В Інгул під лід рибу ловити

Поблизу Капітанівки довідалися, що, поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільше зіпсувала вона настрій Загородньому, бо на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося.
Він відстояв життя шоферу Спасибенкові, залишивши його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, щоправда, стерегти, але не приховував, що повірив водію, що в ЧК він потрапив не по своїй волі і до большевизму ставиться вороже. Повірили в це й хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо своя людина, то не будеш за ним по п'ятах із рушницею ходити. Спасибенко прикинувся, що важко занедужав, а вночі втік.
За кілька днів привів із Кам'янки відділ чекістів і міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, застрелили господаря і ще кількох, що не встигли втекти, спалили хутір. Шукали трупи Козицького і Соколова, але не знайшли. Зате відшукали частину будьонівських одностроїв, що були заховані на хуторі.
Загородній готовий був застрелитися. Але врешті змирився і поклявся, що в майбутньому ніколи вже не пожаліє ворога, хоч би називався навіть Шевченком, не тільки Спасибенком.
Поки Хмара поповнював полк у селах під Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по-старому, за нами не плачуть, – благословив Петренко гуляти далі. Про історію з авто вже знав: холодноярська розвідниця була в Кам'янці, бачила, як тріумфально верталися чекісти, волочучи за авто вбитих "бандитів".
Спасибенко у Кам'янці – герой дня. Петренко сварив у записці, що не відправили авто відразу до Холодного Яру. Водіїв між холодноярцями було декілька, відтак на авто колись би до Кам'янки ускочили і – серед дня "сміху" наробили.
Обмундирувавши в рештки будьонівської уніформи новобранців, ідемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, яким минулого року везли мене і Зінченка до Єлисаветської ЧК. Відшукали і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям "Заповіт".
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере "развйорстку" продовольча комісія з Єлисаветграда. Ночує там.
Робимо перехід. Як тільки стемніло, комісія вже сиділа зв'язана в сільраді. Як звичайно, продовольчими справами заправляли переважно молоді жидки. Зрозуміло, їм навіть у голову не прийшло боронитися або втікати від будьонівців. Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села радісно стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней, сала і яєць для "червоноармійців". Ну, а ми зате допоможемо йому завтра, бо... чортові "хахли" страшенно несвідомі й не хочуть дати стільки, скільки він вимагає. Вже й арештовував, і шомполів декому всипав – не допомагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути ціле село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з нього мало користі, бо слабохарактерний – не хоче ні кричати, ні бити.
Вислухавши комісара, кажу йому, щоб негайно зібрав до сільради всю комісію, бо за нами банда Хмари женеться, будемо їй у цьому селі бій давати. Комісар пустив душу в п'ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати загін. Налякана комісія швидко збіглася до сільради. Роззброїти і пов'язати їх було для Загороднього справою кількох хвилин.
Поставивши коней, ідемо з Хмарою до сільради. Господар, що знав чорноліського отамана з минулих рейдів, звернувся з проханням:
– Там, пане полковнику, з тими харцизяками нашого волосного начальника міліції арештували. Так той... Його б можна відпустити... Свій, українець, добрячий чолов'яга.
Махаю рукою.
– Знаємо ми тих "своїх"! Минулого року помилували такого "свого начміла", так він потім "віддячив".
– Та як знаєте. А тільки справді шкода. Добрий чоловік... До злодіїв суворий, а щодо чесних селян, то нікому кривди не зробив. Ще й вступався часом, от хоч би перед цими живодерами.
Біля сільради зібралися селяни, переважно жінки. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сільради.
– Киш до хати, як не хочете, щоб їх завтра спалили!
Озлоблена юрба забула, що за хвилини гніву село може завтра страшно постраждати. Хтось донесе владі, що селяни самі з комісією розправилися.
– Ми комісію арештували – ми з нею і порядок зробимо, – казав Хмара. – Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України не спалять.
Комісія "засідала" у сільраді на лавках попід стінами. Скраю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Де я його бачив?! Ну, безперечно, десь із ним зустрічався, але де, коли?
Підходжу до нього.
– Ви начальник міліції?
– Так. Я – начальник володимирівської волосної міліції.
Почувши низький приємний баритон, усміхаюся. Перед очима відразу стала холодна у Володимирівці, до якої вкинули мене і Зінкевича, побитих і зв'язаних дротом. Цей самий баритон ласкаво питає: "Може, ви, хлопці, їсти хочете?" Не їсти хотілося – спрага мучила. Не дозволила варта розв'язати тоді руки, став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, – сам приніс його із села... Як і тоді, ворухнулося в грудях почуття теплої вдячності.
– Ви мене не впізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у напівтемряві, а до того ж так "розмальованого червоноармійськими кольорами", що й рідна мама не пізнала би. Він намагався розгадати на моєму обличчі, що несе для нього моє запитання: зло чи добро?
– Ні, – сказав він.
– А пригадуєте, весною везла червона кіннота двох повстанців через Володимирівку? Ночували у вашій холодній. Молока квасного ви їм приносили.
Начальник усміхнувся.
– Невже то ви були?
– Так. Один був я.
– А що з другим?
– Загинув.
– Я, щиро сказати, думав, що обидва в дорозі помрете. А скажіть правду, що ви зі мною зробите? Вб'єте?
– А як ви думаєте?
– Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв, то був певний, що піду разом з оцими, – кивнув бородою на комісію, – в Інгул під лід. Бо так уже ведеться. Тепер сам не знаю, що думати.
– Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
– Був колись щирим комуністом. Тепер – от так тільки, по старій пам'яті – член партії. Я шахтар із Донбасу, а ми майже всі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитися на ті всі несправедливості, що діються. Вб'єте мене тепер – не зробите совєтській власті шкоди, а собі користі.
Відводжу набік Хмару.
– Подаруй мені цього начальника, хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
– Добре... Дарую.
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка, запротестував. Та Андрій мене підтримав.
– Голосую "за". Мене й селяни за нього просили. Тільки не забувай, що, як тих поб'єм, а його пустимо, довго не натішиться: розстріляє ЧК – скажуть, що зв'язок із бандитами має.
Розмовляю ще окремо з начмілом, який сам знає, що як відпустимо ми, то ЧК не помилує. Даю йому документи на інше прізвище, даю гроші на дорогу.
Виводимо арештованих із села. За селом, над річкою, переодягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від'їхати на Кавказ, продовольча комісія направлялася в Інгул – рибу під льодом ловити.

"Врангелівці"

Тієї ж ночі здійснюємо перехід аж під самий Єлисаветград. Вранці ліквідували чоту Єлисаветградської кінної школи червоних командирів, що виїхала з міста на тактичні вправи. Курсанти прийняли нас, звичайно, за своїх і, розминаючись на шляху, навіть не зауважили, як потрапили під шаблі. Співали собі, виструнчившись у сідлах, щоб показати "будьонівцям", які вони молодці.
Здолавши вісімдесят верст, стаємо відпочивати у Великій Висці. Місцева совєтська влада радо нас вітала. Не зачіпали її, намітили лише пару шкідливих типів, щоб арештувати, як залишатимемо село.
Увечері довідуємося, що в сусідньому селі заночував якийсь відділ. Мало людей – багато кулеметів. Видають себе за ударну групу ЧК, але Хмарин розвідник, який приніс цю вістку, каже, що чи, бува, не партизани...
Пішла у розвідку Катря. Не забарившись, вернулася підводою. З нею приїхали степові повстанські ватажки Терещенко і Копач. Терещенко – невисокий огрядний чоловік, з великою чорною бородою – сердечно привітався з Хмарою, з яким давно знався. Копач – інтелігентний діяльний повстанець, що втратив свій відділ у нещасливих боях із червоними.
Оповідають, що їхній відділ – то "врангелівський" Дніпровський партизанський загін. Власне, врангелівський тільки з походження. Командує ним колишній старшина синьожупанників поручник Баранів, полтавець, мобілізований Денікіним. Окрім нього, у відділі двадцять один чоловік на семи таврійських тачанках: тринадцять українців-рибалок з Азовського побережжя і вісім українців-кубанців. Озброєння відділу – автоматичні револьвери, переважно "Кольти", бомби і... чотирнадцять новеньких англійських кулеметів із великим запасом набоїв. До кожного кулемета майже п'ятдесят кружків, тобто по дві з половиною тисячі куль. Відділ сформувався у врангелівській армії з ініціативи Бараніва. Мали завдання шарпати червоне запілля понад Дніпром. Насправді Баранів планував вискочити з Криму і продертися до українського війська. Коли червоні і махновці форсували Сиваш, він не відступив разом із Врангелем у глиб Криму. Вночі прорвався крізь червоні й махновські частини і пішов в Україну. Очеретові "джунглі" Сиваша його рибалки знали з дитинства, знали, куди і як іти, щоб не провалитися під лід.
Терещенко і Копач зустрілися з Баранівим уже по цей бік Дніпра, на Запоріжжі. Прилучилися до нього, щоб разом до Збруча мандрувати. Із Запоріжжя мусили вириватися чимшвидше, бо там товчеться, як Марко по пеклі, батько Махно. Під тиском 1-ї Кінної армії Будьонного Махно перескочив по льоду Дніпро і одного туманного дня несподівано врізався в колони 2-ї Кінної армії Жлоби, які йшли до Дніпра загородити Махнові шлях на Правобережжя. Розігнав ту армію так, що тиждень потім збиралася. Перемішавшись на шляхах, противники розминулися. Махно втратив свої гармати і обоз, що трималися шляхів, натомість захопив гармати й обоз 2-ї Кінної армії. Тепер виробляє у степах понад Дніпром такі маневри, що червона кіннота ганяється за ним колами, як пес за власним хвостом.
Зустрічі з нами Терещенко і Копач зраділи. Приїхали із наміром об'єднати Бараніва з нами. Хмара заклопотано чухав потилицю.
– Та воно непогано. Чотирнадцять "Люїсів"... Пустити таких під бік, так вони полк у п'ять секунд висічуть. А чи ти певний, – звернувся до Терещенка, – що то не фортель якийсь большевицький із тим Дніпровським загоном?
– Не сумнівайся. Вони ж при нас, по дорозі, не один десяток червоних на той світ відправили. Кінну групу чекістів разом із кіньми у пень висікли з кулеметів.
Копач залишається в нашому штабі, а я з Чорнотою і Терещенком їдемо "у свати" до Бараніва.
Баранів – чисто виголений "джентльмен" в англійському офіцерському однострої без відзнак. Поривчасті рухи, гострі сірі очі, міцно затиснуті уста. Відчувалося в ньому вроджене вміння командувати.
На наші будьонівки поглядав із недовірою. Порозмовлявши з нами і вислухавши запевнення Терещенка, хвилинку думав.
– Добре. Ви залишитеся тут як заложники, а я з Терещенком поїду до вашого штабу, подивлюся й порозмовляю сам.
Поки одягався, зайшла розмова про Махна. Андрій "дипломатично" питає, чому він утік із району його операцій, можна ж було приєднатися.
Баранів презирливо стиснув губи.
– Я з тією сволотою не хотів і не хочу мати діла. Він червоним сильно допоміг. Я Врангелеві не ворог, могли його чорти і забрати, але... пізніше.
Одягнувши поверх англійського вбрання звичайну московську шинелю, елегантно попрощався і вийшов.
Чуємо, як за вікном різким тоном наказує своєму заступникові приготувати кулемети і до його повернення нікого близько не підпускати і ні з ким в жодні переговори не вступати. Дніпровський загін й усі тачанки стояли в двох великих господарствах. Коней із тачанок не випрягали, набоїв і кулеметів із них не виймали. Половина загону вартувала, інша відпочивала. Чорнота, зустрівшись із земляками-кубанцями, мав невичерпні теми для розмов. Я ж волів поспати на лавці.
Баранів повернувся під ранок і привіз записку від Хмари, щоб ми вже до полку не їхали, бо він рано йтиме через село, де ми зупинилися.
Приєднавши до себе групу Бараніва, оминаємо Єлисаветград і мандруємо далі в степ.

