XVI

ПРИСЯГА МОЛОДИХ НА ВІНЧАННІ


Українська Церква за довгі роки свого самостійного життя (кажу самостійного, бо канонічна залежність від патріарха Царгородського була в кінці тільки номінальною) витворила чи завела собі багато цікавих ознак — таких ознак, яких не знали інші православні церкви. Ці особливі ознаки витворилися в цілому житті нашої Церкви — в богослужіннях, в требах, в церковних звичаях, у святах і т. ін. Пильне око історика, що знає давнє життя нашої Церкви, знаходить такі самостійні ознаки на кожному кроці. Звичайно, ці окремішності церковні глибоко входять у народне життя, народ до них звикає і легко викорінити їх з Церкви не можна.

Загально думають, ніби теперішні богослужбові тексти — це якісь окаменілості, що вже готовими, в теперішній їх формі, давно-давно колись чи не впали з неба. А між тим це зовсім не так. Богослужбові, та взагалі церковні, наші тексти постійно мінялися і майже ніколи не мали якоїсь міцної одностайності.

Беру, скажемо, обряд таїнства шлюбу. Вже в старих грецьких текстах не знаходимо тут повної одностайності — в одних текстах супроти других є відміни. По старих українських Требниках, звичайно маємо два чини — чин обручення (заручення) і чин вінчання (шлюбу). По 93 правилу шостого Вселенського Собору, хто заручився, той мусить і повінчатися; а коли б хто повінчався з дівчиною, що була вже заручена з іншим, той «да подлежит вині прелюбодіяння». У нас, в Україні, під багатьма впливами, все-таки давалася воля молодим розійтися навіть після церковних заручин. Цивільні закони не були стійкими на цю справу; спочатку вони забороняли розходитися тим, хто вже заручився, але 3 квітня 1702 р. дано молодим волю по обрученні вінчатися чи розійтися. Року 1775-го російський Синод нарешті наказав з'єднати два чини — заручення та вінчання — в один і заборонив робити їх в різний час. Ця заборона йшла рішуче проти нашої церковної традиції.

В Україні в таїнстві шлюбу довгий час не було єдності, як не було її і в інших православних народів. Великий організатор Української Церкви митрополит Київський Петро Могила скаржився в передмові до Требника 1646 р., що по наших Требниках нема єдності, а часом опущено в них найголовніше. «На око те побачиш, — каже він, — Чительнику Освященний, коли поглянеш до Виленських та Острізьких Требників, де в таїнстві Шлюбу або в Відправі Вінчання шлюбних слів, в яких згода молодих (а це є форма таїнства) виявляється, не положено; зачим рознії і дивнії питання бувають от священников, а підчас жодного питання не чинячи о шлюбованю, молитви тілько щегульниє над вступаючими в малженство читають».

Петро Могила, щоб покласти край таким розбіжностям і щоб запровадити єдність в Українській Церкві, склав на основі давніх грецьких, почасти латинських джерел, свій славнозвісний Требник, що вийшов у світ з Київської печерської друкарні 1646 р., а до того був ухвалений на соборі в Києві. Требник цей прийняла не тільки Церква Українська, але й усі православні церкви.

Про деякі особливості в таїнстві шлюбу по цьому Требникові я й хочу розказати.

«По святій Літургії, коли священик стоїть у Вівтарі, , приходять молоді, що бажають заручитися, до церкви («на паперть») і стають перед церковними дверима: молодий праворуч, молода ліворуч. Священик, облаченний в єпітрахиль та фелонь; виходить з Вівтаря, йде до молодих, бере з рук їхніх два персні, золотий та срібний, кладе їх на правім боці св. Трапези — срібний праворуч, золотий ліворуч, один близько одного. Вийшовши до молодих знову, ієрей тричі хрестить голови їхні. По цьому дає їм запалені свічки, вводить їх у церкву й ставить перед Святими Вратами, молодого праворуч, молоду ліворуч. Обкадивши їх навхрест і віддавши кадило, зараз питає спершу молодого «руским (цебто українським)1 языком, глаголя:

Маеш Имк неотменный и статечный умысл заручити собе теперь тую Имк, которую тут перед собою видишь, в стан малженский, а гды тому час будет, поняти ей собе за малжонку?»

