Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Київ – Львів – Дрогобич
"Відродження"
2006



jar


Від автора

Холодний Яр – одна з найяскравіших сторінок Визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але незламні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі1 мало хто знає, що, після того як московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна "республіка", яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Чигиринщина – місцевість, де все промовляє про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть "домовина України" – церква Богдана... Над Чигирином – гора, на якій височів замок гетьмана Петра Дорошенка. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: "татарських", "лядських", "козацьких", які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять "городки" та неприступні монастирі-фортеці, за валами яких колись ховалося населення перед ворожою навалою. В часи нової Руїни вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шию і ще не втратило войовничих традицій предків-козаків, однаково любило і плуг, і рушницю... Ці села були свого часу козацькими сторожами перед царством орди – Диким полем, що недалеко звідси починалося. Природні умови (великі ліси, гори, яри) сприяли обороні. Вони століттями жили спільним життям із недалеким Запорожжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Поширені в селах прізвища – Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Вернигори, Вернидуби, Запорожці, Залізняки і ще багато знаних з історії Козаччини прізвищ – промовляють самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили супроти ворога.
Коли в Україну вперше посунули червоні москалі, населення холодноярських сіл взялося за зброю, якої понаносило з царської армії, і почало з ними боротьбу. Ця боротьба не мала соціального підґрунтя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким роздарували козацькі землі московські царі, а йому, хліборобові, бо вона полита потом і кров'ю його прадідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним поверненню потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про землю і волю. Москаль (чи білий, чи червоний) був для нього лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково – кулями.
Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та усвідомленням широкими масами своєї мети – визволення України. В інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли "товаріщі" починали обдирати селян – тут хлібороб завжди був готовий ухопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об'єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Тарасом Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин монастир...
Назва Холодний Яр перестала бути назвою лише одного з багатьох ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З плином подій в Україні він перестав бути повстанчою організацією місцевого характеру. В лавах його бойовиків можна було зустріти полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків із Кубані та Дону.
Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався втямки червоним і білим москалям 1919 року й загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська кубанського Федір Уваров. Першим організатором і отаманом був двадцятип'ятилітній вчитель із села Мельники Василь Чучупака.
Холодний Яр відвагою і кров'ю вписав блискучі сторінки в історію Визвольної боротьби. Лише з Мельників у тій боротьбі загинуло понад триста чоловік. Це – окрім жертв пізнішого "умиротворення" ворогом непокірного краю. Лише родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя п'ятьох синів1. Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім немає на еміграції. Вони погинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написали: "Воля України – або смерть".
Деякі совєтські "українські" поети і письменники, зокрема й Хвильовий, поки ще був вірним слугою Москви, – брали Холодний Яр за тему для своїх творів, у яких намагалися переконати читача, що то була не національна боротьба, а... боротьба українських "куркулів" проти "братнього" московського та українського "пролетаріату"... ҐПУ видало грубу книжку, в якій висвітлювало історичні та "економічні" причини Холодноярщини, заходи та методи, якими вона була зліквідована. Ця книжка стала підручником для чекістів – як боротися з "контрреволюцією" в Україні.
Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Якщо не брати до уваги історичних нарисів полковника Олександра Доценка, в яких він згадує про Холодний Яр (у зв'язку з партизанськими рейдами інших повстанчих груп), то маємо п'єсу Якова Водяного "Холодний Яр" і нарис полковника Михайла Середи в XII числі "Літопису Червоної Калини" за 1931 рік – "Холодний Яр", котрий він написав зі слів москаля сотника Ліхарєва. І Водяний1, і Ліхарєв, які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої "таланти" на те, щоб довести, якими то "лицарями і вождями" вони були та якими "нездарами, дурнями і зрадниками" були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя.
На мій заклик у "Літописі Червоної Калини", щоб живі холодноярці давали матеріали до історії Холодного Яру, відгукнувся лише Сергій Полікша, який був у Холодному Яру 1919 року саме в той час, що і Ліхарєв. Спогад Полікші у "Літописі Червоної Калини" за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарєва на 90% – нісенітниця.
Однак це не перешкодило полковникові Середі у серпні 1934 року видрукувати їх ще й у паризькому "Українському слові".
Можна сказати, що Холодноярщина в нашій пресі й літературі майже зовсім не висвітлена. Це примусило мене відкласти інші теми і взятися за написання "Холодного Яру". Мені радили зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує насамперед дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, у який день була та чи інша подія. Щоб зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я вбрав її у форму, так би мовити, повістярську. Може, забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може, буде й цікаво. Можливо, комусь придасться.


Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

1 Роман написано в Галичині (примітка упорядника).
______________________________
1 Василь Степанович, Петро Степанович, Олекса Степанович, Автоном Юхимович, Семен Юхимович Чучупаки (примітка упорядника).
______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).

Монастирська січ

Запорозька група Армії УНР під час партизанського походу в лютому 1920 року продерлася з боями через денікінський і большевицький фронти (перший із них відступав, а другий просувався вперед) і перейшла з Херсонщини до Чигиринського повіту1.
Розлогий краєвид голих степів із розкиданими далеко одне від одного селами заступили великі ліси, між якими хутори й села траплялися вже частіше.
Перейшли, здавалося, безкінечний Чорний ліс.
Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, справляють приємне враження після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш садок.
Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Біля воріт нас зустрічали чорноокі кралі-молодички в корсетках із коралями і срібними дукачами на шиях. Чоловіки одягнені здебільш у домашнього сукна киреї. Типи – класично українські. Вимова подібна до полтавської, таке ж пом'якшення "л".
Під час нашого постою в одному селі хлібороби оповідають про Холодний Яр.
Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загорожі, навіть електричні. Важкі гармати, "які стріляють на сорок верстов!" Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться – ні большевики, ні денікінці нічого не могли йому зробити...
Наслухавшись тих розповідей, переглядаємося між собою.
Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що то за січ така. Зайшла суперечка – чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться збоку.
Наступного дня з півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорозького (збірного) полку в напрямку Холодного Яру. Попереду пішли різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до "дідуся" – отамана Омеляновича-Павленка. Розповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян із кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори, від села теж виступила група.
– Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?
Знаючи настрої населення, старшина відповів:
– Запорозька група української армії.
– Як же ви тут опинилися?
Представники "противника" запитально глянули на одного зі своїх. Той виступив наперед:
– Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...
Після того як старшина назвав частини і командирів, особливо коли сказав, що і його дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кийком і люлькою веде позаду 2-й Запорозький полк, – дорошенківець радісно усміхнувся і звернувся до товаришів:
– Наші...
Отаман віддав наказ зняти лаву з позиції і вислати зв'язкових до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої – українці...
Верст за три зустрічаю п'ять кіннотників на міцних невисоких степняках. Двоє у місцевих, козацького крою чорних киреях, троє в чорних довгих жупанах із грубого сукна, з-під яких видно широкі чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших чорношличників.
Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, із ким мають зустрітися.
Зупиняю:
– Якої частини?
– Гайдамацького полку Холодного Яру.
– Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
– А хто його знає! По домах зараз усі... Самі бурлаки та частина кінноти в монастирі, – відповідає немолодий уже козак.
– А штаб де у вас, в монастирі?
Хитро усміхнувся:
– Поїдете, то побачите... Як буде треба...
– А ви ж куди це – в розвідку?
– Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися? Хто немісцевий, то мусить вже із черницями "душу спасати", а нам, як покличуть, – осідлав коня та й за дві годині в сотні.
Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом коло дороги на узвишші – висока могила-курган. Злажу з коня і піднімаюся на неї. Нагорі – просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву – це старий козацький курган. Видно з нього далеко. Збоку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч у напрямку Чигирина – теж смуга лісу, а посередині – гола рівнина, широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа "гостей" – татарські загони зі степу.
При в'їзді в село зустрічаємо групу селян із рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю квартир'єрів – треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
– Немає у нас старости.
– Ну, голова чи "присідатель"...
Молодиці переглядаються і знизують плечима:
– Нема ні голови, ні предсідателя...
– Ну, а хто ж над вами в селі старший?
– Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак із числа квартир'єрів повернув конем і, нахилившись, жартівливо обняв здорову гарну молодицю:
– Над такими козаками і я поотаманував би.
Та молодиця несподівано вибила йому зі стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік! Молодиці теж сміються:
– Бач, бісової віри козак – на коні не всидить, а в отамани лізе...
Розпитую, як знайти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо гурт селян, між якими був і отаман, немолодий уже селянин. За плечем у нього висів німецький карабін, на поясі – револьвер і дві ручні гранати.
Привітався приязно:
– А, запорожці!.. Тут уже ваші проходили.
Питаю його, як краще розмістити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.
– Розміщайтеся, як вам подобається. Якщо в кого не буде вівса чи сіна, то принесемо.
Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків із кіньми. Один, трошки напідпитку, запрошує всіх на хрестини. Нема тих недовірливих або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлі й навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їхніх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося, і це наповнює душу якоюсь щемливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.
Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої у селі Мельниках, верст за дванадцять. У своїй організації Матвіївка ділиться на дієву сотню, яка при першій потребі збирається та виступає на об'єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і резервну сотню, що виступає на підмогу, або разом із дієвою, як треба більше сил. Збираються за церковними дзвонами: два удари підряд – дієва, три – обидві разом.
У Матвіївці завжди є озброєна варта. Вартовий, почувши дзвін у сусідньому селі, передає вістку для своїх і далі.
Безперервний тривожний дзвін лунає лише під час великої небезпеки або загального повстання, і тоді повинні збиратись усі, хто має зброю.
Недалеке ж село Івківці, а також розташовані на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хутори в їхньому районі, деякі села за Тясмином – це вже володіння "батька" Коцура.
У тому районі минулого 1919 року зорганізувався большевицький Чигиринський полк, який під проводом колишнього каторжанина Коцура прилучився до Червоної армії і брав участь у боях проти Армії УНР.
Але, швидко розчарувавшись у большевиках, полк самочинно повернувся до Чигирина і заклав там самостійну "республіку" під червоними прапорами. Большевики боялися потикати носа до "радянського" Чигирина, вимушено погодившись, що там порядкує "революційний комітет", який складається переважно зі свідомих націоналістів-українців, що потрапили під вплив "батька" Коцура. Коли Україну захопили денікінці, Чигиринська "республіка" утрималася завдяки тому, що місцевість боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.
У той час як "чигиринці" служили в Червоній армії, холодноярці були окремою частиною в українській армії1. А як армія наприкінці 1919 року відступала за кордон, вони пішли у свої околиці і засіли в них.
Між селами цих двох орієнтацій усякі зв'язки було перервано. Ще недавно між ними траплялися збройні сутички, які завжди виникали через коцурівців. Та зараз Чигиринська "республіка", озброєна до зубів, сидить тихо і вичікує подій.
Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися кривим оком на чужу кишеню, служать у "гвардії" Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і... куля в чоло.
Увечері виник маленький "конфлікт". Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави:
– Ви ж помучені... Спіть спокійно. Охороняємо себе – охоронимо і вас.
Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кіннота – роз'їздами.
Уночі коцурівці роззброїли заставу наших чорноморців, виставлену на хуторі у бік Чигирина. Забрали кулемет.
Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре було б зараз спільними силами зліквідувати Коцура, але у "дідуся" плани інші й група рушає далі.
Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, заснув і відморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла, і не можна взутись. У Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердечною опікою господарів.
Приходять старшини, оповідають, що скраю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного монастиря над лісами. Місцевість – маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Кажуть, що до штабу групи приїхали посланці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівку; що "дідусь" відпустив декількох старшин, щоб погуляли і розвідали що треба.
Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Він – колишній гусарський вахмістр, добре орієнтується у військових справах, охоче розповідає.
– Богдан – прізвище його чи псевдонім? – питає один старшина.
– Бачте... Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина... А як люди питали, де взяла, казала – Бог дав... Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка... Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська – сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив'язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під'їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить... Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій – наче зійшлося дві дивізії...
Звичайно, паніка... Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому, і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б'є з кулемета зайців... Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала – там ночує. Всюди пошана йому за відвагу – і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце – женитися задумав... Та бач – губа не дура – хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли!..
З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.
Тоді Богдан став свататися по-іншому – оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з'їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого...
Весілля із сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах.
Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки. Постать Богдана – цікава й знана на Чигиринщині, і я ще повернуся до неї...
Під вечір я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометр – 39,20 С. Лікар розводить руками: чи через хвору ногу, чи через тиф, на який захворіло вже декілька козаків. У будь-якому разі в похід, на мороз – небезпечно, а група рано виступає.
Прийшов брат1 зі штабу, почали радитися. Лікар пропонує їхати у Медведівку до лікарні, куди відправив уже двох тифозниних. Виручає господиня:
– У монастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.
– Звичайно, – погодився брат. – Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще в цьому районі пробудемо деякий час, будемо, певно, мати зв'язок із Холодним Яром. Як видужаєш – приєднаєшся.
Вирішуємо, що завтра господар відвезе мене підводою до монастиря. Пишу рапорт, і ввечері брат приносить дозвіл і листа до отамана Чучупаки.
Рано забігають прощатися старшини, козаки... Група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки, стремено до стремена, ділив бойове життя. Але це ж ненадовго...
Вирішую ще день перележати у гостинних господарів. Уживаю залишену лікарем "аспірину", господиня частує "малинкою" і заганяє спати на гарячу піч у просо.
Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, "яка ловила ґав", про Скоропадського, "який спаскудив звання гетьмана", про Коцура, "який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин", про те, як ще задовго до революції на Чигиринщині заклалася була широка підпільна організація в селах, що ставила собі за мету відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.
Було вибрано гетьмана – свого ж мудрого селянина, який служив у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готувалися до повстання. Була сувора конспірація. Але якийсь дядько похвалився "під великим секретом" жінці, та теж "під секретом" – боровицькій попаді, вона – попові-малоросові, той – приставові, а той викликав військо, і внаслідок цього багато селян, зокрема й оповідач, "прогулялись" у Сибір, де не один загинув.
Пригадую собі, що читав колись про "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія"...2 Чи не характерно, що революціонери Дейч і Стефанович, щоб підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійності України, наслідують Залізняка і показують селянам "золоту грамоту від царя", в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характерно, що тут, на таємних радах, уночі в лісах, вибирають собі гетьмана в той час, коли майже по всій Україні давно було забуте і нічого не казало селянському серцю слово гетьман. Може, тому, що тут була церква над Суботовом, у якій висіла табличка: "Тут був похований Гетьман України Богдан Хмельницький", і вона не дозволяла його забути.
Наступного дня почуваю себе трохи краще і вирішую їхати до Мотриного монастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня "по-дамськи", бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.
Проїжджаю повз школу.
На її фронтоні напис – "Головківська вища початкова школа", а над ним – гарно зроблена з каменю розгорнута книжка. На обох сторінках написано: "Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Коло школи з дерев'яними рушницями граються "у війну" школярі. Кричать "Слава!" і "Вперед, за Україну!". Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається справді чарівний краєвид.
Головківка на горі. Від неї спускається на декілька верст широка долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого – гірським хребтом. Щось ніби Карпати або Кавказ у мініатюрі. Здогадуюся, що це піщані кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Праворуч, у кінці долини, Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, йде смугою й ховається в лісі і в ярах село Мельники.
Уся місцевість справді нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, утворюють на обрії чудові візерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь, – високі кургани-могили. Видно, що тут колись "бували діла" – було кого і ховати.
Уперед ліворуч видно над лісом церковну копулу. Це – Мотрин монастир, штаб гайдамаків.
Через деякий час в'їжджаю до Мельників.
Село має звичайний мирний вигляд, але парубки, що йшли по вулиці, співаючи "Серед степу на просторі", – озброєні. У всіх – рушниці, в декого шаблі і револьвери, а в одного шабля старовинна, оправлена в срібло.
Під'їжджаю до них.
– Добридень, хлопці!
– Слава Україні! – відповідають декілька голосів.
Я трохи розгубився, бо не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатися "Слава Україні!", а відповідати "Україні слава!". Питаю їх, як їхати до монастиря.
– Можна їхати селом, але так дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідти проста дорога лісом.
Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно монастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з'їхав із головківської гори.
За млином спускаюся в село і, переїхавши місток, в'їжджаю в лісничівку – кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.
У вікні будинку ліворуч – обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима. Праворуч на воротах стоїть струнка сіроока дівчина в легкій блузці. Як маєш двадцять два роки, то, попри те, що хворий, мимоволі задивишся і на "чорні", і на "сірі". Лише виїхавши з-під їхнього "обстрілу", помічаю, що, окрім дороги, яку обрав кінь, ліворуч пролягла ще одна. Деякий час вагаюся, але вирішую, що їду добре, якраз у напрямку невидної зараз копули.
– Козаче! Вам до монастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! – кричить навздогін дівчина з воріт.
Повертаю коня і під'їжджаю до неї.
– А ви звідки знаєте, що мені до монастиря треба?
– Бо сюди всі козаки їздять.
З хати виглядає мати:
– Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака, то боса по льоду побігла б.
– Чого ви кричите?! Це не наш козак, дороги до монастиря питає.
– А ви хіба всіх своїх знаєте?
– Авжеж знаю. Їздять коло нас...
– Мабуть, і погрітися заїжджають?
– Чому б не заїжджали!.. Один тільки є такий... нахмурений... Дівчат не любить. Чорнота зветься, аж із Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б'є.
Прощаюсь і їду тією дорогою, що веде ліворуч.
– Скажіть Чорноморцеві, що ми з Прісею до вечірні прийдемо! – кричить уже з подвір'я "бісової віри дитина".
Хвороба починає нагадувати про себе. То гаряче стає, то морозить. Дорога в'ється глибоким яром у лісі та починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак у чорному теплому жупані й у шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана – срібний трикутник.
Чи не отаман часом?
– Слава Україні! – підводиться він на тачанці. – Ви до монастиря?
– Я – старшина запорозької кінноти, захворів у поході, їду до вас трохи підлікуватися.
– Це діло! Нам зайва шабля, та ще й старшинська, не зашкодить. Я – Іван Компанієць, сотник кінної сотні.
Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у монастирі.
– Ні, отаман живе в селі, я зараз буду в нього, можу передати. А ви їдьте до монастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все що треба. Фельдшер наш тепер теж у селі, але там стара черниця є – трьох лікарів варта. Спитаєте мого помічника Андрія Чорноту. Тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, – то в нього така вже натура, а хлопець – душа. Я повернуся післязавтра або днів за два, діло маленьке є на Побережжі.
Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя.
Було воно класично гарне: чисті риси, густі, як намальовані, брови, палкі чорні очі – ласкаві та смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли усміхався, здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.
Віддаю йому пакет і їду далі. Дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.
Ліворуч в'ється дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Піднімаю голову і бачу чорну постать. Махає рукою, щоб їхав прямо. Ще один заворот дороги – і в'їжджаю через проріз у валу, потім через браму в монастирський двір.
Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священик, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.
Побачивши мене, пес став, наче роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, вирішив, що не варто, і повернувся до своєї забавки. Питаю зустрічного козака, до кого б звернутися, щоб поставити десь коня.
– То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб удома. Он там, у коморі, він.
Під'їжджаю до комори, на порозі якої з'являється типова "офіцерська" постать із маленькою борідкою і в окулярах з одним тільки склом (друге розбилося, а оптика в Холоднім Яру бракувало).
Виявляється, що це і є господар.
Представляюся йому і кажу, в чому справа.
– Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, – звертається він до одного із козаків.
Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:
– Ти мені і треба, Івасю. Ви з Петром ще в тій самій келії?
– Еге ж!
– Тепло у вас?
– Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.
– Ну, то виносьтеся звідти. Одне ліжко залишите. Я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.
– А ви мені пістоля обіцяли подарувати!
– Добре... Це у нас двійко хлопчиків є, – звернувся до мене господар. – Батьків торік убили большевики, так родинам гуртом допомагаємо, а цих жевжиків не відженеш ніяк – козакувати хочуть.
За півгодини я лежав у теплій постелі, а старенька черниця натирала мені якимось бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла гарячим наваром із невідомих мені трав.
– З Божою поміччю скоро одужаєте.
– Чи не тиф, бабусю?
– Борони Боже. От така собі пропасниця. По очах бачу. З ногою довше доведеться бавитися, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю.
Моє нове житло мало вигляд не дуже вибагливий. Стіни давно не білені, пооблущувані. З меблів було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер і дві ручні гранати "Мільса".
Після черниці до келії зайшов стрункий, але з ведмежими плечима козак, одягнений у кубанський козацький кожух, у татарській смушевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього спражнього чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, "який не любить дівчат".
Не привітавшись, сів навпроти мене.
– Ну як?
– Нічого...
Я почувався якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває хіба у мисливця, що вистежує небезпечного звіра.
Він глянув на срібне руків'я моєї шаблі.
– Містріханівський клинок? Добра сталь... Трохи затвердо загартована, зламатися може.
Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок. Мусив бути добрим знавцем зброї.
– Я зустрів по дорозі сотника Компанійця, передав ним свій папірець до отамана.
– Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована – бабам на втіху! Я не Андрій Чорнота, якщо його коцурівці не втовчуть, як не тепер, то в другий четвер. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся – мало йому тут спідниць! Казав йому: візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій "пекучій справі" козаків покидає. Сьогодні тихо, а взавтра, може, битися доведеться.
– Багато сили тепер у монастирі?
– Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та Лубенська "офіцерська рота" денікінська – полтавці-старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по півтисячі набоїв на брата і – до Холодного Яру. Добрі хлопці. Ото бачив франта з трьома очима – це з них. Наша сила в селах. Добрі села... Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров'ю. Шанці на шанцях, могила на могилі... І населення з козацьким духом, не помішане, самі українці, за Україну очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині.
– Чи серед черниць теж є свідомі українки?
– А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку – зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя в черниці пішла молодою ще. А взагалі, добре було б оце бабське кодло переселити куди-небудь. Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює – вона йому служити по-українському забороняє. Є ще один піп – маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то міг би чимало оповісти – з хлопчика послушником тут. Він раніше історію монастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і, мабуть, пише, як "хохли обітєль осквєрнілі". Колись мушу видерти у неї старі записи, переглянути. Ну, бувай! Піду до коней подивитися.
У дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.
– Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?
– Проходь, проходь. Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.
Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обидві молоді, миловидні, одна з серйозним, трохи сумним обличчям. Укривши мене, стали оглядати кімнату.
– Це ж твоя келія була, Катю? – звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні.
– У вас усе біле, а в наших козаків чорне.
– Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися.
– Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.
– Від яких поклонів?
– Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя у вікно побачить і – бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там згрішила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала.
– Не личить сестрі в сніжки гратися, – наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.
– Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила.
Сестра Катя зачервонілася.
– Видумаєш таке. Чоловік подумає – справді.
Мені ставало весело, коли дивився на їхні молоді, повні життя личка, яким так не пасував темний одяг.
– Слухайте, дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.
– Ми – сироти. Нас старі сестри виховали у притулку. Ходімо, а то як би поклони не довелося бити...
Під двома ковдрами не на жарт стало гаряче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно надвір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.
Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.
Навздогін їй полетіла сніжка, яку запустив молодий ставний хлопець в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових стрільців.
Черниця, озирнувшись на вікна, загребла снігу і пошпурила ним у "напасника".
Не допоможуть поклони. Молодість свого не хоче дарувати, і якщо ігуменю молоде палке кохання загнало до монастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.
Наступного дня маю весь час гостей. Заходять старшини-лубенці. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий трьохсот поклонів. Закінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов козакувати. Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється – січові стрільці української армії: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.
Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.
На четвертий день гарячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з Абреком, та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.
Кінь вичищений і, видно, не голодний. Вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований, і сідає коло мене.
– Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задрипаний!
Здогадуюся, що мова про Компанійця.
– А що сталося, Андрію?
– Що? Нічого. Вбили дурня, та й усе. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці з Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, й Іван ні за цапову душу загинув. Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро до трьох бісів. Ти ж тільки подумай, через якусь задрипану спідницю такий хлопець загинув! Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити...
– Негоже, Андрію, покійника так величати.
Моя увага трохи охолоджує Чорноту.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельники, взавтра в монастирі ховати будемо. От уже дівоче царство сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишніх сіл бігали до монастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! – вдовичка, чортзна-звідки, його причарувала!..
На другий день вирішуємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий м'який валянок, що приніс Андрій. Він ставиться до мене чомусь приязно, і зауважую, що зі мною не такий "брутальний", як з іншими. Загадка трохи роз'яснюється, коли сідлаємо коней.
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то це означає, що він добрий чоловік, – каже він тоном, що не допускав заперечення.
Зближує нас те, що ми, як виявилося, обидва почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея і обидва хапнули магометанської воєнної етики.
З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму "херсонцеві" важко поспішати за моїм горбоносим, довгоногим Абреком, якого я виміняв за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно "бісової віри дитини".
Чорнота це зауважує.
– Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти.
Усе село залите народом, що зійшовся з околиць на похорон Компанійця. Зібралося близько десяти тисяч озброєних чоловіків. Із жіноцтва переважають дівчата з горщиками, загорнутими в хустини, і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Чоловіки гуртами щось гаряче обговорюють.
Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку із старшим братом Петром, начальником штабу, і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного зросту зі своєю рушницею. З ними високий дідуган із довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею і настромленим багнетом. Це Степан Чучупака, отаманів батько.
Чорнота представляє мене.
Отаман звертається до нього:
– Андрію! Тебе іноді слухають швидше, ніж мене. Ми підемо до церкви, а ти походи між народом. Настрій у всіх такий, щоб, поховавши Компанійця, йти на Чигирин. Це неможливо. Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися нелегко, але натовп мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить у простій дубовій труні. Очі відкриті й, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слід від кулі. На обличчі та руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся.
А все-таки він і мертвий був напрочуд гарний. "Вернуся післязавтра..." – мимоволі згадалася мені зустріч із ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло із церкви.Вирішили нести на руках аж до монастиря. Щонайменше п'ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, жінки і дівчата – окремими гуртами. Було якось трохи незрозуміло, чому всі ці люди так близько до серця беруть смерть немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року зі степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку.
– Торік тут ховали своїх убитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону... Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – річ звичайна. Не так зворушує...
Ми обігнали валку і поїхали до монастиря. Сумна залога готувалася зустріти свого улюбленого веселого сотника, що повертався з прогулянки на Побережжя. Між двома церквами, поруч старовинних могил із посадженими коло них, тепер велетенськими, деревами була готова глибока хата для нього. На монастирській кухні готували заупокійний обід.
Нарешті процесія увійшла в монастир і відкриту домовину поставили на землю. Дівчата, що несли віко, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.
– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув він і, коли старенький монастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися.
Був Чорнота людиною глибокорелігійною.
Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве "Вічная пам'ять", серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забиту домовину опустили на зв'язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини...
Почесною вартою командував Йосип Оробко, та грізна хвиля пострілів із тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги.
За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.
"Як умру, то поховайте..." – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершись на рушницю, стояв у першому ряду. Могутні, величні хвилі пісні покотилися над лісами, відлунюючи по ярах.

Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте.

Громада, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися вигуки:
– На Чигирин! Доки терпіти?! Смерть коцурівцям!
Отаман став на лаву біля могили і підняв руку з рушницею. Люди стихли.
– Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам'ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло – для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла б найбільше оповісти... Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує і обдирає наш край, вбиває тисячі й тисячі наших людей... Але з очей селян спадає полуда і Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки підуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, щоб тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під чорний прапор1 Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!
Зірвалося і довго не змовкало могутнє "Слава!". Коли люди вже замовкли, той гук ще деякий час повторювали яри.
– А-а-а-а-а! – долинула остання протяжна луна десь здалеку.
– Холодний Яр обізвався... – з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.
– Хіба це не він? – показав я на глибокий яр, над яким стояв монастир.
– Ні, це старе русло річки Косарки, з якою пов'язана легенда про те, що близько тисячі років тому якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на монастир, бо насправді це монастир Святої Трійці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина – гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табір. Он там – Скарбовий яр, у якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків яр, Чорний яр, Попенків яр, Гадючий яр, а Холодний яр у цей бік, версти півтори-дві звідсіль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають із вісімсот сажнів висоти. Для нас Холодний яр має те саме значення, що й усі інші яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього...
Юрба помалу заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в монастирі, звичайно, не вистачило би для всіх, але жінки і дівчата мали із собою страви. В монастирській трапезній, у келіях, надворі – день якраз видався теплий – гурти селян і залога поминали Компанійця.
Бурлак запрошували від гурту до гурту.
Уже вечоріло, коли народ став розходитися.

______________________________
1 Яків Водяний ще до Лютневої революції був бойовиком партії есерів та політкаторжанином, а 1917 року – Смілянським полковником Вільного козацтва, делегатом Першого з'їзду Вільного козацтва, пізніше – організатором протибільшовицького спротиву, тож навряд чи його можна вважати випадковою людиною у Визвольному русі (примітка упорядника).
______________________________
1 Мова про Зимовий похід Армії УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка, який почався 6 грудня 1919 року з району Любара (примітка упорядника).
______________________________
1 Курінь Холодного Яру був у складі 3-го Гайдамацького полку Армії УНР (примітка упорядника).
1 Мова про брата Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського) – Павла Городянина (примітка упорядника).
2 "Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія" – селянські революційні рухи на Чигирищині 1905 року (примітка упорядника).
1 Перший (основний) курінь Холодного Яру мав чорний прапор із гербом України і написом з одного боку "І повіє новий вогонь з Холодного Яру", з другого – "Воля України – або смерть" і жовто-блакитний прапор, на якому було написано: "Полк гайдамаків Холодного Яру"(примітка автора).
1 Василь і його старший брат Петро підписувалися – Чучупак. Тому в передмові і біографічних додатках саме так я і пишу, а у романі Юрія Горліса-Горського залишається форма “Чучупака”, бо в селі говорили і так (примітка упорядника)
1 Тюрпод – "тюремный подотдел" (примітка упорядника).

"У Холодному Яру полону нема"

