕСКОЙ ИНТЕРПРЕТАЦИИ

Валерий СОЛДАТЕНКО

  

Похороны погибших под Крутами. Фото из

Похороны погибших под Крутами.
Фото из "Зеркала недели"
В новейшей Украине стало уже обычаем в конце января каждого года привлекать общественное внимание к эпизоду, случившемуся в разгар революционного перелома, — бою под Крутами. Казалось бы, почти за девять десятилетий можно доподлинно воссоздать картину того, что на самом деле произошло, и, в конце концов, непредвзято, взвешенно квалифицировать как собственно сам эпизод, так и намного более широкую проблему, которую он (этот эпизод) чрезвычайно рельефно освещает.

 Однако бой под Крутами, очевидно, относится к тем феноменам, вокруг которых изначально связались в тугой узел жизненная истина, ее сногсшибательная трансформация в угоду политике и конъюнктурное использование сложно оформленного в результате паллиатива.

 С сугубо научной, собственно, фактологической точки зрения больших проблем относительно предыстории, значения боя, его последствий практически не возникает.

 Украинская революция к середине января 1918г. прошла довольно долгий, сложный и, в общем, результативный путь. Под руководством Центральной Рады национальный энтузиазм, стремление нации к всестороннему возрождению удалось воплотить в реальные достижения. Еще в дни Временного правительства, вопреки огромному противодействию последнего, была провозглашена автономия Украины. 7 ноября 1917 г. было объявлено о создании Украинской Народной Республики. Однако политические ориентиры руководства УНР, изначально остро противоречащие курсу ленинского Совнаркома, вылились в антагонистический конфликт двух революций: социальной (в общероссийском масштабе, вовлекшей в сферу своего взрывного развития и украинское пространство) и национально-освободительной, направленной на демократическое решение украинского вопроса.

 Несмотря на официально объявленное еще в начале декабря 1917 г. состояние войны (ленинский «Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской раде» и негативный ответ на него Центральной Рады), конфликт около месяца проходил вяло, сводился больше к поиску путей выхода из кризиса дипломатическими методами. После І Всеукраинского съезда Советов в Харькове (11—12 декабря 1917 г.), провозглашения Украины советской республикой, оформления двух центров власти, которые не только не признавали друг друга, но и накапливали взаимную враждебность, антагонизм, стало очевидным: предотвратить военное столкновение просто невозможно.

 Потенциал сторонников социалистической революции в Украине приумножался военной помощью Советской России. Эта помощь начала поступать с середины декабря. По подсчетам специалистов (цифры легко подтверждаются архивными документами), в Украину из России в январе 1918 г. прибыло 32 тыс. красногвардейцев и революционных солдат. 22 тысячи из них через Харьков двинулись на Донбасс, а дальше — в направлении Ростова-на-Дону. По дороге их количество увеличивалось за счет пополнения отрядами донецких красногвардейцев. Цель, поставленная В.Лениным перед Верховным главнокомандующим по борьбе с контрреволюцией на Юге России В.Антоновым-Овсиенко — разгром кадетско-калединского мятежа, — реализовывалась неукоснительно.

 Из остальных российских военных формирований большая часть отправлялась по Левобережью — через Екатеринослав (сейчас Днепропетровск), Александровск (Запорожье) на Одессу, Николаев и Херсон для участия в установлении и закреплении в жизненно важных пунктах республики советской власти. Это направление оказалось, в сущности, флангом калединского фронта и здесь отмечались особой активностью части, следовавшие с Юго-Западного и Румынского фронтов на Дон.

События на калединском фронте, востоке и юге Украины развивались очень стремительно и были в общем благоприятными для сил социалистической революции. В общий успех весомый вклад внесли восстания, возникавшие на местах с приближением советских войск. Все это дало возможность большевикам параллельно перевести в практическую плоскость планы похода и на Киев — столицу УНР.

 В январе 1918 г. из Харькова в направлении Полтавы под командованием Михаила Муравьева выступил сводный отряд из красногвардейцев города, красных казаков В.Примакова и одного бронепоезда — всего 700 бойцов. В тот же день в том же направлении двинулся отряд екатеринославских, донецких и московских рабочих под командованием П.Егорова. Из 1200 воинов 450 были донецкими красногвардейцами под командованием Д.Жлобы.

Хотя в Полтаве дислоцировалось пять тысяч солдат и офицеров, верных Центральной Раде, 5 января они сдали город без боя. А уже через несколько дней победители, пополнив свои ряды полтавскими красногвардейцами под командованием местного большевика С.Козюры, начали наступление по железной дороге через Гребенку — Ромодан на запад и северо-запад. Параллельно в направлении Киева началось движение других спешно формировавшихся отрядов. Это были революционно настроенные элементы, стремившиеся к политическому действию и с готовностью отвечавшие на призывы уничтожения старого порядка, борьбы за новый, более справедливый, гуманный социальный строй. В общих чертах численность таких формирований была незначительной, хотя они громко назвались «революционными армиями». Скажем, в отряде Р.Берзина, наступавшего из Могилева через Гомель на Бахмач, и в отряде С.Кудинского, следовавшего из района Новгорода через Смоленск — Брянск — Калиновичи на Новозыбков, количество штыков едва превышало две тысячи в каждом. Суммарно же количество военных, принимавших участие в походе на Киев, было немногим более шести тысяч, хотя они были названы Восточным фронтом, а его главнокомандующим был назначен полковник М.Муравьев.

 Объективные исследователи давно отошли от утверждений о том, что процесс создания украинской государственности был прерван агрессией многочисленных армий («орд») Советской России. Чрезвычайно авторитетный в кругах диаспоры историк, склонный к взвешенным философским обобщениям И.Лысяк-Рудницкий отмечал: «Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «надчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917—18 рр. та 1918—19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їх їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич».

 Приходится констатировать: вокруг сил Центральной Рады в конце 1917 г. — в начале 1918 г. возник настоящий вакуум. Они с катастрофической скоростью теряли поддержку масс, а деморализованные военные части быстро разбегались обычно еще до прямых столкновений с советскими войсками. Эти же тенденции охватили и «Вольное казачество», почетным атаманом которого был П.Скоропадский.

По оценкам известного историка Д.Дорошенко, под руководством национальных властей тогда было не более 15 тыс. разбросанных по разным местам воинов. При этом нужно иметь в виду, что боеспособность украинских частей была очень невысокой. Едва ли не единственной боевой единицей был Украинский Гайдамацкий Кош Слободской Украины, который состоял из двух куреней — «красных» и «черных гайдамаков». Укомплектованный солдатами-фронтовиками, юнкерами, сечевыми стрельцами и галицко-буковинскими беженцами и пленными (Е.Коновалец, А.Мельник, Ф.Сушко и др.), кош насчитывал всего одну тысячу человек. Его возглавил С.Петлюра, отправленный в декабре 1917 г. в отставку за допущенные промахи в деле украинизации армии.

