Зрада і смерть коханої

На третій чи четвертий день після того, як ми зайняли монастир, отримую від отамана наказ про призначення мене на сьогоднішнє засідання членом організаційного суду.
Коли за столом в отамановій келії сіли отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака і я, чотири голоси доручили мені головувати на цьому засіданні. Але розпочав отаман:
– Маємо розглянути справу одного із членів нашої організації, який зрадив ворогові імена трьох інших членів організації. То були дорогі для національної справи люди. ЧК їх розстріляла. Хочу знати твою думку, осавуле. Якій карі він підлягає?
Я міг лише знизати плечима:
– Мене дивує, отамане, що ви мене про це питаєте. Коли ми ухвалювали постанову про організаційний суд, то для всіх раз і назавжди було сказано, що така особа підлягає смерті, навіть якщо вона зробила це несвідомо.
– Бачиш, Юрію, ми всі тебе любимо і не хотіли після вже пережитого тобою завдавати нового болю. Але... є речі, що стоять вище нашого бажання.
Мене здивував цей вступ, ніби підсудним мав стати я. Кажу про це з усмішкою товаришам.
Отаман тепло, але твердо глянув мені в очі.
– Це, Юрію, зробила Галя.
– Що?! Це неможливо!
Присутні мовчки ствердно кивнули головами.
Чорнота, що сидів поруч, обняв мене за плече.
– Ще до твого приходу наші хлопці з телепинської міліції зв'язали і перепачкували вночі до Холодного Яру уповноваженого Кам'янської ЧК по боротьбі з "контрреволюцією". Він приїздив до Телепина налагоджувати агентурну сітку. Завдяки нотаткам, знайденим у його портфелі, та його зізнанням на допиті ми відкрили таємницю розстрілу наших людей у Кам'янці.
Член-секретар суду Ільченко розгорнув і підсунув до мене течку з паперами. Переглядаю зізнання розстріляного уповноваженого ЧК, нотатки з його записної книжки, і переді мною постає страшна правда.
Коли Галя довідалася, що я "загинув", то від болю зовсім втратила голову. Поділилася своїм горем із товаришкою, яка в той час була вже таємною агенткою ЧК. Та розповіла все уповноваженому, додавши, що Галя може знати, хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром.
Коли Єлисаветградська ЧК розіслала по своїх установах мою та Зінкевича фотографії, розшукуючи зв'язки організації, – уповноважений використав це. Закликав до себе Галю і сказав їй, що я не загинув, а перебуваю в арешті ЧК. Показав моє фото з датою. Викликавши довіру ласкавою, співчутливою розмовою, запропонував: коли вона видасть, хто в Кам'янці зв'язаний із Холодним Яром, то він обіцяє їй, що забере мене зі справою до себе і не розстріляє, а вишле в Московщину. Вона зможе поїхати зі мною, ніби не знаючи, чому мене звільнили.
Напівбожевільна від горя дівчина, яка вже не могла керуватися холодним розумом, повірила, що врятує мені життя, і видала тих, кого знала.
ЧК декого розстріляла, а за рештою стежила, як вони знову організовуватимуть підпілля. Та хлопці відчули небезпеку і повтікали. Галю не заарештували. Уповноважений, якого взяли в полон хлопці в Телепині, діставши півсотні шомполів, зізнався, що Галя брала активну участь у їхній роботі. Голові ЧК та іншим чекістам він не сказав про неї, щоб ті не поспішили з розстрілом. Мав намір використати її ще й просто як гарну дівчину, яка йому подобалася. Хлопці, котрих потім розстріляли, не видали її навіть під час катувань.
Суд відбувався саме сьогодні, бо Ільченко довідався, що Галя приїхала до тітки в Медведівку і збирається прийти до мене у монастир.
Серце стиснули залізні обценьки. Моя омріяна Галя, думка про яку дала мені силу врятувати собі життя, мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!
Але чому? Бо вона зрадила з любові до мене?
Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради!
Тому що я її люблю?
Хіба обходять ті невблаганні закони особисті почуття!? Кожен із нас за те саме підлягає однаковій карі.
Підсуваю до себе написаний уже короткий вирок і першим ставлю під ним підпис. Виходжу з келії прибитий і змучений. Іду в сад і ницьма лягаю у траву... У голові єдина думка: "Галя мусить померти".
Після обіду вона прийшла до монастиря. Змарніла, розгублена. Господи, скільки я мріяв про цю зустріч...
Сідаємо з нею на лавочці біля могили Компанійця.
– Тебе звільнили?
– Ні, я втік, коли вели розстрілювати.
Груди їй зворухнув глухий стогін.
– Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити! Для тебе...
Подумавши про щось, здригнулася і припала всім тілом до мене.
– Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...
Холодне тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися, все моє єство спалахнуло буйним протестом.
Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму совєтських грошей, що їх як осавул мав у своєму розпорядженні, й увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї віддам на смерть свою честь.
Та хтось інший у мені суворо стиснув серце в кулак. Яке тут значення має твоя честь?! Утікаючи від боротьби, чи не вбиваєш ти ножа у спину справі, яку не маєш права ставити нижче за своє особисте щастя!
Того самого дня під вечір вирок над Галею було виконано. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекало.
У лісі коло монастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Вранці, глянувши у дзеркало, побачив на голові сиві волосини. У душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Але в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною, стиснув мені ззаду плече:
– Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові та Україні.

Терор на терор

До монастиря підпливала сила. Хлопці з дальніх сіл, що підлягали большевицькій мобілізації, виходили з червоними прапорами до Черкас і Кам'янки, та... потім "збивалися з дороги" і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили із собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, котрі проводили мобілізацію.
"Подарованих" 2-ю бригадою рушниць не вистачало. Дістали частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.
Одного ранку до монастиря прибув отаман Петренко із трьома сотнями михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці впіймали десь коло Райгорода. Бачу з вікна келії, як після допиту в штабі Чорнота з козаками повів їх, зв'язаних, за вали. Виходжу без зброї і йду туди.
Чекісти стоять у рові під валом, благаючи, щоб їх не вбивали.
Дивлюся на бліді, скривлені від страху обличчя, і мене охоплює палка ненависть. Це ж вони... убивці Галі...
Андрій, глянувши на мене, вийняв і простягнув мені свій кинджал.
– На... Легше на серці стане.
Беру кинджал і підходжу до уповноваженого "по барьбє с бандітізмом" – здоровенного москаля-матроса. Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого "радімого" Петрограда і ніколи в Україну більше не повернеться.
Розмахнувшись, вбиваю кинджал у ліву нагрудну кишеню його френча. Чекіст падає, судомно чіпляється пальцями за траву – мовби хапається за саме життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю, що та ненависть у мені не до цієї потворної купи м'язів, а до цілої ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти гідно не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї мети. Усвідомлюю, що від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить підсумок боротьби.
Простромивши другого, з таким почуттям, наче то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Решту чекістів козаки покололи багнетами. Трупів не закопували. Ночами чулося з-за валів хрипке гавкання лисиць, які обгризали кістяки чекістів.

Одного дня після обіду варта з-під Грушківки привела до штабу селянина, що йшов із пакетом до штабу Холодного Яру від... Кам'янської ЧК.
Був це бідний дядько, який під час нашого перебування в Кам'янці носив там жидам воду. Він оповів, що його послав сам "товариш начальник" із ЧК, наказавши віддати тільки отаманові, і то обов'язково під розписку. Інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті – відозва-наказ, підписана повноважним представником Всеросійської ЧК на Правобережній Україні, що приїхав до Кам'янки ознайомитися із ситуацією на Чигиринщині. Зверху, звичайно по-московськи, надруковано великими літерами: "Холодноярским бандитам – беспощадный красный террор!" Далі був категоричний наказ за три дні здати зброю і з'явитися всім до ЧК. У такому разі "рабоче-крестьянская власть" помилує нас і подарує життя. Інакше всі будемо знищені, а непокірні села – спалені.
Селянин, діставши "за службу" чарку та обід, озираючись, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили на списи відрубані голови двох холодноярців із села Косарі і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: "Холодноярским бандитам – беспощадный красный террор!" На другому – "Это ждет всех бандитов!"
Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із Косарів, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не повернулися.
Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розклеєна в довколишніх містах і доступних для червоних селах.
Старшини і козаки, розлігшись у саду на траві, почали обговорювати новину. Отаман висловив думку, що треба написати відповідь і для "більшого фасону" видрукувати її у чигиринській друкарні, де ми мали своїх хлопців. А потім передати її до ЧК та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт, відразу ж захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять аркушів у своїй записній книжці і почав уголос читати. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого.
Почавши з того, що большевики протиправно розігнали Всеросійські установчі збори і зламали засади свободи, рівності, братерства та права націй на самовизначення, закінчив палким закликом до москалів-червоноармійців, щоб вони не проливали невинної крові, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціалізм, та повертали зброю проти нових деспотів, що стали на місце "кривавого Миколая". Окремий розділ присвячував "обдуреним братам-українцям" і закликав їх прозріти, не "здіймати з матері полатаної сорочки".
Отаман, вислухавши, похитав головою:
– Не годиться. Напиши-но, осавуле, ти. По-військовому. Коротко і ясно.
Озброївшись олівцем, починаю сушити собі голову над різними варіантами відповіді. Нарешті, глянувши на большевицький "зразок", що лежав переді мною, пишу: "Московсько-жидівським червоним катам України – нещадний жовто-блакитний терор!" Далі від імені Холодного Яру та всіх українських повстанців пропоную "товаріщам" негайно вибиратися у свою Московщину, інакше всіх їх в Україні чекає смерть. Не потребуємо "няньок", які б опікувалися нами. Самі собі дамо раду. Окремо нагадую зрадникам, котрі пішли на службу до ворога, що пощади їм не буде.
Відповідь усім, за винятком Дігтяра, сподобалася. Лише Чорнота збунтувався проти вислову "жовто-блакитний терор". Блакитний чи ще там якийсь рожевий колір, казав він, на суконки для молоденьких панночок годиться. Носимо чорні верхи на шапках, маємо чорний прапор. Чому не можна назвати свій терор чорним?
Отаманенко зауважив, що нас можуть сплутати з анархістами-терористами. Погодилися на тому, щоб замість "жовто-блакитний" написати "на-ціональний".
Під вечір до мене підійшов на подвір'ї Чорнота, котрий радився перед тим з отаманом. Глянув на небо, на якому бігали хвилясті хмарки.
– Під ранок задощить, а вечір буде темний, захмарений. Підеш зо мною забрати голови наших хлопців, а московські на їхнє місце настромити?
Охоче погоджуюся.
Ми знали, що під Кам'янкою вночі виставляється в наш бік застава з шести чоловік із кулеметом. Стояла вона по грушківській дорозі на високому кургані, – його ще називали Майдани. Курган мав на верхівці широке заглиблення. Хтось оповідав мені, що в ньому козацькі "хіміки" робили в старовину селітру для пороху.
Вечір видався темний, із вітром. Узявши з собою двадцять чоловік із двома ручними кулеметами, заходимо під той курган полями ззаду, від Кам'янки. Поклавши хлопців коло дороги лицем до міста, вшістьох, озброєні тільки кинджалами і револьверами, плазуємо до кургану. За півсотні кроків від нього Чорнота поліз у розвідку сам. Повернувшись, оповів пошепки, що чотири червоноармійці сплять посеред заглиблення, а два лежать, розмовляючи, біля кулемета на гребені з протилежного боку. Коли підліземо, хлопці залишаться лежати у прокопаному з цього боку хіднику на курган, а ми удвох, прокравшись попід внутрішніми схилами заглиблення, прикінчимо отих двох, що не сплять, "чеченськими ударами" між лопатки. Кавказький кинджал, загнаний між лопатки, неминуче розриває хребта, що відразу паралізує всі органи. Це надійніше, ніж шукати з плечей серце. Після того хлопці підскочать і прикінчать сонних.
Вилізши тихо на курган, залишаємо хлопців і повземо з Андрієм по обидва боки попід внутрішніми схилами ями. За дві-три хвилини червоноармійці, що весело оповідали один одному свої любовні пригоди в "матушкє Расіє", замовкли навіки. В наступні секунди і сонні стали мертвими. Вся застава навіть не писнула.
Відрубавши червоноармійцям голови, вертаємося з ними до своїх товаришів.
Прислухаючись, повземо до переїзду. Коло поручнів стоять застромлені в петлі списи з головами. Витягнувши списи і знявши з них голови, Чорнота з одним козаком понанизували, б'ючи до землі, на кожний по три ворожі голови.
На місце відв'язаних чекістських табличок Андрій прив'язав заготовлені ним у монастирі – "Московсько-жидівським червоним катам України – нещадний національний терор!" і "Це чекає усіх червоних бандитів!".
Списи поставили "лицем" до міста.
Забравши голови загиблих хлопців і захопивши з кургану кулемет та рушниці, прямуємо полями до лісу.
Добре змочені дощем, вертаємося до монастиря.

Важка рука Андрія Чорноти

У наступні ночі нашу "відозву" було розклеєно в Чигирині, Черкасах, Знам'янці, Олександрівці. Міліціонер телепинської міліції, що приїздив до Кам'янки з пакетом від свого начальника, повісив її вночі на мурах у Кам'янці.
Грушківські хлопці впіймали і привели до монастиря свого односельчанина Семена Залізняка, який зрадив нас у Кам'янці. Залізняк, забравши до Кам'янки жінку й дитину, прийшов уночі до своєї хати за речами.
Допитувати його взявся Чорнота. Я в цей час був зайнятий іншою "роботою". Гуляючи по валах, відбив у жирного монастирського кота молоде пташеня. Ситий кіт, упіймавши його, грався і трохи поранив. Я його взяв до своєї келії, але потім за порадою старої черниці відніс валом туди, де взяв, щоб його могли знайти батьки і забрати до гнізда. По дорозі мене наздогнав Чорнота, який із двома козаками вів поза валом зв'язаного зрадника. Вирок йому було вже ухвалено давно. Побачивши мене на валу, Залізняк підняв зблідле обличчя.
– Рятуй мене, Юрію! Ти ж так любив мою маленьку Ганнусю. Тепер вона зостанеться сиріткою...
Мовчки проходжу вперед. За плечима у мене розлягається розпачливий крик. Ще декілька місяців тому мені було б його жаль. А тепер... Ця зліплена з української глини ворожа цегла мусить бути розтовчена.
Пустивши пташеня і зачекавши, поки воно зв'язалося писком із батьками, що з тривожним криком літали над кущами, вертаю назад. У рові під валом лежав Семен Залізняк. По тому, що голова розсічена шаблею майже навпіл, упізнаю важку руку Чорноти.
Пригадую слова Залізняка. Ганнуся – це була його надзвичайно мила і розумна донечка років п'яти-шести. Коли вона відвідувала нас у Ка-м'янці, я цілими годинами з нею грався.
Може, Залізняк і зрадив нас через те, що, повіривши у сталість большевицької влади, не хотів, щоб Ганнуся побачила його колись мертвим, щоб не побачила знущань над матір'ю, спаленої хати.
Та чи не все одно – чому? Головне, що зрадив, віддав на смерть два десятки товаришів.

Життя в монастирі йшло своїм звичаєм. Користуючись "мирними" днями, я впорядковував штабну канцелярію, проводив реєстрацію старшин і підстаршин. Ночами, щоб ніхто не бачив, відвідував Галину могилку й годинами непорушно просиджував коло неї із запеченим в серці болем. Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив, що коли дві нації борються, то білі рукавички треба скинути.
За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але, що можна піднести шаблю на ворога, який кинув уже зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, – із цим я погодився аж тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути.
Холодний Яр зробив ще деякі зміни в моїй душі. Я і до нього "не боявся смерті", бо... не показав цього перед іншими. Тепер я справді спокійно дивився їй в очі. Це не була апатія, яку я переживав у льохах ЧК. І не сліпий фанатичний запал. То було цілком тверезе усвідомлення, що моє життя належить не мені, а тому помноженому на мільйони моєму "я" – моїй нації. І тим, хто насипав ці вали довкола Мотриного монастиря, хто копав шанці в Холодному Яру...
Коли я впаду, моє тіло, може, з'їдять лисиці, щоб нагодувати молоком своїх дітей, мою кров вип'є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто стане на моє місце, і нічого під сонцем не зміниться...
А події насувалися.
Доходили суперечливі чутки про перемоги й поразки Червоної армії на західному та південному фронтах.
За Дніпром горіли села і гуркотіли гармати в боях червоних частин із сильними партизанськими загонами Келеберди та Скирди.
Большевики підвезли Дніпром частини, які, займаючи села на Побережжі, посувалися між Дніпром і Тясмином, відрізуючи нас від куреня Білого яру. Мамай передав, що йому в плавнях стає "гаряче", бо ворожі бронеплави систематично обстрілюють повстанців із гармат. Він поки що дурить "товаріщів", перевозячи кожної ночі "січ" човнами на обстріляні вдень ділянки.
Збільшений Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари час від часу латав "товаріщам" боки, виринаючи з Чорного лісу. За Чигирином розгулявся верткий Кібець, напади якого сповна відповідали його псевдонімові. А далі в степ – повстанці Лютого та Штиля пороли животи продзагонівцям, набиваючи в них "развйорстку". Крім них, з'явилася на Херсонщині Степова дивізія Костя Блакитного та махновського типу летючий загін Чорного Ворона. Кваша за залізницею теж нагадував про себе. Неподалік Розумівки з'явився загін Загороднього, а на Черкащині, в околицях Млієва – Тетієва – Городищ, розгулявся мліївський отаман Голий.

"Червоний цар" Лейба гнівається

Червона дивізія "внутрішньої служби" пересунула свої частини в нашому напрямку, ведучи інтенсивну розвідку. Передаємо Голому, щоб по можливості забавляв її з протилежного боку.
Гарнізони Кам'янки й Олександрівки були значно підсилені.
Зв'язковий зі Знам'янки повідомив, що туди прибули потягами бригада піхоти, полк кінноти та загін особливого призначення Всеросійської ЧК. Перед тими частинами і місцевими чекістами виступав із промовою "наркомвоєнмор" Лейба Троцький.
"Червоний цар" прибув до Знам'янки під охороною двох бронепотягів.
У його поїзді, крім сильної охорони, було дві платформи з авто та малим аеропланом. Троцький передбачав навіть, що, може, доведеться тікати від повстанців у повітря.
Лейбу висадили на дах вагона, і звідти він істерично горлопанив до червоноармійців та чекістів про те, що "кулацкая контррєволюция" вбиває ножа в спину большевицької революції у той час, як Червона армія бореться на фронтах із зовнішнім ворогом. Маючи під рушницею мільйони, червоне командування може кидати на фронти лише сотні тисяч, бо решта необхідні для "оборони завоєваній рєволюциі" в запіллі. "Красная армія, – кричав Троцький, – центральниє ґарада, фабрікі ґаладают, патаму шта украінскій кулак закапиваєт хлєб в зємлю, а сам бєрьот ружйо і ідьот карміть нас пулямі!!"
Закінчив свою промову класичним наказом червоноармійцям: "Бєспащадна вистрєлівайтє, вирєзайтє бандітскіє кодла, іначє нас пєрєрєжут! Бєз жаласті жґітє бандітскіє сьола, іначє нас сожґгут в оґнє контррєвалюциі".
Після його від'їзду кіннота виступила в напрямку Цвітної, а бригада піхоти – на Чигирин. У повітрі не на жарт запахло порохом.
У нашому штабі відбулася нарада. Коли не хочемо, щоб нас перерізали, а наші села пішли з попелом мусимо виступати і нищити ворога, не даючи йому планово затягувати петлю на нашій шиї.
Увечері я сидів у келії і при світлі двох зроблених із лампадок каганців писав до сусідніх отаманів зв'язкові листи, в яких наш штаб закликав їх до порозуміння і спільного планового провадження операцій. Написавши до Мамая і Кваші, щоб, поповнивши свої курені, вели їх до Холодного Яру, я почав писати накази сільським отаманам.
Холодний Яр оголосив мобілізацію1. 