Після похорону Компанійця життя в монастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто їх і не примушував. Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті "як рибляче око" і працювали як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першокласне англійське обмундирування, з новенькими одинадцятинабійними англійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!). З французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою.
На тлі Холодноярського лісу між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами було якось дивно бачити цю групу вояків ультраєвропейського вигляду.
Із сіл приходили богомольці. Селяни привозили харчі для козаків і коней. Приходили гурти озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших у села і на хутори на вечорниці.
З боку Черкас і Сміли іноді долунювала гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорозька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег Дніпра1. Я почав подумувати, як би прилучитися до своїх, та, з іншого боку, чомусь не хотілося вже розлучатись із цією січчю.
Одного дня богомольці, які прийшли із Грушківки, оповіли, що вчора там ночував полк Чорних запорожців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.
– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то й тут для неї колись куля знайдеться, а ганятися за вітром у полі, щоб до большевиків у руки потрапити, – не пущу.
Побачивши, що тон його відповіді справив на мене неприємне враження, обняв за плече:
– Знаєш... я сам від революції був в українській армії, та надивився, як наші українці "жваво беруться" до боротьби за незалежність, плюнув і став додому, на Кубань, пробиратися. Аж от потрапив по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерті ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь багнет у землі лежить... Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати...
За декілька днів партизанські частини нашої армії були вже далеко.
І волею, і неволею став я "громадянином" Холодноярської "республіки". З Чорнотою ми надзвичайно здружилися, що не перешкоджало нам частенько сваритися через якісь дрібниці. Після смерті Компанійця без жодного офіційного призначення всі визнавали Чорноту начальником. "Бурлаки" і до того бачили в ньому "старшого бурлаку" – ватажка. Чим ближче я приглядався до цієї оригінальної людини, тим більше дивувався.
Цей зовні необтесаний козарлюга виявився ходячою енциклопедією: був добре ознайомлений з історією, археологією, фізикою, політичною економією, до того ж був прекрасним ковалем і римарем: кував коней, направляв сідла. Як старшина, він мусив бути більш чи менш освіченим, але з його ж оповідань виходило, що до війни він випасав табуни коней і овець на кубанській Чорноморії і займався рибальством та мисливством на Кавказі. Взагалі був надзвичайно мовчазний, та іноді на нього "находила година", коли починав філософувати на якусь тему. Тоді годі було з ним сперечатися – вилається і піде.
Одного дня Андрій не показувався надворі аж до обіду.
Іду до його келії.
Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап'яновій оправі.
Побачивши мене, кинув її і встав.
– Підемо, Юрку, пройдемося по валах, а то в мене вже голова очманіла – від другої години ночі читаю.
Дивлюся на книжку – "Критика чистого розуму" Канта. На підлозі коло ліжка – ціла гора книжок у розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір... Окремо скиртою лежать новенькі томи творів Маркса і Енгельса, Лассаля, Леніна, різна большевицька політично-економічна література.
– Де це ти набрав?
– Це – з большевицького агітаційного потяга, а це – колишнє панське добро, по селах за набої наміняв.
Вийшли надвір. Біля трапезної стоїть висока, суха ігуменя з двома зморщеними карличками-черницями. Козаки якраз вели через двір коней від криниці.
– Такова єщьо свєт нє відєл! Штоб в святую абітєль мєжду храмамі конєй заводіть! – гордо звертається ігуменя до своїх "ад'ютантів".
Чорнота ввічливо підняв шапку:
– Світ як світ, паніматко, а оці вали вже скоро півтораста літ як козака не бачили, а їх насипали не на те, щоб із-за них тільки Богу молитися. От що, давно я тобі збирався сказати... Ти, паніматко, можеш собі України не любити, це діло твоє, та коли будеш про це голосно балакати – накажу спакувати твої пожитки і відправлю тебе до большевиків у Кам'янку. Там є "істінно рускіє люді" – з ними тобі буде веселіше...
Переходимо через господарське подвір'я, через невисокий внутрішній вал і видряпуємося на високий зовнішній вал, що поріс лісом.
За валом у лісі густо стоять височенні могили, деякі однієї висоти з деревами.
– Думаєш, це мирно спочилі ченці лежать? – повів Андрій поглядом по могилах. – Братчики-козаки, в боротьбі полеглі. Може, і з моїх прадідів хтось лежить. Бо наш рід та й майже півстаниці на Кубань прибули із Чигиринщини. Ще при Катерині. Може, через це і притягає мене так ця земля.
– Підемо, Андрію, обійдемо валом кругом монастиря.
– Що, так уже на свою приморожену ногу надієшся? Це ж п'ять верстов ходу. Підем у цей бік, понад ярами. Подобається мені тут... дика краса!
Із зовнішнього боку вал був ще вищий, бо попід ним проходив рів, який з часом уже змілів.
Трохи далі вал круто звернув до лісу підковою, всередині якої були сліди якихось земляних споруд.
– Це щось на зразок форту, – пояснив Андрій, – отам, видно, гармати стояли, отам – сліди великих печей із котлами, в яких гріли смолу і окріп "гостям голови мити" під час штурму. Хто знає, коли ці вали насипали, але сучасний інженер нічого не міг би додати.
Вийшли на чоло форту. Тут вал уже проходив понад глибоким яром. Місцевість далі робила химерні хвилі, оточуючи монастир глибокими прірвами. Між головним валом і монастирем – ще один насип, де-не-де видно сліди грубих мурованих стін. Звертаємо вздовж валу і знову виходимо на край господарського подвір'я. Далі насип робить крутий поворот праворуч, а яром між цими двома виступами валів виходила на гору дорога, яку я бачив, коли під'їжджав до монастиря. У закутку під валами – стара криниця, якою тепер не користуються.
Чорнота звертає на неї мою увагу.
– Її називають хто Козацькою, хто Гайдамацькою. Від неї залежала доля монастиря у час облоги. На горі води нема, є тільки в ярах. Насипати вал через яр так, щоб вона залишилася по цей бік, неможливо. Але, як бачиш, виступи валів беруть її між себе. Так що підхід до неї можна обстрілювати з обох боків. Із монастиря був до неї підземний хід. Попід валом також є підземні виходи і до центру монастиря, і до лісу.
Ми йшли вже понад прірвою другим виступом.
– Отам, у кущах, – замаскований вхід у підземелля, до лабіринту печер. Зараз неохота бруднитися, а весною полізем – покажу тобі. Кожна викладена дубом печера має два виходи у наступні, всі вони сполучені між собою, але, заплутавшись, можна ходити до смерті в темноті й не знайти виходу. Ми в них запас зброї переховуємо.
Із того боку монастиря від валу потягся у ліс ще один вал, але яка його роль – не розберу. Хіба для захисту дороги, яку прокопали до Холодного яру, де були окремі укріплення. У лісі ще є де-не-де укріплення, які, видно, свого часу мали значення. Такі ж укріплення є і в Чорному лісі, і в Бовтиші, і в Чуті, і в Суботівськім лісі. Недалеко від Суботова, в лісі, – Вовчий Шпиль, на якому ще й досі стоїть козацький Вежний дуб, з котрого видно Побережжя і всю околицю. За Медведівкою, на острові серед Тясмина, – Медведівський монастир; вище – укріплений Онуфріївський монастир, що стоїть на кручах над Тясмином; у Черкаському бору – Мошенський монастир, теж фортеця, на багнах, до нього треба добиратися вузькою Вовчою гаткою.
Скільки праці тут покладено! Наші прадіди вміли подбати про захист краю...
Спускаємося з валу, щоб обійти проріз, через який я приїхав, і далі йдемо вже понад іншим яром. Його крутий схил тягнеться карколомними виступами більш як на півверсти вниз.
Порослий лісом яр виходить за монастирем ліворуч і тягнеться далеко на південний схід. Унизу під нами – капличка з криницею, до якої спускається покручена стежка. На протилежному боці якісь будівлі та сад.
Питаю Андрія, що це таке.
– Шістдесят десятин монастирського саду і виноградника. Ченці ще насадили, а ці божі коровки тепер і доглянути не можуть.
– Андрію, ти на похороні Компанійця згадував про якусь легенду, пов'язану з цим яром...
Він задумливо подивився вниз.
– Сядемо. Он бачиш на дні темні плями – це багна, які не замерзають. По той бік можна перейти тільки по гатці. Між багнами протікає поганенька річка Косарка. В народі збереглася легенда, що тут колись були останні перед дикими степами селища людей, котрих охрестила в православну віру якась княгиня Мотрона. Чи просто Мотря. Її укріплений замок стояв на цьому місці, що й монастир. За тою легендою Косарка тоді була великою рікою, що зливалася коло Медведівки з Тясмином, а той коло Чигирин-Діброви – із Дніпром. Вода в Дніпрі стояла так високо, що турецькі галери вільно плавали над порогами і заходили Тясмином і Косаркою аж сюди – для нападів на володіння княгині. У неї теж був свій флот, який ходив воювати аж у Чорне море. А пристань була отут унизу. Одного разу чоловік княгині, якого вона дуже любила, вийшов із цим флотом у Чорне море на турків і, розбивши їх, повертав назад із багатою здобиччю. Пересівши із залогою, що перевдягнулася в здобуті турецькі шати, на захоплену турецьку галеру, яка плавала скоріше від його суден, князь далеко випередив своїх і перший наближався до замку. Стоячи на носі галери, одягнений в дорогі шати турецького паші, він нетерпляче дожидав хвилини, коли зможе привітатися з дружиною та подати їй радісну звістку про перемогу. Але княгиня, яка стояла отут, на валу, побачивши галеру, подумала, що це справжні турки, які, потопивши судна чоловіка, наближаються до замку. Важкий біль охопив її серце.
– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на галері.
Взявши лук, пустила стрілу – і влучила в серце свого чоловіка.
Аж коли залога галери стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готувалися на валу до бою, – зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його тіло сльозами. Потім наказала затопити галеру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила на монастир, ставши першою черницею та ігуменею.
Легенда як легенда.
Що Косарка була більшою, про це нема й мови. Ще дід Гармаш із Мельників, якому дев'яносто шість років, пам'ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаємо, що ще задовго до Володимира купці, які плавали з варяг у греки, витягали коло порогів свої човни на берег і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки. Однак легенду вперто обстоюють старі люди з довколишніх сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена галера. Навіть оповідають, що одного посушливого року, як багна висохли, – докопалися були до неї. Лежить вона догори підошвою, обшитою листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народною фантазією якась справжня подія. Але іншого пояснення, чому люди називають монастир Мотриним, тоді як він є монастирем Святої Трійці, я не зустрічав1.
Деякий час ми сиділи мовчки, втопивши очі в яр, якому народна фантазія приписувала таку роль у минулому2. Взагалі ця місцевість – свята для українців. Тут зароджувалася козаччина... Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, народилася Хмельниччина... Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому монастирі...
Ігумен його Мельхіседек Яворський, гаряче помолившись, благословив ножі й шаблі на пролиття рік людських сліз і крові, винної та невинної, во ім'я Волі. Поневолення селянства з царської "ласки" тут було найкоротше в усій Україні, і чигиринський "малорос" не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоб скинути ярмо.
Якихось два десятки літ тому селянин тут подавав уночі свій "вільний голос" на виборах Гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, присягав не зрадити і додержати таємницю.
Задуму нагло перервала коротка низка пострілів із кулемета. Я зірвався, призвичаєний до того, що постріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:
– Сідай. Це Левадний вправляється. Мабуть, із "Люїса" ворони б'є в лісі. Цікавий тип... Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого б він не знав як свої пальці. Для нього кулемет – усе. Ні один закоханий так біля дівчини не припадає, як він коло своїх "Кольтів" і "Максимів". Невеликий собі, худорлявий хлопець, та сила духу в нім велетенська... Знаєш, він же у Коцура був головним кулеметником. Любить хлопець Україну, але повірив у "червону правду" і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета. Та, коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж Батьківщини, взяв на плече свого "Люїса" і прийшов до нас. Сидимо якось у Чучупаки ввечері, коли заходить... Поставив кулемета в кут і підходить до столу:
– Я – Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди треба. Можете мене застрілити – це ваше право. Але, коли хочете, я себе і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, віддам у ваше розпорядження.
Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов зі щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього заховано цілі арсенали зброї, яку зі своїми хлопцями позахоплював у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, – дістанемо ще.
Але ти полюбуйся, яка впертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, то він зняв із нього кожух, спиляв радіатор, спиляв де можна залізо, щоб тільки не пошкодити механізм і люфу, а не змінив на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у декого дві разом... Він сам із хуторів, а в Суботові має багато родичів, і взагалі суботівці його люблять.
Якось отаман каже йому:
– Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре, – агітнув би людей проти Коцура.
А Левадний:
– Я, отамане, як треба буде для добра України, – увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета викошу, а агітувати хай хто інший іде. Не вмію.
І завжди він спокійний, урівноважений. Ніколи нікого не образить. Та... Був у Мельниках чоловік, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап'ється самогону і сікається до всіх.
– Ви – хахли нєобразованиє! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!
Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п'яний підскочив до нього і почав:
– Ти що народ у заблуждєніє вводиш, крамоли всякої навчаєш! Богдашка Хмєльніцкій вєрноподданий бєлого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!
Коли Левадний сказав йому, щоб пішов проспатися, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв із плеча свого "Люїса" і висадив у нього цілий диск набоїв.
Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний зі своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому "Люїса" і став спокійно чекати вироку. Злочинців у наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла, погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і людської не зневажай. Левадний карі не підлягає...
Чи багато з-поміж українців так реагує на образу своєї особистої чи національної честі? – продовжував Андрій. – От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові – москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них наважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючись, що завтра за це його розстріляють.
Шістдесят років тривала нещадна війна між могутньою московською імперією та кавказькими горцями, але, і переможені, вони гордо споглядали зі своїх гір на переможців як на щось нижче від себе і не поспішали їм прислужуватися.
Москва не брала з них податків, не брала до війська, була задоволена, що вони не відновлюють боротьби. Часом голодний і обідраний кавказець за жодні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був увесь секрет пошани до нього. Народи, які налічували заледве кількасот тисяч людей, примушували ворога-переможця шанувати свої звичаї, мову, релігію, а якби кабардинців чи хевсурів було сорок мільйонів, то, повір мені, Москва зі своїми шістдесятьма мільйонами в решеті б у них танцювала!
А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгорода! Навіть у своєму бойовому гімнові він називає ворогів "воріженьками", що мають згинути "як роса на сонці", бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбити їм голови.
До біса наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав'ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо, коли ми їх не матимемо і не примусимо наших "приятелів" шанувати себе, Україна ніколи не буде щасливою.
Я – християнин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовою заповіддю підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців згубна, бо маємо таких “добрих сусідів”, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане. Бо б'ють вони нас не для розваги, а тому, що їм потрібні багатства нашого краю.
Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи... Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Леніна про тактику боротьби і організацію влади. Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б'ють без сентиментів. Але, знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Жоден народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшись колись на волю, як побачить, що хтось знову простягає до нього лапу, не ждатиме, поки треба буде оборонятися, а сам нападатиме.
Уяви собі, що було б із нашими бідними ворогами, якби хоч пів-України охопила така Холодноярщина. От я, простий собі Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і шість-сім найближчих сіл за годину-другу дадуть десять тисяч бойовиків, дивізію війська, яке не знає полону, не має права на відступ, бо залишить ворогові хати і родини. А скільки дала вся Україна на заклик свого уряду?
Якби ми цього року перемогли, з усієї України лише холодноярці мали б право сказати: "Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м'ясо".
...Андрій говорив би ще, напевно, довго, та з церкви залунали удари малого дзвона.
– Ого, якась новина! Мабуть, большевиків чорт звідкись несе.
Ми зійшли з валу і побігли до монастиря.
У дворі по-діловому, без криків і метушні, розпочався збір.
Зі стаєнь виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний і сам заправляв у них стрічки з набоями.
Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що вже надворі затягували свої складні англійські патронташі. Із дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
– Андрію, большевики на Лубенських хуторах!
– То чого ж ти злякався? Можна подумати, що вже твою келію зайняли. Скільки?
– Ось чоловік, що прискакав верхи.
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.
– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли шістдесят пудів вівса, тридцять пудів борошна, хліба, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потроху зносять, а я з конем викрався до лісу і – сюди.
– Давно вони налетіли?
– Не більш години тому – я коня гнав щодуху.
– Скільки їх?
– Чоловік п'ятнадцять з одним "Люїсом".
Чорнота з докором глянув на коменданта:
– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там у них за празник у хуторах, а потім уже дзвонити.
Ми сіли на своїх осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:
– Соловій! Андрійченко! Отамасі – обидва! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під'їхали до нас, обернувся до кулеметників:
– Левадний, дай Гуцулякові "Люїса" – віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків "Люїса" і, притримуючи куксою правої руки, наладував його. Потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків із набоями.
– Василенко! – крикнув Чорнота до одного зі старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на жаботинську дорогу до Деркачевої землянки. Люди хай розійдуться і про всяк випадок будуть готові.
Виїжджаємо з монастиря і, проїхавши з версту дорогою на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може, селянин погано полічив большевиків і їх більше.
– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяти із собою.
До Лубенських хуторів верст із сім. Переїжджаємо кілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм лісу, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час побачили кільканадцять хат, розкиданих на узліссі. Порівнявшись із ними, оглядаємо місцевість. Коло однієї хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається двоє вершників. Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
– Так і є. З півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з обстановкою, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив'яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Почекавши, поки Гуцуляк доїде з кулеметом до визначеного місця, ми розсипалися у лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, кинулися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунали постріли, розляглася коротка черга з кулемета, і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, кинулися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
Навздогін їм почулися від хат постріли селян, які дожидали підмоги. Один червоноармієць упав з коня. Ще як вони тільки почали тікати, коло однієї хати, піднявши стовп диму, вибухнула важка граната. Кіннотник, що, наздоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів із сідла. Зляканий кінь помчав до нас, залишаючи на снігу струмки крові.
Назустріч кіннотникам, що чвалом летіли попід лісом, рівненько, в'їдливо заговорив Гуцуляків "Люїс". Передній полетів на землю разом із конем, решта завернула вбік і, розбившись на групки, кинулася тікати полями.
Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. За кілька хвилин задні потрапляють під шаблі хлопців.
У парі з Чорнотою наздоганяємо кіннотника, який, раптово обернувшись у сідлі, прицілюється з рушниці в Андрія. Порівнявшись із ним з правого боку перед самим пострілом, підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк.
Андрій ловить його коня і наганяє назад.
– А чого доброго, був би, чорт, просто в живіт засмалив.
Наздоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і за хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під червоним спотикається на межі, та він, вилетівши із сідла, біжить за конем. Коли наздогнали, став із піднятими догори руками:
– Таваріщі! Дабродії! Нє убівайтє! Я вам буду служить! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
– Звідки приїхали?
– С Жаботіна.
– Яка частина?
– 12-я конная бріґада, атдєльная.
– Скільки шабель?
– На лошадях чєловєк двєсті і чєловєк сто так, разних.
– Чого прийшли сюди?
– С Курска нас вислалі, на барьбу з бандітізмом.
Андрій стиснув руків'я шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
– Таваріщі! Вазьмітє мєня...
– Хай тебе Бог візьме.
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову.
Мені стало не по собі, і це помітив Андрій.
– Чого скривився?
– Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
– Звикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як маєш попасти в чужі руки, залиш останню кулю для себе.
Погоню припинили. П'ятеро чоловік і двоє коней без вершників утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного "Люїса", восьмеро коней. Двох коней убито, одного важко поранено гранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що "товаріщі", утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, гранату "Новицького". Та один із селян, що служив колись у гранатерах і знався на цьому ділі, вхопив її і викинув назад у вікно, де вона й вибухнула.
З боку Лубенців показалася широка лава. То Лубенська1 дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори...
До монастиря ми повернулися ввечері.
Вранці із Мельників до Жаботина проїхав на санях селянин із жінкою "до тестя в гості". Розвідка доповіла, що вночі там хтось "пустив паніку", ніби з Холодноярського лісу наступає три тисячі "бандитів", і "товаріщі" поспішно виступили з Жаботина в напрямку Сміли.
Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, "кунаками". Через кілька днів хлопці із сіл, що по той бік залізниці, одержали сумні відомості, що Златопільська ЧК розстріляла їхніх родичів. Постановляємо, щоб усі немісцеві, хто має в Україні родичів, приховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що це буде трохи заголосно.
– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків як собак на ярмарку.
Якось у суботу вершник із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього наступного дня.
– Поїдемо вдвох. Познайомишся із мельничанами.
У неділю виїжджаємо грушківською дорогою.
– Маємо ще час. Поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним яром і хуторами виїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валу, Андрій обернувся і глянув на вали:
– Отут у 1918 році шість братів Кошових із батьком і легендарний Рак із двома кулеметами розбили батальйон німецької піхоти, яка колоною йшла займати монастир. Рак був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні легенди. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо й зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і – в ліс. За Центральної Ради жив легально в селі, а за гетьмана знову завівся з Державною вартою і з німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. А як німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався вночі у грушківську цукроварню, де стояв їхній штаб, убив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав селянам. На нього німці робили облави, а загинув по-дурному... Сплутався з жінкою одного лісника, і той, вислідивши, заколов обох багнетом у ліжку.
А Кошові – це стара козацька родина з Івківців. У 1918 році переховувалися від німців у Холодному Яру, а в дев'ятнадцятому злигались із Коцуром. Пустилися на грабунки, пограбували кілька селянських підвід із Медведівки і Мельників, убили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чортзна за що. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох – холодноярці, і від їхніх рук не втече й решта.
За кілька верст дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть перед роздоріжжям.
– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, більше нема в світі.
Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясена нанизано через прорізи тринадцять людських черепів із вишкіреними зубами. До чола верхнього черепа прибито табличку з написом: "Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений".
Чомусь здається, що й самі кістяки сміються над цим жартом.
– Оцих сім верхніх, біліших, – це штаб ударної групи Бобринської ЧК на чолі з уповноваженим Станайтісом, латишем. А нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.
– Де вони їх набрали?!
– Хіба мало їх тут по лісах валяється?! Торік лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак, по-людськи, подумаєш – жаль людей. Але що зробиш? Слова "боротьба" і "жаль" взаємно виключають одне одного... Ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не нагодують...
Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючись в яр, то піднімаючись угору.
Зупиняємося на краю глибочезного яру. Дна не видно, бачу тільки протилежний схил, покритий лісом. У яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і гучна луна, повторюючись на поворотах, покотилася яром.
– Оце тобі Холодний яр...
Їдемо схилом. Між деревами промчалися стрілою дві сарни, налякані свистом.
Поглядаю в яр, що став символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат із братом,
Одностайно стати
На ворога лукавого...