Махно і махновці

У німецькій колонії Старий Данциг ліквідували великий продовольчий загін, що обдирав колонію, тут прийняли на захоплені під Єлисаветградом коні курсантів два десятки молодих німців. Це певніше, ніж брати поповнення в незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису – ненавиділи червоних москалів без межі й краю.
Ідемо далі Вознесенським трактом – Хмарі забагнулося зробити рейд від Чорного лісу до Чорного моря.
Рух ускладнювала ожеледиця, що вкрила дороги й збивала з ніг коней. Треба було перековувати нагостро значну частину коней, що не були належно "взуті". Фабричного цвяха-вухналя та гострого гвинта до підкови годі було дістати, хоч би золотом платив. Треба було заїжджати у великі села і містечка, де було більше ковалів, і поступово перековувати.
Підночувавши в Рівному, довідуємося, що в недалекому Куті ночують загони "батька" Махна. Розбудили Катрю. Вона поїхала поглянути і, як стара знайома "батька", порозмовляти з ним на теми "поточної політики". Заодно попередити про наше "будьонівство", щоб махновці нам чосу не дали.
Ще Катря була, певно, на половині дороги, як до нас приїхав махновський роз'їзд: дванадцять кінних і одна тачанка з кулеметом. Спокійно під'їхали до нашої застави і попросили відвести їх до штабу. На вимогу здали, не вагаючись, зброю, залишили коло застави тачанку. У штабі начальник роз'їзду заявив, що його послав сам "батько". Показав посвідку. Штамп і печатка: "1-ша Українська повстанча армія імені батька Махна". Чому не "батькова", лише "імені батька"?
Хмара запитує, як вони так відважно до нас приїхали, попри наш "червоний вигляд". Начальник роз'їзду усміхнувся.
– Ми ще до Кута не дійшли, а вже знали, що ви тут стоїте і хто ви такі. У нас дівчата-розвідниці меткі. Якби справді будьонівці тут стояли, так ми ночували б не в Куті, а тут, а будьонівцям пухом сира земля вже була б. Ми їх давненько вже попереду себе не бачили – все за нами бігають. У нас і свої будьонівці є, тільки справжні. Цілий полк донців від Будьонного до батька перейшов. Тепер рубають червоних, аж дрантя летить.
Приглядаюся до махновців. Звичайні собі добрі хлопці-катеринославці, одягнені по-козацьки. Нічого анархічного в них не було. Нічогісінько, здається, в ідеях анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську Самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свого ватажка, як не кожний чернець у Бога.
Катря вернулася під ранок. Розмовляла з Махном – передавав, щоб затрималися у Рівному, бо вранці переходитиме через село – хоче поговорити.
Перед полуднем почали прибувати в Рівне махновські відділи. Приглядаємося. Кіннота – хвацькі хлопці на добрих конях, сотні тачанок із кулеметами, гармати – по восьмеро коней-зміїв тягнуть кожну. Прапори чорні й жовто-блакитні. Національні прапори ніби Махнова дружина Галина Кузьменко – свідома українка – сама для відділів пошила. На них вишито напис: "Хай живе селянська революція!", а на чорному: "Да здравствуєт анархія, смерть узурпаторам!"
Чорт розбере, що за програма. Багато махновців, одягнені у широкі козацькі шаровари, співають українських пісень.
Проїхав полк "махновських будьонівців" у рогатих шапках із червоними зірками. Вглядівши наші будьонівки, донці махають руками: "Здорово, братішкі! Дайош Ростов!"
Сам батько приїхав у критій кареті, запряженій чотирма кіньми, – загоював у поході не знаю вже яку рану. У каретах же (де їх тільки "батько" видряпав?) їздили й інші поранені та хворі махновці.
Була неділя чи якесь свято – народ саме виходив із церкви, як біля неї зупинилася карета з Махном. Спираючись на костур і на руку дружини, "батько" зійшов і на очах богомольців віддав земний поклін перед церквою. Потім закликав церковного старосту і, вийнявши з кишені жменю золотих п'яти- і десятирублівок, висипав їх у пригорщу.
– На святий храм від раба Божого Нестора... Хай батюшка молиться за успіх нашої селянської зброї.
Староста – сивий дідуган зі сльозами в очах – поцілував руку вождя селянської армії. Хрестилися й зітхали навколо баби.
Стримуючи нечемні усмішки, приглядаємося до тієї комедії. "Батько" – анархіст, а анархісти не визнають ні Бога, ні церкви. І раптом... "раб Божий Нестор". Знає, почому бублики в Одесі, знає, на якій струні українському дядькові заграти...
Представляємося "батькові" і отримуємо запрошення прийти до штабу, – затримається Махно у Рівному довше, матиме тут засідання воєнного суду.
За півгодини ми сиділи в хаті, де розмістився штаб Махна, і розмовляли з "батьком". Не було з нами Копача: давній приятель Махнової дружини Галини, яку знав ще з Піщаного Броду, розмовляв із нею в іншій хаті. Не було і Бараніва, що не бажав із Махном розмовляти і руку йому подавати.
Під час розмови уважно розглядаю легендарного "батька". Невисокий чоловік з поетичною чуприною. Обличчя – поголене, землисте, вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать, та в запалих очах поблискувало щось, що робило його божищем махновської орди, що давало йому необмежене право деспотично розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного зокрема. В розмові "батько" почувався впевнено, може аж занадто, але те "занадто" не виглядало гротескно. Відчувалося, що Махно – це клубок розшарпаних нервів, загнузданих міцною волею. Тридцятидволітній "вождь селянської армії", "академіями" якого були дванадцять років царської каторги, про бої і походи говорив доречно, тоном фахівця. Зате в політиці мішав горох із капустою. Гасла і думки, які висувала сама стихія українського села, перемішував із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у "золотоустих" стовпів російської партії анархістів – В. Воліна, П. Аршинова, А. Барона, О. Келлера та інших. Налякані большевиками, ці діячі знайшли собі неспокійний притулок у "Наполеона" українських степів.
– Скільки тепер, батьку, війська маєш? – запитав Чорнота.
"Батька" питання не вразило.
– Під Кримом мав більше двадцяти тисяч. Частину червоні роззброїли та розстріляли. Багато розбіглося по хатах, поки знову покличу... А ви що, може, приєднатися хочете? Непотрібно. Я й цих розжену в різних напрямках. Тепер об'єднуватися в більші групи не можна. Розіб'ють. Треба шарпати червоних всюди, невеликими відділами, – не давати їм ніде спокою. До мене ось Маслак із полком донців від Будьонного перебіг. Так я його тільки десь під Києвом за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити…
– Вибач, батьку, за питання, – одізвався Хмара, – чому ти з червоними москалями проти білих об'єднувався?
– А мені що?! У мене засада – бити білих, поки почервоніють, а червоних – поки побіліють!
Хмара усміхнувся.
– Та то ми вже чули. А все-таки легше було б червоних бити, якби під Кримом фронт ще був.
– Наплювати мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики – і будемо мати сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону – всюди! Селянська революція – право кожного народу, міста чи села на влаштування собі життя по своїй вподобі... Врангеля треба було зарання підсікти, щоб ситуації не використав. Червона армія з Врангелем охоче билася, а подивимося, як буде битися проти батьків і братів! Чи не посиплються на наш бік полки!
– Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?
– Вірю.
У цьому короткому "вірю" була справді тверда віра. Хто знає, якби Кремль не змінив би круто того року внутрішньої політики, може, і здійснилось би "батькове" віщування про тисячу внутрішніх фронтів.
Якийсь штабіст доповів про наближення будьонівців.
"Батько" зневажливо махнув рукою.
– Вспіємо. Босими кіньми ще довго ковзатися будуть. Голота... Коня не має чим перекувати, а у мене всі коні на енівських гвинтах.
– А де ж ти, батьку, береш? – поцікавився Хмара.
– А ти, певно, вухналі в поході у ковалів робиш? Всі ви про кожух зимою думаєте. У мене кожний козак ще з літа мав дві запасні гострих перековки. Та ще у врангелівських складах англійських підків, вухналів та гвинтів набрав. Я тепер воджу Будьонного як коропа на вудці. Я сто верстов за добу пройду, а він їх три прошкандибає. Коні підбиваються, тож міняють коней у селах. А що той селянський кінь, хоч би й найкращий, вартий, як він до сідла і походу непризвичаєний! У мене не догляне козак коня – голову відрубаю!
Права рука "батька" чорноморський матрос Щусь нагадав Махнові, що судді з полків чекають.
– Кажи, хай увійдуть. А ви, – звернувся до нас, – підождіть кілька хвилин, умовимося ще, куди вирушати.
Хмара сказав, що хоче до моря прогулятися. Махно у відповідь засміявся:
– Таж звідтіля облава на мене йде! Як перескочиш через дві дивізії – гуляй! Підожди, у мене суд скорий. Сідайте за той стіл.
Увійшли чотири представники з полків – члени воєнного суду. Мали судити фуражира з кулеметного полку за те, що він видані йому штабом гроші на купівлю вівса і харчів пропив і під п'яну руку пороздавав веселим молодицям. Головував сам Махно.
Варта ввела підсудного – гарного поставного хлопця у бекеші. Обличчя вже було "списане" нагайкою, видно, "батько" вже з ним "розмовляв".
Махно вп'явся поглядом у нього, як яструб у курча.
– Де гроші товариські?! Пропив?!
– Помилуй, батьку! Затемнення на мене найшло...
– Я тобі довіряв?! Товариство тобі довіряло?! Пошол вон!
Варта вивела підсудного.
– А може, батьку, прочухати шомполами та й хай би вже так було. Хлопець бойовий, заслужений, ще нам придасться, – несміливо обізвався один із суддів.
Махно вдарив по столу долонею:
– Розстрілять!
– Ну то розстрілять... – одізвалося чотири голоси за столом.
Суд було скінчено.
За хвилину на городі бухнуло два постріли. Присуд виконано.
Умовляємося з Махном, що вийдемо із Рівного в одному напрямку, а потім він піде на Київ, а ми на Умань, відтягаючи на себе частину будьонівців.
За кілька хвилин вже гупали червоні гармати, що обстрілювали махновські роз'їзди. Виступаємо всі. Прикривати відступ залишається на полях за Рівним півтори сотні тачанок. Кожна запряжена трійкою добрих коней.
Була це, може, п'ята частина кулеметного полку. Я замилувався маневруванням тачанок на полях. Та ж кіннота, лише замість коня – три коні з міцною бричкою; замість їздця з шаблею і рушницею – три вояки зі станковим кулеметом.
Півтори сотні кулеметів – сімдесят п'ять тисяч куль на хвилину... Хай тут кіннота "вкусить" у відкритому полі. Український степовий "бандит" Махно перший показав полководцям модерних армій, що кулеметна частина може бути окремою тактичною одиницею.
Відділяємося від махновців на очах будьонівських роз'їздів. Ув'язалося за нами два червоні полки по п'ятсот-шістсот шабель кожний, із дивізіоном легкої артилерії на додаток. Ув'язалися і вже не відставали. Наступного дня довідуємося, що один із тих полків, як на сміх, був 84-й, під прапором якого ми партизанили, а документи його ад'ютанта використовував я.
За Глодосами наздогнав він нас у відкритому степу серед дня. Коні, видко, мав кращі від інших полків, і хоч не в силі був нас догнати, але й не відставав із очей.
Можна було б і дати йому бій, тільки той бій для нас був безцільний, невартий жертв, а якби ще й другий полк з'явився – могло б для нас погано скінчитися.
Ситуацію розв'язав Баранів. Зсадив чотирнадцять своїх "люїсистів" із запасними кружками в торбах і заліг із ними за високою, порослою сухими бур'янами, межею обабіч дороги.
Покинувши Бараніва, йдемо риссю далі. Будьонівці здоганяли нас теж колоною. Спостерігаючи за нами, вони потрапили під вбивчий вогонь чотирнадцяти кулеметів із відстані кілька десятків кроків. Перший ескадрон поліг майже весь. Злякавшись такої несподіванки, полк повернув і дав дропака.
Затримуємося і посилаємо тачанки за "люїсистами". Баранів привіз із собою ще й пораненого будьонівця. Той оповів, що червоні приймають нас за донців-будьонівців, котрі перейшли на бік Махна. Отримано наказ: що б там не було, а наздогнати і знищити зрадників.
Відв'язавшись від переслідування, повертаємо ввечері на Голованівськ. Відпочивши пару годин, уранці знову змінюємо напрямок. Та пополудні вже два полки будьонівців знову сіли нам на хвіст. Змучивши коней, дають нам ніч відпочити.
Вдень – знову перегони. І вночі те саме. Так, із короткими перервами, кілька днів і ночей. Тоді беремо на озброєння махновську тактику і з останніх сил робимо за добу майже сто верст, міняючи весь час напрямок.
Будьонівці нарешті загубили наш слід.

На захід

Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно істинне обличчя. Не зачіпаємо навіть чекістів, хоч ті в руки лізли. Та одного дня таки не втерпіли. Стояли в якомусь селі над Ятранню, коли до нашого штабу приїхав районний уповноважений ЧК, справжній москаль – душа "нараспашку". Привіз самогону, захотілося йому випити з "доблєстнимі будьоновцамі"... Був би собі випив і поїхав далі, ні – захотілося йому, п'яному, похвалитися, як він майстерно з "бандитами петлюрівськими" розправлявся.
– У мєня, брат, – московщив він, обнявши Хмару, – нєту, штоб бандіт нє прізналса.
– А що – б'єш?
– Біть – ета ґлупасть! Нє каждаму бітьйом язик развяжеш. У мєня в ЧК – поґрєб. Савсєм тьомний. А я в ньом дєржу – ха-ха-ха! – абичную бальшую свінью – у куркуля забрал. Жрать єй нє даю нічєво. Так, раз в трі-чєтирє дня кусок мяса брошу, штоб нє здохла. Панімаєш, пачєму мяса? Вот слушай. Как пападьотса в рукі какой-нібудь бандіт і нє хочет прізнаватса, я єво вєчєрам туда, к свіньє... А ана – дікая уже савсєм, панімаєш? Бандіт думаєт – ха-ха-ха! – кто знаєт какой звєрь! Панімаєш? Савсєм тємно! Как ана єво паґаняєт там по уґлах, как обґризьот єму – ха-ха-ха! – пальци і ґолєні, бандіт крічіт: "Заберіть мене звідси – все що хочете скажу!" Правда, ловко, а?! В уєздной ЧК да і всюду стрєляют. На каждава бандіта патрон, дуракі, портят. Шумят. Крові, мозґов наляпают... Зачєм?! У мєня в ґородкє нікто єщьо вистрєла в ЧК нє слишал! А бандітав, брат, істрєбляю бєз канца!
– Що ж ти їх – ріжеш чи вішаєш?
– А вот сматрі. Собствєнноє ізобрєтєніє!
Чекіст витягнув із-за халяви патичок – ніби юрок до в'язання снопів. Потім вийняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок зі зв'язаними разом кінцями.
– Відіш? Вот тєбє і вєсь інструмєнт! Ні шума, ні крові! Вот так залажил шнурочєк на шею, – чекіст одягнув собі через голову шнурок, – залажил сюда палачку... Покрутіш чуть-чуть – і ґатов!
Хмара, що уважно слухав, встав.
– Ану-ну, чекай, як то робиться – хочу добре придивитися.
– Ну, ґаварю же тєбє – вот так! Сюда закладиваєш, а вот так перекручіваєш.
Хмара взяв у свої руки патичок і почав легенько закручувати петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третій... Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів. Хруснули хребці. Виваливши язик, кацапило випустив дух.
Потримавши якийсь час для певності, полковник відпустив патичок і посміхнувся.
– Справді добрий спосіб... ні шуму, ні крику...
Знявши "інструмент", заховали уповноваженого під ліжко й закликали з другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, якою приїхав уповноважений.
І цей відійшов без шуму і крові... Потім обидва тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет. Може, хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може, який сексот упізнав коні й бричку свого начальника, але зникнення уповноваженого демаскувало нас і знову стягнуло на нас червону кінноту, цього разу котовців.
Знову почалися виснажливі нічні переходи, напади і сутички. Кілька разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, прийнявши за будьонівців, та ми уникали контакту з ними.
Хмара хотів вести полк до Чорного лісу, щоб, відпочивши, знову вирушити в якийсь рейд. А Терещенко, тепер начальник обозу, підібрав однодумців й запекло агітував іти за кордон на об'єднання з українською армією, тим більше що до Збруча було вже нам ближче, ніж до Чорного лісу.
Це знаходило живий відгук у душах виснажених партизанів. Козаки почали натискати на полковника, щоб вів їх за кордон. Хотілося до свого війська Загородньому, мріяв про те і Баранів. Не від того були і ми з Чорнотою.
Стримувало, що не мали дозволу отамана Холодного Яру. Виправдували себе в душі тим, що як полк піде, то "змушені" будемо піти з ним – вертатися з Поділля на Чигиринщину одній холодноярській кінноті занадто небезпечно. Підемо за кордон, а навесні, коли наша армія почне операції, прорвемося з чорнолісцями до своїх, заодно й зв'язкову службу виконаємо. Так ми собі з Андрієм міркували, але вголос свої думки не висловлювали. Як Хмара постановить – так і буде. Адже він отаман Чорноліського полку, до якого ми приєдналися. А чорноліський полковник, який влітку дуже хотів пробитися до фронту, тепер не мав охоти йти за Збруч. Стримувала його непевність: де українська армія? Що з нею? Чуткам про її переформування і переозброєння для війни на весну 1921 року він не вірив. Як лізли до нього козаки із розмовами на ту тему – сердився.
– Ну чого ти скиглиш? До весни недалеко! Почнуться бої, буде фронт – тоді підемо пробиватися!
Та... до весни ще було далеко. А хлопці, які хто другий, хто вже третій рік партизанили, були виснажені. Тиснули знову морози із завірюхами, а червона кіннота щоночі чи щоранку виганяла тріскотнею кулеметів із теплих хат. До двох полків котовців, що йшли слідом, долучився ще полк червонців із чортівськи в'їдливою кінною батареєю гармат. Гнали нас Гайсинщиною вздовж Богу1. Відв'язатися було важко, бо й місцевість ми не знали, і "совєтская власть" була тут вже організована – з усіх боків давала котовцям відомості про наш рух. Хмара заявив, що Поділля йому вже осточортіло. Треба випередити червоних на добрий перехід, а тоді звернути праворуч, зробити ще один перехід – аби тільки коні витримали – і через Звенигородщину додому.
Ставши нібито на нічліг в якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, які відстали, долаємо вночі з сімдесят верст. Переходимо дві залізниці й вранці стаємо на короткий відпочинок уже на Липовеччині. Та ніхто не поспішав притулитися десь, щоб передрімати годинку. До краю потомлені партизани, довідавшись, що будемо повертати назад до Дніпра, блукали вулицею із сонними потемнілими обличчями і радилися.
До Хмари прийшла делегація – полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. Надворі – мороз і заметіль. Нема мови про те, щоб надворі мітингувати. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо... так хотілося, щоб полк ішов на захід. Так хотілося хоч два-три дні спокійно поспати. Можна, звичайно, і в землянці в Холодному Яру, але до нього, здавалося, так далеко! А до Збруча ніби ближче.
Вислухавши делегатів, чорноліський полковник сонно поклав голову на стіл і ніби забув про все. Йому теж хотілося спати. Добу, дві...
Нарешті змучено підвів голову.
– Хай кожна чота пришле до мене сюди двох чоловік. Але хай усі козаки знають: як потім скажуть делегати – так і буде.
Козаки пішли. Хмара втомлено оглянув усіх, хто був у штабі.
– Це через тебе, батьку бородатий, козакам закордону забагнулося. Ти все про це торочиш – і на стоянці, і на поході.
Терещенко кивнув головою.
– Казав, полковнику, і кажу: це найкраще, що можемо зробити. Не для відпочинку, а у регулярні частини всіх повстанців і партизанів треба гнати за Збруч. Більше діла буде.
Полковник наказав скликати всіх старшин. Прийшли і делегати з чот. Простора хата заповнилася вщерть. Хмара підвівся.
– Хлопці хочуть, щоб я вів полк за кордон, до нашого війська. Якби воно фронт тримало, повів би не вагаючись. Тепер не маю охоти, бо не знаю, куди і кому на потіху заведу вас. Ходять чутки, що наша армія за Збручем переформовується і готується до нових боїв із червоними. А я думаю, що, якби так було, досі б знали ми про те напевно, а не з чуток. Прийшли б зв'язкові, кричали б про те москалі у газетах. А то ніхто нічого – якби й не існувала наша армія. Чи ж не краще заждати, поки з'ясується справа?! Потомлені всі?! Та і я не залізний. Підем до Чорного лісу, відпочинемо. Досі не питався я полку, куди він хоче іти. Куди вів – туди йшов. Та коли вже так справу поставлено – будемо мітингувати. Говоріть свої думки. Послухаю, як не засну.
Почав Максим Терещенко. Сказав, що зустрічав на Запорожжі полонених, які верталися з Польщі. Оповідали, що українську армію у Галичині на власні очі бачили, зі старшинами і козаками розмовляли. Поповнюється і переформовується... Польща теж на весну до війни готується. А зрештою, чим ми ризикуємо?! До Збруча залишилося близько двохсот верст. Хай на чотири, хай на п'ять днів ходу, щоб коней не добивати... Шкода вже завертати. Перейдемо кордон, не сподобається – відпочинемо тиждень і гайда знову в Україну...
Нікому в голову не стукнуло, що за кордоном – не Чорний ліс. Не сподобається – пізно буде щось міняти!
Далі висловилися старшини та представники чот. Власне, за них говорили втома, бажання відпочити, бажання вилізти з неспокійного партизанського життя і воювати вже у війську, маючи ворога перед собою, а не з усіх боків. Просили всі полковника, щоб вів за Збруч.
– Ну, як мітингувати, то вже по всіх правилах. – намагався усміхнутися Хмара. – Хто за те, щоб за кордон, – підняти руку!
Підняли руку всі присутні. Повагавшись мить, підтримали більшість і ми з Андрієм. Полковник викинув останній аргумент:
– Ви думаєте, що піти за кордон – то з Чорного лісу на Херсонщину?! Понад кордоном червоні частини стоять. Ціла армія, напевно...
– Проб'ємося! – загуло у відповідь.
– Пробитися, звичайно, можна, але треба добре місцевість знати. А я в своєму житті на Поділлі ніколи не був. Хто з вас знає?
Хотів сказати, що я знаю прикордонні повіти, але Терещенко мене випередив:
– Не турбуйся, полковнику! Місцевість знаю добре – увесь дев'ятнадцятий рік там товкся. Покажу тобі дороги поміж лісами до самого Збруча.
Хмара обернувся до Терещенка.
– Твоя думка перемогла, ти знаєш місцевість – від сьогодні ти командуєш полком і ведеш його за кордон. Я тобі за помічника буду.
Терещенко спробував відкараскатися, та Хмара свого рішення не змінив.
Не чекаючи червоних, вирушаємо із села на схід. Поблукавши по лісових і польових дорогах, беремо курс на захід. Здавалося, що нам вдалося відірватися від переслідувачів. Та наступного дня під вечір між Немировом та Брацлавом зіткнулися із новим полком ворожої кінноти. Вони, видно, були поінформовані про "бандитів" у будьонівках, бо, не задовольнившись розмовою, ув'язалися за нами. Та, чи не були упевнені у своїх силах, чи мали сумніви, що ми не свої, до бою не рвалися. Йшли слідом, дбаючи про свою охорону. Щоб відірватися, робимо нічний марш.
Рано біля містечка Красного під'їжджаємо до високої могили полковника Нечая, що при дорозі. Їдучи попереду біля Хмари і Терещенка, оповідаю історію, яку чув колись у Красному.
На тій могилі славного козацького ватажка стояв хрест-пам'ятник, та не полковнику Нечаєві. Поміщик-поляк, який володів цією землею, заповідав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі1. Ну й поховали. Поставили хрест, який дідич приготував собі за життя. А наступного ранку знайшли тіло поміщика на полі біля могили. Могила ж засипана, і хрест на місці.
Пішла чутка: Нечай викинув. Не приймає у сусіди.
Хто знав, чиїх то рук робота. Поховали там само вдруге. І знову "Нечай викинув".
Поховали втретє, поліція варту поставила. Вночі щось на могилі почало відбуватися, поліцаї, злякавшись, втекли, а "Нечай – втретє викинув". Тоді рідня, для спокою і щоб волю покійного не дуже порушити, поховала дідича біля могили, а хрест із написом так на високій могилі й залишився.