"У поході знадобиться"

Мобілізацію Холодного Яру було призначено на 29 серпня – свято Усікновення глави Іоана Хрестителя.
На цей день і большевики скомандували збірку новобранців чотирьох років до воєнкоматів у Черкасах і Кам'янці. Накази червоних комісарів про мобілізацію одержали, звичайно, лише села, що були поза межами воло-дінь Холодного Яру. Багато з них минулого року брали участь у повстаннях за покликом великого дзвона Мотриного монастиря і належали до Холодноярської організації. Потім "умиротворилися", "признали совєтську власть", давали "развйорстку", а оце мусили давати синів до Червоної армії. У ці села розіслали наказ нашого штабу: на мобілізацію йти зі зброєю – лише не до воєнкоматів, а до Холодного Яру.
Отаман Деркач на ці села великої надії не покладав і висловлював думку: вони, зважаючи на близькість Холодного Яру, що зв'язувало руки "совєтській власті", на большевицьку мобілізацію не підуть, але не відгукнуться і на нашу, бо їхня "хата скраю". Чорнота не погоджувався і запевняв, що прийдуть до нас обов'язково, бо... "хата" їхня не з одного, а з двох "країв" і котрийсь із них вибрати мусять.
Зранку 29 серпня в Мотриному монастирі запанував урочистий настрій. Залога готувалася до походу. Черниці з повагою квітчали вівтар, поставлений надворі між церквами. Богослужіння мало відбутися під небом, бо ні церква Іоана Богослова, ні Свято-Троїцька церква не вмістили б усієї залоги і богомольців. Священики довколишніх сіл мусили поспішити з богослужінням, щоб не затримати вимаршу сільських сотень на збірний пункт.
Сонце ще тільки піднялося над лісами, як залога, готова до походу, стала густими лавами перед вівтарем. Отаман Деркач та курінний Петренко винесли з вівтаря Свято-Троїцької церкви обидва холодноярські прапори і передали їх хорунжим.
Службу Божу правив старенький отець Іван, що вже не вагався окро-плювати зброю і прапори. Як тільки він скінчив і поблагословив курінь, ми вирушили з монастиря на Кресельці – місце збірки. В монастирі залишилося триста козаків під командою молодшого Деркача (отаманового брата) для охорони бойових і господарських запасів.
Оточена лісами долина на Кресельцях швидко заповнювалася відділами, що безперервно надходили із сіл. Штаб стає на подвір'ї лісничівки, з якої навесні вирушили в останню дорогу Василь і Петро Чучупаки та Солонько... Один за одним заходять на подвір'я отамани і виструнчуються перед Деркачем.
– Пане отамане! Прибула лубенська сотня – чотириста п'ятдесят піших, дев'ятнадцять на осідланих конях, два станкових кулемети, чотири ручні, ручних бомб – двісті шістдесят, набоїв понад дванадцять тисяч.
– Пане отамане! Доводжу до відома, що прибув у ваше розпорядження з матвіївською сотнею. Піших п'ятсот тридцять. Кінних двадцять два. Куле-метів вісім. Міномет один – мін до нього сорок. Набоїв у середньому по сто п'ятдесят на рушницю – по тисячі на кулемет...
Сотні холодноярських сіл, відділи з дальших сіл та хуторів зголошувалися один за одним. З Чорнотою стоїмо поблизу отамана. Перекидаємося заувагами і сходимося на думці: набоїв чимало. Кожний холодноярець дбайливо збирав їх, як збирали колись батьки срібні царські рублі на купівлю шматка поля або кожуха. Та немало патронів лише для перших боїв. Для наступних боїв наші запаси – у ворога...
Краще за інших забезпечена бойовими матеріалами мельничанська сотня, найчисленніша, хоч були села й більші. Слід враховувати, що вже близько двохсот чоловік із Мельників полягло в боях під прапором Холодного Яру.
Мельничани виглядали по-козацьки. Командував ними Семен Чучупака. Олекса і наймолодший Дем'ян Чучупаки теж були в сотні. Старий батько Степан по смерті Василя та Петра до рушниці вже не здужав.
Коли Семен Чучупака ввійшов на подвір'я лісничівки, щоб відзвітувати отаманові, слідом за ним пришкандибав дід Гармаш з англійською рушницею на плечі й ножем-колієм за поясом. Коли ми з Андрієм гостювали у діда минулого тижня, він нам із гордістю показував ножа і запевняв, що це справжній свячений його діда, котрий у Максима Залізняка "гарматами заправляв". Ледве закінчив мельничанський отаман рапорт, як дід Гармаш підійшов до нього і, стукнувши закаблуками, відсалютував рукою до баранячої шапки.
– Пане отамане! – сказав дід. – Хочу начальникові скаргу подати.
Чучупака усміхнувся:
– Будь ласка.
Дід розвернувся по-воєнному до Деркача і завзято стукнув закаблуками.
– Пане отамане! Хочу поскаржитися на свого сільського отамана Семена Чучупаку, що не хоче мене до війська прийняти. Як мої сини і внук у війську, то такого права нема, щоб мені забороняти. Як вам відомо, пане отамане, прадід і дід мій на Січі козакували і сам я п'ятнадцять років у війську служив – до чина бомбардір-наводчіка1 дослужився, – тому прошу відмінити наказ нашого сільського отамана, щоб я йшов додому і ліз на піч грітися.
Деркач глянув на Чучупаку, той – на діда.
– Діду! Таж у вас сто років на карку! Вам спокою та вигоди вже треба. Ну куди вам до походу та до бою?!
Дід повернувся на закаблуках до свого отамана і підніс руку до шапки.
– Во-первих, мені тільки дев'яносто шостий від Пилипівки пішов, а во-вторих, я ще тебе, шмаркача, за руку в поході поведу, як утомишся!
На таку "субординацію" весь штаб вибухнув реготом. Деркач, сміючись, поклав дідові руку на плече.
– Во-первих, як ви, діду, до свого начальника говорите? Що ж це за приклад для молодших буде?
– Винуват! Забувся...
– А во-вторих, я думаю, що коли чуєтеся ще в силі, то отаман вас прийме.
Чучупака розвів руками.
– Та мені що! Хай іде – буде для хлопців куліш варити.
Дід виструнчився.
– А то вже як прикажете: чи куліш варити, чи з гармати стріляти.
Задоволений, дід пішов до синів і внука поділитися радістю, не підозрюючи, що вони, власне, й ублагали Чучупаку, щоб нагнав його додому на піч.
Від моста на Тясмині привіз вершник вістку, що Мамай із куренем Білого яру, відпочивши у Трушівцях після нічного переходу через Побережжя, вирушає на Кресельці.
Отаман відкликав мене і Чорноту вбік.
– Треба вислати розвідку до Чигирина – довідатися, що там "товаріщі" поробляють. Найкраще було б послати якусь метку жінку чи дівчину.
Ми вже мали відомості, що червона бригада піхоти вислана зі Знам'янки з настановою Лейби Троцького. Вчора вона увійшла до Чигирина. Якщо бригада вирушить у наш бік, нас попередять суботівці, але що планує – треба знати.
Серед розвідниць найкращими були дві інтелігентні дівчини з Медведівки та дві молоді черниці з Мотриного монастиря. Викликати їх – мине немало часу. В цю мить помічаю "бісової віри дитину" – Ганю, що, стоячи під хатою, з цікавістю оглядала заповнену повстанцями долину. Очима показую на неї Чорноті.
Андрій стиснув губи.
– Та хлопцям голови крутить добре – може, й знадобиться. Нехай іде, а в Медведівку до Ліди напиши записку і пошли вершником. Буде певніше.
Підходжу до дівчини і садовлю її коло себе на призьбі.
– Ганю! Підеш до Чигирина подивитися, що москалі роблять?
– Піду.
– А не боїшся?
Ганя заперечливо крутить головою, потім блискає рівними рядами зубів:
– Що я – не козачка?!
У хаті Ганя кладе до старого кошика пляшку від гасу і торбинку на сіль. Щоправда, цих "рідкощів" давно у Чигирині немає і ніхто по них туди не ходить, та цього москалі, які щойно прибули в Україну, не знають. Зав'язую їй у хустину жмут совєтських грошей і, навчивши, відправляю. Мати на прощання наказує, щоб до тих "харцизяків" зуби не шкірила та до хати не йшла, як будуть запрошувати. Послав також записку до Ліди, щоб ішла в Чигирин і, роздивившись, верталася на Мельники.
З боку Мельників надійшов новий відділ. Попереду – великий жовто-блакитний прапор із написом "Курінь Білого яру". Та колона не була довга... Отаман Мамай, сором'язливо ховаючи погляд у борідку, оповів Деркачеві, що Побережжя підвело... Побережани готові до бою з ворогом, але... відходити від своїх хат не хочуть – бояться, що москалі, які йдуть Побережжям, попалять села. Своїх "рибалок" вивіз Мамай човнами з очеретів та обійшов ворожі частини над Дніпром уночі. Привів двісті двадцять чоловік із двома важкими та двома легкими кулеметами. Свою уславлену гармату затопив у очереті.
Тим часом кінний зв'язок із Трушівців привіз вістку, що Чигиринським трактом поза Тясмином наближається довга валка підвід із червоними прапорами. На підводах – повно людей, чи озброєні, чи ні, не розгледіти. Отаман наказав Чорноті вислати кінну розвідку. Десять кіннотників під командою Соловія, замиготівши у повітрі начепленими на списи червоними прапорцями, поскакали у бік Тясмина.
Козак із застави, виставленої при дорозі на Жаботин, привів до штабу двох хлопців із рушницями. Отаман, усміхнувшись, поздоровкався з ними.
– От так наші жаботинці! Оце і все – чи, може, ще зо двоє позаду йдуть?
– Та ні – ми це тільки попередити, щоб непорозуміння якого не вийшло. Ідуть жаботинці, чоловік, мабуть, із півтораста, та й із сіл новобранці на підводах їдуть. Ну, а багато, звичайно, дома залишилися, – ми, кажуть, ні туди, ні сюди не підемо – наша хата скраю.
– Багато йде?
– А хто зна! Гуртами йдуть. Може, п'ятсот, може, шістсот буде всіх.
По короткій розмові жаботинці пішли зустрічати своїх. Незабаром на узлісся виткнулася перша група повстанців Жаботинської волості, ще минулого року опанованої "совєтской властью".
На розгарячених конях вернулася розвідка, і Соловій оповів, що "валка з червоними прапорами" переїздить уже міст на Тясмині та у супроводі кіннотника, якого залишив Соловій, суне на Кресельці. То із сіл, розташованих за Чигирином, у куті між Дніпром і Тясмином, ідуть на мобілізацію новобранці, що, як самі кажуть, "заблудили" і шукають найкоротшої дороги до Кам'янки. Виступили з червоними прапорами під проводом комуністів, які проводили у тих селах мобілізацію, здираючи за одним заходом "развйорстку". По дорозі об'єдналися в одну колону.
Тоді виник конфлікт. Уповноважені хотіли везти їх до Кам'янки окружною дорогою через Чигирин, а хлопці заявили, що знають коротшу дорогу – через... Мотрин монастир. "Товаріщі" не погоджувалися, бо боялися холодноярських "бандітов", тоді їх зв'язали, заткнули їм шматами роти і, прикривши на возах соломою, повезли до нас. Валка та досить солідна: понад сто возів із новобранцями і понад тридцять зі свиньми, курми, телятами, салом і збіжжям, що їхні уповноважені з допомогою міліції "зібрали" в селах для Червоної армії. Вістка ця облетіла долину, і повстанці згромадилися коло дороги, очікуючи гостей. Штаб дожидав біля воріт лісничівки.
Нарешті валка в'їхала на Кресельці. До люшні переднього воза було прикріплено червоний прапор. Коли віз порівнявся з нашими прапорами, застромленими в землю біля воріт лісничівки, чорнявий парубок у розхристаній вишитій сорочці вихопив червоний прапор, жбурнув його нам під ноги і, нахилившись, витягнув із-під соломи жовто-блакитний на короткому держаку. Розмахуючи руками, рвучким рухом підніс його вгору.
– Слава Україні!
Долина застогнала від тисячоустого "Сла-ва-а!" і пустила його луною в яри.
До штабу підійшли провідники сільських груп, що прибули цією валкою. Притягли шістьох напівмертвих від страху і "невигідної їзди" уповноважених. Усі, як на замовлення, жидки у віці 17 – 20 літ. Допитуємо їх із Чорнотою. Та годі було видобути з цих заляканих тремтячих створінь щось, окрім благань.
– Тавагіщі! Добгодії! Не вбивайте нас! Ми вам будемо служити!
За півгодини "ліквідаційна комісія" під проводом Соловія, захопивши із собою рискалі, повела уповноважених "совєтської власті" до лісу.
Брав жаль, що ледве четверта частина тих, що прибули, мала рушниці, які крадькома від уповноважених заховали в солому на возах. Відтак багатьох треба озброювати.
Новобранці із сіл, що не належали безпосередньо до організації Холодного Яру, прибували і прибували – більшими і меншими групами. Прийшли хлопці з Черкаського повіту, з'явилося кілька десятків полтавців із-за Дніпра, що вночі переплили човнами на цей бік. Ці новобранці мали лише коротку зброю – револьвери та обрізи рушниць, заховані під одягом. Наказу про мобілізацію на Полтавщину ми не посилали, хлопці довідалися про неї від рибалок.
Хоч із дальніх сіл з'явилася до нас лише мала частина тих, що підлягали большевицькій мобілізації, все ж на червоні збірні пункти не пішов ніхто, хіба ті, що мешкали в селах поблизу повітових міст, де рука влади була вже тверда.
Перед полуднем підбиваю підсумки. Зібралося понад сім тисяч, за малим винятком, добре озброєних козаків. Прибуло кілька десятків кінних. Не з'явилися представники сіл із-за залізниці, а з них мав формуватися 3-й курінь.
Отаман наказав скликати до штабу всіх сільських отаманів і провідників окремих гуртів. Приступаємо до розгортання куреня в бригаду. Начальником її штабу отаман призначив сотника Грицаєнка – штабного старшину з Херсонщини. Осавулом бригади, тобто помічником отамана по бойовій частині, й ад'ютантом в одній особі – Отаманенка. Начальником господарської частини призначили урядовця якогось постачання української армії Зайця, запеклого соціал-демократа, друга і приятеля голови повстанського комітету Івана Дігтяра-Хоменка.
Отаманом 1-го куреня став Петренко, я – його осавулом. Другий курінь очолив Мамай. Сотні, виділені до 3-го куреня, тимчасово, до прибуття Кваші, прийняв сотник Фесенко. Командиром кінноти залишився Чорнота, а кулеметної команди – Левадний. Відділ, що залишився з молодим Деркачем у монастирі, перейменували на булавну сотню. За агентурну розвідку відповідали Отаманенко, Чорнота і я.
Повстанський комітет залишився "владою політичною" і незалежною. Дігтяр висунув був пропозицію, що він призначить політичного інспектора до кожного куреня, та, "заатакований" Чорнотою, Отаманенком і членом повстанкому Ільченком, був змушений погодитися, що справа повстанкому – це політична робота серед населення, а не контроль командного складу.
Іван Деркач запропонував, щоб курінні отамани для походу мали верхових коней. Мамай і Фесенко від того привілею відмовилися, бо... не вміли їздити. Щодо Петренка, то він прибув до Холодного Яру верхи і злазити з коня не збирався. Треба було і мені – його осавулові – сісти в сідло. Чорнота обдарував мене височенним шпаком1, породу якого годі було установити. Кінь непоганий, але... серце стискалося, коли згадував Абрека.
Удвох із Чорнотою йдемо оглянути кінноту, що вишикувалася вздовж дороги. Вершників було близько сотні, та, оглянувши коней, Андрій плюнув і вилаявся. Коні – переважно поштиві хліборобські роботяги – стояли, похнюпивши голови, і, видно, почувалися не зовсім добре в новій ролі. Не могло бути й мови про використання їх спільно з добрими кіньми холодноярської "кадрової" кінноти та частини прибулих. Вибравши сорок два вершники на кращих конях до окремої сотні та виділивши вісімнадцять – на зв'язкових до штабів куренів, Чорнота рішуче відмовився признати решту кавалерією. В наших селах відповідних коней, щоб виміняти, теж не було. Мусили хлопці віддати сідла на сховок до монастиря, коні – залишити в Мельниках. Самі ж подалися у піші сотні – доки не роздобудуть добрих коней.
Поки сотники розподіляли та переписували повстанців, у штабі бригади відбулася оперативна нарада. На ній постановили: дві тисячі найбільш боєздатних козаків сьогодні ж вирушають нищити ворожі частини і "совєтскую власть" у степовій місцевості та за залізницею. З місцевих сільських сотень підуть усі молодші, що належали колись до дієвих сотень. Із новоприбулих вирушить частина, а решта залишаться в Мельниках, близьких хуторах і селах. Для повстанців, що зоставалися, виробили тимчасову організацію, щоб вони, перебуваючи у бойовій готовності, могли відбити під командою Семена Чучупаки напад ворожих частин у час нашої відсутності. При першій потребі всі вони віллються в сотні Холодноярської бригади, до яких їх приписано. Триста козаків, які залишилися під командою молодшого Деркача (отаманового брата) у монастирі, стають табором у лісі поблизу монастиря і стережуть запаси. Одночасно мають стежити за рухом червоних частин в околицях Кам'янки – Сміли.
Після наради курінні з сотниками, визначивши тих, які підуть у похід, відпустили їх попрощатися з рідними. Поїхали і ми вдвох із Чорнотою до монастиря, аби передати молодшому Деркачеві інструкції та порозумітися з ним у справі озброєння з "монастирського" запасу беззбройних новобранців. Залагодивши справу, поспішаємо до Мельників, де готувався обід для дієвої бригади. Коли вже спускалися вузькою вуличкою до центру села, позаду почувся крик:
– Агей! Козаки! Верніться-но!
Стримуємо коней і озираємося. На горбку старий сивий селянин відчиняв ворота і гостинно запрошував рукою.
– Верніться, діти, – пообідаєте з нами, старими... Не відмовте...
Андрій завернув коня.
– Та пообідати треба, а чи не все одно де?
На подвір'ї зіскакуємо з коней. Старий відбирає з рук повіддя.
– Та ми, дідусю, самі коней прив'яжемо.
– А то вже ні, то вже ні. Не по звичаю буде.
Господар припнув коней, кинув їм сіна і запросив нас до хати.
Старенька зморщена господиня зустріла нас привітно.
– Вітайте, гості дорогі! Проси, старий, до столу, а я миттю обідати подам – ось тільки вареничків свіжих вкину до окропу. Поспішаєте ж, мабуть, діти, до походу?
– Та не знаємо, як там, чи збираються вже.
Господар зробив заспокійливий рух рукою.
– Щойно з села я... Хто пообідав, зібралися коло зборні й жартують із дівчатами. А ще ж багато дожидають, поки звариться. Для начальства так зовсім недавно баби продукти на обід знесли на кухню до панотця.
Та спішити ми таки мусили, бо ще перед збіркою нас чекали у штабі.
Звертаю увагу на кінець лавки біля мисника. Лежало там близько сотні позеленілих рушничних набоїв, іржавий "Наган", англійський багнет і старовинне сідло – власне, сама ясенева кульбака та стремена із клаптями ременя, стара козацька шабля із зогнилим руків'ям і піхвами.
– Звідкіля у вас, діду, це добро взялося?
– Та хтозна звідкіля! Мабуть, прадідівське. Валялося на горищі. Сьогодні панотець у церкві оголосив наказ отаманів, що як має хто яку зброю, а сам не йтиме в козаки, то щоб на зборню приніс. Постягав, а по обіді занесу – може, й прадідівське на що придасться... Є тут ще кусень заліза, – дід нагнувся і витягнув з-під лавки люфу старовинного мушкета із кременевим замком без приклада, – та це вже ні до чого. А ото, – показав дід на револьвер, набої і багнет, – залишилося по... по... – Голос старого зірвався, і він, махнувши рукою, відійшов. – Сідайте, хлопці. Поки стара вареники помастить, вихилимо по чарці слив'янки – вдалася мені цього разу.
Господиня поставила на стіл пшоняний куліш і вареники. Обпікаючись, похапцем їмо. Жінка сідає на лавку і з якимось дивним виразом любові в очах дивиться на нас.
– Пригадуєш, старий, отак наші останній раз спішили... Скоріше та скоріше, мамо, – товариство нас дожидає. А воно – смерть дожидала...
Очі господині застелилися слізьми.
Закривши лице фартушком, відвернулася до вікна й тихо заплакала. Господар нахмурився і відклав ложку.
– Та ну, годі вже. Людям страви спожити не даси.
Потім глянув на нас якось винувато.
– Не може стара забути... Двоє синів у нас було... Чотирнадцять літ Бог дітей не давав – потім близнюки вродилися. Хлопці були як кремінь. Того року полягли обидва – як наші з москалями під Райгородом билися...
Повернувшись, поклав жінці руку на плече:
– Та ну-бо, кажу, стара, перестань – не гніви Бога... Його свята воля, що нас на цій землі поселив... Пригадуєш, як дід, було, нам про татарів оповідав? Нападуть і тих навіть, що в колисці, повирізують... Та й чи ми одні? Он у Отамасів обидва полягли... У Чучупаків уже троє загинуло...
Стара повернулася до нас і, хлипаючи, витерла очі.
– У Чучупачихи ще Олекса та Дем'ян є, та й у Юхима Чучупака є діти – все ж одна кров. А тут – нікого! Ну таки ж нікого!
– Нікого... нікого... – буркнув старий, – от візьмемо сироту, вигодуємо, щоб було кому очі закрити...
– А я ж тобі давно кажу – піди до Никанорихи та поговори, щоб Івася віддала нам, у неї ж їх п'ятеро. Батько ж разом із нашими поліг, а хлопчина він ловкий та послушний...
– Був я у Никанорихи. Та Івась твій он коло зборні з ліворвертом при боці брикає – у похід зібрався. По війні, каже, до вас прийду. Щеня сопливе... Користь там із нього буде...
Дякуємо господарям за обід і збираємося. Господиня затримує на хвилину і, відчинивши скриню, виймає дві мережані сорочки.
– Візьміть, діти. Старий парубоцьких не носитиме, а вам у поході знадобляться...

"Бий москалів – рятуй Україну!"

Біля зборні – справжній ярмарок. Повстанці, дівчата, діди, діти – всюди жваві розмови, де-не-де спів. Коло ґанку управи – стос зброї, яку принесли ті, що "не йтимуть у козаки". Між німецькими, російськими та англійськими рушницями, новими сідлами, боклагами і набійницями виднілося кілька десятків свідків козаччини: знищені часом шаблі, сідла, навіть два кременеві пістолі. Півтора століття валялися вони по горищах, щоб несподівано опинитися на денному світлі... "Може, й прадідівське придасться..."
Біля зброї, переглядаючи її, крутилися улюбленці монастирської залоги – Івась та Петрусь, діти вбитих холодноярців. Були то "найстарші" козаки бригади: Івась мав тринадцять років, Петрусь – одинадцять.
У кожного з них висів на поясі револьвер і австрійський багнет-ніж. Зброю дав їм я, бо була то їхня найпалкіша мрія. Носитимуть хлопці її лише для задоволення свого козацького гонору, бо свою небезпечну службу Україні вони нестимуть без зброї. Роль їхня вже визначена. Івась і Петрусь – спритні і відважні хлопці – неоціненні агентурні розвідники на близьку віддаль.
У штабі застаємо кільканадцять старшин, що чекали на обід. Отамана знаходимо на ґанку в товаристві Отаманенка, Грицаєнка і нашої медведівської розвідниці Ліди.
Ліда щойно прибула. Одержавши мою записку, поїхала підводою до Суботова. Залишивши там візника, пішла далі окружною дорогою. Червоних частин у Чигирині не виявилося – виступили перед одинадцятою годиною на придушення великого села Стецівки, де сьогодні вранці вибухнуло повстання. Селяни перебили продовольчий загін, що приїхав дерти "развйорстку". Коли Ліда прийшла до Чигирина, було чутно стрілянину в напрямку Стецівки. Потім стихло. Очевидно, червоні перемогли.