А военный потенциал советских властей в Украине, напротив, неуклонно приумножался. По реалистичным оценкам, в январе 1918 г. количество красногвардейцев и других однотипных формирований, выступавших на стороне советских властей, составляла 120 тыс. человек. Конечно, их боевая мощь не могла сравниваться качественно с регулярными войсками. Красногвардейские отряды было сложно собрать в кулак для выполнения важных стратегических задач. Но с другой стороны, существующие красногвардейские отряды оттягивали на себя силы противника, сковывали, распыляли их. Военные действия выплеснулись не на поля битв при участии больших армий, а в рабочие кварталы, на предприятия, в казармы, где конечный успех обеспечивался боевыми качествами и моральным состоянием небольших отрядов и групп.

Расстановка сил в Украине в январе 1918 г. сложилась далеко не в пользу национальных властей. Председатель Генерального Секретариата В.Винниченко посвятил выяснению этого аспекта отечественного исторического опыта немало страниц в трехтомнике «Відродження нації», и пришел в заключении к однозначно неутешительным выводам. «...Це була війна впливом, — писал один из лидеров Украинской революции. — Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.

 Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...»

 С началом наступления на Киев красных, в условиях общей растерянности, даже сплошной паники, способными на самоотверженные действия оказались прежде всего студенты и гимназисты. Уже 5 января 1918 г., то есть в день сдачи Полтавы, на собрании студентов младших курсов Киевского университета св. Владимира и только созданного Украинского народного университета, созванного по инициативе студентов-галичан, было принято решение приступить к созданию студенческого куреня Сечевых Стрельцов. К формированию «под угрозой бойкота и исключения из украинской студенческой семьи должны приступить все студенты-украинцы». Кроме студентов, в состав куреня были привлечены ученики двух старших классов 2-й украинской им. Кирилло-Мефодиевского братства гимназии. В общем количестве записалось около 200 человек (вторая сотня потом принимала участие в боях в Киеве, то есть не покинула город). Военные власти назначили командиром старшину (сотника) Омельченко, который к тому времени был зачислен студентом Украинского народного университета.

Высшее государственное руководство, бесспорно, было хорошо осведомлено о патриотическом движении молодежи и даже морально, да и идейно, поддержало его. Так, 11 января 1918 г. «Нова Рада» — газета украинских социалистов-федералистов, влиятельной фракции в Центральной Раде, — опубликовала обращение «До українського студентства», подписанное украинской фракцией центра Университета св. Владимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»

 В этом же номере «Нової Ради» был размещен такой призыв: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)». Такие материалы публиковались и другими органами прессы.

 Настроения студентов подогревались также тогдашними важнейшими государственными документами. Так, в IV Универсале Центральной Рады было сказано: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)».

Следовательно, можно аргументированно говорить о прямой причастности высшего государственного руководства к движению студенческой молодежи как в идейном, так и в организационно-техническом плане.

 На протяжении 8—13 января молодые воины пытались получить амуницию, вооружение и овладеть элементарными навыками обращения с ним. В казармах Константиновского училища, занятого, естественно, с разрешения военного начальства, качественной военной подготовки за крайне короткие сроки достичь не удалось. Утром 13 января в учебное заведение вернулась часть юнкеров (около 300 человек), которые рассказали о том, что они под командованием сотника А.Гончаренко в небольшом количестве (около 600 человек), плохо вооруженные, сами остаются на целом Левобережном фронте под Бахмачем и им необходима немедленная поддержка. Кто и как решал вопрос об отправлении на передовую студенческой сотни, которая поначалу создавалась для защиты Центральной Рады в Киеве, по документам и воспоминаниям доподлинно выяснить нельзя. Известно лишь, что приказ был получен «от командного состава 1-й военной школы». Однако, разумеется, что студенты самостоятельно решить многие вопросы, в частности и о специальном поезде (хотя это и заняло полтора суток), не могли.

 15 января утром 116 студентов (первая сотня) были уже на станции Круты и большинство из них отправились копать окопы вдоль железнодорожного пути между Крутами и Плысками. По обе стороны боевые позиции занял отряд юнкеров из 200 человек.

 Утром 16 января (то есть 29—по новому стилю) отряд балтийских матросов под командованием Ремнева (по некоторым данным, до двух тысяч) на марше неожиданно попал под встречный плотный огонь юнкеров и студентов. Возникла сумятица. А тут еще подоспел броненосец сотника Лощенко с пушкой и начал вести прицельный огонь по тылам наступавших. В некоторых источниках упоминается еще о двух батареях и двух бронепоездах. Так или иначе, ворваться в Круты с ходу красным не удалось.

 Дальнейший ход событий дня воссоздать в деталях непросто — настолько противоречивы сведения даже самих участников.

 В прессе развитие трагедии подают так. У каждого юного защитника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судя по всему в редакции «Нової Ради», руководстве УПСФ знали настоящие имена командира — «капитан Т» и состава штаба — «два брата Б.», однако по каким-то соображениям не стали обнародовать данные, которые позже стали невыяснимой тайной. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили».

 Итак, какими бы героическими ни были действия защитников малоизвестной до тех пор железнодорожной станции, они, в конце концов, не имели ни одного шанса на успех, тем более — на перелом общей ситуации на фронте. На исходе дня Круты оказались уже в руках большевиков, а путь на Киев, где в тот же день началось восстание рабочих против Центральной Рады, был открыт.

 Позже писали, с одной стороны, о кровопролитности боя, неоднократных атаках моряков, отличавшихся неслыханной жестокостью, и то, что их мужественно сдерживали «полудети» (Д.Дорошенко), что они будто бы еще и в контратаки бросались. А с другой — об отсутствии у студентов патронов да и элементарного умения стрелять (многие из них получили в руки винтовку непосредственно накануне боя), о том, что юношам было крайне неудобно в неуклюжих битых валенках, в которые их второпях обули, хотя склады Первой украинской военной школы (бывшее Константиновское юнкерское училище) ломились от новеньких сапог и т.д. Все же студентам каким-то чудом удалось отойти с позиции в открытом поле (на расстоянии километра от станции) и выехать на ожидавшем их эшелоне в направлении Киева. Организованному осуществлению последней операции помогло то, что юноши заблаговременно разобрали железнодорожные пути и оторвались от преследователей.

 Возможно, в какой-то мере закреплению в публикациях очевидных преувеличений способствовало и то, что амбиционный М.Муравьев стремился показать своему начальству собственные особые заслуги в борьбе за новую власть и в донесениях Главнокомандующему войсками по борьбе с контр-революцией на Юге России В.Анто-нову-Овсиенко явно «приукрашивал» жестокость единственного боя, который пришлось дать советским войскам на пути к Киеву, умышленно завышал силу сопротивления врага, использовал в донесениях даже полную чушь. «После двухдневного боя, — сообщал он, — первая революционная армия Егорова при поддержке второй армии Берзина возле ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, руководимые самим Петлюрой. Петроградская красная гвардия, Выборгская и Московская гвардия сами вынесли почти весь бой на своих плечах. Петлюра во время боя пустил поезда с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыл по несчастным артиллерийский огонь. Войска Рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, кроме зверств по отношению к солдатам, возвращавшимся с фронта, избивали сестер милосердия, попавших в их руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска».