______________________________
1 Данило Нечай, полковник брацлавський (із 1648), родом із Київщини; відзначився в боях гетьмана Богдана Хмельницького проти поляків під Меджибожем, Збаражем та ін. Загинув 10 (20) лютого в бою проти польського війська М. Калиновського в містечку Красному на Поділлі. Поблизу села насипано могилу і встановлено пам'ятник (примітка упорядника).

Ґудзик

Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк зупинився. Видряпуємося на Нечаєву могилу гуртом.
За могилою лежав, причаївшись, хлопець у дірявих чоботях і старенькому кожушку, з-під якого виднілися штани з англійського військового сукна.
Спускаємося до нього.
– Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
– Я – звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там, тепер вертаюся.
– Ой брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!
– Я не брав із собою. Далебі, товарищі, – я із Красного.
Це нечуване на Поділлі "далебі" видавало його походження з головою.
– Чого ти сховався за могилу?
– Бачу, кіннота їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
– Маєш при собі зброю?
– Ні, не маю нічого, дивіться! – хлопець розщепнув кожушину, одягнену на брудну сорочку.
Ми вп'яли очі в щось ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний ніби великий металевий ґудзик з... українським гербом – тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз взнаємо, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів, – засяяв для нас сотнею сонечок.
Хлопець, зауваживши, до чого ми приглядаємося, зблід і, напевно, проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хапаємо хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу до полку.
– Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, не бійся! Ми ж свої! Партизани!
– Ні, товарищі! Далебі ні! Я від сестри...
Старшинам і козакам, які залишилися на шляху, показуємо той ґудзик на штанах. Зіскочивши з коней, усі розглядали його як найбільшу в світі рідкість. Хлопець, розгубившись, не міг переварити в своїй голові, чого будьонівці так тішаться, побачивши ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий, за відсутності іншого, до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.
Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
– Якби морда трішки грубша була – чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку! А може, то ти, Грицю, тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, котрі разом із гордієнківцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця, розглядаючи при розтібнутому кожушку його ґудзик, виправляємо свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону – загрітися, знайшлося сало-хліб. Тремтячи від зворушення, Гриць їв, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, котрий нервово куйовдив свою велику чорну бороду, наважився:
– Слухай-но, козаче... Ти давно з війська?
– Як із Ланцута втік – третій тиждень.
– Ну... і як там наше військо?
Серця у нас тьохнули, завмерли...
– Ну, та інтерноване...
– Гм-м... Інтерноване, кажеш. Що ж то за мудре слово таке?!
– Ну, в таборах. За дротами. Вроді як би полонені, а тільки не полонені, а інтерновані.
Терещенко намотав пасмо бороди на палець.
– Та-а-ак... Ну, а ґудзик у тебе – від урядової військової уніформи?
– Та ґудзики носять. І відзнаки носять. Тільки зброю забрали.
Довкола зітхнули. Терещенко смикнув пасмо бороди, аж затріщало.
– Ну, а коні – як?
– І коні забрали.
Партизани тривожно зашепотіли.
– Ну, а на весну готовиться щось – ні?
– Та... говорили старшини у таборі, що весною повстанці большевиків розіб'ють. Тоді й нас в Україну відпустять, віддадуть нашу зброю. Ну, а мені не хотілося дожидати. Дурійка за дротами чіпляється. Втік, щоб до повстанців приєднатися. У таборах кожний про це тільки й мріє...
Стоїмо біля Гриця. В серцях – пустка, в очах – дума. Сумні новини передавалися з уст до уст, із чоти в чоту... Терещенко згріб пальцями бороду.
– Панове старшини! Звести полк півкругом до могили!
Штаб виліз на могилу до хреста. Коли полк густими лавами став півколом біля Нечаєвої могили, Терещенко коротко з'ясував ситуацію. Закінчивши, підняв руку.
– Хто за те, щоб іти за Збруч, здати коней та зброю і відпочивати за дротами – руку з шаблею догори!
Партизани понуро мовчали, схилившись у сідлах. Ласкаво потріпували по шиях чотириногих бойових товаришів.
– Хто за те, щоб вертатися і – поки наша сила – бити ворога?!
Лави заворушилися. Блиснули на сонці клинки шабель. Усі до одного...
Терещенко обернувся до Хмари.
– Пане полковнику! Віддаю назад у твої руки полк. Мені дозволь, як і раніше, тачанками кермувати.

На Чигиринщину

З місця повертаємо на схід. Гриця поки примостили на тачанку. За Красним розігнали спересердя на чотири вітри червоний полк, що, згубивши нас, намагався догнати. Зарубали із півсотні котовців. Поховали на скору руку при дорозі дев'ять своїх убитих і рушили далі. Гриць переодягнувся, озброївся і сів на коня. Я тільки ґудзик від його старих штанів відрізав і сховав до своєї "ад'ютантської" торби, щоб у Холодному Яру показати...
Бог перейшли по льоду, вище попередньої переправи, і взяли напрям на Таращанщину, щоб уникнути зустрічі зі знайомими вже червоними частинами. Перевтомлені й обізлені, перемелюємо шаблями все живе червоне, що потрапляло під руки по дорозі.
На Таращанщині натрапляємо на мале село, що лежало між лісами далеко від великих доріг. Ні у Світову війну, ні в "громадянську" не бачило воно ще в своїх хатах війська. В цьому забутому Богом і совєтською владою селі дозволяємо собі відпочити цілу добу. Та другого дня вже гупали по селу гармати москалів, що таки винюхали наш слід. Відбиваючись, йдемо на Черкащину.
По дорозі, відчепившись уже від червоних, що погналися за якимось іншим партизанським загоном, розганяємо червону піхоту, котра облягала велике село Медвин. У Медвині була міцна повстанська організація, щось на зразок холодноярських сіл. Захоплюємо без коней і упряжі дві вкопані під селом гармати, що цілу добу вже обстрілювали село... Мешканці Медвина, добре озброєні, оточили село окопами, колючим дротом, перевернутими догори зубами боронами і не впускали до села "совєтскую власть".
Гармати стріляли запальними стрільнами, і поважна частина села вже була спалена. Та Медвин – спражнє гніздо роздратованих шершнів. Видобувають рештки майна з-під згарищ, переносять його до уцілілих хат, зносять під спалену церкву своїх убитих, але піддаватися червоним ще й думки не мають... Усі чоловіки, навіть кілька жінок і дівчат, – з рушницями. Нарікають на сусідні села, що обіцяли виступити проти червоних і злякалися. Медвинська січ мала досить гарматних набоїв, складених місцевими артилеристами ще царського війська по-фаховому, в бліндажі. Мала й одну гармату з поламаним замком, до якого бракувало частин, між іншим і пружини з ударником. Стріляли, закладаючи у замок грубий цвях, б'ючи по ньому молотком на довгому держаку. Село мало кілька власних старшин різних родів зброї, між ними сапера і гарматника. Боронилося фахово... Кільканадцять полонених, серед них і один командир, яких медвинці захопили під час нічного випаду із села, не вбили – тримали у двох хатах як заручників.
Віддаємо завзятим оборонцям села захоплені у червоних кулемети. Медвинці на майбутнє вже дивилися веселіше. У селі пішла чутка, що Петлюра з військом зайняв уже Вінницю.
На Черкащині ми вже не спішили. Місцевість знайома, лісиста; в один ліс пірнув – в іншому виринув. На початку третього тижня, відтоді як повернули від Нечаєвої могили, були ми вже у холодноярських землянках. А Хмара повів своїх козаків до Чорного лісу.
У землянках було все по-старому. Лише килими потемніли та хлопці бородами пообростали. Гриць, що пішов із нами до Холодного Яру, та його небачений ще старими вояками ґудзик із державним гербом були "героями дня" у таборі. Грицеві наш табір сподобався більше, ніж ланцутський... Радів, що зустрів нас по дорозі, зізнався, що ще в Ланцуті мріяв дістатися до Холодного Яру, в якому побував під час Зимового походу Армії Михайла Омеляновича-Павленка.
Правда про українську армію чорною тінню лягла на обличчя холодноярців. Сподівання на визволення із заходу згасли. Тепер вся надія – на власні руки і голови.
Оповідаємо із Чорнотою Петренкові про нашу зустріч із "батьком" Махном. Петренко мав уже відомості про його маршрут. Біля Канева Махно вирішив переплавлятися через Дніпро на Лівобережжя. А лід був непевний. Тоді махновці закупили в селі солому, дошки, ворота, двері від клунь. Вірніше, забрали, не питаючи господарів, але заплатили за все по-княжому. Застелили лід соломою, поверх дошки поклали. На них виїжджали тачанки чи гармати, то удари гостро підкованих копит зм'якшувалися, та й вага на ширший простір льоду розподілялася. Як перейшли, підпалили переправу. Згоріла солома з дошками, "згорів" і лід.
Будьонівці мусили переправлятися вище по Дніпру. Частина кінноти перейшла щасливо. Але, коли провалилася під лід батарея із кіньми, переправу зупинили. І пішли у Черкаси на міст, бо у Каневі спалив ще Зелений...
Поки обходили, Махно вже до Лубен доходив, потім на Миргород завернув. Розбив свіжу будьонівську дивізію, що перетинала йому дорогу, скинув із залізниці під Сагайдаком два бронепотяги, котрі вийшли закрити шлях на Полтаву. Поки бронепотяги обстрілювали колони Махна, полк махновських донців-будьонівців сховався під їх прикриттям. Підібравши момент, донці наскочили на бронепотяги і вистріляли їхню обслугу.
"Батько" пішов далі, налякав смертельно Полтаву, потім завернув понад залізницею на Харків. Наробивши паніки у Харкові, повернув на Чернігівщину. А Маслака з донцями відправив на Дон – козацьку революцію робити.

Сумна Україна

Настав березень 1921 року. Бруньки на кущах і деревах набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших вістунів весни лісовики. Зазеленіють гілочки – весь ліс хатою стане...
Якось розмовляли ми на лежанці, коли до землянки в супроводі зв'язкового з Мельників увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий.
– Слава Україні! – сказав він.
Зриваємося всі й оточуємо отамана, про якого не знали, чи живий. Петренко склав йому звіт про стан справ і передав командування. Деркач розгорнув і молитовно оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках, вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розгорнутим. Потемніло срібло тризуба, вишитого у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням війнув у наші душі напис: "Воля України – або смерть".
Сидячи на поваленому дереві в лісі, обмірковуємо ситуацію. Що знали ми, – відав уже й Деркач. Та він знав більше, бо бачився на Херсонщині зі старшиною з-за кордону. Виявляється, що там є головний повстанський штаб, який готує повстання. Старшина бадьоро оповідав "рожеві речі" про зацікавлення європейських країн українською справою, про їхню підтримку... Усім хотілося в це вірити, але Деркач ставився до таких повідомлень стримано.
– Треба комусь поїхати, зв'язатися, роздивитися, як там. Оповісти, як у нас...
Глянув на мене.
– Поїдеш ти, Юрку. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся, як там, що і до чого. Чого можемо сподіватися, чого ні. Тільки не барися. Щоб у квітні повернувся... Візьми із собою совєтських грошей, а для заграниці – трохи золота. Документи впорядкуй собі сам. Щоб їхати спокійно – і повернутися.
У тому ж будьонівському однострої, з тими ж документами ад'ютанта 84-го полку, вибираюся вночі з Цвітної на Знам'янку і втискаюся до якогось військового ешелону, що йшов на Єлисаветград. Навмисно роблю чималий гак – їду аж через Полтаву і Київ. У одному рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, в другому – посвідка Холодного Яру "для закордону".
До Полтави стережуся контролю ЧК, бо до документів ад'ютанта не маю свіжішої посвідки, чого і куди їду. В Полтаві почуваюся впевненіше – маю вже акт військової лікарської комісії про надання мені півторамісячної відпустки для поправлення здоров'я після тифу. Маю і посвідку "команди виздоравлівающіх", що "товаріщ Дрозд – ад'ютант 84-го кавполка 1-й Конной армії" виписаний зі шпиталю й на основі постанови лікарської комісії їде на шість тижнів на поправлення здоров'я додому в село... над самим Збручем. Хоч на комісії я й не був, та документи були "правдиві", заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьонівцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.
У Гребінці – пересадка. Сиджу два дні й мрію до потяга вчепитися, та, де можна вчепитися, на попередніх станціях вже хтось учепився. Сиділо на вокзалі й кілька будьонівців, які їхали у відрядження до Бердичева. Довідавшись, що вони з 14-ї дивізії, беру їх "під свою опіку". Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг сісти, не може нічого порадити. Сотні народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одне поміг: за мої совєтські тисячі роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може, просто продав те, що чекісти у "спекулянтів" відібрали. Сам випив і поїв із нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене вбік.
– Товаришу командир, за півгодини прийде поїзд особливого призначення. Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожного вагона свою варту мають. Не впускають нікого... але скажу по секрету... Вся особливість того поїзда в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із Київської губчека. Якби я крикнув у тому вагоні, мене завтра вже не буде на службі. Але ви... Будьонівців усі бояться... Збери своїх "братішек" і силою впихайся у вагон. Там не дев'ять, а чорт-зна ще скільки може влізти. Сволочі, їздять, розвалившись, спекулювати, а червоному воякові нема як стоячи проїхати. Якби двері були замкнені, то ось ключ вагонний.
Даю інструкцію "братішкам", пояснивши, в чому справа. "Братішкі" богохульно матюкаються і стискають рушниці.
Підійшов паротяг із двома вагонами першого класу. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. Та з дверей вагонів вийшло по два чекісти. Витягнувши револьвери, вони відігнали пасажирів.
Веду вісім будьонівців із наготовленими рушницями просто до вагона. Чекісти загородили револьверами дорогу.
– Куда?! Нєльзя! Здєсь асобоє назначєніє!
"Братішкі" роз'юшилися.
– Ґроб... маґілу... нєбєсную канцелярію! Ми на фронтє кровь праліваєм, а ви, сабакі, тут спєкуліруєтє?! В срочную камандіровку па дєлам Краснай арміі нєльзя нам єхать?! Сєйчас пєрєстрєляєм і таваріщу Троцкаму тєлєґраму пашльом – учінілі красноє правосудіє – і толька!
Чекісти зблідли.
– Тіше, тіше, таваріщі. Так би сразу і сказалі, што в камандіровку. Пожалуста... Здєсь два купе. Сєйчас вам асвабадім.
У вагоні – лише декілька осіб і кілька десятків валіз, кошиків і пакунків. Розлягаємося з "братішками" на м'яких полицях і спимо до Києва. Для потяга особливого призначення робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги.
Київ – брудний, обдертий – як будинки, так і населення. Дірки від куль у вікнах, позатикані корками. В магазинах – перші паростки "нової економічної політики". За великими вітринами Хрещатика – онучі, чоботи, сінники.
У великих магазинах мешкали червоноармійці, робітники, шумовиння київської вулиці. Розвалившись у фіакрі, їде Хрещатиком якийсь надутий "пуриц", обвішаний зброєю, увесь від ніг до голови в яскраво-червоному: з червоного сап'яну чоботи, з червоного плюшу (може, з буржуйської портьєри) штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Витирає щохвилини носа червоною шовковою хусткою.
Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів, йду на вокзал.
До кордону їхав три дні, переважно в товарних потягах.

