Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Київ – Львів – Дрогобич
"Відродження"
2006

Від автора

Холодний Яр – одна з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі1 мало хто знає, що, після того як московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна "республіка", яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Чигиринщина – місцевість, де все промовляє про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть "домовина України" – церква Богдана... Над Чигирином – гора, на якій височів замок гетьмана Петра Дорошенка. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: "татарських", "лядських", "козацьких", які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять "городки" та неприступні монастирі-фортеці, за валами яких колись ховалося населення перед ворожою навалою. В часи нової Руїни вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шию і ще не втратило войовничих традицій предків-козаків, однаково любило і плуг, і рушницю... Ці села були свого часу козацькими сторожами перед царством орди – Диким полем, що недалеко звідси починалося. Природні умови (великі ліси, гори, яри) сприяли обороні. Вони століттями жили спільним життям із недалеким Запорожжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Поширені в селах прізвища – Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Вернигори, Вернидуби, Запорожці, Залізняки і ще багато знаних з історії Козаччини прізвищ – промовляють самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили супроти ворога.
Коли в Україну вперше посунули червоні москалі, населення холодноярських сіл взялося за зброю, якої понаносило з царської армії, і почало з ними боротьбу. Ця боротьба не мала соціального підґрунтя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькі землі московські царі, а йому, хліборобові, бо вона полита потом і кров'ю його прадідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним поверненню потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про землю і волю. Москаль (чи білий, чи червоний) був для нього лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково – кулями.
Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети – визволення України. В інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли "товаріщі" починали обдирати селян – тут хлібороб завжди був готовий ухопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин монастир...
Назва Холодний Яр перестала бути назвою лише одного з багатьох ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З плином подій в Україні він перестав бути повстанчою організацією місцевого характеру. В лавах його бойовиків можна було зустріти полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків із Кубані та Дону.
Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався втямки червоним і білим москалям 1919 року й загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська кубанського Федір Уваров. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятилітній вчитель із села Мельники Василь Чучупака.
Холодний Яр відвагою і кров'ю вписав блискучі сторінки в історію Визвольної боротьби. Лише з Мельників у тій боротьбі загинуло понад триста чоловік. Це – окрім жертв пізнішого "умиротворення" ворогом непокірного краю. Лише родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя п'ятьох синів1. Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім немає на еміграції. Вони погинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: "Воля України – або смерть".
Деякі совєтські "українські" поети і письменники, зокрема й Хвильовий, поки ще був вірним слугою Москви, – брали Холодний Яр за тему для своїх творів, у яких намагалися переконати читача, що то була не національна боротьба, а... боротьба українських "куркулів" проти "братнього" московського та українського "пролетаріату"... ҐПУ видало грубу книжку, в якій висвітлювало історичні та "економічні" причини Холодноярщини, заходи та методи, якими вона була зліквідована. Ця книжка стала підручником для чекістів – як боротися з "контрреволюцією" в Україні.
Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Якщо не брати до уваги історичних нарисів полковника Олександра Доценка, в яких він згадує про Холодний Яр (у зв'язку з партизанськими рейдами інших повстанчих груп), то маємо п'єсу Якова Водяного "Холодний Яр" і нарис полковника Михайла Середи в XII числі "Літопису Червоної Калини" за 1931 рік – "Холодний Яр", котрий він написав зі слів москаля сотника Ліхарєва. І Водяний1, і Ліхарєв, які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої "таланти" на те, щоб довести, якими то "лицарями і вождями" вони були та якими "нездарами, дурнями і зрадниками" були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя.
На мій заклик у "Літописі Червоної Калини", щоб живі холодноярці давали матеріали до історії Холодного Яру, відгукнувся лише Сергій Полікша, який був у Холодному Яру 1919 року саме в той час, що і Ліхарєв. Спогад Полікші у "Літописі Червоної Калини" за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарєва на 90% – нісенітниця.
Однак це не перешкодило полковникові Середі у серпні 1934 року видрукувати їх ще й у паризькому "Українському слові".
Можна сказати, що Холодноярщина в нашій пресі й літературі майже зовсім не висвітлена. Це примусило мене відкласти інші теми і взятися за написання "Холодного Яру". Мені радили зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує насамперед дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, у який день була та чи інша подія. Щоб зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я вбрав її у форму, так би мовити, повістярську. Може, забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може, буде й цікаво. Можливо, комусь придасться.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

1 Роман написано в Галичині (примітка упорядника).
______________________________
1 Василь Степанович, Петро Степанович, Олекса Степанович, Автоном Юхимович, Семен Юхимович Чучупаки (примітка упорядника).
______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).

Монастирська січ

Запорозька група Армії УНР під час партизанського походу в лютому 1920 року продерлася з боями через денікінський і большевицький фронти (перший із них відступав, а другий просувався вперед) і перейшла з Херсонщини до Чигиринського повіту1.
Розлогий краєвид голих степів із розкиданими далеко одне від одного селами заступили великі ліси, між якими хутори й села траплялися вже частіше.
Перейшли, здавалося, безкінечний Чорний ліс.
Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, справляють приємне враження після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш садок.
Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Біля воріт нас зустрічали чорноокі кралі-молодички в корсетках із коралями і срібними дукачами на шиях. Чоловіки одягнені здебільш у домашнього сукна киреї. Типи – класично українські. Вимова подібна до полтавської, таке ж пом'якшення "л".
Під час нашого постою в одному селі хлібороби оповідають про Холодний Яр.
Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загорожі, навіть електричні. Важкі гармати, "які стріляють на сорок верстов!" Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться – ні большевики, ні денікінці нічого не могли йому зробити...
Наслухавшись тих розповідей, переглядаємося між собою.
Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що то за січ така. Зайшла суперечка – чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться збоку.
Наступного дня з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорозького (збірного) полку в напрямку Холодного Яру. Попереду пішли різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до "дідуся" – отамана Омеляновича-Павленка. Розповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян із кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори, від села теж виступила група.
– Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?
Знаючи настрої населення, старшина відповів:
– Запорозька група української армії.
– Як же ви тут опинилися?
Представники "противника" запитально глянули на одного зі своїх. Той виступив наперед:
– Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...
Після того як старшина назвав частини і командирів, особливо коли сказав, що і його дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кийком і люлькою веде позаду 2-й Запорозький полк, – дорошенківець радісно усміхнувся і звернувся до товаришів:
– Наші...
Отаман віддав наказ зняти лаву з позиції і вислати зв'язкових до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої – українці...
Верст за три зустрічаю п'ять кіннотників на міцних невисоких степняках. Двоє у місцевих, козацького крою чорних киреях, троє в чорних довгих жупанах із грубого сукна, з-під яких видно широкі чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших чорношличників.
Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, із ким мають зустрітися.
Зупиняю:
– Якої частини?
– Гайдамацького полку Холодного Яру.
– Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
– А хто його знає! По домах зараз усі... Самі бурлаки та частина кінноти в монастирі, – відповідає немолодий уже козак.
