XII

ОБМОСКОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ



1. Нівеляційна московська церковна політика


Урядовим насиллям та відкритою симонією по 32-літній тяжкій боротьбі (1654 — 1686) Москва нарешті приєднала до себе Українську Церкву, а забравши її, відразу ж повела супроти неї нівеляційну політику, щоб зробити з неї звичайну Московську Митрополію. Увесь стан старої Московської Церкви почали силою накидати й Церкві Українській, яка хоч і боронилася безперервно, але в кінці була-таки зломлена й формально зрівняна із станом Церкви Московської.

Стан московського духовенства був тоді зовсім невідрадний. Надзвичайно мала освіта всього духовенства, навіть його верхів, не говорячи вже про його низи, породила тут вузьку обрядову зарозумілість, а разом із тим самопевність та нетерпимість у справах віри. Своє власне розуміння Св. Письма та церковних канонів Москва вважала за єдино правильне й непорушне, свої місцеві церковні обряди та звичаї — за недоторканну святиню. Москва звала єретиком кожного православного, хто мислив не так, як навчали в Москві.

Наслідки всього цього були руйнуючі для московського народу: серед нього жили найрізніші повір'я й звичаї, що межували з поганством, народ глибоко не християнізувався, уся віра перейшла в зовнішню обрядовість. Св. Письмо, основа християнства, в московському народі було відоме мало, та народ його, писаного мало зрозумілою йому мовою, знав тільки поверхово. Характерно, що переклад Св. Письма на російську мову з'явився тільки на початку XIX віку, тоді як, скажімо, переклади на українську мову були вже з XVI віку, цебто на три віки раніше.

З усіх православних церков тільки Церква Московська сліпо наслідувала Церкву Візантійську щодо підлеглості державі. І не тільки наслідувала, але й випередила її в цьому: запровадила в себе правдивий цезарепанізм. Підлеглість державі Московська Церква розвинула ще з того часу, з початку XV віку, коли вона 1458 р. остаточно відірвалася від Київської Митрополії. Підлеглість була повна, з усіма її руйнуючими наслідками: цілковитою неволею духовенства перед світською владою та перед старшим від себе...

Найпершою причиною такого низького стану Московської Церкви було, власне, те, що вона зарано відірвалася від культурно високої Української Церкви, відірвалася тоді, коли на самостійне життя не мала власних сил. І дуже скоро по цьому темна, але зарозуміла московська ієрархія запровадила свою Церкву в розкол, з якого вона не вийшла й сьогодні. В 1551 р. в Москві відбувся так званий Стоглавий Собор, на якому було головним чином духовенство (митрополит, 9 архієреїв і т. д.); українського духовенства на ньому, звичайно, не було. І ось цей Стоглавий Собор постановив про такі дивовижні речі, як двоперстя (хреститися двома пальцями), в церкві співати «алілуя» тільки два рази, заборонив стригти бороду і т. ін. Це були для багатьох новини, але наказано під карою прокляття все це виконувати. Коли пізніше розпочався сильний культурний вплив Української Церкви на Московську, то українці гаряче виступали проти наведених абсурдних постанов Стоглавого Собору, і вони мали успіх: 1666 — 1667 р. радив новий Собор, і на ньому постановлено, що на Стоглавому Соборі «писаша о сложении двою перстов и о сугубой Аллилуйи, и о прочем неразсудно, простотою и невежестьем». А тому постановили: «Той Собор не в Собор, и клятва не в клятву, и ни во что же вменяем, якоже и не бысть»... Але люди 116 літ хрестилися двоперстям і позвикали до того, а тепер двоперстя заборонили — наслідок був жахливий: половина Росії не послухалися Собору 1667 р. й пішла в розкол, що триває й сьогодні...

Оце плід відриву від Української Церкви!

Або ще приклад. Відірвавшись від Української Церкви, Церква Московська в своїй темній зарозумілості почала ламати навіть православні догмати. Так, московський Собор 1620 р., забувши про догмат: «ісповідую єдино крещеніє», постановив перехрещувати всіх «латинян», цебто всіх не москвинів... Ця єретична постанова була тільки узаконенням того, що віддавна робилося на Москві — перехрещувати всіх, хто вірував не так, як хотіла Москва. Ось чому довгий час українців, коли вони попадали в Московію, перехрещували. І тільки Великий Собор 1667 р. відмінив цю єретичну постанову Собору 1620 р.

Стан українського духовенства був зовсім інший, і тому нема нічого дивного, що воно категорично зрікалося підпорядкуватися Московській Церкві і цілі віки з нею боролося; Церкви цієї наше духовенство панічно лякалося.