 Неточности документа очевидны. Здесь стоит обратить внимание не столько на то, что под Крутами не было С.Петлюры и упомянутые в донесении действия он, естественно, совершить не мог, сколько на твердое убеждение, что в войсках Центральной Рады были «батальоны офицеров». Пожалуй, такими были квалифицированные юнкера (о них упоминается и отдельно), хотя в дальнейшем офицерам такая уверенность «укротителя Киева» будет стоить очень дорого.

 Впрочем, думается, стремиться к опровержению каких-либо обоюдных неточностей, рафинирования деталей не так уж и важно. Общего представления о расстановке сил в районе боя, как и о стратегическом положении УНР, достаточно, дабы понять абсолютную детерминированность результата. Просто излишнее «ковыряние» в фактах сродни желанию подвергнуть сомнению высокий героизм и патриотическое самопожертвование юных борцов за идею, преданных защитников национального дела.

С.Петлюра, находившийся утром того дня на станции Бобрик, получив сообщение и подробный доклад о бое под Крутами, решил, что большую опасность для УНР представляют восставшие арсенальцы, и без колебаний направил свой отряд в Киев, приказав студентам ехать в Дарницу.

 И по сей день существует ощутимый разнобой в определении не только масштабности боя под Крутами, его продолжительности, степени жестокости, но и, главное — количества жертв.

 Так, Д.Дорошенко приводит в поименном перечне лишь 11 фамилий погибших студентов, хотя пишет, что в первый день (то есть 16 января) была уничтожена часть куреня, а во второй — были расстреляны 27 пленных, над которыми дико издевались. Они входили в разведывательную роту, отошедшую к Крутам на момент, когда станцией уже овладели красные. Восемь раненных отправили в Харьков, где ими никто не заинтересовался, и они исчезли из госпиталей, куда их устроили на лечение. В Киев на перезахоронение как будто привезли «несколько десятков изувеченных трупов».

 Результаты 40-летнего документального исследования вопроса вошли в книгу С.Збаражского «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956», увидевшая свет в 1958 г. в Мюнхене и Нью-Йорке в издательстве «Шлях молоді». Книгу открывает следующий мартиролог:

 «Згинули під Крутами:

 Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

 Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

 Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

 Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів».

 Итак, называется 18 имен. С того времени никаких изменений в приведенный перечень внести никто не смог...

 * * *

 В водовороте тогдашних событий ни бой под Крутами, ни его участники не привлекли внимание общественности. Однако, когда с возвращением в Киев в марте 1918 г. Центральной Рады ситуация стабилизировалась, близкие и друзья поставили вопрос о перезахоронении погибших.

9 марта «Нова рада» поместила такие строки: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві».

 История приобрела резонансный привкус скандальности. 16 марта под криптонимом «С.Ш.» (вероятнее всего — Сергей Шемет, один из лидеров Украинской партии земледельцев-демократов, которая тогда все решительнее критиковала провод Центральной Рады и Генерального Секретариата) появилась статья «Трагедія на Крутах». В публикации говорилось: «Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї.

Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути...». 

Автор требовал от правительства сделать надлежащие выводы и наказать, «а хоч принаймні усунути геть від справи винуватців».

Хотя в статье не называются конкретные имена, каждый хорошо понимал, что речь идет прежде всего о высшем политическом и военном руководстве УНР, в частности М.Грушевском и в особенности С.Петлюре, который возвратил себе бывшие позиции военного лидера.

Вот здесь весьма и пригодились глубокие профессорские знания и политическая интуиция М.Грушевского. Выдающийся украинский историк, бесспорный тогдашний национальный лидер не раз обращал внимание на определенные психологические особенности украинской нации, которые даже был склонен относить к ее ментальным чертам. Среди них, как это ни удивительно, — умение устраивать похороны. «Вони великі майстри в сім і вкладають у похоронні церемонії всю душу, — отмечал Председатель Центральной Рады. — Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців...».

 Хотя М.Грушевский говорит о таких национальных обычаях с очевидным негативным оттенком, именно к «традиционному» варианту прибегнул и он сам, когда пришлось отвечать на взволнованные вопросы возмущенной общественности и находить выход из непростой ситуации. На заседании Малой Рады он предложил почтить память погибших под Крутами и перенести их тела в Киев, на Аскольдову могилу. Собрание почтило память героев вставанием и приняло решение «прийняти похорон на кошт держави».

Многолюдные похороны состоялись 19 марта 1918 г. На вокзале, куда привезли останки погибших, в два часа дня собрались их родные, студенты, гимназисты, воины, духовенство, хор под руководством А.Кошица, множество киевлян. Заупокойную отслужил епископ Никодим. Извозчики, с двумя серо-голубыми гробами на площадке у каждого, тронулись от вокзала. Возле здания Центральной Рады к траурной процессии с жалобно-торжественными словами обратился Михаил Грушевский: «От у сій хвилі,— сказал он, — коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо».

 В братской могилу на Аскольдовом кладбище, по данным тогдашней прессы, было опущено 17 гробов (только на единицу отличается эта цифра от вышеприведенного поименного перечня жертв С.Збаражским). Возможно, здесь не было тела сотника А.Омельченко, смертельно раненного во время боя 16 января. Его сразу отправили в Киев, и по дороге он умер. Очевидно, он был похоронен не под Крутами, хотя кое-кто из мемуаристов и специалистов называют и его имя среди тех, кого похоронили на Аскольдовой могиле). Газеты помещали траурные речи и статьи Л.Старицкой-Черняхивской, С.Ефремова, В.Дурдукивского, других известных деятелей украинства.

 Павло Тычина посвятил погибшим стихотворение «Пам’яті тридцяти» (названное количество здесь объяснить непросто, если не учесть поэтическую склонность к гиперболам):

«На Аскольдовій Могилі 
             Поховали їх —
              Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

 На Аскольдовій Могилі

 Український цвіт! —

 По кривавій по дорозі

 Нам іти у світ»

 Тогдашняя пресса широко освещала перезахоронение героев: «Похорон жертв боротьби за волю України» — «Народна Воля», «Два похорони» — «Боротьба», «Pro patria mori» — «Киевская мысль». Случались и обидные для власти высказывания. Так, врач С.Коломийцев в корреспонденции «На пам’ятник жертвам у Крутах» подчеркивал: «Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним «до зубів» большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього.»

