XI

ПРИЄДНАННЯ ЦЕРКВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДО МОСКОВСЬКОЇ В 1686 р.



1. Поділ Східнослов'янської Церкви на дві митрополії


Увесь час свого життя Церква Українська серед інших православних Церков на Сході користувалася найбільшою повагою. Заснована, як каже давній переказ, св. апостолом Андрієм Первозванним, Київська Церква рано набула собі великої поваги, а тому Київський Митрополит постійно називався «Митрополит Київський і всея Руси» і фактично був керівником усієї східної Церкви — в Україні, в Москві і на Білій Русі. Грецька благочестива віра чи православ'я вперше засвітила в Києві в Україні, і вже потому самі українці несли цю віру й на північ, до тих племен, що пізніше склали російський народ. Колискою віри Христової на нашому Сході був український Київ, і тому нема нічого дивного, що власне він став «матір'ю городів руських» (Русь — це була назва давньої України; пізніше цю назву від нас перейняв собі народ московський). З найдавнішого часу очі всього православного світу все були звернені на Київ, цей новий Єрусалим, як часом звали його в давнину.

Побудований на вигіднім торговім місці, на люднім шляху «из варяг в греки», висунений до того на кінець Київського князівства, Київ увесь час був ласою принадою для тих кочових народів, що постійно ґрасували по степовій Україні. І Київ не вдержався — від ударів ворожих він почав потроху занепадати, а пізніше й зовсім утратив на якийсь час значення політичного центру. Митрополит Київський, грек за походженням, легко кинув Київ і перейшов спершу до Володимира, а потім до Москви. Це перенесення митрополичої катедри з Києва було тимчасове, але митрополитам легше було вижити на півночі, і вони там позосталися назавжди. З цього перенесення митрополії надзвичайно скористалася Москва, бо якраз митрополити Київські своїм авторитетом багато допомогли Москві в її боротьбі з удільними князями. І осівши в Москві, наші митрополити звали себе по-давньому: «Митрополит Київський і всея Русі».

Але згодом митрополити Київські забули своє українське походження, забули свою тимчасовість на Москві й потроху перестали дбати про «матір городів руських». Хоч і носили вони назву митрополитів київських, проте вже дбали виключно про інтереси московські. А коли над нашим краєм запанувала Литва, московські митрополити зовсім забули про Київ, і тільки й думки їхньої було, як би більше взяти данини від нього. І ці чужі вже нам митрополити тягли з українського народу, що тільки могли. Так, уже на митрополита Фотія (помер 1431 р.) скаржилися, що він «се нине все узорчье церковное и сосуды переносить на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами» 1.



1 Филарет. >История Русской Церкви. Пер. III. C. 6.



Час минав. Українська Церква під Литвою не знала більш утисків і жила собі вільно, розвиваючись та набуваючи своєрідних ознак. Увесь час Церква наша була в канонічній залежності від патріарха Царгородського; але залежність ця, власне, більше була номінальною — патріархи жили далеко, зносини з ними часом були й неможливими, самі царгородські патріархи звичайно в Україні й не бували. Так жила наша Церква, потроху набуваючи собі своїх власних особливостей, тих особливостей, що вже тоді почали відрізняти її від Церкви Московської.

Під литовським пануванням Київ почав потроху оживати. Але київські митрополити не верталися з Москви; такий стан для Києва, колиски православ'я на Сході, і для всього православного народу під Литвою був надзвичайно шкідливий, а тому десь 1415 р. Українська Церква обрала собі окремого митрополита, і з того часу стався вже й формальний поділ Східної Церкви на Українську та Московську, кажу формальний, бо фактичний поділ постав значно давніше. Трохи пізніше, 1458 р., цей поділ затвердився остаточно. Хоч столицею Литви була Вильня, проте центром релігійним за цей час ставав помалу Київ. Литовський уряд прав українського народу ніколи не порушував, українські вищі верстви займали відповідальні посади серед свого народу, а тому й становище Української Церкви було зовсім нормальне — ніхто ніколи не порушував її прав. В Україні в церковнім житті помалу скрізь установлялося виборне право: вільними голосами в нас вибирали собі священиків, архимандритів, єпископів; вільно вибирали в нас навіть митрополита, а патріарх Царгородський тільки благословляв його.






2. Польські утиски кидають Україну до Москви


Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії — цього року відбулася так звана Люблінська унія, Литву силою приєднано до Польщі; разом із Литвою під Польщею опинилася й уся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для цілої армії єзуїтів, що накинулися перше на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка довела в кінці до козацького повстання та до подій 1654 р.

На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців — віри їхньої не займано, мова українська була офіційною мовою урядових інституцій на українській землі. Але дуже скоро по 1569 р. все це змінилося — на землі українські попливла полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Правда, королі польські часто ставали в обороні українського народу, але вони були тоді звичайно безсилі проти насильства своєї розбещеної шляхти, що скрізь у нелюдський спосіб тиснула православних.

Наслідки цих релігійних утисків були страшні для обох народів — Польщі вони користі ніякої не принесли, а український народ довели до розпуки й кинули назавжди в обійми Москви. З першого моменту, як тільки розпочався релігійний гніт у Польщі, очі українського народу зараз же почали звертатися в бік одновірної Москви, де кожен православний звичайно не знав утисків за свою віру.

І дуже швидко по цьому розпочалася втеча духовенства з Польщі до Москви — втікали священики, втікали ченці. З бігом часу це втікання ставало все більшим, а тому український елемент на Москві все збільшувався; таким чином українці посіли в Москві значніші монастирі, скажімо, монастир Савви Сторожевського; навіть у самій Москві постали цілі українські колонії, наприклад, монастирі Донський, Данилівський та ін.1. Звичайно, всі ці втікачі сіяли найтемніші чутки про польські утиски, а додому передавали про добре життя для простого люду в Москві. Отже, релігійна боротьба в Польщі дуже рано протоптала українцям широкий шлях на Москву.

Крім цих примусових зносин з Москвою, українці дуже рано й добровільно потягли туди переважно духовенство — найчастіше вони їздили до царя від різних монастирів за «милостинею». Коли з 1620 р. відродилася українська ієрархія, то митрополит Йов Борецький засів міцно в Києві, і вже з того часу розпочалися жвавіші зносини наші з Москвою. Наприклад, 1625 р. митрополит Борецький послав до Московського уряду єпископа Луцького Ісака Борисковича (б. ігумена Дерманського) — просити допомогти проти польських релігійних утисків, і цей єпископ уже тоді заявив там: «У малоросіян одна тільки дума — як би поступити під государеву руку...» 2.



1 Див.: Харлампович К.. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. 1. С. 149.

2 Соловьев С. История России. Т. X. С. 85, 87; Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 123.



І дедалі ці наші зносини з Москвою ставали частішими; збільшення релігійних утисків у Польщі кожного разу викликало жвавіший перехід нижчого духовенства до царя православного. Взагалі, ще задовго до акту 1654 р. очі простого українського народу, що так терпів від панської сваволі, та очі нижчого духовенства, що найбільше відчувало релігійні переслідування, — всі були звернені до Москви...






3. Українські верхи боялись Москви


Але не так було настроєне тодішнє наше вище духовенство. Переважно було воно з шляхетських домів, мало польське виховання та великопанські звички й нахили; єпископами часто бували тоді люди, що з духовним станом мали небагато спільного. Життя вели вони розкішне й мало цікавилися своєю паствою — хіба тим, як би найкоротше стригти своїх слухняних овечок. Ці єпископи були цілком польської культури, говорили й писали звичайно по-польському. До релігійної боротьби жили вони спокійно й весело, а коли зав'язалася в нас релігійна колотнеча, єпископат цей скоро пішов собі на унію, аби мати святий спокій...

У парі з таким єпископатом ішла й вища українська інтелігенція. Вона теж не витримала релігійних утисків, і в більшості своїй продала батьківську віру. Звичайно, ці вищі верстви, як духовні, так і світські, релігійну боротьбу вважали справою хатньою, все сподівалися зміни цих відносин від короля польського, вели боротьбу за це в польськім сеймі і т. ін. До Москви не мали вони найменшої охоти, і в бік її ніколи не дивилися.

Звичайно, вище духовенство добре знало дійсний стан церковної справи в Москві; а стан цей був там тоді такий, якого справді жахався кожен, хто звик до будь-якої волі церковної.

Церква наша тоді дуже відрізнялася від Церкви Московської — у нас були свої церковні звичаї, свої обряди, навіть деякі свої вірування, хрестини, вінчання, похорон, деякі свята, все це в нас трохи відрізнялось від московського, і все це на Москві прозивали єрессю 1.

Українське вище духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його там грабують та кривдять. Та й недолюблювало воно його; так, Мелетій Смотрицький і Касіян Сакович писали, що «в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до торгової казні»2.



1 Див.: Шляпкин И. Св Д. Ростовский. С. 109 — 110; Голубев С. Петр Могила. Т 1. С. 166, 175 — 177, 206 — 207, 316; Т. 2. С. 53, 144, 228, 256, 257, 261, 389. 399; Крыжановский Е. Повреждение церковной обрядности и религиозных обычаев в южнорусской митрополии // Руководство для сельских пастырей. 1860. № 12.

2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 31.



А гетьман Брюховецький, здивований засудом патріарха Никона, писав про москвинів, що вони «жестокостию своею превосходят все поганые народы» 1.

Українці з недовір'ям поглядали й на саму московську віру. Як каже дослідник, були в нас тоді такі козаки, які говорили про москвинів, що ніби в них «одні погруженці, а другі обливанці; у одних попи, у других безпопівщина; на Москві стільки вір, скільки сіл, а в селі — скільки хат; до себе в хату ніхто нас не пустить з люлькою; у них уся віра — бороди не голити та тютюну не курити й не нюхати...» 2.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 80.