Був він понуро-величний. Якась одвічна таємниця кривавої сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вишкірені зуби черепів і таблиця: "Володіння Холодного Яру..." Могутній німий володар, що віки тому всміхався, і тепер усміхається...
Розлогим схилом спускаємося в Холодний яр. Другий бік – крутий, і на ньому, поверх за поверхом, видніються порослі лісом вали.
– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими висів ланцюг. Якийсь козак із Кубані зрізав кількадесят літ тому дуба і забрав захований у його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку та сокиру. В яру – кволий струмочок і озерце, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Влітку в струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі, в яру літом холод, хоча нагорі і спека.
З'їжджаємо в глибоку балку, яка тягнеться попід лісом. По обидва боки розкидано селянські господарства. Це – Мельничанські хутори, продовження села Мельники. Біля одної хати Андрій стримав коня.
– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.
Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять із книжкою два гарні русяві хлопці. На лавці під образами стоять дві англійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні складені ручні гранати.
Побачивши нас, бабуся сплеснула руками.
– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!
Вітаємося зі старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, "як воно живеться".
Бабуся зітхає.
– От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати, – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені, старій, і в хаті якось веселіше було б.
– Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.
– Коли б Господь дав скоріше. Андрієчку, може, вам засмажити чогось, може, їсти хочете?
– Дякуємо. Ми на хвилинку.
Побалакавши трохи, сідаємо на коней. За якусь версту із хати вибігає селянин.
– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перший сорт! Жінка вареників макітру наварила. Поможіть-но змолоти!
Андрій стримав коня.
– Зайдемо. Добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.
Заходимо до хати. На столі – пляшка і макітра з варениками, під образами рушниці. Під лавкою кулемет "Максим", накритий жіночою запаскою. Андрій підняв ту запаску і глянув на механізм.
Господар засміявся:
– Не дивись, брате, – як рибляче око! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.
Сідаємо за стіл із господарем і його двома братами. Випивши по чарці сливового самогону, спорожнили макітру. Поїхали далі.
З однієї хати вибігає дівчина.
– Андрію, зайди на хвилинку!
– Тебе не бачив?
– Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.
– Що йому таке?
Заходимо до хати, у якій душ шість дівчат і більше нема нікого.
– Де ж Левко?
– Андрієчку, голубчику, не сердься. Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережила?
Андрій узяв по-мистецьки вишиту сорочку.
– Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила.
Дівчина зачервонілася.
– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував.
– Може, ще поцілувати?
– На біса ти мені здався, такий татарин!
З лавки зіскочила вертлява дівчина-дзиґа:
– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережу геть-чисто всі.
– Сядь, козо дика. Підожди, Юрку, я зараз вернуся, заховаю сорочку в сакву.
За хвилину вернувся і поклав перед дівчиною сувій синього шовку.
– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай уже буде тобі на онучі.
Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, замислене обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, "татарин" не такий уже був і противний для її серденька.
Невдовзі нас знову перепиняє чоловік.
– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!
– Тільки що у Свирида макітру вклали.
– Та ще з десяток і моїх вміститься!
– Що я тобі – верблюд, чи що?
До воріт підходить із подвір'я високий сивий дідусь і, затулившись рукою від сонця, дивиться на нас.
– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.
– Доброго здоровля, діду! Будемо вертатися – заїду за медком...
– Бач який! За медко-о-ом! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.
– Нема часу, діду, до отамана треба... Це дід Гармаш, – пояснив мені Чорнота. – Дев'яносто шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояка. У Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От як хочеш уже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про Гайдамаччину – заїдь як-небудь до Гармаша і постав пляшку горілки. Він тобі розкаже, як його дід на Запорожжі по татарах із гармати червінцями стріляв, коли куль не стало. Як у Залізняка гарматами заправляв...
У селі на вулиці – рух, співи. Ходять гуртами парубки й дівчата. Помічаю, що народних пісень тут співають не примітивно, з викриками, як звичайно в селах. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.
Коли обганяємо один гурт, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха.
– Андрію! "Забіліли сніжки"!
Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним, приємним баритоном. Хор співає гарно. Після "Сніжків" дівчина сильним альтом затягує:

То не вітер в степу грає, не орел літає.
Ой то Сірко козаченьків до Січі скликає.

Потім Андрій і дівчина та ще якийсь парубок у чорній селянській киреї і смушевій шапці заспівали втрьох "Степову могилу".
Виконання тут було вже справді артистичне.
Коли попрощалися, кажу Андрієві, що мене дивує, як проста селянська дівчина так добре володіє технікою співу, та й парубок теж.
– Так вона ж у Києві консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких "простих". У селі "панського" вбрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось корисного.
Під'їжджаємо до хати, вкритої сніпками, без кроков. Із-під стріхи чорніють сліди пожежі.
– Ось і отаманова "резиденція". Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто в Україні хати палить, тоді накрию.
На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Припнувши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом – декілька чоловіків, серед яких упізнаю матвіївського отамана1. В закутку коло дверей – рушниці та ручні кулемети.
Привіталися з Чучупаками, яких я вже знав. Андрій представляє мене всім іншим.
– Це мій побратим Юрко Залізняк. А це маєш по черзі – отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного лісу. Це – наш господар холодноярський Гриб, а це лубенський отаман Пономаренко. Це отаман Білого Яру з-над Дніпра Мамай. Це пан сотник Генерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний із Воронівки з-за Дніпра2, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, а це отаман Прусів і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком – "товаріщ" Козаченко, "липовий" комуніст із 1905 року, бувший отаман із Херсонщини і будучий на Чигиринщині. Він на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.
Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких я не запам'ятав, Чорнота сів за стіл.
– Ну, бракує ще голови Київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би вважати відкритим у повному складі.
– Андрію, – звернувся до Чорноти Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.
Марченко, кучерявий чорнявий хлопець, усміхнувся:
– Звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60-та червона дивізія. Приїжджають до нас у село два вершники – шукають "товаріща Баґдана". Ведемо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет зі штабу дивізії. Адресовано: "Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии товарищу Богдану". Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку влаштовує "політпросвєт" дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса "Паризька комуна", доповіді про міжнародне і внутрішнє становище. Відсилає відповідь, що приїде. Казали, щоб не їхав, може, яка засідка. Жінка молода – в плач, але ти ж знаєш його!
Зібрали чоловік двадцять "почесного конвою" на конях, Богдан на своїй тачанці – приїжджаємо до театру. Половина хлопців із парою "Люїсів" зосталися надворі, його візник тачанку поставив так, щоб із "Кольта" добре було бити, за міномет хлопець сів, Богдан "Люїса" на плече – заходимо всередину. Оркестр нам зараз марш врізав, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: "Таваріщ Баґдан, таваріщ Баґдан, как би там насчьот аб'єдінєнія абєіх дівізій?"
Посадили нас у першому ряду. Виходить на сцену воєнком:
– Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає "Інтернаціонал". Попрошу всіх встати!
Підняли завісу. Богдан встає і "Люїсом" до підлоги як гримне!
– Чому "Інтернаціонал" напочатку? Ви в Україні, а наш народний гімн "Ще не вмерла...".
Підняли галас:
– Товаришу Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як "контрреволюційна"? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а "товаріщів" в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб було виконано наш народний гімн, інакше нам із вами не по дорозі!
Пошепталися, погоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться.
Скінчили. Воєнком знову виходить:
– А тепер, товаріщі, буде виконаний гімн трудящихся всіх націй!
Богдан "Люїса" на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Публіка так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки "товаріщі" схаменулися, були вже за Олександрівкою...
Надворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. А з ним – один маленький, на невисокому "киргизові".
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон Кіхот і Санчо... – сміється Петро Чучупака.
Велетень, низько нагнувшись у дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибальські чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку "фінку". За плечима "Люїс", на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато "товаріщів" за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіше: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай кивнув головою.
– Добре тобі вище нас по течії. Накидав того літа, а вони в наших плавнях затрималися – всю січ мені засмерділи.
– Ну, а до мене трипільські1 та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака, начальник штабу, підвівся:
– Ну, панове, зібралися всі – можна приступати до діла. Перш за все, може, хто з вас не знає, що позавчора в Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову ЧК, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці. А над штабом замість червоного піднято чорний прапор анархії. Отже, Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться. Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо. Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного монастиря як воєнного осередку, чого вимагає становище в Україні. Третя справа – зв'язок і консолідація наших сил за нової форми організації. Четверта – налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею. П'ята – поки совєтська влада ще не окріпла на місцях, мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в Кам'янці, на залізниці, і ми вирішили, що з Андрія Чорноти вийде непоганий "червоний пристав".
Слово взяв отаман Василь Чучупака:
– Я, панове, запросив вас, щоб спільно обговорити становище і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто інший із Бовтишки та Іваногорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам. Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне становище в Україні. Більше будемо знати, коли повернеться з Києва Деркач. Але одно ясне. Большевики тепер не провадять війни на фронтах... Що твориться на півдні з денікінцями, не знаємо, але можна припустити, що вони після розгрому нескоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а частини, які прибувають із Московщини, кидають на "внутрішній фронт", на приборкання повстанчого руху, на викачку зброї і хліба з сіл. Взагалі, поспішають закріпитися в Україні, можливо, передбачаючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішніх фронтах. Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли б орієнтуватися, – невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно проходили через наші села, мали декілька успішних боїв із червоними1. А також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької армії, – але це ще не фронт.
Ходять також чутки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки. Ви знаєте, що серед населення панує переконання, що по всій Україні діє якась таємна організація і що весною український уряд дасть "гасло", після чого вся Україна має повстати і винищить усіх ворогів. У нас у Мельниках тільки й балачок, що про те "гасло", про ті нові "треті півні", які мають зробити щось надзвичайне.
На мою думку, – продовжував Василь Чучупака, – це є лише перебільшене враження від спілкування населення з частинами нашої армії, що проходили тут, бо коли справді б щось готувалося, то вже прийшов би зв'язковий. Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але насправді майбутнє зовсім не рожеве. Большевики мають тепер в Україні значно більше збройних сил, як торік. Після боїв із денікінцями ми ще не мали з "товаріщамі" значних сутичок, і коли притягнемо на себе їхню увагу, то навряд чи зможемо втриматися так, як утрималися минулого року, коли вони кидали на нас частини, зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації, мусимо заздалегідь самі "зліквідуватися", перейти на становище, в якому не будемо відрізнятися від інших районів. А то наші села занадто вже "розкозакувалися"... До кума в гості – з рушницею, до дівчини – з рушницею, та ще й шаблю причепить, із хутора до церкви – з рушницею... В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів.
Отож явне ходіння зі зброєю треба припинити. Зовнішній поділ на сотні зліквідувати. Збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків із Мотриного монастиря переведемо найближчими днями до села, на хутори і розмістимо по селянах за "своїх". Ходіння у військових строях, їзда на осідланих конях тепер тільки зашкодить.
Коли б надійшла яка червона частина, опору не робити. Бурлаки й активний місцевий елемент, захопивши зброю, зникають у лісі та стежать за ворогом. Якщо у "товаріщєй" не буде зависоких вимог, село дасть що треба і нехай собі йдуть. Якщо захочуть занадто "господарювати", можемо з лісу напасти і вигнати, але, взагалі, збройної боротьби до з'ясування загального становища треба уникати.
Честь битися з червоними поки що віддамо колишньому червоному командирові Коцуру. А це станеться неминуче, бо маємо відомості, що він, піднявши чорні прапори, не має наміру виводити своєї "гвардії" з Чигирина. Знаємо також, що вплив Коцура на села вивітрюється, а після цього "перевороту" змаліє ще. Безумовно, в кожному "його" селі знайдуться люди, що будуть під його прапором битися з большевиками, і це теж для нас добре. Завдяки їм, "товаріщі" колись погосподарюють у тих селах по-своєму і виженуть із селян рештки "червоного духу". В будь-якому разі поважної сили Коцур уже не збере.
Якщо большевики поведуть наступ на Чигирин через наші села, перепустимо їх без жодного пострілу. Навпаки, якщо дадуть добру зброю – дамо їм кількасот "добровольців", знайомих із місцевістю, які потім вернуться до нас зі зброєю.
Коли Коцур буде зліквідований, то ми, по-перше, позбудемося небезпечного ворога під боком, а по-друге, Новоселиця, Суботів, Чигирин, Стецівка та всі інші "коцурівські" села, скуштувавши справжнього московського большевизму, без сумніву прилучаться до нас. Тоді вся Чигиринщина буде в наших руках і в разі широкого повстання в Україні ми перетинаємо Дніпро, дві залізниці та рушаємо на Київ або куди буде треба. А коли на заході відновиться український фронт, зможемо дати "товаріщам" доброго кулака в плечі.
Поки що необхідно послати зв'язок, щоб він розшукав наш уряд і командування та довідався, чого нам дожидати й сподіватися. Потрібні совєтські документи дістане Козаченко. Послати думаємо Ханенка, сотника булавної сотні. Чорнота покрутив головою:
– Загарячий хлопець.
– Трохи, але ми знаємо його і певні, що, якби б попався, – червоні з нього вогнем не видобудуть ні одного слова.
Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але після обговорення справи було вирішено послати зв'язкового пізніше, щоб він уже міг привезти інструкції на весну.
– Що стосується зв'язку між собою, – продовжував отаман, – то ця справа налагоджена добре, за винятком сіл по той бік залізниці та полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з'ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок повстання. Ти, Солонько, що зможеш дати?
– Точно прикинути трудно, бо у нас же немає лісу під боком і, як нема повстання, кожний ховає і зброю, і думку. Особливо у селах, ближчих до Черкас, де ЧК вже шпиків собі завела. Сама Боровиця будь-коли виставить сімсот рушниць, чотири важкі кулемети, ну та й "Люїсів" зо два знайдеться.
– Кінних скільки можеш дати? – запитав Чорнота.
– Ні добрих коней, ні сідел немає. Нас, знаєш, більше Дніпро годує, ніж піщана земля, а рибалці – кінь ні до чого. Човнів великих сотні дві можемо виставити.
– Ну-у, ми на Царгород не збираємося, – незадоволено буркнув під ніс Андрій.
– Як у вас справи, пане Мамай?
Мамай – невисокого зросту, середнього віку чоловік із дбайливо зачесаною борідкою – комічно розвів на столі руками:
– У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароплави не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема до кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок і набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці. На Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет "Кольт" без станка. Навесні виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави перепиняти, а в межичассі можна і своїм ділом займатися – рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п'ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти нема. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її пристосували виключно для стрільби з плавнів по пароплавах, і для походу вона зовсім не придатна.
– Як там під Чорним лісом? – запитав Чучупака Хмару.
– У мене човнів нема, зате коні майже у всіх добрі. На поганому коневі верстов за двісті з горшками не поїдеш. Є достатньо верхових, німецьких і денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене на конях чоловік сімдесят, яким небезпечно бути вдома. Крутимося до весни по хуторах, у Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней. А весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот вершників.
– Слухай-но, Пилипе, – перебив його Чорнота. – А це правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней у двоаршинних горшках тримаєте?
Хмара усміхнувся.
– У двох не в двох, а наробили хлопці таких горщечків, що в кожному пару комісарів можна зварити. Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п'ять-шість важких на тачанки. Щодо самого села, то зброї достатньо, але впливає близькість Знам'янки та Цибульової із залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або якби хтось гнав уже червоних з України.
Я під час розмови приглядався до чорноліського "полковника"1. Був це стрункий, міцно збудований чоловік років 28 – 30-ти. Одягнений був у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувався у нього брак освіти2.
Заговорив отаман Іван Петренко, інтелігентний селянин, старшина, який у своїй киреї з відлогою не відрізнявся від місцевих селян.
– У Прусах і Михайлівці нема обов'язкової військової служби, як у Мельниках, і сказати, скільки виступить до бою, – неважко. Може, чоловік триста, більш свідомих, а може й до трьох тисяч зібратися – буде залежати від обставин. Якщо "товаріщі" весною добре дошкулять, піде більше. Як українська армія поведе із заходу успішний наступ, підуть усі. Головне, щоб селяни побачили, що справа йде до перемоги, тоді їх не вдержиш. А в неяснім положенні більше знайдеться охотників узяти зброю і гайнути в Холодний Яр, ніж виступати на місці. Залізниця близько, і села не раз набралися лиха від большевиків і денікінців за передчасні виступи минулого року. Зброї є чимало. Маємо шість справних кулеметів, закопану гармату, два міномети. Кіннотників буде чоловік із тридцять. Бобринська ЧК налагодила вже в селах свою агентуру, до якої втиснулося і кілька наших людей. Усіх сексотів ми вже знаємо і, як тільки почнеться який рух, "анулюємо"...
– А як, Марченку, у вас із Богданом справа стоїть?
– Ми можемо зібрати чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми. Богдан пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме. Кулеметів назбираємо по селах скільки треба. Самі села у нас – як вітер подме... Як допечуть добре "товаріщі", то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне... Дядьки у нас важкі – його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується – з косою на панцирник попреться. А зрештою, не беруся говорити, як там із повстанням може бути. Хлопців добрих загін, як треба буде, Богдан збере.
– Що там у триліській волості чувати, "товаріщ воєнком"? – звернувся Чучупака до Козаченка.
– У нас, "товаріщ отаман", усе мовчить, "бо благоденствує". Дядьки "развйорстку" дають, аж чуби тріщать! ЧК недалеко, як щось не так – "пад стєнку" одразу. Доніс хтось, що торік проти червоних виступав, – забрали і розстріляли. Знайшли захований хліб чи зброю – розстріляли, втік із Красної армії – розстріляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь організовану акцію волость нездатна. По-перше, населення вже налякане і деморалізоване, по-друге, багато є місцевих большевиків, які добре живуть тепер за рахунок селян і, звичайно, пронюхають і донесуть про підготовку. Стихійний вибух повстання дуже можливий, особливо якби повстали сусідні волості. Але поки що мусимо сидіти тихо. Свідомого активного елементу є багато, особливо молоді, однак треба бути обережним, щоб не підвести людей під розстріл без користі. Для "охорони волревкому" я організував відділ із сімнадцяти "червоноармійців". Підібрав наших по настроях хлопців. Серед міліції теж є свої. Тепер я стараюся, щоб дали мені зброю та дозволили сформувати загін чоловік на сто для боротьби "з дезертирством і бандитизмом". Як удасться, підберу відповідний склад, а весною волревком і парт'ячейку – "пад стєнку" та й почумакую до Холодного Яру...
Становище в холодноярських селах інших отаманів, що підлягали безпосередньо Чучупаці, було відоме, і розмова перейшла до організації влади на місцях.
Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Тридцятип'ятилітній старшина з простим серйозним обличчям, із трохи понурим поглядом карих очей, був зовсім не схожий на брата Василя – двадцятип'ятилітнього гарного блондина, у блакитно-сірих очах якого було забагато молодості.
– Як вам, панове, відомо, в довколишніх районах, де юридично вже існує совєтська влада, вона дуже слабка. Організовують владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди. Вони за всяку ціну стараються затягнути до праці в установах, особливо в хлібо- і продуктозаготовчих, місцевих большевиків, не кажучи вже про технічний персонал і урядовців, яких вони мусять наймати з місцевих людей. Перш за все "товаріщам" треба, щоб хоч трохи виглядало, нібито совєтська влада є "справжня українська влада". По-друге, щоб опанувати становище, їм необхідні люди, які знають населення, обставини і умови. Вони радо приймають до себе і видають партійні білети шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, незважаючи на їхнє буржуйське чи "куркульське" походження. Враховують те, що коли хто з них і не є ідейним большевиком, то, споріднившись із владою кров'ю і насильством над українським населенням, буде потім змушений триматися її. Бо в разі нашої перемоги його дожидає перша куля.
Мусимо втиснути до органів влади якнайбільше своїх людей, свідомих мети і відданих нам. Тоді будемо завчасно дізнаватися про плани влади щодо нас. А коли почнеться повстання, матимемо ще й активну допомогу всередині ворожого стану.
Дуже важливо мати своїх людей у міліції та чрезвичайках. Боротися з большевиками, лише підставляючи груди, неможливо. Треба вживати їхні методи...
Маємо дивитися на речі просто.
Українцеві, який любить свій край, звичайно, нелегко бути свідком, а то й учасником розстрілів своїх братів. Але такий "чекіст" може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її про небезпеку. А в разі повстання він може дати нам просто неоціненні послуги.
Отож у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілі, Кам'янці, Олександрівці, Знам'янці, Єлисаветграді, Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, – не гаючи часу, зв'язуйтесь із ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв'язок із вами. Конспірація, звичайно, мусить бути сувора.
До коцурівського "перевороту" Чигирин вважався совєтським центром Чигиринщини. Тепер становище змінилося, і большевики за всяку ціну захочуть зайняти Чигирин, щоб Чигиринський повіт бодай формально існував в "Украінской совєтской рєспублікє".
Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо "товаріщам" досягнути такої мети. Це у майбутньому об'єднає козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.
Тепер про Кам'янку. Кам'янка – найближча до Холодного Яру залізнична станція, і якщо нам не вдасться обдурити "товаріщєй" своїм "мирним обличчям", то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть широкі операції проти нас. У разі ширшого повстання бронепотяги з Кам'янки і Фундуклїївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці.
Після останніх подій у Чигирині, можливо, з Кам'янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати там міцнішу стежу.
Тепер головою "волревкому" в Кам'янці є Вишневецький, колишній старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист1, що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волосної та міської міліції є Лесько-Лещенко, теж боротьбист, який у минулому брав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними кілька тяжких "гріхів". Про це не знає ЧК, але маємо документальні докази і в кожної миті можемо забезпечити йому розстріл. Я з ним нещодавно бачився, і він прийняв деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може – побоїться. Виїжджати з міста йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночку, яка має в Кам'янці велике господарство і не хоче покидати батьків. Лещенко має після Великодня одружитися з нею. Не будучи переконаним, що большевики вдержаться в Україні, він хоче забезпечити себе у нас і робитиме все, що ми йому скажемо, коли буде певний, що большевики про це не довідаються. У разі небезпеки він, без сумніву, попередить наших людей, рятуючи їх і себе.
Отож, Андрію, – звернувся Петро Чучупака до Чорноти, – взавтра забирай із собою обох галичан – Оробка і Гуцуляка, а також Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського, – цих хлопців і тебе в Кам'янці не знають. Із місцевих дасть тобі Зінкевич із Грушківки двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця. Ці хлопці на доброму рахунку в Кам'янці, бувають там і мають знайомих серед кам'янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.
Про коней потурбується твій побратим, котрий наглядатиме за кіннотниками, коли розведемо всіх із монастиря по селах.
Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п'ятнадцять. Отже, ти завтра ввечері увійдеш до Кам'янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і гранати. Шаблі залишите. Коли б у Кам'янці хто вас затримував, не робіть жодного опору, а покладайтеся на Лещенка. Він призначить тебе своїм помічником. Решта хлопців будуть приходити по два-три, і їх зарахують міліціонерами.
Як помічник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей. А на їхнє місце посилатимемо тобі хлопців. Зв'яжешся з Телепином, де начальником міліції Іван Голота – наша людина.
Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати в Кам'янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в монастирі у Бондаренка в коморі є ціла скринька різних документів спочилих у Бозі "товаріщєй". Вибереш, які підійдуть.
Що будете робити в Кам'янці далі, покаже час, а поки що виконуйте "поліційні" обов'язки якнайкраще і тісніше тримайте зв'язок із нами. Ми, Андрію, вирішили послати тебе, бо потрібен чоловік із холодною кров'ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти справишся.
Андрій почухав голену голову.
– От уже ніколи не думав, що доведеться на своєму віку в поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуємо... Тільки ти, Грибе, не попадайся мені до рук. Посаджу на два тижні в холодну за те, що сідло у монастирі взяв і не привіз...
Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради пекла пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: "Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло".
Отаман ніжно обняв стару за плечі.
– Ну, мамуню, тепер слово за вами.
– Зараз, зараз, дітки. Дам вам їсти. Господи, коли нарешті той спокій буде? Загинув уже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб'ють, то я вже й не переживу...
Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: "А то вже, дітки, вам видніше. Ви розумніші за мене старого... На те я вас і вчив. Робіть як знаєте, аби добре було, бо на вас всі надію покладають".
Він встав із лежанки і, сходивши до комори, поставив на стіл сулію зі сливовим самогоном. Стара почала подавати на стіл.
До хати зайшла дружина Петра Чучупаки Ганна Орестівна з п'ятилітньою дочкою Лідою і, привітавшись, стала допомагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтелігентна жінка, полька за походженням, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають у розмові Залізняком, вона деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Тату, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– Чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– То скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, поставлене надзвичайно серйозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого "Кобзаря" начиталася. Ану, дочко, ушквар нам що-небудь із "Кобзаря"!
– Ну, то "Холодний Яр" – добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продекламувала вивчений із мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила: "Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру", – слухачі влаштували їй справжню овацію.
Після вечері майже всі поїхали на виставу до Медведівки, околиця якої зливалася з Мельниками. У вищій початковій школі була влаштована вечірка. Ставили "Степового гостя".
При вході до школи стояла варта з кулеметом. Чоловіки у залі – всі зі зброєю. Перед виставою хор заспівав український гімн. Потім учні читали вірші. Маленький хлопчина у козацькому строї дуже добре продекламував "Суботів" Тараса Шевченка.
Було якось дивно, що цей Богданів Суботів із "церквою-домовиною" отут, за кілька верст, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладнований "Максим", щоб на вечірку несподівано не заскочили коцурівці...
Ночували ми всі на засланій соломою долівці в місцевої інтелігентної дівчини, яка дала нам свою велику кімнату.
Наступного дня, повернувшись до монастиря, Чорнота забрав своїх "міліціонерів" і відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до "евакуації" Мотриного монастиря.
За кілька днів військове майно було вивезено й уся залога, на радість ігумені та на смуток декого з черниць, покинула монастир і розбрелася по хуторах і селах. Усі перевдяглися в свитки й киреї. Села теж змінили свій вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але верхній одяг приховував обрізи, револьвери, гранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями, – добротні вироби місцевого майстра-слюсаря.
У Медведівці на ярмарку, як і раніше, торгували зброєю. Її продавали селяни з дальших сіл. Холодноярці лише купували. Совєтських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінувалися високо. За п'ять гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів – "Кольта" і "Парабелума", а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького "Маузера" та сімдесят набоїв до нього.
Червоні в наших околицях не з'являлися. Поза Тясмином перейшов їхній полк у напрямку Чигирина, але після невдалого бою з Коцуром повернув на Черкаси. З-за Чигирина іноді долинала гарматна стрілянина. "Товаріщі" мацали Чигирин зі степу.