Там же был напечатан и теплый отклик-воспоминание члена ЦК УПСФ С.Ефремова о Владимире Шульгине, которого ученый-эрудит знал с детства и ценил высокие дарования юного патриота. Партийный и государственный деятель тоже не удержался, чтобы не высказать гневное осуждение в адрес власти, призвавшей для своей защиты молодых романтиков, идеалистов. «І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — пишет С.Ефремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупительных просит» — з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами».

 Однако общее настроение, в том числе и родственников погибших, явно сместилось в сторону благодарности власти, продемонстрировавшей погибшим особые почести на наивысшем государственном уровне и обязавшейся в дальнейшем еще более почтить молодых героев (поскольку других вообще и не было). Даже опосредованная причастность к общепризнанному национальному подвигу делала неудобным дальнейшее публичное требование сатисфакции по отношению к власти. Вопреки довольно распространенным утверждениям, будто бы М.Грушевский-политик заметно уступает М.Грушевскому-ученому, предложенное Председателем Центральной Рады решение, убедительно свидетельствует о другом: способность держать руку на пульсе общественных настроений и эффективно, тонко влиять на них.

 С.Петлюра, в марте 1918 г. ни единым словом не обмолвившись о событиях под Крутами (причины понятны — остерегался напомнить о своей роли и вызвать на себя до поры до времени безымянный огонь критических стрел), и тогда же отодвинутый на второстепенный политический план, уже после поражения Украинской революции тоже не раз обращался к героическому подвижничеству юношей. В публицистической работе о патриотизме он в присущей ему патетической манере писал: «Коли вимовляю це слово, в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

 Страшні й величні картини!..

 «Нас мало, але дух наш і єдність із криці», — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

 «Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах...

 «Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України» — казали інші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини...

 Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерті за добробути Вітчизни?

 Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

 Нема!..

 А вони такі необхідні...

 І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв...»

 Не прибегая к целому ряду умозаключений, которым само собой настоятельно побуждает написанное С.Петлюрой, думается, в контексте вышесказанного, кроме всего прочего, стоит не пройти мимо реминисценции личностной окраски. Совсем не безразличный к «суду истории» (самозащитное заверение, что он его не боится — бесспорная неискренность, поскольку не существует политика, индивидуума вообще, который бы чувствовал себя в упомянутом смысле априори уверенно), один из ведущих деятелей Украинской революции, явно, нашел форму раскаяния и ее сугубо по-человечески, по-христиански можно принять и понять.

P.S. Приобретя определенную инерционную самодостаточность, в украинской историографии событие под Крутами получило гипертрофированные оценки, обросло мифами, стало приравниваться к известному подвигу спартанцев под Фермопилами, а погибшими все чаще стали называть всех 300 юношей, из них — 250 студентов и гимназистов. При отсутствии других ярких примеров проявления национального самосознания и жертвенности, к этому событию все активнее обращаются, реализуя воспитательные мероприятия, особенно в среде молодежи.

Вышеизложенное обуславливает вывод о потребности более взвешенного подхода к непростой странице отечественной истории, применение оценок и выводов, свободных от конъюнктурных отклонений и неоправданных политических манипулирований, искусственного выдергивания отдельных событий из общего контекста и произвольного их препарирования. Предательство истины не может быть оправдано никакими мотивами и расчетами.

Объективные, беспристрастные уроки из исторического опыта — какими бы неудобными и неприятными они ни казались — единственная гарантия избежать повторения досадных просчетов и ошибок прошлого, вместе с тем — надежный ключ к поиску оптимальных вариантов перспективы общественного развития. Это в равной мере касается как науки, так и идеологической сферы.

 К русскому тексту

«І СПРАВЖНІ, НЕ ФАЛЬШИВІ ФАРБИ»? КРУТИ: СПРОБА ІСТОРИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

 Валерій СОЛДАТЕНКО

        

У новітній Україні стало вже звичним наприкінці січня кожного року привертати громадську увагу до епізоду, що трапився в розпал революційного зламу, — бою під Крутами. Здавалося б, майже за дев’ять десятиліть можна достеменно відтворити картину того, що справді сталося, і, врешті, дати неупереджену виважену кваліфікацію як власне самому епізодові, так і набагато ширшій проблемі, яку він (цей епізод) напрочуд рельєфно висвітлює.

Однак бій під Крутами, вочевидь, належить до тих феноменів, навколо яких від самого початку сплелися в тугий вузол життєва істина, її карколомна трансформація на догоду політиці й кон’юнктурне використання складно оформленого в результаті паліативу.

 Із суто наукового, власне, фактологічного погляду великих проблем щодо передісторії, значення бою, його наслідків практично не виникає.

 Українська революція на середину січня 1918 р. пройшла досить довгий, складний і, загалом, результативний шлях. Під керівництвом Центральної Ради національний ентузіазм, прагнення нації до всебічного відродження вдалося втілити в реальні досягнення. Ще за часів Тимчасового уряду, всупереч величезній протидії останнього, було запроваджено автономію України. 7 листопада 1917 р. проголошено створення Української Народної Республіки. Однак полі-тичні орієнтації проводу УНР відразу ввійшли в гостру суперечність із курсом ленінського Раднаркому, вилилися в антагоністичний конфлікт двох революцій: соціальної (у загальноросійському масштабі, захоплю-ючи у сферу свого вибухоподібного розвитку й український простір) і національно-визвольної, спрямованої на демократичне розв’язання українського питання.

 Незважаючи на офіційно оголошений ще на початку грудня 1917 р. стан війни (ленінський «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» й негативна відповідь на нього Центральної Ради), конфлікт близько місяця протікав мляво, зводився більше до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами. Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11—12 грудня 1917 р.), проголошення України радянською республікою, оформлення двох центрів влади, які не лише не визнавали один одного, а й накопичували взаємну ворожість, антагонізм, стало очевидним: відвернути воєнне зіткнення просто неможливо.

 Потенції прибічників соціалістичної революції в Україні примножувалися військовою допомогою з Радянської Росії. Ця допомога почала надходити з середини грудня. За підрахунками фахівців (цифри легко підтверджуються архівними документами), в Україну з Росії на січень 1918 р. прибуло 32 тис. червоно-гвардійців та зведених у загони революційних солдатів. 22 тисячі з них через Харків прямували на Донбас, а далі — у напрямку Ростова-на-Дону. Дорогою їх кількість зростала за рахунок поповнення загонами донецьких червоногвардійців. Мета, поставлена В.Леніним перед Верховним головнокомандуючим по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антоновим-Овсієнком — розгром кадетсько-каледінського заколоту, — реалізовувалася неухильно.

З решти ж російських військових формувань переважна частина відправлялася Лівобережжям — через Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) на Одесу, Миколаїв і Херсон для участі у встановленні й закріпленні в життєво важливих пунктах республіки влади Рад. Цей напрям виявився, по суті, флангом каледінського фронту і тут відзначалися особливою активністю частини, що прямували з Південно-Західного й Румунського фронтів на Дон.

