V

РЕФОРМАЦІЯ В УКРАЇНІ


В попередніх розділах ми вже бачили, які релігійні рухи панували в Європі та в Польщі, бачили й ті наслідки, які вони там викликали 1. Звичайно, я навмисне спинився на огляді тих рухів трохи докладніше, бо ж Україна ніколи не замикалася перед західними впливами, і всі ті рухи, що відбувалися в Європі, звичайно потроху докочувалися через Чехію та Польщу й до нас.



1 Див. мою працю «Українська літературна мова XVI ст.» (Варшава, 1930. Т. 1. С. 5 — 32).



У нас були постійні зносини з Європою, а це давало змогу новим європейським ідеям заходити й до українського народу. Разом з усіма цими ідеями рано зайшла до нас також ідея перекладу Св. Письма на живу мову. Як відбивалися серед українського народу ідеї старіших середньовічних релігійних рухів в Європі, про це, на жаль, маємо дуже мало вказівок. Але знаючи, що культурними впливами український народ був зв'язаний з польським від найдавнішого часу, і знаючи, що європейські середньовічні релігійні рухи досить помітно відбивалися на Польщі, треба припускати, що відбивалися вони і в Україні. Справа тільки в тому, що головна ідея цих рухів — читання Св. Письма живою мовою — серед українського народу спершу не викликала такого великого зацікавлення, як то бачимо в народів католицьких, і то з тієї причини, що так звана церковнослов'янська мова на початку все ж таки була до певної міри мовою зрозумілою, тоді як стара латина для більшості народів була зовсім чужа. На початку середньовічних релігійних рухів, десь у віках XI — XII, письменні люди в Україні ще розуміли свою церковну мову; але мова ця була чужа з походження (болгарська), а від того мала в собі велике число слів, у нас не вживаних та зовсім штучно викуваних, мала певне число й малозрозумілих старих форм, а тому це розуміння її зменшувалось в Україні надзвичайно швидко. І коли на початку XV віку по цілій Європі почали ширитися ідеї гуситства, то вони, як ми бачили, захопили також і Польщу і, напевне, швидко докотилися й до України, де в той час широкий загал народу вже не розумів своєї церковної мови, та й саме духовенство розуміло її мало. Ось через це в XV віці ідея Св. Письма в живій мові знайшла для себе вже зовсім добрий грунт і в Україні, і вже тоді почали втілювати цю ідею в життя. Чеські переклади Св. Письма ходили по Україні й манили читачів до наслідування 1; гусити, в великому числі приїжджаючи до Польщі, напевне бували й серед українського народу. В Празькому університеті з XIV віку вчилося немало українців, які, вертаючись додому, напевне, привозили й нові релігійні ідеї. Усім цим я хочу ствердити, що задовго до реформаційного руху Україна також знала вже ідею Св. Письма в живій мові, про що маємо й певні вказівки, як, наприклад, живі голоси в рукописах XV віку.



1 Маємо, наприклад, старі чеські книги з кирилівськими написами на них.



Про релігійні секти в давній Україні маємо дуже мало відомостей. Але що вони були, на те знаємо певні вказівки. В середині XIV ст. постає в Новгороді та Пскові цікава секта так званих стригольників. Секта почалася, безумовно, під західним впливом; стригольники не визнавали священства і між іншим проповідували давно перед тим відому в Європі тезу, що кожен може бути священиком і кожен може пояснювати Св. Письмо; така наука мусила привести й до постання нових перекладів Св. Письма, але цих перекладів від стригольників не полишилося. Коли в кінці XIV ст. собор осудив сектантів, частина їх втікла до Галичини і, мабуть, мала тут певний вплив, тільки жодних ближчих відомостей про стригольництво в Україні не полишилося 1.



1 Про стригольників див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. 1886. Т. IV. С. 150 — 164; Малышевский И. И. О зарождении религиозных сект в России с рационалистическим направлением. К., 1884; Титов О. Секта стригольников//Миссионерское обозрение. 1896, березень — квітень; Пыпин А. История русской литературы. Спб., 1911. Т. 2. С. 58 — 65 (на с. 89 — 90 — докладна література, яку подає й Энциклоп. словарь Брокгауза. 1901. Т. 30. С. 798).