Коли 1685 р. неканонічний Собор, скликаний гетьманом Самойловичем, обрав на Київського митрополита єпископа Гедеона князя Четвертинського, що відразу віддався Москві, українське духовенство зібралося на другий Собор, який запротестував проти неканонічних виборів, а разом із тим ось так описав стан Московської Церкви. Якраз тоді Москва запровадила була ось такі порядки в нашій Білгородській єпархії. Коли тільки священик через свою убогість не давав данини митрополитові чи коли миряни не давали митрополитові відкупного за церкву, то за це «священика на правеже палицею по литкам затинають... Дьячки, пономари, ктитори подводы одбувають, дань роковую дають архиерею, для чого великое стало в церквах на слуг церковных оскудение... Кто утонет, кого гром убьет албо наглою умрет смертию — платят за тое вину по гривне митрополитови... Слуги архиерейские по попам с перначами (знаками) ездят... Парохияльным священиком викариев от престола, естли б не по любви был, не волно отставить и другого викария приняти не волно. Книги наши Киевския скасовано, а наслано Московския, чево и в нас сподевати бы ся треба... Церковное пение и служение отменено, а все помосковски поставлено, до чего наши люди не скоро могут привыкнути... Дети малыя, некрещенны, не поливати, але погружати священницы должны: и много неуместные священницы, а к тому непривыклые обычно, детей в слободах потопили... Священника за вину волно шелепами, рубаху снявши, бити, — и вышняго чину духовного людям так же чинять...» 1.

Ось такі порядки заводила Москва в нас в Україні, а тому нема нічого дивного, чого наше духовенство так лякалося Москви.

Забравши 1686 р. Українську Церкву офіційно, Москва довго не могла забрати її фактично, й боротьба двох церков — Московської (а фактично московського уряду) та Української — затягнулася на дуже довгий час, а правдиво — ніколи й не припинялася. На початку московські царі на письмі та на словах публічно й урочисто забезпечували Київській Митрополії всі її віковічні права. Так, по поставленні Гедеона Четвертинського на Київського митрополита йому видано 1685 р. таку грамоту: «И мы, великий государи, цари и великие князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич и сестра наша Софья Алексеевна изволили весь митрополии Киевской причт и чин, духовный пожаловати — для утверждения той Киевской митрополии и в подтверждение прежних духовнаго чина прав и вольностей сию нашу царскаго величества милостивую жалованную граммату дать повелели: что впред судам митрополии Киевской в своей епархии быти и отправлятися по прежним обычаем, и никому от тех судов в царствующий наш град Москву с челобытьем не приходити, и патриарху московскому в те суды не вступатися, и челобитень ни у кого не принимать, а быти той Киевской митрополии в таком же соблюдении, в какове она была до сего времени под благословением святейшаго вселенскаго Константинопольского патриарха, как в митрополичей чести, так и во исправлении духовнаго чина и церковнаго начала, и в сохранении прав и вольностей обыклых, обретающихся по исконному обычаю... и все обыкновения прежния без пременения полно содержати... На архиерейский престол в митрополиты обирати волною елекциею мужа из тамошних природных обывателей... И сею нашею жалованною грамотою обнадеживаем и утверждаем, и в том быти на нашу государскую милость во всем надежным» 2.



1 Архив Южной и Западной России. Ч. 1. Г. V. С. 60 — 61.

2 Там же. С. 98 — 99; Полное собрание законов Российской империи. Т. XI. № 8334. С. 364 — 365.



До цього ж у цій грамоті Київська Митрополія зветься першою поміж усіма іншими — «первоначальною».

Повівши супроти Української Церкви нівелізаційну політику, Москва відібрала від неї все, що було суттєве в неї: знищила її незалежність та соборноправність, а також сильно поруйнувала всі ті національні окремішності, які набула собі наша Церква за довгі віки свого життя.

Москва сильно стояла на тому, щоб конче міцно приєднати собі Україну й її Церкву, а тому запровадили були навіть нове прохання по церквах: «О еже престолу Киевскому соединитися с Богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с Богохранимым Великороссийским царствием».







2. Знищення незалежності Української Церкви


Українська Церква тільки номінальне залежала від Церкви Царгородської, але фактично вона була незалежна. На це вплинули такі причини: давній переказ, що Українську Церкву заснував іще Андрій Первозванний, цебто що ця Церква була апостольська; Церква ця була найстарішою на Сході слов'янства; величезні простори її території говорили за те ж; нарешті, далека відстань від Царгорода робила залежність від нього фіктивною.

Звичайно, Москва не могла погодитися на незалежне становище Української Церкви, а до того й домінуюче на Сході. Митрополит Гедеон Четвертинський 8 листопада 1685 р. присягнув на вірність московському патріархові, і з цього й розпочалося знищення незалежності Української Церкви. Стародавній титул Київського митрополита був: «Митрополит Киевский и всея Руси» (десь з X віку), а пізніше: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея России», і він сильно муляв очі й Московському патріархові, й Московському урядові, а тому вони завзялися знищити цього титула. На митрі митрополита Гедеона, яку йому видали в Москві, ще було написано: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея России», але вже 27 січня 1688 р. Гедеонові наказано підписуватися «Митрополит Киевский, и Галицкий, и Малыя России». А пізніше, 1721 р., цар Петро І наказав Київському митрополитові зватися тільки архієпископом, що продовжувалося аж по 1743 р., коли знову милостиво повернено титула митрополита. А 1767 р. й це видалося занадто великим: наказано надалі зватися лише: «Митрополит Киевский и Галицкий».