2 Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 257.



Духовенство на Москві зовсім було безправне, навіть вище духовенство, єпископи та митрополити, не мало жодних прав і цілком залежало від волі патріарха — сам патріарх їх настановляв, сам жалував і карав.

От цього підневільного життя й лякалося страшно наше звикле до волі вище духовенство, і тому воно так довго й уперто стояло за волю своєї Української Церкви.

Українська вища світська інтелігенція не так уже зле почувала себе в Польщі: вона тут мала великі маєтки, а коли кидала батьківську віру, то й мала голос в Республіці. В обороні віри своєї лише одиниці з панства проявили себе — більшість пішла по легкій дорозі ополячення, — і сьогодні сотні кращих родовитих польських домів ведуть свій початок від українців... Звичайно, і цей клас не мав найменшої охоти позирати в бік Москви.

Міщанство українське по містах мало тоді так зване Магдебурзьке право — воно само собою рядило, і там, де не було чутливого польського впливу, там міщанство це жило непогано. Не те було тоді на Москві — там міста звичайно віддавано «на прокормление» воєводам, а ті по три шкури дерли якраз із цього міщанства. Ось тому й українське міщанство не мало великих підстав поглядати на Москву.

Як бачимо, ставлення українців до Москви було різне — всі низи, як світські, так і духовні, тягли до православного царя, де бодай релігійного гніту немає, де бодай у свято не примушують працювати; верхи ж українські, перейняті шляхетським духом та звичаями, боялися цієї Москви, бо там би вони не мали й тих прав, які мали в Польщі.










4. Заслуги Східної Церкви в Україні


З часу свого офіційного заснування в X віці Церква Українська безперервно знаходилась під владою вселенського Царгородського патріарха. Влада ця на початку була реальна, але з бігом часу ставала все менш помітною, аж поки не стала просто номінальною. Власне з X віку Церква Українська вже мала собі певну волю, і залежність від Церкви Грецької не була тяжка. Занадто далеко був Константинополь від Києва, щоб ця церковна залежність наша була нам особливо помітна.

А з 1453 р., коли турки зайняли Константинополь, залежність Української Церкви від царгородського патріарха стала тільки номінальною. Зносини з Константинополем ставали все трудніші, часто дуже небезпечні. З цього часу Східна Церква, скрізь опинившися під турками, бідніє вже надзвичайно, а тому її вищі представники — архімандрити, єпископи та митрополити, деколи й патріархи — починають часом занадто вже вчащати до Церкви Української, особливо до багатої Московської, їздили вони звичайно за милостинею, але іноді займалися й справами впорядкуваня нашої Церкви.

У момент морального занепаду верхів нашої Церкви, в XVI — початку XVII віку, патріархи константинопольські проявили велику реальну опіку для нашої Церкви, і таки скоро довели її до повного оздоровлення. Коли розпочалася в Польщі релігійна боротьба проти православ'я, тоді Царгородські патріархи негайно подали нам реальну поміч — вони самі, а ще більше з їхнього наказу інші східні ієрархи багато писали в обороні нашої української віри. І не тільки словом допомагала Царгородська Церква безсилій тоді Церкві нашій — вона й ділом багато допомогла нам. Щоб оздоровити нашу ієрархію, патріарх Олександрійський Яким заснував у Львові церковне братство, із школою та друкарнею при нім, благословляв і інші міста закладати подібні братства та друкарні. А ці братства врятували віру українську від загибелі.

Це східні патріархи позакладали в нас скрізь по Україні різні школи та друкарні й часто давали своїх широкоосвічених учителів для них; пригадаймо собі, наприклад, що митрополит Елассонський Арсен, приїхавши від патріарха, сам два роки вивчав у Львівській школі грецьку мову, а в кінці й видрукував свою, першу в нас, грецько-слов'янську граматику 1591 р. В Острозькій Академії постійно було немало вчених греків, які дуже реально працювали на користь української культури.

В обороні Української Церкви проти унії східні патріархи попрацювали надзвичайно багато — і це вони вберегли-таки український народ від того, щоб не продав він своєї батьківської віри. Це східні патріархи організували в нас ту міцну національну самооборону, яка так спалахнула була проти унії на українських землях. Ця оборона не була тільки на словах — часом греки в обороні віри української клали й життя своє. Згадаймо хоча б великого протосингела й містоблюстителя патріаршого престолу Никифора, що прибув до нас і так мужньо й самовідречено боронив українську віру на Берестейськім соборі 1596 р.; за цю оборону Никифора, з наказу польського уряду, схвачено й посаджено в відому злою славою Марієнбурзьку фортецю (коло Данціга), де він «уморен бысть постом», а може, й просто задушений 1.



1 Харлампович К. Западнорусские православные школы. С. 267 — 268.



Ця мужня оборона віри перед наступами римо-католиків піднесла авторитет Царгородського патріарха на землях українських до небувалої висоти.

Коли насильством римо-католиків народ український на довгі роки остався без своєї вищої духовної ієрархії, то й тут, з великою небезпекою для свого життя, на поміч нам прийшли-таки східні патріархи: 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан, під охороною козаків, під загрозою життя свого, потайки від уряду висвятив нам митрополита Иова Борецького та ще п'ятьох єпископів, і тим спас Українську Церкву від загибелі в найсумнішу добу її життя. Ця незабутня подія знову надзвичайно підняла авторитет східніх патріархів серед усього українського народу.

Пізніше польський уряд почав свою завзяту боротьбу й проти східніх патріархів, і в 1676 — 1678 рр. заборонив під смертною карою всякі зносини з ними. Польський уряд мав для цього підстави. Коли Богдан Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, то там його привітав патріарх Єрусалимський Паїсій і поблагословив на дальшу боротьбу з латинством; трохи пізніше прибув до нас патріарх Коринфський — він теж поблагословив Хмельницького на боротьбу з Польщею й підв'язав йому меча, освяченого на самім Гробі Господнім 1. Та й інші духовні греки робили те саме — вони невпинно ходили по наших містах та селах, і скрізь закликали українців до оборони своєї віри 2. Усе це, звичайно, підіймало якнайбільше авторитет східного духовенства, а заборона зносин з ними тільки збільшувала цей авторитет.



1 Див.: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 65.

2 Див.: там же. С. 65 — 66.



Ось це все причини, які підіймали в нас авторитет Константинопольського патріарха; пошана до нього справді дійшла в нас навіть до самих низів. Взагалі, в історії української культури східні патріархи написали не одну світлу сторінку, чого їм український народ ніколи не забуде.

Але Церква Царгородська, знаходячись під утисками турків, почала помалу бідніти й матеріально, й духовно; мала вона тоді досить і темних сторін. Вороги підхоплювали ці темні її риси й голосно висміювали їх в Україні, щоб підірвати тут авторитет східних патріархів. Часто злиденне грецьке духовенство, вештаючись на Україні, й саме давало слушні підстави на осуд, але всі ці темні риси не рівняються з тими великими заслугами, які зробили східні патріархи для Української Церкви та української культури.







5. Церковний бік поєднання України з Москвою 1654 р.


Ось такими були реальні обставини в Україні, коли 1654 р. вже виникли питання, кому надалі підлягатиме Українська Церква. Те, що 1654 р. Україна поєдналася у федерації власне з Москвою, це й тільки це мало статися через логіку попередніх подій. Римо-католицькі утиски на українську віру були такі великі, такі дошкульні, що вже вони самі кидали українців в обійми власне православної Москви — хоча б із бажання забезпечити свою віру. У справі приєднання України до Москви весь час занадто вже пробивається власне релігійна сторона — утиски православної Церкви. Беручи Україну під свою руку, цар Московський тим самим звільняв її від римокатолицького релігійного гніту. Про це виразно говорить нам і сама постанова московського земського собору 1653 р. про Україну: собор постановив тоді, щоб цар Олексій Михайлович «изволил того гетмана Богдана

Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и с землями принять под свою государскую высокую руку, для православныя христианския веры и св. Божиих церквей, потому что паны Рада и вся Речь Посполитая на православную веру и на св. Божий церкви восстали и хотят их искоренити» 1.

Як видно вже з попереднього, акт 1654 р. не був популярний серед вищого духовенства, яке відразу виступило проти нього, а далі весь час вагалося між своїми обов'язками перед патріархом Царгородським, королем польським, якому присягало, та одновірним патріархом Московським. І вже на Чигиринській Раді 1654 р. вище духовенство устами черкаського протопопа Федора Гурського, великого богослова свого часу й славного промовця, виступило проти приєднання України до Москви. Тоді прибули в Україну посли від трьох держав, що хотіли взяти до себе нашу землю — від Москви, Турції та Польщі.

Посли прибули в Україну з багатими гостинцями: гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські... в рогожку...

І показуючи Раді на ці подарунки, о. Рурський сказав палку промову. «От трех царей, или волхвов, — казав він, — поднесены были младенчествовавшему Христу Спасителю дары: золото, ладан и смирна; дары сии предзнаменовали бытие, страдание и возвращение на небо. Злато предрекло царствование, ладан — погребение, смирна — Божественность. Так и сии дары, поднесенные тремя царями младенчествующему народу, знаменуют участь его: чем покрыты, или одеяны, дары сии, тем покроется и народ, ими прельстившийся. Дары польские покрыты ковром, то и народ с поляками будет иметь ковры; дары турецкие покрыты тканью шелковою, то и народ облечется в шелк; дары московские покрыты рогожами, то и народ, соединившийся с москвитянами, одеется в рогожки и под рогожки... И сии предзнаменования вернее и превосходнее всех оракулов на свете...» 2.