Повстансько-партизанський штаб

Ще два тижні поневірянь, і я нарешті – у Повстансько-партизанському штабі Юрка Тютюнника.
Зі мною ще їхав немолодий дядько – повстанець із Полтавщини – та якийсь підозрілий "батько" Вернидуб із Чернігівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанчі справи. А Вернидуб оповідав по дорозі несусвітні речі про велич повстанчого руху на Чернігівщині: багатотисячні відділи... сотні кулеметів... десятки гармат... Словом, червоні вже у мішку – тільки зав'язати.
Дядько скоса поглядав на "грізного отамана" Вернидуба і, коли той вийшов на хвилину з переділу, нахилився до мого вуха:
– Він такий повстанчий отаман, як я американський цар. Як не чекіст, то просто босяк якийсь. Я з ним назад не поїду – хоч би там що...
Приїхали, як розвиднілося. Йдемо головною вулицею. Маючи золоті п'ятки, я заздалегідь змінив свій будьонівський одяг. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці, Вернидуб – в однострої студента Київського університету, лише без наплечників.
Біля готелю "Брістоль" спинив нас якийсь панок.
– Ви з України? Так, уряд України тут, у "Брістолі". Заходьте.
– Ми до повстанчого штабу.
– То прошу дуже, я вас заведу. Самі можете не попасти...
Вів нас, розпитуючи, чи скоро вже повстанці Україну очистять. Показав на вхід до якогось ресторану.
– Тут. Вхід через ресторан. До побачення у Києві.
Господар (чи кельнер) ввічливо вклонився. Поінформував нас, що панове, "які мають тут повстанче бюро", ще сплять. Недалеко мешкає один з офіцерів, що вже виходив надвір.
Розглядаюся.
– Гм-м...
Вхід через ресторан. Досить мудро, бо, як хтось заходить, не знати, чи до ресторану, чи до штабу. Але й по-дурному, бо як хтось захоче роздивитися, то сяде собі в ресторані й спостерігатиме, хто до штабу йде.
Мої супутники вирішили оглянути місто. Я ж – до пана, що вже виходив надвір.
Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.
– Ви звідкіля?
– Я з Холодного Яру.
– Моє шанування! Заходьте. Я – поручник П. Сідайте. Оповідайте, що там у Холодному Яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати, вже осточортіло сидіти у цій Європі.
Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений шматками полотна з накресленими на них мапками місцевості. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.
– Я, знаєте, ще не спав сьогодні – цілу ніч креслив. Непроста робота. Так ви кажете – з Холодного Яру? Це Чигиринщина. О, прошу, – ткнув пальцем в одну з карт, – це ваш район... Туди за районного отамана Кузьменко піде. Може, знаєте його?
– Ні, не знаю. Він не чигиринець?
– Ні-ні! Він із... – поручник назвав місцевість, звідки походить майбутній отаман Холодного Яру, і задоволено усміхнувся.
– Ми тепер нову систему впроваджуємо у повстанчу роботу. Досить уже тієї безвідповідальної безпланової отаманії! Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах. Бачите, – показав на полотнянки, – Україна розбита на двадцять шість районів, у кожний піде наш отаман. Це я цілу ніч креслив на полотні для кожного отамана мапу його району, щоб, бува, за володіння не посварилися.
Поручник тикав пальцем у мапи районів і називав прізвища.
– Сюди той піде, сюди той. У цей район – отой... Люди всі певні і здібні.
Я сидів очманілий – ніби мене хто макогоном по голові тарахнув. Хотілося закричати: "Чоловіче! Нащо ти мені це говориш?! Звідкіля ти знаєш, хто я?! Може, я з ВУЧК?! Таж ти тикаєш пальцем у життя тисяч, десятків тисяч людей!!!"
Зареєструвався у начальника штабу – полковника Отмарштейна. Він обережно випитав що треба. Приглянувся до моєї посвідки і підписів. Сказав написати звіт і визначив годину прийняття у генерала Тютюнника.
Пополудні я сидів за столом Тютюнника, що кінчав читати мій звіт. Вернидуба прийняли поперед мене, і Тютюнник накрив верхню сторінку його звіту, щоб я часом не прочитав чогось. Не здогадувався, що Вернидуб давав мені читати його в ресторані, щоб я сказав, чи добре написаний. Скінчивши читати, генерал пронизливо глянув мені в очі.
– Так ви кажете, що з Холодного Яру? А я кажу, що сумніваюся в цьому.
– А чому, пане генерале?
– Бо відомості про стан, які ви отут подаєте, не сходяться з тими відомостями, які я маю вже, і то від певних людей.
– Якщо вони не сходяться з моїми, то я дозволю собі сумніватися в їхній правдивості.
Генерал нахмурився.
– Ви подаєте, що нема зовсім гармат. А я маю точні відомості, що є. І кулеметів втричі більше, ніж ви подаєте! І людей вдесятеро більше! І влада отамана Холодного Яру не звузилася в останній час, як ви пишете, до найближчих сіл, а поширилася на довколишні повіти! І штаб не в якійсь там землянці, а в Мотриному монастирі! Так, мій пане! Ви думаєте, що ми нічого не знаємо? Ми знаємо все, що діється в усіх закутинах України. Скажіть краще, хто вас послав із такими відомостями і з якою метою?
– Треба про це було питати, пане генерале, того, хто вам ті відомості давав. Мене послав сюди штаб Холодного Яру, і я як його осавул знаю, що він має та куди його влада сягає. А послали мене, щоб спитати, чи буде якийсь збройний удар із заходу, чи не буде. Якщо не буде – наші повстання червоні задушать. Битися Холодний Яр буде до останнього, але мур лобом не проб'єш. Штаб хоче знати, чого можна сподіватися, щоб відповідно пристосувати свою працю до подій. На його відповідальності доля тисяч селян.
Тютюнник усміхнувся іронічно до Отмарштейна, що за сусіднім столом прислухався до розмови.
– Ви чуєте, пане полковнику?
Отмарштейн мовчав.
– Пане генерале! – сказав я. – Розумію вас, чому ви усміхаєтеся. Вам хочеться почути, що повстанці ось-ось вже в Україні владу захоплять. Вам хочеться вірити, і ви вірите таким нісенітницям, як оті, що написав вам Вернидуб. Так само і ми донедавна вірили, що українська армія за Збручем переформовується, поповнюється і переозброюється.
Генерал хвилину думав.
– Ви у якій дивізії в армії були?
– У Запорозькій.
– Поїдете до неї в табір. До Холодного Яру немає потреби вертатися, бо туди інший чоловік цими днями піде. Ми тепер перебудовуємо всю повстанчу працю, і, напевно, не буде так погано, як ви кажете.
– Знаю. Розбили на двадцять шість районів, і до Холодного Яру піде Кузьменко.
Генерал збентежено глянув на Отмарштейна, потім на мене.
– Ви звідкіля знаєте? Хто вам це говорив?
– Як скажу, хто говорив, це справи не поправить. А хочу вам лише сказати, що з призначенням незнаного там чоловіка на отамана не погодяться. У кращому випадку його приймуть у свої ряди, щоб подивитися, чого він вартий, у гіршому – повісять на дереві як підісланого червоними провокатора. Посвідка з вашим підписом Деркачеві чи Петренкові нічого не скаже, як і вам моя посвідка з їхніми підписами. Тим більше буде для них підозріло, що я не повернувся, а прийде незнайомець. Щоб не згинув даремно чоловік та щоб там не думали, що я попав чекістам у руки, напишу і залишу вам записку до Деркача. А ви тому, хто йтиме, дайте її.
Тютюнник чухав чоло і дивився на Отмарштейна.
– Добре. Про всяк випадок напишіть. Полковник дасть вам проїзні документи до табору. Ви гроші маєте на дорогу?
– Маю.
Генерал протягнув руку.
– Бувайте! Прошу вибачити за різкість. Відомості справді розходяться, а ми мусимо бути обережними. Ми це перевіримо. Якщо мені треба буде людей для повстанчої роботи, а ви матимете охоту, то я вас із табору викличу.
Отмарштейн, випроваджуючи мене, тепло стиснув руку.
– Загляньте близько шостої. Я хочу з вами окремо та й довше порозмовляти.
За столом ресторану сидів Вернидуб і заїдав печенею. Припрошує сісти біля нього.
– Вам генерал щось дав? Мені ось... – показав на кишеню з пачкою банкнот. – Ви коли на Україну назад підете? Не казав генерал? Мені говорив, що за три дні. Завтра поведе мене представляти самому Петлюрі.
Іду до міста. Коло "Брістоля" зустрічаю колишнього кам'янець-подільського комісара Красовського, з яким познайомився 1918 року в губерніального комісара Поділля Степури. Пригадуємо часи, коли з півсотнею козаків виганяли із Кам'янця тисячні орди збольшевиченого московського війська. Запрошую його на пиво.
– Не маю часу, приятелю, – на засідання Ради Республіки спішу. Дуже важлива справа сьогодні на порядку денному. Цікаві міжпартійні й міжфракційні дебати будуть...
Я добре знав Красовського, щоб не помітити іронії, з якою він говорив.
– А що саме?
– Земельна реформа, приятелю. Як землю селянам в Україні наділяти – з викупом чи без викупу... Бувайте! Бо без мене поділять...
О шостій вечора заглянув до полковника Отмарштейна. Пішли з ним до кав'ярні, сіли в кутку подалі від людей. Співбесідник уважно розпитував мене про всі подробиці повстанчого життя і руху. Його мучили питання, на які я йому не зміг відповісти. Чому штаб Холодного Яру не вірить у можливість перемоги над большевиками внутрішніми силами, без збройного удару із заходу? Чому важко об'єднати всі повстанчі відділи під одне централізоване командування? Чому величезні повстанчі сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила би владу в Україні й оборонила її від червоної Москви?
Чому? Не знаю чому. Оповідаю свої враження за рік, пробутий між повстанцями. Останні враження з далеких рейдів по Україні.
Чи я знаю, чому повстання на більшій частині України можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти "развйорстку"?.. Чи можу я знати, чому український селянин готовий боротися на життя і смерть із ворогом лише під своїм селом, найдальше під своїм повітовим містом? Далі – то вже не його діло... То вже справа Петлюри з армією, в існування і силу якої він свято вірить. Якби не те переконання, може, легше було б зробити із повстанців національне військо.
Може, й здійсниться передбачення "батька" Махна, що ще рік такої внутрішньої політики большевиків – і вся Совдепія перетвориться на суцільний внутрішній фронт. Та тепер це лише мрія. Українське село готове лише збройно боронити – свої стріхи, для всієї України дожидає визволителя із заходу...
Прощаючись пізно ввечері, полковник сказав, що як захочу вернутися до Холодного Яру, то він пізніше допоможе мені. Наразі генерал і слухати не хоче, щоб я пішов попереду тих людей, яких він посилає до Холодного Яру, навіть разом із ними.
– Пане полковнику, чи це тому, що мої відомості про Холодний Яр не збігаються з тими, що ваш штаб уже має? Чи, може, й тому, що в Холодному Яру моя інформація про ситуацію тут може не збігтися з тією, яку принесуть вислані туди штабом люди?
Отмарштейн сумно усміхнувся.
– Можливо, що і те, і друге відіграє роль. – Зітхнувши, додав: – Я на цьому пункті часто з Тютюнником сварюся. Обстоюю думку, що там мусять знати голу правду... Та він вважає, що там треба "духу додавати". Розмова з вами дала мені нові докази, що моя думка ближча до правди.
Прощаючись, домовляємося, що прийду завтра близько полудня і одержу документи до табору.
Ночував у дешевому готелі. Наступного дня зранку йду на базар купити пару білизни та необхідні дрібниці. Біля якогось магазину зустрічаю дядькаполтавця.
– Ото сам Бог мені вас посилає! – зрадів дядько зустрічі. – Ви по-їхньому цвенькаєте. А я з тутешніми жидами розбалакатися не можу, не те щоб поторгуватися як слід. Хочу дещо купити додому.
Іду з дядьком по магазинах. Купив він ременю на три пари дитячих та на пару жіночих черевиків, кілька метрів ситцю на блузки та спіднички, ножі до січкарні, садівничий ніж, пару пильників, брусок, щоб косу гострити. Склавши куплене у мішок, з жалем оглядав крам у магазинах.
– Ех і є ж тут усього! Чого хоч! А на що не глянь – усе б придалося. Дали мені трохи тутешніх грошей на харчі. Та що харчі! Купив хліба, огірків квашених – та й день пережив. Ще й дві п'ятки золоті з дому зашиті маю. Можна б чимало накупити... Та дай Бог хоч із цим живому за Дніпро дістатися.
– Коли назад виїжджаєте?
Дядько сховав очі.
– Та хто зна! Тижнів, мабуть, за півтора.
Бреше дядько. Поїде сьогодні-завтра. Його представляти Петлюрі не поведуть. Замало гармат і кулеметів має...
– Ну, як там? Договорилися до чогось путнього у штабі?
Повстанець байдуже махнув рукою.
– От тільки час дарма прогаяв! Краще б був посіви доглянув, погода он яка стоїть – золото! А так що! Ну побачився, значить, поговорив. Ми на них надію покладаємо – а вони на нас. Говорив дещо генерал. Та я потім у інтернаті з хлопцями із табору розговорився... Щось воно не теє. Не сходиться... Прощавайте!


______________________________
1 Холодноярських отаманів та їхніх козаків арештовано на іспірованій чекістами нараді у Звенигородці 27 вересня 1922 року. Серед арештованих були Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Тиміш Компанієць та інші (примітка упорядника).