Отаман порадився з Чорнотою, чи зробити тривожну збірку і виступити негайно на допомогу Стецівці, чи нехай спочатку бригада спокійно пообідає. Чорнота підтримує думку Отаманенка, що перед походом і боєм треба дати козакам наїстися. Червона бригада, яка прибула вчора до Чигирина, досить сильна і Стецівку, без сумніву, придавила. Поспішати нема вже причин, хоч нема чого і зволікати.
Отаман вирішує, на скору руку пообідавши (бо обід уже подавали), виїхати зі штабом бригади та кіннотою до Медведівки і налагодити подальшу розвідку. Як тільки бригада збереться, Петренко вирушить із нею услід штабу.
Петренко вже пообідав у Чучупаків. Йдемо з ним до зборні. Там уже порядкував Семен Чучупака, який залишався в селі. Невеличка площа і широка вулиця поступово заповнювалися козаками.
Протискаємося крізь юрбу і просимо людей звільнити місце для сотень. Біля самої зборні – гурт дівчат і хлопців. Їм оповідає щось смішне дід Гармаш, який примирився вже з тим, що "його річник" до цього походу не прийнятий. Прийшов відпровадити внука. Поблизу стояв козак 1-ї сотні 1-го куреня Свирид Боровенко з Мельників. Він обнімав чорняву Христю з хуторів. Вже знали всі: мають восени побратися. Коли ми підійшли до гурту, Свирид відпустив плече коханої і звернувся до Петренка:
– Пане отамане, маю до вас просьбу.
– Що таке?
Свирид хвилинку пом'явся.
– Я не можу в цей похід іти... Прошу мене звільнити з куреня.
– А чому?
– Ну, бо... я не можу саму матір стару залишити... Господарство... Зорати, засіяти треба...
– Не пори дурниць, – втрутився Семен Чучупака. – Зоремо й засіємо громадою – як іншим. А якби большевики тут панували – питали б, чи ти один у матері? Пошпарив би у Сибір воювати з японцями, аж загуло б за тобою! То тобі Христю, мабуть, жаль покидати...
– Вам жарти, пане отамане, а мені не до жартів... Самі знаєте: батька та брата вбито того року під Олександрівкою. Тепер мати заводить не своїм голосом, умліває. Як підеш, каже, голову собі об стіну розіб'ю. Та який із мене вояк буде, як я у бою все про матір думатиму та про те, щоб живим для неї залишитися...
Петренко, замислившись на мить, зітхнув. Я готовий був закластися на коня, що він згадав у той момент свою матір. Бо і я згадав свою, що не знала, де я і що зі мною. Може, плакала і давала на молебень за упокій душі сина-бурлаки...
– Ну, та що з тобою робити, коли так. Іди до матері. Тільки рушницю віддай – придасться для іншого.
Взявши від Свирида рушницю, Петренко поклав її на купу зброї. Утішений Свирид обернувся до Христі, але вона в ту ж мить повернулася і пішла між дівчат. Догнавши двома кроками, Свирид знову обняв її під пахву. Але кохана обернулася і так відштовхнула його, що він заточився аж до діда Гармаша.
– Геть! До маминої цицьки йди – чого до моєї лізеш?!
Гурт вибухнув сміхом. Дід Гармаш, регочучи, вдарив Свирида по плечу.
– А то вже, хлопче, так... Така заведенція... Дівчата у нас козаків люблять, а не маминих синків...
Свирид зблід. Потім глянув на усміхнені обличчя і густо почервонів. Мовчки відшукав свою рушницю і пішов на другий бік вулиці, де збиралася 1-ша сотня.
За нашим дорученням дід Гармаш "погнав" дівчат далі на горб, щоб дати місце козакам. Підходимо і стаємо коло ґанку зборні. Тут відшукала нас Ганя, що вернулася з Чигирина. Оповіла те саме, що й Ліда.
Крізь юрбу протискається до нас голова повстанкому і каже, що штаб та Чорнота з кіннотою вже виїхали до Медведівки. Передав отаман, щоб вирушали, як тільки зберуться.
Дігтяр глянув понад юрбою.
– Здається, небагато вже бракує, – сказав він. – Ну, та поки всі прий-дуть, я цих наелектризую. Масі не можна розслаблятися перед боротьбою. Треба створювати в ній відповідні настрої.
Голова повстанкому вийшов на ґанок і підняв догори руку.
– Ува-а-а-га!
Всі повернулися. Розмови стихли. Дігтяр опустив руку.
– Товариші селяни!
– І козаки... – додав хтось басом з юрби.
Голова повстанкому гнівно глянув у той бік.
– Прошу мене не вчити! Товариші селяни! Я говоритиму до вас не від свого імені, а від імені Української соціал-демократичної партії, від імені всього українського трудового народу. Я щасливий, що проваджу політичну роботу своєї партії отут, серед вас, у селах, освячених традицією революційної боротьби селянства за свої класові права з експлуататорським царатом і ненаситними капіталістичними поміщиками. У селах, де вибухнула колись під проводом Максима Залізняка велика селянська соціальна революція, так звана Гайдамаччина, де славні революціонери Дейч і Стефанович зорганізували завзятих борців-революціонерів проти кривавого Миколи II, у селах, що тепер стали фортецею селянства у його боротьбі з новими узурпаторами й експлуататорами, які зрадили засади революції. Перш за все хочу коротко сказати вам, за що бореться партія українських соціал-демократів.
І Дігтяр почав детально оповідати програму своєї партії. Оглядаю обличчя слухачів. Передні з чемності "уважно слухали". Ті, що стояли далі, похи-лившись на рушниці, думали кожний свою думу. Хтось тихо перешіптувався. Людей опанувала сонна апатія.
Петренко нахилився до мене.
– Боюся, осавуле, що той дурень розтягне свій мітинг на годину... Хлопці зібралися – час виступати. Треба перервати...
– Не хотілося б компрометувати його перед людьми. Як повісили вже собі на плечі повстанком, то мусимо дбати, щоб голова його мав авторитет серед населення.
Дігтяр тим часом перейшов до майбутнього політичного устрою української республіки.
– Україна ніколи вже не буде панською державою чи буржуазною республікою. Вона стане республікою трудящих мас, республікою селян, робітників і трудової інтелігенції. Скинувши із себе віковічний гніт царизму і теперішній – большевизму, вона буде найвільнішою республікою світу, спертою на засади свободи, рівності та братерства. Її вільних громадян ніхто не садовитиме в тюрму за політичні переконання...
– Друже! Та він меле вже п'ятдесят хвилин! Іди стань коло нього і тихенько скажи, щоб кінчав, бо треба виступати.
Виходжу на ґанок і стаю поблизу Дігтяра.
– Пане голова, кінчайте... виступаємо.
Дігтяр кивнув головою.
– Товариші селяни! Через те що нема багато часу, бо чекає нас боротьба з ворогом, переходжу відразу до найголовнішого – до земельної реформи. По Великій лютневій революції і поваленні царату різні політичні партії виступали з різними земельними програмами. Найкращою для селянства програмою є програма, яку прийняла за основу наша партія і яку нахабно привласнили собі большевики, щоб легше було обдурювати селянство. Зрештою, я коротенько висвітлю вам усі програми і ви самі побачите, котра з них найкраща.
Сходжу з ґанку і йду до Петренка, що почав уже хмуритися. А Дігтяр сипав у юрбу програми і коментарі до них. Хвилини збігали...
У кінці вулиці з'явився Чорнота, на розгаряченому коні він продирався крізь юрбу. Зіскочивши на землю, підійшов до нас.
– Що сталося? Чому не виступаєте? У Медведівку прибігли зв'язкові від стецівчан – просять рятунку. Червоні Стецівку догори дном перевертають. Що він там верзе? – кивнув Андрій на Дігтяра.
Петренко плюнув.
– Пан голова промову зволять говорити. Сто чортів! За штани його з трибуни не стягнеш.
– Давно меле?
Петренко глянув на годинник.
– Рівно година і двадцять дві хвилини.
Андрій скрипнув зубами і рушив на ґанок.
Піднявшись по сходах просто на Дігтяра, відтиснув його вглибину, став поперед нього і тріснув нагайкою по дошках.
– Козаки! Пан голова повстанкому оповідав вам тут без мене цікаві речі, але найважнішого не сказав...
Юрба витягнула шиї і завмерла.
– Чи добре пообідали?
Козаки схвально загули і стихли, вичікуючи, що Андрій вчудить далі.
– Ну то підтягайте добре штани, бо знаєте, що сталося?
– Не знаємо.
– Повстала Стецівка. Червона бригада із Чигирина напала на село. Вбиває та грабує стецівчан, палить хати... Знаєте, що ми зараз зробимо? Рушаємо скорим маршем на Чигирин і з цього боку дамо "товаріщам" у сраку!
Гомеричний регіт знявся над майданом. Козаки блиснули очима, стиснули рушниці. Ватага ожила і готова була зі сміхом іти в смертний бій...
Петренко махнув нагайкою.
– Старшини, на свої місця! В порядку куренів і сотень – напрям на Медведівку – рушай!
Нам подали коней. До Чорноти, що зіскочив із ґанку, підійшов голова повстанкому, обличчя якого було скривлене від злості.
– Пане Чорнота! Ваше грубіянство і нахабство переступає всякі межі. Це вам так не минеться. Я поставлю справу на спільному засіданні повстанкому і штабу. По-перше, ви не дали скінчити мені промови, без попередження перервавши на головному...
Андрій закинув повіддя.
– Не переживай. Скінчиш у Києві в парламенті. Там цілу добу про земельні реформи говоритимеш, ніхто не переб'є. А тут треба Стецівку виручати.
Обганяємо сотні і виїжджаємо на чоло 1-го куреня. Чорнота чвалом погнав уперед.
Мельничани від старого до малого стояли обабіч вулиці, перед ворітьми. То з одного, то з другого боку чулися вигуки прощання: "Здорові вертайтеся!" Багато дівчат йшло поруч із козаками, щоб випровадити за село, як звичай велить.
Пригадую собі проводи новобранців до царського війська, що доводилося колись бачити: ревуть на різні голоси баби, тихо плачуть дівчата, мовчать, насупившись, дядьки.
Не було цього зараз. Настрій був поважний, урочистий, ніхто не плакав. Друга сотня заспівала "За світ встали козаченьки", перша врізала веселого "Ченчика" (що сидів на пеньку і зачіпав дівчат).
На душі було легко. Хотілося жартувати. Попереду нас збоку йшла дівчина. Порівнявшись із нею, нахиляюся із сідла й обнімаю:
– Бувай здорова, доцю!
Очікую звичайного пручання, соромливого: "Та йдіть собі!" Дівчина повертає до мене спокійне личко, закидає руку на мою шию і ліпить поцілунок.
– Побивайте москалів та вертайте здорові!
Назустріч – баба з горщиком. Махає накривкою.
– А вертайтеся здорові!
Біля воріт стоїть старий із люлькою в зубах. Витягає її і, піднявши в руці, кричить різко:
– А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!
Чи випадкова ця одноманітність прощання? Чи не прадідівське то добро?

Виступає із села загін козаків-мельничан... Не тепер, а колись... Проти татар чи іншого якого турка... Перед ворітьми – батьки, сестри і кохані... "А побийте бусурмена та вертайтеся здорові!" Не чути на вулиці плачу. Йдуть близькі у бій, та це річ звичайна і неминуча. Не підуть вони – прийдуть бусурмени і виріжуть навіть тих, що у колисці. На межі Дикого поля мали право битися лише загартовані серця...
За останньою хатою Мельників – перша хата Медведівки, тієї самої Медведівки, яка загравою запалених Максимом Залізняком жидівських та польських будинків сповістила Україну, що розпочалася Коліївщина.
Ось і волость. Ліворуч, на високій горі, під вартою крилатих вітряків – старий готичний "косцьолек". Замкнений і забутий. Кілька польських родин, що збереглися спередвіків у Медведівці, відрізнялися від інших медведівчан лише своїми "шляхоцькими" прізвищами та римо-католицьким віросповіданням. Говорили українською мовою, виконували релігійні обряди в церкві, називали себе козаками, були серед повстанців.
На головній площі біля церкви – вікна майже в усіх будинках забиті дошками, двері замкнені на колодку, їхні власники-жиди ще минулого року з наказу штабу Холодного Яру виїхали за межі повстанської "республіки". "Право побуту" одержав один тільки аптекар, що забезпечував потрібними медикаментами лікарню та штаб. На дверях аптеки висіла за склом "охоронна грамота" з печаткою і підписом покійного отамана Василя Чучупаки. В ній зазначалося, що той, хто "потурбує" аптекаря, буде покараний шомполами, хто зачепить майно аптеки – покарають смертю.
Галасливі ярмарки відбувалися у Медведівці і без жидів.
Містечко Медведівка мало один-єдиний магазин – "Сільськогосподарче споживче товариство". Крам для нього доставляли чумаки, що мешкали на піщаних кучугурах поза Тясмином. Ті села, яким піщана земля не хотіла давати їсти, з давніх-давен жили з чумакування. Як залізниця знищила чумакування, селяни їздили та ходили на різні заробітки. Тепер знову вернулися до прадідівського ремесла: їздили аж до моря за сіллю та сушеною рибою, у Донбас – за цвяхами та підковами, до Києва за мануфактурою. Міняли та вимінювали крам за збіжжя, борошно, різні продукти. Часом чумак вертався з батіжком, бо коні чи воли разом із вантажем конфіскували большевики, часом не вертався зовсім – гинув у льоху ЧК як "спекулянт". Та це не спиняло людей. А чи не ставали прадідівські чумацькі валки здобиччю татарських загонів? Чи переставали через те чумакувати?
Штаб Холодноярської бригади і кіннота дожидали нас коло школи. З місця рушаємо далі. Не зупиняючись, переходимо Новоселицю.
Одягнений по-святочному Суботів зустрічає нас на вулиці і на воротях. Суботівчани пізнають своїх у рядах сотень і махають хустинами та шапками: "А вертайтеся – не гайтеся!" З якимось душевним тремтінням приглядаюся до "домовини України" – Богданової церкви, що біліла праворуч на горі. Біля дороги – велика кам'яна "баба". Петренко показує нагайкою:
– Отам стояв будинок гетьмана Хмельницького. А отут, на цій "бабі", за часів панщини карали гайдуки селян канчуками.
Назустріч йшла вулицею згорблена баба з довгим ціпком. Розминаючись із кіннотою, стала і, захистивши очі рукою, приглядалася, що то за військо йде.
Козак-суботівчанин, який їхав у останній трійці, обернувся на сідлі.
– Здоровенькі будьте, бабусю!
Упізнавши внука, бабуся зробила у повітрі хрест рукою.
– А вертайтеся, не гайтеся – бусурменові не дайтеся! – закричала хриплим голосом.
Гетьманський Суботів дещо інакше проводжав своїх синів на боротьбу з ворогом.
Солом'яні стріхи Суботова тяглися майже до самого Чигирина. З подвір'я хати, з якої видно кінець села, виходять назустріч нам кільканадцять озброєних суботівчан із двома ручними кулеметами. То передова сторожа – кінець наших "володінь". Уночі варта стояла коло самого повороту дороги на Чигирин. Удень відтягалася вглиб села, залишаючи наглядати за виходом із міста неозброєних.
Біля перших хат Чигирина день і ніч вартували червоноармійці чи міліціонери. Такий стан тривав від часу ліквідації коцурівщини і приєднання Суботова до Холодного Яру. П'ять місяців тому Медведівка виставляла варту з кулеметами, спрямованими проти Новоселиці й Суботова – проти червоно-чорної "республіки" отамана Коцура...
Стаємо на короткий відпочинок. Варта розповідає останні відомості з Чигирина. Червона бригада, виступаючи сьогодні на Стецівку, залишила в Чигирині канцелярію штабу та обоз. Потім і вони отримали наказ вирушити вслід за бригадою. Бригада нещодавно прибула з Московщини. В місцевих обставинах орієнтується слабо. Склад – понад 800 чоловік при шести кулеметах. Червоноармійці в розмовах із населенням вихвалялися, що за пару днів привезуть до Чигирина і розстріляють усіх "бандітов" Холодного Яру.
Особливий відділ бригади арештував двох чигиринських міліціонерів за те, що "сіяли паніку" серед червоноармійців, запевняючи, що тих замало для наступу на Холодний Яр, що червоні з одним Суботовом не дадуть ради. Тепер у Чигирині є тільки два десятки міліціонерів, які декілька разів передавали вже, що їхнє діло боротися зі злодіями та грабіжниками, а не з повстанцями і по нас вони не дадуть жодного пострілу. Вартувала в Чигирині караульна рота – 70 червоноармійців. Годину тому залога міста довідалася про мобілізацію Холодного Яру і приготувалася до втечі.
Чорнота просить отамана, щоб дозволив ускочити до Чигирина з кіннотою – може, вдасться ще кого захопити. Отаман дозволяє, і кінна сотня з двома кулеметами на тачанках повною риссю пішла вперед. Швидким кроком рушила за нею бригада. З кінця села бачимо через городи і очерет на Тясмині, як наша кіннота, що зникла було з очей, з'явилася на повороті й чвалом увірвалася між будівлі Чигирина. В місті не пролунало жодного пострілу.
Вийшли за Суботів. На овиді перед нами – височенна гора з прямокутно обірваними стінами. То гора, на якій стояв над Чигирином оборонний замок, на мурах котрого вів свій останній бій гетьман Дорошенко...
Чигиринці висипали з хат і радісно усміхаються. Будівлі напівсільського типу змінюються на міські. На базарищі – старовинний будинок із тесаного каменю стоїть сірий і похмурий, наче незадоволений, що його обступили миршаві жидівські халупки з вибитими вікнами. Господарі їхні повтікали з Чигирина, частина – ще за панування не дуже "інтернаціональних" коцурівців, частина тоді, як повітова "совєтская власть" зі страху перед Холодним Яром втекла до Кам'янки.
Петренко знову витягнув руку з нагайкою.
– Отам, кажуть, стояв гетьманський палац Хмельницького.
Отам стояв... То тією вуличкою йшли до володаря України з дарами і королівськими грамотами посли народів, що не хочуть тепер знати поневоленої України... Як, зрештою, не хотіли знати і до того, коли Чигирин був не столицею Держави Української, лише резиденцією "ясного" пана старости іншої держави.
Біля порожньої управи міліції нас зустрічають двоє козаків кінної сотні Чорноти. Вони доповідають отаманові, що міліція і караульна рота втекли через міст на Побережжя. Не заставши нікого в Чигирині, Чорнота вислав кінну заставу на міст через Тясмин, а сам із кіннотою рушив на розвідку в Стецівку.
Швидким маршем переходимо Чигирин і піднімаємося на гору. На обрії – густі хмари диму. Горіла Стецівка. Незабаром вернулися з розвідки кіннотники з двома озброєними стецівчанами на конях.
Червона бригада, розігнавши стецівських повстанців, запалила село і поспішила на село Семигір'я, де теж вибухнуло повстання. Коло Семигір'я напав на карателів незнаний повстанчий загін. Відбивши наскок, червоні пішли за ним у степ.
Наближався вечір. Вести змучену швидким маршем бригаду далі, не знаючи, де ворог, не було сенсу. Виславши у трьох напрямках розвідку, залишаємося ночувати в Чигирині. 2-й і 3-й курені розмістилися по хатах. Перший курінь, тачанки з кулеметами, підводи з набоями та харчами стали табором на площі. На дороги, що вели до Чигирина, виставили застави з кулеметами. Чорнота визначив чергу для роз'їздів, що мали цілу ніч оберігати бригаду.
Деркач дозволив брати дерево з покинутих жидівських осель. Запалили вогнища. Хлопці варили в казанах куліш, пришкварювали на шомполах шматки сала. В гуртах тихо співали тужливо-мрійних пісень. Біля одного вогнища середніх літ повстанець із почуттям читав вголос потріпаного "Кобзаря". Вибирав місця про Суботів, Чигирин, Холодний Яр, Гайдамаччину... Козацькі правнуки уважно слухали, розсівшись і розлігшись на землі. Слухала, здавалося, наблизившись у сутінках, і Дорошенкова гора...
Наш штаб розмістився в будинку, де нещодавно стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осавули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, встиг уже обстежити родинне місто й інформував отамана... У місті є декілька шкіряних фабрик, що належали жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри "соціалізувала" та опечатала ще совєтська влада, але чомусь досі не вивезла. Юхт та підошви – придадуться нам на чоботи, вичинені шкури баранів – на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі – місцеві хлопці – заховали кілька тисяч аркушів паперу. Частково він сірий – у нього колись жиди оселедці загортали, частково – задрукований з одного боку. Та відозву видати можна. За її написання беруться члени повстанкому. В товаристві Фесенка вони пішли розшукувати складальників. Заєць і сотник Василенко виставляють варту до запасів шкіри, щоб їх за ніч не розтягли, – "хлопців із школи Коцура" у Чигирині вистачає.
До кімнати заходить господар будинку – міщанин із московського зразка бородою, одягнений "інтелігентно": штани поверх чобіт, рябенька "рубашка", підперезана червоним шнурком із китицями.
– Поки баба вечерю зварить, може, господа начальство чайку нап'ються? Самовар у нас на сорок склянок. Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гіллячками, тільки... нащот цукру – вибачайте... самі п'ємо, як почастує хтось...
Цукор у нашому обозі є – пропозицію прийнято.
Господар мнеться.
– А може, газетки большевицькі маєте охоту почитати? Поспішили "товаріщі" – забули пачку...
Господар знімає з шафи і кладе на стіл пачку недавнього числа "Красной звезды".
Жадібно ковтаємо рядки, в першу чергу звіти з фронтів. Врангеля відкинуто до Криму... Польську армію розбито – в Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота творить дива... Армію "бандіта" Петлюри розгромлено, і її рештки винищують червоні частини в Галичині, – їм допомагають революційні галицькі селяни, які нищать "класового ворога"... На "звільнених" землях постав "український радянський уряд", що у найближчі дні розпочне "урядування" у Львові. Ліве крило Червоної армії переможно наступає на Станіслав – Стрий – Дрогобич... Львів обійдено – він евакуюється... Польська та українська "буржуазія" панічно тікає від "пролєтарської розправи"...
Про перемоги Червоної армії читали ми вже давно у газетах, які приносили наші розвідники з Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, відомі нам назви розбитих укра-їнських частин – близьких, рідних, у складі яких ми міряли колись простори України, – справили на всіх гнітюче враження. Мимоволі закрадалася гнітюча думка і стискала серце. А що, як ворог справді переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу Холодноярської бригади Грицаєнко відсунув газету.
– А що, панове, як вони дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас цілу армію, що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо склав газету і сховав до кишені.
– Нема кращої роботи, як ставити дурні питання. Що будемо робити? Будемо битися. Мудрішого нічого не вигадаєш.
Видумати щось мудріше було справді важко. Надія на те, що ворог помилує, була б наївною і смішною. Далеко звідсіля, із самої середини України, до чужих кордонів... Досягли б їх хіба щасливі...
"Воля України – або смерть" на холодноярському прапорі – це не порожня декларація наших "куренів смерті", що давно вже порозбігалися. Це тверде, логічне окреслення настрою...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю думку, що краще буде, як козаки не знатимуть, що ворог на фронтах перемагає, щоб не впали повстанці духом.
Андрій мотнув головою.
– Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені – перечитаю її своїм кіннотникам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля – поставимо хрест на його перемогах...
Під час вечері Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична, на соціальних нотах, не кидає вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяра не переконає. Отаман підсовує до мене два великі, дрібно списані аркуші.
– На, Юрку, скороти та додай трохи перцю – тобі це вдається.
Перекреслюю всі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки землі й волі в українській республіці. До кільканадцяти рядків історії, що залишив, додаю кільканадцять нових, які, зрештою, можна було вмістити в одному рядку: бий москалів – рятуй Україну і свою хату!
По вечері отаман із Чорнотою і Отаманенком вирушають до друкарні, а ми удвох з Ільченком йдемо прогулятися. Виходимо на берег Тясмина. Тясмин, відбиваючи зорі, тихо поплескує, як і за часів Святослава та Хмельницького. Йдемо берегом, розмовляючи, мимоволі прислухаючись до шелесту очерету у плавнях, хоч і знаємо, що дороги для ворога там нема.
Ільченко, колишній "большевик"-коцурівець, минулого року як командир куреня червоного Чигиринського полку бився проти української армії під Проскуровом і Волочиськом. Хлопець твердий і рішучий. Як уродженець Чигирина – гарячий патріот цього міста. Як справжній українець – непоправний мрійник. Переконує мене, що столицю Української держави треба перенести з Києва до Чигирина, бо тут – "пуп" України. Тясмин слід поглибити, щоб могли заходити пароплави з Дніпра. На Дорошенковій горі стоятиме величний палац уряду... Довколишні села стануть козацькими станицями з постійним родовим несенням військової служби на місці... У Мотриному монастирі заснуємо школу козацьких старшин для цілої округи, тільки... черниць треба перевести на острів до Медведівського монастиря, а ченців із нього – до ліса.
Над Тясмином поблизу будинків співають дівчата. Ільченко вітається зі знайомими. Сідаємо на зрубані черемхи і зав'язуємо розмову. Дівчата розповідають про свої переживання. Згадують випадок, про який я вже чув. Коли відступали червоні й наближалися денікінці, увійшов до Чигирина кінний денікінський загін. Усі – в московській офіцерській уніформі з позолоченими погонами та відзнаками. Стали біля земської управи і почали розмову з міщанами. Чигиринців, цікавих до новин, зібралося чимало: чоловіки, жінки, діти... Офіцери в розмовах лаяли Червону армію та комуністів, вихваляли Денікіна, ідею "єдіной нєдєлімой Росії"... "Єдіной-нєдєлімой" чигиринці зовсім не захоплювалися, ну а большевиків, звичайно, лаяли. Хто щиро, а хто щоб сподобатися новій владі. Раптом старший подав команду. Загін оточив людей і загнав її шаблями до великої зали управи. Офіцери, а то були переодягнені чекісти, стали на дверях із ручними кулеметами і відкрили вогонь. Коли всі попадали один на одного, "офіцери" почали ходити по трупах, шукаючи поранених і живих. Пробивали кожного, хто ворушився шаблями. Скінчивши "роботу", сіли на коней і втекли через міст на Черкаси.
Дівчина, що сиділа, притулившись до мене плечем, і уважно слухала оповідання товаришок, здригнулася.
– Боже! Я до смерті не забуду того. Зойки... крики... Діти верещать... Попадали всі. На мене стара Білинська впала – куля потрапила їй у голову. Кров її тече на моє обличчя, забігає в уста, а я із страху не можу ворухнутися... Бачу – москаль іде, пробиває шаблею... Приклав шаблю до грудей нашій Зіні, що впала поруч мене. Та, бідна, вхопилася рученятами за клинок і кричить мені: "Рятуй, Марусю!" Як забрали потім її, мертву, додому – руки геть порізані були...
Попри те, що я вже багато бачив і пережив, у мене поза шкірою пробіг мороз.
– То сестра ваша була?
– Так. Вісім років мала... Пішла зі мною подивитися на денікінців.
– Ну, а як же ви? Багато вирятувалося?
– Тільки я. До мене підійшов "офіцер", проколов спочатку шаблею мертву жінку, що лежала на мені, потім пхнув мене збоку в груди. Шабля затрималася і ковзнула по ребру. Хотіла крикнути і не могла. Думав, мабуть, що мертва, і не колов удруге, пішов далі. А я лежала мов камінна, аж поки не прийшли люди... Аж як маму побачила, прийшла до тями...
Товаришка, що сиділа біля моєї сусідки, ніжно обняла її.
– Розтяв, проклятий, персо надвоє... Так і не зрослося...
Відхилила рукою крайчик вирізу Марусиної блузки:
– Покажи, Марусю, зверху, соромитися немає чого...
Маруся квапливо затулила виріз і, відвернувшись, ковтнула сльози... Зрозумівши її, переводжу розмову на іншу тему. Їй, молодій і гарній, боліло те інтимне каліцтво.
Попрощавшись із дівчатами, вертаємося до міста. Табір на площі вже спав, лише де-не-де було чути тиху розмову. Заглянувши до свого сірого, розшукую штаб куреня. Іван Петренко спав на розстеленій на землі киреї, під головою – сідло замість подушки. Поруч – розстелена бурка Чорноти, з моїм сідлом у головах. Здогадуюся, що то мій суворий побратим приготував "постіль" для мене. Але ж бурка була у нього одна – могла і йому придатися.
Йду до кінної сотні. Андрій сидів на кулеметній тачанці, біля нього – гурток козаків. Слухали оповідання Гуцуляка, як він бурлачив із Галицької армії до денікінців, від них до большевиків, а від тих – до Холодного Яру.
Вилажу на тачанку з другого боку.
– Ти нащо бурку мені свою постелив? – кажу Чорноті. – Сам на чому спатимеш?
– Лягай, не журися. Я не спатиму, треба роз'їздами порядкувати. Ті, що виступили з Чигирина, можуть вернутися, та й із Побережжя може чорт яку частину принести.
Посидівши кілька хвилин, іду спати. Під ранок стало холодно. Прокинувшись, уже не міг заснути. Захопивши бурку, йду до Чорноти. Він сидів на тій самій тачанці. Поруч козаки розкладали вогнище. За Тясмином вже сіріло.
Андрій наказав бунчужному вислати зміну роз'їздам, та, поки ще стежа виїхала, роз'їзд Гуцуляка з Крюківського тракту захопив підводу з чотирма червоноармійцями. Їхали до Чигирина...
Білобрисі кацапчуки оповіли, що вони з тієї бригади, яка була вчора у Чигирині. Бригада пішла на Семигір'я і погналася за повстанцями. Заночувала в якомусь невеликому селі. Вночі на село несподівано напали значніші сили повстанців – частину червоних перебили, частина розбіглася. Ці четверо захопили на хуторі підводу і, не знаючи, куди тікати, взяли напрям на Чигирин.
В одного червоноармійця була обпалена пола. Чорнота приглядається до неї.
– Де спалив?
Москаль розгубився.
– Возлє пєчкі сушил, ну і заґарєлась...
– Брешеш... У Стецівці хата горіла, а ти скриню розбивав.
Усі чотири "щиро" запевняли, що в селі не були і хат не палили. Обпалений навіть перехрестився.
– Вот тє крєст святой, таваріщ начальнік, што к бандітскім хатам даже блізка нє падхаділ!
Присадкуватий Гуцуляк поплескав його по плечу.
– Не хрестись, товаріщ, і так віримо. А оце де ви накупили? – і розвернув на тарілці хустину зі срібними хрестиками та срібними дукачами, кольоровими стрічками і намистом, які забрав у "товаріщєй" із кишень...
Вранці повернувся розвідник із Побережжя і доповів, що в Ломоватому ночує червона кавалерія з гарматами. Червоноармійці казали, що йдуть на Врангеля. Невідомо, чи та кіннота піде понад Дніпром, чи через Чигирин. Як піде на Чигирин, то краще пропустити її на цей берег і тут наскочити. По нараді у штабі виступаємо до Суботівського лісу.
За містом бригада затрималася на кілька хвилин, щоб розстріляти чотирьох червоноармійців та одного новобранця 2-го куреня, якого варта зловила вночі на грабунку в міщанській хаті.