Київський митрополит віддавна був «екзархом вселенського трону», і цей титул відразу відняли від митрополита Гедеона, хоч за оставлення цього титулу сильно просив навіть гетьман Самойлович. Цей власне титул був потрібний Київському митрополитові особливо через те, що православна церква в Польщі підлягала йому, а з утратою титулу екзарха ця залежність могла захитатися.

Отак Москва знищила незалежність Української Церкви. Це був акт грубо неканонічний, бо він порушував 34 апостольське правило, що наказувало: «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе й шанувати його як голову». Грубо порушував і 8 правило III Всесвітнього Собору, що заповідає: «Хай ніхто з боголюбних єпископів не поширює влади на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його чи його попередників. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не переступалися правила Отців, щоб не закрадалася під видом священнодійства пиха влади світської. Отже, Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».

Історична традиція й канонічне право говорили про незалежність Української Церкви, бо, скажемо, Церкви Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська не втратили своєї автокефалії, хоч їхній край опинився з часом у зовсім інших політичних умовинах.

Велику сатисфакцію за цю грубу неканонічну кривду Українській Церкві дав Царгородський патріарх Григорій, що в томосі (грамоті) Вселенської Патріархії від 13 листопада 1924 р., підписаному ним та 12 східними митрополитами, про автокефалію Православної Церкви в Польщі написав таке: «В історії написано, що перше відділення від нашого престолу Київської Митрополії та православних митрополій Литви й Польщі, що залежали від неї, й приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулося цілком не за приписами канонічних правил, а також не було додержано всього того, що було встановлене про повну церковну автономію Київського Митрополита, що носив титул екзарха Вселенського Престолу».

Український народ ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголосив автокефалію Української Церкви, в якім зазначив, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть». Цей акт канонічно випливав з 17 правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огіенко 1919 р. поробив багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі.







3. Знищення соборнрправності Української Церкви. Церква в неволі


Петро Г скоро вдарив по самих основах Української Церкви, бо знищив те, на чому мусить стояти кожна Православна Церква, — її соборноправність. Вищою церковною владою в Україні були собори, крайовий та єпархіяльний — їм тепер прийшов кінець. Усі духовні посади в Українській Церкві, від митрополита й аж до паламаря, були виборні — тепер скасовано й це.

Петро І, як відомо, перепровадив в Росії широкі реформи, що порушили його царство до самої глибини. Російське духовенство в своїй більшості було проти цих реформ і дошкульно їм перешкоджало, чим тільки могло. По краю почали ширитися найрізніші непристойні памфлети на царя, авторами яких було духовенство, насамперед ченці, через що Петро видав 1701 р. навіть такого дивацького наказа: «Монахи в кельях никаковых писем писати власти не имеют, чернил и бумаги в кельях имети да не будут, но в трапезе определенное место для писания будет, и то с позволения начального» 1.



1 Полное собрание законов Российской империи. Т. IV. № 1835; Див.: Скабичевский. Очерки истории русской цензуры. Спб., 1892. С. 4.



Патріарх Адріян був сильно незадоволений новими реформами, про що добре знав цар Петро. З натури своєї Петро був самовладцем і не хотів ділитися владою ні з ким. Він добре бачив, що патріарх має велику силу в Церкві, і постановив цілком підпорядкувати її собі, як то було за митрополитів. Ось тому, коли 1700 р. помер патріарх Адріян, то Петро не призначив йому заступника й відкрито, рве з вищим духовенством.

Петро рано запримітив разючу різницю поміж культурним і широко освіченим духовенством українським та темним і духовно зашкарублим московським. Він звернув увагу на освіченого українця Степана Яворського й призначив його відразу митрополитом Рязанським, а по смерті патріарха Адріяна — заступником (містоблюстителем) патріарха. І двадцять літ Петро не призначав патріарха, поволі прибираючи церкву до своїх рук, так що навіть терпеливий Яворський перейшов у тиху опозицію супроти царя.

Покінчивши свої реформи, Петро береться за Церкву. Полюбився йому ректор Київської Академії Феофан Прокопович, що публічно привітав був царя гарячою промовою, як той вертався з баталії під Полтавою 1709 р. Року 1718-го Феофан став єпископом Псковським і найближчим дорадником та співробітником Петра по церковних справах. Ось цьому Феофанові Петро й доручив виробити нового статута Російської Церкви, переказавши йому свої побажання. Прокопович постарався, і 25 січня 1721 р. такий статут був готовий — це славнозвісний «Духовный Регламент».