Повстання в Лук'янівській в'язниці

У таборі я був недовго. 1922 року – знову в Україні, знову в підпіллі. В іншій місцевості, з іншим прізвищем і документами... Хотілося взнати про Холодний Яр, про долю товаришів. Та поїхати туди не було змоги. Довідався згодом.
1922-й – перший рік розквіту "нової економічної політики" Леніна, перший рік закріплення комуно-російської влади в Україні. Нові обставини вимагали нових методів боротьби з ворогом…
1926 рік – третій рік мого перебування у слідчих в'язницях Вінниці. Хоча холодноярські сторінки мого минулого ҐПУ не відкрило, все ж обвинувачення "усміхалося" мені розстрілом.
Лежачи на нарах 1-ї камери Н. відділу вінницької тюрми, прислухаюся до розмов в'язнів. Київський жид Фіма Салганік, що вже чотири роки як крутив слідство, бо не мав охоти йти до льоху ҐПУ по кулю, оповідає свої переживання в тюрподі Київського ҐПУ восени 1922 року – на початку 1922 року. Його уважно слухають арештовані урядовці, військовики, купці. Ще уважніше – галичани, що перейшли Збруч до... "своєї держави".
Фіма оповідає:
– Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що то були головні бандити Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки ҐПУ не піддурило їх. Підіслали їм агента – ніби зв'язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний сексот був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків усієї околиці, вночі, десь у хаті серед лісу. А ще звечора до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хтось заходив, в'язали і рот затикали. Може, і більше пов'язали б, та один, як кинулися на нього, вистрелив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув – тривоги наробив. Вихопили пов'язаних і тихцем до Києва вивезли1.
Сиділи вони в тюрподі до лютого 1923 року. Сиділи в двох камерах. Надвір їх не випускали, двері відмикали, лише щоб їжу подати та "параші" забрати.
Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь прийняв бак і раптом вилив окріп дозорцеві на голову. Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили і – на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом – вниз. На сходах скрутили ще одного дозорця – і так, що той і не писнув. Вскочили у приміщення варти – захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір'ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон.
Як вони уявляли собі ту втечу – важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція... А от ризикнули – не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється.
Відмикають всі камери: "Виходь, хто хоче, – тюрпод підпалюєм!" Та хто ж на певну смерть із камери вийде?! Лежимо далі. Двері відчинені – видно, що в коридорі робиться.
Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим – дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь.
Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала.
Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся.
– Чого перестали?
– Один набій залишився... – відповідають звідусіль.
Зняв рушницю з підвіконня.
– Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...
– Я для себе залишив, – одізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій.
Похмурий відійшов від вікна і став у кутку.
– Ну, хто хоче від своєї, не чекістської – підходь...
Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.
– Прощай, Андрію...
– Прощай, друже! Куди хочеш?
– В чоло...
Вистрелив у чоло.
Підходить другий.
– Прощай! Куди бажаєш?
– У серце...
Вистрелив у серце.
Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера.
А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї.
– Ну, а ви, хлопці, вибачте... Погарячкували – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти... Ну, отамани, – усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, – ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?
– Револьвер і одна...
– Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.
Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.
– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!
Шістнадцять тіл впало на підлогу. Ті, що залишилися, забрали повстанські рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх – кинулися їм назустріч. Порозбивали кольбами кільком голови, та червоні, знаючи, що набоїв повстанці вже не мають, не стріляли. Пов'язали їх живими. Сильно побиливечері забрали до льоху.
Оповідав потім дозорець, що сам комендант Київської ҐПУ Ріхтер повідрубував їм голови сокирою. Вночі вивезли всіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ҐПУ закопує...
Розпитую Фіму Салганіка, як виглядав "похмурий". Нема сумніву... Чорнота1. Вічна пам'ять, побратиме!

______________________________
1 У рапорті "начальника ОАЧ" Фріновского від 10 лютого 1923 р. прізвища Андрія Чорноти серед убитих під час повстання у цій в'язниці немає, але є прізвище Юрія Дроботківського (примітка упорядника).

"Готуй нових борців, Холодний Яре!"

Грудень 1930 року. Пересильна камера, так званий "звіринець", у Лук'янівській в'язниці. Під стелею – маленькі вікна, заґратовані, ще й затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін і стеля – мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жодних ліжок чи нар. Вогкий холод залізобетонної підлоги, на якій сиділи й лежали селяни, що йшли на Соловки, робітники, арештовані за "опозицію" й "агітацію" проти влади, професори університетів, червоноармійці, священики, інженери, злодії з темних завулків міст, "шкідники", "контрреволюціонери", "соціально небезпечні"...
Лежу в кутку на шинелі, кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок – вінницький злодюжка, вуркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому каптанчику поверх брудної білизни – йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібних послуг у вінницькій тюрмі, Вітька радий догодити мені, готовий віддати мені свій каптанчик і лежати на холодному бетоні в одній білизні. Його "агітації" завдячую, що "еліта звіринця" – злодії й грабіжники, які по праву сильного захопили кращий кут камери, вшанували мій семилітній тюремний стаж і уступили мені "панське" місце під стіною. Все-таки з одного, а не з чотирьох боків штовхають – з одного, а не з усіх боків воші лізуть.
Я в дорозі сильно застудився. Допікала гарячка, тож приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.
Середину камери займало чотири десятки молодих селян-комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... "петлюрівщину". Голосно жартували, співали козацькі думи і пісні, в яких так кохалася Чигиринщина. Заспівали пісню, від якої у мене серце тьохнуло. Співали не дуже доладно складену пісню-думу про... Холодний Яр. Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...
Не витерпівши, встаю і лізу до хлопців поговорити. Довідавшись, що я "петлюрівський" старшина, – з повагою підстеляють мені дві свитки. Оглядаю обличчя – може, знайоме побачу.
– Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном зустрічав людей, що були там. Цікаві речі оповідали... А ви, може, з тієї місцевості?
– Еге ж. Та з тієї ж. А то ж з якої?
– І пам'ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?
– Атож! Чому б не бачили!
– Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав...
– А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного монастиря приїхав... – одізвався інший комсомолець.
Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.
– А як він виглядав?
– Та як?! От навіть на вас трохи подібний...
Усміхаюся, забуваючи про обережність.
– А може, то я?
Івась скептично оглядає моє обличчя, яке так заросло, що і мама рідна не впізнала б.
– Ні, той був повніший, молодший. Його чекісти по дорозі застрелили, як до Петлюри на зв'язок їхав.
– А що ж сталося з ватажками Холодного Яру?
– Що? Погинули. А то як інакше. Боролися ж до останнього. Декого піддурили чекісти – захопили. Була чутка, що отут, у Києві, самі пострілялися – у чекістів зброю видерли.
– Та й Василь Чучупака сам застрелився, як оточили його москалі на Кресельцях, – одізвався другий. – Я ще малий був, а пам'ятаю, як того дня їхав він із кіннотою на Кресельці. Кінь під ним вороний – змій!
– То не кінь був, дурню, а кобила. Зірка називалася. Вона ж його і в могилу звела. Перед тим як застрелився, закричав: "Готуй нових борців, Холодний Яре!" Атож... Я хоч не з Мельників, так мені оповідав батько – був козаком у Холодному Яру.
– Ну і як, – усміхаюся до комсомольців, – готовить Холодний Яр нових борців?
Хлопці лукаво усміхнулися.
– Атож! Чому б не готовив!
– А за що вас забрали?
Знову лукаві посмішки.
– Казна за що... Задурно.
– А таки ж бо й задурно, – одізвався один, що досі мовчав. – Якби не співали та не базікали чого не слід, то й досі б усе добре було.
– А чого ж ви, хлопці, в комсомол пішли?
Хлопці здивовано витріщили очі.
– Як то чого?! Таж і зброєю можна навчитися володіти, і до шкіл усяких скоріше дістанешся... А нам що?! Язик поломиться, як Сталіна пославословимо чи Маркса почитаємо? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках жовто-блакитні мали.
Хлопці, пригадавши щось, зареготали.
– Приїжджають до осередку паркомці з чекістами – бібліотеку чистити. Ідеологічно шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки. Випорожнюють шафу, а під книжками прапор – "Воля України – або смерть". Вирячили баньки – по-о-ті-і-іха!
– Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах "пад стєнку" поставили, а нас усіх – на Соловки білі медведі пасти...
– Шкода, хлопці. Треба було обережніше. І Україні б ви придалися, як загориться, та й Соловки – не мама.
Хлопці не журилися.
– А нам що?! Хіба ми – то вже всі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти. У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили, а й то ще знайдеться народу не на один полк. А хіба Чигирин – то вже все?! Он чуєте, що "служба" поспівує... – кивнув комсомолець у бік кількох червоноармійців, що, збившись у гурток під стіною "звіринця", тихо співали: "А вже років десять, як козак в неволі..."
Одізвався комсомолець, який досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:
– А нам на Соловки як накидають японці з аеропланів рушниць, як підемо звідтіля на Москву, аж затріщить. Там же тепер друга Україна. Народу нашого – сила велика. Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...
Було вже за північ. Дозорець давно кричав у вічко, щоб припинилти співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Та все-таки "звіринець" помалу заспокоювався. Потомлені в'язні засипали. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш, переварюючи в думках нові враження?
Обережно ступаючи між тілами, підійшов до мене не старий ще, хоч і бородатий, чоловік у селянському одязі. Коли я розмовляв із чигиринськими комсомольцями, він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене вимученими очима. Потім відвернувся...
Нахилився до мене і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.
– Чого тобі?!
Незнайомий простягнув йому щось загорнуте у газету.
– На тобі, братішка, півбуханця хліба, шматок сала, десяток папірос і маршируй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений.
Не вірячи, що йому це не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, каптан і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись, чи спить другий сусід, повернувся до мене.
– Не упізнаєте, пане Залізняк?
– Ні. Та й я зовсім не Залізняк.
– Так-так. Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс... Оті хлопчаки, хоч не раз мене малими бачили, розмовляли не один зі мною тоді, – тепер теж не впізнали...
Вдивляюся у нового сусіда. Голос знайомий, ще й як знайомий...
– Так не упізнаєте? А ми ж з вами ще у Кам'янці разом були і в одній землянці зимували. Я – С. Тепер інакше називаюся.
Обхоплюю його за шию.
– Друже! То ти живий! Оповідай, як там далі, без мене вже було?
– Всяко бувало. Двадцять перший рік у боях проминув. Були щасливі й нещасливі. До Холодного Яру ще й Цвітковський із полком кінноти прийшов. Червоні частини проти нас стягнули. Попалили села. На зиму знову ми в землянки зарилися, небагато вже нас лишилося, та й нелегко вже було з харчами. Якось перезимували. У двадцять другому на весну хотіли знову рух робити. Приїхав весною якийсь професор бородатий. Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід. Довгенько його перевіряли та приглядалися. Нарешті повірили, що таки наш. Знав геть-чисто все, що за кордоном діялося, людей усіх знав. Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов, вислухав його. Каже: наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрали усіх ватажків з околиці на нараду – порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками весною знову на Україну піде.
Повідомили всіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися. А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни – мішок на голову, зв'язали і до комори. Господарів раніше пов'язали.
Як накинулися на Загороднього, що зайшов із револьвером у руці, той вистрілив. Почув Левадний, що підходив лісом, кинув бомби. Хто був уже у лісі й почув – врятувався.
Підрізали нас тим сильно. Ватажків забрали... Небагато вже й лісовиків та бурлаків залишилося – і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без солі їли. Полювали за нами завзято – та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували.
Червоні вже у Мотриному монастирі совхоз заснували. Черниць – кого арештували, кого вигнали. А з ними все ж легше було. Коли-не-коли якась до лісу хліба винесе та в умовленому місці залишить.
На зиму кажу хлопцям:
– Нема що! Треба в світ вибиратися.
Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?! Та мусили вибиратися. Спакували прапори у гарматну гільзу, загвинтили і закопали в Холодному Яру. Троє нас тільки й знали де – Гриця вже розстріляли. Не за Холодний Яр – за іншу вже справу. Д. – поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди... Хто зна, чи живі будемо. Скажу ще хоч вам, де прапори заховані...
Нахилившись до мого вуха, С. зашепотів мені місце й прикмети.
– Слухай-но, друже. А як же решта – Хмара, Мамай, Кваша – що з ними?
– Хмару в бою червона кіннота зарубала. Тоді ж загинула від шаблі й Катря. Бараніва важкопораненого захопили в полон – добили у Знам'янці на пероні. Левадного поранили, так він себе бомбою підірвав, перед тим викосивши з "Люїса" півгрупи чекістів. Квашу під Златополем убили – возили потім по селах показувати, щоб люди боялися. Вбили й Хоменка, й Отаманенка... Автоном Чучупака втік було з Мельників – на Черкащині священиком автокефальним був... Розстріляли цього року в Черкасах. Що з Олексою Чучупакою – не знаю. Мамай, як припекло, утік із плавнів до Катеринослава. Викладав у школі. Організовував і виховував у національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Судили в Черкасах. Оце пару місяців тому як у Черкасах сидів, на розстріл із камери забрали. Пішов спокійно. Попрощався з нами.
– Доживете, – каже, – привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг...
Пошепотівши ще трохи, С. заснув. Намагаюся заснути і я. А в голові шуміло. Перед очима пробігали події, бої, бойові товариші...
Живе Україна!
Так, дорогі побратими! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих променях, що незримо пливуть від вас у душі живих! У душі тих, що ростуть нам на зміну!
Думка побігла до дорогих, зрівняних із землею могил, по степах Херсонщини, лісах і узгір'ях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лису гору... Розтинала землю й приглядалася до кістяків борців... Розрізала схил Холодного Яру... Розгвинтила гарматну гільзу... Хоч і потемнів прапор, та ще видно слова пророка – "І повіє новий вогонь з Холодного Яру".
Крізь віддихи й стогони сонних в'язнів почувся дзвін.
Що це?! Невже закликають у тюрмі на ранішню перевірку?
Ні. То гуде дзвін Святої Софії – посилає тривожний передзвін по всій Україні... То тривожно гуде й великий Мотрин дзвін – скликає холодноярців на бойову збірку...
Ідуть зімкнутими рядами нескінченні бойові колони. В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...
Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полеглі борці воскресають у нових.
Ідуть колони тернисто-кривавим шляхом до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, на прапорах яких написано: "Воля України – або смерть".

1936 р., Багатківці, Галичина – Плугів

Біографічні довідки про учасників
Визвольної війни 1917 – 1920-х років,
про яких йдеться в романі "Холодний Яр"

АЛМАЗІВ Олекса Дмитрович (6.1.1886, м. Херсон – 13.12.1936, м. Луцьк). Військовий і громадський діяч, командир Окремої гірської батареї Гайдамацького коша Слобідської України (1918), Окремої гірської батареї Запорозького полку кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка (1918), Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР (8.12.1918), Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону 16-го загону (1919), військове звання – генерал-хорунжий Армії УНР.
В українській армії – від 1 січня 1918 року. Учасник боїв за Київ у січні 1918 р., коло Гребінки, за Лубни, Хорол, Полтаву, Харків, Кременчук. Учасник визвольного походу Петра Болбочана на Крим (у складі полку імені Костя Гордієнка). Під час гетьманщини охороняв кордон у районі ст. Сватове – Білокуракіне – Старобільська. 1919 року брав участь в успішному наступі Армії УНР із району Деражні на Вапнярку, в боях за Кам'янець-Подільський, Шатаву, Дунаївці, Проскурів, Летичів, Вінницю, Київ, в тому числі і проти Добровольчої армії. Учасник Першого зимового походу. 1920 року брав участь у боях за Могилів, Ушицю, Дунаївці, Копичинці, Галич, Проскурів та інші міста. Частина Олекси Алмазова практично не знала поразок.
Могила Олекси Алмазова збереглася. Вже в роки незалежності вдячні нащадки спорудили на ній пам'ятник...

БАРАНІВ. Військовий діяч; повстанський отаман, командир Дніпровського партизанського загону; військове звання – старшина Синьої дивізії Армії УНР, поручник Добровольчої армії. Родом із Полтавської губернії.

БЛАКИТНИЙ (Пестушко) Кость Юрійович (10.2.1898, с. Ганнівка Катеринославської губ., нині Петрівський р-н Кіровоградської обл. – 9.5.1921, с. Ганнівка). Військовий діяч; командир роти російської армії, повстанський отаман (1919 – 1921, псевдоніми – Степовий, Блакитний), командир Середньодніпровської групи (1919; 2500 багнетів, 17 кулеметів), Республіканського війська (1919; 3000 багнетів), Степової (Олександрійської) дивізії (1920; 20 – 30 тисяч козаків), Головний отаман Холодного Яру (вересень – жовтень 1920); військове звання – підпоручник російської (царської) армії.
Навчався в Олександрівському механіко-технологічному училищі м. Олександрівська (нині Запорізький університет). У Першу світову війну рядовим воював на Турецькому та Західному фронтах. За хоробрість нагороджений двома Георгіївськими хрестами. Закінчив офіцерську школу в м. Гора. 1918 року мобілізований до Армії Української Держави. Служив у Білій Церкві, де й взяв участь у антигетьманському повстанні. Учасник повстання проти Добровольчої армії. Оперативним простором Середньодніпровської групи були міста Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Один із керівників повстання літа – осені 1920 року. Діяв на Херсонщині, Катеринославщині, в Холодному Яру. В жовтні 1920 р., вирушивши на Криворіжжя на чолі Степової дивізії, склав із себе повноваження Головного отамана Холодного Яру. Зраджений. Загинув у перестрілці в рідному селі Ганнівка, де і похований. Точне місце могили не встановлено.

БОГДАН (? – весна 1920). Повстанський отаман. Загинув у бою з будьонівцями.

ВАСИЛЕНКО. Військовий і громадський діяч; командир 1-ї сотні Першого (головного) куреня, Першого куреня Холодноярської бригади (1920), член Холодноярського повстанського комітету; військове звання – сотник. Піддався на "амністію" влітку 1921 року.