"Дуже хароші люди були"

У Суботівському лісі стаємо табором неподалік Вовчого Шпиля. Була то висока гора, вкрита лісом. Її верхівка здіймалася над місцевістю. З неї добре було стежити за дорогами аж поза Тясмин і Чигирин. За козацьких часів Вовчий Шпиль був дозорчим пунктом, як і старий дуб, на якого полізла з далековидом наша варта. Дуб мав, за словами суботівчан, служити ще гетьманській сторожі.
З допомогою шнурка видряпуюся на вершок Вежного дуба. Дороги, що ведуть із півдня до Чигирина, – як на долоні. На сході, за довгою піщаною рівниною, – темна смуга. Це долина Дніпра. Де-не-де поблискує сріблом на сонці плесо. Через далековид видно рідний полтавський берег.
До обіду на тракті за Тясмином не зауважили ніякого руху. Очевидно, червона кіннота пішла понад Дніпром.
Пополудні відшукав нас розвідник, висланий учора в південному напрямку. Оповів, що червону бригаду розбив уночі повстанчий загін Штиля, який пішов далі в степ у напрямку Олександрії, де спалахнуло широке повстання. Недобитки червоних втекли до Знам'янки.
Під вечір кінна стежа сповістила, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз'їзду запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже всі в шкіряних куртках. Хто б не були, та, коли йдуть на Матвіївку, "будуть наші". Перший курінь, з яким пішли Деркач та Отаманенко, навпростець перебігає ліс.
Залягаємо на узліссі неподалік села. І вчасно, бо на дорозі, віддаленій від нас на сотню кроків, з'явилася голова колони. Хоч вже й темніло, та ворог, що йшов чвірками, був для наших куль чудовою мішенню. Із завмиранням серця чекаємо, поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два "Кольти" і шість "Люїсів", ліг коло нас зі своїм "обскубаним" ручним кулеметом.
– От так нагодка! Та я тут з одного кулемета всіх викошу...
– А знаєте, панове, – одізвався курінний Петренко, – щось мені видається підозрілим, щоб червоні так легковажно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина, просто з Москви.
– Щоб то не були часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю, – піднявся Отаманенко.
Приклавши руки до уст, тричі бекнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, стала. Залунало у відповідь бекання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі й плюнув.
– От були б наробили! Таж то дід Шевченко відкликається, я його голос серед ста "цапів" упізнаю.
Колона завернула до лісу. Виходимо назустріч і за хвилину стискаємо радісно руки Кваші, дідові Шевченку та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу справді була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині бриджі, хромові чоботи та кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що, здається, найбільше зраділа зустрічі, була у шкірянці, з обох кишень якої виглядали руків'я новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ винищив загін ВЧК, який із "благословенням" Троцького пішов зі Знам'янки ліквідовувати повстанців. Ночуючи в одному селі, чекісти виставили варту. До того ж арештували двадцять селян та замкнули в церкві. Начальник попередив: якщо на загін уночі хтось нападе, а його не попередять, то заручників негайно розстріляють, а село спалять. Щоб спати спокійно, начальник визначив тридцять селян, що мали цілу ніч пильнувати як додаткова варта й своїм життям та майном відповідати за спокій непроханих гостей.
А у Кваші були хлопці з того села. Вони й порозумілися із односельцями. Попівночі дядьки, що вартували з палками, заховавши соліднішу зброю під верхнім одягом, завели розмови з вартовими чекістами коло церкви та на виходах із села і, вихопивши з-під кирей сокири, без шуму зарубали їх. Повідомили про зняття варти Квашу, який дожидав із відділом у лісі. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали міцні нерви, і розпочав тиху ліквідацію. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені завчасно, що будуть "гості", тримали двері напоготові, хоча чекісти звечора і наказали замкнути двері зсередини і без дозволу нікому не відчиняти. "Товаріщів" "делікатно" будили і, зв'язавши та заткнувши роти ганчір'ям, виводили у білизні на город чи за клуню і там залишали, продірявивши серце багнетом. Перед світанком сто сорок два трупи вивезли підводами до лісу, де в різних місцях позакопували. Жоден чекіст не втік. Кожний із них "подарував" повстанцям короткий карабінчик, револьвер, дві бомби, шкіряну куртку і хромові чоботи – все новеньке. До того ще два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко філософствує:
– Був загін "вечека" – і згинув. Як корова язиком злизала... Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: "У вас тут "вечека" не було часом?" Дядько почухається: "Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були – усе москвичі та петроградці з китайцями". – "А де ж вони?" – "А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже!.. Дуже хароші люди були..."
– Добре, добре, діду, але як буде яка червона частина в селі стояти – щоб діти часом не бовкнули. Не одно ж, мабуть, прокинулося і бачило, як в'язали...
Дід свиснув.
– У нас, брате, тепер діти такі ростуть – або нічого ще не розуміє, або як уже кумекає щось, то розуміє, що язик за зубами треба держати.
По вечері штаб зібрався на нараду на схилі Вовчого Шпиля. Командування 3-м куренем прийняв Кваша. Обговоривши ситуацію, постановляємо: відіслати двісті чоловік на підтримку булавної сотні в Холодноярському лісі, завтра вночі перескочити залізницю, наступної ночі обійти Кам'янку з протилежного боку і, відрізавши червоним шляхи відступу залізницею, нагнати їх на Холодний Яр.
Увечері виступаємо вздовж незакінченої залізничної лінії, що мала зв'язати Чигирин із залізницею Знам'янка – Київ. Тор перейшли тихо.
Отаборилися в Кучурганах у Бондурівському лісі.

1 Штиль – дрючок із гострим кінцем (примітка упорядника).

Поле смерті під Чигирином

Тим часом із Суботова прийшов зв'язковий, який повідомив, що з боку Побережжя до Чигирина увійшли червоні частини силою до двох тисяч чоловік. Готуються до наступу на Холодний Яр. Відтак змінюємо план і вирішуємо йти на Чигирин. Якби вдалося відрізати ворога від моста через Тясмин і не пустити на Олександрівку, то хоч-не-хоч, а мусили б червоні тікати вздовж Тясмина на холодноярські села. Пославши вістових до Холодного Яру, щоб села приготувалися зустрічати "товаріщів", як ми їх із Чигирина налякаємо, переходимо вночі назад через залізницю.
Цього разу затрималися на залізничній лінії довше. Забравши в будці інструменти, розгвинтили рейки на чималому відтинку і перервали у кількох місцях телеграфічну лінію. Зняті рейки – кожна на плечах кільканадцяти козаків – "помандрували" до лісу, де їх закопали. Ця робота затримала нас, і до лісу поблизу Чигирина Холодноярська бригада прийшла аж перед полуднем.
А під Чигирином кипів бій. Отаборившись на узліссі, висилаємо кінну розвідку, яка швидко вернулася з вісткою, що то знову "розвоювалася" Стецівка. На цей раз не сама, з нею Чернече та велике село Семигір'я. Об'єднавшись, повстанці пішли на червоних у Чигирині, але, приголомшені вогнем противника, повільно відступають. Фронт розтягнувся на полях за Чигирином. Наші кіннотники попередили повстанців, що зараз їм допоможемо, чим і додали їм духу.
У штабі виникнула суперечка: чи йти на Чигирин і вдарити по червоних із тилу, чи підсилити фронт повстанців. Дорога була майже однакова. Перемогла думка, щоб таки нагнати ворога назад на Чигирин, а потім на Суботів.
Коли наші відділи з'явилися за лівим крилом повстанців, їхній відступ припинився. В повстанчих лавах залунали бадьорі вигуки. Хоч повстанці переважали числом ворога, та були озброєні переважно косами, штилями1, рискалями і саморобними списами. До рушниць і двох кулеметів майже не мали набоїв. Один кулемет зіпсувався.
Червоні щедро поливали селянську лаву кулями принаймні з шести кулеметів, до яких мали, як видно, солідний запас набоїв. У повстанців уже було декілька вбитих і чимало поранених.
Залишивши 2-й курінь у резерві, розгортаємо 1-й і 3-й у лави позаду місцевих повстанців. Побачивши нас, москалі почали повільно відступати. Та на обрії з'явилася широка лава ворожих резервів, які висунулись із Чигирина. Досить було глянути на ворога, аби збагнути, що червоних на полі вже значно більше двох тисяч.
Лава повстанців пересунулася праворуч, щоб звільнити місце для наших куренів. Ми вибрали найнебезпечніший відтинок фронту, який розтягнувся праворуч на добрі дві версти – аж до Тясмина. А наше ліве крило було відкрите. Тож отаман Деркач послав туди Чорноту з кінною сотнею – щоб стежити, аби нас не обскочила ворожа кавалерія. Та й червоноармійців треба було перехоплювати, якби вони захотіли втікати до лісу. Давши наказ, Деркач затримав Чорноту.
– Гляди, Андрію, не ув'яжися в бій. Кілька десятків вершників багато не зроблять, а втратити їх не маєш права. Обходь за крила та лякай "товаріщів" із кулеметів здалека.
Андрій насунув шапку на очі.
– Не бійсь, отамане. Без пуття не ув'яжуся, а лякати буду, як тільки зможу.
Деркач, Отаманенко, Петренко і я, не злазячи з коней, радимося. Що бій виграємо – не мали сумнівів. Сили ворога і нашої бригади приблизно рівні. Та... ми ще мали тисячі три місцевих селян. Натхненні нашою присутністю та розлючені спаленням Стецівки і сьогоднішніми втратами, дядьки без набоїв увірвуться у Чигирин. Найважливіше – не дати ворогові втекти, знищити його дощенту.
Головні сили червоних зосередилися на рівнині, що закінчувалася скелястими обривами Дорошенкової гори. Смакуючи близьку розправу з москалями, ми вже уявляли, як вони, відрізані від доріг у Чигирин, летять із камінної стіни метрів із двісті заввишки...
До нас підійшов старий сухорлявий селянин, босий, із підкоченими вище колін штанями та коротким саморобним списом у руці.
– Я із Стецівки, хочу з найстаршим отаманом говорити.
Деркач нахилився на коні.
– Я найстарший. Що скажете?
– Треба розпорядитися, щоб "товаріщі" через міст на Побережжя не втекли. Хай краще у воду лізуть – Тясмин усіх вмістить.
– Як же, по-вашому, це здійснити?
– А ви дайте мені пару десятків добрих хлопців із кулеметом, я їх переправлю човнами на той бік. Поки ви тут воюватимете, ми лозами Чигирин обійдем і заляжемо за мостом. Як "товаріщі" втікатимуть, а ми їх – циба, назад!
Деркач обернувся до Петренка.
– Дай тридцять охочих зі старшиною та пошли до Левадного, щоб дав чотири ручні кулемети. Набоїв нехай беруть більше.
Охочих виявилося забагато. Петренко вибрав кращих, і група з босим селянином побігла за лавами до Тясмина.
Тим часом червоні з'єднали свої лави, впорядкували їх і рушили в наступ.
Деркач наказав залягти і, не стріляючи, очікувати наближення ворога. Відсилаємо коней за горбок. Самі залишаємося коло лави 1-го куреня.
Наблизившись кроків на триста, червоні стишили ходу. Пострілявши декілька хвилин і не дочекавшись відповіді, знову рушили вперед.
Деркач дав знак Петренкові, й 1-й курінь, а за ним і 3-й відкрили вогонь. Заговорили вісім наших станкових кулеметів. Декілька червоноармійців упало. Ворожа лава занервувалася і, залігши, відкрила шалену стрілянину. Командири намагалися підняти її, та це їм не вдалося. Відчувалося, що впевнені сальви, розмірений вогонь наших кулеметів збентежили червоних. Перша сотня пустила кільканадцять рушничних гранат. Слідом за ними полетіло чотири міни з двох мінометів, які Левадний вивіз у лаву 1-го куреня. Таких солідних "гостинців" від "бандітов" москалі не сподівалися. Червона лава зірвалася і кинулася врозтіч. Ми – за нею. Але хвилин за п'ятнадцять наші курені опинилися "в запіллі" – босі стецівчани та семигірці "галопом" випередили нас і, розвиваючи свою лаву все далі ліворуч, закрили від нас ворога. З диким криком, виблискуючи косами і рискалями, п'яні перемогою і жадобою ворожої крові, бігли хлібороби, не звертаючи уваги на вогонь червоних, що, відступивши, впорядкувалися і стали боронитися. На вбитих і поранених уже ніхто не звертав уваги, їх не бачили. Годі було навіть намагатися спинити повстанців, привести до ладу, промовити до розуму...
Під самим Чигирином червоні знову залягли і, поставивши кулемети на вигідних місцях, уперто відбивалися. Та питання бою було вже вирішене. Справа, із-за гори, долетів рев повстанців, котрі понад Тясмином увірвалися в місто. Пришвидшив кінець Чорнота, що, попри осторогу отамана, кинувся з кінною сотнею в шаблі на праве крило ворога. Червоні, покинувши кулемети, чередою побігли до Чигирина. За ними мчали повстанці.
Чвалом доганяємо групу селян, яка гнала москалів просто на обрив Дорошенкової гори. Один червоноармієць тягнув на плечах кулемет "Кольт". Добігши до безодні, "товаріщі" покрутилися і, кинувшись на землю, відкрили вогонь. Двоє повстанців впали із перерізаними кулеметною чергою ногами. Ще один вибух крику – і кільканадцять мертвих і живих тіл, зіштовхнуті штилями й косами, полетіли вниз. Біля кулемета залишилася тільки відрубана рискалем голова кулеметника-китайця.
З протилежного боку Чигирина долітала рушнична і кулеметна стрілянина. То наші хлопці "замикали" міст.
Долучаємося до кінної сотні і, об'їхавши гору, влітаємо до міста. Ворога вже не було. На мості валялися вбиті коні та п'ятеро червоноармійців. Наш відділ виконав своє завдання без втрат, не перепустивши через міст жодного ворога. Частина москалів кинулася було втікати по суботівській дорозі, але, відкинута пострілами суботівчан, пішла вплав через Тясмин. Основна маса втікачів щасливо вийшла на брід у самому місті й, здолавши річку, втекла Побережжям на Черкаси. Переслідувати їх по пісках силами нашої кінноти сенсу не було.
Червоні покинули кілька підвід із набоями і майном, багато зброї і 80 – 90 вбитих. Згодом виявилося, що втрати ворога значно більші – Тясмин почав десятками викидати червоноармійців, які потопилися, натрапивши на глибокі місця.
Ми мали трьох убитих, семигіряни – чотирьох. Із Стецівки, Чернечого і хуторів полягло кільканадцять селян. Важкопоранених примістили в чигиринській лікарні.
Залишаємося ночувати у Чигирині. Замовили три труни з наміром поховати полеглих у Мотриному монастирі. Та ввечері прийшла до штабу делегація семигірянських повстанців, частина яких теж ночувала у Чигирині. Старий селянин із перев'язаною рукою вклонився Деркачеві.
– Пане отамане! Чули ми, що ваші вбиті – немісцеві хлопці. Їм однаково, де спочити. Зробіть нам велику честь і ласку: поховайте їх разом із нашими в нашому селі. Та погостюйте хоч день у нас, щоб народ духу набрав.
Отаман пробував було відмовити, та селяни так гаряче просили, що він згодився перейти з бригадою наступного дня до Семигір'я, щоб поховати там полеглих.