– А штаб де у вас, в монастирі?
Хитро усміхнувся:
– Поїдете, то побачите... Як буде треба...
– А ви ж куди це – в розвідку?
– Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися? Хто немісцевий, то мусить вже із черницями "душу спасати", а нам, як покличуть, – осідлав коня та й за дві годині в сотні.
Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом коло дороги на узвишші – висока могила-курган. Злажу з коня і піднімаюся на неї. Нагорі – просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву – це старий козацький курган. Видно з нього далеко. Збоку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч у напрямку Чигирина – теж смуга лісу, а посередині – гола рівнина, широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа "гостей" – татарські загони зі степу.
При в'їзді в село зустрічаємо групу селян із рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю квартир'єрів – треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
– Немає у нас старости.
– Ну, голова чи "присідатель"...
Молодиці переглядаються і знизують плечима:
– Нема ні голови, ні предсідателя...
– Ну, а хто ж над вами в селі старший?
– Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак із числа квартир'єрів повернув конем і, нахилившись, жартівливо обняв здорову гарну молодицю:
– Над такими козаками і я поотаманував би.
Та молодиця несподівано вибила йому зі стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік! Молодиці теж сміються:
– Бач, бісової віри козак – на коні не всидить, а в отамани лізе...
Розпитую, як знайти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо гурт селян, між якими був і отаман, немолодий уже селянин. За плечем у нього висів німецький карабін, на поясі – револьвер і дві ручні гранати.
Привітався приязно:
– А, запорожці!.. Тут уже ваші проходили.
Питаю його, як краще розмістити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.
– Розміщайтеся, як вам подобається. Якщо в кого не буде вівса чи сіна, то принесемо.
Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків із кіньми. Один, трошки напідпитку, запрошує всіх на хрестини. Нема тих недовірливих або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлі й навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їхніх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося, і це наповнює душу якоюсь щемливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.
Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої у селі Мельниках, верст за дванадцять. У своїй організації Матвіївка ділиться на дієву сотню, яка при першій потребі збирається та виступає на об'єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і резервну сотню, що виступає на підмогу, або разом із дієвою, як треба більше сил. Збираються за церковними дзвонами: два удари підряд – дієва, три – обидві разом.
У Матвіївці завжди є озброєна варта. Вартовий, почувши дзвін у сусідньому селі, передає вістку для своїх і далі.
Безперервний тривожний дзвін лунає лише під час великої небезпеки або загального повстання, і тоді повинні збиратись усі, хто має зброю.
Недалеке ж село Івківці, а також розташовані на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хутори в їхньому районі, деякі села за Тясмином – це вже володіння "батька" Коцура.
У тому районі минулого 1919 року зорганізувався большевицький Чигиринський полк, який під проводом колишнього каторжанина Коцура прилучився до Червоної армії і брав участь у боях проти Армії УНР.
Але, швидко розчарувавшись у большевиках, полк самочинно повернувся до Чигирина і заклав там самостійну "республіку" під червоними прапорами. Большевики боялися потикати носа до "радянського" Чигирина, вимушено погодившись, що там порядкує "революційний комітет", який складається переважно зі свідомих націоналістів-українців, що потрапили під вплив "батька" Коцура. Коли Україну захопили денікінці, Чигиринська "республіка" утрималася завдяки тому, що місцевість боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.
У той час як "чигиринці" служили в Червоній армії, холодноярці були окремою частиною в українській армії1. А як армія наприкінці 1919 року відступала за кордон, вони пішли у свої околиці і засіли в них.
Між селами цих двох орієнтацій усякі зв'язки було перервано. Ще недавно між ними траплялися збройні сутички, які завжди виникали через коцурівців. Та зараз Чигиринська "республіка", озброєна до зубів, сидить тихо і вичікує подій.
Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися кривим оком на чужу кишеню, служать у "гвардії" Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і... куля в чоло.
Увечері виник маленький "конфлікт". Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави:
– Ви ж помучені... Спіть спокійно. Охороняємо себе – охоронимо і вас.
Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кіннота – роз'їздами.
Уночі коцурівці роззброїли заставу наших чорноморців, виставлену на хуторі у бік Чигирина. Забрали кулемет.
Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре було б зараз спільними силами зліквідувати Коцура, але у "дідуся" плани інші й група рушає далі.
Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, заснув і відморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла, і не можна взутись. У Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердечною опікою господарів.
Приходять старшини, оповідають, що скраю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного монастиря над лісами. Місцевість – маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Кажуть, що до штабу групи приїхали посланці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівку; що "дідусь" відпустив декількох старшин, щоб погуляли і розвідали що треба.
Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Він – колишній гусарський вахмістр, добре орієнтується у військових справах, охоче розповідає.
– Богдан – прізвище його чи псевдонім? – питає один старшина.
– Бачте... Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина... А як люди питали, де взяла, казала – Бог дав... Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка... Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська – сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив'язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під'їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить... Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій – наче зійшлося дві дивізії...
Звичайно, паніка... Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому, і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б'є з кулемета зайців... Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала – там ночує. Всюди пошана йому за відвагу – і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце – женитися задумав... Та бач – губа не дура – хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли!..
З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.
Тоді Богдан став свататися по-іншому – оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з'їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого...
Весілля із сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах.
Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки. Постать Богдана – цікава й знана на Чигиринщині, і я ще повернуся до неї...
Під вечір я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометр – 39,20 С. Лікар розводить руками: чи через хвору ногу, чи через тиф, на який захворіло вже декілька козаків. У будь-якому разі в похід, на мороз – небезпечно, а група рано виступає.
Прийшов брат1 зі штабу, почали радитися. Лікар пропонує їхати у Медведівку до лікарні, куди відправив уже двох тифозниних. Виручає господиня:
– У монастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.
– Звичайно, – погодився брат. – Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще в цьому районі пробудемо деякий час, будемо, певно, мати зв'язок із Холодним Яром. Як видужаєш – приєднаєшся.
Вирішуємо, що завтра господар відвезе мене підводою до монастиря. Пишу рапорт, і ввечері брат приносить дозвіл і листа до отамана Чучупаки.
Рано забігають прощатися старшини, козаки... Група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки, стремено до стремена, ділив бойове життя. Але це ж ненадовго...
Вирішую ще день перележати у гостинних господарів. Уживаю залишену лікарем "аспірину", господиня частує "малинкою" і заганяє спати на гарячу піч у просо.
Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, "яка ловила ґав", про Скоропадського, "який спаскудив звання гетьмана", про Коцура, "який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин", про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна організація в селах, що ставила собі за мету відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.
Було вибрано гетьмана – свого ж мудрого селянина, який служив у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готувалися до повстання. Була сувора конспірація. Але якийсь дядько похвалився "під великим секретом" жінці, та теж "під секретом" – боровицькій попаді, вона – попові-малоросові, той – приставові, а той викликав військо, і внаслідок цього багато селян, зокрема й оповідач, "прогулялись" у Сибір, де не один загинув.