Молодий відповідає: «Маю, велебный отче».

По цьому питає священик молоду:

«Маешь Имк неотменный и статечный умысл заручити собе теперь того Имк, которого тут перед собою видишь, в стан малженский, а гды тому час будет, поняти его себе за малженка?»

Молода відповідає: «Маю, велебный отче».

По цьому священик знову питає молодого «руским языком:

Не шлюбовалесь иншой которой шлюбу малженского?»

Відповідає: «Не шлюбовалем, велебный отче».

Потім питає молоду:

«Не шлюбовалась иншому которому шлюбу малженского?»

Молода відповідає: «Не шлюбовалась, велебный отче».

І знову питає втретє священик молодого:

«Обецуешь Имк кому иншому шлюбу малженского, опрочь тоей Имк, аж до ей смерти не шлюбовати?»

Молодий відповідає: «Обецую, велебный отче».

І молоду потому питає:

«Обецуешь Имк кому иншому шлюбу малженского, опрочь тому Имк, аж до его смерти не шлюбовати?»

Молода відповідає: «Обецую, велебный отче».

А по цьому в Требнику читаємо (на с. 398 — 399) таку замітку: «Блюди и опасно сохрани сие, о Иерею! Але един от них ничто же на твоя вопрошения отвещает, или аще речет, яко не хощу, да никакоже дерзнеши обручити их, но абие престани, има же повели отити в свояси. И сие паки виждь и сохрани, яко сия вопрошения точию быти имуть, егда не абие венчаются новоневестнии, но отлагаемо бывает венчание их во ино время. Егда же абие по Обручении и Венчание абие бывает, тогда сия вопрошения не творит Иерей, но точия по скончании Обручения вопроси, яже пред Венчанием, творит».

І по цьому починається чин заручення.

«Коли ж молоді захотять вінчатися зараз по Зарученні, вони трохи відступають від Царських Врат «до паперти», поки серед Церкви поставлять стола. Перед столом стелиться на землі килим або яка інша нова й чиста тканина, на якій стоятимуть молоді. Коли все це зроблено, то йдуть священик та диякон з кадилом, а перед ними несуть свічку, до молодих, обкаджують їх і ведуть до стола, а молодих проводжають по звичаю друзі та рідня, а хор співає Псалом 127. Молоді підходять до стола і стають на килимі, молодий праворуч, молода ліворуч, лицем на схід. А священик входить у Вівтар, кладе вінці на хреста й бере їх (вінці та хреста) в ліву руку, а Євангеліє в праву, виходить і кладе все на столі. Стає по цьому перед Св. Дверима коло стола і, ставши лицем до молодих, проказує їм повчальне шлюбне слово».

Це повчальне слово на шлюбі звичайно проказувалося українською мовою; його видрукувано в тодішній українській мові на л. 37 — 44 у львівськім Требнику (православнім) єпископа Арсенія Желиборського 1645 р.; слово змістовне й дуже гарне, дається справді розумна наука молодим. Між іншим, священик тут так навчає молодого: «Тым же способом ты, сыну милый, на тось повинен добре памятати, же малжонку свою маєш мети за сполного и сердечного собе приятеля и товариша, а не за невольницу и подножка, абовем не з ноги ти еи Бог створил, але з ребра, близко сердца будучого, абыс-ся оттоль учил и знал еи быти собе приятелем сердечным и оной щирую любовь з сердца показывал» (л. 41). Як бачимо, жінка високо ставилася в Україні вже тоді.

Закінчивши проповідь, питає священик молодого, «руским языком глаголя: Маєш, Имк, волю добрую и непримушоную, и постановленый умысл понати собе за малжонку тую Имк, которую тут перед собою видиш?»

Молодий відповідає: «Маю, велебный отче».

І знову питає його священик:

«Не шлюбовалесь иншой которой веры малженской?»