"Наші мрії сповнилися"

Семигір'я – велике козацьке село серед гір, оточене вінком високих могил-курганів. На одній такій могилі, що стояла при дорозі неподалік села, ховали ми пополудні товаришів. Семигірянські дівчата уквітчали домовини наших бурлаків, клопоталися біля них, наче хотіли замінити відсутню рідню. Ховали двох полтавців – нерозлучних товаришів, що одночасно впали під чергою кулемета, та гімназиста-галичанина, який минулого року перейшов із батьками Збруч, а потім відбився, потрапив у Черкаси, а звідтіля прийшов до Холодного Яру. Мав 15 – 16 років, руде волосся, кирпатий ніс і надзвичайно веселий характер. Любив декламувати повстанцям Степана Руданського. Чи через те, чи через колір волосся прозвали його холодноярці Руданським, і так це до нього пристало, що цілком замінило прізвище.
Жалкували за Руданським холодноярці, але найбільше перейнявся його смертю земляк, військовий суддя Галицької армії – сентиментальний чорнобородий велетень. Не згадував я досі про нього, бо і згадувати не було чого. Прийшов до нас у Мотрин монастир. Оповів, що був суддею військового суду. Відставши від армії під час переходу її від Денікіна до большевиків, із наплечником і кийком у руці пішов пізнавати Україну. Побував на Шевченковій могилі – хотів побачити степ, пороги і Чорне море... Насилу переконали ми його, що такий "туризм" може закінчитися у підвалі ЧК.
Залишився з нами. Ходив без зброї, у боях участі не брав, але був добрий промовець і час від часу виступав перед селянами. На цьому похороні, ставши на кургані, покликав у свідки правдивості своїх сліз козацькі могили, що виднілись навколо, і виголосив запальну промову із закликом до боротьби з москалями. Потім тепло, зі сльозами в голосі попрощав полеглих. Наприкінці звернувся до Руданського:
– Хочу попрощати ще окремо тебе, мій юний земляче! Говорили ми позавчора з тобою довго-довго... неначе знали, що останній раз. Оповідав я тобі, як у твоїх літах, начитавшись про козаччину, збирався теж утекти з дому, щоб побачити степ, Дніпро, Чигирин, козацькі могили... Оповідав ти мені, як і сам мріяв про це. Наші мрії, друже, сповнилися. Я щасливий, що стою на цій святій землі, политій лицарською кров'ю прадідів. А ти... ти зостанешся в ній назавжди. Будеш лежати у вимріяному в дитячих мріях това-ристві чубатих запорожців як рівний із рівними, як лицар, що поліг у бою за гетьманську столицю, за волю України. Спи, друже, спокійно. Не сумуй, що далеко від рідної хати... Степовий вітер співатиме тобі пісню про здобуту волю, козачки приноситимуть тобі квіти, а недовго вже чекати – привезуть на твою могилу вінки юнаки й дівчата із карпатських верхів, із ланів Поділля...
Своєю промовою суддя зворушив селян, що зійшлися на похорон, і взагалі він, як то кажуть, припав до серця семигірянам. Зійшовши з могили, галичанин, розчулений, переходив із обіймів у обійми, цілувався зі старими й молодими. До самого вечора ходив по селу з гуртами селян і промовляв до них. Прийшов до штабу ввечері змучений, захриплий, але задоволений і щасливий.
У Семигір'ї збираємо відомості, що діється далі в степу. В пригоді стали цвітнянські гончарі, котрі, вертаючись із-за Олександрії, заїхали в село заночувати. Цвітняни були вже призвичаєні своїм отаманом Хмарою до того, що горщики, звичайно, продавай, але очі та вуха тримай навстіж – щоб чорноліський ватажок знав, що де робиться.
У степовій місцевості, від Дніпра до Єлисаветграда, ширилися повстання. В околицях Олександрії повстанці перемогли у боях значні сили червоних і опанували місцевість. Небезпека безпосереднього наступу большевиків на Холодний Яр із півдня зменшилася.

Наступного ранку вертаємося до Чигирина і, перейшовши Тясмин, йдемо Побережжям на Медведівку – Мельники. Піскуваті кучугури понад Тясмином виглядають зблизька як клапоть Туркестанської пустелі. Де-не-де пробивається суха трава, ростуть карликові корчики і деревця. Коло Трушівців звертаємо з тракту в село на короткий відпочинок. Ноги в'язнуть у сипучому піску.
Село різко відрізняється виглядом від сіл по той бік Тясмина – воно ніби лежало в іншій частині світу. Нема садків, квітів... Лиш де-не-де зеленів клаптик городу, обгороджений густим високим плотом, щоб не заносило піском. Усюди горбки і смуги піску, що поволі посувалися зі сходу на захід. Як тільки долітав сюди порив вітру з рівнини від Дніпра, чубки їхні курилися і пісок продовжував свій повільний віковий хід на захід. Кожна хата, кож-на будівля, залежно від свого віку, була занесена піском до третини, до половини або й під саму стріху. Пісок оминав будівлі, перелазив через плоти, ліз через доріжки. Присипані деревця розпачливо витягали свої гіллячки догори, неначе намагаючись вискочити, вирятуватись із цупких обіймів сіро-жовтої смерті. А в долині буйно зеленіли Тясминові плавні й мочарі, що ковтали нанесений вітром пісок і не пускали його на протилежний берег.
Холодноярські селяни називали мешканців піщаних гір "куркулями". Було це неначе іронізування з їхньої бідності. Тогобічні селяни впізнавали "куркуля" по ході. Призвичаєний усе життя витягати ноги з піску, він і на твердому волочив ногами. Біда була з трушівчанами та худоліївцями у поході по дорозі, вкритій сухим порохом, – їхня сотня здіймала більшу куряву, ніж ціла колона. Бігати "куркулі" не любили, але в бою хлопці були добрі, не полохливі. Дивлячись на їхні оселі з порозвішуваними на плотах ятірцями та сітями, з копичками тясминового сіна, які треба було ще й захищати від піску, мимоволі дивуєшся: чому ці непосидючі "чумаки" осіли отут, на цих пісках, коли ще кілька десятків років тому трохи далі лежали плодючі степи, не потривожені плугом?
Відпочивши у Трушівцях, переходимо знову на правий берег Тясмина. У Медведівці зустріла нас несподівана новина: цієї ночі до Мельників ускочив на тачанках і конях загін Лопати. Постріляв із кулеметів по вікнах, підпалив декілька хат і зник раніше, ніж встигла приготуватися до бою оборона. Втретє згоріла хата старого Чучупаки.
Цей наліт колишнього "злодійського батька" з Чигирина не на жарт роззлостив холодноярців. Досі Лопата виявляв сміливість лише в селах, далеких від Холодного Яру. Недобре, що наскок минувся йому безкарно, бо захоче повторити.
Був це ворог небезпечніший від червоних москалів, наближення яких ми завжди помічали. Карателі Лопати – це чигиринські хлопці, що самі партизанили проти німців, денікінців, а то й большевиків. Коли селяни їх спіймали на грабунку, вони втекли від самосуду на службу до червоних. Боролися з повстанцями, одержавши в нагороду право легальних грабунків і насильств. Вони, так само як і холодноярці, добре знали лісові та польові доріжки, вміли вночі непомітно прокрадатися ними.
У Мельники вскочили польовою дорогою з боку Худоліївки, вискочили на Головківку, а між тим ні в одному, ні в другому селі не були. Варта не могла нічого зробити, хоч і стріляла. Затримайся Лопата у селі 10 – 15 хвилин – доля його була б вирішена... Та Лопата – старий лис...
Не зупиняючись у Медведівці, йдемо до Мельників.
Попереджені вже мельничани висипали назустріч. Семен Чучупака неохоче оповідає про напад. Жертв у селі нема; лише легко поранено одну дитину кулею крізь вікно, згоріли у хліві кілька овець та корова. Але сам факт безкарного нападу дошкуляв мельничанському отаманові.
Удвох із Петренком ідемо провідати старого Чучупаку. Зустрічаємо його коло воріт.
– Що, батьку, знову пошивати1 треба? – привітавшись, киває Петренко на згоріле покриття.
– А кат його бери з тим пошиванням, – не напошиваєшся... Накрию землею, не горітиме.

Під вечір прийшов до штабу Деркач, що в похід не ходив і залишався з булавною сотнею у лісі. Вислуховуємо новини, які роздобули розвідники за час нашої відсутності. Дивізія ВНУС2, що загрожувала Холодному Яру з боку Бобринської та Жаботина, цими днями зняла свої частини з нашого напрямку і кинула їх під Черкаси, бо у Млієві, Тетієві, Мошнах, Городищі, у селах понад Россю і далі в напрямку Канева вибухнуло широке повстання.
За короткий час ситуація різко змінилася. Небезпеку планового оточення Холодного Яру червоними розвіяли повстання на Херсонщині та Київщині. Ворожі частини, що були в селах над Дніпром й загрожували нам, тепер самі опинилися в оточенні й поспішили вибратися в напрямку Черкас. До Кам'янки прибуло два бронепотяги, які невідомо чого стоять там. Можливо, червоні пронюхали про наш намір напасти на Кам'янку. З цього боку большевики загрози для нас не становили. Від Кам'янки й залізниці відділяли нас гори та яри, порослі лісом, у яких ми жартуючи можемо прийняти бій з уп'ятеро сильнішим ворогом.
Третій курінь, штаб бригади і кулеметна сотня стали табором у лісі. Інші частини розмістилися в селі й на хуторах. Що робити далі?
Вирішили зачекати Ліду, яка два дні тому пішла у розвідку в напрямку Знам'янки. Наступного дня вернулася. Принесла свіжі большевицькі газети. Було в них багато крику про налагодження роботи транспорту, хлібозаготівлі, повідомлення про "вибухи ентузіазму" серед робітників і селян, а слідом за ними й заклики уряду та компартії, щоб "трудящі" зібрали всі свої сили для боротьби із зовнішнім ворогом, щоб уважно стежили за "класовим ворогом" і "внутрішньою контрреволюцією", яка піднімає голову і намагається відібрати у "пролетаріату" його "завоювання". Повідомлення про перемоги на фронті – якісь туманні, без детального зазначення місцевостей. Серед них була й замітка, що хоробра кіннота Будьонного стримала наступ "білополяків".
Наш чоловік (службовець телеграфу на ст. Знам'янка) передав через Ліду, що червоноармійці, які поверталися з фронту, оповідали йому, що на західному фронті Червона армія панічно відступає. З телеграм, які йдуть із фронту і Києва через Знам'янку, годі щось довідатися, бо вони зашифровані, в той час як недавно ще повідомлення про перемоги передавалися відкрито. Вдалося йому перехопити телеграму з Олександрії до Києва. Якийсь командир дивізії повідомляв, що на частину, з якою він поспішав на фронт, напали численні відділи повстанців і розбили її. У руки "бандитів" потрапили артилерія і потяг із машинами, з яких три панцирні. Вагон із канцелярією штабу теж захопили "бандити", тому він позбавлений можливості зашифрувати телеграму, бо оперативних шифрів у Олександрії нема. Комдив із залишками дістався до міста і не знає, що робити далі. Залізничне і телеграфічне сполучення по лінії на Кременчук, звідки йшли ешелони його групи, перервано. Просив допомогти, щоб відібрати у "бандитів" захоплене і придушити повстання, котре загрожує важливим залізничним вузлам.
Виходило, що степовики таки дали червоним солідного прочухана.

______________________________
1 Покривати соломою (примітка упорядника).
2 ВНУС – Війська внутрішньої служби. Командувачем ВНУС був Р. Ейдеман (примітка упорядника). 

Чекісти і пекло

З Івангорода наспіла новина, що у той район прийшов відділ большевицької піхоти силою близько тисячі чоловік і "господарює" в селах. Здирає "развйорстку" та вишукує "бандитів". Квашині люди, що походили з тих сіл, нервувалися, турбуючись про своїх близьких. Тож вирушаємо за залізницю.
Бригада виступила з Мельників із таким розрахунком, щоб захопити вночі Олександрівку, очистити "госбазу" від потрібних нам речей і тоді вже перейти залізницю. Напад на містечко, як і попереднього разу, вдався нам без великих труднощів, із тією різницею, що, крім міліції та вартових, довелося мати справу з сотнею піхоти, яка стояла гарнізоном в Олександрівці. Замкнувшись у казармі, червоні розпочали з нами бій. А що ми не мали часу довго бавитися з ними, то, набравши на підводи у "госбазі" солі, мила і, щонайважливіше, сірників, покинули їх та пішли в Чуту.
Днювали у лісі біля Діденків. Кваша тим часом налагодив розвідку.
Поспавши трохи, йдемо гуртом оглядати знайомі місця недавніх лісових стоянок.
У Городку натикаємося на досить відразливу картину: за верхнім валом висіло на деревах дев'ять голих, вже несвіжих, трупів, переважно жидів. Поміж ними висіла дошка з написом: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся. Продовольчо-заготовча комісія, обслідувавши Єлисаветградський повіт, виїхала на обслідування пекла... вересня 1920 року".
Дід Шевченко та Отаманенко сушать голову над тим, чия це могла бути робота. Вирішили, що це зробив мандрівний партизанський відділ, який притягнув сюди "комісію" з Херсонщини. Місцеві хлопці заховали б трупи добре, щоб не накликати кару на свої села, якби червоні їх найшли.
Бугай, що брав участь разом із Квашею в ліквідації загону ВЧК і закопуванні трупів у лісі якраз у цих околицях, пропонує глянути, "чи чекісти часом не повилазили".
Дві добре замасковані могили, які міг відшукати хіба тільки такий лісовий слідопит, як Бугай, були в порядку. Пішли до третьої. Бугай несподівано зупинився і скинув із плеча карабін...
– Що за чорт? – зашепотів до нас. – Чи чекісти воскресли, чи у гості хтось до них прийшов?
Прислухаємося. З-поміж кущів долітали якісь дивні звуки: чи то стогони, чи то голосні зітхання.
– Дикі кабани! – визначив дід, старий мисливець.
– Піду сам гляну, – одізвався Бугай і зник у кущах... – Ідіть! – донісся за пару хвилин його голос.
Наближаємося і бачимо гідне богів видовище.
Могила чекістів – розрита, а в заглибленні, на трупах, з обмащеними запеченою кров'ю мордами лежали... звичайні діденківські свині... З вигляду трупів було видно, що дві величезні свині та три підсвинки ласували ними вже не перший день.
Виганяємо кольбами свиней і женемо їх на Діденки. Та роль свинопасів нам не вдається. Гидкі створіння втекли по дорозі і прибули на хутір раніше за нас, обмивши, видно, десь у мочарах рила.
Отаманенко послав козаків із рискалями, щоб закопали "комісію" та чекістів, а знайоме вже свиням місце прикидали ще й купою хмизу. Діденко, власник свиней-канібалів, довідавшись про їхній вчинок, клянеться, що за-жене їх до родичів у село, щоб ті віддали їх на "развйорстку" – хай комісари їдять.

Розвідники хліб даремно не їдять

Повернулася з розвідки Тіна. Оповіла, що червоний відділ стоїть у Бовтишці, та не знати, чи вже застанемо: готувався пополудні до вимаршу. Червоноармійці повідомили, що прийшов наказ спішити під Шполу, де вибухнуло повстання.
Не дожидаючи темноти, поспішаємо до Бовтишки, щоб не випустити червоних, але спізнюємося. Намагаємося нічним маршем наздогнати відділ, але він, реквізувавши в селах підводи, випередив нас.
У наступні ночі робимо кілька рейдів, знищуючи в селах місцеву "совєтскую власть".
Повертаючись до Холодного Яру, ліквідували волосний ревком у Трилісах. "Воєнкома" Козаченка там уже не було. Хтось, напевно, зрадив його. Як переходили будьонівці, розстріляли Козаченка і кількох "червоноармійців" із сформованого ним загону.
У Мельниках очікував на нас зв'язковий від отамана Степової повстанчої дивізії Костя Блакитного. Блакитний, об'єднавши декілька повстанчих відділів та партизанських загонів, іде в напрямку Холодного Яру, відбиваючись від червоних частин. Має в складі близько п'ятнадцяти тисяч бойовиків, частина з яких озброєні списами, косами, штилями. Має чотири гармати з невеликим запасом набоїв, а відбиті у большевиків авто змушений був закопати через відсутність бензину.
Наступного вечора наша розвідка з Кам'янки доповіла, що туди прибула школа червоних командирів із Києва: 300 – 320 курсантів, добре вишколених і озброєних.
Із розмов червоноармійців Кам'янського гарнізону розвідники зрозуміли, що завтра готується наступ на Холодний Яр. Очікують прибуття карального загону Лопати, який грабує в селах по той бік залізниці.
Наші люди пильно стежать за ворожими частинами і про найменший рух своєчасно дадуть знати.
Тієї ж ночі розвідниця, що повернулась із Жаботина, принесла новину: на станції Бобринській висадились із потягів червоні частини, в кількості до півтори тисячі чоловік, і вирушили пішим порядком у напрямку Холодного Яру. Кінноти мають не більше п'ятдесяти чоловік. У складі цих частин – самі москалі. Під час постою в одному селі червоні командири розпитували селян, що то таке Холодний Яр. Місто чи село?
Під Лубенцями або Зам'ятницею можна сподіватися їх уже пополудні. Оскільки ця частина нова в наших околицях, то, мабуть, піде через Жаботин на Мотрин монастир. Нам це вигідно, бо у бою в лісі ми маємо всі переваги. До того ж частина нашої бригади, яка вийшла б назустріч противникові, могла би тримати безпосередній зв'язок із сотнями, що відбиватимуть з іншого боку лісу ймовірний наступ червоних із Кам'янки. Можна й сподіватися ворога з-за Тясмина, з Правобережжя, хоч червоні частини на Черкащині зайняті "своїми" повстанцями. Вночі розсилаємо в різних напрямках розвідників, щоб виявити просування ворога.
Після мобілізації штаб Холодного Яру розширив агентурну розвідку. Це нам дуже сприяло. Ми мали достатню кількість ідейно відданих справі розвідників і розвідниць, які потребували грошей лише на видатки в подорожі (і то не завжди) та відчували б себе глибоко ображеними, коли б їм запропонували винагороду за їхню небезпечну роботу. Кожний із них розумів, що, наражаючись на небезпеку, відвертає її від рідного села, хати, своєї родини. Всі наші розвідники й розвідниці мали в ближніх і дальніх селах та й у містах рідню, знайомих, товаришів, які їм допомагали, переховували, давали підводи. І національно свідомі черниці Мотриного монастиря, що ходили досить далеко збирати "датки на монастир", були добровільними розвідницями.
Цілком протилежною виявилася ситуація з розвідкою у ворога. Коли ЧК або штаб якоїсь червоної частини і знаходили чоловіка, що ідейно чи за гроші брався розвідати наш стан і сили, то для такого розвідника було "контррозвідкою" все населення наших околиць. Чужого чоловіка в селі одразу ж помічали.
Холодноярська бригада поповнювалася переважно людьми з однієї місцевості, що одне одного знали, а новобранців-одинаків приймали обережно.
Червоні частини, особливо ті, що прибували з Московщини, мусили діяти навпомацки.
Тієї ночі сотні в Мельниках, Медведівці, Лубенцях привели в бойовий порядок. Другий курінь розташувався на межі Мельників і Медведівки. Перший і Третій курені, маючи разом понад півтори тисячі бойовиків, виступили вночі до монастиря. За ліс, у напрямку Жаботина і Кам'янки, вислали кінні стежі.