Ця промова Рурського зробила більше враження, ніж промова самого Хмельницького в обороні Москви. На раді знявся галас, пішов заколот проти Богдана: його назвали навіть зрадником, кричали, що він підкуплений Москвою й продає їй Україну...3.



1 Акты Зап. России. Т. III. С. 488.

2 Маркевич. История Малороссии. Т. 1. С. 257. Див. також: Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 39 — 40 (передмова).

3 Див. там же.



Але духовенство нічого не вдіяло: Богдан Великий умів поставити на своєму...

Проте знайшовся й другий протопоп — протопоп ніжинський Максим Филимонович, голова московської партії, що 23 січня 1654 р. привітав царського посланця Андрія Бутурліна відповідною промовою, і в цій промові порівняв визволення українського народу з-під польської влади з визволенням жидів із єгипетської неволі 1. Це була загальна думка простого народу.

Політичне з'єднання України з Москвою логічно вело до з'єднання церковного — це добре розуміли верхи української церкви, і тому вони рішуче стали проти цього з'єднання, мало йому довіряючи.

Безумовно, Богдан Хмельницький на початку думав приєднати Церкву Українську до Московської. Пишучи Московському патріархові Никону, звав його «зверхнейшим пастырем». Але в договорних статтях Богданових від 12 березня 1654 р., виданих в III т. «Собр. Госуд. Грам, и Дог.», 168, немає статті про піддання Київської митрополії Московській. Але по 1659 р. московський уряд заявляв, що стаття про піддання Київської митрополії Московському патріархові була в договірних статтях Богдана Хмельницького 2.



1 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 265 — 267.

2 Див.: там же.








6. Митрополит Сильвестер Коссів


Найвищий представник Української Церкви митрополит Київський Сильвестер Коссів відразу ж став у тиху опозицію до Москви. У день приїзду царського посланця Бутурліна до Києва, 16 січня 1654 р., митрополит Коссів правив у Софійському соборі молебня й сказав промову, від якої плакало духовенство. По молебні Бутурлін з докором запитав митрополита, чому він про приєднання України «Его царскому величеству челом николи не бивал, и не писывал, и Его царской милости к себе не поискал». Коссів ухилився від прямої відповіді — сказав, що про зносини гетьмана з Москвою він нічого не знав, а тепер уже буде молитися Богові й за царя...3.



3 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 265 — 267.



А далі Коссів відкрито почав виступати проти Москви. Посланці московські вимагали, щоб митрополит привів до присяги на вірність Москві всіх своїх дворових людей, — та митрополит зрікся, кажучи, що вільних людей неволити не можна 1.

А коли московські воєводи хотіли взяти кусок монастирської землі біля св. Софії, щоб будувати тут фортецю, митрополит рішуче зрікся відступити свою землю. Довго воєводи вговорювали митрополита, але він усе стояв на своєму. «Если хотите, — доносили, що казав він, — черкас уберечь, то оберегайте верст за 20 от Києва и больше...». А далі «митрополит учал сердитовать и говорил: будете учнете на том месте ставити город, и я учну с вами биться...». На це воєводи почали докоряти Коссову, що він не однієї думки з гетьманом і що він, певне, тягне руку польського короля. Митрополит розсердився й голосно заявив: «Гетман Богдан Хмельницкий посылал бить челом государю и подался со всем войском запорожским под государеву высокую руку; а он, митрополит, со всем собором бити челом государю о том, что ему быть под государевою рукою, не посылывал, и живет он с духовными людьми о себе, ни под чьею властью...».

А коли воєводи нагадали митрополитові, що спершу був він під польським королем, а тепер уже під Москвою, Коссів відповів: перше був він під королівською владою, а «впредь под ечьею властью велит Бог ему быть, под того властью и будет». А по цьому, писали до Москви воєводи, митрополит «учал нам угрожать: не ждите начала, ждите конца, увидите сами, что над вами будет вскоре» 2.

Пізніш виявилось, що митрополит справді мав зносини з поляками й тягнув до них. Так, грек Іван Тафлари розказував у Москві, що Київський митрополит і вище духовенство «присылали на сейм к королю польскому двоих чернцов с объявлением, что им с Московскими людьми быть в союзе невозможно и они этого никогда не желали; Москва хочет их перекрещивать: так чтоб король, собравши войско, высвобождал их, а они из Киева московских людей выбьют и будут под королевскою рукою по-прежнему...» 3.



1 Див.: Акты Южной и Западной России. Т. X. С. 255 — 257. (Проте пізніше люди Коссова таки присягнули).

2 Там же. Т. X. № 8.

3 Там же. Ч. 1. Р. 5. С. 44.



Крім цього, від імені митрополита та Печерського архимандрита чернець Криницький записав до Луцьких книг протеста проти приєднання України до Москви 1.

Ось так відносився до Москви митрополит Київський, його поведінку легко собі пояснити. Москва довго тягла переговори з Хмельницьким, та ще й тепер не було відомо, чим остаточно ці переговори закінчаться; а між тим духовенство присягало ж королю польському, а тепер від нього вимагали зламати цю присягу; Коссів боявся взагалі встрявати в цю справу, бо вернувшися, поляки суворо б помстилися духовенству як зрадникам.

Така поведінка митрополита відразу надала певного тону стосункам вищого українського духовенства з Москвою, тому Москва стала дуже обережна в справі приєднання Української Церкви під владу Московського патріарха. Питання про таке приєднання виникло вже вповні за Богдана Великого, але Москва боялася тут голосного протесту духовенства й тому чекала зручнішої пори.

Бачачи, що на Українську Церкву йде велика загроза, митрополит Коссів десь у липні — серпні 1654 р. вирядив спеціальне посольство до царя Олексія Михайловича, на чолі з Миколопустинським ігуменом Інокентієм Гізелем. Посольство просило царя не рушати прав Української Церкви; «духовных московских на всякие начальства до Малыя России чтобы его Царское Величество не присылал»; «чтоб никоторого духовных наших насилием до Великия России не затягали» і т. ін. Голова посольства особливо підкреслював «о первой вольности, яже есть всех вольностей и прав кремнем», — щоб Церква Українська осталася й надалі під владою Царгородського патріарха, «до которого нас и право Божие чрез св. апостола Андрея Первозванного и каноны св. отець прилучили и совокупили» 2.



1 Див.: Чтения в Моск. общ. истории и древн. росс. 1861. III. смесь, 5 — 8.

2 Акты Южной и Западной России. Т. X. № 16.



Цар прийняв посольство в таборі під Смоленськом, де тоді він був; дрібні прохання він задовольнив, але важніші лишив без відповіді... І ось така невдача цього посольства знову настроїла вище духовенство в опозицію до московських намагань приєднати Українську Церкву до Московської.

А між тим час Богдана Великого був найвідповідніший для приєднання Української Церкви. Великий гетьман на початку й сам мав цю думку, але згодом, переконавшись в нещирості Москви, полишив її. Московським патріархом був тоді Никои, людина, що любила українців та їхню освіту; так само й українці дуже поважали цього владику. Никон допомагав Хмельницькому в його справах у Москві і мав віддавна думку приєднати до себе й Церкву Українську. Коли в кінці квітня 1654 р. патріарх Никон благословляв московське військо, що вирушило в Україну, воєвода А. Трубецькой, відповідаючи, назвав Никона «патріархом усієї Великої й Малої Росії» 1.

Року 1654-го завойовано Білорусь, і єпархії Могилівську, Смоленську та Полоцьку без особливих надумувань просто приєднали до Церкви Московської, і там відразу почали заводити московські порядки. У грамотах своїх Никон почав був навіть писатися патріархом Великої, Малої та Білої Росії 2.



1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь С. 164.

2 Див.: там же. С. 171.



Але з Україною, що добровільно пристала до Москви на федерацію, не можна було поступити так, як з Білоруссю, а тому справа приєднання Української Церкви так і лишилася тоді не вирішеною.

Бажання забрати Українську Церкву було таке сильне, що в московському «Прологові» друкували тоді молитву царя та -його родини до митрополита Олексія, як патрона Московської Церкви: «О еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством». І тільки Св. Синод у XVIII віці скасував цю молитву, «понеже Малая Россия, также Киевская и другия оной страны епархии с Великою Россиею соединены, и имеются в одной Великороссийской епархии».






7. Діонисій Балабан


Митрополит С. Коссів помер 13 квітня 1657 р. Настав для Москви ніби зручний час забрати вже Українську Церкву. Але тепер Богдан мало довіряв Москві, а тому, він не поспішав повідомляти Москву про смерть Коссова, вважаючи питання вибору митрополита своєю внутрішньою справою. Не повідомляючи Москву, Богдан сам призначив містоблюстителем Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря Барановича й призначив вибори нового митрополита на 15 серпня 1657 р. Але Богдан Великий не дочекався цих виборів — він помер 27 липня. І не встигли ще поховати Великого Гетьмана, як осміліла Москва почала вже агітацію за підданство Української Церкви під владу Москви. Коли 4 серпня того року вище київське духовенство було в московського воєводи Андрія Бутурліна, то воєвода почав намовляти їх «всякими мерами за большим подкрепленьем, чтобы они великаго государя милости поискали, и прямую свою правду к великому государю совершенно показали, и были бы под послушанием и благословением св. Никона, патриарха Московского» і щоб вони митрополита не обирали, а перше б написали про це цареві. Містоблюститель Л. Баранович коротко відповів на це, що милості царській він завжди радий, тільки мусить цю справу перше обговорити з духовенством, але вже по похоронах Богдана Великого.