Петро І постановив скасувати патріархат у Росії, а «Духовный Регламент» цілком віддав, йому до рук усю Церкву. Регламент узаконив широке втручання світської влади до церковних справ, і сама Церква віддана під управу царської влади. Петро створив нову державну установу — Духовну Колегію, що звалася «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод». Кожен член Синоду мусив присягнути на вірність цареві, а в цій присязі вже відкрито було: «Исповедую крайняго судью духовныя сея Коллегии быти — Самого Всероссийскаго монарха», цебто Головою Церкви ставав цар...

Цар відіслав «Духовный Регламент» до Сенату, де його перечитали, а другого дня цар наказав: «Понеже вчерась от вас я слышал, что проект Духовной Коллегии как архиереи, так и вы слушали и приняли все за благо, того ради надлежит архиереом и вам оный подписать, который потом и я закреплю...»

Петро постановив зібрати підписи всіх архієреїв, а тому наказав їм прибути до Москви на 1 травня 1720 р. й підписати; такі «збірні пункти» були ще в Казані та Вологді. Регламента повіз «добрий офіцер» полковник Давидов, а йому наказано, щоб підписали всі єпископи та архімандрити, а хто не підпише, щоб дав писемне пояснення, чому, а сам з того міста не виїздив... Звичайно, ніхто не відважився не підписати. Таким чином, «Духовный Регламент» набув ніби канонічної сили, і 25 січня 1721 р. Петро видав маніфеста про Нову Духовну Колегію, а 14 лютого того ж року розпочав свою працю й Синод.

Але московський уряд любив усе робити канонічно, а тому Петро І 30 вересня 1721 р., коли Синод уже розпочав свою працю, звернувся до Царгородського патріарха Єремії, просячи поблагословити новий устрій Церкви його та всіх інших патріархів. При цьому Петро описав утворення Синоду так, що опустив усе, що видавалося б неканонічним, і багато поперекручував та змінив. Через два роки, 23 вересня 1723 р., реформу Петра поблагословили патріархи Царгородський та Антіохійський, звичайно за відповідну «допомогу», а інші — зріклися...

На чолі Синоду з 1722 р. став обер-прокурор, особа світська, що була «оком царевим» над усіма духовними справами. Влада обер-прокурора була дуже велика, і з того часу цар став фактичним головою Церкви, Що, зрештою, за Павла І й було узаконено 1797 р., як 43 стаття основних законів. По єпархіях запроваджено незабаром відповідні установи, що пізніше звалися «Духовними Консисторіями» (1841 і 1883 рр.) й мали в собі «око оберпрокурора» — секретаря. Так царська влада всеціло запанувала над Церквою в Росії.

І з того часу Церква наша втратила остаточно соборноправність. В Україні 250 років (1667 — 1918) не було вже крайових соборів — їхню функцію присвоїв собі царський уряд та Синод.

Духовенство, залякане й загнане, не осмілювалося протестувати проти самоуправи Синоду, бо ним керував властиво сам цар. За цариці Єлизавети на; сильніший протест відважився тільки українець — митрополит ростовський Арсен Мацієвич, що просив царицю скасувати Синод як установу неканонічну. Коли прохання не було вважене, Мацієвич просив змінити неканонічну форму присяги членів Синоду — щоб у присязі головою Синоду вважати Ісуса Христа, а не царя. Коли не вволено й цього прохання, відважний митрополит таки не присягнув і зрікся членства в Синоді...

Отож з цього часу митрополита та єпископів уже не обирав, собор в Україні, а призначав Святійший Синод. Самостійність суду Київського митрополита скасовано — цю прерогативу забрав тепер собі Синод.

Потроху починають посилати в Україну чужих їй людей, хоч давня традиція вимагала, щоб духовні посади займали тільки свої, українці. Поволі захоплюють чужі люди наші монастирі. Так, 1743 р. ченці Києво-Межигірського монастиря скаржились, що їм тепер призначають ігуменів, тоді як раніше у них було не так: «Когда умрет игумен или архимандрит, — писали ченці, — то змежду братии того же монастиря оберет братия к такому начальству згодного мужа, и поставляется игуменом, а не из иншого монастиря, которий чин был издревле... А ныне заслужоные присылаются архимандритами; но оные архимандриты, которий приедет в наш убогий монастирь, то по своей похоти поступает, как хочет, и чина церковнаго и нашего уставу монастырскаго не смотрит, и соборной братии никогда в совет не призывает, но сам собою всякое дело затевает и делает по прихотях своих» 1.



1 Петров Н. Акты... Т. І, Ч. l, C. 109.



Церковні братства, що так уславились були в Україні, потроху припиняють свою діяльність, бо уряд їх забороняє.

Синодальний устрій Російської Церкви, що тягнувся довгих 197 літ (1721 — 1918) і що приніс повне поневолення Церкві, був грубо неканонічний. Святійший Синод, що поневолив і знищив Українську Церкву, повстав проти ясного свідчення канонів царською силою та симонією. Як правдиво казав славний письменник М. Достоєвський, Російська Церква опинилася в «паралічі»... Більше того, Російська Церква за час свого синодального яр.ма перестала існувати як канонічна церква серед інших православних церков...







