ВІТЧИЗНЯНА
Воєнно-гуманітарна ТРАДИЦІЯ

Десять років національно-державного і духовного відродження України продемонстрували величезний гуманістичний потенціал нашого народу.
Однак важливим постає і завдання аргументованої критики на закиди представників інших етнокультур (а інколи і своїх) з приводу жорстокості у веденні збройної боротьби українським народом, вкорінення начебто антигуманних мілітарних звичаїв. Історія міжнародних конфліктів завжди є зіткненням різних типів бойової моралі і різним розумінням морально-правових засобів регуляції боротьби. Зауважимо, що звинувачення народів, які проживали на теренах сучасної України, у підступності, відсутності милосердя мають глибокі історичні корені. Ще в Біблії в «П’ятикнижжі» Мойсея зустрічається характеристика «нецивілізованого» народу Скіфії-Кіммерії з півдня від Риму, який загрожував південним сусідам: «Господь підійме проти тебе народ здалека, з кінця землі, що злетить на тебе, мов орел, народ, мови якого ти не розумієш, народ з жорстоким виглядом, який не вважає на старих і не має милосердя до дітей» [1].
Дещо пізніше римський письменник Помпоній Мела з Іспанії, який створив «Хорографію» (Землепис) за часів імператора Калігули, писав, що наші (українські) предки «полюбляють війну і різанину, воюючі мають звичай самим випивати з ран кров першого забитого ворога; звитяжнішим вважається той, хто більше вб’є; не бути вбивцею — найбільша ганьба» [2]. Але найбільш свіжі міфологеми щодо звірств українських вояків відносяться до визвольних змагань українського народу в XX столітті. Демократичні перетворення у сфері інформації, розсекречення документів спецслужб показують, що антилюдяні акти насильства над місцевим населенням Західної України і полоненими нерідко чинились переодягненими у форму вояків УПА радянськими службовцями [3].
Перші правдиві відомості про зародження правил гуманного ведення збройних змагань в Україні знайдено в літописах ІХ століття, згідно з якими постають багатобарвність спектру норм збройної боротьби і гуманні звичаї різних етносів, які утверджували себе на теренах сучасної нашої держави.
Існує низка давніх джерел римського і візантійського періодів. Уже з часів Євсевія та Прокопія Кесарівських терени України (людність, держава, право) були в полі зору візантійських авторів. Згідно з фрагментами їхніх творів, бойова мораль наших предків мала перехідний характер від варварського стану до стану цивілізації. Латинський історик Йордан писав, що скіфи «турбували своїх сусідів грабунками і підступністю», а полеміст VI століття Іоанн Ефеський у церковній хроніці писав, що «проклятий народ слов’ян... грабували, палили і полонили ромеїв» [4].
Зазначимо, що справді «людський матеріал» наших предків відрізнявся серед інших народів, з якими вони змагалися, «свіжою буйністю та стихійним розгоном сил», а тому у збройній боротьбі шкоди завдавалось цивільним, поселенням і навколишньому середовищу, як і ворогам.
На етапі національного становлення в мілітарній культурі спостерігаються значні зміни:  військові заняття стають справою професіоналів, зусилля країни спрямовані на захист кордонів від «варварів». Київські князі почали явно оголошувати початок війни. В історію як вітчизняної так і світової гума-ністичної думки увійшло повідомлення Святослава про початок війни, який «посилав до краю», кажучи: «Хочу на вас іти» [5]. Війну, як правило, оголошували святочно через послів. У «внутрішніх» війнах під проводом Богдана Хмельницького з польською шляхтою про початок збройної боротьби сповіщали універсали. Звертаючись   до «всіх українських малоросіян» у червні 1648 року, Зиновій Богдан Хмельницький промовляв: «Ознаймуєм сим універсалом нашим, їж, не без причин слушним, мусілиємо зачати війну і поднести оружіє наше на поляків...» [6]. Але бувало й так, що війну починали, не виголошуючи її своєчасно, щоб напасти несподівано, вже тоді вимоги воєнної необхідності брали верх над лицарськими правилами надати ворогові можливість ретельно підготуватись до війни, зрівняти шанси ворогуючих.
Як це було у світовій історії, війни на території сучасної України велись часто «нецивілізовано» — нищили не тільки ворога, а й палили села, забирали все дієздатне населення разом з дітьми в полон. Так, у поході Данила на белзьку землю «не залишилось одного села не пограбованого, як це книги говорять притчею: не залишився камінь на камені». Ізяслав Мстиславич обіцянками зберегти життя набрав силу-силенну бранців з галичан, а тоді наказав їх рубати — й лише кращих забрав зі собою. Громадська думка засуджувала такі дії, особливо верства духовенства на Україні, яке старалось стримувати князів від проявів зайвого насильства.
Ми відмічаємо позитивну роль християнської віри в гуманізації насильницького виру війни. Можливо, що під впливом християнського миролюбства у війнах Княжої доби постійно відчувався мотив не брати на себе ініціативу першого кроку збройних змагань. Навіть коли військо було впорядковане до бою, сторони чекали, хто перший розпочне бій. Запорізьке військо вважало основною метою війн захист віри батьків і християнських цінностей. У листах Хмельницького вказувалось, що збройна боротьба ведеться «для оборони стародавньої грецької віри» (1648), для «благочестія кгрекорускія віри нашея» (1653), за «цілість прав грецької віри», її рівність з вірою римською ( 1649).