 Події на каледінському фронті, сході й півдні України розвивалися дуже стрімко й виявилися загалом сприятливими для сил соціалістичної революції. В загальний успіх вагомий внесок робили повстання, які вибухали на місцях із наближенням радянських військ. Усе це дало змогу більшовикам паралельно перевести у практичну площину плани походу й на Київ — столицю УНР.

 Із січня 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепотяга — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвар-дійцями під командуванням Д.Жлоби.

 Хоча у Полтаві дислокувалося п’ять тис. солдатів і офіцерів, відданих Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку — Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися. Це були революційно налаштовані елементи, які прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій. Загалом чисельність таких формувань була незначною, хоча вони гучно іменувалися «революційними арміями». Скажімо, у загоні Р.Берзіна, що наступав з Могилева через Гомель на Бахмач, і в загоні С.Кудинського, що з району Новгорода прямував через Смоленськ — Брянськ — Калиновичі на Новозибків, кількість багнетів ледь перевищувала дві тис. у кожному. Сумарно ж кількість військовиків, які брали участь у поході на Київ, була трохи більшою за шість тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандуючим призначено полковника М.Муравйова.

 Об’єктивні дослідники давно відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій («орд») Радянської Росії. Надзвичайно авторитетний в діаспорних колах історик зі схильністю до виважених філософських узагальнень І.Лисяк-Рудницький зазначав: «Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «надчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917—18 рр. та 1918—19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич».

 Доводиться констатувати: навколо сил Центральної Ради наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався справжній вакуум. Вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися звичайно ще до прямих зіткнень з радянськими військами. Ці ж тенденції захопили й «Вільне козацтво», почесним отаманом якого був П.Скоропадський.

 За оцінками відомого історика Д.Дорошенка, під орудою національної влади тоді було не більш ніж 15 тис. розкиданих по різних місцях вояків. При цьому слід мати на увазі, що боєздатність українських частин була дуже невисокою. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів — «червоних» і «чорних гайдамаків». Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями і полоненими (Є.Коновалець, А.Мельник, Ф.Сушко та ін.), кіш налічував усього одну тис. чоловік. Його очолив С.Петлюра, відправлений у грудні 1917 р. у відставку за допущені недоліки у справі українізації армії.

 Навпаки ж, військовий потенціал радянської влади в Україні неухильно примножувався. За реаліс-тичними оцінками, у січні 1918 кількість червоногвардійських та інших однотипних формувань, що виступали на боці радянської влади, сягала 120 тис. чоловік. Звісно, їх бойова потужність не могла порівнюватися з якостями регулярного війська. Червоногвардійські загони було важко зібрати в єдине ціле для виконання важливих стратегічних завдань. Та з другого боку, наявні червоногвардійські загони відтягували на себе сили противника, сковували, розпорошували їх. Воєнні дії виплеснулися не на поля битв за участю великих армій, а в робітничі квартали, на підприємства, в казарми, де кінцевий успіх забезпечувався бойовими якостями та моральним станом невеликих загонів і груп.

 Розстановка сил в Україні у січні 1918 р. складалася зовсім не на користь національної влади. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко присвятив з’ясуванню цього аспекту вітчизняного історичного досвіду чимало сторінок у тритомнику «Відродження нації», й дійшов урешті до однозначно невтішних висновків. «...Це була війна впливом, — писав один з керманичів Української революції. — Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.

 Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

 Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...»

 З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки, здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці». Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (друга сотня потім брала участь у боях у Києві, тобто не залишала міста). Військові власті призначили командиром старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету.

Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й навіть морально, та й ідейно, підтримало його. Так, 11 січня 1918 р. «Нова Рада» — газета українських соці-алістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді, — опублікувала звернення «До українського студентства», підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!

Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»

 У цьому ж номері «Нової Ради» містився такий заклик: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)». Такі матеріали друкувалися й іншими органами преси.

Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так, у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: «До так званих «більшовиків» та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки».

 Отже, можна аргументовано говорити про пряму причетність вищого державного керівництва до руху студентської молоді як в ідейному, так і в організаційно-технічному плані.

 Впродовж 8—13 січня молоді воїни намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. У казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося. Вранці 13 січня до навчального закладу повернулася частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні, одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки. Хто й як вирішував питання про відправлення на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Відомо лише, що наказ було одержано «від командного складу 1-ї військової школи». Однак, зрозуміло, що студенти самостійно вирішити багато питань, зокрема й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.

 15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість із них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів з 200 осіб.

 Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до двох тис.) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.

 Подальший перебіг подій дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі їх учасники.

 У пресі розвиток трагедії висвітлено так. У кожного юного захисника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали справжні імена командира — «капі-тан Т» і склад штабу — «два брати Б.», однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили».

 Отже, хоч якими героїчними були дії захисників маловідомої доти залізничної станції, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелом загальної ситуації на фронті. На кінець дня Крути опинилися вже в руках більшовиків, а шлях на Київ, де того ж дня почалося ро-бітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.

 Пізніше писали, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували «напівдіти» (Д.Дорошенко), що начебто вони ще й кидались у контратаки. А з другого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) ломилися від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом удалося відійти з позиції у відкритому полі (на відстані кілометра від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і відірвалися від переслідувачів.

Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу й у донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно «прикрашав» жорстокість єдиного бою, який довелося дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу спротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. «Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова за підтримки другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборзька і Московська гвардія винесли майже самі весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із баталь-йонів офіцерів, юнкерів і студентів, які, крім звірств, здійснених щодо солдатів, які поверталися з фронту, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська».

 Неточності документа очевидні. Тут варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг вчинити, скільки на переконане твердження, що у військах Центральної Ради були «батальйони офіцерів». Мабуть, такими були кваліфіковані юнкери (хоча про них згадується й окремо), хоча надалі офіцерам така впевненість «приборкувача Києва» коштуватиме дуже дорого.

 Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загального уявлення про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве «копирсання» у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.

 С.Петлюра, який перебував зранку того дня на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека для УНР походить від повсталих арсенальців, і без вагань спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці.

 І донині існує відчутний різнобій у визначенні не тільки масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.

 Так, Д.Дорошенко наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони входили до розвідувальної роти, що відійшла до Крут на момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли зі шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів».

 Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С.Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956», що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Книга відкривається таким мартирологом:

 «Згинули під Крутами:

 Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.

 Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.

 Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.

 Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.

 Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів».

 Отже, називається 18 імен. Відтоді ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести...

У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули уваги громадськості. Однак, коли з поверненням до Києва у березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі порушили питання про перепоховання загиблих.

9 березня «Нова рада» вмістила такі рядки: «Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві».