Пригадую собі, що читав колись про "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія"...2 Чи не характерно, що революціонери Дейч і Стефанович, щоб підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійності України, наслідують Залізняка і показують селянам "золоту грамоту від царя", в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характерно, що тут, на таємних радах, уночі в лісах, вибирають собі гетьмана в той час, коли майже по всій Україні давно було забуте і нічого не казало селянському серцю слово гетьман. Може, тому, що тут була церква над Суботовом, у якій висіла табличка: "Тут був похований Гетьман України Богдан Хмельницький", і вона не дозволяла його забути.
Наступного дня почуваю себе трохи краще і вирішую їхати до Мотриного монастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня "по-дамськи", бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю повз школу.
На її фронтоні напис – "Головківська вища початкова школа", а над ним – гарно зроблена з каменю розгорнута книжка. На обох сторінках написано: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Коло школи з дерев'яними рушницями граються "у війну" школярі. Кричать "Слава!" і "Вперед, за Україну!". Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається справді чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька верст широка долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гірським хребтом. Щось ніби Карпати або Кавказ у мініатюрі. Здогадуюся, що це піщані кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Праворуч, у кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, йде смугою й ховається в лісі і в ярах село Мельники.
Уся місцевість справді нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, утворюють на обрії чудові візерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь, – високі кургани-могили. Видно, що тут колись "бували діла" – було кого і ховати.
Уперед ліворуч видно над лісом церковну копулу. Це – Мотрин монастир, штаб гайдамаків.
Через деякий час в'їжджаю до Мельників.
Село має звичайний мирний вигляд, але парубки, що йшли по вулиці, співаючи "Серед степу на просторі", – озброєні. У всіх – рушниці, в декого шаблі і револьвери, а в одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під'їжджаю до них.
– Добридень, хлопці!
– Слава Україні! – відповідають декілька голосів.
Я трохи розгубився, бо не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатися "Слава Україні!", а відповідати "Україні слава!". Питаю їх, як їхати до монастиря.
– Можна їхати селом, але так дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з'їхав із головківської гори.
За млином спускаюся в село і, переїхавши місток, в'їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку ліворуч – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима. Праворуч на воротах стоїть струнка сіроока дівчина в легкій блузці. Як маєш двадцять два роки, то, попри те, що хворий, мимоволі задивишся і на "чорні", і на "сірі". Лише виїхавши з-під їхнього "обстрілу", помічаю, що, окрім дороги, яку обрав кінь, ліворуч пролягла ще одна. Деякий час вагаюся, але вирішую, що їду добре, якраз у напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до монастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під'їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до монастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять.
З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака, то боса по льоду побігла б.
– Чого ви кричите?! Це не наш козак, дороги до монастиря питає.
– А ви хіба всіх своїх знаєте?
– Авжеж знаю. Їздять коло нас...
– Мабуть, і погрітися заїжджають?
– Чому б не заїжджали!.. Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить. Чорнота зветься, аж із Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б'є.
Прощаюсь і їду тією дорогою, що веде ліворуч.
– Скажіть Чорноморцеві, що ми з Прісею до вечірні прийдемо! – кричить уже з подвір'я "бісової віри дитина".
Хвороба починає нагадувати про себе. То гаряче стає, то морозить. Дорога в'ється глибоким яром у лісі та починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак у чорному теплому жупані й у шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник.
Чи не отаман часом?
– Слава Україні! – підводиться він на тачанці. – Ви до монастиря?
– Я – старшина запорозької кінноти, захворів у поході, їду до вас трохи підлікуватися.
– Це діло! Нам зайва шабля, та ще й старшинська, не зашкодить. Я – Іван Компанієць, сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у монастирі.
– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду в нього, можу передати. А ви їдьте до монастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все що треба. Фельдшер наш тепер теж у селі, але там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помічника Андрія Чорноту. Тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два, діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя.
Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані, брови, палкі чорні очі – ласкаві та смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
Ліворуч в'ється дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Піднімаю голову і бачу чорну постать. Махає рукою, щоб їхав прямо. Ще один заворот дороги – і в'їжджаю через проріз у валу, потім через браму в монастирський двір.
Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, наче роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, вирішив, що не варто, і повернувся до своєї забавки. Питаю зустрічного козака, до кого б звернутися, щоб поставити десь коня.
– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб удома. Он там, у коморі, він.
Під'їжджаю до комори, на порозі якої з'являється типова "офіцерська" постать із маленькою борідкою і в окулярах з одним тільки склом (друге розбилося, а оптика в Холоднім Яру бракувало).
Виявляється, що це і є господар.
Представляюся йому і кажу, в чому справа.
– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:
– Ти мені і треба, Івасю. Ви з Петром ще в тій самій келії?
– Еге ж!
– Тепло у вас?
– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
– Ну, то виносьтеся звідти. Одне ліжко залишите. Я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.
– А ви мені пістоля обіцяли подарувати!
– Добре... Це у нас двійко хлопчиків є, – звернувся до мене господар. – Батьків торік убили большевики, так родинам гуртом допомагаємо, а цих жевжиків не відженеш ніяк – козакувати хочуть.
За півгодини я лежав у теплій постелі, а старенька черниця натирала мені якимось бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла гарячим наваром із невідомих мені трав.
– З Божою поміччю скоро одужаєте.
– Чи не тиф, бабусю?
– Борони Боже. От така собі пропасниця. По очах бачу. З ногою довше доведеться бавитися, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю.
Моє нове житло мало вигляд не дуже вибагливий. Стіни давно не білені, пооблущувані. З меблів було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер і дві ручні гранати "Мільса".
Після черниці до келії зайшов стрункий, але з ведмежими плечима козак, одягнений у кубанський козацький кожух, у татарській смушевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього спражнього чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, "який не любить дівчат".
Не привітавшись, сів навпроти мене.
– Ну як?
– Нічого...
Я почувався якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває хіба у мисливця, що вистежує небезпечного звіра.
Він глянув на срібне руків'я моєї шаблі.
– Містріханівський клинок? Добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може.
Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок. Мусив бути добрим знавцем зброї.
– Я зустрів по дорозі сотника Компанійця, передав ним свій папірець до отамана.
– Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована – бабам на втіху! Я не Андрій Чорнота, якщо його коцурівці не втовчуть, як не тепер, то в другий четвер. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся – мало йому тут спідниць! Казав йому: візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій "пекучій справі" козаків покидає. Сьогодні тихо, а взавтра, може, битися доведеться.
– Багато сили тепер у монастирі?
– Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та Лубенська "офіцерська рота" денікінська – полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і – до Холодного Яру. Добрі хлопці. Ото бачив франта з трьома очима – це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров'ю. Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці, за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині.
– Чи серед черниць теж є свідомі українки?
– А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку – зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя в черниці пішла молодою ще. А взагалі, добре було б оце бабське кодло переселити куди-небудь. Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює – вона йому служити по-українському забороняє. Є ще один піп – маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то міг би чимало оповісти – з хлопчика послушником тут. Він раніше історію монастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і, мабуть, пише, як "хохли обітєль осквєрнілі". Колись мушу видерти у неї старі записи, переглянути. Ну, бувай! Піду до коней подивитися.
У дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.
– Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?
– Проходь, проходь. Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.
Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обидві молоді, миловидні, одна з серйозним, трохи сумним обличчям. Укривши мене, стали оглядати кімнату.
– Це ж твоя келія була, Катю? – звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні.
– У вас усе біле, а в наших козаків чорне.
– Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися.
– Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.
– Від яких поклонів?
– Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя у вікно побачить і – бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там згрішила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала.
– Не личить сестрі в сніжки гратися, – наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.
– Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила.
Сестра Катя зачервонілася.
– Видумаєш таке. Чоловік подумає – справді.
Мені ставало весело, коли дивився на їхні молоді, повні життя личка, яким так не пасував темний одяг.
– Слухайте, дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.
– Ми – сироти. Нас старі сестри виховали у притулку. Ходімо, а то як би поклони не довелося бити...
Під двома ковдрами не на жарт стало гаряче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно надвір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.
Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.
Навздогін їй полетіла сніжка, яку запустив молодий ставний хлопець в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових стрільців.
Черниця, озирнувшись на вікна, загребла снігу і пошпурила ним у "напасника".
Не допоможуть поклони. Молодість свого не хоче дарувати, і якщо ігуменю молоде палке кохання загнало до монастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.
Наступного дня маю весь час гостей. Заходять старшини-лубенці. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий трьохсот поклонів. Закінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов козакувати. Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється – січові стрільці української армії: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.
Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.
На четвертий день гарячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з Абреком, та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.
Кінь вичищений і, видно, не голодний. Вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.
– Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задрипаний!
Здогадуюся, що мова про Компанійця.
– А що сталося, Андрію?
– Що? Нічого. Вбили дурня, та й усе. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці з Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, й Іван ні за цапову душу загинув. Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро до трьох бісів. Ти ж тільки подумай, через якусь задрипану спідницю такий хлопець загинув! Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити...
– Негоже, Андрію, покійника так величати.
Моя увага трохи охолоджує Чорноту.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельники, взавтра в монастирі ховати будемо. От уже дівоче царство сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишніх сіл бігали до монастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! – вдовичка, чортзна-звідки, його причарувала!..
На другий день вирішуємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий м'який валянок, що приніс Андрій. Він ставиться до мене чомусь приязно, і зауважую, що зі мною не такий "брутальний", як з іншими. Загадка трохи роз'яснюється, коли сідлаємо коней.
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то це означає, що він добрий чоловік, – каже він тоном, що не допускав заперечення.
Зближує нас те, що ми, як виявилося, обидва почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея і обидва хапнули магометанської воєнної етики.
З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму "херсонцеві" важко поспішати за моїм горбоносим, довгоногим Абреком, якого я виміняв за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно "бісової віри дитини".
Чорнота це зауважує.
– Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти.
Усе село залите народом, що зійшовся з околиць на похорон Компанійця. Зібралося близько десяти тисяч озброєних чоловіків. Із жіноцтва переважають дівчата з горщиками, загорнутими в хустини, і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Чоловіки гуртами щось гаряче обговорюють.
Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку із старшим братом Петром, начальником штабу, і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного зросту зі своєю рушницею. З ними високий дідуган із довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею і настромленим багнетом. Це Степан Чучупака, отаманів батько.
Чорнота представляє мене.
Отаман звертається до нього:
– Андрію! Тебе іноді слухають швидше, ніж мене. Ми підемо до церкви, а ти походи між народом. Настрій у всіх такий, щоб, поховавши Компанійця, йти на Чигирин. Це неможливо. Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися нелегко, але натовп мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить у простій дубовій труні. Очі відкриті й, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слід від кулі. На обличчі та руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся.
А все-таки він і мертвий був напрочуд гарний. "Вернуся післязавтра..." – мимоволі згадалася мені зустріч із ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло із церкви.Вирішили нести на руках аж до монастиря. Щонайменше п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, жінки і дівчата – окремими гуртами. Було якось трохи незрозуміло, чому всі ці люди так близько до серця беруть смерть немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року зі степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку.
– Торік тут ховали своїх убитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – річ звичайна. Не так зворушує...
Ми обігнали валку і поїхали до монастиря. Сумна залога готувалася зустріти свого улюбленого веселого сотника, що повертався з прогулянки на Побережжя. Між двома церквами, поруч старовинних могил із посадженими коло них, тепер велетенськими, деревами була готова глибока хата для нього. На монастирській кухні готували заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в монастир і відкриту домовину поставили на землю. Дівчата, що несли віко, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув він і, коли старенький монастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися.
Був Чорнота людиною глибокорелігійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве "Вічная пам'ять", серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забиту домовину опустили на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...
Почесною вартою командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.
За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
"Як умру, то поховайте..." – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершись на рушницю, стояв у першому ряду. Могутні, величні хвилі пісні покотилися над лісами, відлунюючи по ярах.

Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте.

Громада, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися вигуки:
– На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям!
Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.
– Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло – для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти... Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, вбиває тисячі й тисячі наших людей... Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор1 Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!
Зірвалося і довго не змовкало могутнє "Слава!". Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри.
– А-а-а-а-а! – долинула остання протяжна луна десь здалеку.
– Холодний Яр обізвався... – з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.
– Хіба це не він? – показав я на глибокий яр, над яким стояв монастир.
– Ні, це старе русло річки Косарки, з якою пов'язана легенда про те, що близько тисячі років тому якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на монастир, бо насправді це монастир Святої Трійці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина – гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табір. Он там – Скарбовий яр, у якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків яр, Чорний яр, Попенків яр, Гадючий яр, а Холодний яр у цей бік, версти півтори-дві звідсіль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають із вісімсот сажнів висоти. Для нас Холодний яр має те саме значення, що й усі інші яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...
Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в монастирі, звичайно, не вистачило би для всіх, але жінки і дівчата мали із собою страви. В монастирській трапезній, у келіях, надворі – день якраз видався теплий – гурти селян і залога поминали Компанійця.
Бурлак запрошували від гурту до гурту.
Уже вечоріло, коли народ став розходитися.

______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).
______________________________
1 Мова про Зимовий похід Армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка, який почався 6 грудня 1919 року з району Любара (примітка упорядника).
______________________________
1 Курінь Холодного Яру був у складі 3-го Гайдамацького полку Армії УНР (примітка упорядника).
1 Мова про брата Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського) – Павла Городянина (примітка упорядника).
2 "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія" – селянські революційні рухи на Чигирищині 1905 року (примітка упорядника).
1 Перший (основний) курінь Холодного Яру мав чорний прапор із гербом України і написом з одного боку "І повіє новий вогонь з Холодного Яру", з другого – "Воля України – або смерть" і жовто-блакитний прапор, на якому було написано: "Полк гайдамаків Холодного Яру"(примітка автора).