Новий гуманітарний феномен і правовий порядок утворився в ХV—XVIII століттях внаслідок мілітарної практики війська Запорізького. Йому були властиві такі культурно-цивілізаційні елементи «як козацьке право, звичаї і традиції, система цінностей, самоврядування, військова структура» [7]. Серед особливостей козацького права відзначимо розвинені правові демократичні засади мілітарної діяльності: Рада судила найбільші провини вояків, укладала угоди з державами, складала плани воєнних походів. Демо-кратичні мотиви пронизували всю систему регуляції збройної боротьби: від стилю керівництва і звичаєвої поведінки гетьманів козацької України до моральних настанов і особливих чеснот козаків, таких як боротьба за визволення з полону бойових товаришів, цивільних бранців, нарешті, до чітких положень відомої в Європі Конституції Пилипа Орлика. В останній, зокрема, вказувалось: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме — і під час війни, і в умовах миру збирати приватні і публічні ради... то чому б вільній нації (українській. — Авт.) не дотримуватися такого ж прекрасного порядку?» [8].
Особливим морально-правовим захистом користувались у запоріжців мирні угоди та вірність за- присяжному миру. У листі Степана Трощинського, якого було відправлено на Січ для з’ясування стосунку козаків до конфлікту між Січчю й Кримським ханством, зроблено важливе спостереження: запоріжці, до яких постійно звертається Москва з вимогами «розмиру з невірними й війни проти них», все ж таки утримують з татарами мир і разом з тим «...не хочуть давати свого слова і присягати в тому, в чому вони присягали...» [9]. В іншому листі — Кошового отамана Йосипа Кириленка до гетьмана Івана Скоропадського — гостро засуджуються «зрада, віроломство і кривоприсяжество» [10].
Окрім позитивних рис бойової вдачі та зародків воєнного права, необхідно вказати на негативні моменти у становленні української воєнно-гуманітарної традиції.
По-перше, це недостатній рівень військової дисципліни, який не давав змоги керівництву простежити за дотриманням міжнародних угод і встановлених правил війни. Суворі закони у Запоріжжі, зауважував Всеволод Каховський, пояснюються трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнівної моральності; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом’якшувального впливу на звичаї; по-третє, тим, що козаки вели постійну війну й тому для підтримання порядку у війську потребували особливо суворих законів.
Важливою віхою на історичному шляху становлення української воєнно-гуманітарної думки став період другої половини XIX — початку XX століття. Незважаючи на домінування на теренах Російської імперії у системі духовної культури без- або наднаці-ональних воєнно-доктринальних ідей, учені-гуманісти київської школи розробляли національні підвалини вітчизняної воєнно-гуманітарної галузі знання. Ми маємо всі підстави стверджувати про існування різних напрямів у межах київської воєнно-гуманітарної школи — оригінальної гуманістичної воєнної педагогіки Михайла Драгомірова, гуманістично-правового дослідження наслідків воєн професора П. Морозова, фундаментального дослідження наслідків воєн І. Бліоха.
Важливо, що київські гуманісти наполягали на ви-знанні комплексу майнових, моральних, духовно-релігійних прав і свобод суб’єктів збройної боротьби, поваги до особливо специфічних звичаїв і традицій націй та народів. Це положення ми в третьому розділі першої частини роботи «Міжнародне гуманітарне право: історія становлення» визнали як принцип побудови і розвитку сучасного міжнародного гуманітарного права, що закладало мінімум ідей взаєморозуміння між народами.
Звертає на себе увагу передбачення українських мислителів-гуманістів щодо зростання страждань дітей у війнах нового століття [11]. Публікації на цю тему опинились у центрі уваги світового співтовариства лише у другій половині XX століття, коли на повну силу проявилися такі феномени, як масова примусова мобілізація дітей у повстанські армії, використання дітей-комбатантів у «людських хвилях» в атаках, «новий геноцид» — убивство дітей дітьми [12].
Великої шкоди гуманітарним традиціям в Україні завдала практика так званого «надзвичайного судочинства» у 1918—1919 роках на теренах розірваної між фронтами України. Її смисл полягав у тому, що воєнна вимога (воєнна необхідність) ставала основним принципом «права війни для цивільних і військових». Етапом, який потребує особливо прискіпливої уваги дослідників української воєнно-гуманітарної традиції, є час громадянської і визвольної воєн першої третини XX століття. Саме в цей період суперечливо переплітались як гуманні правила ведення боротьби, так і надзвичайне право (у квітні — грудні 1918 року в Україні воно набуло надзвичайно великого розмаху).
Таким чином, вітчизняна гуманітарно-правова спадщина заклала демократичні, «європейські» засади в основи української традиції. Мілітарна практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських вояків, за якими ніколи не була затверджена погана репутація жорстоких комбатантів, сприяють полегшенню гармонізації міжнародного гуманітарного права і національного законодавства, створюють достатні умови для ефективної дії права Женеви, Гааги, Нью-Йорка в національному правовому полі.
Позитивний імідж українських вояків у складі миротворчих сил, до яких особливо високі вимоги з погляду суворого дотримання міжнародного гуманітарного права, базується на українській гуманітарній традиції і водночас потребує додаткових зусиль щодо опанування приписами сучасного міжнародного гуманітарного права.