Бій під Грушківкою

Близько 9-ї години ранку ми вже знали, що курсанти, загін Лопати, караульна рота, міліція, чота воєнкомату – разом до шестисот чоловік із чотирма станковими і шістьома ручними кулеметами – готуються до вимаршу з Кам'янки, власне, могли вже вирушити, поки зв'язковий до нас добрався. Перший курінь на наказ Деркача виступив на край лісу коло Грушківки.
Розмістивши сотні, курінний Петренко, сотник 1-ї сотні Василенко і я стали на узвишші, з якого видно було кам'янську дорогу. Минуло добрих півтори години, поки на обрії з'явилася ворожа колона.
На полях під лісом затрималася. Стояла досить довго. Попереду неї крутилися на конях чотири вершники, очевидно командири. Через далековид пізнаю в одному з них Лопату, який, вимахуючи у бік лісу руками, як видно, інформував про місцевість і можливу зустріч із нами.
Ще під час нічної наради в штабі виникло припущення, що Кам'янка має завдання відтягти в цей бік усі наші сили, і тим самим дати можливість частинам, що наближалися від Бобринської, зайняти Лубенці, Мельники і Медведівку.
Петренко наказав Василенкові балками і селом перевести першу сотню і заховатися в порослій кущами балці. Ми виступимо з лісу і зав'яжемо з червоними бій на полях. Це відтягне увагу ворога і полегшить Василенкові завдання. Тоді почнемо відступати з таким розрахунком, щоб підвести вороже крило під удар 1-ї сотні, яка складалася зі старих вояків, була дисциплінованою, добре озброєною, мала в складі понад 250 чоловік. Щоб Василенко не поспішив із виступом, курінний попередив: не вступати в бій, поки не отримає наказу. З позицій, які ми планували зайняти на полях, вістовий добіжить до нього балкою і городами вчасно. Петренко хотів зорієнтуватися під час бою, чи краще 1-й сотні вдарити на крило ворога, чи пропустити його і залишитися у запіллі, коли червоні лави, переслідуючи нас, підуть до ліса.
2-га і 3-тя сотні, розвинувшись у лави ще в лісі, вирушили в напрямку ворожої колони, яка ще тупцювала на місці.
Зауваживши нас, червоні заметушились і теж почали розсипатися в лаву.
Хвилин за двадцять на полях уже точився бій. Курсанти стріляли добре і за короткий час одного вбили і трьох поранили. Наші три "Максими" і один "Кольт" стріляли виключно по лаві курсантів, що вирізнялася червоними околицями кашкетів і стрункістю ладу. Під час кількох коротких наступів курсанти мали значні втрати, але продовжували сунути вперед. Інші частини ворожої лави відставали. Маневруючи крилами, – то наступаючи, то відступаючи, – Петренко привів лінію фронту до потрібного напрямку. Від Василенка прибіг зв'язковий із повідомленням, що він уже зайняв позицію згідно з наказом.
У цей час із невидної звідціля залізниці відкрив гарматний вогонь бронепотяг. Стрілянина та, видно, ніким не направлялася і не поправлялася, бо гранати і шрапнелі розривалися в місцях, що нічого спільного з боєм не мали.
Петренко передав по лаві наказ, щоб сотні поступово зменшували вогонь, створюючи враження, ніби забракло набоїв. За кілька хвилин наказав відступати, спочатку лівому крилу, потім – правому. Курсанти опинилися проти нашого правого крила, ближче до лісу.
Побачивши, що ми відступаємо, ворожі частини бадьоро рушили вперед.
Петренко наказав мені послати вістового до Василенка з наказом вдарити по правому крилу ворога, коли воно порівняється з балкою. Червоноармійці, міліція і карателі кинуться втікати до курсантів і нароблять паніки, чим необхідно скористатися.
Тим часом курсанти таки добре натиснули на наше праве крило, примусивши його до відступу більш поспішного, ніж тактичний.
Їхня лава доходила вже до лісу, коли ліве крило ворога порівнялося з балкою, де заховалася 1-ша сотня.
Ідучи з Петренком на правому крилі 2-ї сотні, нетерпляче очікуємо виступу 1-ї сотні. Ворожа лава проминула вже балку, а Василенко не стріляв. Нарешті втрачено і вигідний момент, коли 1-ша сотня могла вдарити із запілля. Червоні наближалися за нами до лісу, а 1-ша сотня в бій не вступала.
Курсанти – вже в лісі. У нас загинуло ще двоє. Кількох поранили. Відпочивши на узліссі й підпустивши ворожу лаву досить близько, Петренко з 2-ю сотнею кинувся в атаку на праве крило ворога. Відразу збите, воно стало безладно тікати до курсантів. Спантеличені курсанти теж завернули назад. Усі ворожі частини, збившись у купу, відступили понад лісом і відійшли на місце, з якого розпочали наступ. Недовго постоявши, рушили в напрямку Кам'янки.
До Василенка побіг новий вістовий – довідатися, що з 1-ю сотнею.
За якийсь час прийшла вся сотня, так і не зробивши жодного пострілу. Виявилося, що зв'язкового, який біг до Василенка з наказом, було по дорозі вбито випадковою кулею.
Василенко бачив перебіг бою, але був занадто дисциплінований, аби діяти з власної ініціативи. На цьому ґрунті між ним і Петренком відбулася гостра розмова...
Третя сотня під час контрнаступу відбила у курсантів кулемет і захопила пораненого в ногу командира. Від нього довідалися, що курсанти направляються на врангелівський фронт і мають наказ затриматися в Кам'янці найдовше на два дні для ліквідації "банди" в Холодному Яру.
Підраховуючи втрати, зауважуємо, що нема діда Ониська Осауленка, який був на правому крилі у 3-й сотні. Останній раз бачили його, як, відступаючи, входили в ліс коло хати побережника. Дід у лаві все жартував та переконував необстріляних молодиків, щоб не кланялися незнайомим кулям. У лісі вже ніхто його не бачив.
Кілька козаків пішли на пошук і за кільканадцять хвилин принесли мертвого діда. Мав розірвані гранатою груди й живіт.
Із козаками прийшов побережник. Він і оповів про загибель Ониська Осауленка. Виявляється, куля перебила йому ногу, коли він перескакував через пліт на город лісничівки. Рушниця впала по той бік плоту. Пробував повзти, але не зміг. Обернувся в бік курсантів, що наближалися, вийняв із торби та розклав перед собою гранати. Як червоні підійшли, почав частувати їх через пліт "гусячими яйцями". Тоді запалив запальник останньої гранати і поклав її під себе...
Забравши вбитих і поранених та залишивши стежі, вертаємося до монастиря, де готувався обід.

Хмари над Лубенцями

Години за дві кінна розвідка донесла, що червоні частини, на які ми чекали, наближаються вже до Лубенців.
Деркач передав до лубенського отамана Пономаренка, щоб повстанці та члени їхніх родин виступили з села до лісу.
Постановили пропустити червоних через Лубенці без бійки, дати їм можливість наблизитися до Мельників і вступити в бій із 2-м куренем та мельничанськими сотнями.
Третій курінь вирушив на край лісу під Лубенцями. 1-й курінь і штаб бригади залишилися в монастирі.
За якийсь час розвідка повідомила, що червоні вступили в село і розташувалися там на відпочинок.
Ще за годину-півтори від Третього куреня прискакав зв'язковий із запискою від Кваші. Большевики палять Лубенці...
Пономаренка з його хлопцями не можна стримати – хочуть наступати.
Що робити?
Деркач, Грицаєнко, Отаманенко, Петренко і я, сівши на коней, скачемо на край лісу. Над Лубенцями – хмари чорного диму. Горіли хати Пономаренка, сотника Вишневецького і ще кільканадцяти родин. Разом з отаманом 3-го куреня радимося, що робити. Деркач наполягає, що треба дати ворогові вирушити на Мельники і тоді оточити його.
У цей час під'їхав до нас Чорнота з селянином, котрий прискакав верхи з Лубенців. Селянин розповів, що червоні, запаливши кільканадцять хат повстанців, розстріляли батька і жінку одного з лісовиків та, пограбувавши село, вирушили в напрямку моста через Тясмин. Шукали родини Пономаренка і Вишневецького. Кількох селян захопили із собою.
Видно, хтось розповів ворогові про все, що діялося в селі1. Довідавшись, що таке Холодний Яр, червоні, очевидно, покинули намір ліквідувати його наявними силами і хочуть втекти за Тясмин.
Деркач послав вершника до Мамая, щоб той із 2-м куренем і медведівчанами перерізав ворогові шлях до моста. Але червона колона вже перейшла Тясмин. Після короткої перестрілки через річку москалі відійшли за кучугури і посунули далі по черкаській дорозі. На ніч затрималися в одному із сіл, верст за десять.
Холодноярська бригада і села провели цю ніч у поготівлі.
Рано до штабу зголосилося двоє із п'яти селян, котрих червоні захопили були з Лубенців як заложників. Оповіли, що всіх їх увечері сильно побили у червоному штабі, вимагаючи сказати, скільки "петлюровскіх салдат" у Холодному Яру. Потім пов'язали і замкнули до льоху під будинком колишнього кооперативу.
Вночі, як змінилася варта, стійковий червоноармієць відімкнув двері й розговорився з полоненими. Розповів, що він сам "хахол", колоніст із Поволжя, в Червону армію мобілізований проти волі й хоче дезертирувати.
Ще по дорозі з Бобринської до Лубенців він умовився в одному селі з селянином, що той прийме його і за допомогу в роботі переховає, поки большевизм завалиться.
Хлопець чув, як командир говорив, що заложників рано розстріляють. Отож він сам постарався потрапити на варту. Тепер він розв'яже їм руки, віддасть рушницю і втече разом із ними. За це вони мають дати йому, взамін військового, селянський одяг і вивести на дорогу до того села. Та треба залишити якийсь слід, який навів би червоних на думку, що на льох здійснено напад і його, вартового, захопили із собою нападники, бо інакше можуть зазнати лиха його батьки.
Колодку по виході всіх замкнули і потім скрутили люфою рушниці. Червоноармійського кашкета один із побитих селян змочив своєю кров'ю і кинув на східцях до льоху.
У тому будинку ніхто не мешкав, і вони вшістьох щасливо вибралися із села й дісталися Лубенців. Вдячні тому червоноармійцеві за врятоване життя, селяни прийшли до штабу за дозволом, щоб він залишився у них у Лубенцях.
Отаман розпорядився, аби начальник штабу видав колишньому червоноармійцеві двісті тисяч совєтських рублів та відповідні документи, але з обережності – хай він іде собі до села, в якому мав намір залишитися. Не можна бути певним, що червоні не підлаштували цієї історії навмисно, щоб вкинути між нас свого розвідника.
Грицаєнко поїхав верхи до Лубенців і, повернувшись, оповів, що хлопець справив на нього добре враження. "Дезертир" повідомив, що частини ті вирушили із Самари на врангелівський фронт. У Бобринській дістали наказ висадитися. Вчора мали наступати з Лубенців на Холодний Яр, та під час відпочинку командир зібрав частину і вичитав з аркуша паперу, кого треба спалити, коло арештувати, а потім наказав рушати до мосту.
Говорили, що командир одержав відомості, що у лісі зібралася величезна банда, яку зачіпати небезпечно.
Червоноармійця відвезли до бажаного села.
Під вечір із Кам'янки наспіла звістка, що курсанти сіли до ешелону і від'їхали на фронт.

_________________________________________________
1 Значно пізніше ми довідалися, що то зробив лубенський селянин, який служив кільканадцять років урядником царської поліції. Московський монархіст за переконаннями, він ненавидів український національний рух і за першої ж нагоди "прислужився" своїм односельчанам (примітка автора). 

Степовики у Медведівці

Наступного дня ми одержали відомості, що Степова повстанча дивізія наближається до Чигирина. Отаманенко і Чорнота з кінною сотнею виїхали назустріч. Перший курінь одержав наказ перейти до Медведівки, де розмістився штаб бригади.
Пополудні Медведівку заповнили колони Степової дивізії. Штаб отамана Блакитного розмістився у вищій початковій школі. Отаман степовиків, що прибув до школи в супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Середніх літ1, кремезний чоловік із військовою виправкою, одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з "цивільного" темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид і планшет із мапою.
Познайомившись, їдемо з Петренком оглядати степовиків. Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках – "змії"! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли "школу Махна", але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів.
Добрий вигляд мала батарея з трьох кінно-гірських гармат, що нагадала декому з нас алмазівців2. Лише набоїв – обмаль. Гармат дивізія мала більше, та змушена була позалишати через брак снарядів.
По-бойовому виглядали 1-й полк дивізії, невеликий відділ кулеметів на тачанках і поодинокі сотні в різних частинах.
Натомість запасний полк (а це близько чотирьох тисяч чоловік) не мав жодної рушниці. Хто здобував гвинтівку, переходив до дієвих частин. Зброю заступали ковальської роботи списи, коси, прив'язані вздовж держака, дерев'яні штилі, якими на Херсонщині подають снопи. Були й залізні вила та відточені рискалі. Так озброїлася половина козацтва отамана Штиля, деякі сотні 2-го полку та інших частин. Із 15 тисяч складу дивізії таку "домашнього зразка" зброю мало щонайменше шість тисяч. Півтори тисячі козаків були озброєні обрізами – зброєю, придатною лише для бою на близьку віддаль, і то непевною.
Кінноти – небагацько. Окрім вершників Чорного Ворона та невеличкого кінного загону Кібця, кавалерія виглядала невтішно.
Чорноліський полковник Пилип Хмара, що своїми трьома сотнями шабель міг значно підсилити кінноту, приєднатися до степовиків відмовився, хоч під час маршу до Холодного Яру і допомагав їм відбиватися від червоних. Мотивував відмову тим, що приєднання до дивізії лише зв'яже йому руки, а користі від такого зведення докупи повстанчих сил він не бачить. Зазначив, що піде на це лише тоді, коли все об'єднання попрямує на захід, щоб пробитися через фронт і прилучитися до української армії.
Оглянувши степовиків, вертаємо до штабу. На одній із тачанок Чорного Ворона зауважую знайоме обличчя. Ці блискучі чорні очі й копицю кучерявого волосся я точно десь уже бачив. Глянувши на мене, знайомий зіскочив із тачанки з простягнутою рукою.
– Здоров, "контрреволюція"! Що, не розстріляли? Утік?
Сердечно стискаю руку колишньому сусідові в "одиночному" корпусі єлисаветградської тюрми Гордієнку, який своєю філософією та втечею додав мені віри у те, що і я втечу.
– Тут, братику, є ще один єлисаветський "смертник" – Житкевич. Не знав його? Утік, як на допит водили. А я думав, що ти не втечеш – занадто морда у тебе була квасна та пригноблена... Оповідай, як було.
Утішений несподіваною зустріччю, запрошую Гордієнка до хати знайомого селянина. Розповідаємо один одному про свої пригоди...
Під вечір у школі відбулася нарада, на якій командування частинами, зокрема і Холодноярською бригадою, було віддане в руки Костя Блакитного.
Штаб Степової дивізії теж уже знав про крах червоного фронту на заході і втечу Червоної армії з-під Варшави та з Галичини. На врангелівському фронті справи червоних теж не блискучі. Більше половини большевицьких частин, що воювали на Херсонщині проти Степової дивізії, одержали наказ негайно вирушити на фронт.
Під час обговорення плану подальших операцій виникла суперечка. Більшість із Блакитним і Деркачем вважала, що об'єднаній групі слід перейти в охоплений повстаннями Черкаський повіт, а тоді вже буде видно, що робити далі. Чорний Ворон, старшина Степової дивізії Житкевич, я і Чорнота поставили питання руба: подальшу мету існування нашого об'єднання треба вирішити відразу.
Вся Україна тепер – це безліч малих фронтів селянства проти червоних. Большевики змушені тримати проти повстанців більше війська, ніж на польському та врангелівському фронтах. Та завдяки розпорошеності повстанці не мають вирішального впливу на події.
Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив'язаний до рідної стріхи і воліє крутитися коло неї.
Маючи солідний повстанський кулак, мусимо поставити певну мету – з'єднатися з українським військом. Вбираючи в себе козацькі відділи, без затримки йти до фронту, знищуючи вороже запілля. Це триматиме весь час козацтво в бойовому піднесенні. Дядьки не матимуть часу нудьгувати за хатою і озиратися на неї. Відбившись від стріхи, селянин триматиметься вже своєї частини. Такий марш дасть змогу поповнити запаси зброї, до того ж большевики не встигатимуть сконцентрувати проти нас значних сил, що, безперечно, зроблять, якщо товктимемося на одному місці і виглядатимемо – а що ж далі?
За опозицію нам дісталося від керівників, мовляв, в українців завжди так – яйця курку хочуть вчити. Знаємо, що робимо! Треба роздивитися, зважити, а тоді вже вирішувати. Нарада закінчилася нагадуванням, що ранок від вечора мудріший.
Хоч останні ночі вересня були вже досить холодні, частина степовиків ночувала таборами надворі.
Уночі одержали відомості, що ворожі частини, які сунули слідом за Степовою дивізією, перейшли в Чигирині Тясмин і йдуть Побережжям поза кучугурами в напрямку Черкас.
Вранці наша розвідка доповіла, що червоні об'єдналися з частинами, які прибули із Бобринської. Діставши вночі ще й підкріплення з Черкас, за всіма ознаками готуються наступати на Медведівку.
Холодноярська бригада поповнилася сотнями із сіл і мала у складі вже понад п'ять тисяч козаків. Медведівка перетворилася на величезний вій-ськовий табір. У похідних кухнях, казанах, у хатах варилася їжа для двадцятитисячного війська. Села щедро доставляли харчі.
Близько одинадцятої години стежі сповістили, що на піщаних кучугурах за мостом через Тясмин з'явилися перші ворожі лави. Міст обороняв 1-й Холодноярський курінь. Зав'язалася стрілянина через річку. Тим часом група, закінчивши обідати, приготувалася до походу. Частина степовиків і 2-й Холодноярський курінь переправлялися через Тясмин поромом неподалік Медведівського монастиря.
Перший курінь посунувся до Онуфріївського монастиря, що стояв на кручах вище по течії Тясмина. З його дзвіниці ми з Петренком оглядали позиції ворога на лівому березі. До нас під'їхали Блакитний і Деркач.
А піщані кучугури вкривалися вже червоними лавами, які повільно сунули до мосту. Раптом за кучугурами розляглася густа стрілянина. Очевидно, наші, що переправилися через Тясмин нижче Медведівки, наскочили на ворога.
Червоні залягли. Вичікуючи, пострілювали в наш бік. Левадний встановив на висотах кілька кулеметів, які поки що мовчки вистежували здобич. Нараз за кучугурами пролунав гарматний постріл. Ворожа граната розірвалася десь на медведівських городах. Потім засвистіла друга. За нею – третя... Якщо хоч одна з них потрапить на забиту колонами дорогу – наробить паніки... Блакитний послав вістового до командира батареї, яка була ще в Медведівці, щоб із двох гармат обстріляла ворога шрапнелями.
І ось над кучугурами, зовсім низько над ворожими лавами, заклубилися розриви шрапнелей. Гармаші у степовиків були не найгірші...
Прийнявши на свої голови шість зарядів шрапнелі, москалі кинулися навтьоки. Услід їм зацокотіли три кулемети Левадного. Вони шкоди червоним не завдавали (бо віддаль була завелика) – лише підганяли їх. Кучугури швидко опустіли. Ворожа гармата перенесла вогонь на Трушівці, де, певно, наводчики побачили 2-й Холодноярський курінь.
Через міст вихором пролетів загін Чорного Ворона і швидко зник за кучугурами. Хвилин за десять він відгукнувся тріскотнею кулеметів із тачанок. На підмогу Воронові поскакали Чорнота, Кібець і кіннота Блакитного. Через міст рушили і наші колони.
Блакитний побоювався, що Ворон може далеко загнатися, та ми його заспокоїли: по піску далеко не поженеться – коней пожаліє.
Довга валка повстанчих частин із прапорами потягнулася через кучугури на Побережжя. Верст за три наздогнали Чорного Ворона. Воронівці за-хопили ворожу гармату. Хтось із обслуги, щоправда, вихопив із гармати замок і втік. А гармата без замка ні на що не годилася. Та в зарядному ящику виявили з десяток набоїв, що викликало велику радість командира батареї, який бідкався над витратою шести шрапнелей.
Через десять верст червоні зробили спробу затримати нас, але, налякані поважним виглядом козацьких лав, відступили далі.
Ідучи услід за ворогом, ми могли зайняти Черкаси, однак Блакитний і Деркач постановили обминути місто і йти на з'єднання з Голим.
Переночували в селі Руська Поляна, на ближніх хуторах і селах.
Наступного дня вирушили на Мошни. Згідно з донесенням нашої розвідки, звечора в селах, що лежали на нашій дорозі, були незначні частини ВНУС, які вели боротьбу з черкаськими повстанцями. Та вранці ми вже червоних не зустріли – вони вночі втекли в напрямку Цвіткового.

_________________________________________________
3 Костеві Блакитному було 22 роки (примітка упорядника).
2 Алмазівці – Окремий кінно-гірський гарматний дивізіон Армії УНР, яким командував Олекса Алмазів (примітка упорядника).