Молодий відповідає: «Не шлюбовалем».

Тоді священик, дивлячись на молоду, питає її:

«Маеш, Имк, волю добрую и непримушоную, и постановлений умысл понати собе за малжонка того, Имк, которого перед собою тут видиш?»

Молода відповідає: «Маю, велебный отче».

Знову питає її священик:

«Не шлюбовалась кому иншому веры малженской?»

Молода відповідає: «Не шлюбовалам».

По цьому в Требнику замітка (с. 407 — 408): «Зри, о Ієрею, и внимай опасно, аще жених или невеста не отвещает ти на вопрошениє твое сие, или єдин от них речет, яко не хощу, да никакоже дерзнеши венчати их, под извержением от сана твоего, но абие престани и повели има ити в свояси. Аще же к всякому вопрошению соизволителне без прекословия отвещаета оба, преднаписанное Последование по указу все соверши».

У цьому вінчанні маємо особливий звичай, якого не знали інші православні слов'янські церкви, — це обряд присяги молодих на вірність один одному. Присягу цю до свого Требника митрополит П. Могила взяв із західних Требників; присяга ця відбувалася по молитві священика «Благословен еси, Господи Боже наш», перед словами: «Венчается раб Божий».

У київськім Могилянськім Требнику 1646 р. (на с. 416 — 417) цей звичай присяги описано так:

«По молитве же абие Иерей, взем шуйцею своею десницу женихову, десницею же десницу невестину, и обоя сопряг вкупе, подемлет епитрахиля конец паки обвязуе крестообразно, обвивает я (їх) тем, и сице придержа, повелевает има обет друг другу творити пред Богом, сяовеси сими, брак законный составляющими. В первых жених по единому словеси, Иерею предвещающу, в еже услышатися и от Иерея и от предстоящих, свойственным русским языком глаголет, рекшу Иерею: мов за мною:

«Я, Имк, беру собе тебе, Имк, за малжонку и шлюбую тобе милость, веру и учтивость малженскую, а их тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Троицы святой единый, помози, и вси святыи».

Скончав же сия, абие Иерей невесте повелевает глаголати, сам предвещая словеса сия, она же такожде уразумителне да глаголет, в еже и от Иерея и от предстоящих услышанным быти глаголом ее, Иерею рекшу: мов за мною:

«Я, Имк, беру собе тебе, Имк, за малжонка, и шлюбую тобе милость, веру, учтивость и послушенство малженское, а иж тебе не отпущу аж до смерти, так ми Боже, в Троицы святой единый, помози, и вси святыи».

Аще же сия без претковения оба изрекут уразумителне, Иерей шуйцею придержа руце ею (їхні), десницею благословляет крестообразно, глаголя: еже Бог сочета, человек да не разлучает. Се же рек, разрешает руце ею, и испустив епитрахиль, прежняя совершает молитвы.

Зри, о Иерею, и опасно сохрани. Аще един от новобрачных предреченная обетовная словеса, без них же законный брак составитися никакоже может, да никакоЖе дерзнеши венчати я, но абие престани, има же в свояси отити повели. Аще же оба изрекут, взем святое Евангелие, дажд има лобзати е, первее жениху, потом же невесте». По цьому йде далі вінчання.

Так відбувається звичай присяги молодих на вінчанні. Звичай цей у давній Українській Церкві був у надзвичайній повазі — без нього вінчання не враховувалося законним. У Метриці Шумлянського 1687 р., в кінці четвертої книги, приведено цю саму присягу, а під нею замітка: «Без сея же присяги малженство важное быти не может», цебто проводиться та сама думка, що й у Требнику 1646 р.

Цей обряд присяги знаходимо по всіх давніх українських Требниках, з 1646 р. починаючи, як київських, так і львівських (я переглянув їх декілька десятків у Львівському Національному Музеї); в Требниках московських цієї присяги нема.