Деякі вчені, наприклад Тихонравов, виводять стригольників з так званих бичовників, чи покутників, що, безумовно, сильно впливали на слов'янські народи. Секта бичовників (флагелантів, гейслерів) вперше появилася в Італії в XIII віці, звідки швидко перейшла до Німеччини й Франції, а потім і до інших земель. Сектанти проповідували, що тільки самобичуванням можна спокутувати свої гріхи, а тому збиралися в великі ватаги й з хресними ходами, зі співами Псалтиря або інших релігійних пісень мандрували з міста до міста, час від часу бичуючи один одного; часто навіть зимою ходили голими. В час народних бід, наприклад 1348 р., коли в Європі лютувала чума, флагелантство ширилося епідемічнj. Є відомості, що флагеланти ходили по Хорватії, Чехії, Моравії, Словаччині, Угорщині й Польщі. Для нас цікавим є те, що ватаги бичовників постійно співали різні релігійні пісні народною мовою, звичайно мовою того народу, де ходили; є відомості, що вони співали цих пісень і мовою слов'янською. Пізніші бичовники не визнавали духовенства і навчали про волю кожному пояснювати Св. Письмо, для чого вони мусили його мати народною мовою.

Польський літописець XV віку Длугош розповідає про цих бичовників, зазначаючи, що вони були в Кракові в 1260 р., а потім були в Польщі в 1349 р. Не можна допустити, щоб ці ватаги покутників оминули Галичину — вони певне тут були й мали вплив. Звичайно вказується, що такі апокрифи, як Сон Богородиці, Оповідання про 12 п'ятниць та Лист Небесний, — це твори покутників. У Чехії, Моравії та Словаччині постало тоді багато різних релігійних пісень народною мовою, звідки вони зайшли до Польщі, а мабуть, і до Галичини.

Покутники, напевне, полишили глибші сліди своїх впливів серед українського народу, тільки питання це в нас ще зовсім не досліджене. Вони ж підготували грунт в Україні до прийняття ідей інших релігійних рухів, особливо гуситства 1.

В Україні була одна релігійна течія, що помітно визначилася ще задовго до Реформації, — маю на увазі науку так званих жидівствуючих, яких звичайно зв'язують із стригольниками. 1471 р. прибув з Києва до Новгорода на княжіння князь Михайло Олелькович, а разом з ним приїхав і «жид» Схарія — може, лікар його, що повів серед новгородської інтелігенції пропаганду своїх ідей. Цей Схарія, чи Скара, походив десь із кримських караїмів і був для свого часу широко освіченою людиною. Саме тоді Москва вперто руйнувала старі вільнолюбні новгородські традиції, а тому незадоволених серед цієї патріотичної верстви новгородців було багато. З тієї ж причини немало було незадоволених і серед духовенства, особливо з того часу, коли Москва знищила виборність архієпископа Новгородського й стала присилати своїх ставлеників, чужих Новгороду. Ось через це наука так званих жидівствуючих поширилася тут найперше серед незадоволеної інтелігенції, духовної й світської. Треба думати, що ця ж наука в себе вдома, в Україні, звідки приїхав Схарія, мала також немалий успіх.

Жидівствуючі підготовляли в Україні грунт для науки соцініан, що з'явилася тут пізніше, в половині XV віку; вони не визнавали церков, образів, мощів, чернецтва, молитов за померлих; навчали, що Месія не прийшов іще, а тому поважали насамперед Старий Заповіт; вимагали волі пояснення Св. Письма і т. ін. Як бачимо, більшість цієї науки — усе те, що маємо й у європейських сектантів.



1 Про покутників див.: Тарле Евг. Флагелланты // Энцикл. словарь Брокгауза (1902. Півт. 71. С. 94 — 96; тут і література); Пыпин А. История русской литературы. Т. 2. С. 61; Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV — XV вв. в українськім житті й творчості // «Записки» (Львів, 1925. Т. 141. С. 5 — 7).