Нарада у Мошнах

У Мошнах штаб розмістився в будинку диякона. Головну вулицю величезного села зайняла Холодноярська бригада та 1-й полк Степової дивізії. Інші стали в околицях.
Негайно зв'язалися зі штабом Голого, який був тоді неподалік Мошнів. Тим часом до нас почали з'являтися делегації від сіл, охоплених повстанчим рухом. Розмовляючи із селянами-повстанцями, помітив, що вони дивляться на нас як на силу, що об'єднає їх і поведе на боротьбу з москалями-большевиками.
Один із делегатів, сивий селянин, виходячи зі штабу, закоханим поглядом глянув на жовто-блакитний прапор, прикріплений на одній із гармат, що стояли на вулиці поблизу штабу. Зірвавши з голови шапку, з почуттям кинув її на землю.
– Дайош Київ! – крикнув повстанець захоплено...
Наступного дня прибув отаман Голий із кількома сотнями повстанців. Інші його відділи до Мошнів не увійшли, а зупинилися в недалеких селах. Загалом під його орудою було близько шести тисяч козаків, з них примітивно озброєних – більше третини.
Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників.
Голий оповів, що звечора послав зв'язкових до кількох ватажків, які йому не підлягають, щоб вони вели свої відділи на з'єднання.
Пополудні до Мошнів увійшов великий повстанчий відділ. Привів його галичанин, колишній старшина австрійської армії, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю. Він і був його організатором та отаманом.
Вигляд козацтва був такий, що навіть похмурий Чорнота посміхнувся.
Сам отаман, котрий їхав верхи попереду, був одягнений в австрійський однострій з австрійськими хрестами і медалями на грудях. Було дивно, як він те все зберіг. Замість шаблі мав австрійський багнет. У руках – солідний кийок. Вимахував ним, як булавою.
Відділ ішов досить струнко, зі старшинами і підстаршинами на визначених місцях. Принцип формування сотень і чот був оригінальний: окремо йшли босі, окремо взуті, окремо одягнені в білі полотняні штани, осібно в крамних3 штанях; був відділ повстанців у солом'яних капелюхах, у кашкетах, у баранячих шапках, одна чота з рушницями, друга з косами, третя знову з рушницями, наступна зі штилями і т. д.
Прибувши на місце, отаман-"австрієць" відважив кілька буків парубкові-повстанцеві за невиконання якогось наказу. Придивляюся до цієї, такої незвичайної в повстанчих частинах, екзекуції. Товариші покараного доброзичливо жартували на його адресу і, як видно, визнавали за своїм отаманом правду і право карати.
До вечора в район нашого розташування прибуло ще кілька повстанчих загонів.
Наступного дня у будинку диякона зібралася нарада отаманів і старшин, яких вони вважали за потрібне взяти із собою. Від Холодноярської бригади були Деркач, Петренко, Мамай, Кваша, Грицаєнко, Отаманенко, Чорнота і я.
Перш за все взялися за підрахунок. Виявилося, що кількість повстанців, які зійшлися в околицях Мошнів, досягла поважної цифри у тридцять тисяч чоловік, до того ж місцеві отамани в один голос запевняли, що можуть свої відділи збільшити. Отамани окремих загонів охоче згодилися підпорядкуватися штабові нашої групи. Природно постало питання: для чого ми зібралися і що маємо робити далі?
Ми вже знали, що червоний фронт на заході прорвано і поляки та українська армія успішно наступають. Під час наради прибув із Черкас наш холодноярський старшина-розвідник і повідомив, що большевики стягають за Канів частини для оборони Києва від повстанців. Червоні формування отримали наказ негайно вирушити туди. Частини, які досі концентрувалися в Черкасах, поспішно вирушили вгору по Дніпру. В Черкасах залишилася лише мінімальна кількість. Всі комуністи, комсомольці й охочі з позапартійних жидів дістали зброю і зосередились у касарнях й установах. Військове та залізничне майно вивозять на лівий берег Дніпра. Установи вже приготувалися до евакуації.
Холодноярець розмовляв із червоноармійцями різних частин. Настрій у них пригнічений, подекуди просто панічний. Серед червоноармійців кружляють чутки, що на "польський" фронт прибула величезна французька армія з газами і "лучамі смєрті", з якою Червоній армії годі сперечатися. Казали, що в Москві проти большевиків повстали робітники всіх заводів і фабрик, що в Одесі висадився англійський десант, а по всій Україні палахкотять повстання. Один із солдатів (наш розвідник видавав себе за червоноармійця) шепнув йому, що Ленін і Троцький, захопивши досить золота, драпонули аеропланом за кордон. У Червоній армії – "епідемія дезертирства", попри наказ розстрілювати втікачів на місці...
Коли розвідник закінчив доповідь, зібрання задоволено загуло.
Раптом піднявся Чорний Ворон і попросив слова. В його постаті була цікава особливість. Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і не-рухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували "ліниві" рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою.
Ворон повільно оглянув отаманів.
– Ну, що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. По дорозі ж усюди повстанці... Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних – невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Куди не повернуться – в запіллі повстанці. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
– Це неможливо!.. Не вдасться! Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! – залунали голоси.
– Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ зайняв? Та коли б і не вдалося визволити Київ – нічого не втратимо. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо. А по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінемо...
– А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?
– Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду – тільки й страху.
– Поки ми такий гак під Київ зробимо, нас оточать і розіб'ють.
Піднявся Чорнота.
– Боїтеся гака робити? Тоді йдемо навпростець до фронту. На місці крутитися – яка з цього користь? Зрештою, скажіть мені, панове, якого чорта нас отут тридцять тисяч зібралося?! Черкаські бори і без нас стоятимуть. Сам Бог посилає нам годину, коли можемо щось зробити для України. А ми тупцюємо на місці та балакаємо. Ще раз кажу – йдемо до фронту! Не гаючи дорогоцінного часу, рушаймо назустріч нашому урядові та війську. Розвернемо ворогові запілля. Поки дійдемо, буде нас вдвоє, може, і втричі більше.
Слово попросив командир 1-го полку Степової дивізії1.
– Я, панове отамани і старшини, не проти того, щоб йти до свого війська. Але... наші херсонці й так уже нарікають, що далеко завели їх... На марш до фронту навряд чи погодяться.
Серед холодноярців теж було чимало таких, що не мали охоти відходити далеко від своїх хат. Та я знав, що в разі рішення йти до фронту, ніхто із них не посмів би сказати, що не хоче.
Місцеві отамани з повагою поглядали на Блакитного, Деркача, Голого... Чекали, що скажуть вони. Голий, порадившись зі своїми сусідами, сказав, що він і підвладні йому отамани цілком схвалюють план іти на з'єднання з українською армією, щоб підсилити її, але... його повстанці далі Черкаського повіту не підуть. Отаман-галичанин зірвався і, почервонівши від гніву, вдарив кулаком по столу.
– Як то не підуть?! Що то є – не підуть?! України хоче – а з повіту не піде? Прецінь2 то є військо! Як я кажу, щоб йшов, то мусить іти, бо шляк його трафить!
Більшість присутніх на цей вибух "австрійця" засяяли посмішками.
Та ватажок мав рацію: селянин, беручи до рук рушницю чи косу, хотів бути військом. І коли в нього вселялася віра в справу, коли він вірив у зорю свого отамана, коли той не мітингував і не питав, чого хто хоче, лише авторитетно і певно наказував, повстанець йшов за ним і ставав ідеальним вояком.
Я подумав: Богдан Хмельницький навряд чи питав своїх повстанців, чи вони хочуть іти на захід, чи бажають вертатися до своїх сіл...
Кость Блакитний, порадившись кілька хвилин із Деркачем, підсумував:
– Панове старшини! Фронтові ми багато не допоможемо. Зрештою, він і не потребує нашої допомоги. Большевицькі армії відступають, і стримати наступ українського війська і поляків навряд чи вдасться. Ми зробимо більше діло, як зачекаємо тут, у вигідній для оборони місцевості, поки фронт докотиться до Дніпра. Коли червоні відступатимуть на переправи у Черкасах, ми відріжемо шляхи відступу. Переправи у Крюкові – Кременчуці теж можемо відрізати, а до Києва й Катеринослава далеко – тож цілий відтинок червоного фронту буде знищено. А поки візьмемося нищити ворожі частини, які ворог тримає в запіллі, і чекатимемо наближення фронту.
– А що, пане отамане, як фронт не наблизиться, а віддалиться? – відізвався Чорнота.
Блакитний розвів руками.
– Мій друже! Червона армія програла. У переможний наступ вона вже не перейде, хоч би тільки тому, що повстанці порядкують в її запіллі...
Піднявся Деркач.
– Панове старшини! – сказав він. – Марширувати на Київ чи до фронту без забезпечення небезпечно. Залишаючись біля Дніпра, у своїй місцевості, ми збережемо до критичного моменту свої сили і можемо відіграти значну роль. Я поділяю погляди пана отамана Блакитного і схвалюю його план.
Більшість теж підтримала і схвалила рішення.
Нарада закінчилася.
Правду кажучи, по промові Блакитного я сам у душі погодився з ним. Бажання стати скоріше під прапори рідного війська – це добре. Але стягнути до Дніпра повстанчі сили, замкнути розбиту Червону армію на Правобережжі, забрати у неї для українського війська величезну кількість коней і зброї – це двічі добре.
Хто ж міг передбачити, що поляки замиряться на половині дороги до цілковитого розбиття большевизму?
Гості виходили надвір, дискутуючи. Чорний Ворон, що залишився у штабі, не поступався і боронив перед Блакитним і Деркачем план захоплення Києва. Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.
– Що вам так Київ у голову засів? – розводив він руками. – Київ поляки і без нас займуть. Наша армія – на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання – допомогти в першу чергу своєму війську.
Ворон таємничо усміхнувся.
– Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив Київ перед самим їхнім носом.
Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у "філософський настрій".
– Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, – було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і "степовий бандит", а на "міжнародних чемностях" розуміється... Погоджуся, щоб не йти до фронту, лише не пускати "товаріщів" утікати через Дніпро. Але ж Київ... Хоч би тільки тому, що, як наближення фронту відтягнеться ще на місяць, ми, стоячи на місці, розтопимося. Черкасці розбредуться по хатах, як не буде з ким битися. Степовики, позбавлені справ, згадуватимуть свої хати. Половина їх – боса. Наближаються холоди, а взутися можна, тільки захоплюючи міста...
Розмову перервала чорнява дияконівна, що просила до чаю.

1 Командиром 1-го (кінного) полку Степової дивізії був Лютий (Черевик) Ялисей Степанович (примітка упорядника).

2 Прецінь – адже, все-таки (примітка упорядника).

3 Крамний – придбаний у крамниці, зазвичай фабричного виробництва (примітка упорядника).

Віщий сон отамана Деркача

Вранці ми стояли гуртом біля штабу бригади і розмовляли. Широка вулиця була заповнена повстанцями різних відділів, що знайомилися між собою, співали.
Іван Деркач був сумний.
– Чого журишся, отамане? – запитав Чорнота. – Може, нездоровиться?
Деркач відповів не відразу.
– Не виспався. Приснилася така дурниця, що вже потім не міг заснути. Та й якесь передчуття недобре. Щоб часом "товаріщі" несподівано не напали. Піду до Блакитного, запитаю, що нового.
– А що снилося?
– Кажу – дурниця. Приснилося, що в нас у штабі сиділи чекісти і судили мене. Засудили до розстрілу. А на мені – зброя, через вікна бачу, як ви всі ходите під хатою, а мене в'яжуть і ведуть надвір розстрілювати. Ведуть поміж холодноярцями, я кричу, щоб рятували, кличу по імені тебе, Юрка, Отаманенка – а ви наче нічого й не бачите. На цьому прокинувся. Потім знову задрімав. Аж чую, хтось лежить коло мене. І так виразно чую дотик, обіймає мене. Хто це? Запалюю сірник, а це покійний отаман Василь Чучупака. Дивиться на мене, а очі повні сліз... І такий на мене страх напав, що вже прокинувся, а ще зубами дзеленчав. Воно, звичайно, дурниця, а з голови викинути не можу. Серце все чогось ниє.
Андрій уважно глянув отаманові в обличчя.
– Щоб часом, Іване, не попереджував тебе покійний отаман. Як буде сьогодні-завтра бій, мусиш стерегтися. Знаєш що... Будеш не там, де тобі захочеться, а там, де я тобі пораджу. Добре? Часом і смерть можна обдурити...
Деркач засміявся і махнув рукою.
– Здається, Андрію, ми обидва бабами-ворожками стаємо. Піду до степовиків.
Заклавши руки за спину, пішов уздовж вулиці. Ми з Чорнотою залишилися. Обговорюючи випадки снів і передчуттів, поглядали йому вслід. Ледве отаман порівнявся з першою групою повстанців, як від неї відділився хлопець і підійшов до нього, неначе хотів щось запитати. Раптом отаман подався назад і вхопився за кобуру з револьвером. А хлопець махнув рукою, і біля ніг Деркача вибухнула граната. Обидва впали на землю. Розлігся крик пораненого. Отаман лежав навзнак, блідий. Одяг його був у крові.
Хлопець у скривавленій вишиванці за хвилину розкрив очі й ослабленою рукою потягнувся за револьвером. Чоботом вибиваю з рук зброю.
– Ти хто такий?!
– Я – комсомолець-чекіст! Смерть петлюрівським бандитам! Хай живе Третій інтернаціонал!
– Ти знаєш, кого ти вбив?
Хлопець усміхнувся і глянув у бік Деркача.
– А вбив?! Правда вбив? Я – Деркача не знаю?! Я всіх вас, бандитів, знаю! Я сам Чучупаку Петра у Черкасах шльопнув у підвалі...
– Таж це нашого медведівського Хаїма-різника син! – скрикнув літній медведівчанин, що стояв поблизу.
Хлопець зовсім не був схожий на жида, розмовляв українською мовою. Коли говорив, із горла булькала кров.
– Хто тебе послав?
– Мене послала ЧК, щоб я його шльопнув. Хай живе...
Медведівчанин несподівано підскочив і ударом приклада розтрощив комсомольцю голову. Отаманенко, скипівши, вхопився за дядькову рушницю, але Чорнота поклав на його руку свою.
– Покинь.
– Так що ж він, дурень! Треба було ж допитати...
– Нічого б не довідався, міцне духом жиденя було.
Отаманом зайнялися фельдшер і Грицаєнко.
Граната вибухнула дуже близько, і тому відламки не потрапили в груди чи голову. Деркачу пробило живіт і покалічило ноги. Коли привели до тями, він намагався усміхатися і жартувати, перемагаючи біль.
За декілька хвилин прибіг лікар Степової дивізії. Зробив перев'язку.
– Треба оперувати, витягнути з живота відламок, а нема ні наркозу, ні хірургічних інструментів, – сказав він.
Послали за місцевим лікарем.
Вістовий повернувся з короткою відповіддю:
– Медикаментів та операційних матеріалів немає, хірургічні ножі забрали весною червоноармійці проходящої частини – бо ними добре болото з чобіт обшкрябувати.
Лікар заспокоює, каже, якщо уламок не забруднений, то поранений може вижити і без операції...
Командування бригадою Деркач передав курінному Петренкові.
У наступні дні й ночі рухаємося у напрямку Канева. Шукаємо ворога. Але червоні уникали найменшої сутички. Вся місцевість над Дніпром між Чигирином і Каневом була в наших руках. Складалося враження, що з большевиками вже покінчено.
І войовничий запал у повстанців падав. Поширювалися демобілізаційні настрої: як нема з ким битися, треба йти додому, там робота чекає...
Жовтень приніс заморозки, і багато повстанців нудьгувало за чобітьми.
За півтора тижні після мошнянської наради ватажки зібралися в Межиріччі над Россю. Цього разу вже всі погодилися, що повстанцям треба дати роботу. Кость Блакитний запропонував зайняти Корсунь, де були значні червоні частини.
– Переходячи залізницю, – казав він, – знищимо відтинок, забезпечимо собі запілля з боку Фастова, а тоді рушимо на Цвіткове і захопимо цей важливий залізничний вузол.
Вибухового матеріалу, щоб висадити в повітря кілька мостів і водокачок, ми мали досить. Але під час обговорення плану само собою постало питання Черкас.
Це місто залишалося червоним півостровом серед охопленої повстанням місцевості. У Черкасах перехрещувалися ворожі шляхи – сполучення Дніпром і залізницею, що з'єднувала лівий берег із правим. Якщо ми залишимо Черкаси в спокої, ворог швидше підвезе військо, ніж із Фастова. Тож спочатку вирішено "ліквідувати" Черкаси і висадити в повітря мости на Дніпрі.
Наступного ранку повстанське об'єднання вирушило. Йшли трактом, що вів із Катеринослава через Черкаси до Києва.
Чорний Ворон – в авангарді, за ним – Холодноярська бригада. Вибравшись із довжелезної долини нагору, оглядаємо з Петренком повстанче військо, що кількакілометровим вужем вилося шляхом внизу. Між частинами, озброєними рушницями, виблискували на сонці "косарі" – відділи, озброєні косами. Так, напевно, виглядав на початку похід Богдана Хмельницького. То була сила... Непевна, хитка, але й страшна сила в певних і нехитких руках вождя, що вірив у самого себе і накинув цю віру підвладним...

Напад на Черкаси планували здійснити вночі. Щоб у темноті пізнавати своїх, Блакитний наказав перев'язати ліву руку солом'яним перевеслом.
Мета походу, звичайно, не оголошувалася. А до Дніпра вирушив зв'язковий, щоб, переправившись човном, передати отаманові Чорному, аби той, як встигне, напав вночі на мости з полтавського берега і відрізав червоним шлях відступу.
Надвечір, коли повстанське об'єднання стало на відпочинок, прибули до Степової дивізії зв'язкові з Херсонщини, які вже кілька днів розшукували степовиків. Вони принесли звістку, що червоні палять і грабують села, з яких дивізія вийшла, розстрілюють родини повстанців.
Степовики замітингували і поставили Блакитному вимогу, щоб негайно вів їх рятувати родини. Переконати козацтво залишитися Блакитний не зміг. Тож прислав до нашого штабу начальника контррозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обов'язки командира об'єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину.
З Житкевичем прийшла якась молода дівчина у селянському вбранні. Під час нашої розмови вона стояла осторонь.
Житкевич показав на неї очима.
– Ця панночка хоче залишитися з вами і піти до Холодного Яру. Дуже добра розвідниця.
– А хто вона? Звідкіль?
– Сказала, що називається Ольга Кравченко. А звідкіля родом, хто батьки, я й не питав. Могла ж правди і не сказати...
Повстанче підпілля мало свої неписані правила етики. Розпитувати когось про місце народження, справжнє прізвище, родинні зв'язки не належало до доброго тону. Ця інформація цікава для чекістів, що любили мститися на родинах своїх противників, якщо тих не можна було зловити. Оскільки ніхто з нас не був впевненим, що, потрапивши у ЧК, витримає тортури, то краще взагалі не знати цих таємниць.
– Однак, – продовжував Житкевич, – можете бути певні: дівчина ідейна й вірна. Ми вже перевірили її. Не хочеться розлучатися з нею. Такої розвідниці у мене вже не буде. Але не можу суперечити її волі. Хоче до Холодного Яру, бо каже, що степовики, повернувшись до своєї місцевості, розбредуться по хатах. Може, й має рацію. Хотіла піти із загоном Ворона, так там якийсь дурень із коханням її переслідує. Не зносить вона цього. І вам раджу поводитися з нею як із бойовим товаришем, недобачаючи в ній жінки. Тоді все буде добре. Посилати можете й у пекло по вуглики – принесе...
На знак Житкевича Ольга Кравченко підійшла до нас. Вона була дуже гарна. Наївно-дитяче обличчя водночас випромінювало якусь рішучість. Їй дали місце на одній із тачанок. Візникові – немолодому мельничанинові – доручили турбуватися нею.
Степовики дійшли з нами до села Руська Поляна. Попрощавшись, вони рушили в обхід Черкас на Чигирин. Чорний Ворон сердечно обняв нас, особливо – Чорноту, з яким міцно заприятелював.
– Ку... куди ж ти тепер? – запитав знервований подіями Андрій.
Ворон махнув рукою.
– У білий світ... Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі. Той чорноліський ведмідь Хмара – мудріший, ніж я думав, коли він відмовився до об'єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А якби відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досі б могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись! Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там – бувайте здорові! Мої хлопці про хати давно забули. Щодня п'ятдесят-сімдесят верст, а треба – то й сто махну... Над морем побуваю, під фронт загляну, може, й до Холодного Яру коли заверну...
Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і вершників пірнули в темряву.