1 Василь і його старший брат Петро підписувалися – Чучупак. Тому в передмові і біографічних додатках саме так я і пишу, а у романі Юрія Горліса-Горського залишається форма “Чучупака”, бо в селі говорили і так (примітка упорядника)
1 Тюрпод – "тюремный подотдел" (примітка упорядника).

"У Холодному Яру полону нема"

Після похорону Компанійця життя в монастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто їх і не примушував. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті "як рибляче око" і працювали як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першокласне англійське обмундирування, з новенькими одинадцятинабійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!). З французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою.
На тлі Холодноярського лісу між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами було якось дивно бачити цю групу вояків ультраєвропейського вигляду.
Із сіл приходили богомольці. Селяни привозили харчі для козаків і коней. Приходили гурти озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших у села і на хутори на вечорниці.
З боку Черкас і Сміли іноді долунювала гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорозька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег Дніпра1. Я почав подумувати, як би прилучитися до своїх, та, з іншого боку, чомусь не хотілося вже розлучатись із цією січчю.
Одного дня богомольці, які прийшли із Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних запорожців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.
– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то й тут для неї колись куля знайдеться, а ганятися за вітром у полі, щоб до большевиків у руки потрапити, – не пущу.
Побачивши, що тон його відповіді справив на мене неприємне враження, обняв за плече:
– Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці "жваво беруться" до боротьби за незалежність, плюнув і став додому, на Кубань, пробиратися. Аж от потрапив по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерті ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь багнет у землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати...
За декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.
І волею, і неволею став я "громадянином" Холодноярської "республіки". З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися через якісь дрібниці. Після смерті Компанійця без жодного офіційного призначення всі визнавали Чорноту начальником. "Бурлаки" і до того бачили в ньому "старшого бурлаку" – ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше дивувався.
Цей зовні необтесаний козарлюга виявився ходячою енциклопедією: був добре ознайомлений з історією, археологією, фізикою, політичною економією, до того ж був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина, він мусив бути більш чи менш освіченим, але з його ж оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанській Чорноморії і займався рибальством та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазний, та іноді на нього "находила година", коли починав філософувати на якусь тему. Тоді годі було з ним сперечатися – вилається і піде.
Одного дня Андрій не показувався надворі аж до обіду.
Іду до його келії.
Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап'яновій оправі.
Побачивши мене, кинув її і встав.
– Підемо, Юрку, пройдемося по валах, а то в мене вже голова очманіла – від другої години ночі читаю.
Дивлюся на книжку – "Критика чистого розуму" Канта. На підлозі коло ліжка – ціла гора книжок у розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір... Окремо скиртою лежать новенькі томи творів Маркса і Енгельса, Лассаля, Леніна, різна большевицька політично-економічна література.
– Де це ти набрав?
– Це – з большевицького агітаційного потяга, а це – колишнє панське добро, по селах за набої наміняв.
Вийшли надвір. Біля трапезної стоїть висока, суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.
– Такова єщьо свєт нє відєл! Штоб в святую абітєль мєжду храмамі конєй заводіть! – гордо звертається ігуменя до своїх "ад'ютантів".
Чорнота ввічливо підняв шапку:
– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що, давно я тобі збирався сказати... Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це діло твоє, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам'янку. Там є "істінно рускіє люді" – з ними тобі буде веселіше...
Переходимо через господарське подвір'я, через невисокий внутрішній вал і видряпуємося на високий зовнішній вал, що поріс лісом.
За валом у лісі густо стоять височенні могили, деякі однієї висоти з деревами.
– Думаєш, це мирно спочилі ченці лежать? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки, в боротьбі полеглі. Може, і з моїх прадідів хтось лежить. Бо наш рід та й майже півстаниці на Кубань прибули із Чигиринщини. Ще при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля.
– Підемо, Андрію, обійдемо валом кругом монастиря.
– Що, так уже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п'ять верстов ходу. Підем у цей бік, понад ярами. Подобається мені тут... дика краса!
Із зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним проходив рів, який з часом уже змілів.
Трохи далі вал круто звернув до лісу підковою, всередині якої були сліди якихось земляних споруд.
– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій, – отам, видно, гармати стояли, отам – сліди великих печей із котлами, в яких гріли смолу і окріп "гостям голови мити" під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати.
Вийшли на чоло форту. Тут вал уже проходив понад глибоким яром. Місцевість далі робила химерні хвилі, оточуючи монастир глибокими прірвами. Між головним валом і монастирем – ще один насип, де-не-де видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір'я. Далі насип робить крутий поворот праворуч, а яром між цими двома виступами валів виходила на гору дорога, яку я бачив, коли під'їжджав до монастиря. У закутку під валами – стара криниця, якою тепер не користуються.
Чорнота звертає на неї мою увагу.
– Її називають хто Козацькою, хто Гайдамацькою. Від неї залежала доля монастиря у час облоги. На горі води нема, є тільки в ярах. Насипати вал через яр так, щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе. Так що підхід до неї можна обстрілювати з обох боків. Із монастиря був до неї підземний хід. Попід валом також є підземні виходи і до центру монастиря, і до лісу.
Ми йшли вже понад прірвою другим виступом.
– Отам, у кущах, – замаскований вхід у підземелля, до лабіринту печер. Зараз неохота бруднитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна викладена дубом печера має два виходи у наступні, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерті в темноті й не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуємо.
Із того боку монастиря від валу потягся у ліс ще один вал, але яка його роль – не розберу. Хіба для захисту дороги, яку прокопали до Холодного яру, де були окремі укріплення. У лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, свого часу мали значення. Такі ж укріплення є і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чуті, і в Суботівськім лісі. Недалеко від Суботова, в лісі, – Вовчий Шпиль, на якому ще й досі стоїть козацький Вежний дуб, з котрого видно Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина, – Медведівський монастир; вище – укріплений Онуфріївський монастир, що стоїть на кручах над Тясмином; у Черкаському бору – Мошенський монастир, теж фортеця, на багнах, до нього треба добиратися вузькою Вовчою гаткою.
Скільки праці тут покладено! Наші прадіди вміли подбати про захист краю...
Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад іншим яром. Його крутий схил тягнеться карколомними виступами більш як на півверсти вниз.
Порослий лісом яр виходить за монастирем ліворуч і тягнеться далеко на південний схід. Унизу під нами – капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі та сад.
Питаю Андрія, що це таке.
– Шістдесят десятин монастирського саду і виноградника. Ченці ще насадили, а ці божі коровки тепер і доглянути не можуть.
– Андрію, ти на похороні Компанійця згадував про якусь легенду, пов'язану з цим яром...
Він задумливо подивився вниз.
– Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. По той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами протікає поганенька річка Косарка. В народі збереглася легенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, котрих охрестила в православну віру якась княгиня Мотрона. Чи просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що й монастир. За тою легендою Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – із Дніпром. Вода в Дніпрі стояла так високо, що турецькі галери вільно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди – для нападів на володіння княгині. У неї теж був свій флот, який ходив воювати аж у Чорне море. А пристань була отут унизу. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов із цим флотом у Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад із багатою здобиччю. Пересівши із залогою, що перевдягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку галеру, яка плавала скоріше від його суден, князь далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі галери, одягнений в дорогі шати турецького паші, він нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною та подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут, на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши судна чоловіка, наближаються до замку. Важкий біль охопив її серце.
– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на галері.
Взявши лук, пустила стрілу – і влучила в серце свого чоловіка.
Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готувалися на валу до бою, – зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його тіло сльозами. Потім наказала затопити галеру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила на монастир, ставши першою черницею та ігуменею.
Легенда як легенда.
Що Косарка була більшою, про це нема й мови. Ще дід Гармаш із Мельників, якому дев'яносто шість років, пам'ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаємо, що ще задовго до Володимира купці, які плавали з варяг у греки, витягали коло порогів свої човни на берег і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки. Однак легенду вперто обстоюють старі люди з довколишніх сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена галера. Навіть оповідають, що одного посушливого року, як багна висохли, – докопалися були до неї. Лежить вона догори підошвою, обшитою листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народною фантазією якась справжня подія. Але іншого пояснення, чому люди називають монастир Мотриним, тоді як він є монастирем Святої Трійці, я не зустрічав1.
Деякий час ми сиділи мовчки, втопивши очі в яр, якому народна фантазія приписувала таку роль у минулому2. Взагалі ця місцевість – свята для українців. Тут зароджувалася козаччина... Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, народилася Хмельниччина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому монастирі...
Ігумен його Мельхіседек Яворський, гаряче помолившись, благословив ножі й шаблі на пролиття рік людських сліз і крові, винної та невинної, во ім'я Волі. Поневолення селянства з царської "ласки" тут було найкоротше в усій Україні, і чигиринський "малорос" не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоб скинути ярмо.
Якихось два десятки літ тому селянин тут подавав уночі свій "вільний голос" на виборах Гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, присягав не зрадити і додержати таємницю.
Задуму нагло перервала коротка низка пострілів із кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що постріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:
– Сідай. Це Левадний вправляється. Мабуть, із "Люїса" ворони б'є в лісі. Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого б він не знав як свої пальці. Для нього кулемет – усе. Ні один закоханий так біля дівчини не припадає, як він коло своїх "Кольтів" і "Максимів". Невеликий собі, худорлявий хлопець, та сила духу в нім велетенська... Знаєш, він же у Коцура був головним кулеметником. Любить хлопець Україну, але повірив у "червону правду" і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета. Та, коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж Батьківщини, взяв на плече свого "Люїса" і прийшов до нас. Сидимо якось у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу:
– Я – Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди треба. Можете мене застрілити – це ваше право. Але, коли хочете, я себе і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, віддам у ваше розпорядження.
Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов зі щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього заховано цілі арсенали зброї, яку зі своїми хлопцями позахоплював у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, – дістанемо ще.
Але ти полюбуйся, яка впертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, то він зняв із нього кожух, спиляв радіатор, спиляв де можна залізо, щоб тільки не пошкодити механізм і люфу, а не змінив на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у декого дві разом... Він сам із хуторів, а в Суботові має багато родичів, і взагалі суботівці його люблять.
Якось отаман каже йому:
– Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре, – агітнув би людей проти Коцура.
А Левадний:
– Я, отамане, як треба буде для добра України, – увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета викошу, а агітувати хай хто інший іде. Не вмію.
І завжди він спокійний, урівноважений. Ніколи нікого не образить. Та... Був у Мельниках чоловік, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і сікається до всіх.
– Ви – хахли нєобразованиє! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!
Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив до нього і почав:
– Ти що народ у заблуждєніє вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмєльніцкій вєрноподданий бєлого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!
Коли Левадний сказав йому, щоб пішов проспатися, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв із плеча свого "Люїса" і висадив у нього цілий диск набоїв.
Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний зі своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому "Люїса" і став спокійно чекати вироку. Злочинців у наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і людської не зневажай. Левадний карі не підлягає...
Чи багато з-поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної честі? – продовжував Андрій. – От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові – москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них наважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючись, що завтра за це його розстріляють.
Шістдесят років тривала нещадна війна між могутньою московською імперією та кавказькими горцями, але, і переможені, вони гордо споглядали зі своїх гір на переможців як на щось нижче від себе і не поспішали їм прислужуватися.
Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний кавказець за жодні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був увесь секрет пошани до нього. Народи, які налічували заледве кількасот тисяч людей, примушували ворога-переможця шанувати свої звичаї, мову, релігію, а якби кабардинців чи хевсурів було сорок мільйонів, то, повір мені, Москва зі своїми шістдесятьма мільйонами в решеті б у них танцювала!
А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгорода! Навіть у своєму бойовому гімнові він називає ворогів "воріженьками", що мають згинути "як роса на сонці", бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.
До біса наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав'ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо, коли ми їх не матимемо і не примусимо наших "приятелів" шанувати себе, Україна ніколи не буде щасливою.
Я – християнин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовою заповіддю підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців згубна, бо маємо таких “добрих сусідів”, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане. Бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатства нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи... Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Жоден народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшись колись на волю, як побачить, що хтось знову простягає до нього лапу, не ждатиме, поки треба буде оборонятися, а сам нападатиме.
Уяви собі, що було б із нашими бідними ворогами, якби хоч пів-України охопила така Холодноярщина. От я, простий собі Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і шість-сім найближчих сіл за годину-другу дадуть десять тисяч бойовиків, дивізію війська, яке не знає полону, не має права на відступ, бо залишить ворогові хати і родини. А скільки дала вся Україна на заклик свого уряду?
Якби ми цього року перемогли, з усієї України лише холодноярці мали б право сказати: "Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо".
...Андрій говорив би ще, напевно, довго, та з церкви залунали удари малого дзвона.
– Ого, якась новина! Мабуть, большевиків чорт звідкись несе.
Ми зійшли з валу і побігли до монастиря.
У дворі по-діловому, без криків і метушні, розпочався збір.
Зі стаєнь виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний і сам заправляв у них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що вже надворі затягували свої складні англійські патронташі. Із дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
– Андрію, большевики на Лубенських хуторах!
– То чого ж ти злякався? Можна подумати, що вже твою келію зайняли. Скільки?
– Ось чоловік, що прискакав верхи.
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.
– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли шістдесят пудів вівса, тридцять пудів борошна, хліба, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потроху зносять, а я з конем викрався до лісу і – сюди.
– Давно вони налетіли?
– Не більш години тому – я коня гнав щодуху.
– Скільки їх?
– Чоловік п'ятнадцять з одним "Люїсом".
Чорнота з докором глянув на коменданта:
– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там у них за празник у хуторах, а потім уже дзвонити.