Для нас особливо цікавим є те, що жидівствуючі проповідували волю біблійної критики 1. Вони ставилися дуже критично до традиційних церковнослов'янських текстів, вказуючи на їхні помилки, а тому готували свої переклади просто з мови жидівської. Дійсно, знаємо, що жидівствуючі мали власні переклади Старозаповітних книг. На жаль тільки, в тій боротьбі, яку з сектантами провадила московська влада, зникли ці їхні переклади, і від них лишилися самі рештки.

Перш над усе маємо Псалтир, перекладений десь у 60 — 70-х роках XV ст. Власне, це не Псалтир у християнськім розумінні — це переклад жидівського молитовника, так званого «махазор»; переклад написано церковнослов'янською мовою, досить плутаною, але в мові цій немало українських слів, та й на самих церковних словах розставлено де-не-де український наголос. Переклад зроблено вже в Москві, перекладачем був Федір Жидовин, чи не з України родом 2.

Друга пам'ятка — книга пророка Данила, перекладена з жидівського, так званого масоретського тексту; в мові немало українізмів. Цікаво, що власні ймення подаються тут у жидівській формі, та й сама книга пристосована до жидівських синагогальних потреб. Рукопис XVI віку, а переклад походить, певне, з XV віку з Криму 3.

Крім цих пам'яток у XV віці жидівствуючі переклали Книги Царств, Книгу Есфір, П'ятикнижжя, Малих Пророків та ін. — усі з українськими ознаками в мові. До нас дійшов збірник кінця XV — початку XVI віку з Віденської публічної бібліотеки № 262 4, в якім збереглося декілька старозавітних книг у перекладі жидівствуючих з добре видними українськими ознаками 5.



1 На жаль повної науки жидівствуючих не знаємо — знаємо тільки те, що пишуть їхні противники, які дали їм і саму назву жидівствуючих; але ці противники, звичайно, накидають сектантам багато й такого, чого ті не мали.

2 Псалтиря цього видав М. Н. Сперанський (Псалтирь жидовствующих в переводе Федора-еврея. M., 1907 — з «Чтения» 1907 n Кн. 2).

3 Див.: Евсеев И. Е. Книга пророка Даниила в переводе жидовcnвующих по рукописи XVI века // Чтения. М., 1902. Ч. 202.

4 Опис збірника № 262 у Ф. Дворянського. (Описание рукописей Виленской публичной библиотеки. Вильно, 1882. С. 441 — 447). Див. ще вищеназвану працю 1. Євсєєва, що видав з нього збірника книгу пророка Данила.

5 Крім вищевказаного зазначу ще таку літературу про жидівствуючих: Руднев Н. Рассуждение о ересях и расколах, бывших в русской церкви со времени Владимира Великого до Иоанна Грозного. М., 1838. Боцяновский В. Ф. Русские вольнодумцы XIV — XV веков.//Новое слово. 1896. № 12; Сервицкий А. Опыт исследования о ереси новгородских еретиков, или жидовствующих // Православное обозрение. 1862. №6 — 8; Панов. Ересь жидовствующих // ЖМНПр. 1877. Кн. 1 — 3; Титов Ф. Секта жидовствующих//Миссионерское обозрение. 1896. Липень — серпень; Новые материалы об ереси жидовствующих: а) Послание инока Саввы на жидов и еретики, 1496 р. (видав С. Белокуров), б) Послание Федора Жидовина (видав М. Соколов), в) Московский собор 1490 г. против жидовствующих (видав С. Долгов) і г) Книга пр. Даниила (видав И. Евсеев)//Чтения, М., 1902. Ч. 202. Кн. 3. С. 1 — 164; Перетц В. Новые труды о жидовствующих//Универс. известия. К., 1908; Пыпин А. История русской литературы. 1911. Т. 2. розд. III. С. 90 — 91; Сперанский М. История древней русской литературы, московский период. М., 1921. С. 53 — 81; Карский Е. Переводы Псалтири. 1896. С. 10 — 12, 18 — 20; Перетц В. «Просветитель» Иосифа Санина в украинском переводе нач. XVII в.» // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII веков. Л., 1928. С. 108 — 167.

Уривки з перекладів жидівствуючих подано в хрестоматії, доданої до «Нарисів з історії української мови» Шахматова-Кримського (К., 1924. С. 168 — 172).