4. Понищення національних окремішностей Української Церкви


Кожна православна церква в своїй основі є церква національна. Найголовніша незмінна підвалина кожної церкви — -Св. Письмо, а канони, особливо другорядні, кожна церква сприймає по-своєму. Через це кожна православна церква виробила собі дуже багато своїх окремих церковних звичаїв, наприклад у богослужбах, требах, святах, церковному житті й т. ін. Усе це, як показав я в своїй статті «Окремішності Української Церкви», мала й наша Церква як Церква незалежна, і все це нищив нам неканонічний Святійший Синод.

Московська Церква здавна скоса дивилася на всі окремішності нашої Церкви, бо для неї все те, що не було таким, як у неї, вважалося єретичним. Як знаємо, українців у Москві перехрещували, не ховали їх на своїх кладовищах, прозивали ляшенками, і пізніше уніатами. На українську церковну науку давно вже казали — пресвітеріянство, кажуть так і тепер... І при кожній можливості Москва затирала силою всі наші церковні окремішності...

Українська Церква мала свої богослужбові книжки, мала їх в добрих, науково виправлених виданнях, але московський уряд, духовний і світський, усі їх понищив, а на їхнє місце запровадив свої, «ради одиночества церковнаго». Що від цього Церква віддалялася від народу, на це Москва не звертала жодної уваги. Таким чином, наші друкарні перевернули на московські, хоч ці друкарні таки завзято боронились за своє національне обличчя. Докінчив це Петро І, що 5 жовтня 1720 р. височайше наказав без цензури в Київській та Чернігівській друкарнях нічого не друкувати...

Цариця Катерина II горіла лютістю на Україну й добила її остаточно. Вона посилає в Україну на різні посади москвинів, що справу обмосковлення нашої Церкви повели прискореним темпом. А це робили не тільки москвини — у цей час було чимало й своїх, що за ласощі цьогосвітні охоче приборкували Українську Церкву. Одним з таких був сумної пам'яті митрополит Київський Самуїл Миславський (1783 — 1793), що за десятилітнє своє митрополітування сильно обмосковив нашу Церкву.

Міцною твердинею нашої Церкви була тоді Київська Академія, вища школа з перевагою духовних наук, що постала ще на початку XVII віку. Ось на цю твердиню й повів головний наступ Святійший Синод через свого митрополита Миславського, аж поки остаточно не обмосковили цю Академію, а за нею й усі інші українські школи. Церковне право кожна Церква розвиває й плекає головним чином по своїх вищих школах, але цього ми були позбавлені з часу обмосковлення нашої Духовної Академії, бо чужинці професори приносили нам і чуже розуміння церковного права...

Наша Церква за всі віки свого існування мала свою власну вимову богослужбових книжок, наприклад Ђ (ять) вимовляли як і, е як е (а не є), и як и (а не як і), г як г (а не ґ), θ як т чи ф і т. ін. Цю споконвічну вимову Синод нам понищив, силою вимагаючи від нас вимови російської: Ђ вимовляти як є, и як і, е як є, θ як ф і т. ін. У цій справі особливо жорстокий був митрополит Самуїл Миславський, що силою накинув московську вимову не тільки до церков та шкіл, але й до священичих родин, погрожуючи віддачею в «світські команди» за невміння читати з російською вимовою...

Українська Церква, змушена боротися з католицтвом та уніатством, ще з XVI віку пишалася своєю проповіддю, бо це для неї була справа життя й оборони. Москва живої проповіді не знала, а тому й косо поглядала на українську церковну проповідь й лаяла українців: «Заводите вы, ханжи, єресь новую — людей в церкви учите, а мы людей прежь сего в церкви не учивали... Беса вы имеете в себе, и все вы ханжи...» 1. Синод пізніше запровадив цензуру проповідей — за проповідями сильно стежили, а це довело до того, що духовенство зовсім збайдужіло до церковної проповіді.



1 Православный собеседник. 1872. Т. II. С. 485 — 486.



Кожна православна церква має свого Місяцеслова Святих, який звичайно складається з двох частин: 1) святі давньої Грецької чи Візантійської Церкви, й 2) святі свої, місцеві. Святих із Місяцеслова іншої церкви автокефальні церкви звичайно не беруть. Святійший Синод 1784 р. силою змусив Українську Церкву прийняти свого московського Місяцеслова, а в ньому були свята, що ображали українські національні почуття. Так, наприклад, в усіх синодальних Місяцесловах від 27 червня червоним друком подається таке як велике свято: «Праздник о победе Богом дарованной всероссийскому Самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторым-надесять под Полтавою лета от воплощения Господня 1709», цебто святкувати московську перемогу над Україною, над гетьманом Мазепою... В неділю православ'я Російська Церква правила свій Чин, зовсім відмінний від Чину Церкви Грецької, а Синод змушував і нас правити московський Чин і виголошувати анафему на нашого гетьмана Івана Мазепу...