Бутурлін почав працювати настирливіше. Так, 12 серпня він пише Виговському, що тепер заступав Хмельницького, не робити виборів митрополита, бо ж про те покійний гетьман не писав до Москви. Виговський запевнив, що справу цю буде вирішено не без Москви; але, ставши гетьманом, він заговорив вже по-іншому: в жовтні він повідомив воєводу, що вибори Київського митрополита відбудуться за давніми українськими правами, а не за царським наказом, а про вибрану особу Москву буде повідомлено 1.

Вибори нового митрополита відбулися 6 грудня 1657 р. — вибрали єпископа Луцького Діонисія Балабана, кандидата гетьмана Виговського. Збентежені такою поведінкою українського уряду, московські воєводи ще перед тим запитували царя, як їм ставитися до цих виборів: «А как они в Киев съедутся да и учнут обирать митрополита, и нам, холопем твоим, тем епископам выговаривать ли, что они без твоего, великаго государя, указу, а без благословения великаго государя патриарха митрополита обирают?» 2.



1 Акты Южной и Западной России. Т. IV. № 36.

2 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 174.



Про вибори нового митрополита гетьман навіть не повідомив Москву.

Але Москва й по цій невдачі не лишала в спокої Українську Церкву — все робили натиски на Виговського, щоб він не посилав до Константинополя про затвердження на митрополії обраного Діонисія. Насіли й на самого Балабана; так, у лютому 1658 р. окольничий Хитрово, в Переяславі, бесідуючи сам-на-сам з Діонисієм, питався його, як то він став митрополитом — чи бив чолом по виборі великому государю та патріарху Никону? Митрополит відповів: «От начала св. крещения киевские митрополиты, един по единому, благословение принимали от святых Константинопольских патриархов; а без повеления и благословения св. Константинопольскаго патриарха он благословение принять и посвятиться на киевскую митрополию от св. Никона патриарха не смеет, опасаясь проклятия из Цареграда на себя и на все малороссийское духовенство» 1.

Але симпатії Балабана були цілком на боці Польщі, як і гетьмана Виговського, а тому він брав участь і в Гадяцькій умові.

Проте польські симпатії Виговського не були милими широким масам, і Виговський скоро через це й упав. На його місце обрано сина Великого Гетьмана, Юрка Хмельницького, що й змушений був знову миритися з Москвою. І ось на Переяславській Раді 1659 р. князь Трубецькой, користуючись замішаниною серед українського уряду, хитрістю провів ось таку постанову (ніби пункт ще Богдана Великого): «А митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малый России, быть под благословением св. патриарха Московскаго и всея Великий и Малыя и Белыя России; а в права духовные св. патриарх не будет вступати» 2. Цю постанову москвини переперли замість оцієї, яку дав був полковник Дорошенко в імені гетьмана Юрія: «А митрополиту Киевскому и малороссийскому духовенству остаться под властью Константинопольского патриарха».



1 Макарий. История Русской Церкви. Т. XII. С. 545.

2 Акты Южной и Западной России. Т. IV. С. 264.



На Раді цій зовсім не було представників вищого українського духовенства — був тільки москвофіл протопоп ніжинський М. Филимонович. Ясно тому, що духовенство проти такої постанови рішуче запротестувало. Затривожилася й сама старшина, і вже в грудні того ж року посланці клопоталися в Москві про скасування додаткових пунктів і говорили: «А о подчинении патриарху нам, мирским, говорить не надлежит, и мы пребудем на том, на чем изволит патриарх Константинопольский» 1. Але цар вперто стояв на своєму й затвердив Переяславську постанову.



1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 176 — 177.



На цій же основі князь Трубецькой своєю грамотою призначив єпископа Лазаря Барановича містоблюстителем Київської митрополії, бо митрополит Балабан змушений був тоді втікати від москвинів. Але Баранович поступав обережно та хитро, на початку не виявляв особливих симпатій до Москви, а тому уряд московський вирішив підшукати нову особу, яка стала б містоблюстителем Київської митрополії та ретельно виконувала б накази й бажання Москви. Особа ця вже була — відомий москвофіл протопоп ніжинський Максим Филимонович.







8. Московська спроба поставити свого митрополита


Московський уряд, наважившись забрати Українську Церкву, йшов до здійснення цього всіма найрізнішими способами. Робити це йому було тим легше, що українське духовенство, боронячи свою незалежність, разом з тим охоче йшло на багаті царські милості. Найсильнішим владикою тогочасним був Чернігівський єпископ Лазар Баранович. Не бажаючи зв'язуватися з Москвою, Баранович прийняв хіротонію 8 березня 1657 р. в Яссах, а не в Москві. Це був владний та розумний ієрарх, який довгі роки мав великий вплив на справи Української Церкви. Хитрий дипломат, він, з перервами, був містоблюстителем Київської митрополії з 1657 р. аж по 1685 р.; мав такий характер, що його кандидатура все ставилася в митрополити Київські, але завжди вибирали когось іншого...

Вихований в шляхетських польських традиціях, Баранович переніс їх і до своїх відносин з Москвою. Хитрий з природи, Баранович усе життя крутив у Москві, але так дволично, що там на початку ніяк не могли розгадати дій впливового ієрарха. У всякому разі Баранович першим з впливового українського духовенства подався до Москви, бажаючи одержати звідси «багатиї й великиї милості». Звикши до королівських привілеїв, Баранович уже 1660 р. просить Москву видати йому підтвердну грамоту на його єпископію. У Москві раді були, що само українське духовенство дає привід їм втручатися в справи Української Церкви, а тому грамоту Барановичу охоче видали, але в ній дописали, щоб він «всякого добра великому государю хотел и во всем его повеления исполнял» 1. І пізніше Баранович багато разів так хилився до Москви, що патріотично настроєні українці держалися осторонь від хитрого владики.



1 Макарий. История Русской Церкви. Т. XII. С. 155.



Невідважний і невиразний Баранович був не на руку московському урядові. І тому той розшукав собі зручнішого ієрарха.

Ніжинський протопоп Максим Филимонович був виразником тих москвофільських верстов в Україні, що тільки в Москві бачили визволення від римо-католицького гніту. В Москві Филимонович став найсумліннішим політичним агентом її. Ось цього Филимоновича московський уряд і вирішив посадити на Київський митрополичий престол.

Весною 1661 р. Филимоновича покликали до Москви, а 4 травня, з бажання царя та благословення Собору, заступник патріаршого престолу митрополит Питирим висвятив протопопа на єпископа Мстиславського; протопоп Максим з того часу став єпископом Мефодієм і був призначений містоблюстителем Київської митрополії. Ця хіротонія і це посвячення були грубим порушенням св. Канонів, що забороняють втручатися до справ чужої Церкви.

Єпископ Мефодій одержав з Москви особливе доручення — впливати на настрій України й нахиляти її до Москви; щоб це завдання виконувати ліпше, Мефодію щедро видали грошей та «соболиную казну». Але надії підвели Филимоновича — як політичного агента в мантії його скоро скрізь зненавиділи, і він Москві лише нашкодив. Усе вище українське духовенство Мефодія ненавиділо, бо він оминув його, а хотів спиратися тільки на нижче біле духовенство.

На єпископа Мефодія посипались тоді найрізніші неприємності. Гетьман Сомко рішуче виступив проти Мефодія, а за ним пішла й вища старшина. Вище духовенство голосно говорило, що Мефодій «вылгал» собі в царя єпископію, не маючи ніяких церковних заслуг. Справжній митрополит Київський, законно вибраний Діонисій Балабан (він жив у Польщі, бо був проти приєднання України до Москви), зараз же скинув Мефодія з посади, як поставленого в чужу єпархію, а єпископом Мстиславським призначив Йосипа Тукальського. А 16 лютого 1662 р. навіть патріарх Никон виголосив прокляття на митрополита Питирима за те, що той відважився поставити єпископа Мефодія, не обраного відповідно, в чужу єпархію, і тим порушив права патріарха Константинопольського. В кінці й патріарх Константинопольський наклав анафему на самого Мефодія за те, що при допомозі світської влади сів він на престол Київської митрополії.

Наслідком усього цього вище духовенство постановило не слухатися єпископа Мефодія, як московського агента, заборонили поминати його за богослужінням і стали поминати знову Лазаря Барановича.

Так кінчилася ця московська спроба силою поставити свого митрополита в Київ.







9. Зміцнення московських впливів


Цього часу, 10 травня 1663 р., помер вигнанець з своєї митрополії митрополит Діонисій Балабан. Вище київське духовенство заворушилося, щоб нарешті посадити на Київську митрополію свою людину, далеку від московських впливів. Наказний гетьман Сомко йшов із ними разом.

Духовенство звернулося до єпископа Барановича, просячи його стати містоблюстителем Київської митрополії. Старий хитрун, добре обрахувавши реальні відносини, відмовився хворобою, й навіть не послав своїх людей на вибори гетьмана, через що Сомко впав, а гетьманом обрано, за вказівками Филимоновича, московського ставленика Брюховецького, його свата. Вище духовенство, що стояло за Сомка й хотіло на цих виборах поставити справу обрання нового митрополита, мусило змовчати; взагалі воно тепер усю справу програло.

Патріарх Царгородський на прохання Москви зняв свою анафему з єпископа Мефодія, і київське духовенство примушене було таки визнавати Филимоновича містоблюстителем. Але справа знову скоро заплуталася, бо на Правобережжі українці обрали аж двох митрополитів — єпископа Йосипа Тукальського та єпископа Антонія Винницького; король обох їх затвердив. Так появилося аж три претенденти на Київську митрополію; правда, українського патріота єпископа Тукальського польський уряд скоро ув'язнив, і той пробув у в'язниці аж два роки (1664 — 1666).