Голий у Черкасах

У Руській Поляні ми розділилися: Голий із частиною черкасців пішов у обхід Черкас. Інша частина його козаків мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою.
Червоні вже знали про наше наближення. Про це розповів нам розвідник, що вернувся із Черкас. А з Канева прийшла підмога москалям – чотири пароплави піхоти. Один батальйон прибув із Полтавщини. Всі жиди-чоловіки, до старих пейсачів включно, одержали рушниці й, калатаючи зубами від страху, стали в лави "оборонців міста". На станції – панцирний потяг, на Дніпрі – два бронеплави.
Лише перед світанком ми вийшли на узлісся, звідки було вже видно вогні міста. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, атакувати всіма силами одночасно, підставляючи густі лави під кулемети, не було сенсу.
Пропустивши наперед лави черкасців, йдемо позаду. Черкасців у тем-ноті не видно. Вогні все яснішають. Раптом – кілька пострілів, а за ними – рясний вогонь із рушниць і кулеметів. Над рівниною розляглося "Сла-а-а-ва-а!" повстанської лави. Це черкасці пішли в атаку. Може, їм вдалося б відразу збити ворога з позицій, та на залізниці блиснула заграва з бронепотяга, який, увірвавшись повним ходом на одну лінію з повстанчою лавою, почав кропити з кількох кулеметів і мітральєзи "Гочкіса". З Дніпра одізвалися гармати бронеплавів. Стрільна вибухали між нами і черкасцями. Блиснуло кілька високих розривів шрапнелі. Червона залога Черкас огризалася міцніше, ніж ми сподівалися.
Я був переконаний, що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.
Ситуація ставала загрозливою. Як розвидниться, бронепотяг вогнем із флангів, а то і з тилу, накоїть немало шкоди.
Посилювався і рушничний та кулеметний вогонь із міста. Очевидно, на цей відтинок прибули нові червоні частини.
Петренко послав до отамана-"австріяки", який командував лавою черкаських повстанців, зв'язкового. Петренко радив їм утриматися від наступу, лише дражнити ворога. Червоні, думаючи, що напад ведеться тільки звідси, стягнуть сюди всі сили. Тим часом Голий увірветься з протилежного боку.
Потім отаман покликав Левадного.
– Поки розвидниться, треба відігнати бронепотяг під місто і висадити в повітря якийсь місток.
– Якщо стріляти звідціля з міномета, та ще й у темряві, то не влучиш. Візьму хлопців із мінометом і підійду ближче. Може, вдасться в бік хоч одну міну всадити.
Взявши трьох хлопців із мінометом і мінами, Левадний пішов до бронепотяга. За ним рушили Соловій та ще два козаки. Кожний ніс десятифунтову пачку тротилу.
За чверть години в чолі бронепотяга вибухнула міна. Левадний підліз прямо по колії. Бронепотяг дав задній хід. Поруч вибухнула ще одна міна. Панцерник відсунувся ще трохи, продовжуюючи обстріл повстанців.
Раптом позаду ворожих позицій у самому місті розляглася стрілянина і пролунали вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!
Бронепотяг хвилинку стояв, наче прислухаючись. Потім на всіх парах чкурнув до Черкас. Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав, що стихійно рушили на ворожі позиції. Ще кілька хвилин татакали з-під міста кулемети і розсипалися гарячкові рушничні стріли. Потім стихли. Крики черкасців вливалися вже у передмістя.
Повільно рушаємо до Черкас. Вогники гарматних розривів на вільних уже від повстанців приміських полях густішають. До гармат із бронеплавів приєдналися гармати бронепотяга. Наближаємося до місць, куди падали стрільна. Петренко, що їхав поруч мене, стримав коня.
– Чи ми часу не маємо?! Підождемо, поки їм обридне без пуття стріляти. Спинити лави! Курінного 2-го куреня до мене!
По лавах побігла коротка команда.
– Пане осавуле! – крикнув Петренко до Отаманенка. – Пошліть зв'язкового до Чорноти, щоб їхав із кіннотою сюди.
У цей час на залізниці неподалік Черкас вибухнув стовп вогню і на мить освітив три постаті, що бігли до нас навпростець. То наші підривники висадили місток. Петренко, наче щось пригадавши, свиснув до Отаманенка, який виряджав до Чорноти вістового.
– Хай захоплять із собою тачанки з вибухівкою!.. Ідемо, Юрку, до Дніпра мости направляти. Ні? Ти на цьому письменний?
– Підпалювати? Чому б ні, доводилося... Та маємо ж піротехніка. Як закладе міну, то й підпалить сам.
– Так-так, тільки залізних мостів два. Соловію один можна подарувати. Того хлібом не годуй, лише давай мости "направляти".
Отаман обернувся у бік, звідкіля бігли підривники.
Біля коня Петренка замаячила постать курінного Мамая. За ним підійшов Василенко – тепер курінний 1-го куреня, оскільки Іван Петренко очолив бригаду. Осавул 1-го куреня мусив бути при курінному, але Василенко був переконаним піхотинцем і на коня сідати не хотів, а я – навпаки, то й виникла досить кумедна ситуація.
Отаман нахилився до Мамая:
– Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть гатити, підведете бригаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хтозна ще, як там скінчиться. Щоб черкасці не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться. Твій осавул, – обернувся він до Василенка, – поїде зі мною. Хай хтось зі старшин його заступить, як буде потреба.
Василенко тільки махнув рукою і зневажливо поплескав мого сірого по хряпах1.
Прибула кінна сотня та дві тачанки з піроксиліном і толом. Підійшов, задоволено посвистуючи, Соловій із товаришами.
Розтягнувшись, рушаємо до міста. Звідти ще лунала стрілянина, чулися поодинокі вибухи ручних гранат. Чорнота вів сотню через місця, де щойно вибухнули гарматні стрільна. На полі навколо – блиски розривів. Нарешті "довгоочікувана" граната, коротко завивши, тріснула посеред нашої колони. Почулося хропіння зляканих коней.
Андрій стримав коня і обернувся в сідлі.
– Багато втовкло?!
– Чижеві коня вбило, самого контузило, видно, бо лається і загикується! – відрапортував, підскочивши, чотовий 2-ї чоти.
– Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному: кулеметні тачанки – на боки! А ті з "балакухами" – п'ятдесят кроків від останньої двійки! Одна від другої – теж на п'ятдесят! Руша-а-ай! Як попаде у піроксилін, не одному коневі хвоста обірве... – кивнув Чорнота Петренку і рушив далі.
За Дніпром сіріло. Над Черкасами багряніла заграва пожеж. Спалахнула заграва і над Дніпром у напрямку моста. Одночасно звідтіля долинула приглушена віддаллю густа стрілянина. Ревіли пароплавні сирени. Гармати з бронеплавів замовкли. За хвилину вони стріляли вже в іншому напрямку.
Петренко, витягнувшись у сідлі, голосно ляснув язиком і пальцями – так він завжди висловлював своє задоволення.
– Чорний із полтавцями нижні мости підпалив! Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній – ґуд-бай, "товаріщі"! Усіх в Дніпро заженемо!
Під містом виїжджаємо на дорогу. Перші вершники зіскакують із коней і відтягають убік тіла двох повстанців. Один – із косою на держаку, рушницю іншого, мабуть, забрав товариш, що покинув держак від коси. Саму косу відв'язав і забрав – без коси господареві нелегко.
На вулицях попід плотами і стінами – трупи червоноармійців і жидівських ополченців. У декого голова відтята від тулуба – то робота "косарів". У передмістях, заселених українцями, – тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.
У центрі – ярмарок. Повстанці, п'яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави знову стріляли в наш бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла.
Горіло кілька жидівських хат і совєтських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Біля державних складів і магазинів ділили в мішки і пазухи воєнну здобич: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, цвяхи – все те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб, і чого не мало тепер, віддаючи хліб задарма большевикам. Біля будинку міліції – стрілянина. Там замкнулося кілька десятків червоних, що не встигли втекти. Роз'юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи досередини намочені в нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися, вбили і поранили кількох селян, але, напевно, були вже приглушені кинутими у вікна бомбами. З будинку долинали крики ранених.
По сусідству, за рогом будинку, юрба із задоволеними вигуками й реготом при світлі палаючого будинку спостерігає за якимось видовищем. Під'їжджаю. В колі глядачів кілька селян тримають за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з філософським спокоєм урочисто проводить "операцію": до розпоротого косою живота напихає гречки.
– Вполномочений із вупродкому, – пояснює мені один із глядачів, – черкаські хлопці показали, де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! А йому ж треба по довжності – развйорстку виповнити...
– Га! Як він до Млієва приїхав був із червоноармійцями развйорстку дерти, – одізвався інший глядач, – хіба таке вичудачував! І не підступай до нього – чистий тобі цар Миколай Третій. Я вас, каже, навчу, як савєтскую власть слухати! А тут, бач, під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші – все геть-чисто через вікно на подвір'я повикидав, – знайшли вже, як хату запалили... А збіжжя всякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...
Зрозуміла дика мстивість мирного й, по суті, доброго українського селянина... Але... що діється біля Дніпра? Де поділися червоні з Черкас?
Ніби у відповідь від Дніпра знову зататакали кулемети.
Уже розвиднялося – це, безперечно, на руку противникові. Ніхто з повстанців не знає, де Голий або "австріяка". Нарешті якийсь кіннотник сказав, що отаман на станції роздає повстанцям зброю і набої. Чорнота з півсотнею їде на розвідку до Дніпра, а ми з Петренком – шукати Голого.
Гармати почали жвавіше обстрілювати місто шрапнелями, а околиці – гранатами. До "концерту" приєдналася ще й гармата пароплава. По дорозі догнав нас отаман-"австріяк", що роздратовано вимахував своїм бучком.
– Прошу панів – всратися в таку войну!.. Півтисячки з мого реґіменту1 за містом у розстрільній лежить під канонами2, а кілька тисяч гунцвотів3, прошу вас, у місті сіль та сірники фасує!..
За хвилину налетів чвалом Голий, що гнав зі станції до міста. Завертаємо назад, обговорюючи по дорозі ситуацію.
Червоні відступили до мостів під прикриття бронеплавів. Бронепотяг, що бився з нами, стоїть на мості. На верхньому мості теж стоїть панцерник, що підійшов із Золотоноші. Червоні, видно, боронитимуть мости за всяку ціну, а без гармат бронеплавам і панцерникам небагато до серця промовиш. На станції – два вагони гарматних набоїв – та що з ними робити! Гармати поїхали зі степовиками, без запасу набоїв, "боронити хати"... Будь вони тут – можна б за мости з червоними поторгуватися.
На світанку Чорний напав на мости з полтавського берега. Збив охорону і, наклавши під дерев'яний міст околотів, підпалив його. Та бронеплави гарматним і кулеметним вогнем відігнали повстанців, а вогонь погасили брандспойтами.
Петренко пропонує Голому виходити з Черкас і, перервавши в кількох місцях залізницю, йти, як і планувалося, на Цвіткове.
Голий замахав руками.
– Неможливо! Степовики пішли. Гармат нема. А до того – кожен із моїх повстанців у Черкасах щось "завоював" і хоче додому жінці занести. Вертайтеся з нами. Пізніше, може, якось виберемось.
"Австріяка" вдарив руками в поли.
– О, прошу! Шляк трафить із таким військом! Та мої такі самі, а дам приказ – і підуть!
Кажу тихо Петренкові, що можемо йти на Цвіткове і без Голого, але Петренка теж якась муха вкусила.
– Як ви додому, то й ми додому. Тільки як будуть вас із домів викурювати, не присилайте, щоб рятували.
За містом розгорялася стрілянина. "Австріяк" помчав до свого відділу повідомити, що Голий зараз вишле "на фронт" підкріплення.
Зустрічаємо Чорноту, котрий уже шукав нас. Мав одного пораненого.
Червоні розпочали наступ. Бронепотяг посувається до міста. Треба подумати про бригаду, що була поблизу залізниці.

Прощаючись із Петренком, Голий по-учнівськи виправдовується:
– Розумієте... У вас як би регулярна частина. А тут – сіра кобила хліборобська: хоче – везе, хоче – не везе...
Петренко стягнув повіддя.
– Винесіться-но скоріше з Черкас, бо як панцерники обійдуть місто з обох боків, а піхота попре від Дніпра, то наберете як бідний у торбу. Буде більше м'яса, ніж сірників та солі...
Зібравши бригаду, переходимо залізницю і Побережжям беремо курс на Холодний Яр.

У медведівській лікарні лікар, оглянувши пораненого отамана Деркача, не знав, що й казати.
– Операція необхідна. Треба вилучити уламок, а можливо, й позашивати ушкоджені органи. Я не хірург, та й приладь відповідних немає. Треба відправити до міста.
Лікар знав, що означає "відправити до міста". Ми зрозуміли: стан отамана вкрай тяжкий. Обговорюємо з Чорнотою, Семеном Чучупакою та братом отамана, що робити. Перебравши всі наші можливості, зупиняємося на двох: Київ або Єлисаветград. Останній – ближче, а це багато важить, бо завезти можна лише підводою. До того ж непрямою дорогою. Відтак вийде сотня верст!
Лікарні в містах усі стали державними, та через своїх людей якось би влаштували. Двоє мусять супроводжувати. Прощаємося сердечно, не знаючи, чи побачимося.
Увечері молодший Деркач, один із бурлак і козак-мельничанин за візника виїхали з пораненим у небезпечну дорогу. Ми зробили їм фальшиві посвідки, що вони є членами жаботинського комнезаму (від якого залишилася лише печатка в "архіві" Холодного Яру) і що везуть до лікарні голову комнезаму, пораненого під час нападу "бандитів" з Холодного Яру. Показувати ту посвідку представникам влади можна хіба за п'ятдесят верст від Медведівки. Неподалік Холодного Яру за документи мали служити револьвери й гранати. Могли згодитися вони і в самому Єлисаветграді... Інструкція була зрозуміла кожному без слів: у випадку чого – добити отамана і самим живими в руки не датися.

____________________________
1 Хряпи (храпи) – перенісся у тварин (примітка упорядника).
______________________________
2 Полк найманого війська (примітка упорядника).
3 Канон – гармати, тут: під – гарматним вогнем (примітка упорядника).
4 Собачий син, шельма (примітка упорядника).

Замирення наших ворогів

Перевтомлена маршем Холодноярська бригада відпочивала у Мельниках. Наступного дня пополудні прибув до нашого штабу роз'їзд Чорноліського полку Пилипа Хмари: підстаршина і сім козаків на запінених конях. Чорноліський полковник закликав рятувати Степову дивізію.
Що ми почули?
Блакитний, довідавшись, що дорогу на Олександрію загородила кіннота і піхота, змінив напрямок і повів степовиків праворуч, за залізницю, щоб обійти Знам'янку. Але зіткнувся там із ще однією дивізією будьонівців і прислав до Хмари зв'язкового із повідомленням, щоб чорноліський полковник відтягнув увагу ворожої кавалерії.
Чорнолісці вже пішли в той район. Козаки Хмари проведуть нас, бо знають, де їхній загін може бути.
Але які будьонівці?! Де вони тут взялися?!
Начальник роз'їзду розвів руками.
– Вже кілька днів проходять ген поза залізницею та їдуть потягами. Підловили ми на хуторі їхніх фуражирів. Кажуть, що йдуть із польського фронту на врангелівський. Про замирення з поляками москалі не знали – видно, вислали їх ще під час переговорів.
Переглядаємося, не вірячи власним вухам.
– Яке замирення?! Кого?! З ким?!
– Ну та поляків із большевиками. Ось вже і в газетах є...
Начальник роз'їзду витягнув із кишені й подав зім'яте число "Красной звезды".
Із хвилюванням ковтаємо рядки.
Офіційне повідомлення про перемир'я.
Напрямок статей і закликів – "помиритися з поляками, щоб розбити Врангеля й Петлюру"!..
Ще важче, ніж тоді в Чигирині, притиснув тягар думки: що ж далі?!
Ворог розв'язує собі руки. Сама українська армія не в силах перемогти. Що буде з нею?
Що буде з нами?
Чорнота, переглянувши газету, іронічно-гірко посміхнувся.
– Шкода, що орди татарської нема. Можна було б ще одного старого союзника випробувати. Та балакати будемо, як буде час. Чекаємо, отамане, твого слова.
Петренко "обтрусився" із задуми.
– Збирати сотні. Харчів багато не набирати – підемо налегко...
Збірка і вимарш зайняли півгодини. Як стемніло, бригада переходила вже залізницею за Соснівкою. Половина кінноти була в роз'їздах, промацуючи шлях.

Трагедія під Розумівкою

Їдемо з Петренком, Чорнотою та Отаманенком. Сходимося на думці: наш марш доцільний лише у випадку, якщо степовики вступили з будьонівцями в затяжний бій на місці й вистояли до ночі або як завернули назад до Холодного Яру. Бо як пішли далі в степ – уже не наздоженеш.
Вночі відшукуємо Чорноліський полк на хуторах у Розумівському лісі. Хмара зустрів нас урочисто-понурий.
– Степовиків рятувати? Спізнилися... Врятовані вже, хоч і дорогою ціною...
Сівши за столом у хатині, Хмара почав розповідати.
Коли Степова дивізія перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.
Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе увагу близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік...
Як тільки прибув зв'язковий від Блакитного, Хмара поспішив услід за степовиками і, переконавшись, що вони щасливо пройшли далі в степ, повернув назад. По дорозі зустрівся з полком будьонівців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його ударами Хмара декілька годин маневрував, аж поки сховався в Розумівські ліси. Ввечері прийшов на цей хутір. Застав тут п'ять будьонівців – кубанських козаків, які втекли, щоб приєднатися до партизанів. Розповіли, що саме їхня дивізія розгромила повстанців у Лебедівському лісі.
Сьогодні мала бій із якимсь відважним партизанським загоном. Хмара здогадався з оповіді, що був це загін Чорного Ворона. Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.
Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.
Забравши своїх поранених й покинувши вбитих, будьонівці пішли далі – поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ.
На світанку їдемо оглядати місце бою. А поки нараджуємося, що робити далі.
Місцевість на південний захід стала широким шляхом, яким пересувалися червоні частини. Мусимо нападати на них, хоч і допомагатимемо цим іншому ворогові. Треба розіслати розвідників, щоб простежувати пересування частин. Хотілося й знати, яким духом віє від червоних, що йдуть із того фронту, де б'ється наша надія – наша армія.
Хмара висилає своїх звідунів окремо. Закликаємо з Чорнотою трьох хлопців і дві дівчини до іншої хати, випросивши з неї господарів. Розкладаємо на скрині мапу.
– Треба розвідати боєздатність червоних частин, які з'являться на шляху між Шполою і Єлисаветградом, з'ясувати напрямок, яким вони йдуть, і місце, де можуть зупинитися на ніч. Нас знайдете в селах попід лісом, а вдень – у лісі.
Визначаємо зв'язкові пункти і напрямок кожного розвідника. Відповідні документи мав кожний. Ми не переймалися, що розвідники отримували завдання і вирушали одночасно. Цих людей ми добре знали, крім Олі, що перейшла до нас від степовиків, але вона мала рекомендацію Житкевича. Кожний із розвідників знав, що в разі "всипки" мусить вмерти. Кожен усвідомлював, що, коли б і зрадив, потрапивши до рук ворога, це його не врятує.
Щоб вивідати настрій частин і добути безпосередню інформацію про фронт, раджу хлопцям вступати добровольцями до червоного війська на два-три дні і, вивідавши що треба, тікати.
Оля іронічно посміхнулася:
– Небагато довідаються. Це завдання я беру на себе. Відвідаю якийсь штаб, погощу там добу...
– Це не так легко. Штабівці обережні...
– О, не журіться – робота для мене знайома.
Неначе згадавши щось, дівчина несподівано зловіще і зловтішно всміхнулася... Взявши десяток козаків, відпроваджуємо розвідників за ліс. Оля направлялася до Новомиргорода, через який ішли червоні частини. Пославши наперед двох козаків, щоб поглянули, чи нема випадково під лісом будьонівців, іду з Ольгою в потрібному напрямку, обговорюючи справу. Вона була спокійна, наче йшла на прогулянку. Питаю, як уявляє собі гостину в большевицькому штабі.
Засміялася.
– Я, бачите, "дружина червоного командира, що пішов із таким же полком на петлюрівський фронт і не дає про себе знати". Хіба ж не маю права попитати "за своїм коханим – захисником совєтської власті"?! Може, хто знає, що з тим полком і де він, бо хочу відшукати і стати добровольцем поруч із чоловіком. Ну, а з такою справою куди ж звертатися, як не до якогось штабу?! Та це не все. Ваш брат, особливо військовий, – свиня! Вибачте за вираз, пане осавуле! В кожному штабі знаходиться не один охочий потішити солом'яну вдовичку і хоч на якийсь час замінити їй чоловіка. І погостять гарненько, і підночувати запросять... – Засміялася знову з тією ж зловіщою ноткою: – Ваш брат швидко коло спіднички розкисає і язика розв'язує...
Стало якось неприємно від того, що вона так "просто" ставить справу. Не хотілося вірити, що ця серйозна дівчина, що лякалася найменшої інтимності своїх товаришів, що вимагала, щоб у ній не бачили жінку, так легко може "підночувати" з ворогами.
На краю лісу Оля витягла з-за пазухи своєї свитки "Браунінг", продула замок і, вийнявши з магазина набої, дбайливо перетерла їх хусткою. Те саме зробила з двома запасними коробками. Кажу їй, що краще б не брати із собою зброї, бо на випадок арешту, від якого ще можна викрутитися, револьвер викликаче підозру.
– О ні! Я без "товариша" ані руш! Це пам'ятка "від мого коханого червоного командира". Подарував мені... як прощалася з ним.
Засміялася дивним сміхом – з домішкою болючої іронії. Напрошувалася думка, що за жартами ховається якась гірка правда.
Набивши револьвер, сховала за пазуху.
– Ну, бувайте! Я ще з хлопцями попрощаюся.
Розпитала кубанців, де закінчився бій.
– Знаю той гайок – колись літом, вертаючись із розвідки, мріяла у ньому.
– Не боїтеся йти вночі самі між трупи?
– Чого?! – здивувалася вона і стиснула мені плече. – Ви ж бачили Ворона і його хлопців?! Вони не могли інакше загинути. Чи ж не варто відшукати мертвого Ворона і гаряче поцілувати його?! Не варто поклонитися їхнім тілам і тіням, запозичити у них духу і віри? Бувайте! За мене не турбуйтеся – я зроблю все і вернуся.
Проводжаю поглядом струнку постать, яка злилася з ніччю. Уявляю собі її між сотнями ворожих і рідних тіл, саму, що вглядається у темряві в порубані обличчя, і поза шкірою у мене пробігає мороз...

Холодноярська бригада, як і чорнолісці, доночувала в лісі при вогнищах. За шляхами стежили роз'їзди. Як засіріло, наш штаб із кінною сотнею та Чорноліський полк Хмари (двісті двадцять шабель) їдемо відвідати Чорного Ворона.
Помандрували навпростець. Попереду – Петренко, Хмара, Чорнота і я. З нами літній кубанець, підхорунжий Таманського полку, палкий прихильник кубанських самостійників Рябовола та Кулабухова; служив у Добровольчій армії, потім потрапив до червоних. Інші були молоді козаки з його ж станиці. Порозмовлявши, Хмара залишив їх у себе зі зброєю на конях.
Ще здалеку помітили на полях навколо ліска темні плями.
– Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там?! Не візьмеш! Підпустять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під'їхала... Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволота жидівська в козацькі полки... дали волю на фронті і – "дайош Варшаву"! Кожний козак патріотом свого полку став. А тут – жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз'їзді був. Дивлюся здалека – і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки... Боже милий! – думаю, – за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: “Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані...”
Під'їжджаємо. Ось перші трупи будьонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.
Кубанець оглядає трупи:
– Донці та калмики... Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував.
Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!
Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.
Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя1, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.
За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором'язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.
У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями – "товаріщі" потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин – батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, – лежав по другий бік тачанки. Осторонь – знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні – рана від кулі, над нею у шкірі – чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за кущем застогнав. Всі здригнулися.
– Ранений?!
– Кінь, – буркнув Чорнота.
Об'їжджаю кущі. Біля партизана, якому бракувало півголови, лежав доброї породи кінь зі зламаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно пораненого коня, що плаче зовсім по-людськи, як хвора дитина. Зістрибую на землю і витягую "Кольт".
Не маю сумнівів, що шляхетна тварина зрозуміла мій намір. Очі дивилися на мене з глибоким сумом і покорою долі. Стиснувши серце, стріляю і, не озираючись, повертаюся до свого сірого, що нервово здригнувся.
Витерши рукавом очі, заскакую в сідло.
З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща

______________________________
1 Чорний Ворон (Микола Скляр) походив із м. Жовті Води (примітка упорядника).

Здобутки і втрати

Хмара поскакав до Розумівки закликати селян поховати воронівців. Ми ж поїхали до своєї бригади.
Підкріпившись хлібом і салом та погодувавши коней, разом із Чорноліським полком вирушаємо лісовими дорогами до села, верст за десять звідсіля. Там і стали на ночівлю.
Ранком прибув один із висланих Хмарою розвідників. Він оповів, що сільськими дорогами на Єлисаветград іде обоз однієї з будьонівських дивізій. Можна перехопити на хуторах верст за дванадцять від села, де ми перебували. Розвідник зустрів і загін Кібця, що з трьома десятками кінних партизанів, одягнених у будьонівську форму, крутився між червоними частинами і нищив малі групки ворога. Кібець чекає на хуторах, слідкуючи за шляхом. Сам на обоз не наважиться наскочити, бо на возах – дві сотні озброєних червоноармійців, ще й із кулеметами.
Холодноярська піхота виступила із села до лісу, а об'єднана кінно