Трагедія на хуторі Кресельці

Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас – викачували хліб і зброю. Однак ці акції не були широкими і великого успіху не мали. Долітали чутки, що якесь село замість хліба давало "товаріщам" по шапці і його залишали в спокої. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обидві "республіки" – тепер уже "чорний" Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на будову. Стосунки між селами обох орієнтацій, як і раніше, залишалися перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.
Селянин із Михайлівки привіз до Мельників "новину", що на власні очі бачив у Кам'янці кількох холодноярців із Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ті міліціонери знали, що він був у Холодному Яру. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу втік. Чутка про те, що кілька наших улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Але дехто здогадувався, що тут щось не те, хоча своїх здогадів вголос не висловлював.
Кожні два-три дні приїжджав уночі до Чучупаки зв'язковий від Чорноти. Наша міліція була на висоті. Андрій уже встиг отримати нагороду від комісара залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограда. Ці "купці", обвішані револьверами і бомбами, хазяйнували на залізниці, розганяючи відділи ЧК по "барьбє со спекуляциєй". Але в Кам'янці несподівано натрапили на "міліцію", яка, замість того щоб розбігатися, як жидки-чекісти перед піднятою бомбою, – гатила по "братішках" сальвами.
У хлопців свербіли руки на “братішек”-матросів, котрі всюди вихвалялися тим, що вони "посадили на престол" Леніна і Троцького... Совєтське начальство, яке тремтіло перед матросами, було дуже задоволене, що має таку надійну і відважну міліцію, а відібрані револьвери і гранати (часом і сіль) потихеньку переправлялися до Холодного Яру.
Чорнота передавав нам, що залізницею проходять значні військові частини, послані на боротьбу з "петлюровскімі бандамі" Михайла Омеляновича-Павленка.
Під кінець лютого набігла вістка, що між Черкасами і Смілою з'явились у великій кількості червоні частини, котрі пересуваються в нашому напрямку. Відомості підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, які приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідники довідалися, що більшість червоних частин щойно прибула з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім погано. Йдуть "на усмірєніє бандітсково атамана Коцура". Коли ми, зібравшись увечері у Чучупаки, обговорювали ситуацію, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Переночувавши, червоні в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалерії і двох дивізіонів артилерії вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановляємо наступного дня зібрати в лісі з п'ятсот кращих бойовиків, щоб мати готове ядро про всяк випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їхнім рухом.
Отамани, що приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. Вночі прибіг зв'язковий із Медведівки: в Трушівці за Тясмином зайшов полк із батареєю і розташувався на відпочинок. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток кіннотників, що мешкали неподалік.
Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку в Кресельці. З боку Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків.
День видався теплий і ясний. Їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаду хлопці-кіннотники. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова англо-арабка Зірка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч із моїм Абреком, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад "за бунчужного", і я виїжджаю у першу трійку.
Пономаренко, якому Зірка роздерла сідлом холошу, "лається" з отаманом:
– Казав тобі Чорнота: застрель Зірку або продай у Цвітну горшки возити, бо пропадеш через неї, – добру раду тобі давав.
Отаман лагідно погладив свою улюбленицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому за пару годин.
– Я на своїй Зірці ще до Києва в'їду.
На Кресельцях розташовуємося як удома. Небезпеки тут не може бути жодної. Звідки б не надійшов ворог, нас попередять. Розсилаю кілька кіннотників сповістити сотників, щоб після обіду непомітно виводили людей до лісу. Посилаю також зібрати на Кресельці кіннотників із хуторів і села.
Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні. Решту коней поставили надворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розташовуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в “підкидного дурня”. Через якийсь час приходить із села жінка і каже, що чула, наче в Медведівці повно большевиків. Чутка мало правдоподібна, бо Медведівка нас би оповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівців. Одночасно треба привезти фуру сіна із закупленого штабом у Медведівці запасу... Жартуючи, тягнемо жеребки, і їхати випадає мені.
Про всяк випадок перевдягаюся в позичену у "бісової віри дитини" Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та гранату, від'їжджаю на санях до Медведівки під гучний сміх гурту.
У Медведівці посилаю селянина накладати сіно, а сам йду збирати новини. Медведівський отаман уже підготував людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівців на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівських хлопців і сказали, що в село вступила ще одна червона частина... За мостом і Тясмином, як і за всіма шляхами, пильно наглядають медведівські стежі. Господаря, в якого ми мали взяти сіна, не було вдома. Поки його знайшли, поки завантажились – минула година. Збираючись виїжджати, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртами виходити балками до Холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини тому за Мельниками було чути якусь стрілянину. Він послав на санях чоловіка довідатися, що там таке. Висловлюємо здогади, що б це могло бути, але в цей момент підскочив верхи селянин із Мельників, блідий і схвильований:
– Скоріше на допомогу! Большевики в нас у селі. Отамана вбили. Петра й Солонька впіймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців.
– Які большевики, де вони взялися?
– Чорт їх знає, звідки взялися, – кіннота, чоловік двісті. Якби ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети – не можна й зібратися.
Отаман наказав подати тривожний дзвін. Перевдягаюся, і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан, вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі у бік Трушівців. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз'їзд, який, давши кілька пострілів, повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючись лавою по балці й городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс, – там його зустрінуть мельничани. По обидва боки вздовж села – високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем.
Із хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни. З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори праворуч заклекотіло два кулемети. Що це?! Невже підоспіли лубенці й ворога оточено?! До середини села ще з версту... Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, які б'ють по селу. Із села до них піднімається через город роз'їзд, який ми зустріли. На горі кіннотники дали кілька пострілів у наш бік і разом із тачанками зникли за обрієм.
Назустріч нам вибігає гурт мельничан із Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши із собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір'я та городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаємо перед загадкою: як потрапила ця кіннота до Мельників і заскочила несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі й овес, покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв?
Звідки довідалася, що єдиний шлях для відступу – це непомітна для немісцевого доріжка? І що ця доріжка веде на шлях, яким можна потрапити до своїх по той бік Тясмина?
З протилежного боку по схилу й на горі бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, що забрала з собою дорогих нам невільників. Деякий час гарячково безпорадно стріляємо їм наздогін, але марно. Пішки кінноту не здоженеш... Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях.
Пригноблені, вертаємося до села.
Над Чучупаковою хатою в'ється дим – догоряє покрівля. В задимлених сінях, присипаний із горища чорним попелом, в одній білизні лежав Василь Чучупака. Руки широко розкинуті. Уста й сіро-блакитні очі розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові – чи то перестороги, чи протесту, – що догоряє рідна стріха, що обличчя вже після смерті вкрили синці від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, покрита грубими чорними цятками попелу, сиділа, заломивши руки, старенька Чучупачиха. Обличчя біле як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі очі – втоплені в обличчі мертвого сина. Безкровні уста нечутно шепчуть – повторюють якесь слово...
Звертаюся до неї, але вона не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.
Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть, похилившись на одвірок. Згорблений, прибитий, руки його безсило звисають. Якийсь час він не звертає на нас уваги, потім повертається до мене.
– Чи Олекса живий? – питає несподівано спокійним голосом.
Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий.
Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:
– Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. "Получайтє, – кричать, – своєво бандіта!" А Петро, бідолаха, на возі, дротом весь обкручений. "Не журіться, – каже до нас, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням. Не кажіть поки що нічого дочці..." Так де там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сучині сини навмисно: "Палюбуйтєсь, палюбуйтєсь. Сєйчас за сєлом расстрєляєм!" Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: "Не дам батька!" Та й годі... Старший кацап'юга відкинув її ногою та й командує: "Заґаняйтє всєх в срєдіну і паджиґайтє хату!" Замкнули нас усіх у коморі та й запалили. Ледь не подушилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук із Жаботина, що восени на Кресельцях у парні обіддя гнув. Отут, у сінях, старший гроші йому давав і дякував, як відпускав додому.
Козак-мельничанин, що стояв на порозі, схвильовано вдарив рукою об полу:
– Федька Пєсков!.. А ми ж його перестрівали в лісі, як їхали назад. Питаємо, де був. Каже – приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати – насилу випросився. Ми й повірили! А, чорт! У руках був, і випустили!
Біля дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки – дядько Степан, блідий, зі страшним, розлюченим поглядом. У нього "товаріщі" забрали останнього коня і зґвалтували двох дочок. Одна з них була ще підлітком.
Повертаюся до людей.
– Як знаємо, хто привів, – не втече. Але хто їх попередив і вивів із села тою доріжкою?
У похмурих поглядах не було відповіді. Всіх непокоїло те саме запитання.
Сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського багатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима й пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.
– Пане Залізняк, я знаю, хто це зробив. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоб забрав.
– Але ж звідки ти знаєш, що це він?
– Я чула. До нас у хату отой старший москаль став. Приходили до нього москалі, то він їм казав, що дві години будуть стояти, коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям: "Ми всю вашу банду в лєсу пєрєбілі і пєрєловілі". А потім старший почав до мене приставати, щипати, – так я втекла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую – заходить до клуні господар, а потім і старший москаль: "Зачєм ти мєня звал?" А господар до нього: "Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде і того сучиного сина Чучупаку відіб'ють. У нас село – сама банда. Всі з рушницями в лісі та на хуторах збираються, і кулемети вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та Лубенцях чути – дзвонять. Як затримаєтеся, то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте та дивіться, щоб на вас із Медведівки або Зам'ятниці не напали".
Стискаю схвильованій дівчині руку:
– Добре, Палазю, не кажи тільки поки що про це нікому.
– Я не скажу.
Повертаючись, зауважую, що за хатою Чучупаки, незважаючи на холод, сидить на призьбі в одній блузці Ганна Орестівна, схиливши голову на коліна. Біля неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана1, даю йому відповідну інструкцію.
Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Орестівни. Розуміючи, що Петро вже викреслений із листа живих, хоча ще живий, – втішаю її, що ще не все втрачено... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки встає і, взявшись руками за голову, іде похитьки через подвір'я на леваду.
Ліда розгублено дивиться їй вслід і пригортається до мене:
– Тата большевики забрали... розстріляють.
Із болем притискаю її до грудей.
– Ні-ні, Лідусю! Не розстріляють. Ми вночі відіб'ємо...
Стрепенувшись, вона впивається мені в очі заяснілим поглядом.
– Я теж піду відбивати.