Ми сіли на своїх осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:
– Соловій! Андрійченко! Отамасі – обидва! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під'їхали до нас, обернувся до кулеметників:
– Левадний, дай Гуцулякові "Люїса" – віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків "Люїса" і, притримуючи куксою правої руки, наладував його. Потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків із набоями.
– Василенко! – крикнув Чорнота до одного зі старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на жаботинську дорогу до Деркачевої землянки. Люди хай розійдуться і про всяк випадок будуть готові.
Виїжджаємо з монастиря і, проїхавши з версту дорогою на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може, селянин погано полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяти із собою.
До Лубенських хуторів верст із сім. Переїжджаємо кілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм лісу, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час побачили кільканадцять хат, розкиданих на узліссі. Порівнявшись із ними, оглядаємо місцевість. Коло однієї хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається двоє вершників. Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є. З півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з обстановкою, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив'яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Почекавши, поки Гуцуляк доїде з кулеметом до визначеного місця, ми розсипалися у лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, кинулися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунали постріли, розляглася коротка черга з кулемета, і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, кинулися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
Навздогін їм почулися від хат постріли селян, які дожидали підмоги. Один червоноармієць упав з коня. Ще як вони тільки почали тікати, коло однієї хати, піднявши стовп диму, вибухнула важка граната. Кіннотник, що, наздоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів із сідла. Зляканий кінь помчав до нас, залишаючи на снігу струмки крові.
Назустріч кіннотникам, що чвалом летіли попід лісом, рівненько, в'їдливо заговорив Гуцуляків "Люїс". Передній полетів на землю разом із конем, решта завернула вбік і, розбившись на групки, кинулася тікати полями.
Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. За кілька хвилин задні потрапляють під шаблі хлопців.
У парі з Чорнотою наздоганяємо кіннотника, який, раптово обернувшись у сідлі, прицілюється з рушниці в Андрія. Порівнявшись із ним з правого боку перед самим пострілом, підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк.
Андрій ловить його коня і наганяє назад.
– А чого доброго, був би, чорт, просто в живіт засмалив.
Наздоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і за хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під червоним спотикається на межі, та він, вилетівши із сідла, біжить за конем. Коли наздогнали, став із піднятими догори руками:
– Таваріщі! Дабродії! Нє убівайтє! Я вам буду служить! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– С Жаботіна.
– Яка частина?
– 12-я конная бріґада, атдєльная.
– Скільки шабель?
– На лошадях чєловєк двєсті і чєловєк сто так, разних.
– Чого прийшли сюди?
– С Курска нас вислалі, на барьбу з бандітізмом.
Андрій стиснув руків'я шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
– Таваріщі! Вазьмітє мєня...
– Хай тебе Бог візьме.
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.
Мені стало не по собі, і це помітив Андрій.
– Чого скривився?
– Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
– Звикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як маєш попасти в чужі руки, залиш останню кулю для себе.
Погоню припинили. П'ятеро чоловік і двоє коней без вершників утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного "Люїса", восьмеро коней. Двох коней убито, одного важко поранено гранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що "товаріщі", утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, гранату "Новицького". Та один із селян, що служив колись у гранатерах і знався на цьому ділі, вхопив її і викинув назад у вікно, де вона й вибухнула.
З боку Лубенців показалася широка лава. То Лубенська1 дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори...
До монастиря ми повернулися ввечері.
Вранці із Мельників до Жаботина проїхав на санях селянин із жінкою "до тестя в гості". Розвідка доповіла, що вночі там хтось "пустив паніку", ніби з Холодноярського лісу наступає три тисячі "бандитів", і "товаріщі" поспішно виступили з Жаботина в напрямку Сміли.
Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, "кунаками". Через кілька днів хлопці із сіл, що по той бік залізниці, одержали сумні відомості, що Златопільська ЧК розстріляла їхніх родичів. Постановляємо, щоб усі немісцеві, хто має в Україні родичів, приховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що це буде трохи заголосно.
– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків як собак на ярмарку.
Якось у суботу вершник із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього наступного дня.
– Поїдемо вдвох. Познайомишся із мельничанами.
У неділю виїжджаємо грушківською дорогою.
– Маємо ще час. Поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним яром і хуторами виїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валу, Андрій обернувся і глянув на вали:
– Отут у 1918 році шість братів Кошових із батьком і легендарний Рак із двома кулеметами розбили батальйон німецької піхоти, яка колоною йшла займати монастир. Рак був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні легенди. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо й зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і – в ліс. За Центральної Ради жив легально в селі, а за гетьмана знову завівся з Державною вартою і з німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. А як німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався вночі у грушківську цукроварню, де стояв їхній штаб, убив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав селянам. На нього німці робили облави, а загинув по-дурному... Сплутався з жінкою одного лісника, і той, вислідивши, заколов обох багнетом у ліжку.
А Кошові – це стара козацька родина з Івківців. У 1918 році переховувалися від німців у Холодному Яру, а в дев'ятнадцятому злигались із Коцуром. Пустилися на грабунки, пограбували кілька селянських підвід із Медведівки і Мельників, убили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чортзна за що. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох – холодноярці, і від їхніх рук не втече й решта.
За кілька верст дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть перед роздоріжжям.
– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, більше нема в світі.
Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясена нанизано через прорізи тринадцять людських черепів із вишкіреними зубами. До чола верхнього черепа прибито табличку з написом: "Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений".
Чомусь здається, що й самі кістяки сміються над цим жартом.
– Оцих сім верхніх, біліших, – це штаб ударної групи Бобринської ЧК на чолі з уповноваженим Станайтісом, латишем. А нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
– Де вони їх набрали?!
– Хіба мало їх тут по лісах валяється?! Торік лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак, по-людськи, подумаєш – жаль людей. Але що зробиш? Слова "боротьба" і "жаль" взаємно виключають одне одного... Ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не нагодують...
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючись в яр, то піднімаючись угору.
Зупиняємося на краю глибочезного яру. Дна не видно, бачу тільки протилежний схил, покритий лісом. У яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і гучна луна, повторюючись на поворотах, покотилася яром.
– Оце тобі Холодний яр...
Їдемо схилом. Між деревами промчалися стрілою дві сарни, налякані свистом.
Поглядаю в яр, що став символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат із братом,
Одностайно стати
На ворога лукавого...

Був він понуро-величний. Якась одвічна таємниця кривавої сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вишкірені зуби черепів і таблиця: "Володіння Холодного Яру..." Могутній німий володар, що віки тому всміхався, і тепер усміхається...
Розлогим схилом спускаємося в Холодний яр. Другий бік – крутий, і на ньому, поверх за поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими висів ланцюг. Якийсь козак із Кубані зрізав кількадесят літ тому дуба і забрав захований у його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку та сокиру. В яру – кволий струмочок і озерце, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Влітку в струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі, в яру літом холод, хоча нагорі і спека.
З'їжджаємо в глибоку балку, яка тягнеться попід лісом. По обидва боки розкидано селянські господарства. Це – Мельничанські хутори, продовження села Мельники. Біля одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять із книжкою два гарні русяві хлопці. На лавці під образами стоять дві англійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні складені ручні гранати.