ВОДЯНИЙ Яків Михайлович (20.10.1886, м. Сміла Черкаського пов. Київської губ. – 10.5.1940, м. Київ). Військовий і громадський діяч, драматург, підприємець; командир бойової дружини партії есерів, смілянський полковник Вільного козацтва (з жовтня 1917), повстанський отаман (1921).
Народився в багатодітній селянській родині. Член партії соціалістів-революціонерів (з 1905). Після арешту в 1907 р. відбув піврічне ув'язнення в Лук'янівській в'язниці (м. Київ), після чого висланий на три роки до Наримського краю, звідки втік. 1908 року опинився на еміграції в Австро-Угорщині у Львові. Восени 1908 р. повертається до Києва, де його вдруге арештовують і висилають до Наримського краю, звідки знову тікає. Емігрує до Японії, потім в Австралію. Пише п'єсу "Право Сваволі". Після Лютневої революції повертається на Батьківщину. Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва. У січні – березні 1918 р. смілянські вільні козаки під його керівництвом беруть участь у боях проти російського війська (особливо успішна операція Вільного козацтва, зокрема і смілянського, була проти 8-ї російської армії в районі ст. Бобринська). 1921 року керує одним зі збройних загонів у районі Холодного Яру, співпрацює з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою та іншими. У травні 1922 р. нелегально переходить кордон із Польщею, де й поселяється. Пише драму "Холодний Яр", оповідання та мемуари.
Перебуваючи у Польщі, працював у відділі розвідки УНР під командою генерала-хорунжого Всеволода Змієнка і полковника Миколи Чеботаріва. У 1927 – 1930 рр. проводить розвідницьку і підпільну діяльність проти СССР, поширює в Україні нелегальну антисовєтську літературу. Під час окупації росіянами східної частини польської держави 27 вересня 1939 р. був заарештований. 7 лютого 1940 р. Військовий трибунал Київського особливого військового округу зазначав: "Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 гг., пребывая на территории Польщи, являлся резидентом разведки "УНР" и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера... Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывш. Польщи распостранял различную к.-р. клевету против страны Советов..." Засуджений до розстрілу. Вирок виконано у Києві. 1948 року посмертно нагороджено Хрестом Симона Петлюри.

ЧОРНИЙ ВОРОН (Микола Скляр) (?, м. Жовті Води Катеринославської губ. – жовтень 1920, с. Розумівка Чигиринського пов. Київської губ., тепер Олександрійський р-н Кіровоградської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1920), командир кавалерійського полку, другий помічник командувача Кримського корпусу Повстанської армії Нестора Махна, командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного (серпень – жовтень 1920).
Студент Катеринославського гірничого інституту. У травні – липні 1919 р. – учасник повстання Матвія Григор'єва проти "комуни і чрезвичайок". "Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец", – таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махновців) В. Бєлаш.
Ударно-розвідувальний загін Степової дивізії складався зі 150 – 250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. "Цей загін був найрухливіший у (Степовій) дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні – жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби... (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією" (Степовий Ю. В Херсонських степах. – Мюнхен, 1947).
Не плутати з Чорним Вороном (Платоном Петровичем Черненком), Чорним Вороном (Віктором Чекірдою), Чорним Вороном (Іваном Яковичем Чорноусом).

ГАЛАЙДА. Сотник 3-ї сотні Холодноярського куреня (осінь 1920). Не плутати з молодшим братом отамана Трохима Голого (Голенко, Гольонок).

ГОЛИЙ (Бабенко) Трохим Іванович (1898, с. Хрещатик Черкаського пов. Київської губ. – 15.12.1921). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1921). Діяв у районі Городища, Канева, Корсуня, Млієва, Орловця, Буди-Орловецької, ст. Воронцовської, с. Великого Старосілля. Переправлявся і на Лівобережжя: рейдував у районі сіл Домантове, Богушкова Слобідка (тепер Чапаївка), Хрести та ін. Керівне ядро загону становили: Баклицький Оника, Баклицький Яків, Буркут Харитін (начальник штабу), Вовк Павло, Заєць Гнат, Краснюк Платон, Панько Павло, Паламар Семен, Педоренко Олекса, Подупейко Олекса, Шевченко Артем, Сагач Дмитро (командир кінноти).
Ось імена та прізвища деяких голівців із Городища та околиць: Голуб, Герасименко Грицько, Грозний Антін і Вовгур (не плутати з Григорієм Вовгурою-Гниненком), Вовк Василь, Добровольський, Дячка Михайло, Жук Олександр, Качан Артем, Ковтанець Михайло, Коршак Олександр, Лящ Петро, Марченко, Омельченко Тихін Мусійович (заступник отамана, більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Л. П. Симиренка), Орел Василь (із с. Свинарки), Пожар Олекса, Співак, Ус Кузьма, Шаповал Андрій.
Наприкінці 1920 р. загін Голого нараховував 7000 козаків, а може й більше, бо у листопаді 1920 р. на обліку штабу 11-ї червоної дивізії в Черкаському повіті, де діяв Голий, було "27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения".
У Визвольній боротьбі брав участь і молодший брат Трохима Голого – "Голенко" ("Гольонок"). Ймовірне ім'я – Устим, 1905 р. нар. Помічник отамана Антона Грозного. Устим підступно вбитий членами єврейської "самооборони" в урочищі Три Липи біля Городища.

ГОРОДЯНИН Павло. Військовий діяч; командир Богданівського полку Армії УНР (поч. 1920). Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Двоюрідний брат Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського).

ГОРОДЯНИН-ЛІСОВСЬКИЙ Юрій Юрійович (14.1.1898, м. Полтава – 27.9.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий діяч, письменник (літературний псевдонім Горліс-Горський); старшина 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), осавул отамана 1-го (Основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (псевдо Залізняк, 1920 – весна 1921), організатор українського підпілля на Поділлі (1922 – 1924).
Детальніше дивись у передмові.

ГРИГОР'ЄВ (Серветник) Матвій Олександрович (9.2.1884, с. Заставля (передмістя м. Дунаївці) Новоушицького пов. Подільської губ., тепер Хмельницької обл. – 27.7.1919, м. Сентове, тепер с. Родниківка Олександрівського р-ну Кіровоградської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (із серпня 1918), командир Херсонської дивізії Армії УНР (до 29.1.1919), командир 1-ї Задніпровської стрілецької бригади 3-ї Задніпровської стрілецької дивізії (з 19.2.1919), 6-ї стрілецької дивізії Красної армії (з квітня 1919), Головний отаман Херсонщини і Таврії (1919), головнокомандувач Повстанської армії Реввійськради Нестора Махна (червень – липень 1919); військові звання – прапорщик 56-го піхотного полку (1914), штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії (Бердичів, 1917), полковник Армії Української Держави (1918).
Закінчив державну двокласну школу в Новій Ушиці. Учасник японсько-російської війни (у складі козачої кавалерії). Після війни служив у поліції Проскурова. Із початком Першої світової війни пішов до армії добровольцем. Активний учасник українізації частин російської армії. На кінець 1918 р. об'єднав навколо себе 117 партизанських загонів (5000 козаків). Один з організаторів антигетьманського повстання (з серпня 1918) та боротьби проти окупаційних військ Антанти. 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді (нині Кіровоград) проголосив Універсал "До українського народу" із закликом до повстання проти комуни і ЧК. Підступно вбитий Нестором Махном і його помічниками. Похований у м. Олександрії (нині Кіровоградської обл.). Могила не збереглася.
ГРИЗЛО Семен (1887?, м. Кальниболото Звенигородського пов. Київської губ. – 3.3.1921, Звенигородщина). Військовий діяч; отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917), отаман Звенигородського коша Вільного козацтва (1917 – поч. 1918, до 20000 козаків), Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3.10.1917), повстанський отаман (1920 – 1921, до 100 кінних і 2000 піших); військове звання – сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва.
Член Української партії соціалістів-революціонерів. Один із перших організаторів Вільного козацтва. Делегат 2-го Всеукраїнського військового з'їзду від Звенигородщини (Київ, червень 1917) та Першого з'їзду Вільного козацтва (м. Чигирин, жовтень 1917). У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше – 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Малої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (І. Лютим-Лютенком) розгромив червону "каральну дивізію". Наприкінці 1920 р. об'єднався із загонами отаманів Цвітковського та Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об'єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського. Співпрацював з отаманами Пилипом Хмарою та Яблочком. Згідно з "Советской военной энциклопедией" (1933), на кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував 4000 бійців. Будучи пораненим і потрапивши в оточення біля Мокрої Калигірки, застрелився. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі.

ГРИЦАЄНКО. Очевидно, Гриценко. Громадський і військовий діяч; начальник штабу Холодноярської бригади (1920), член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920).

ГУЦУЛЯК Микола. Військовий діяч; вояк Українських січових стрільців, Української галицької армії та полку гайдамаків Холодного Яру.

ДЕРКАЧ Іван Тимофійович (? – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч; заступник Головного отамана Холодного Яру (поч. 1920, 1921), Головний отаман Холодного Яру (квітень 1920 – вересень 1920; березень 1921 – 4.8.1921), член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920); військове звання – старшина військового часу. Народився в селянській родині коло м. Жаботина. 4 серпня 1921 р. піддався на більшовицьку "амністію".

ДЕРКАЧ-молодший. Командир булавної сотні Холодноярської бригади. Брат Івана Деркача.

ДІГТЯР-ХОМЕНКО Іван. Громадсько-політичний діяч; представник Всеукраїнського повстанського комітету, голова Холодноярського повстанкому.
Прибув до Холодного Яру на початку серпня 1920 року. 19 вересня 1921 року здався "на милість совєтської влади".

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.1.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ. – 23.4.1965, м. Філадельфія, США). Військовий діяч; сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) Окремого партизанського куреня імені отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозького республіканського полку Запорозького корпусу, Першого кінного полку Чорних запорожців (із 27.6.1919 – 1920), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.7.1941), заступник командира Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, червень 1944), командир УЛС (із серпня 1944), 3-го Українського пішого полку (з лютого 1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Україна" (з 22.2.1945; з 15.4.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), командир 2-ї Української дивізії УНА (поч. 1945); військові звання – полковник Армії УНР (із 23.6.1920), генерал-хорунжий (із 15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6, 1 лютого 1961), генерал-поручник УНР (після 1.2.1961).
Учасник Першої світової війни. Від 17 грудня 1917 р. на службі в українському війську. 1918 р. – учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Герой Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.5.1920), командарм якого Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії. Лицар ордена Залізного хреста. В 1921 – 1924 рр. – в таборах для інтернованих. Із 20.7.1928 р. – на службі у Війську польському. 1934 року закінчив Вищу військову школу. Учасник Другої світової війни. Автор спогадів. Похований на українському православному цвинтарі у Бавдн-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

ЖИТКЕВИЧ (Жидкевич). Військовий діяч; начальник контррозвідки Степової дивізії.

ЗАГОРОДНІЙ Ларіон Захарович (16.3.1897, с. Кошарка (Юзефівка) Златопільської вол. Чигиринського пов. Київської губ. – 9.2.1923, м. Київ). Військовий і громадський діяч; рядовий 241-го Пензенського запасного полку російської (царської) армії, підпрапорщик кінної розвідки 32-го Сибірського полку (до січня 1917), повстанський отаман (Загородній, Завгородній, 1919 – 1922), значковий 1-ї Олександрійської (Степової) повстанської дивізії (літо – жовтень 1920), чотовий Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари (з жовтня 1920), командир 1-го Холодноярського кінного полку (1921), керівник Холодноярської організації (1922); військове звання – підпрапорщик російської армії.
У листопаді – грудні 1918 р. разом зі збільшовиченим матросом Поліщуком та "вєлікороссом" Даніловим створив повстанський загін (500 селян). У серпні 1919 р. під час денікінської окупації зібрав загін у 25 шабель і почав оперувати в районі м. Златополя. У час більшовицької окупації вступив до загону Дорошенка і Цвітковського. Під час Знам'янського повстання 1920 р. влився до повстанського загону Василя Кваші. Оперував у Чигиринському, Олександрійському, Єлисаветградському та інших повітах. У жовтні 1921 р. об'єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Миколи Кібця-Бондаренка, а 1922 року – Чигиринський полк М. Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський полк Чорного Ворона.
Провів безліч боїв проти денікінців і більшовиків, зокрема "с Красными войсками" під селами Тилітка, Хайківка, Пастирське, Бовтишка, Розумівка, Матвіївка, під Лебединським монастирем (березень 1921 р.), низку боїв у квітні 1922 р. Зупиняв поїзди між станціями Цибулеве і Фундукліївка в квітні – травні 1922 р., на ст. Хирівка в червні 1922 р., на ст. Фундукліївка в серпні 1922 р. Безжально винищував комнезамівців, міліціонерів, комуністів, комсомольців, сексотів. Арештований 29 вересня 1922 р. у Звенигородці на інспірованому чекістами "з'їзді отаманів". Під арештом перебував у Лук'янівській в'язниці Києва. Ось уривок Висновку у справі №446/7971: "...Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба..." 2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Ларіону Завгородньому. Загинув під час повстання в Лук'янівській в'язниці. На фотографії ймовірно зображено Ларіона Загороднього.

ЗЕЛЕНИЙ (Терпило) Данило (?, с. Трипілля, тепер Обухівського р-ну Київської обл. – кін. листопада 1919, с. Стрітівка, тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман Зелений (1918, 1919).
Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського загін становив близько 4000 селян. Воював проти більшовиків на території Васильківського, Фастівського, Ржищевського, Обухівського та Переяславського повітів сучасної Київської області. У Переяславі 15 липня 1919 р. отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасовував Переяславську 1654 року угоду про "возз'єднання" з Росією. Влітку 1919 р. сили його вимірювалися близько 30 тисячами козаків і старшин. Смертельно поранений у боях проти денікінців під Каневом. Помер по дорозі до Трипілля у селі Стрітівці.

ЗІНКЕВИЧ Гнат (? – весна 1920). Військовий діяч; грушківський сотник. У червні 1919 року як "отаман Ради старшин Табору гайдамаків-повстанців у Холодному Яру на Чигиринщині" затвердив "Начерк проекту Державного законодату для "Української Трудової Республіки" (м. Кам'янець-Подільський, 1919).

ІЛЬЧЕНКО Юхим Охтономович (?, с. Рублівка Чигиринського пов. Київської губ. – 7.9.1921, м. Катеринослав). Військовий і громадський діяч; начальник залізничної станції Знам'янка (кін. 1917 – поч. 1918), член Чигиринського повстанкому Свирида Коцура, курінний червоного Чигиринського полку, член Організаційного суду Холодного Яру (1920), член штабу Холодноярської бригади, заступник голови Холодноярського окружного повстанкому (з серпня 1920), повстанський отаман Чигиринського, Верхньодніпровського і Криворізького повітів (1921).
Розстріляний більшовиками 7 вересня 1921 р. в Жандармській балці під Катеринославом. У Визвольних змаганнях брали участь родичі Юхима – дядько Яків Ільченко та його син Хома. У січні 1922 р. Яків Ільченко був заарештований як "бандит"у с. Суботові комбатом 221-го кавалерійського полку. Сестри Юхима Гашка і Христя, побоюючись репресій, виїхали до Сибіру.

КВАША Василь (?, м. Новоукраїнка – 1922, Златопільщина, тепер Кіровоградської обл.). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман, командир 2-го куреня Холодного Яру, член Окружного повстанського комітету (м. Чигирин, 8.9.1920).
Навчався на юридичному факультеті. Інше джерело твердить, що Кваша навчався в агрономічній школі. Під час Першої світової війни був мобілізований до російського війська. Мав офіцерський чин. Брав участь в українізації частин російської армії. Коли прийшов Денікін, Василя Квашу мобілізували у Добровольчу армію. Та довго він у ній не прослужив. Після вигнання денікінців пішов у Златопільський "каральний" (більшовицький) загін. Згодом порвав із "соввластью" і сформував партизанський загін. Як отаман діяв у районі Бондарівки (Бондурової), Тимошівки, Красносілки, Цвітної, Ставидел, Телепина, Чигирина, Бірок, Оситняжки, Пастирського, Новогеоргіївська. Наприкінці 1920 р. загін нараховував 300 повстанців. Співпрацював з отаманами Іваном Деркачем, Пилипом Хмарою, Чорним Вороном, Ларіоном Загороднім та іншими. Коли на Златопільщину прийшла Степова дивізія Костя Блакитного, Василь Кваша зі своїм загоном на якийсь час приєднався до неї. Вбитий більшовиками.

КЕЛЕБЕРДА Охтанась (1888, с. Вереміївка Золотоніського пов. Полтавської губ., нині Черкаська обл. – ?). Військовий діяч; отаман Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку, командир полку Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка (1919; 1000 козаків), повстанський отаман.
У повстанському русі з 1918 року. Воював на Правобережжі та лівому березі Дніпра. Терен бойових дій: Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам'янка, Чорний ліс, від Золотоноші до села Жовнине, від Жовниного до Лубен і Хорола. Декілька разів визволяв повітове місто Хорол і встановлював у ньому українську владу. 1920 року за старожитньою традицією підпорядкував Вереміївську козацьку сотню (300 – 400 старшин і козаків) колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації. В останні дні серпня 1920 р. під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) потрапив у засідку. Був поранений, за іншими даними – вбитий. Про цей бій і про долю отамана ходять найнеймовірніші легенди, часто вони спростовують одна одну, та всі збігаються в одному: ніхто – ні більшовики, ні селяни – не бачив убитого Охтанася (Панаса) Келеберди.