 Історія набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня під криптонімом «С.Ш.» (найімовірніше — Сергій Шемет, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів, що тоді дедалі рішучіще критикувала провід Центральної Ради й Генерального Секретаріату) з’явилася стаття «Трагедія на Крутах». У публікації говорилося: «Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї.

 Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого со-ціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жодної військової підготовки одправила їх в Крути...». 

Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати, «а хоч принаймні усунути геть від справи винуватців».

Хоча в статті не називаються конкретні імена, кожен добре розумів, що йдеться передусім про вище політичне й військове керівництво УНР, зокрема М.Грушевського й особливо С.Петлюру, який повернув собі колишні позиції військового лідера.

Ось тут і стали у великій нагоді глибокі професорські знання й полі-тична інтуїція М.Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний національний лідер не раз звертав увагу на певні психологічні особливості української нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, хоч як дивно — вміння влаштовувати похорони. «Вони великі майстри в сім і вкладають у похоронні церемонії всю душу, — зазначав Голова Центральної Ради. — Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців...».

 Хоча М.Грушевський говорить про такі національні звичаї з очевидним негативним відтінком, саме до «традиційного» варіанта він удався й сам, коли довелося давати відповіді на схвильовані запитання збуреної громадськості і віднаходити вихід з непростої ситуації. На засіданні Малої Ради він запропонував вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Зібрання вшанувало пам’ять героїв вставанням й ухвалило «прийняти похорон на кошт держави».

Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурної ходи з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, — мовив він, — коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістьдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми проважаємо».

 До братської могили на Аскольдовому кладовищі, за даними тогочасної преси, було опущено 17 трун (лише на одиницю відрізняється ця цифра від вищенаведеного поіменного переліку жертв С.Збаразьким). Можливо, тут не було тіла сотника А.Омельченка, смертельно пораненого під час бою 16 січня. Його було відразу відправлено до Києва, та по дорозі він помер. Вочевидь, він був похований не під Крутами, хоча дехто з мемуаристів і фахівців називають і його ім’я серед тих, кого поховали на Аскольдовій могилі). Газети вміщували траурні промови й статті Л.Старицької-Черняхівської, С.Єфремова, В.Дурдуківського, інших відомих діячів українства.

 Павло Тичина присвятив загиблим вірш «Пам’яті тридцяти» (названу кількість тут пояснити непросто, якщо не зважити на поетичну схильність до гіпербол):

«На Аскольдовій Могилі

 Поховали їх —

 Тридцять мучнів українців,

 Славних, молодих...

 На Аскольдовій Могилі

 Український цвіт! —

 По кривавій по дорозі

 Нам іти у світ»

 Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: «Похорон жертв боротьби за волю України» — «Народна Воля», «Два похорони» — «Боротьба», «Pro patria mori» — «Киевская мысль». Траплялися й прикрі для влади висловлювання. Так, лікар С.Коломійцев у кореспонденції «На пам’ятник жертвам у Крутах» зазначав: «Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним «до зубів» большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього».

 Там же було надруковано і теплий відгук-спомин члена ЦК УПСФ С.Єфремова про Володимира Шульгина, якого вчений-ерудит знав з дитинства і шанував високі обдаровання юного патріота. Партійний і державний діяч також не втримався, щоб не висловити гнівного осуду на адресу влади, яка покликала для своєї оборони молодих романтиків, ідеалістів. «І от тут починається страшна трагедія таких душ, як Шульгинова, — пише С.Єфремов. — На заклик вони озвалися, пішли й зложили все, що мали... Але я уявляю собі, що довелось їм пережити там, під Крутами, покинутим, беззбройним і беззахисним, перед невблаганним диким ворогом, і, може, з убійчою свідомістю, що чиста жертва їх ні на що не здалася, що вона за даних обставин страшної дезорганізації вийшла зайвою і непотрібною, нікого і нічого не рятувала. Воля, як і доля, «жертв искупительных просит» — з цим треба миритись. Але не можна миритись, коли ці жертви розтрачено так марно, як це було з святим поривом української молоді, що головами наложила під Крутами».

 Однак загальний настрій, у тому числі й родичів загиблих, явно змістився у бік вдячності владі, яка виказала до загиблих такі підкреслені почесті на найвищому державному рівні і взяла зобов’язання надалі ще більше вшанувати молодих героїв (інших бо й взагалі не було). Навіть опосередкована причетність до загальновизнаного національного подвигу робила незручною подальшу публічну вимогу сатисфакції щодо влади. Всупереч досить поширеним твердженням, ніби М.Грушевський-політик помітно поступається М.Грушевському-науковцю, запропоноване Головою Центральної Ради рішення переконливо свідчить про інше: здатність тримати руку на пульсі громадських настроїв і ефективно, тонко впливати на них.

 С. Петлюра, який у березні 1918 р. жодним словом не обізвався про події під Крутами (причини зрозумілі — остерігався нагадати про свою роль й викликати на себе до часу безіменний вогонь критичних стріл), і тоді ж таки був відсунутий на другорядний політичний план, уже після поразки Української революції також не раз звертався до героїчного подвижництва юнаків. У публіцистичній праці про патріотизм він у притаманній йому патетичній манері писав: «Коли вимовляю це слово, в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами.

 Страшні й величні картини!..

 «Нас мало, але дух наш і єдність із криці», — чую з уст молодого сина України, що сміливо й одверто йде на нерівний бій з нечесним ворогом.

 «Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» — в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах...

 «Наша смерть, то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України» — казали інші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву Великому укоханої Батьківщини...

 Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерті за добробути Вітчизни?

 Чи є фарби, що ними зарисує він ці благородні профілі найкращих синів України?..

Нема!..

 А вони такі необхідні...

 І справжні, не фальшиві фарби, котрі промовляли б до серця товаришів та братів і батьків тих, що вмирали під Крутами, котрі б нагадали живим заповіт мертвих героїв...»

 Не вдаючись до цілої низки умовиводів, до яких саме собою настійно спонукає написане С.Петлюрою, гадається, в контексті вищезазначеного, понад інше, варто не пройти повз ремінісценцію особистісного забарвлення. Зовсім небайдужий до «суду історії» (самозахисне запевнення, що він його не боїться — безперечна нещирість, оскільки не може бути по-літика, індивідуума взагалі, який би почувався в згаданому сенсі апріорі впевнено), один із провідних діячів Української революції, вочевидь, знайшов форму каяття, що її суто по-людському, по-християнському можна прийняти й зрозуміти.

P.S. Набравши певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів. За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й жертовності, до цієї події дедалі активніше звертаються, реалізуючи виховні заходи, особливо в середовищі молоді.

 Вищевикладене зумовлює висновок про потребу виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істини не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.

 Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.