Безумовно, ці наші жидівствуючі були в Україні провісниками Реформації, і це вони підготували грунт для поширення гуситства й реформаційних ідей, що скоро прийшли сюди. Що ідеї гуситства справді сильно поширилися серед українського народу, про це красномовно свідчить лист короля Ягайла 1423 р. до львівської шляхти й усього Руського воєводства. В листі цьому Ягайло скаржився, що коли треба було йти на поміч гуситам, то галичани охоче пішли (з Сигізмундом Корибутовичем), навіть не сподіваючись на платню; коли ж тепер він кликав їх проти гуситів на поміч королю та папі, то ніхто не пішов, хоч король пропонував платню, а папа давав відпущення гріхів 1.



1 Pervolf J. Pomýr ╚ech¨w k Polsku a Litvý za husitskeho hnuti. «Osvýta». 1873. C. 766; Codex epistolaris saeculi XV. T. 1. S. 56.



Коли реформаційні ідеї докотилися до Польщі, вони дуже швидко поширилися й по українських землях. Найперше на нові ідеї накинулася українська інтелігенція, що відразу глибоко захопилася ними. Польські впливи значно збільшилися на українських землях ще відтоді, коли Литва забрала Україну; з бігом часу ці впливи все збільшувалися й були досить сильними ще навіть перед Люблінською унією. Усі реформаційні течії, що вщерть заливали тоді Польщу, полилися тепер і в Україну, особливо на Волинь. Звичайно, з часу Люблінської унії 1569 р. ці впливи тільки зміцніли та збільшилися. Верхи білоруського й українського громадянства, незадоволені з власного духовенства, дуже легко підпадали реформаційним впливам і переходили в кальвінізм. А коли кальвіністом став і литовський канцлер князь Микола Радивил, то він потягнув за собою до нової віри багато знатних православних домів, таких, наприклад, як Вишневецькі, Кишки, Фирлеї, Ласоцькі, Морштини, Воловичі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі й багато інших; є відомості (правда, перебільшені), ніби в Новгородськім воєводстві з 600 православних шляхетських родин у батьківській вірі залишилося тільки 16 домів — усі інші перейшли на кальвінізм 1... Окремі протестантські громади розкинулися скрізь по Галичині, Волині, Поділлі й Побужжі 2.

Цікаво, що на українські землі — на Волинь, Полісся, Побужжя, в Галичину та ін. місця — реформаційний рух докотився в своїх найлівіших течіях, тут сильно шириться соцініанство. Чи не найсильніше прищепилося антитринітарство власне на Волині, де його міцно підтримували такі українські роди, як Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі, й багато інших 3.



1 Див.: Митр. Макарий. История Русской Церкви. Т. IX. С. 322.

2 Список цих громад подає проф. М. Грушевський в «Історії України-Руси» (Т. 6. С. 624 — 628).

3 Список їх дає Ор. Левицький, с. 209 — 210,



Головними центрами соцініанства на Волині були: м. Киселин Володимирського повіту, м. Гоща і Ляхівці Острозького повіту та Берестечко повіту Лубенського. Трохи пізніше помандрувало соцініанство на Поділля та на Київщину.

Українська шляхта, захоплюючись нововірством, нерідко забирала церкви в своїх маєтках і обертала їх на молитвені доми («збори») для соцініан. Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося, власне, на Волині. Навіть деякі оборонці православ'я, наприклад К. Острозький, досить лагідно ставились до нововірців і підтримували з ними тісніші зв'язки.

На початку стосунки православних з нововірцями були зовсім добрими: протестанти боролися тільки з католиками, не займаючи православних; власне, це робило стосунки православних з протестантами часом досить близькими. Але якихось глибших взаємин між православ'ям і нововірством ніколи не склалося, може й тому, що польська шляхта взагалі не схильна була чим-небудь поступатися на користь православних 1.