Від Чигирина долітав гук великого бою.
Під вечір стихло. Зв'язковий із Головківки привіз вістку, що червоні вибили Коцура з Чигирина і він відступив у Суботівський ліс.
Увечері збираємося на хуторі. Прийшли Ханенко, Гриб, Семен і Олекса Чучупаки, два кіннотники з тих, що були на Кресельцях. З'ясовуємо, як усе сталося. Червона кіннота несподівано виїхала з лісу перед самими Кресельцями. Побачивши осідланих коней і вартового козака, кинулася оточувати лісничівку.
Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупака, сівши на Зірку, розігнав із ручного кулемета ворожу лаву з одного боку і кинувся на гору в кущі, крикнувши, щоб решта розбігалися поодинці.
Одночасно вискочили Пономаренко, Ханенко, Олекса та Семен Чучупаки і козаки. Петро Чучупака, Солонько і Гриб кинулися виводити своїх коней зі стайні. Височенна Солонькова кобила зачепилася сідлом у дверях, притиснувши Солонька.
Петро був у стайні. Гриб, покинувши коня, виліз поміж ногами кобили у той момент, коли на подвір'я в'їжджали ворожі кіннотники, і вискочив на мого Абрека. Кінь врятував його – проніс під кулями крізь червону лаву.
Червоні кинулися наздоганяти, їх на скаку стримували отаман із "Люїса" і дехто пострілами з карабінів. Уже на горі Зірка, почувши іржання большевицьких коней, знатурилася і потягла назад до ворога. Отаман боровся з нею, аж поки його не оточили. "Люїс", видно, затявся ще раніше.
Допомогти йому ніхто не міг, бо, тікаючи, всі розсипалися і за кожним гналося чоловік 10 – 15. Побачивши, що оточений, отаман пустив собі кулю в скроню з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули всі: "Готуй нових борців, Холодний Яре!"
Павла Солонька і Петра Чучупаку впіймали в стайні. Всі інші врятувалися. Гриб прийшов із Зам'ятниці пішки, залишивши Абрека у селянина...
Обмірковуємо ситуацію. Запахло порохом. Нападом на кінноту ми себе виявили. Упоравшись із Коцуром, червоні візьмуться за нас.
Наступного дня довідуємося від спійманого в лісі кіннотника, що червоні потрапили до нас випадково. Вони мали йти із Жаботина на Зам'ятницю – Медведівку – Чигирин, і спокійно минули б нас, якби не знайшовся в Жаботині охочий провести їх польовими та лісовими путівцями. Тому і не помітили червоних.
Того ж дня в Мельниках розійшлася чутка, що попередив ворога і вивів із села Сидір Гунявий, який, боячись помсти, втік уночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного яру було прикидано землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п'ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Федька Пєсков із Жаботина.
Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відправили до Черкаської ЧК. Зв'язуємося з нашими хлопцями у Черкасах. Плануємо напасти вночі на будинок ЧК та, закидавши його гранатами, визволити своїх...
Отамана поховали на цвинтарі – на горі. Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти.
Час збігав у напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура з Чигирина, червоні почали порядкувати в "коцурівських" селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачав покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. А зміна Коцуром червоних прапорів на чорні стяги анархії для селян була незрозуміла. Залишившись із невеликим загоном вірних людей, колишній диктатор Чигиринської "республіки" переховувався по лісах, вступаючи в сутички з московськими частинами, що його переслідували.
У Чигирині вже розпаношилася справжня совєтська влада: ревком, воєнкомат, ЧК, міліція, упродком і т. д. Для її охорони прибув караульний батальйон.
Очікуючи наступу, опрацьовуємо план, згідно з яким холодноярськісела постраждали б найменше. Місце отамана посів його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина з-під Жаботина.
Невдовзі одержуємо відомості, що червоні частини з-під Чигирина поспішно вирушили на південь. А для операцій проти тепер уже партизанського загону Коцура прибув зі Знам'янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а нервувало.
Повітова влада з Чигирина запроваджувала "совєтскую власть", дерла “продразвйостку” у селах по той бік Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, часом висилали з якимсь селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один агітатор чи представник влади не відважився показатись далі Суботова.
Вислані з літературою селяни, посміюючись зі своєї місії, здавали її сільським отаманам, які називалися "начальниками самооборони", а ті роздавали папір козакам – на "собачі ніжки" із махорки. Сусідні з нами, колись коцурівські, села, що втримали свою організацію і мали багато зброї, москалі теж не зачіпали. Поширення совєтської влади в бік Херсонщини зупинив невеликий, але відважний партизанський загін Кібця, який, з'явившись у степовій місцевості, виловлював і розстрілював представників окупаційної влади.
Москалі панували лише в Чигирині та кількох ближчих селах на південь. Оточена з трьох сторін принишклими ворожими селами, кожне з яких мало більше вояків, ніж чигиринський гарнізон, комуна почувала себе невпевнено.
Довідуємося, що комісари, начальники та урядовці, не довіряючи населенню Чигирина, ночують у спільних помешканнях, готові до бою. Біля ревкому завжди стоять напоготові підводи на випадок "евакуації". Досить з'явитися чутці, що "Холодний Яр наступає", і влада одразу вантажить на підводи свої лахи. Чигирин нам не загрожував. Нас більше цікавило пересування військових частин на лінії Черкаси – Бобринська – Кам'янка.
Маючи своїх людей у Черкаській ЧК, пильно стежили за справою Петра Чучупаки і Павла Солонька, вибираючи зручний момент для нічного нападу. Вже було створено ударну групу, яка мала визволити їх із в'язниці.
Несподівано кілька черкаських хлопців, котрі з нашою групою не були зв'язані і про її плани нічого не знали, наскочили на ЧК малими силами. Чекісти напад відбили, а усіх арештантів одразу ж розстріляли.
Однієї ночі Левадний, який їздив за Матвіївку перевіряти свої арсенали, привіз новину: загін червоної кінноти впіймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вождя Чигиринської "республіки" червоні прилюдно розстріляли на станції Знам'янка.
Коцурівщина скінчилася.
Колишні коцурівці зібралися в Товариство козаків Вовчого Шпиля, яке мало свою базу в Суботівському лісі й на хуторах. І почали дратувати Чигирин нічними нападами.
А між селами двох "республік" уже налагоджувалися дружні стосунки. Селяни з Івківців допомогли медведівчанам упіймати одного з живих ще братів Кошових, що свого часу вбив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.
Після суду в Медведівці Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно обидва села.
Кошовий, надзвичайно гарний, стрункий хлопець у чумарці та сірій козацькій шапці, став під хрест блідий і спокійний. Навкруги – юрба озброєних селян із обох сіл.
Засмучено-спокійним поглядом Кошовий повів по обличчях односельців.
– Віддаєте мене, івківчани? Не жалієте?..
З-поміж івківчан вийшов сивий селянин із рушницею і, заклавши набій, підійшов до хреста.
– Жаліємо, жаліємо, що вас, собачих синів, разом із Коцуром у дев'ятнадцятому році не постріляли.
З іншого боку підійшов медведівський отаман.
Два постріли – і кров'ю було підписано мир між недавно ворожими селами.
Тим часом у холодноярських селах з'явилися відозви Товариства козаків Вовчого Шпиля, видрукувані типографським друком. Товариство закликало селян об'єднатися під національним прапором у боротьбі проти червоних катів України.
На звороті листівки – жартівлива примітка, що не гармонувала із солідним стилем відозви: "Друковано у власній, його катівської величності "товаріща" Леніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас у сраки, червоні собаки!"
Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, котрі надрукували таємно цю відозву.
Налагоджуємо зв'язок із Товариством козаків Вовчого Шпиля, яке з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові.
У складі його штабу були деякі члени колишнього коцурівського ревкому. Хлопці мають широкі зв'язки у Чигирині. Прагнуть, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з іншого боку – Стецівку та Семигір'я, захопити Чигирин.
За нашою порадою залишили цей замір як недоцільний, бо ніякої користі це захоплення не принесло б, а от червоні частини до Чигирина стягнулись би.


______________________________
1 Пізніше цю легенду я сам чув декілька разів від селян (примітка автора).
2 Тут радше варто говорити не про народну фантазію, а про народну пам'ять (примітка упорядника).
______________________________
5 Згідно з правилами української мови треба було б писати "лубенецький", але місцеві кажуть "лубенський" (примітка упорядника).
______________________________
1 Дмитро Курка-"Орел" (примітка упорядника).
2 Очевидно, мова про отамана Чорного (Гаврила Куреду) із с. Борисівки, тепер у межах Переяслава-Хмельницького Київської області, що діяв і на Чигиринщині (примітка упорядника).
______________________________
1 Із села Трипілля походив отаман Зелений (Данило Терпило), а йдеться про вбитих комуністів, тіла яких із Трипілля пливли по Дніпру (примітка упорядника).
______________________________
1 У селі Цвітній, з якого походив Пилип Хмара (справжнє прізвище), був сильно розвинений гончарський промисел. Цвітнянські гончарі розвозили кіньми свої вироби на продаж по теренах Київської, Херсонської, Полтавської губерній, заїжджали аж на Поділля, водночас виконуючи роль розвідників. Очевидно, хтось із них привіз був чутку, що до частин Зимового походу прилучилися вся Галицька армія і кубанські козаки, які втекли від Денікіна. Чутка ця набула великого поширення і піднімала настрій у повстанців (примітка автора).
______________________________
1 Юрій Горліс-Горський бере "полковник" у лапки, бо Хмару називали полковником не за званням, а як отамана Чорноліського полку (примітка упорядника).
2 Не плутати Пилипа Хмару з Семеном Харченком, який оперував на Поділлі під псевдонімом Хмара (примітка автора).

______________________________
1 Боротьбист – член партії "українських комуністів-боротьбистів", яку згодом большевики розігнали (примітка автора).
1 Дядько Степан загинув восени 1920 р. в бою під Черкасами (примітка автора).

Перше кохання кам'янського “міліціонера”