Єпископ Мефодій почував себе тепер у силі й часто давав вказівки навіть самому гетьманові. Обидва вони із шкури лізли, аби тільки вислужитися перед Москвою — і на цьому вони й розсварилися ще з 1663 р. й почали без кінця доносити один на одного. Року 1665-го Филимонович побував у Москві і там багато наговорив на Брюховецького; через два місяці потому прибув до Москви й Брюховецький. Щоб позбутися неспокійного суперника, гетьман просив у Москві, щоб до Києва прислали митрополита-москаля, бо тільки такий ніби внесе заспокоєння після того, чого накоїв єпископ Мефодій.

Цього часу й Филимонович уже переконався, що бажання Москви йдуть тільки на те, щоб знищити права Української Церкви. З цього часу й він став трохи скоса поглядати на те, що мала робити Москва в Україні.

На початку 1666 р. вернувся з Москви Брюховецький, і відразу пішла чутка, ніби гетьман у Москві просив для Києва митрополита-москаля. Усе вище духовенство занепокоїлося й запитало про це Брюховецького. Лукавий гетьман відповів, що він стояв за вибори митрополита в Києві, але навряд чи на це погодяться в Москві.

Духовенство повірило гетьману, що в Москві вже ламають стародавні права Української Церкви, і 22 лютого явилося до київського воєводи П. Шереметьєва. Филимонович випитував воєводу, чи то правда, що ніби «указал великий государь быть в Киеве митрополиту из Москвы»... А по цьому, все більше дратуючись, єпископ «закричал с сильною яростию: «Если будет на то великаго государя изволенье, что отнять у нас наши вольности и права и быть у нас митрополиту из Москвы, а не по нашему выбору, то пусть великий государь велит нас всех казнить, а мы на это не согласимся... Если приедет к нам в Киев московский митрополит, то мы запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и за ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Киеве будет... Нам лучше смерть принять, нежели митрополита из Москвы...» 1. Це були думки всього нашого духовенства.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 78 — 79.



Але від Филимоновича це був тільки солом'яний: вогонь. На другий день до Шереметьева знову явився Филимонович, але вже сам, він просив вибачити йому вчорашні речі, бо говорити так він змушений був — духовенство йому, як московському ставленику, не довіряє й ненавидить його. Єпископ Мефодій додав, що коли цар буде писати патріарху Константинопольському віддати Москві Українську Церкву, то й тоді українське духовенство буде домагатися, щоб йому залишено старі його вольності.

Стурбоване українське духовенство 4 березня послало до Москви особливе посольство, щоб дозволили вибрати в Києві, за давніми правами, митрополита; вговорили написати про це до Москви й впливового Барановича, але той написав листа в такій хитрій формі, що трудно було сподіватися доброї відповіді. У Москві відповіли — справу Київського митрополита відкладають на вирішення Собору, що тоді саме збирався судити Никона.






10. Собор 1666 — 1667 рр. Руїна України


Зібрався наприкінці 1666 р. й московський Собор, на який запросили східних патріархів. З українців прибули тільки відомі «слуги московські» 1 — єпископи Мефодій, Феодосій Углицький та Лазар Баранович; цей останній мав 63 чоловіки оточення.



1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 194 — 195.



Але Собор мав досить справи з патріархом Никоном, а Української Церкви торкнулися тільки випадком. Так, патріархи Олександрійський та Антіохійський були розпорядилися, щоб ніхто з московських ієрархів не носив хреста на митрі; цього розпорядження не виконали тільки Баранович та Мефодій, заявивши, що цього привілея вони мають від самого патріарха Константинопольського. Цей дрібний інцидент відразу підкреслив усім незалежність Української Церкви, на яку сила Собору не стосується.

Крім цього, на Соборі був зачитаний перехоплений лист Никона до Царгородського патріарха, в якому Никон осуджував втручання Церкви Московської до справ Церкви Української; наприклад, поставлення Мефодія

Филимоновича він назвав неканонічним. Але справа про Українську Церкву не могла бути вирішувана Собором, бо на ньому не було представника від Царгородського Патріарха.

Але московський уряд не кидав-таки думки, щоб Собор остаточно вирішив справу приєднання Української Церкви до Московської. Насіли на патріарха Олександрійського Паїсія, але той рішуче заявив, що він до чужої єпархії ніякого права не має... Програв справу московський уряд і тут. Та в цей час і київський воєвода Шереметьєв, знаючи настрій українського духовенства, писав, що «московскому митрополиту в Киеве никоторыми мерами быть нельзя» 1.



1 Акты Южной и Западной России. Т. V. № 50. С. 147.



Але цього часу трапилась подія, що стала переломною в справі приєднання Української Церкви до Московської — 13 січня 1667 р. підписано так зване Андрусівське перемир'я. Це був один із найтрагічніших актів української історії: Україну розшматовано на дві частини: Правобережжя відходило до поляків, Лівобережжя лишилося за Москвою; Київ, найбільша святиня українська, через два роки так само мав відійти до поляків.

Для київського духовенства Андрусівський мир був найболючішим ударом: перспектива опинитися знову під Польщею тепер, коли не один із вищого духовенства так чи інакше був уже заангажований у справах з Москвою, така перспектива відразу охолодила багатьох. Київське духовенство так уже звикло було до думки, що воно житиме за міцними плечами Москви, але збереже собі всі колишні свої привілеї. Духовенство насторожилось і не знало, з чого йому почати. Москва справу Київського митрополита, звичайно, припинила як нереальну тепер для неї.

Але хитрий Баранович виграв і тут. Владика собі думав, що коли Київ відійде до Польщі, то Чернігів мав би стати тоді центром церковного управління з ним, Барановичем, на чолі. І Баранович таки добився собі того, що Собор оголосив 8 вересня 1667 р. його єпархію архієпископією, а його — архієпископом з правом служити в саккосі. Правда, на початку патріарх Константинопольський опротестував ці підвищення без його дозволу.

Настав 1668 рік. Брюховецький загинув, переконавшися в кінці в зрадливості московської ласки. Гетьманом обох боків Дніпра став Петро Дорошенко. На митрополичий Київський престол сів тепер українець-патріот Йосип Нелюбович-Тукальський, що мав уже й благословення від патріарха Константинопольського.

Тукальський почав виступати рішуче проти всього, що було зв'язане з Москвою. Так, він наказав, щоб по церквах не поминали більше царя Олексія, а щоб поминали гетьмана Петра. Попався в його руки й єпископ Мефодій Филимонович — він зняв з нього панагію й мантію та й заслав в Уманський монастир. «Не достоїн ти бути в єпископах, — передав йому митрополит, — бо прийняв рукоположення від московського патріарха» 1. Поплатилися й приятелі Мефодія, взагалі всі москвофіли.



1 Соловьев С. История России. Т. III. Р. XII. С. 357, 361 — 363.



Але Дорошенко не вдержався, не вдержався з ним і Тукальський. Опікшись на Польщі та Москві, Тукальський намовив гетьмана єднатися з Турцією, яка врешті так само страшно спустошила Україну. Це знову кинуло Тукальського, а також і вище київське духовенство шукати порятунку таки в Москві...







11. Гетьман Самойлович і патріарх Яким


Ось так невиразно точилася справа приєднання Української Церкви до Московської, точилася з перемінним щастям для обох сторін, що боролися за нашу Церкву. 26 липня 1675 р. помер митрополит Тукальський 2, і на його місце відразу появилося декілька кандидатів, але ні один з них не став Київським митрополитом — виплив незмінний Лазар Баранович, що знову став містоблюстителем, вже аж до 1685 р.



2 Помер у Троїцькому Чигиринському монастирі, де жив близько 10 років, а похований у Лубнах.



В Україні панувала тоді повна руїна, і вона, власне, не давала змоги московському урядові рішуче взятися за справу приєднання Української Церкви. Була ця справа не тільки духовна, але й політична, тому потрібні були відповідні люди з обох боків — з українського й московського. Нарешті знайшлися ці люди, що таки добили такого безконечного торгу за Українську Церкву, — це були гетьман український Іван Самойлович та патріарх московський Яким.

Людина надзвичайно честолюбна, гетьман Іван Самойлович добре бачив, який великий вплив часом мали в Москві окремі духовні особи. Через відсутність митрополита, через невиясненість остаточних стосунків Церкви Української до Московської окремі духовні особи, часом зовсім не відповідні, наприклад протопопи Филимонович та Адамович, входили в особливе довір'я московського уряду й стояли на перешкоді повноті гетьманської влади. Політичні московські агенти з духовенства були вдома надзвичайно настирливі й шкодили кожному, хто держався патріотичної ідеології. Українське духовенство в масі своїй не виявило яскравого патріотичного духу й дало дуже багато осіб, що залюбки займалися московською політичною агентурою; дійшло до того, що навіть архімандрит Печерської Лаври Інокентій Гізель став робити те саме; не далекий від того був і сам Лазар Баранович, а особливо помічник його Феодосій Углицький. Московський уряд на справу приєднання Української Церкви ніколи грошей не шкодував, щедро сипав їх направо й наліво, а тому ласе на них духовенство охоче простягало по них свої руки й служило Москві не за страх, а за совість. Правда, однієї думки у відносинах до Москви духовенство наше ніколи не мало, бо в той час занадто вже розбіжна була різниця поглядів на цю справу верхів і низів духовенства.