Пізніше, 1720 р., за наказом царя Петра І, російський Св. Синод почав пильно доглядати, щоб у київських церковних книжках не було ніяких відмін супроти книжок московських 1; «Церковные старые книги, — наказував суворий цар друкарням київській та чернігівській, — для совершенного согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справливать прежде печати с теми великоросскими печатми, дабы никакой разни и особого наречия в оных не было; а других никаких книг, ни прежних, ни новых изданий, не объявя об оных в Духовной Коллегии, и не взяв от оной позволения, в тех монастырях (в друкарнях київській та чернігівській) не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности и с великороссийскою печатью несогласия произойти».



1 Докладніше про це див.: Огієнко Ів. Історія українського друкарства. Львів, 1925, Т. 1. С, 279 — 295.



Ось цей наказ 5 жовтня 1720 р. і був реальним початком нищення особливих звичаїв в Українській Церкві. З цього часу Требники друкуються в Україні вже по московських зразках — і з них зникає такий важливий у нас обряд присяги молодих на вінчанні. Але в Требниках львівських, куди не міг досягти суворий Петрів розпорядок, цей звичай залишився аж до сьогоднішнього дня — в Галичині й сьогодні під час вінчання молоді присягають.

Проте, незважаючи на царський наказ, в Україні довго ще, аж до середини XIX віку, по глухих закутках таки відбувався обряд присяги на вінчанні. Народ пам'ятає цей звичай ще й сьогодні. І цікаво, що коли припинився вплив московського Св. Синода, обряд присяги на вінчанні стихійно відновився на Волині. І тепер часто народ вимагає від волинського священика: «Вінчайте дітей наших з присягою, щоб подружжя міцніше було!»

Як бачили ми, і запитання молодим, і присяга — все відбувалося українською мовою. Красномовний доказ, що українська мова в давнину була вже мовою церкви.

Подам іще приклад — як у давнину проголошувалися в церкві шлюбні заповіді. У Метриці (православній) єпископа Иосифа Шумлянського 1687 р. форма заповіді така — по Літургії священик оголошує своїм парохіянам: «Ведлуг давного звичаю и постановеня церковного доношу милостям вашим, наймилшии мои парохиане, до ведомости, иж шляхетный, — албо славетный, албо теж працовитый младенец, албо вдовец — на имя... шляхецтвом або прозвиском той а той, з того а того места або села, сын того а того, хочет собе поняти в стан малженский панну — албо вдову — на имя (также и оную треба прозвиском именовати). Кто бы знал межи тыми особами яковое сродство, повиновацтво албо яковую перепону, прошу и жадаю — донесете мне о тым ведати, а то есть першая церковная заповедь. — Тым же способом чини и другую и третюю».

У Требнику, що виданий в києво-печерській друкарні за благословенням архімандрита Печерської Лаври Іосафа Кроковського (1697 — 1709) форма заповіді така: «По божественной Литургии абие прежде Отпуска, Иерей, став на амбоне, аще руским языком люди да напоминает: Ведомо да будет всем вам, православний христиане, котори тут, в том дому Божиим обецными есте, иж Имя рек младенец, Имярек, Панна, з того и того дому, и Парохии, за помочю Божиею, замышляют в стан малженский вступити. Протож напоминаем вас всех в'обец и когождо зособна, абы, если кто ведает якую покревность, албо повиноватство, албо духовный звязок, албо якую колвек иншую перешкоду между ними быти, которая бы им з собою в малженство вступити забороняла, оную з повинности нам яко найрихлей ознайомили, и о том напоминаем раз перший албо другий албо третий» (примірник львівського Національного Музею № 368, л. 112 б.; у цім Требнику є й присяга молодих).

Це, що я розповів тут, нехай стане нам красномовним прикладом, що при сьогоднішніх перекладах богослужбових книжок на українську мову не можна додержуватися, як то в нас роблять, тільки теперішніх московських синодальних видань. У давнину ми мали свій український повний круг богослужбових книжок, і тільки їх ми й повинні триматися при наших перекладах.



20. X. 1925. Національний музей у Львові 1 .



1 Видрукувано було в «Духовній бесіді» (1925. Ч. 22).