Весна входила в силу. Селяни готувалися до оранки та сівби. Всі бурлаки зосередились на Мельничанських хуторах, де найчастіше перебував і отаман.
Смерть Чучупаків, пасивність ворога, весна з її хліборобськими клопотами понизили готовість населення до збройної боротьби.
Загальне становище в Україні було невідоме.
Почастішали балачки про гасло, почувши яке має піднятися проти ворога вся Україна. Поки що бурлаки та неспокійніші місцеві хлопці нетерпляче дожидали, коли гостинно зазеленіють ліси.
Одного ранку, як сонце пригріло вже по-весняному, йду прогулятися лісом до Мотриного монастиря. Ліс відживав. Де-не-де були ще плями потемнілого снігу, оточені квітами білого рясту. З монастирського валу видно, як працюють у саду черниці. Монастир без козацьких шапок на подвір'ї видається мені якимсь дивним, блідим. Хочеться відгадати, чи скоро між цими валами знову розляжеться гамір бойового табору.
Обходжу монастир і вертаю понад мельничанською дорогою. Позаду почувся веселий гомін і гуркіт підводи. З-поміж дерев спостерігаю, що на підводі озброєні люди. На рукаві візника – червона смужка. Прилігши за горбочком, налагоджую карабінку та гранати. Коли підвода під'їхала ближче, впізнаю Чорноту. Біля нього Оробко і Соловій. За візника – Гуцуляк.
– Андрію!
– Сто чортів! Здоров!
Хлопці, зіскочивши з підводи, сердечно вітаються. Гуртом ідемо понад дорогою. Андрій якийсь час дивиться на мене спідлоба.
– Розкажи-но мені, як ви отамана проґавили, бо з того, що оповідали зв'язки, ні чорта не розібрав. Як це могло статися?
Оповідаю йому про нещасливу подію. Коли сказав про передсмертний крик отамана, Андрій, нахмурившись, зітхнув.
– Недобре віщував отаман. Поляжемо, мабуть, отут усі, а України вільної не побачимо. Оті нові борці, певно, довершать нашу справу. Нехай діється Божа воля – наше діло боротися.
– Що там, Андрію, у світі чувати?
– Підсилено гонять "товаріщі" війська на захід та на південь. З весною, певно, якась каша завариться. Полюбуйся, що вони про Холодний Яр намалювали.
Передає мені київську большевицьку газету. На першій сторінці великими літерами надруковано: "Чигиринский уезд очищен от бандитизма! Бандитское гнездо – Холодный Яр – ликвидировано. Отаман Чучупака и изменник бандит Коцур расстреляны вместе со своими штабами". Переглядаю статтю, з якої довідуюся, що Чигиринщину два роки тероризували "бандіти", які відбирали у селян хліб та худобу, вбивали бідняків і знущалися над ними. Селяни не раз виступали проти "кулаків-бандитів", але не могли дати їм ради. Нарешті червоні частини успішними операціями винищили всіх бандитів. Вдячне населення захоплено вітало всюди своїх визволителів – большевиків. У всіх селах вибрано сільради та комнезами. Совєтська влада закріплюється. Проводиться "розкулачення". Селяни з ентузіазмом виконують "развйорстку", добровільно збільшуючи завдання уряду. З червоними прапорами, з революційними піснями везуть на "пункти" хліб і продукти.
Повертаю газету.
– Добре намалювали – що й казать!
– Такого сорту звіт подало, напевно, командування тих частин, які переходили. Та повітова влада з Чигирина співає іншої. Чигиринські "товаріщі" як побачили, що починають розпукуватися бруньки на деревах, так неначе їм хто гвіздків у стільці набив. Виплакали у Києві дозвіл, щоб перебратися з Чигирина до Кам'янки, на залізницю. За якийсь тиждень буде повітовий центр у Кам'янці.
– А як же з вами буде, Андрію?
– Будемо поки що триматися, а далі побачимо, що робити. Треба тільки підсилити склад нашими хлопцями. Тому я й приїхав. Хочу довідатися, що у вас діється, та кількох хлопців ще взяти. Перед перенесенням повіту до Кам'янки маємо наказ збільшити міську міліцію. От поки тут нема що робити, бери кількох добрих хлопців із бурлаків та йди до нас за старшого міліціонера. Тебе в Кам'янці ніхто не знає.
– Як отаман відпустить, піду.
– Я з ним побалакаю. Довго вже триматися не прийдеться. Весною щось викується, почнеться якийсь рух, тоді переб'ємо повітове начальство, захопимо, що вдасться, зі зброї – і до Холодного Яру.
Звертаємо на лісову доріжку і вибираємося на Мельничанські хутори...
Увечері відбулася нарада. Отаман згодився на підсилення "міліції" у Кам'янці.
Хлопці з Чорнотою вночі від'їхали назад до Кам'янки. Наступної ночі я з трьома козаками, з яких один добре знав Кам'янку, добирався садами та городами до "управління міліції".
На варті біля дверей стояв донський козачок Андрюша. В коридорчику – наладнаний "Максим". У приміщенні для міліціонерів на столі проти вікна – "Кольт". На підлозі – чотири скриньки з гранатами "Мільса". В станку коло стіни – у зразковому порядку рушниці. На тапчанах спали і просто лежали одягнені "міліціонери" – самі наші хлопці. Міліціонери, які не знали таємниці кам'янської міліції, мали дозвіл жити на приватних мешканнях, хоча небажаних Чорнота зі складу міліції виставив.
Незважаючи на пізню годину, застаю в кабінеті Чорноту та начміла Леська-Лещенка. Знайомимося.
Лещенко, типовий чигиринець козацького крою, сердечно вітається зі мною, та в очах його якась задума, неспокій. У розмові висловлює сподівання, що з весною "червоних забере чорт з України". Відчувається, що він тепер щиро бажає цього. Хлопець міцно засів між двома вогнями, не знаючи, з якого боку попечеться. Дипломатично запитує, чи під час нападу червоних не знищені або не захоплені папери Петра Чучупаки, начальника штабу.
Розуміючи, про що йдеться, кажу, що всі папери штабу цілі й зберігаються у нового отамана. Це його, з одного боку, заспокоює (згубні для нього папірці не потрапили до червоних), а з іншого – пригнічує: життя його, як і раніше, в руках холодноярського штабу.
Пишу заяву про вступ на службу до міліції. До неї прикладаю документи на ім'я Валентина Сім'янціва. Їх забув на квартирі під час переходу Запорозької групи через Матвіївку козак Богданівської кінної сотні, а господар, знайшовши, приніс до холодноярського штабу. До них доробили у штабі посвідку, що я служив добровольцем у Червоній армії, але внаслідок контузії "петлюрівською" гранатою звільнений лікарською комісією як нездатний до чинної військової служби.
Начміл написав на заяві резолюцію, що "товаріщ" В. Сім'янців зараховується старшим міліціонером у сільські райони. Наступного дня нас прийняли на службу до міліції.
Приступаю до праці. Розглядаю заяви про крадіжки та бійки у селах, які вже визнали "совєтскую власть". Висилаю на розслідування міліціонерів, часом виїжджаю сам.
"Заприятелював" із матросом – волвоєнкомом. Голова ревкому Вишневецький ставився до нас усіх дуже добре. Він був задоволений, що має міліцію "з правдивих большевиків-українців". У розмовах усе шкодував, що до цього часу не прибула до Кам'янки ЧК та що доводиться утримуватись від розправи над місцевою інтелігенцією – "наскрізь петлюрівською", яка негативно впливає на міщан, селян і робітників цукроварні.
Вишневецький боявся бунту під час проведення арештів.
Одного дня вся міліція вийшла на станцію робити облаву на "спекулянтів". Розминалося якраз два потяги – київський та одеський. Попід вагони метушливо бігав жидок – уповноважений ОДТЧК (“Отдел дорожно-транспортной милиции”), чіпляючись до жінок та селян із клумаками. Солідніші спекулянти, які везли більшу кількість солі, були у військовій формі, зі зброєю, мали документи від різних большевицьких установ. Беремося головним чином за них.
Чорнота, стоячи на платформі з червоною пов'язкою "помнач волостной рабоче-крестьянской милиции" на рукаві, розпоряджається.
Вантажні вагони набиті народом. Люди з клумаками обліпили дахи вагонів, буфери, східці. В одному вагоні, заповненому мішками із сіллю, – дві "панни" і сім озброєних матросів, які нікого до середини не пускають.
Коли дійшла черга перевіряти цей вагон, на дверях став кремезний матрос у формі з револьвером у руці.
– Давай, давай дальше! Тут нє прайдьот номєр. Матроси єдут!
Старший міліціонер міського району Йосип Оробко шарпнув двері.
– Винось мішки на платформу!
Почувши такий наказ, "братішки" вхопили револьвери та гранати і вискочили з вагона.
– Што?! Каво?! Да ми вас, так вашу растак... криси тиловиє!.. Кто за совєтскую власть кровь пралівал?!
Чорнота підняв руку з револьвером.
– Взять на мушку!
Кільканадцять рушниць націлились матросам в очі та груди.
– Сволота контрреволюційна! З бандитами боротися вас нема, спекулянти прокляті! Здать зброю, а то переб'ємо, як собак!
Один матрос шарпнувся через лаву.
– Я, братішкі, січас тєлєґраму дам таваріщу Троцкому! Ми Октябрьскую рєволюцию завоєвалі!!!
Але, діставши від Оробка кольбою по голові, покотився на землю.
Побачивши, що жарти погані, "братішки" здали зброю і стали виносити мішки.
Милуємося з Чорнотою двома "Маузерами" та п'ятьма новенькими "Наганами". У Холодному Яру знадобляться...
Від київського потяга підійшов хлопець у напівсільському-напівміському одязі.
– Добре справляєтеся, товариші! З цією сволотою просто біда! В нас у Києві на тім тижні двох чекістів на станції вбили. Думають, що як матроси Петроград брали, то вже можуть совєтській власті на голові їздити. У вас у місті ЧК нема, здається?
– Немає. Самі справляємося.
– Якби ми всюди мали таку міліцію! А то до чорта "контрреволюції" в міліцію напхалося. Ви, товариш начальник, партійний?
Чорнота зміряв його поглядом.
– Комуніст. А вам що до того?
Незнайомий перевів погляд на мене.
– Бачте, мені треба про дещо з вами побалакати. Чи товариш теж член партії?
– Це наш комсомольський організатор. А в чому справа?
Незнайомий витягнув посвідку. Виявилося, що він таємний уповноважений Київської губчека по боротьбі з бандитизмом. Їде в службовій справі до Чигиринської "уєздчека".
– Бачте, мені треба персонально висвітлити положення з бандитизмом в околиці Холодного Яру. Ви мусите знати місцевість і обставини. Чи мені краще їхати на Олександрівку, добратися до Чигирина, а потім вже туди? Чи я міг би добратися до Чигирина через холодноярські села і по дорозі розвідати що треба? Може, ви деякі відомості мені дасте?
– Ми дамо вам звичайно більше, як Чигиринська ЧК, бо у них "інформація" ні к чорту!
– Про це мені і в Києві казали.
– Краще було б іще, якби ви самі розвідали. Тільки це небезпечно.
– У мене є документи, що я петлюрівець. Та я вже знаю, як із ними треба на випадок чого... Найгірше, що я місцевості не знаю. У вас є свої люди у Мельниках, Медведівці, Лубенцях?
Чекіст, видно, добре вивчив мапу.
– От що, товаришу! Товариш Сім'янців має в тих селах своїх вірних людей – комсомольців. Вони нас інформують про що треба. Він у них буває потайки. Як хочете – він вам допоможе. Підете собі вдвох, розвідаєте що треба, а тоді – до Чигирина. Так буде безпечніше, бо бандити мають у Чигирині свою агентуру, і якщо хто з неї побачить вас у Чигирині, а потім ви з'явитеся у селах, буде підозріло. До Кам'янки теж не заходьте. Якщо це для вас підходить – зачекайте отам на залізниці, товариш Сім'янців перевдягнеться і прийде до вас.
– Я вам дуже вдячний! Це справді буде добре. Як моя справа вдасться – вас ЧК винагородить.
Коли поверталися до міста, Андрій глянув мені в очі.
– Ну, брате, на ловця і звір біжить. Заведеш його на Мельничанські хутори до наших хлопців. Там візьмете добре за горло, хай розкаже, що то за справа у нього. Це дуже добре. Видно, ЧК щось серйозне задумала. Тільки живим із твоїх рук він не вийде, зрозумів?!
Перевдягаюся і, сховавши в кишені револьвера та гранату, виходжу на залізницю до чекіста. Польовою доріжкою йдемо в напрямку села Грушківки. У полі "товаріщ" повчає мене:
– Отож від цієї хвилини я – хорунжий Жилінський. Служив у петлюрівському полку імені Богдана Хмельницького. Зимою захворів на тиф і залишився під час партизанського рейду петлюрівських частин на Херсонщині. Тепер шукаю якогось повстанчого відділу або організації, щоб приєднатися.
Я не стримався й усміхнувся. Хорунжий Богданівської кінної сотні Жилінський – мій товариш по полку і сотні, який під час Зимового походу дезертирував із частини.
– Ми, товаришу, зайдемо до своїх хлопців-комсомольців. Вони вірні совєтській владі, але разом із тим на доброму рахунку у місцевих бандитів, які не знають про їхній настрій. Для них ваше маскування не потрібне. Але якщо ви схочете безпосередньо зійтися з бандитами, то попереджую, що серед них є багато колишніх петлюрівців. Хто-небудь може знати, що такий хорунжий був у тім полку. Зрештою, якщо у вас є документ, то хтось може знати підпис командира.
– Хорунжий такий був. Документ у мене правдивий. Було б тільки гірше, якби знайшовся хтось із того полку. Про це треба рознюхати заздалегідь.
– У хлопців довідаємося. Вони знають усіх.
Чекіста це заспокоїло, і він, набравши гумору, починає оповідати мені про свої минулі пригоди між "бандитами". Оповідає про сцени розстрілів у Київській ЧК, в яких брав безпосередню участь. Вихваляється своєю сміливістю та жорстокістю. З цієї розмови видно, що розуму в хлопця небагато, але нахабної сміливості справді не бракує, доказом чого була і ця "прогулька" зі мною до Холодного Яру. Каже, що походить із Києва, але вживає вирази, притаманні селянам Чернігівщини.
Обійшовши полем Грушківку, йдемо лісом у напрямку Мотриного монастиря. Розпитує мене, чи в монастирі є тепер бандити. Висловлює бажання оглянути монастир, але я, не бажаючи гаяти часу, відмовляю його. Не доходячи до монастиря, беремо напрямок на Мельничанські хутори. Тут його балакучість зникла. Йшов задумливий, час од часу запитуючи, чи ще далеко. Із наближенням до хуторів ставав усе сумніший. У задумі машинально обмацував і розправляв ковнір своєї блузки. Коли я сказав, що лишилося йти не більше версти, став.
– Відпочинемо трохи.
Ліг горілиць на траву і якийсь час лежав мовчки, закривши очі руками.
Коли я запропонував іти далі, він підвівся на ліктеві й сумно подивився на мене.
– Знаєте, нам, певно, не пощастить. У мене передчуття якесь недобре. Чогось серце ниє...
– Дурниці. Я впевнений, що все буде добре.
– Бачте, я вірю в передчуття. У мене вже був такий випадок. Якби не вернувся, вже давно зогнив би. І от тепер таке саме почуття, як тоді. Знаєте що? Краще вернемося, і я поїду до Чигирина через Олександрівку. Потім побачу, що робити. На всякий випадок дасте мені записку до кого-небудь із ваших хлопців.
Вмовляю його, але він вирішує таки вернутися і завертає просікою назад.
План завести його до хлопців і дещо випитати не вдався.
Треба кінчати справу в лісі.
Побалакавши трохи про своє "бажання перейти з міліції на службу до ЧК", пускаю його на крок уперед і дістаю свій "Кольт". Коли наблизив револьвер до його потилиці, готуючись до пострілу, він раптом обернувся, доторкнувшись скронею до люфи. Натискаю язичок. Підскочивши, впав наперед, навзнак, широко розкинувши руки. Якийсь час дивлюся в його злякано розкриті мертві очі. Передчуття не обдурило... Тільки не сказало, що небезпека була з ним, а не попереду.
Забираю у нього два револьвери з великим запасом набоїв і старенький цератовий портфель. У портфелі – три посвідки, видані Жилінському в різний час командиром Богданівського полку, декілька групових світлин українських старшин і козаків, фотографія Жилінського в українському військовому однострої.
Зроблена, мабуть, нещодавно, та навмисно потерта і забруднена. На одній світлині записані на зворотному боці дві адреси в Одесі без прізвищ. Окрім цього, в портфелі – декілька тисяч гривень, трохи "миколаївських" грошей, трохи совєтських і чотири золоті п'ятірки. Посвідки Київської губчека, яку він показував нам на станції, не виявилося. Видно, знищив, коли очікував на мене.
Не знайшовши при ньому жодного папірця, яким він міг би представитися в Чигиринській ЧК, пригадую, як він у задумі машинально обмацував комір. Розрізую той комір і виймаю з нього складений пасмом шматок тонкого полотна. Друкований на машинці шифрований лист. Зі смертю "Жилінського" зникла можливість довідатися щось про заміри ЧК.
Знайшовши на Мельничанських хуторах отамана, розповідаю йому про подію і передаю забрані у чекіста речі й гроші. Повертаюся з двома хлопцями з рискалями, які йдуть закопати в лісі "товаріща"...
Чорнота був дуже незадоволений, що я не зумів доправити чекіста до штабу бодай пораненим...
Поза "службовими" обов'язками проводжу час у Кам'янці досить гарно. У місті було багато свідомої української інтелігенції, добрий хор, аматорський театр. Відбувалися виступи, концерти. Під час однієї вечірки познайомився з гарненькою інтелігентною дівчиною. Надзвичайно симпатична, щира, Галочка, як то кажуть, припала мені до душі. Не минуло багато часу, і я "захворів" на перше серйозне молоде кохання. Сталося те саме і з Галею.
По кількох вечорах, проведених у розкішному парку графів Давидових, зізнаємося одне одному. Сталося це в історичному гроті, викопаному під одним зі схилів, в якому століття тому відбувалися таємні зібрання Південної організації декабристів. Хтось із місцевих "істориків" оповідав мені, що в цьому гроті Пушкін написав найкращі вірші.
Гористий парк – ідеальне місце для побачень і відпочинку. Кращого місця не треба. Сидячи на мальовничому відламку скелі, мріяли ми із Галею про час, коли Україна стане вільною, мріяли про одруження, – та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! Попереду була боротьба, була непевність за завтрашній день і життя. Та хто в молодості замислюється над такими речами?
Не марнуючи часу, налагоджуємо з Чорнотою у Кам'янці політичні зв'язки з певними людьми і розставляємо їх на "бойові пости" на випадок, коли нам доведеться покинути місто.
Утаємничена частково в нашу справу (після бурхливого "конфлікту" з Андрієм), Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозр, виконувала обов'язки зв'язкової між нами і штабом Холодного Яру. Було вирішено, що, коли залишимо Кам'янку, триматимемо зв'язок зі своїми людьми через неї.
Кам'янка готувалася до прийняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань для совєтських установ. Із кращих будинків господарів викинули, залишивши потрібні меблі.
Приїхав уповноважений ЧК, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці. Вони, звичайно, "з охотою" на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноваженого "характеристики" на службовців міліції, зокрема й на Андрія. В день, коли ми очікували вже приїзду "влади", Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх гранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоб хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене й Оробка до кабінету.
– Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря в Кам'янці не подобається. І Вишневецький, і воєнком дуже зі мною милі стали, але я нюхом чую: щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоб я і ви обидва зайшли до нього на квартиру, як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важливу справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося. Зайти зайдемо, але "не по одному"... Діло, хлопці, смердить. Видно, вони щось уже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина, – по головах – і тікати треба. Караульний батальйон має лишитися в Чигирині. Кілька десятків озброєних приїде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної гранати повмирають. Треба, аби хлопці трималися купи й були готові до бою і відступу на Грушківку. Якщо "товаріщі" щось пронюхали, то можна ще вдень чекати несподіванки. Треба стежити за станцією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місту. Нехай хлопці затримують і ведуть сюди, якщо з'явиться якась нова особа.
Кажемо, що Лещенко поводився сьогодні підозріло. Був зранку схвильований і більше не з'явився.
По обіді повернувся з Чигирина міліціонер, що був у відпустці вдома, і привіз новину. Повітові установи в Чигирині зранку готувалися переїжджати до Кам'янки, вже спакували майно на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.
Під вечір атмосфера ще більше напружилася. Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося біля міліції на головній площі міста, не показувалося.
Довідуємося, що ні Вишневецького, ні уповноваженого ЧК, ні воєнкома ніде не видно і невідомо, де поділися. Жінки їхні також зникли.
Хлопці, що наглядали за станцією, затримали і привели до управи міліції якогось елегантно одягненого типа, котрий приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздчека. Забрали у нього револьвер, портфель із документами і велику пачку совєтських грошей. Приведений до кабінету, в якому були Чорнота, я, Оробко і Соловій, затриманий одразу взявся до Чорноти "з баса".
– Таваріщ! У вас нє міліционєри, а палітічєскі нєґрамотниє ідіоти! Я ім паказиваю мандат, што я чрєзвичайний уполномочєний ВЧК, а ані мєня абєзаруживают і тащат в міліцию! Ето чорт знаєт што!
Андрій глянув спідлоба на "чрєзвичайного".
– Добре зробили!
– Таваріщ! Нє шутітє с красним мандатом! За такіє шуткі сєводня же можетє ачутітса в падвалє ЧК!
Яким же було його здивування, коли "начміл" не злякався грізного мандата на червоному полотні, підписаного самим Дзержинським, – документа, перед яким тремтіли навіть голови уєздчека, – а наказав "міліціонерам" обшукати і зв'язати "товаріща уполномочєного". Поклавши його на тапчан в арештантській кімнаті, виходимо надвір.
Сутеніло.
Біля нас пройшла Галя і жартівливо потягла мене за руку.
– Ходімо, Валю, прогуляємося.
– Не заходь далеко! – сердито буркнув Андрій.
Відійшовши на кілька кроків, ухопила мене за руку.
– Тікайте скоріше. У парку в кущах чоловік із двісті червоноармійців і все їхнє начальство. Мають зараз іти сюди обеззброювати вас. Мене отой придуркуватий кацапчук із воєнкомату, що пристає все, зустрів у парку і сказав, щоб я йшла додому, бо, може, бій буде. Я його "ласкавенько" розпитала, він мені й розляпав усе. Сказав, що сьогодні рано вони дізналися, що в міліції самі холодноярські бандити. Зателефонували до Чигирина, щоб установи не їхали, а прислали караульний батальйон. Оце як почало темніти, вони непомітно увійшли з-за річки до парку і чекають, поки добре стемніє, щоб оточити вас. Негайно тікайте.
Попрощавшись із Галею, вертаюся до Чорноти і передаю йому новину.
Збираємося. Перевіривши, чи всі є, не знаходимо двох хлопців: Запорожця і Семена Залізняка, які мусили бути в управі.
Почувши про це, Чорнота спохмурнів і замислився.
– Так... Від кулі не втечуть. Збиратися! Зараз відходимо. Гранати і набої розберіть усі. З кулеметів забрати механізми. Йосипе, Юрку, – гукнув він нас з Оробком, – ходімо, попрощаємося з гостем. Шкода, що нема часу розпитати його трохи, а тягти з собою нема сенсу.
Заходимо до арештованого. Він, видно, зрозумів уже, що потрапив у ворожі руки, і, сівши на тапчані, мовчки, злякано дивився на нас.
Чорнота поклав руку йому на плече.
– Ну, товаріщ чекіст, прийшов час розплатитися за кров, якої ти пролив, певно, немало.
Обличчя чекіста жалісно скривилося.
– Таваріщі! Нє убівайтє мєня! Я сдєлаю для вас всьо што хатітє. Я с Дзєржинскім в хароших атнашеніях. Я нє хатєл служить в ЧК. Мєня заставілі... Я уйду аттуда, нє буду больше... Толька нє отнімайтє жизні. У мєня жена маладая, рєбьонак...
– А ви наших жінок і дітей жалієте?!
Побачивши, що Чорнота, а за ним і я поклали долоні на руків'я кинджалів, яких звичайно не носили, а сьогодні зодягли, готуючись до відходу, – чекіст закричав не своїм голосом про рятунок.
Кинджали коротко блиснули під світлом каганця, і душа "чрезвычайного уполномоченного Всероссийской чрезвычайной комиссии", який мав право розстрілювати своєю владою кого завгодно, розлучилася з тілом.
Вся "міліція", за винятком двох зрадників і трьох нейтральних чоловік (за наказом Чорноти їх залишили зв'язаними), вирушила поміж будинками в напрямку поля. У будинку уповноваженого ЧК було темно. На дверях висіла колодка. Чорнота глянув на двері й зітхнув.
– Запросив, та не дожидає нас. Не вистачило духу. Шкода. Вчора можна було виглушити хоч цих. А так і повітових не діждалися, і ці втекли.
З місцевими хлопцями, прийнятими Чорнотою до міліції, нашими по духу, було нас двадцять троє. Йти довелося тяжко, бо ми несли з собою ще й запасну зброю та набої.
Коли вже перейшли залізницю і рушили полем на Грушківку, в місті розляглася стрілянина. Караульний батальйон воював із порожньою управою міліції..