Україна лежала в руїнах — зґвалтована, ограбована й зруйнована; замість білих хаток серед пишних садків скрізь стирчали самі тільки димарі або купи з пожарищ ще свідчили, що тут були колись людські оселі. Що лишалося робити гетьману Самойловичу? Звичайно, він пішов по найлегшій дорозі — по московській, став щиро служити Москві, став відкрито допомагати їй міцніше закріпитися в зруйнованім краї. Ділитися впливами в Москві зі своїм духовенство'м Самойлович не захотів — і зняв усіх, хто стояв йому на дорозі. Ось цей Самойлович і вирішив остаточно закріпити Українську Церкву за Москвою, щоб духовенство не заважало йому в його праці. На Москві знайшовся й відповідний спільник — патріарх Яким.

Яким Савелов з фаху був, власне, військовий; освіту мав дуже малу. На 35-м році життя, 6 травня 1655 р., Савелов постригся в ченці в Межигірськім монастирі під Києвом і пробув тут два роки, а тому трохи знав Україну та її церковні стосунки. Патріарх Никон 1657 р. забрав Савелова до свого Тверського монастиря, а тут і пішла дуже скора духовна кар'єра Якима — через 17 років, 1674 р., він став уже Московським патріархом.

Це була людина залізної волі, що не розбиралася в засобах. В кар'єрі його було досить темних хвилин. Так, у Новоспаськім монастирі годував він братію гнилою рибою та мало їм хліба давав, і за це його й перевели були 1664 р. в Чудів монастир. Тут Якима дуже незлюбили й пустили були поголоску, ніби Яким не право вірує. Взяли сердегу на допити, і будучий патріарх щиро признався: «Аз, государь, не знаю ни старыя веры, ни новыя, но что велят начальницы, то и готов творити и слушати их во всем» 1.

Взагалі патріарха Якима не любили; сучасник ось так розповідає про нього: Яким у Никона «грамоте начал учитися, а до того не знал он писания, разве азбуки, ни церкви, ни чина церковнаго, понеже человек служивый, и жил в глухой деревне, и заяцы ловил, а в Церкви в редкий Велик день бывал» 2. Начальству Яким усе був послушний — він «валялся под ногами их».

Ставши патріархом (з 1674 р.), Яким не рвав зв'язків з Межигірським монастирем — до нього часто ходили звідти посланці й добре інформували його про церковний стан в Україні. З усього українського Яким прилюдно сміявся й ненавидів його. Була це людина вперта, владна й самолюбна. Гетьман Самойлович близько зійшовся з ним, бо Яким йому помагав. Року 1682-го патріарх навіть поблагословив шлюб Самойловича, і це ще більше зв'язало двох цих осіб.

Патріарх часто бесідував з посланцями гетьмана про заміщення овдовілої Київської митрополії, й переконався, що гетьман тільки допомагатиме йому, бо й сам гетьман думав про те. Не знав тільки він, як поставиться до думок його вище українське духовенство.

А тут трапився якраз і зручний випадок: 18 листопада 1683 р. помер архімандрит Печерський Інокентій Гізель, «муж знатный, учительный, оказывавший царю многия радения» 3.



1 Материалы для истории раскола M., 1879. T. IV. С. 227.

2 Там же.

3 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218.



Гетьман Самойлович вирішив попробувати тепер щастя й таки зв'язати Українську Церкву з Московською. Він зараз же повідомив царя про смерть Гізеля та про те, що вибори нового архімандрита призначено на після Різдва, а від патріарха Якима просив благословення на ці вибори. Цар і патріарх були дуже вдоволені з того й негайно відповіли, а патріарх ще додав, що він новообраного архімандрита «рукоположения удостойти благожеланно возусердствует» 1.



1 Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С. 218.



Але київське духовенство догадалося, що йде на нього похід, і повело себе не зовсім так, як хотів того Самойлович. Вибори відбулися вільними голосами — обрано Варлаама Ясинського. Новообраний архімандрит за посвятою не вдався, проте, до Москви, як натякав про те патріарх Яким, і поспішив прийняти архімандричу посвяту від Чернігівського архієпископа... їхати до Москви й по посвяті Ясинський не захотів. Спроба Самойловича та Якима не вдалася.

Зате дальші події склалися не на користь оборонців прав Української Церкви. Печерської архімандрії, насамперед її великих маєтків, почав домагатися Львівський єпископ Йосип Шумлянський. Наляканий Ясинський поспішив вислати посольство до патріарха Якима, смиренно просячи благословення та грамоти на архімандрію...

Це вже був реальний початок приєднання Української Церкви до Московської. Якраз на нещастя в той час Росія воювала з Турцією, а тому знестися з патріархом Царгородським не було жодної змоги.







12. Єпископ Гедеон, князь Четвертинський


Події все складалися на користь Москви: знайшовся й добрий кандидат на Київську митрополію — єпископ Луцький Гедеон, князь Святополк-Четвертинський.

Цього часу стан православної церкви в Польщі був надзвичайно тяжкий — вона була зовсім безправна, її силою тягли на унію. Єпископ Луцький Гедеон міцно беріг вірність батьківській вірі, і за це змушений був терпіти багато неприємностей. Дійшло до того, що, як розказує сам Гедеон, «не точию различными умышленми пакости мне деяху, но и явно враждебными отравами на отнятие живота моего многажды наглствоваху» 2. В кінці Гедеону погрожували навіть укинути його до Марієнбурзької фортеці (де був задушений перед тим містоблюститель Царгородського патріархату Никифор) — і тоді владика 1684 р. змушений був утікати з Польщі до Києва.



2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 43.



Єпископ Луцький прибув просто до гетьманської столиці Батурина, і був добре тут прийнятий. Він був сватом Самойловичу — дочка Самойловича була за сином єпископа Гедеона ще з 1682 р. Помістився він у Крупецькому монастирі.

Гетьман відразу оцінив єпископа Гедеона як найкращого кандидата на Київську митрополію. І справді, кандидат цей мав багато заслуг: був мучеником за православ'я, в єпископськім сані служив уже майже 25 років, найзнатнішого роду, а до того ще й сват гетьманів. Старий хитрун, що все чекав митрополичого сану, Лазар Баранович, відразу оцінив єпископа Гедеона Четвертинського — про нього він насмішкувато сказав: «Разве его митрополитом Киевским сделать, а то другого ему места нет...» 1.

Єпископ Гедеон стільки натерпівся різних переслідувань у Польщі, що київські церковні стосунки були йому раєм. І тому він відразу погодився на все те, що нашіптував йому Самойлович. Зараз же, ще в листопаді 1684 р., єпископ Гедеон написав смиренні листи до Москви цареві та патріарху, розказуючи їм про причини своєї втечі з Польщі й заявляючи про повну покору. Патріарх милостиво відповів і прислав щедрий дарунок — 10 рублів 2. Відписав і цар, але не назвав Гедеона князем, від чого той заслаб, і мало не помер, бо навіть і король польський завжди звав його князем.



1 Соловьев С. История России. Т. III. С. 995.

2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 99.

3 Там же. С. 98.



Єпископ Гедеон був дуже лагідної вдачі, «людина добра та тиха, що ніякої влади не бажає»3, як охарактеризував його Самойлович. Такого саме митрополита й треба було Москві, а особливо Самойловичу, — бо тоді ж усе духовенство буде в його, гетьманських руках.

У Москві так само вирішили поспішити, і в лютому 1685 р. наказано Самойловичу зробити вибори Київського митрополита; в наказі вже відкрито додали: «А как тому (новообраному) митрополиту наступить и какое послушание оказывать святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому и всея Руси, и его преемникам, как судить, по каким причинам и тягостям власть Константинопольскаго патриарха отложить, в каком почитании гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь и о всяких церковных делах писать к св. патриарху Московскому, а к св. Константинопольскому патриарху ни о чем не писать, и не посылать, причитания никакого к нему не иметь, под послушанием у него не быть и из под его паствы, за расстоянием дальняго пути, совершенно отстать... По степени Киевской Митрополии быть первою между российскими митрополиями... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположения, отпустить в Москву» 1.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 100 — 101



Отож, як бачимо, уряд московський самовільно вдерся до прав патріарха Константинопольського й безправно їх порушив. Вибори призначили на 8 липня, і обидві сторони — оборонці Української Церкви й її напасники — завзято готувалися до останнього бою.







13. Вибори митрополита Гедеона


Реальний кандидат на Київську митрополію Чернігівський архієпископ Лазар Баранович відразу добре зорієнтувався й побачив, що гетьман тягне на митрополію свого свата Гедеона; знало про це, звичайно, й усе вище духовенство. І Баранович пішов на хитрість: як містоблюститель, він універсалом закликав духовенство на вибори, а сам тихо оголосив бойкот їм.

Настав день виборів, 8 липня 1685 р. З Батурина від гетьмана прибуло на вибори багато посланців, серед них осаул Іван Мазепа, Переяславський полковник Леонтій Полуботок, а духовенства прибуло надзвичайно мало — прибули переважно москвофіли. На вибори не прибув архієпископ Баранович і все значне духовенство. Законність вимагала відкласти ці вибори, але гетьманські посланці настояли на своєму. Вибори відбулися — одноголосно обрали на Київського митрополита єпископа Гедеона.

Собор відправив до єпископа Гедеона депутацію на чолі з відомим москвофілом ігуменом Видубецьким Феодосієм Углицьким; князь Четвертинський вибори смиренно прийняв і погодився «прийняти жезл архипастирский не от кого другого, как от московскаго патриарха» 2. З того часу єпископ Гедеон став клятвопреступником, бо давніше він присягав бути вірним патріарху Вселенському...



2 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 103.