Російський Синод понищив нам наші українські особливості в требах, накидаючи нам конче своє московське. Так, наприклад, він наказав викинути присягу молодих з вінчання, хоч вона завжди була в нашій Церкві (від старої присяги залишалася в нас сама тільки назва «шлюб», що визначає вінчання, а давніше визначала присягу). В хрещенні Москва вимагала від нас тільки погруження (занурення. — Ред.), тоді як у нашій Церкві широко знане й обливання. Москва ж накинула нам свій спосіб правлення богослужб, тоді як у нашій Церкві церковне передання було інше; наприклад, у нас Євангеліє читали обличчям до людей, царські врата під час Літургії були більше відчинені й т. ін.

В Московській Церкві, особливо за її синодальний час, сильно розвинулася так звана триязична єресь, цебто ложна наука, що признає святими богослужбовими мовами тільки три давні мови: давньоєврейську, грецьку та латинську. До цих трьох мов додали в Москві ще четверту, давньослов'янську, правильніше — російську церковнослов'янську, обернувши таким чином триязичну єресь на чотириязичну. Російська Церква вперто трималася цієї єресі, виклятої ще в IX віці Св. Кирилом, і виганяла з Української Церкви все те, що в ній було вже своєю живою мовою (наприклад, читання Євангелій та Апостолів, Синаксарі й т. ін.). Не допускалась навіть українська проповідь, хоч це виразно протирічило навчанню апостола Павла (див. І Кор. XIV).

Український народ добре не розумів церковнослов'янської мови, а бувши боголюбним, таки пильнував її розуміти, а це допроваджувало до зовсім хибного розуміння Св. Письма. Так, наприклад, в Україні поширені образи на тексти: «Очі мої вину (завжди) ко Господу» (Пс. 24; 15), де намальований чернець, що держить в обох своїх руках по вийнятому окові... Або ще відомі образи на тему: «Взиграся младенець во чреве ея» (Лука 1; 41), де намальована Єлизавета, а в животі її грає на скрипочку дитина... Це не пародія на ці тексти — це твір боголюбного маляра, що справді так зрозумів цей текст, коли його духовні провідники пішли проти наказу апостола Павла, що навчав: «Коли не подасте ви мовою, зрозумілою слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені... В церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, ані ж десять тисяч слів чужою мовою» (І Кор. 14; 9, 11, 19).

Своє ставлення до Св. Письма Москва накидала й Українській Церкві — забороняла їй мати свої переклади аж до 1905 р., і тільки по цьому часі св. Синод змушений був поблагословити Євангеліє українською мовою. Звичайно, таким своїм ставленням, що нагадує ставлення католицьке, св. Синод сильно спинив глибшу християнізацію українських мас.

Мало цього, Російська Церква накидала й накидає нам свій російський і свій церковнослов'янський тексти Св. Письма, часто навмисне перекручений і неузгоджений з оригіналом. Так, наприклад, у листі св. Апостола Павла до Євреїв 6; 7 російський переклад св. Синоду подає таке навмисне неправдиве читання: «Земля произрастает злак, полезный тем, для которых и возделывается», тоді як в оригіналі по перекладах цілого світу читаємо: «Земля родить рослини, добрі для тих, що їх і обробляють». Або ще приклад із Старого Заповіту. В Книзі Естер (Есфір) 1; 22 оригінал і переклади цілого світу (серед них і Острозька Біблія 1581 р.) дають: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу». Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их...».

Російський св. Синод забороняв українцям малювати образи та будувати церкви свого стилю, силою накидаючи нам стиль московський (святі конче з великими бородами, церкви конче московського стилю). Так само силою св. Синод накинув нашому духовенству свою духовну одіж та зовнішній вигляд «одиночества ради».

Якогось особливого питання про конечне стриження бороди Українська Церква, як і Церква Грецька, не знала, цебто ношення бороди не вважалося невідмінною ознакою православ'я. Питання про бороду накинула нашій Церкві тільки Церква Московська. Як знаємо, так званий Стоглавий Собор 1551 р. постановив «не брити брад и усов не постригати» і доводив це цитатою з Апостольських Правил та 11 Правилом VI Вселенського Собору. Пізніше виявилось, що цитати ці сфальшовані, бо канони ані слова не говорять про необхідність бороди, і це на цій фальші Собор постановив: «Проклинаєм богоненавидимую блюдолюбнаго образа ересь, еже остригати браду...» І нічого не допомогли дальші постанови — довга борода й сьогодні в Російській Церкві вважається ознакою православ'я.

Зазначу тут, що в давній Україні навіть усі ченці стригли своє волосся 1.



1 Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. Ч. 2. С. 550.