Фатальний кінець успішної операції

Лісовими доріжками сходилися до Мотриного монастиря гурти озброєних людей. Близько десятої години понад вісімсот чоловік, весело розмовляючи, розляглися на траві між церквами і попід валом. Штаб Холодного Яру сидів на лавочці коло могили Компанійця. Весна вже взяла своє, і холодноярці весело поглядали на свого давнього приятеля – зелений ліс.
Коли гурти зійшлися, пролунала команда зібратися всім до могили.
Отаман Іван Деркач став на лавку.
– Товариство! Я зібрав вас, щоб поділитися радісними новинами. Ми отримали відомості, що наше військо в союзі з Польщею розпочало із заходу широкий наступ на большевиків.
Сотні рушниць і шапок знялося над натовпом, і весело-гучне "Слава!" перебило виступ отамана.
Як і на похороні Компанійця, вигук підхопили луною яри.
Отаман заспокоїв рукою товариство.
– На півдні теж щось заворушилося. Прийшла очікувана всіма нами весна, а з нею й воскресла надія на визволення України від смертельного ворога. Хай ніхто не думає, що це вдасться легко. Червоні зайди будуть завзято боронитися. Голодна Москва не відмовиться від українського хліба. Нас чекає запекла боротьба, але до неї нам не звикати. Вона нас не лякає. Армія наша, розбита в минулому році, не має тепер достатньо сил для боротьби зі зміцнілим ворогом. Ту силу мусить дати сам український народ. Мусимо дати ми! Ті села, які торік, слухаючи брехливих большевицько-московських агентів, відверталися від свого уряду і дожидали червоних "визволителів", уже переконалися, що це за приятелі. Одностайно повинні стати під жовто-блакитний прапор села України, а серед них своє місце займе Холодний Яр. Цей, може, найтяжчий для України рік, коли в селах і льохах ЧК ріками розливається українська кров, мусить стати щасливим і радісним. Роком здобуття волі! Готуйтеся до останнього бою! Готуйте зброю! Готуйте до боротьби серця своїх сусідів! Наближається час, коли Мотрин дзвін покличе вас під прапор Холодного Яру. Покличе здіймати терновий вінок із голови Батьківщини!
Його слова знову покрило буйне "Слава!". Козацтву передали наказ отамана, щоб не розходилися, поки штаб відбуде нараду.
Нарада зібралася в трапезній.
Обговорили декілька справ, серед яких було прийняття до складу штабу колишнього коцурівця і члена Чигиринського ревкому Юхима Ільченка. Вирішили створити організаційний суд – він має ухвалювати смертні вироки членам організації за зраду в будь-якій формі. Насамперед розглянули питання щодо збільшення запасів зброї. Стало відомо, що большевики збираються організувати у Новомиргороді, верст за тридцять від Холодного Яру, караульний батальйон. Для цього вони привезли понад чотириста рушниць, які мусимо захопити. Постановляємо зробити невеликим відділом нічний напад на Новомиргород. Операцію отаман доручив сотникові Зінкевичу. За помічників йому призначив Чорноту і мене. Після наради вибрали шістдесят найвідважніших козаків, але мету залишили в таємниці.
По обіді до монастиря прийшла Галя. Вона вже поверталася з Мельників, де шукала мене. Принесла новини від довірених людей із Кам'янки. Наш виступ, виявляється, наробив там переполоху. Приїхала комісія із Києва для розслідування. Арештували Лещенка, але потім звільнили. Виправдався. Мовляв, він і не підозрював, що до складу міліції пролізли "бандити", – у всіх же були справжні совєтські документи. Найбільше нашкодив наш грушківський Залізняк, що, як виявилося, відкрив Вишневецькому таємницю "міліції". Тепер Залізняка призначено старшим міліціонером. Другий зрадник – Запорожець – теж продовжує працювати в міліції. У новому її складі – майже всі комуністи, переважно жидки. Всіх підозрілих із совєтських установ повикидали, а на їхнє місце взяли інших. Завдяки цьому один із завербованих нами в Кам'янці людей потрапив на відповідальну посаду до ревкому. Це Галю надзвичайно веселило.
Після розмови з отаманом і Чорнотою йдемо з нею трошки прогулятися в монастирський сад. Галя поспішала, аби завидна повернутися до Кам'янки. Коли зайшли між дерева, подала мені якийсь пакуночок.
– На, носи здоровенький. Вона тебе від куль охоронятиме, бо я про це Бозю просила, як вишивала.
Розгортаю папір. Мистецьки вишита українська сорочка...
Проводжу Галю пару верст лісом. Коли прощалися, припала до грудей.
– Мені чогось тяжко... Бережи себе, Юрасю, бо, як тебе вб'ють, я не переживу цього...
Повернувшись до монастиря, йду готуватися до вечірнього вимаршу.
Коли впали сутінки, вирушаємо. Взяли із собою чотири ручні кулемети. Верхових коней не брали, бо умови нічного нападу на місто вимагали пішого ладу. Їхали на чотирьох тачанках і шести підводах, на які передбачалося навантажити захоплену зброю. Зінкевич, Чорнота і я були на передній тачанці. Весняний шум великого лісу і зоряне небо розмріяли хлопців. На возах сумні тужливі пісні змінювали одна одну. Наша трійка мовчала – обдумували подробиці нападу. Кожен із нас очолював групу із двадцяти бойовиків і мав своє завдання. Зінкевич мусив захопити казарму караульної роти, яка переформувалася на батальйон. Чорнота "відповідав" за ревком, воєнкомат і "парт'ячейку". Я – за міліцію і ЧК.
Обороняти совєтські установи мали 160 – 180 озброєних чоловік, третина із них невійськові. Беручи до уваги боєздатність сторін (між іншим, і значний відсоток "хоробрих Янкелів" у складі ворога), перевагу тих, хто нападає несподівано та ще й уночі, а також розпорошення частини червоних по приватних мешканнях – ми мали всі шанси на успіх. Гірше було б, якби червоні пронюхали про небезпеку й зосередилися у трьох будинках, які нам треба захопити. Але тоді мали "взяти слово" наші гранати, яких у нас вистачало.
Тим часом усі вози об'єдналися в гучній хвилі пісні, яка химерно відлунювала в довколишніх ярах:

Гей, та поїдем, панове молодці,
У той лісок Лебедин...

– Якщо нас за залізницею помітять, то змінимо напрямок, – мовив Зінкевич. – Переднюємо у Лебедівському лісі, вночі перекинемося до Капітанівського лісу, а напад зробимо післязавтра.
Ніхто йому не відповів.
А позаду розливалася пісня:

Гей, поховали пана отамана в сиру землю глибоко...

Чорнота обернувся і став на тачанці:
– Сто чортів вашим похоронним пісням!
Пісня враз обірвалася, злякано ойкнувши по ярах.
Хлопці якусь мить переварювали в своїх головах, чого це Андрій "всердився", і за хвилю сильний високий тенор затягнув вихилясто-веселого "Ченчика". Козаки зі свистом підхопили, сполохавши задуму Холодноярського лісу.
Розбалакалися і ми, обговорюючи думку Зінкевича.
Коли виїхали з лісу, пісні й розмови без усякого наказу урвалися. Володіння Холодного Яру скінчилися. Починалася зона небезпеки.
Відділ посувався повільно, прислухаючись і розглядаючись. Грушківка лишилася з правого боку позаду. Замиготіли здаля вогні Кам'янки і Косарів. Ми наближалися до залізниці.
Відкинувшись на сидіння тачанки, дивлюся на цятки світла у Кам'янці й згадую часи, коли ми були там за "міліцію".
Задуму перервав Андрій, торкнувши руків'я мого кинджала.
– Що, Юрку, Галя згадалася? Ти й ту сорочку одягнув, що вона тобі вишила... Мабуть, думаєш, що куля не візьме.
У його голосі чулася доброзичлива насмішка, та "відгризатися" не хотілося. Попереду замаячіло світло будки на переїзді. Затримавши підводи, посилаємо вперед стежі. Перетнувши залізницю, невдовзі в'їжджаємо до Бондурівського лісу. Об'їхали село Бондурове, потім Красносілку. Перед світанком отаборилися в лісі поблизу Розумівських хуторів.
Табір розташували в густому чагарнику, далеко від доріг. Поснідали салом і хлібом, дали їсти і коням. Аж тепер знайомимо відділ із метою маршу та подробицями операції. Увечері підійдемо під Новомиргород із таким розрахунком, щоб напасти на нього близько півночі й до світанку все скінчити. За провідника має бути місцевий повстанський ватажок Кваша, який і дав знати до Холодного Яру про прибуття транспорту і зброї. Він має чекати нас на цих хуторах. Кваша назвав заздалегідь прізвища трьох селян, у яких його можна буде знайти.
Взявши із собою Оробка й одного козака, котрий добре знав місцевість і тутешніх людей, йду розшукувати Квашу. Заходимо до садиби, що стояла окремо недалеко від лісу. Господар, який тесав щось надворі, запитливо придивляється до нас.
– Добридень, дядьку Степане! – привітався козак. – Немає у вас "лісника" з Бовтиша?
Дядько Степан усміхнувся.
– Доброго здоровля! Ночував учора в мене. Сьогодні у Гриця був. Зайдіть і він вас зведе.
Заходимо до іншої садиби, на яку вказав господар. Дізнаємося, що Кваша і повстанець із-під самого Новомиргорода Дорошенко тут ночували, але вдосвіта пішли до лісу. Де знайти їх, господар знає. Збираємося йти до лісу, та в цей час господар затримав свій погляд на дорозі.
– Щось чуже їде. Сховайтеся-но, хлопці, за клуню.
На дорозі з'явилася бричка, яка наближалася в нашому напрямку.
Підношу до очей далековид. На бричці, крім візника, двоє людей. Один у військовому, з рушницею між колін. Непомітно виходимо на город і лягаємо за густою терниною над дорогою. Коли бричка порівнялася з нами, вискакуємо на дорогу.
– Руки догори!
Візник злякано стримав коні, й усі підняли руки. Відбираємо два револьвери, рушницю, особисті документи, теку, напхану совєтськими грішми, директивами та обіжниками комуністичної партії.
У наші руки потрапив парторганізатор Єлисаветського повіту – Пірко, який у супроводі начальника волосної міліції їздив по селах для організації партійних осередків. Обидва українці. Зрозумівши, з ким має діло, начміл лепече, що його примусили служити, що він служив в українській армії. Розпинається, доводячи свою любов до "неньки-України".
Пірко зблід, але тримався спокійно. Забираємо їх із бричкою до табору, пославши селянина, щоб сам привіз Квашу на місце, де ми стоїмо.
На допиті начміл вивалює все, що знає, "сипе" Пірка, рятуючи себе. Візник-молдаванин, який постійно служив у начміла, "сипе" на обох.
Пірко – пригноблено-незворушний. Відповідає неохоче. На запитання, як він, українець, може прикладати свою руку до терору і знущання над українським селянином, відповідає, що цього вимагає пролетарська революція, що він сам не погоджується з деякими заходами совєтської влади, але, як солдат партії, виконує її накази.
Порадившись із Зінкевичем, вирішуємо Пірка розстріляти, а начміла і візника звільнити перед виступом із лісу. Це обурює Чорноту.
– Мусимо постріляти всіх. Зрештою, як хочете гратися в гуманістів, то візника можете звільнити. Тільки перед тим відріжте йому язика і виколіть очі, бо він бачив, коло чиєї хати їх перестріли. І впізнав хлопця, який був з Юрком. А у того в Розумівці – батько і хата. Щодо начміла, то скоріше погоджуся відпустити Пірка, ніж його. Пірко – чесний ворог, а це сволота.
Мене і Зінкевича підтримали ще кілька старшин, які були в складі відділу. Не можна вбивати без розбору! Багатьох людей, душею наших, у цей час обставини примушують служити червоним. За візника заступився козак, якого він знав. Молдаванин поклявся йому, що нічого нікому не скаже.
У цей час до табору прийшли Кваша і Дорошенко. Кваша підтримав нас, його товариш – Чорноту.
– Начміла треба розстріляти, – сказав Дорошенко.
Більшість була проти розстрілу начміла і візника. Під вечір із трьома козаками веду Пірка до лісу. Поведінка його мені подобалася. Коли прийшли на невелику прогалину в лісі, питаю його, чи не хоче написати листа комусь із родичів. Спочатку попросив паперу й олівця, але потім махнув рукою.
– Хай вже буде так. Знаєте, я передбачав, що це рано чи пізно може статися, але не думав, що мені так тяжко буде розлучатися з життям. Я недавно одружився. Дружина чекає дитину, і мені важко, що я її не побачу.
Пірко задумався, схилившись на дерево. Треба було кінчати, а мені стало жаль цього ворога. Хотілося вернути Пірка до табору і попросити, щоб його звільнили на слово, що він не буде більше нам ворогом.
Глянув на козаків. Хлопці, тримаючи рушниці напоготові, дивилися на мене суворо-іронічно. В їхніх простих серцях інстинкт боротьби був сильніший. Жаль у боротьбі – зайва і шкідлива забавка. Відходжу набік і даю знак рукою. Тишу розрубало три постріли.
Коли стемніло, виступаємо, звільнивши перед тим начміла і візника та спрямувавши їх до села у протилежний від нашого маршу бік.
Опівночі ми вже стояли в балочці під Новомиргородом, очікуючи, поки зійде місяць і вернеться з розвідки Дорошенко. Ось і він. Проводимо коротку нараду. В місті спокійно.
На мосту через річку, яка відділяла нас від міста, – застава з кулеметом. Річку можна перейти в різних місцях, але лишати заставу не можна. У випадку невдачі вона перешкоджатиме нам при відході. Якщо ж напад буде успішним – не пускатиме наші підводи в місто по зброю.
Вирішуємо, що Чорнота і Зінкевич зі своїми групами перейдуть річку вбрід і, маючи за провідників Квашу й Дорошенка, дійдуть садами та городами до визначених об'єктів. Я зі своєю групою підкрадуся до мосту і за сигналом з міста (червона ракета) заатакую його та – бігом до центру.
Обидві групи зникли в темряві. Зачекавши якийсь час, ровами обабіч дороги підводжу свій відділ до самого мосту. Вже чути розмову застави. Хтось хрипким голосом мрійно наспівує "Яблочко". Напруживши зір, бачу похилені на поручні силуети червоноармійців. Підкрадаємося зовсім близько.
Нараз над містом злетіла ракета і затріпотіла в повітрі криваво-червоним світлом. У її відблиску стало видно постаті на мосту.
– Мітька! Што ета?! Гляді-ка!
Тіні відділилися від поручнів і скупчилися посеред мосту. Не було видно, та вгадувалося, що в цю хвилину очі й увага червоноармійців прикуті до червоного світла, яке вже тануло в темряві.
Піднімаю хлопців. Без крику кидаємося на міст. Ошелешена від несподіванки варта не зробила жодного пострілу. Скинувши з мосту шість трупів і відтягнувши вбік "Максима", біжимо до центру міста. Там уже розсипалися рушничні й кулеметні постріли. Глухо вибухнуло кілька гранат. Рвуться в будинках. Перед центральною площею нас зустрічає Дорошенко і через жидівські подвір'я виводить до будинку ЧК і міліції. На подвір'ї – метушня, приглушені крики. В темноті перебігають тіні людей, налаштовуючи рушниці. Хтось у білизні тягне по сходах кулемета.
Нас помічають.
– Стой! Кто ідьот?! Тава-а-аріщі! Бандіти здєсь!
Розбившись на маленькі групки, наближаємося.
– Кидай зброю!
Тіні, впавши на землю, відповіли пострілами.
Подаю команду, і з півдесятка гранат, засичавши в повітрі запальниками, впали на невидимого ворога. Після вибухів кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Декілька з них забігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір'ї лежить ще кілька людей. Біля кулемета розпростерся хтось у білизні й матроській шапці, з "Маузером" поверх сорочки.
Кинувши у вікна дві гранати, розбиваємо двері та вриваємося всередину. Кілька пострілів у порожній темряві кімнат, кілька пострілів під вхідними дверима і вікнами, що їх обсів із п'ятьма хлопцями Оробко, – і ми, запаливши лампи, стали зносити й викидати надвір зброю.
Випускаємо з льоху арештованих, захоплюємо з шафи і столу голови ЧК таємні папери і поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.
З провулка вибігло кільканадцять озброєних людей і, побачивши нас, зупинилися.
– Таваріщі! Ето міліция?!
Відповідаємо сальвою.
Залишивши одного вбитого, "таваріщі" розбігаються в різні боки.
Стрілянина стихла. Коло казарми застаємо обидві групи, бо Чорнота, впоравшись раніше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами гранат і кулями. Частина червоноармійців утекла через вікно, затінене деревами та прибудовами. Решта лежали мертві надворі, на сходах і в приміщеннях.
Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скриньки з набоями та гранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й, підійшовши до нас, оповів, що коли підступили під касарню, то вартовий дав постріл і, забігши всередину, замкнув двері. Довелося брати гранатами. Червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Одного козака було легко поранено.
Очікуючи на підводи, обмінюємося враженнями.
Було якось весело від думки, що, хоча в місті ще залишалося принаймні вдвічі більше озброєних ворогів, ми були панами ситуації. Про те, що червоні можуть зібратися для контрнападу, не могло бути й мови.
Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кілька тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста.
На обрії вже займався ранок.
Стали на спочинок у маленькому степовому сільці верст за двадцять від Новомиргорода. Село розкинулося у глибокій балці по обидва береги невеличкої річки. Вирішуємо тут поснідати і з годину відпочити, бо люди й коні були потомлені. Червоних частин поблизу не було, а новомиргородський гарнізон здоганяти не наважиться.
Щоб не "об'їсти" тих кілька родин, що жили на цьому боці, Чорнота, взявши половину відділу, перейшов річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зі мною, Зінкевичем і чотирма візниками залишилося тридцять два чоловіки.
Поснідавши, повкладалися трохи спочити. Дві безсонні ночі давалися взнаки. Поснули всі, навіть вартові.
За якихось півтори години до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, ускочив блідий козак.
– Кіннота!
– Де?!
– Кругом села.
Вискакуємо з хати, до якої вже збігалися козаки.
На обрії виднілася широка лава кінноти.
Через далековид приглядаюся до вершників. Одягнені різноманітно, сидять на конях незграбно. Лише де-не-де – добре вимуштрувані кавалеристи.
Але становище було загрозливе. Нас замкнули в балці на абсолютно невигідних позиціях. Про те, щоб прориватися з підводами, навіть не йшлося. На дорозі, якою нам треба відходити, на горі виднілися дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву теж неможливо – навколо голий степ. Однак треба було на щось зважуватися.
Зінкевич розгубився, безпорадно оглядаючись. Постать цього "генштабівця" виглядала досить кумедно. Кладу йому руку на плече.
– Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би, напевно, запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку.
Гнат криво усміхнувся.
– Пропали... підказав же нам чорт ставати тут на відпочинок! Треба було дотягти до лісів.
– Що можна було, те пропало. Треба тепер щось робити.
– Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Та й не звик я до таких положень &n