П р и м і т к и
1. Біблія. П’ятикнижжя Мойсея. Повторення Закону. 28: 49—50.
2. Цит. за: К р и с а ч е н к о  В. С. Історія Криму в джерелах і документах. Частина перша. — Чернівці, 1998. — С. 67.
3. День. — 1999. — 7 жовтня.
4. П и г у л е в с к а я  Н. В. Ближний Восток. Византия. Славяне. — Л., 1976. — С. 240.
5. Історія Українського війська. Вид. 4-те. — Львів, 1992. — С. 39.
6. Документи Богдана Хмельницького // Упор. І. Крип’якевич та І. Бугич. — К., 1961. — С. 60.
7. С а с  П. М. Політична культура українського суспільства ( кінець ХVІ — перша половина ХVІІ ст.) — К., 1998. — С. 106.
8. Пилип  О р л и к. Пакти й конституції, законів і вольностей Війська Запорозького //  К р и с а ч е н к о  В. С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. —  Кн. 2. — К, 1997. — С. 194.
9. Цит. за: Я в о р н и ц ь к и й  Д. І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. — Т. 3. (Лист Гетьману Івану Мазепі).
10. Я в о р н и ц ь к и й  Д. І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. — Т. 3. — С. 268. Див.: Дети и война. Сборник. — К., 1915.
12. Докладніше ця проблема висвітлена у статті «Child Soldier» // The bulletin of the Atomic. — 1997. — 536.

Михайло ЦЮРУПА,
доктор історичних наук,
професор військового гуманітарного інституту Національної
академії оборони України

 

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?