Московський Синод помалу відібрав від нас нашу книжку канонів, що друкувалася в нас під назвою Номоканон і мала в собі немало й своїх місцевих соборних постанов, і замінив її з 1839 р. так званою «Книгою правил», зовсім неповною супроти нашої й супроти старої «Кормчої». Зробив це Синод неправно, бо без Собору, самовільно.

Ось таким чином синодальна неканонічна Російська Церква винищувала помалу всі національні окремішності Української Церкви, що від віку панували в ній. Це винищування явно йшло з порушенням канону — 8 Правила III Всесвітнього Собору, який наказував: «Святому й Всесвітньому Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна закорінився».

Знищення національної Української Церкви було й проти Св. Письма, бо Апостол Павел навчає (Рим. 12; 4 — 5, Еф. 1; 22 — 23, Кор. 12), що Церква мусить бути цілим тілом. Це тіло здорове, коли належно працюють усі його члени. Як же могла бути здоровою Церква на Сході слов'янства, коли в неї силою знищили такого важливого й найпершого члена, як Українська Церква?

Відомий соборний лист 1848 р. східних патріархів навчає, що «сторож благочестя — саме тіло Церкви, тобто сам народ». Так, коли знищили багатомільйонну Українську Церкву, то тим самим сильно надщербили цього «сторожа благочестія».







5. Переслідування українського духовенства


Таким способом крок за кроком і рік за роком силою відбирали від Української Церкви її національні права та окремішності й зрівнювали її із звичайними російськими митрополіями. Українське патріотичне духовенство ввесь час переслідували — і поодинці, і всіх разом.

Переслідування українського духовенства московський уряд та св. Синод робили насамперед в оцих трьох напрямах: 1) принижування духовного стану, щоб захитати його повагу в народі, 2) матеріальне збідніння його, бо бідний священик усе буде слухняніший від заможного і 3) поневолення духовенства, бо воля була головною ознакою українського духовенства. Московський уряд хотів зробити із свого духовенства покірливе знаряддя для нецерковних цілей.

Московське духовенство віддавна не мало прав і віддавна підпало в повну залежність від світської влади. Як ми бачили, воно не співчувало новим реформам Петра І й чинило йому прихований опір. У відповідь на це Петро повів планове принижування російського духовенства, а це, звичайно, перенеслося й на духовенство українське.

Як знаємо, Петро І заснував при своєму дворі скандальну пародію на Святійший Синод — «Сумасброднейший, всеплутейший и всешутейший собор» і на ньому богохульно висміював духовенство. «Собор» цей мав «славить Бахуса питием непомерным», нового члена запитували: «пиешь ли» й т. ін. «Собор» складався з п'яниць, що витворяли речі, про які не прийнято писати. Це, звичайно, сильно вплинуло на російську інтелігенцію, що завжди була не від того, щоб посміятися з духовенства.

Доходило до того, що «височайші особи» сміялися над духовенством навіть публічно в церкві. Так, Петро III дражнив священиків у церкві, а коли диякон ішов з Євангелією з вівтаря, висолоплював йому язика... Щоб посміятися над своїм духовенством, він видав був наказ, щоб воно поголило бороду й зодягнуло коротку одежу. Але скора смерть царя припинила це посміховище.

Петро І зовсім не довіряв духовенству, а тому з 1721 р. встановив над ним поліційний догляд — це інститут так званих інквізиторів. Обер-прокуророві Синоду підлягав і доносив йому протоінквізитор, а тому підлягали провінціалінквізитори, а вже ті мали під собою сонми рядових інквізиторів. Ці інквізитори пильно доглядали за поведінкою та діяльністю всього духовенства, від єпископа починаючи. Інститут інквізиторів був не тільки дошкульним ударом по духовенству, але й публічною зневагою його. Правда, цей всесвітній скандал відмінили 1727 р., хоч і не зовсім: духовенство віддали під таємний догляд жандармів...

Взагалі ж Синод і далі провадив поліційні обов'язки над своїм духовенством і пильно доглядав за його поведінкою, особливо політичною. Через те ж, що інквізитори не могли за всім доглядіти, наказувалося єпископові хоч раз на рік об'їздити свою єпархію й пильно придивлятися за духовенством.

Не спинився Петро навіть перед тим, щоб стежити й за найсвятішим людини — за його сповіддю перед священиком. «Духовний Регламент» наказував, щоб священик, почувши на сповіді щось політичне, конче, заразтаки доносив про це поліції... Таким чином, священика хотіли обернути в звичайного поліційного шпига, а за недонесення страхали тяжкими карами: «Лишения сана и имения и лишения живота». Цікаво, що ці шпигунські обов'язки духовенства Регламент доводить навіть Св. Письмом: «Аще согрешит к тебе брат твой, иди и обличи его... аще же не послушает, повеждь церкви...» Цікаво, що цей протиканонічний наказ про сповідь увійшов до XV тому «Свода Законов» (ст. 585 — 586)...