Оскільки глибоко був поширений реформаційний рух серед українського народу, ще не маємо на це одного погляду. Представники старшої школи дослідників, такі, як І. Малишевський, Ор. Левицький, М. Драгоманов та ін., трохи перебільшували глибину цього руху, до якого досить критично й скептично поставився М. Грушевський. Правда, очевидно, знаходиться десь посередині, бо ж маємо, з одного боку, досить виразні свідоцтва таких осіб, як А. Курбський та Іван Вишенський, що скаржаться на поширення нововірства, а з другого боку, маємо реальні наслідки цих впливів — переклади Св. Письма на живу мову та ін. Поширенню реформаційних ідей допомогли й ті московські раціоналісти-емігранти, що в 70-х роках XVI віку жили на Волині, як от Феодосій Косий, Васіан, Гнат, Хома та ін. На початку XVII ст. Вишенський скаржився: «Поеретичели вси обитальници Малой Росии, и от Бога далече устранишася, к неверию и зложитию припрагше, егда на латинскую и мирскую мудрость ся полакомили. Ов бо зоветься папежник, ов зась ныне з Евангелия вылез — евангелиста, ов зась нововыкрещеный (цебто соцініанин), ов зась суботник» 2. Як людина занадто консервативного погляду Вишенський, звичайно, трохи згустив фарби в цім малюнкові, але загальний настрій передав, мабуть, вірно. Знаємо, наприклад, що навіть митрополита Онисифора Дівочку голосно обвинувачували в певній схильності до нововірства 3.



1 Див.: Грушевський М. Історія української літератури. 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 229.

2 Акты Южной и Западной России. Т. II.

3 Див.: Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси. // Киевская старина. 1882. С. 56 — 57.



Наслідки реформаційного руху в Україні були ті самі, що в Європі й Польщі. Сильно прокинулося загальне зацікавлення церковними справами не тільки серед української шляхти, але також і серед міщанства, що стало тепер дуже близько до цих справ.

Але найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми її бачимо в Європі, в Чехії та в Польщі, — це переклади Св. Письма на живу народну мову, а також вживання народної мови в богослужінні. Правда, не Реформація вперше занесла цю ідею в Україну — занесли її ще ті попередні релігійні рухи, які докочувалися через Чехію та Польщу й до України; але тільки Реформація поставила цю ідею серед українського народу вже зовсім виразно, і не тільки поставила, але й зреалізувала її.

Польські протестантські переклади широко розповсюджувалися й по Україні і заохочували українців до пошани своєї мови й до наслідування науки протестантів. Дійсно, у цей час, з середини XVI ст., в Україні постають уже переклади Св. Письма на живу українську мову, причому оригіналами для цих перекладів звичайно служать польські протестантські переклади; так, Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561 р. користало (але не дослівно) з лютеранського Нового Заповіту Секлюціана 1553 р., Євангеліє В. Тяпинського десь по 1570 р. — переклад з соцініанського Нового Заповіту С. Будного 1570 р., Новий Заповіт Негалевського 1581 р. — переклад з соцініанського Нового Заповіту Чеховича 1577 р., Крехівський Апостол десь 1560-х років — переклад з кальвінської Біблії 1563 р. 1. Уже самі ці джерела українських перекладів Св. Письма виразно говорять, що реформаційні впливи в Україні не були малими.

Інше питання, чи православні, перекладаючи з протестантських джерел, лишалися таки православними. Ми вже бачили вище, що в числі джерел для польських католицьких перекладів були й переклади протестантські, до яких перекладачі-католики таки пильно заглядали. Думаю, що так само було й при українських перекладах з протестантських джерел: наприклад, архімандрит Григорій, перекладаючи Пересопницьке Євагеліє й використовуючи при цьому Євангеліє лютеранське, таки зоставався православним і готував Євангеліє для церковного вжитку православним 2.



1 3 цієї Біблії 1563 р. перекладено й Псалтиря початку XVII віку, що зберігається в московському Рум'янцевському музы (№ 1017), дослідив його Є. Карський у праці «Западно-русские переводы Псалтыри в XV — XVII веках» (Варшава. 1896).

2 Правда, Пересопницьке євангеліє перекладено головним чином з тексту церковнослов'янського.