Побачивши нас, бабуся сплеснула руками.
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося зі старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, "як воно живеться".
Бабуся зітхає.
– От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати, – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені, старій, і в хаті якось веселіше було б.
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
– Коли б Господь дав скоріше. Андрієчку, може, вам засмажити чогось, може, їсти хочете?
– Дякуємо. Ми на хвилинку.
Побалакавши трохи, сідаємо на коней. За якусь версту із хати вибігає селянин.
– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перший сорт! Жінка вареників макітру наварила. Поможіть-но змолоти!
Андрій стримав коня.
– Зайдемо. Добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі – пляшка і макітра з варениками, під образами рушниці. Під лавкою кулемет "Максим", накритий жіночою запаскою. Андрій підняв ту запаску і глянув на механізм.
Господар засміявся:
– Не дивись, брате, – як рибляче око! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл із господарем і його двома братами. Випивши по чарці сливового самогону, спорожнили макітру. Поїхали далі.
З однієї хати вибігає дівчина.
– Андрію, зайди на хвилинку!
– Тебе не бачив?
– Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
– Що йому таке?
Заходимо до хати, у якій душ шість дівчат і більше нема нікого.
– Де ж Левко?
– Андрієчку, голубчику, не сердься. Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережила?
Андрій узяв по-мистецьки вишиту сорочку.
– Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила.
Дівчина зачервонілася.
– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував.
– Може, ще поцілувати?
– На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дівчина-дзиґа:
– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережу геть-чисто всі.
– Сядь, козо дика. Підожди, Юрку, я зараз вернуся, заховаю сорочку в сакву.
За хвилину вернувся і поклав перед дівчиною сувій синього шовку.
– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай уже буде тобі на онучі.
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, замислене обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, "татарин" не такий уже був і противний для її серденька.
Невдовзі нас знову перепиняє чоловік.
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі – верблюд, чи що?
До воріт підходить із подвір'я високий сивий дідусь і, затулившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо вертатися – заїду за медком...
– Бач який! За медко-о-ом! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба... Це дід Гармаш, – пояснив мені Чорнота. – Дев'яносто шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояка. У Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От як хочеш уже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про Гайдамаччину – заїдь як-небудь до Гармаша і постав пляшку горілки. Він тобі розкаже, як його дід на Запорожжі по татарах із гармати червінцями стріляв, коли куль не стало. Як у Залізняка гарматами заправляв...
У селі на вулиці – рух, співи. Ходять гуртами парубки й дівчата. Помічаю, що народних пісень тут співають не примітивно, з викриками, як звичайно в селах. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо один гурт, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха.
– Андрію! "Забіліли сніжки"!
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним, приємним баритоном. Хор співає гарно. Після "Сніжків" дівчина сильним альтом затягує:

То не вітер в степу грає, не орел літає.
Ой то Сірко козаченьків до Січі скликає.

Потім Андрій і дівчина та ще якийсь парубок у чорній селянській киреї і смушевій шапці заспівали втрьох "Степову могилу".
Виконання тут було вже справді артистичне.
Коли попрощалися, кажу Андрієві, що мене дивує, як проста селянська дівчина так добре володіє технікою співу, та й парубок теж.
– Так вона ж у Києві консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких "простих". У селі "панського" вбрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось корисного.
Під'їжджаємо до хати, вкритої сніпками, без кроков. Із-під стріхи чорніють сліди пожежі.
– Ось і отаманова "резиденція". Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто в Україні хати палить, тоді накрию.
На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Припнувши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом – декілька чоловіків, серед яких упізнаю матвіївського отамана1. В закутку коло дверей – рушниці та ручні кулемети.
Привіталися з Чучупаками, яких я вже знав. Андрій представляє мене всім іншим.
– Це мій побратим Юрко Залізняк. А це маєш по черзі – отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного лісу. Це – наш господар холодноярський Гриб, а це лубенський отаман Пономаренко. Це отаман Білого Яру з-над Дніпра Мамай. Це пан сотник Генерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний із Воронівки з-за Дніпра2, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, а це отаман Прусів і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком – "товаріщ" Козаченко, "липовий" комуніст із 1905 року, бувший отаман із Херсонщини і будучий на Чигиринщині. Він на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких я не запам'ятав, Чорнота сів за стіл.
– Ну, бракує ще голови Київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би вважати відкритим у повному складі.
– Андрію, – звернувся до Чорноти Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:
– Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники – шукають "товаріща Баґдана". Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: "Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану". Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує "політпросвєт" дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса "Паризька комуна", доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода – в плач, але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять "почесного конвою" на конях, Богдан на своїй тачанці – приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою "Люїсів" зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із "Кольта" добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан "Люїса" на плече – заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: "Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб'єдінєнія абєіх дівізій?"
Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:
– Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає "Інтернаціонал". Попрошу всіх встати!
Підняли завісу. Богдан встає і "Люїсом" до підлоги як гримне!
– Чому "Інтернаціонал" напочатку? Ви в Україні, а наш народний гімн "Ще не вмерла...".
Підняли галас:
– Товаришу Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як "контрреволюційна"? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а "товаріщів" в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб було виконано наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!
Пошепталися, погоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.
Скінчили. Воєнком знову виходить:
– А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!
Богдан "Люїса" на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Публіка так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки "товаріщі" схаменулися, були вже за Олександрівкою...
Надворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. А з ним – один маленький, на невисокому "киргизові".
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон Кіхот і Санчо... – сміється Петро Чучупака.
Велетень, низько нагнувшись у дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибальські чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку "фінку". За плечима "Люїс", на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато "товаріщів" за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіше: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай кивнув головою.
– Добре тобі вище нас по течії. Накидав того літа, а вони в наших плавнях затрималися – всю січ мені засмерділи.
– Ну, а до мене трипільські1 та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака, начальник штабу, підвівся:
– Ну, панове, зібралися всі – можна приступати до діла. Перш за все, може, хто з вас не знає, що позавчора в Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову ЧК, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці. А над штабом замість червоного піднято чорний прапор анархії. Отже, Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться. Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо. Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного монастиря як воєнного осередку, чого вимагає становище в Україні. Третя справа – зв'язок і консолідація наших сил за нової форми організації. Четверта – налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею. П'ята – поки совєтська влада ще не окріпла на місцях, мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в Кам'янці, на залізниці, і ми вирішили, що з Андрія Чорноти вийде непоганий "червоний пристав".
Слово взяв отаман Василь Чучупака:
– Я, панове, запросив вас, щоб спільно обговорити становище і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто інший із Бовтишки та Іваногорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам. Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне становище в Україні. Більше будемо знати, коли повернеться з Києва Деркач. Але одно ясне. Большевики тепер не провадять війни на фронтах... Що твориться на півдні з денікінцями, не знаємо, але можна припустити, що вони після розгрому нескоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а частини, які прибувають із Московщини, кидають на "внутрішній фронт", на приборкання повс