На священиків та на деканів накладали обов'язок слідкувати, чи не перебуває хто в селі без пашпорта, чи взагалі не живе хто підозрілий або який дезертир, і доносити про це поліції...

Налякане духовенство не могло противитися, а це все викликало серед нього великий розлад та пошесть доносів.

На духовенство сипались тяжкі кари з усіх боків. Бувало, що приходили сповідатися підіслані провокатори, щоб випробувати священика. Духовна Консисторія так само грубо поводилася з духовенством і тяжко його карала. Звичайно бувало, що коли священика кликали до Консисторії на суд, то його арештовували й заковували в кайдани, а потім робили тяжкий допит. Кари на тілі духовенства були звичайною річчю і скасовані тільки за Олександра І. За найменші підозріння хватали навіть єпископів, позбавляли сана, розстригали і навіть карали на горло...

Звичайно, такий стан російського духовенства докочувався й до України, бо й там стали переслідувати всю Церкву. Сильне переслідування розпочав Петро І, а Катерина II повела вже планове, обдумане обрусіння.

Так, Катерина II при обсадженні вищих церковних посад завжди давала перевагу москвинам, а українців почала засилати на далекі єпархії.

Українська Церква мала великі маєтки, і вони не давали спокою войовничій цариці. Ці маєтки Церква вживала на утримання своїх шкіл, шпиталів, друкарень і т. ін. Цариця забрала церковні маєтки в Росії ще 1763 р., але в Україні через сильний спротив духовенства не могла їх легко забрати — відняла їх аж 1786 р. Замість забраних земель встановили для Церкви «милостивий штат»... Цими штатами вільне українське духовенство перетворилося в державних урядників, як то було в Росії.

Усе це сильно розкладало духовенство, відривало його від свого народу, родило байдужість до Церкви, сіяло атеїзм. Нижче духовенство було безправне й залякане, а єпископи стали тиснути його. Нерідко доходило до публічних скандалів. Так, про єпископа Кирила Флоринського сучасник розповідає, що «преосвященний завжди, навіть за Службою Божою, доходив до такого роз'ярення, що кому з підвладного духовенства трикирієм бороду підпалить, кому жмут волосся вирве, кому кулаком дасть у зуби, кого пхне в живіт ногою... Усе це робить, лаючися на всю церкву, де б то не було — чи у вівтарі, чи серед церкви, особливо ж у той час, як на його одягають святі шати...» А архангельський архієрей Варсонофій «на сам Великдень звелів свому соборному протопопові з священиками та дияконами простояти всю Службу Божу босими на снігу... Підпивши, він власноручно карав духовних осіб по тілу, казав водити їх на ланцюгах кругом церкви» 1.



1 Лотоцький Ол. Автокефалія. Т. II. С. 433.



Давніше духовенство в Україні було тільки з місцевих громадян, а тепер зачали сильно обсаджувати всі посади росіянами. А 1799 р. Синод призначив чужинця, молдаванина Гавриїла Банулеско навіть митрополитом Київським.







6. Розмосковлення Української Церкви


Таким чином, забрали незалежність Української Церкви, скасували її соборноправність, повикидали всі її національні окремішності, замінивши їх на московські, а крім того — маєтки церковні віднято, а вільне духовенство обернено в державних урядовців нижчого рангу. Високий стан духовенства понижено навіть до поліційних обов'язків...

Усе це робили московський уряд, патріархи та св. Синод проти виразної волі Української Церкви, робили державним ґвалтом та явною симонією, робили з порушенням важливих церковних канонів, а то й Св. Письма (наприклад І Кор. XIV). Каноністи не один раз ставили питання, чи ця Російська Церква синодальної доби була канонічна, й вирішують це негативно — канонічною вона не була. А коли так, то не була канонічною й уся діяльність цієї Церкви, цебто всі її насилля над Українською Церквою.

З усього, що я вище розповів, випливає ясно, на яку дорогу треба ставати українським церковним діячам. Року 1919-го, 1 січня Уряд Української Народної Республіки оголосив Автокефалію Української Церкви і цим відірвав її від Російської синодальної Церкви. Але що робити далі?

Серед українського громадянства панує легкість та поверховий погляд на відродження Української Церкви — запровадити Богослужіння українською мовою, такі ж проповіді, й на цьому кінчається «українізація» нашої Церкви. Але, як ми бачили з усього вищеподаного, Українська Церква мала повне своє власне життя, внутрішнє й зовнішнє, довгими віками вироблене, і в ньому богослужбова мова — тільки частина цього життя. Та й нема нам чого українізувати, бо не про українізацію своєї Церкви йдеться, а про її повне розмосковлення, цебто про привернення їй всього того, що Церква наша давніше вже мала, але що від неї забрали, особливо за синодальної доби. І не тільки розмосковлюватись нам треба — нам слід привернути цілу й повну ту нашу Церкву, що була в нас майже тисячу літ.