Гетьман поспішив донести Москві про вибори, але в своїм листі все-таки настоює зберегти права Української Церкви й скоріше впросити патріарха Константинопольського, щоб відступив Українську Церкву Москві; а в кінці Самойлович писав: «Покорственно докладываю, что новообранной митрополит взял благословение (на єпископію Луцьку) от святейшаго Константинопольскаго патриарха и учинил присягу никогда не отступать от послушания того Константинопольскаго престола», а тому Гедеон просить поклопотатися, щоб «на ту присягу свою разрешение имети мог...» 1. Видно, заговорило сумління і в Гедеона...

Стурбоване українське духовенство, бачачи, як пішла справа, незабаром зібралося на другий Собор і різко протестувало проти виборів Гедеона; особливо виступав великий учений свого часу Печерський архімандрит Варлаам Ясинський. Духовенство об'явило, що перший Собор був незаконний і не мав права вирішувати такої великої справи, як передача Української Церкви Москві, бо це діло всієї Церкви.

Свій протест духовенство записало й відіслало гетьману Самойловичу. В цім протесті духовенство виразно зазначило свої погляди на всю цю справу. Найперше вони підкреслюють, що не мають права рішати справи підлеглості Української Церкви Москві — це справа самого Константинопольського патріарха: «так на той час без сумнения, — писали вони, — отлучимося от Константинопольского исконного отца своего, кгды очима нашима обачим и ушима услышим цессию (передачу) царегородцкаго патриарха московскому» 2.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 71. № XIV.

2 Там же. С. 57.



Далі підкреслює духовенство, що Церква Українська, піддавшися Москві, втратить свої старовічні права, на шкоду самій Церкві, — і перераховують ці права.

У другім листі протестуюче духовенство розказує, що Москва забрала вже Білгородську єпархію і завела там свої порядки — і такі ж самі порядки заведе й у Києві.

Ось які порядки заведено тоді в нашій Білгородській єпархії. Коли тільки священик через свою вбогість не давав данини митрополитові чи коли миряни не давали митрополитові відкупного за церкву, то за це «священника на правеже палицею по литкам затинают... Дьячки, пономари, ктитори подводы одбувают, дань роковую дают архиерею, для чего великое стало в церквах на слуг церковных оскудение... Кто утонет, кого гром убьет, албо наглою умрет смертию — платят за тое вину по гривне митрополитови... Слуги архиерейские по попам с перначами (знаками) ездят... Парохиялным священником викариев от престола, естли б не по любви был, не волно оставить и другого викария приняти не вольно... Книги наши Киевския скасовано, а наслано Московския, чево и в нас сподевати бы ся треба... Церковное пение и служение отменено, а все по-московськи поставлено, до чего наши люди не скоро могут привыкнути... Дети малыя, некрещенны, не поливати, але погружати священницы должны: и много неуместные священницы, а к тому не привыклые обычаю, детей в слободах потопили... Священника за вину волно шелепами, рубаху снявши, бити, — и вышняго чину духовнаго людям так же чинят...» 1.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 60 — 61. № XII.



Ось такі порядки заводила тоді Москва у нас в Україні... Звичайно, духовенство наше все це добре знало, а тому й протестувало проти загарбання Української Церкви, як тільки могло.

Щоб повідомити царя та патріарха про вибори, гетьман і новообраний митрополит відправили до Москви посольство з Феодосієм Углицьким на чолі. Посольство повідомило про вибори, але також просило не рушити стародавніх прав Української Церкви. На Москві цими виборами були надзвичайно задоволені, і патріарх Яким поспішив закінчити таку важну справу — написав Гедеону, щоб приїздив до Москви за благословенням.






14. Присяга Гедеона в Москві


У жовтні місяці 1685 р. виїхав новообраний митрополит Гедеон до Москви за благословенням. З ним було різного оточення 45 чоловік. До Москви Гедеон прибув 24 жовтня, і там прийняли його дуже врочисто та милостиво; крім харчів, митрополиту призначено по 3 рублі денно.

Посвята відбулася 8 листопада в Успенськім соборі, в присутності царів. І стоячи перед патріархом Московським серед церкви, Гедеон присягав: «Обещаюся повиноватися всегда отцу моему, великому господину, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому, и аще случится и по нем будущему святейшему патриарху московскому, и всему преосвященному Собору — российским преосвященным митрополитам, архиепископам и епископам, братии моей, во всем согласну быти, и любовь духовную вседушно к ним имети и яко братию почитати я... Аще же отцу моему, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому, и по нем будущим патриархам и всему святейшему собору явлюся непослушен или противен или от него в особность восхощу отступити и епархию, мне врученную, каковым либо образом ему, отцу моему, в чем непослушну сотворю, и тогда абие лишен буду всего сана своего и власти... Во известную же крепость и вечное утверждение, сие мое обещание, подписав моею рукою, вручаю отцу моему великому господину, святейшему патриарху московскому...» 1.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 103 — 104.



Після посвяти митрополит Гедеон одержав у грудні місяці дві грамоти — від царів Івана, Петра й царівни Софії та від патріарха. Царі затвердили більшість старих прав Української Церкви. Вони писали: «И мы, великие государи, цари и великие князи, Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич и сестра наша Софья Алексеевна, изволили весь митрополии Киевской причт и чин духовный пожаловати — для утверждения той Киевской митрополии и в подтверждение прежних духовнаго чина прав и волностей, сию нашу царскаго величества милостивую жалованную граммату дать повелели: что впредь судам митрополии Киевской в своей епархии быти и отправлятися по прежним обычаям, и никому от тех судов в царствующий наш град Москву с челобитьем не приходити, и патриарху московскому в те суды не вступатися и челобитен ни у кого не принимать, а быти той Киевской митрополии в таком же соблюдении, в какове она была до сего времени под благословением святейшаго вселенскаго константинопольскаго патриарха, как в митрополичей чести, так и во исправлении духовнаго чина и церковнаго, и в сохранении начала, прав и волностей обыклых, обретающихся по исконному обычаю... и все обыкновения прежния без применения волно содержати... На архиерейский престол в митрополиты обирати волною елекцыею мужа из тамошних природных обывателей... И сею нашею жалованною грамотою обнадеживаем и утверждаем, и в том быти на нашу государскую милость во всем надежным...» 1.

Грамота патріарха має вже інший характер — він про права Київського митрополита промовчав, але вже відразу попробував поставити Гедеона на становище звичайного митрополита, він наказав йому, «ради единочества с протчими российскими митрополитами», носити білого клобука, чого доти в практиці Української Церкви не було. Крім цього, митрополит зве Гедеона «митрополитом Киевским, и Галицким, и Малыя России», тоді як у титулі українських митрополитів споконвіку було: «и всея России...» 2.

Так потроху почали відбирати права від київських митрополитів.

Грудня 14-го відпустили Гедеона додому. Весело вертався новий митрополит: у Москві йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою, і шестеро карих коней... Це на те, щоб заспокоїти неспокійне сумління Гедеона, бо він же давніше присягав на вірність патріарху Константинопольському...

Задоволений був також і гетьман Самойлович — він досяг свого: в царській грамоті митрополиту Київському наказали: «В делах приключающихся Малыя России, как в военных, так и в росправных, воля ему, преосвященному митрополиту, и впредь по нем будучим митрополитам Киевским, быти не имеет и вступати не довлеет понеже то належит подданому нашему, гетману Ивану Самойловичу, и впредь по нем будучим гетманам» 3.



1 Полное Собрание Законов Российской Империи. 1830. Т. XI. № 8334. С. 364 — 365; Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С 98-99.

2 Там же. С. 124 — 145.

3 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 123.



Так українське вище духовенство було упокорене й позбавлене не тільки своїх церковних прав, але й свого споконвічного впливу в справах політичних...







15. Останній акт трагедії


Залишалось виконати останній акт сумної трагедії Української Церкви. Акт останній, але найголовніший — добитися згоди від Константинопольського патріарха на передачу Української Церкви патріарху Московському.

Уже й до цього не один раз московський уряд зносився з патріархом Константинопольським, просячи його уступити Москві Українську Церкву. Але справа звичайно кінчалася нічим.

Так, 11 грудня 1684 р. московські царі послали через грека Захара Софира свою грамоту Царгородському патріарху Якову, просячи його відступити Москві Київську митрополію, бо цього бажає ніби й сам український народ. Хоч до цього прохання додано 40 соболів на 200 рублів і обіцяно те саме посилати й надалі, проте патріарх Яків на передачу Церкви не погодився 1.

Але не те було тепер — московський уряд вирішив добути згоди, чого б то не коштувало. Через три дні по присязі Гедеона патріарх Московський Яким уже виготовив грамоту до патріарха Константинопольського. Якимписав, що він задовольнив прохання українського народу — поставив митрополитом Гедеона, а щоб з Гедеоном чого не трапилося в дорозі, коли б він поїхав на посвяту до Константинополя, то він його висвятив у Москві... Далі патріарх Московський просив відступити йому зовсім Київську митрополію, бо вона ж така далека від Царгорода...

Про те саме просили в своїй грамоті й царі, додаючи, що в дарунок патріархові посилають золоті та соболі. «И вашему б архипастырству, — писали царі, — те золотые и соболи принять велеть, а сколько числом принято будет, и о том к нам писать» 2.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 131.

2 Там же. С. 123.



З цими грамотами до Царгорода поїхав бувалий дяк Микита Олексіїв; їхав він через Україну, і гетьман послав з ним і свого посланця Івана Лисицю, також просячи відступити Київську митрополію під Москву.