КІБЕЦЬ, КІБЧИК, КОБЧИК (Бондаренко) Микола Степанович (1896, с. Цибулеве, нині Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. – с. Бузівка, 3.1.1921). Військовий діяч; повстанський отаман (1919 – 1921; загін кінно-піший, до 300 козаків).
Відзначався надзвичайною сміливістю, винахідливістю та організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Уславився надзвичайно вмілими засідками і несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога.
Співдіяв із отаманами Ларіоном Загороднім, Пилипом Хмарою, Сергієм Клепачем, Максимом Терещенком та ін. Учасник Знам'янського повстання (1920). Провадив терористичну акцію на залізниці.
Дружину Євгенію, дочку Олекси Трихманенка, та півторарічного сина Миколу закатували москалі на початку листопада 1920 року. Невдовзі загинув у бою і Микола.
Похований у с. Надлак (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.).

КОМПАНІЄЦЬ Іван Маркурович (1890-ті, с. Суботів Чигиринського пов. Київської губ. – середина лютого 1920). Військовий діяч, учитель; сотник кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру (1920).
Закінчивши п'ятикласну суботівську школу, деякий час у ній викладав. Потім поїхав до Новоросійська (Краснодарський край) на заробітки. До рідних країв повернувся 1918 року. У словесному портреті сотника розбіжностей немає: жінки, які становили переважну більшість опитаних, насамперед відзначали, що Іван був гарний на вроду. Маємо підтвердження цього в романі "Холодний Яр". Довершила образ Івана сестра: "Був одягнутий, аж страшно дивитись: шапка – сива, шлик – червоний, чемерка – чорна, обкладена сивим, пояс – червоний, штани – червоні, як козацькі, широкі, чоботи – лаковані. А пояс зав'язаний по-козацьки". Вбитий коцурівцями. Відспіваний у Покровській церкві с. Мельників, похований на території Мотриного монастиря. Деякий час, поки існував монастир, за могилою доглядала двоюрідна сестра Івана, яка була черницею. Пізніше більшовики могилу розгорнули.

КОПАЧ. Очевидно, мова йде про Сергія Клепача, керівника підпільної організації на Катеринославщині (1919), повстанського отамана, курінного Степової дивізії (1920), що діяв у районі Олександрії, Єлисаветграда (тепер Кіровоград), у районі Павлиша та станції Лікарівка. Восени 1920 р. Клепач керував загоном силою у 1500 козаків.

КОЦУР Свирид Дементійович (30.1.1890, с. Суботів Чигиринського пов. Київської губ. – ?). Військовий і громадський діяч; отаман Суботівської сотні Вільного козацтва (1917), керівник Чигиринського повстанкому і Чигиринської "республіки" (1919 – 1920), повстанський отаман.
У роки Першої світової війни, проживаючи в Катеринославі, разом з анархістами пограбував банк, за що потрапив до суду. Після Лютневої революції 1917 року повернувся з Сибіру до Суботова і поринув у суспільно-політичну роботу. Був прекрасним оратором, умів запалювати людей. Делегат Першого з'їзду Вільного козацтва (жовтень 1917). 1918 року очолив на Чигиринщині боротьбу проти гетьманців та їхніх союзників-німців. А на початку січня 1919 року загін Свирида Коцура виступив проти Директорії і захопив Чигирин. Курінь "червоного козацтва" під командуванням Коцура став опорою совєтської влади на Чигиринщині. В лютому 1919 р. курінь (1095) мав на озброєнні 900 гвинтівок, 12 кулеметів і 3 гармати. На дільниці залізниці Знам'янка – Бобринська діяв коцурівський бронепотяг "Зірниця".
На початку березня 1919 р. Чигиринський курінь "червоного козацтва" Свирида Коцура вирушив на фронт для боротьби проти Армії УНР. Із боями пройшов шлях від Фундукліївки до Волочиська. У червні 1919 р. Чигиринський курінь "червоного козацтва" реорганізовано в 414-й полк, який отримує завдання ліквідувати полк гайдамаків Холодного Яру. Спроба холодноярців роззброїти загони Коцура, що поверталися з фронту, була невдалою.
Наприкінці червня С. Коцур, підтриманий червоними частинами, повів наступ на Холодний Яр із боку Суботова, захопив Медведівку і рушив на Мельники. Холодноярці відбили наступ, втративши при цьому 11 чоловік. Втрати коцурівців сягали 80 чоловік убитими.
Брат Свирида Петро Коцур ще на початку 1900-х років був одним з активістів утвореної на Чигиринщині Української народної оборони, яка виникла на основі УПСР із метою поєднати національне і земельне питання, підняти загальноукраїнське повстання, здобути автономію України.
У 1919 – 1920 роках брати Коцури – учасники багатьох боїв проти денікінців, а пізніше – проти червоних.
У вересні 1919 р. Свирид Коцур зі своїм загоном влився до Повстанської армії Нестора Махна. У лютому 1920 р. Коцури – знову в конфлікті з УНР. В Армії УНР Зимового походу було навіть видано наказ, що "всі відділи Коцура вважати за ворожі до нас і при нагоді роззброювати". Так, 18 – 19 лютого частини Запорозької дивізії роззброїли коцурівську охорону м. Кам'янки.
Полковник Стефанів, що вів переговори зі Свиридом Коцуром, описував його так: "Років із 28, у національному, що переходило в опереткове, убранню, фізично добре розвинений, він хотів робити вражіння на опонента своєю зовнішністю. Саме місто Чигирин, де він отаманував, робило вражіння вмерлого міста. Влада Коцура поширювалась на 4 околишніх великих селища, з котрих одно було його рідним, решта околиці його не визнавала і ставилася до нього одверто вороже".
30 березня більшовики завдали ударів коцурівським загонам. Згідно з офіційною версією, Коцура було захоплено в полон і незабаром розстріляно на станції Знам'янка, про що було офіційне оголошення в комуністичній пресі. Існує й версія, що йому вдалося вирватися з полону (завдяки червоному командиру, з яким колись відбував каторгу) та емігрувати в Болгарію, а потім до Франції.
У травні 1920 р. загін Петра Коцура (150 – 200 осіб) зробив спробу захопити Чигирин. Діяв принаймні до 16 липня 1923 року.
Олександр Солодар зафіксував розповідь суботівчан про те, що якийсь "білий чоловік" приїжджав у 1980-х роках до Іллінської церкви, що в Суботові, на цвинтар, відвідував могили рідних, які поховані поруч із церквою. Старожили стверджували, що той чоловік був дуже схожий на Свирида Коцура.

КУЛАБУХОВ Олексій Іванович (1880, станиця Новопокровська, Кубань – 7.11.1919). Священик, громадський діяч, дипломат; член Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, міністр внутрішніх справ кубанського уряду.
Народився в родині козака-лінійця. Після закінчення Ставропольської духовної семінарії працював 10 років священиком. Здобув велику довіру серед козацтва. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Після відставки Кіндрата Бардіжа очолив Міністерство внутрішніх справ кубанського уряду. В березні 1918 р. арештований червоногвардійцями, але з-під варти втік. Після звільнення Кубані від більшовиків знову обійняв посаду міністра внутрішніх справ (в уряді Луки Бича). Після відставки уряду (через незгоду з політикою А. Денікіна) призначений членом делегації від Кубанської законодавчої ради на Паризьку (Версальську) мирну конференцію (1919). Разом з іншими делегатами Кубані розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. У вересні 1919 р. кубанська делегація направила Кулабухова для доповіді Кубанській законодавчій раді з пропозицією затвердити договір. Це викликало гнів Антона Денікіна, який наказав арештувати Кулабухова. Військово-польовий суд із вірних Денікіну осіб на чолі з полковником Іполитом Кам'янецьким нашвидкуруч засудив Кулабухова до страти. 7 (20) листопада 1919 р. його повісили коло могил Миколи Рябовола і Кіндрата Бардіжа. До грудей засудженого москалі причепили табличку: "За измену России и казачеству". Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло, врешті заборонила ховати і викинула тіло на смітник. Це вбивство викликало величезний резонанс серед кубанських козаків, які почали масово покидати Добровольчу армію. Вбивство Кулабухова стало однією з причин розвалу денікінської армії.

КУРКА (Орел) Дмитро Володимирович. Військовий діяч; матвіївський отаман, який підпорядковувався Холодноярській організації.

ЛЕВАДНИЙ. Військовий діяч; начальник кулеметної команди Чигиринської "республіки" Свирида Коцура (1919), начальник кулеметної команди Холодноярської бригади (1920).

ЛИТВИНЕНКО (Морозенко, Солончак) Іван Данилович (1891, с. Хоружівка, тепер Сумської обл. – 1947?). Військовий діяч; командир куреня 1-го Київського вартового полку, помічник командира, командир 1-го Запорозького пішого ім. гетьмана Петра Дорошенка полку 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу (1919), командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозької дивізії (січень 1920), Збірного запорозького кінного полку (поч. 1920), 2-ї бригади 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР, голова військової делегації до Добровольчої армії генерала Петра Врангеля (Крим, 1920); військове звання – полковник Армії УНР (1920).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Герой бою за м. Вознесенськ (16.4.1920). Лицар ордена Залізного хреста. В 1924 – 1935 роках вів розвідувальну роботу проти СССР на користь уряду УНР і Польського генерального штабу. Радник Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця (1941). У другій половині 1943 р. очолював розвідувальний відділ Військового штабу УПА на Волині та Поліссі. Заарештований органами НКВД. Подальша доля невідома.

ЛІХАРЄВ. Військовий діяч; командир кінного Смілянського повстанського загону, який влився до відділу Федора Уварова. Деякий час у 1919 р. діяв на території Холодного Яру.

ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО Іван Макарович (24.6.1897, Капустянське лісництво біля с. Товмач Звенигородського пов. Київської губ. – 19.3.1989, США). Військовий, громадський і релігійний діяч, кооператор, підприємець, меценат; старший унтер-офіцер 8-го Московського гренадерського полку, помічник командира 12-ї роти 290-го полку російської (царської) армії (1917, м. Черкаси), командир 25-го Черкаського куреня (кін. 1918? – 1919, м. Сміла), старшина 3-ї Запорозької дивізії (літо 1919), повстанський отаман (псевдо Іван Ґонта, 1919 – 1922, до 800 козаків), військові звання – сотник Армії УНР.
Закінчив 6 класів гімназії в Москві з відзнакою як найкращий студент з математики, а також Омську школу прапорщиків. Учасник бойових дій на фронтах Першої світової війни. Учасник бойових дій у складі Армії УНР проти більшовиків, зокрема за станції Гребінка та Бобринська (1918).
Співпрацював з отаманами Семеном Гризлом, Яблочком, Ларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Пилипом Хмарою, Чортом (Мелешком). Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко стверджував, що на нараді в с. Матвіївці наприкінці осені 1921 р. Ґонту було обрано Головним отаманом Холодного Яру (іншими джерелами не підтверджується). Бойові дії продовжував до осені 1921 р. В березні 1922 р. емігрував до Польщі. Жив на Поліссі, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу діяльність: були створені український хор, самодіяльний театр, українська школа. Під час Другої світової війни допомагав землякам – військовополоненим Красної армії. Багато з них за його протекцією було звільнено з концтаборів. 4 червня 1942 р. заарештований гестапівцями. Відбув півроку тюрми в м. Любліні (нині Польща). Жив у Мюнхені (Німеччина), згодом у м. Рабат (Марокко, 1951 – 1957), пізніше у США. Автор книги "Вогонь з Холодного Яру" (Детройт, 1986). Меценат української справи. Похований на українському цвинтарі у м. Бавнд-Брук (США).
Не плутати з Ґонтою – Павлом Гайдученком, головою Козачої Ради Правобережної України, створеної у Білій Церкві у вересні 1921 року. Не плутати й з отаманом Ґонтою, що діяв у Кобеляцькому повіті Полтавської губернії, і Олександром Воїновим-Ґонтою, який діяв в Олександрійському повіті. Слід зазначити, що і Юрко Тютюнник якийсь час (у 1918 р.) діяв під псевдо Ґонта.

ЛЮТИЙ (Черевик) Ялисей Степанович (?, с. Водяне Криворізького пов. Катеринославської губ. – 1933). Військовий діяч; командир 2-го Олександрійського полку, 1-го кінного полку Степової дивізії (1920), отаман повстанського загону "Сини ображених батьків" (1921 – 1922).
У повстанському русі щонайменше від 1919 року. Підпорядковувався отаманові Андрієві Гулому-Гуленку. Оперував у Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях. Під час всенародного повстання влітку 1920 р. його полк, зокрема, звільнив ст. Лікарівку і "приймав" червоні потяги зі Знам'янки та Кременчука – з насильно мобілізованими до Красної армії, з автомобілями та мотоциклами тощо. Наприкінці 1920-го і на початку 1921 року Лютий – найближчий співробітник Костя Пестушка (Блакитного). 9 травня 1921 р. Лютий перебував разом з отаманом, коли через зраду колишнього повстанця Кравченка будинок, де вони знаходилися, було оточено червоними. Цей день виявився фатальним для Костя Степового-Блакитного. Лютому ж вдалося врятуватися.
1922 року відділ Лютого нараховував 70 кавалеристів, які діяли переважно п'ятірками на території трьох губерній: Катеринославської, Миколаївської та Кременчуцької. Чекісти з прикрістю для себе зазначали, що серед населення Лютий "користується великим авторитетом". На жаль, через його довірливість було розкрито Холодноярську організацію. Після поразки Визвольних змагань зумів легалізуватися. За твердженням Юрка Степового (Федора Пестушка, молодшого брата Костя Пестушка), Я. Лютий, змінивши прізвище, влаштувався працювати на Харківському механічному заводі, згодом став технічним директором ХМЗ. 1933 року під час партійної чистки був викритий та арештований.

МАМАЙ (Щириця) Яків Опанасович (8.10.1887, с. Боровиця Чигиринського пов. Київської губ. – 27.4.1929, м. Черкаси). Військовий і громадський діяч, учитель; голова полкової (312-го Васильківського полку), потім дивізійної ради (78-ї "Української" дивізії) 26-го армійського корпусу російської армії (1918), отаман сотні самооборони с. Тіньки (жовтень 1919), отаман Білоярського полку Холодноярської організації, 2-го куреня Холодноярської бригади (1920), Першої гайдамацької кінної сотні (1921).
Справжнє прізвище Щириця, Мамай – прізвище матері і водночас повстанський псевдонім. Навчався разом із братами Чучупаками в двокласній Головківській учительській школі. По її закінченні у 1906 – 1914 роках працював учителем у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту. З 1914 року – на військовій службі. 1 червня 1917 року по закінченні Київської військової школи отримав звання прапорщика і вже як офіцер брав участь в українізації частин Румунського фронту царської армії.
24 – 27 квітня 1919 р. на повітовому учительському з'їзді був обраний членом шкільної ради. У травні того ж року, після ліквідації повстання Матвія Григор'єва, загони якого на короткий час захопили Чигирин, Яків Щириця "тимчасово завідував Чигиринським відділом народної освіти". Перебуваючи на цих посадах, "проводив лінію на позбавлення всіх росіян права вчителювати в Україні, мотивуючи свою думку тим, що кацапи завжди вимагають більшої зарплати... під час учительської конференції в тому ж році в травні чи червні місяці відверто виявив свою самостійність до того, що після закінчення конференції було заспівано "Заповіт" Шевченка, після якого Щириця запропонував проспівати "Ще не вмерла Україна", що видно із протоколу". Влітку 1919 р. Я. Щириця став членом партії соціалістів-революціонерів.
17 серпня 1921 р. піддався на "амністію" і одразу перебрався в м. Верхньодніпровськ, де поступив під своїм прізвищем учителем Куцоволівської семирічки. У вересні 1921 р. вступив до Катеринославського інституту. Одночасно вчителював у 4-й залізничній школі м. Катеринослава. Приховавши своє минуле, 5 квітня 1926 р. вступив у компартію кандидатом з дворічним стажем. Наприкінці жовтня 1926 р. перейшов на посаду учителя робітничої школи 2-го ступеня у Дніпропетровську, викладав суспільствознавство у "Зем. технікумі". Перебуваючи на цій посаді, був заарештований Дніпропетровським ОҐПУ.
26 серпня 1928 р. уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ҐПУ УСРР розглянув матеріали щодо "злочинної діяльності громадянина Щириці Якова Опанасовича". 19 квітня 1929 р. відбулося закрите судове засідання Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду. На лаві підсудних – Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович.
Суд постановив: "Щирицю Якова Опанасовича, 42 років, за санкцією 54 2 арт. КК до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна, як не імущого, звільнити". 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок стосовно Якова Щириці виконано, а його тіло поховане на міському цвинтарі.