Про 27 розстріляних та інших загиблих
Что же на самом деле произошло под Крутами в тот день? 1-я Украинская военная школа им. Б.Хмельницкого (250 юнкеров), отряд офицеров и добровольцев (около 60 человек), а также 1-я студенческая сотня (118 студентов и гимназистов) у станции Круты (недалеко от Бахмача) пытались сдержать наступление советских войск. Бой продолжался почти целый день. Советские войска несколько раз ходили в атаку, но нещадно расстреливались украинскими юнкерами и студентами. Всего, по данным большевиков, в тот день их отряды потеряли 300 человек убитыми и ранеными.
С началом сумерек украинские части стали отступать из-под Крут. В полном порядке отошла 1-я Украинская военная школа и студенческая сотня. Нескольких убитых и большинство раненых юнкера вынесли на руках. Возможно, украинский отряд ушел бы из-под Крут почти без потерь, если бы не один взвод, набранный из студентов и гимназистов. Этот взвод вместо того, чтобы обойти Круты стороной, как это сделали остальные части, пошел прямо на огни станции, к тому времени захваченной большевистским бронепоездом и отрядом матросов. Студенты и гимназисты были моментально разоружены и взяты в плен. Раненые в количестве 6 человек и сын одного железнодорожника, оказавшегося машинистом большевистского поезда, были отделены от прочих пленных и вскоре отправлены в Харьков. В апреле 1918 года этих 7 человек освободят украинские войска и они вернуться в Киев. Остальные 27 пленных студентов и гимназистов были расстреляны тут же на станции – у водокачки. Собственно, эти 27 ребят (а не 300) и были главными жертвами боя под Крутами.
Что касается остальных участников боя – бойцов 1-й Украинской военной школы, Студенческой сотни и добровольческого отряда, то уже утром 30 января они вернулись в Киев, где участвовали в боях с местной красной гвардией. Большинство юнкеров и студентов вскоре стали офицерами армии Украинской Народной Республики, и сражались с красными вплоть до 1921 года. На сегодняшний день известны имена и судьбы почти 100 из них.
В середине марта 1918 года, после освобождения от большевиков Киева и части Левобережной Украины, родители погибших возбудили вопрос о нахождении тел своих детей и перезахоронении их. Под Крутами была найдена братская могила 27 расстрелянных студентов и гимназистов, которые вскоре и были перезахоронены на Аскольдовой могиле.
К сожалению, установить имена всех погибших под Крутами не удалось. Поэтому несколько могил оказались безымянными. На сегодняшний день известно 21 имя героев Крут. Это студенты Украинского народного университета штабс-капитан Омельченко, Владимир Наумович, Александр Шерстюк, Исидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сирик; студенты университета Святого Владимира: Владимир Шульгин, Александр Попович, Николай Лизогуб, Божко-Божинский, Дмитренко, Андреев; гимназисты 2-й Украинской Кирило-Мефодиевской гимназии: Андрей Соколовский, Евгений Тернавский, Владимир Гнаткевич (все – из 6-го класса), Григорий Пипский, Иван Сорокевич (из 7-го класса), прапорщик Павел Кольченко, Николай Ганкевич (из 8-го класса).

Аскольдова могила
Кладбище Аскольдовая могила было дважды уничтожено. Первый раз – в 1934 году, когда по решению советских властей здесь стали разбивать парк и строить Зеленый театр. В киевские газеты были даны объявления: кто желает перезахоронить своих родственников, может забрать их прах с Аскольдовой могилы и перевезти на Лукьяновское или любое другое кладбище. Причем государство брало на себя обязательство выделить деньги для перезахоронения. Впрочем, обращаться к большевистскому государству за деньгами было чревато: ведь на Аскольдовой могиле лежали представители киевской аристократии и купечества, и заявлять о себе – лишний раз напоминать большевикам и НКВД о своем существовании. Поэтому, лишь считанные киевляне перезахоронили своих родственников с согласия и при поддержке государства. Остальные старались это делать полутайно – ставя в известность о перезахоронении лишь очень ограниченный круг лиц.
Все без исключения «бесхозные» могилы Аскольдового кладбища уничтожались, а останки сжигались. Камень со склепов и надгробий обращался на строительные нужды. К 1935 году на бывшем Аскольдовом кладбище не осталось ни одной уцелевшей могилы: все было снесено, выкопано и сожжено. Как раз к тому времени ученые и инженеры выяснили, что построить на этом месте что-либо путное невозможно: сильные грунтовые воды и постоянные оползни сбросят любое сооружение вниз. Идея строительства на Аскольдовой могиле Зеленого театра моментально отпала, а на месте древнего кладбища был разбит парк.
В 1941 году, когда немцы оккупировали Киев, на территории Киево-Печерской Лавры они устроили госпиталь для солдат с тяжелыми ранениями. Смертность в этом госпитале по понятным причинам была очень большой. Умерших от ран офицеров как правило отвозили на родину, солдат же – хоронили по месту их смерти. Поскольку Аскольдовая могила находится рядом с Лаврой, она стала главным местом захоронения немецких солдат. К осени 1944 года немецкое воинское кладбище сильно разрослось: оно широко раскинулось по склонам Днепра, доходя, к слову сказать, до того места, где ныне находится Могила неизвестного солдата.
Когда Киев был освобожден, одним из первых распоряжений городских властей стал приказ об уничтожении немецкого кладбища на Аскольдовой могиле. В ноябре 1944-го сюда согнали остававшихся в городе стариков и женщин, которые в стужу, без рукавиц и теплой одежды, с помощью одних лишь лопат выкапывали останки немецких солдат. Чуть позже по Аскольдовой могиле прошлись еще раз, теперь – с помощью бульдозеров – зачищали от случайно оставшихся трупов. Затем же здесь вновь был разбит парк…