Добравшись на Схід, посланці прибули до Адріанополя і тут несподівано застали патріарха Єрусалимського Досифея. Олексіїв вирішив добре взятися за цього впливового владику. Це була енергійна людина, славний учений свого часу.

Патріарх Досифей непривітно зустрів царського посланця. Він просто почав розмову з того, що не буде радити патріархові Царгородському відступати Українську Церкву, бо це заборонено правилами св. Отців. Та й чого просять тепер, потому, як уже силою забрали Церкву...

«Мы, — казав він, — не дадим своего благословения...» Відмовив навіть тоді, коли йому за це обіцяно «государево жалованье», і додав, що він «и за большую казну такого дела не сделал бы» 1.

Про все це Досифей гостро відписав у Москву царям і патріарху, і «с величайшим воодушевлением доказывал всю незаконность и неуместность задуманного ими дела...» 2.

Досифей обурився проти тієї явної куплі, що її повів московський уряд через свого посла. «Присилаєте денги, — писав патріарх. — и из ума людей выводите, берете грамоты, сопротивны Церкви и Богу... И бояше удобнее, да поставите митрополита без благословения, неже присылаете денги и просите прощения, яко есть явная симония...» 3.

«И подобает ли, — писав він далі, — просити духовная дарования за денги? И негли граммата оная, юже емлет честность его от Константинопольскаго из денег естли праведна, естли граммата достойна? И аще суть нищий и обыкли имати денги и давати грамматы, — лепо ли есть вашей Церкви просити таким образом сицевая великая прошения... И аще хощете имети хотение свое, ведайте, яко церковная воля не есть, яко же и мы не хощем, да не причастимся сему греху...» 4.

Москва, проте, вперто йшла своїм шляхом. Цього часу якраз приїхав до Адріанополя новий Константинопольський патріарх Діонисій, щоб добути свого затвердження у великого візира. Довідавшися, що до нього прибуло посольство з Москви, патріарх Діонисій послав до нього архімандрита. Цей посланець Діонисія просив грошей у посла Олексієва, обіцяючи, що «после дасть ему грамоты». Але Олексіїв уже добре орієнтувався, а тому брутально відповів, «яко прежде дасть ему грамоты, и потом да возмет деньги от него» 5.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 135 (перед-

мова).

2 Там же. С. 137.

3 Там же. С. 144 — 145.

4 Там же. С. 145.

5 Там же. С. 145.



Таким чином, обидва патріархи рішуче відмовилися задовольнити бажання московських царів. Тоді спритний Олексіїв почав справу вже з другого, але вірнішого боку. Побачивши, що з патріархами торгу не доб'єш, посол Олексіїв вдався до великого візира й просив його, щоб він звелів патріархам передати Українську Церкву Москві. Турція була тоді в дуже скрутному становищі — з трьох боків (Польща, Австрія й Венеція) йшли на неї війною, а Росія була з нею в миру, через це Турція тоді дуже бажала зберегти добрі відносини з Москвою. Тому ясно, що великий візир легко погодився на прохання Москви — він обіцяв Олексієву, що зараз покличе до себе Константинопольського патріарха Діонисія й накаже йому передати Українську Церкву під владу московського патріарха. І візир виконав свою обіцянку...

Так сталася велика трагедія українського народу — загублення своєї національної Церкви...

Що було робити безсилим східним патріархам? Вони змушені були покоритися турецькій силі, змушені були виконати грізного візирового' наказа... Звичайно, патріархи не втрималися, щоб хоч щось не урвати з Москви собі на користь...

Після наказу візира зовсім пом'якшали обидва патріархи. Не мали чого поставити силі, та й митрополію Київську, власне, забрали вже. І в травні 1686 р. Діонисій віддав Київську митрополію Московському патріархові...

До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. цього патріарха; цю розписку Діонисій видав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонисій писав: «Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланнаго вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию» 1.

Не вдержався після цього й розумний Досифей; коли до нього знову зайшов посол, то владика лагідно сказав: «Я приискал в правилах, что вольно всякому архиерею отпустить из своей епархии к другому архиерею...»2.

І за це Досифей теж одержав 200 золотих...3.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Т. V. С. 144, 177.

2 Там же. С. 141.

3 Див.: там же. С. 142.



Так дешево продали Українську Церкву...

Добувши всі потрібні грамоти (за підписом усього Собору), весело вертався Олексіїв до Москви. Але несподівано в Криму він попався в руки кримських татар, і всі грамоти трохи були не загинули. Та московському урядові поталанило й тут — за важного татарського полоненика татари випустили Олексієва з грамотами...









16. Москва всіх одурила


Що ж виграли всі ті особи, що так запопадливо запобігали ласки московської й так завзято продавали беззахисну Церкву Українську? Бо всі ж вони працювали, власне, за цю ласку, всі вони найбільше дбали про особисті цьогосвітні розкоші.

Ніхто нічого не виграв, ніхто нічого не здобув...

Москва всіх одурила...

Почати з самої Турції: не встиг посол Олексіїв з дорогоцінними грамотами переїхати кордони турецькі, як Москва вже оголосила війну Турції, бо коханцеві царівни Софії, князю Голіцину, так бажалося ще військової слави. І цінна послуга великого візира, яку той зробив Москві, пішла ні на що...

Тоді Турція насіла на невинного патріарха Діонисія, що вів переговори з Москвою, а тепер ця Москва йде війною на неї. Незадоволене Діонисієм східнє духовенство (воно нічого не одержало за підписання грамот, хоч Олексіїв обіцяв нагородити й їх, але слова не додержав) скликало Собора, і насамперед за те, що Діонисій неканонічно відступив Українську Церкву Москві, скинуло його з патріаршого престола... Повідомляючи про це патріарха Московського Якима, Діонисій гірко скаржився й ларікав, що з Москви не присилають йому обіцяних подарків, а він же таку велику послугу зробив московським царям... Яким «милостиво» брутально відповів: відступлення Київської митрополії — це справа така маловажна, що не заслуговує особливої подяки...

Може, виграв щось гетьман Самойлович? Коли справа приєднання Церкви покінчилася, гетьман просив у царів заслуженої милості собі за таке «верное радетельство». І царі пожалували його: 27 грудня 1686 р. послали йому жалувану грамоту, а при ній золотого ланцюга та два діамантових клейноди. Але зовсім недовго тішився дим Самойлович. Турецька виправа (кампанія. — Ред.), що її невміло провадив князь Голіцин, покінчилася повною невдачею, і цю невдачу склали на Самойловича. І саме через це 1686 р. гетьмана арештували, відвезли до Москви, а там без суду майно його конфіскували, а його самого заслали з старшим сином в Сибір, де 1687 р. й помер він у Тобольську, а молодшого сина його покарали на горло в Сівську...

А що зробив собі гетьман Іван Брюховецький, що ціле життя так прислужувався Москві, навіть оженився «на московской девке», що все просив прислати до Києва москаля-митрополита? Своєю працею на користь Москві він так підбурив проти себе народ, що той повстав проти нього. Попросив тоді гетьман допомоги з Москви, але Москва тепер відвернулася від нього, безсилого... За це Брюховецький сам повстав проти Москви, але це не спасло вже його від народного гніву — 1668 р. роз'ярений натовп убив його, «як скаженого пса»...

А що сталося з тим баламутом, єпископом Мефодієм Филимоновичем, що справді так багато прислужився Москві? Може, хоч він заслужив собі щирою службою бодай цьогосвітніх ласощів? Року 1668-го, коли Филимонович переконався, що Москва прагне до знищення Української Церкви, він почав сторонитися її. За це його схопили, відвезли в Москву, а там і засудили свого агента на досмертне вислання в Новоспаський монастир, де Мефодій і помер 1690 р.

Рішуче нічого не здобув собі й сам, Москвою поставлений, митрополит Гедеон Четвертинський. Коли впав гетьман Самойлович, тоді, власне, впав із ним митрополит. Київська митрополія дійшла до повного занепаду. Києво-Печерська Лавра, а також Межигірський монастир добули собі ставропігію від патріарха Московського, і тому вийшли з-під влади Гедеона. Року 1688-го 27 січня Гедеону наказано підписуватися «Митрополит Киевский, Галицкий и Малыя Россия», а не так, як було написано на його митрі, подарованій йому в Москві: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Всея России». Поваги ніякої Гедеон не мав, бо його, як московського ставленика, не всі й слухали... Під владою митрополита не стало ані одного архієрея. Чернігівська архієпископія відійшла під владу Московського патріарха. Загубив Гедеон навіть маєтки церковні: за його часу в київській окрузі митрополія мала тільки два села — Погребки та Зазим'є, та й останнє Лавра намагалася відняти... Скоро по цьому, 6 квітня 1690 р., Гедеон Четвертинський помер, не здобувши собі ні від кого поваги й нічим не змивши з себе важкої плями запроданця Української Церкви... Помер, усіма забутий...

Не здобув нічого собі й Лазар Баранович; він помер З вересня 1693 р., так і не сівши на Київський митрополичий престол...

Так усе буває в житті людському: обов'язково гинуть усі владики — чи світські, чи духовні — коли тільки не служать своєму народові, коли тільки не опираються на цей народ...

Ось так відбулася величезна трагедія нашої історії — приєднання Церкви Української до Московської. Подія ця в житті нашому зараз же виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, з нею розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя. Звичайно, це приєднання логічно випливало з приєднання політичного, з акту 1654 р., і не допустити його не було сил. Тридцять два роки (1654 — 1686) боронило духовенство незалежність своєї Церкви — і можна тільки дивуватися, що воно так уперто та довго не здавало своєї волі. І не його вина, коли в кінці світські чинники силою віддали-таки нашу Церкву Москві.