Здається, те ж саме можна повторити й про перекладачів В. Тяпинського та В. Негалевського. Таким чином, були й такі православні, що проймалися деякими ліпшими ідеями, реформаційними, але самі зоставалися православними — вони ці ідеї обертали на користь православної церкви та православного народу. Так, власне, постала ціла праця Скорини: ідею перекладів узяв він від якихось релігійних сектантів, найскоріше від гуситів (власне, ця ідея була вже тоді загальнопоширеною), але виконання цієї ідеї було в нього цілком православним. Ідея Св. Письма живою мовою була в передових людей XV — XVI віків настільки дозрілою, що за неї вхопилися тоді представники всіх вір. В цім проявився той звичайний культурний поступ, який бачимо в історії всіх церков.

Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мовою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апостола тією ж таки мовою. Загальновідоме остереження консерватора й назадника Івана Вишенського: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простым языком не выворочайте; по литургии же для вырозуменья людского попросту толкуйте и выкладайте; книги церковные все и уставы словянским языком друкуйте» 1. Це твердження Вишенського дуже цінне: коли він, консерватор, стає проти читання на літургії Євангелія та Апостола простою мовою, то робить це тільки тому, що ці книжки вже-таки, певне, читали по церквах, і то дуже багатьох; характерно, що проста мова так тоді увійшла до церкви, що Вишенський не сміє виступати проти неї взагалі: він таки допускає її, хоч і по літургії.

Остереження Івана Вишенського було не на часі, і проста мова дедалі все більше та більше входила до церкви; так звані Синаксарі читають уже простою мовою. В львівськім Тріодіоні 1664 р. на л. 8 читаємо таке: «Вестно же, яко от сея недели начинаем чести диалектом домашним, по отпусте литии в притворе Катихизис». І взагалі багато книжок церковного вжитку стали друкувати з того часу вже й простою мовою (збірки проповідей, Учительні євангелії, деякі місця требників і т. ін.) 2.



1 Акты Южной и Западной России. Т. II. С. 220.

2 Цю справу я докладно розповідаю в своїй праці «Мова українська була вже мовою церкви» (Тарнів, 1921).



Таким чином, і в Україні, як то ми бачили, і в інших європейських та слов'янських народів Реформація покликала до життя народну мову як мову літературну. До того часу літературною мовою була в нас мова церковнослов'янська, як у народів католицьких — латина. Це тільки з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної живою українською мовою. Українська жива мова, ставши з половини XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже ставала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одночасно з мовою польською) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цьому була величезна заслуга передусім Реформації.

Одного часу протестанти збиралися були ширити серед українського народу свої видання. На кошти князя Михайла Радивила в м. Несвіжу закладено друкарню, і в ній 1562 р. гурток кальвіністів на чолі з Симоном Будним випустив дві книжки «руською мовою», це були «Катихізис» та «О оправдании грешного человека». Очевидно, й самі православні в цілях простої самооборони мусили взятися за ту саму зброю — і вони видають свої богословські твори вже простою мовою, доступною для широкого громадянства. Так постала нова українська літературна мова.







ЛІТЕРАТУРА:


Малышееский И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к киевскому князю Владимиру Святому // Труды Киев. дух. акад. 1876, Труды 3 археол. съезда. 1878. Вип. II. С. 307 — 316; Левицкий Ор. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси //Киевская старина. 1882; Каратаев И. Описание славянорусских книг. Спб., 1883. С. 136 — 140 (№ 58 — Катехизис 1562 р. і № 59 — «О оправдании»); Карский Е. Два памятника старого западнорусского наречия. // ЖМНПр. 1893. Кн. 8 (описано «Катехизис» 1562 р.); Розов. Отношение православной Ю.-З. Руси к протестантству. Вильно, 1881; Фотинский О. Социнианское движение на Волыни в XVI — XVII вв.//Волын. епарх. вед. 1894; Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. С. 19 — 27 (впливи протестантизму); Грушевський М. Історія України-Руси. 1907. T. 6. С. 412 — 444; його ж: Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці. К., 1912; його ж: Історія української літератури. К., 1927. Т. 5. Ч. 2. С. 205 — 254. Іншу літературу див. в кінці попереднього розділу. Петров А. Отзвук Реформации в русском Закарпатьи XVI в.//Материалы для истории Закарпатской Руси. Т. VIII; Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV — XV вв. в українськім житті й творчості, як проблема досліду. // Записки. 1925. 141. С. 1 — 13.



1930 р. Варшава.