Лук`янівське кладовище
Но, вернемся к героям боя под Крутами, останки 27 из которых были похоронены на Аскольдовой могиле. Их по большей части тоже забрали родственники в 1934 году. Делали это, естественно, тайно и поодиночке: чтобы советские власти не препятствовали перезахоронению своих юных врагов. Именно поэтому история переноски останков крутян решительно никому ныне неизвестна.
Каждый из уцелевших в Киеве родственников погибших юношей забирал не только останки своего близкого человека, но и кого-либо еще – из числа тех крутян, у кого в городе родных не было. Была ли среди родственников юношей какая-либо договоренность о том, кто и чьи останки будет забирать, а также – на каком кладбище хоронить, мы, к сожалению, не знаем. Тела нескольких юношей были тайно погребены на Байковом кладбище, но основная масса героев Крут попала на Лукьяновку.
Судя по всему, их перезахоранивали по несколько человек в одном гробу. На памятнике, как правило, писали лишь одно имя, и – только даты жизни. Опираясь на список студентов и гимназистов, погибших под Крутами, можно найти кого-то из тех, кто лежит на Лукьяновском и Байковом кладбищах. Однако, мы уже никогда не узнаем – кто лежит в гробу вместе с ними.
Впрочем, одну могилу, где лежат трое героев Крут, причем – самых известных ребят, указать возможно. На участке №21 Лукьяновского городского кладбища есть могилы семейства Наумовичей – перенесенные, кстати, с Аскольдовой могилы. Лежат там протоирей, писатель и известный общественный деятель Иоанн Григорьевич Наумович, его сын профессор медицины Николай Иванович Наумович, и внук – 24-летний Володя Наумович, погибший под Крутами.
Между прочим, Владимир был профессиональным военным – хоть и студентом. В 1915-м добровольцем он ушел на фронт, за боевые отличия получил три Георгиевских креста. После Февральской революции вернулся в Киев и вновь сел за студенческую скамью. Оттуда и попал в Студенческую сотню, а с ней – под Круты. К слову, брат Владимира Наумовича – Александр, был первым министром иностранных дел Украинской Народной Республики, сестра Надежда – профессором математики в Праге.
Вместе с останками Владимира Наумовича его родственники перезахоронили в одном гробу еще двух известных студентов: Владимира Яковича Шульгина (выходца из знаменитой киевской семьи Шульгиных) и штабс-капитана Омельченко – бывшего студента Киевского университета, основателя в 1913 году Украинской студенческой громады, ушедшего в 1914-м на фронт. Штабс-капитан Омельченко был командиром Студенческой сотни. На могиле Наумовича фамилии Шульгина и Омельченко отсутствуют – о их захоронении знали лишь ближайшие родственники.
К сожалению, могилы семейства Наумовичей ныне находятся в заброшенном состоянии, а о том, что в них похоронено трое самых известных героев Крут – вообще почти никто не знает. Точно также в современных учебниках с каким-то совершенно дурацким упорством систематически тиражируется миф о 300 погибших под Крутами, хоть на самом деле там погибло несколько человек в бою, и 27 были расстреляны после боя.
Зато на Аскольдовой могиле, где, по сути, не осталось ни одной косточки, каждый год традиционно проходят помпезные действа, в которых участвуют тысячи человек. Решительно никто из них не знает и не хочет знать: сколько на самом деле юношей погибло под Крутами, и где они ныне похоронены? Вряд ли кто-нибудь из этой «тусовки» назовет и хоть одно имя погибшего парня. Для них это – чистейшей воды политика, и этим, наверное, все и сказано.

Спогади про Крути комісара Замоскворецької червоної гвардії С.І. Моісєєва:
«Как буря, мчались бойцы вперед, -- надвигалась неудержимая лавина, готовая смести на своем пути любое препятствие!
Если бы у врага сохранилась решимость к борьбе, то в степи перед Крутами на месте красногвардейских отрядов осталось бы кровавое месиво. Но, к счастью для нас, юнкерский заслон, оставленный в окопах, был полностью деморализован нашим штурмом. Юнкера прекратили огонь и, высыпав серой массой из окопов, что было духу бросились к станции.
Миновав пристанционные дома, мы выбежали на железнодорожные пути. Но догнать юнкеров не смогли и увидели лишь последние вагоны поезда, скрывшиеся за поворотом. Захватив Круты, красногвардейцы стали тщательно осматривать станцию и поселок. Они уже знали, что при взятии города нужно прежде всего убедиться, нет ли тайных складов оружия, не спряталась ли где-нибудь кучка белогвардейцев.
Не прошло и десяти минут, как бойцы уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пыль и грязная солома никак не гармонировали с их холеными лицами и шинелями из дорого сукна. Белогвардейцы были перепуганы и заискивали перед конвоирами, которые смотрели на них с нескрываемым презрением, но не произносили ни звука.
-- Что-то вчера не такие были, господа офицеры! – раздался певучий, насмешливый голос молодой украинки, вышедшей из укрытия.
На станции стали скапливаться местные жители. Появилась какая-то пожилая женщина с заплаканными глазами, сверкающими ненавистью. Она рвалась к офицерам и пронзительно кричала:
-- Убийцы! Убийцы!»
Естественно, что С.И. Моисеев трактует события в свою пользу. Ведь юнкера стали отступать не из-за отстуствия боевого духа, а потому, что их было всего горстка, а большевиков – три с половиной тысячи. Не упоминает комиссар и о 27 расстрелянных, а также – дальнейшей судьбе «холеных» офицеров. На сегодняшний день известно имя лишь одно из них – это 18-летний прапорщик Павел Кольченко, бежавший с гимназической скамьи на фронт, заслуживший там георгиевские кресты и офицерский чин, и в 1917-м вновь вернувшийся в гимназию. Носил он не офицерскую, а солдатскую – грубого сукна, шинель, клочки которого и нашли на его останках в марте 1918-го. Тело юноши свидетельствовало, что его зверски замучили.
Думается, если бы под Крутами большевики нашли еще хоть одно тело погибшего студента или гимназиста, не говоря уже о трех сотнях, они бы наверняка в своих многочисленных воспоминаниях не забыли бы об этом упомянуть. Например, в таком стиле: «поле боя было усеяно телами злостных врагов трудового народа». Однако, никаких других тел кроме 27 расстрелянных и 2 замученых под Крутами не было. Их и перезахоронили в Киеве в марте 1918-го года.


The Battle of Kruty (Ukrainian: Битва під Крутами, Bytva pid Krutamy) was a battle which took place on January 29, 1918, near Kruty, a small railway connection about 130 kilometres northeast of Kiev (Kyiv), Ukraine, which was at the time the Nizhyn Uyezd, Chernigov Governorate.

As Bolshevik forces of about 4,000 men, commanded by Mikhail Muraviev, advanced toward Kiev, a small Ukrainian People's Republic unit of 500 schoolboys (some sources give a figure of 300 ), commanded by Captain Ahapiy Honcharenko, was hastily organized and sent to the front. The small unit consisted mainly of the Student Battalion (Kurin) of Sich Riflemen, a unit of the Khmelnytsky Cadet School, and a Haidamaka detachment. About half of the 500 men were killed during the battle, lasting up to 5 hours.

Eleven of the students were re-buried at Askold's Grave in the centre of Kiev after the return of the Tsentralna Rada to the capital in March of 1918. At the funeral the then President of the Ukrainian People's Republic, Mykhailo Hrushevsky called every one of the 500 schoolboys who fought in the battle heroes. In addition, poet Pavlo Tychyna dedicated a poem to the heroic death of the schoolboys.

After the fall of the Ukrainian People's Republic the bodies of the students were moved to the Lukyanivske Cemetery in Kiev. Throughout the years, the true story of the battle was hidden from view by the Soviet Government. Only recently, a monument was set up to commemorate the 80 years' anniversary of the Battle of Kruty at Askold's Grave, and a commemorative hryvnia coin was minted. Eight years later in 2006, a Kruty Heroes Monument was erected on the cite of the historic battle held as a symbol of patriotic self-sacrifice and is remembered each year on or around January 29.