МАХНО Нестор Іванович (14.10.1888, м. Гуляйполе Катеринославської губ. – 25.7.1934, м. Париж). Військовий і громадський діяч; повстанський отаман (1918 – 1921), голова Революційної повстанської армії України.
Один із лідерів анархістського руху в Україні. В роки революції 1905 – 1907 рр. неодноразово арештовувався поліцією. У 1911 – 1917 рр. перебував у Бутирській в'язниці м. Москви. У березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину. Очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів. Перші загони створив наприкінці 1917 – на початку 1918 року. Влітку 1918 року збройно виступив проти Гетьмана України Павла Скоропадського. У грудні того ж року перейшов на бік червоних. Учасник братовбивчих боїв проти Армії УНР та повстанських загонів уенерівської орієнтації. Воював також проти військ Антанти, денікінців, врангелівців і більшовиків. Убивця Матвія Григор'єва. Неодноразово міняв свою політику у ставленні до червоних російських окупантів. Засновник повстанського руху, який увійшов у історію як "махновщина". На еміграції з 28 серпня 1921 р., спочатку в Румунії, потім у Польщі та Франції (з 1925). Похований у Парижі на кладовищі Пер-Лашез. Могила №6685.

МИКИТЕНКО. Військовий і громадський діяч; член Холодноярського повстанського комітету.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович (8.12.1878, м. Тифліс – 29.5.1952, м. Париж). Військовий, державний і громадський діяч; начальний вождь Української галицької армії (10 грудня 1918 – 1919), військовий радник диктатора ЗУНР (від 9.6.1919), командувач Армії УНР Першого зимового походу (1919 – 1920), член Вищої військової ради; директор музею Визвольних змагань (Прага, з 1925), голова Товариства колишніх вояків УНР, військовий міністр уряду УНР в екзилі (1944 – 19.7.1948); військові звання – генерал-майор російської армії, Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР. Лицар ордена Залізного хреста.

ОРОБКО Йосип А. (?, пов. Заліщики, Галичина – весна 1920). Військовий діяч; вояк Українських січових стрільців, Української галицької армії та полку гайдамаків Холодного Яру.
У післямові до "Холодного Яру" (1936) Юрій Горліс-Горський помістив лист брата Йосипа Оробка: "Високоповажний пане! Читаючи Ваш "Холодний Яр", одержав я вістку про свого безвістки пропавшого брата Йосипа Оробка. Вістка сумна – болісна, але й радісна тим, що мій добрий брат загинув і його нема між живими, але загинув чесно, не зрадив нашої матері України та не сплямив свого роду. Зрозуміла річ, що коли я, читаючи в хаті на голос ту книжку, перечитав вістку про брата в рядах славних холодноярців, про якого не знали шістнадцять років, де він подівся, та коли прочитав про його гідну смерть – то серце живіше билося, віддих запирало і не одну сльозу витиснула та згадка з моїх очей, не згадуючи вже про батька старого – сімдесятилітнього. Цього хіба нам ніхто за зле не візьме – рідний же він наш... Хай йому і всім, що лягли в боротьбі з катами України, земля буде легкою. Прошу не гніватися на мене, простого селянина, за цю незграбну писанину, і ще раз дякуєм вам дуже за згадку про Йосипа і просимо написати, як відомо вам, де похований брат Йосип, чи сам, чи в спільній могилі. 10.III.1935 р. з пов. Михайло А. Оробко. В с. Кулаківцях, пов. Заліщики".

ОТАМАНЕНКО Сергій (? – після серпня 1921). Військовий і громадський діяч; осавул отамана Холодноярської бригади (1920), член Холодноярського повстанкому (1920 – 1921), начальник штабу військ Холодноярської округи (з липня 1921).
Остання відома звістка про нього датується кінцем серпня 1921 р. "Отаманенко розповідав, – згадував член Холодноярського повстанкому Григорій Яковенко, – що він за три роки лісового життя до того виснажився від голоду і холоду, що, коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів... (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками..." "Так що, – казав Отаманенко, – я з'явлюсь (тобто здамся. – Ред.), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні... Хочу жити – ось моє кредо..."

ОТМАРШТЕЙН (Отмарштайн) Юрій Оттович (1890 – 1922, Щипйорно, Польща). Військовий діяч; командир Лубенського кінного полку Сердюцької дивізії Армії Української Держави (1918), начальник штабу 2-ї (10-ї) дивізії Січових стрільців, Осадного корпусу Січових стрільців (1919), УПА Другого зимового походу (листопад 1921); військові звання – капітан російської армії, Генерального штабу полковник Армії УНР.
Член Української військової організації (з 1920). Вбитий у таборі для інтернованих у Щипйорні за до кінця не з'ясованих обставин. За версією Юрка Тютюнника, Ю. Отмарштейна вбито оточенням Симона Петлюри з метою вилучити документи, які "компрометували поляків та Петлюру".
Його брат сотник Борис Отмарштайн – також учасник Визвольних змагань українського народу (старший помічник командира 1-го Лубенського полку). "(1919 року) відібрав собі життя з причини невиконання гонорового зобов'язання в стосунку до старшини полку". Похований у м. Шпиків біля ст. Рахни на Поділлі.

ПЕТЛЮРА Симон Васильович (10.5.1879 – 26.5.1926). Державний, військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор; член Української Центральної Ради та Малої Ради (1917), голова Української фронтової ради Західного фронту (квітень 1917 р.), Українського військового генерального комітету (з 15.6.1917), Всеукраїнського союзу земств (1918), Головний отаман Армії УНР (із листопада 1918), голова Директорії УНР (1919).
Після поразки Визвольних змагань – на еміграції в Польщі (1920 – 1923), Угорщині (1923), Австрії (1924), Франції (1924 – 1926). Вбитий, імовірно, агентом ҐПУ. Похований на кладовищі Монпарнас у м. Парижі.

ПЕТРЕНКО Іван (? – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч; отаман Першого (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру (1920), отаман Холодноярської бригади (1920), голова Холодноярського окружного штабу, Головний отаман Холодного Яру (1921); військове звання – старшина Армії УНР.
Піддався на "амністію" 4 серпня 1921 року.

ПЕТРІВ (?, м. Шпола – жовтень 1920). Військовий діяч; сотник повстанського загону звенигородського отамана Івана Ґонти (Лютого-Лютенка).

ПОЛІКША Сергій. Військовий діяч; начальник кулеметної чоти повстанського загону отамана Федора Уварова (1919). Автор спогаду "Кубанець Уварів – отаман Холодного Яру в 1919 році" (Літопис Червоної Калини. – 1933. – Ч. 5).

ПОНОМАРЕНКО (?, с. Лубенці Чигиринського пов. Київської губ. – кін. 1990-х рр., с. Лубенці, тепер Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; отаман села Лубенці, господар полку гайдамаків Холодного Яру (1919), член Холодноярського повстанського комітету.
Арештований 1922 року. Під час допитів збожеволів. Нібито видав скарбницю Холодноярської організації. Іван Тимофійович Березюк, житель с. Грушківки, стверджував, що Пономаренко "прожив все життя "дурачком", ним же і помер... Проте дехто з місцевих жителів, – продовжував Іван Березюк, – обережно натякав, що його "напівбожевілля" було показним", – очевидно, з метою вберегти собі життя.
РЯБОВОЛ Микола Степанович (17.12.1883, станиця Дінська Кубанської обл. – 14.6.1919, м. Ростов-над-Доном). Державний і громадсько-політичний діяч Кубані; голова Кубанської військової ради (вересень 1917), голова Кубанської крайової ради (з 24.10.1918), голова Законодавчої ради (з листопада 1918).
Закінчив військово-інженерне училище у званні прапорщика. Брав участь у бойових діях. Вважав Кубань "частиною однієї козацької землі, що починалася над Дніпром, а кінчалася під Кавказькими горами" (оцінка бандуриста Василя Ємця). Застрелений денікінськими офіцерами. Похований у м. Краснодарі. Могила не збереглася.

САТАНА. Військовий і громадський діяч; член революційного комітету Чигиринської "республіки" Свирида Коцура. Прихильник замирення з Холодноярською організацією.

СІМ'ЯНЦІВ (Сімянців, Сімянцев) Валентин Іванович (24.4.1899, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ. – після червня 1978, США). Військовий, інженер-гідротехнік, скульптор; козак кінної сотні Богданівського пішого полку та 3-ї кінної сотні Першого кінного Чорних запорожців полку Запорозької дивізії; військове звання – сотник Армії УНР (підвищений у повоєнні роки).
В українській армії від 1918 року. Учасник Першого зимового походу. Лицар ордена Залізного хреста. 1920 року інтернований у Польщі. Навчався в Спільній юнацькій школі (1921 – 1923). Закінчив Українську господарську академію (Подєбради, 20.8.1929). Автор багатьох спогадів.

СКИРДА (Скирта). Військовий діяч; повстанський отаман, що діяв у Полтавській губернії.

СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович (3.5.1873, м. Вісбаден, Німеччина – 26.4.1945, м. Вісбаден). Державний, військовий і громадський діяч; флігель-ад'ютант російського царя Миколи II, командир 20-го Фінляндського драгунського полку, 5-ї кінної бригади, 1-ї гвардійської кінної дивізії, командувач 34-го корпусу 7-ї російської армії, згодом 1-го Українського корпусу (до грудня 1917), Військовий отаман Вільного козацтва (6.10.1917), Гетьман Української Держави (29.4.1918 – 14.12.1918), Верховний головнокомандувач Армії Української Держави; військове звання – генерал-лейтенант російської армії (1915).
Походив зі стародавнього козацько-гетьманського роду. Дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині. Закінчив Пажеський корпус (1893). Учасник російсько-японської (за хоробрість нагороджений Золотою георгіївською зброєю) та Першої світової війн. 1917 року, виконуючи наказ Лавра Корнілова, українізував 34-й корпус, перейменований пізніше на 1-й Український корпус (до 30 тисяч вояків). 16 жовтня 1918 р. відновив козацький стан. 1926 року завдяки заходам Павла Скоропадського у Берліні створено Український науковий інститут. Під час бомбардування англо-американською авіацією був смертельно поранений. Похований у Вісбадені.

СОКОЛОВСЬКА Маруся (Олександра Тимофіївна) (1.12.1902, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл. – ?). Отаман повстанської бригади ім. Дмитра Соколовського (Волинь, 1919 – 1920). Сестра отаманів – Олекси, Дмитра і Василя Соколовських. У повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик).

СОЛОНЬКО Павло (?, с. Боровиця Чигиринського пов. Київської губ. – квітень 1920, м. Черкаси?).
Військовий діяч; отаман села Боровиця Чигиринського повіту Київської губернії, отаман Білоярського куреня полку гайдамаків Холодного Яр; військове звання – старшина росмійської армії.

ТЕМНИЙ (“Біда”) Сидір Іванович (1882, с. Грушківка Київської губ. – 14.1.1968, с. Грушківка Кам'янського р-ну Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; сотник пішої сотні Першого куреня Холодного Яру, член Холодноярського повстанкому; військове звання – штабс-капітан російської армії.
Батьки мали 16 дітей (Харитон, Варивон, Сидір, Юхим, Карпо, Вустя, Явдоха, Степан, Гаврило, та ін.). Ще до Першої світової війни був одружений із Мотрею. Мав дочку Зіну. Обидві відзначалися вродою. Повний Георгіївський кавалер. Якийсь час був у Червоній армії, але невдовзі з неї втік. Після поразки Холодного Яру переховувався в лісі та у Грушківці. Неодноразово арештовувався, але кожний раз вдавалося врятуватися втечею. Під час арештів зазнав жорстоких тортур. Була до смерті закатована його дочка Зіна, а дружина Мотря від пережитого збожеволіла. Врешті він перебрався на Дон, де одружився вдруге. Жив під чужим ім'ям і чужим прізвищем. Працював у радгоспі, але в "передовики" не вибивався, щоб не потрапити на сторінки газети і не бути опізнаним. Усі роки не розлучався з "Наганом". Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, повернувся в рідне село. Перебував у конфлікті з місцевою поліцією, внаслідок чого був поранений у ліве плече. У Косарській лікарні Сидору ампутовано руку. До 1948 р. жив у Грушківці. Влада до нього спочатку не чіплялася з огляду на те, що він став жертвою німецької поліції. Подальша доля (від 1948-го до середини 1960-х років) невідома. Існує неперевірена версія, що його було ув'язнено ніби через донос його другої дружини. До рідного села повернувся 1966 року. Похований у Грушківці.

ТЕРЕХОВ-ТЕРЕЩУК (? – 12.8.1921?). Військовий і громадський діяч; член Холодноярського повстанкому. "Колишній політичний референт котрогось із українських міністерств". Перебував у загоні вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного. Згідно з бюлетенем таємно-інформаційного відділу СНР УССР №99, Терехова-Терещука вбито 12 серпня у бою. Інше більшовицьке джерело зазначає, що Терехов боровся принаймні до травня 1922 року.

ТЕРЕЩЕНКО Максим (? – травень 1921, ліс Чута). Військовий діяч; повстанський отаман, командир батареї Степової дивізії, помічник отамана Пилипа Хмари, начальник штабу та кулеметної команди об'єднаного повстанського загону (грудень 1920), начальник Холодноярського повстанського штабу (з січня 1921).
Співпрацював з отаманом Пилипом Хмарою. Оперував переважно у районі Чорного лісу (біля с. Цвітна), а також у Холодному Яру. У грудні 1920 р. під час невдалої спроби холодноярців пробитися за р. Збруч (на "польський бік") був начальником штабу об'єднаного повстанського загону та короткий час командиром загону. У січні 1921 р. на з'їзді отаманів Чигиринщини у с. Цвітній призначений начальником Холодноярського повстанського штабу. Вбитий Головним отаманом Холодного Яру Миколою Бондарчуком (Бондаруком) у травні 1921 р. в Чутянському лісі.

ТЮТЮННИК Юрій (Георгій) Йосипович (20.4.1891, с. Будище Звенигородського пов. Київської губ., тепер Черкаської обл. – 20.10.1930, м. Москва). Військовий і громадсько-політичний діяч, публіцист, викладач; член Всеукраїнської ради військових депутатів (з 10.6.1917) та Української Центральної Ради (1917), звенигородський кошовий Вільного козацтва, начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії Матвія Григор'єва (травень 1919), отаман повстанського загону (1500 козаків), командувач Київської і Волинської груп Армії УНР, заступник командарма Першого зимового походу (6.12.1919 – 6.5.1920), командир 4-ї Київської стрілецької дивізії (1920), в. о. командувача Армією УНР (1920), член Вищої військової ради Армії УНР, начальник Повстансько-партизанського штабу (1921), командарм Української повстанської армії Другого зимового походу (листопад 1921); військове звання – Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
Учасник Першої світової війни. Один з ініціаторів створення Першого сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка (1917). Делегат Другого українського військового з'їзду. Один з організаторів і керівників Звенигородсько-Таращанського повстання проти гетьмана Павла Скоропадського і німецької присутності в Україні (червень 1918). Арештований ЧК. Пішов на співпрацю з совєтською владою. Викладав у Харківській школі червоних командирів курс "Стратегія і тактика громадянської війни". Автор книги "З поляками проти Вкраїни" (Харків, 1924), спрямованої проти Симона Петлюри та "петлюрівщини". Автор праць з історії Визвольних змагань українського народу та сценаріїв кінофільмів, зокрема до кінофільму Олександра Довженка "Звенигора" (1928; у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі "П.К.П." ("Пілсудський купив Петлюру") Тютюнник зіграв самого себе. Страчений.

УВАРОВ Федір (?, Кубань – липень 1919?, біля ст. Знам'янки). Військовий діяч; повстанський отаман, військовий отаман Холодного Яру (червень – липень 1919); військове звання – штабс-ротмістр російської армії.
Під час повстання під проводом Матвія Григор'єва командував відділом силою у півтори тисячі чоловік. Мав бронепотяги, гармати, 24 кулемети. Полк Уварова відзначався високою дисциплінованістю. Звільняв від більшовиків м. Черкаси, ст. Бобринську та інші населені пункти, а від Чигиринського полку Свирида Коцура – м. Чигирин. У червні – липні 1919 р. на нараді у м. Медведівці обраний командувачем з'єднаними силами Холодного Яру, до яких увійшов відділ самого Уварова силою 1000 вояків і партизани Василя Чучупака (400 козаків і старшин). "Ідейного розходження між обома отаманами не було, – писав Сергій Полікша, – бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню". За версією Сергія Полікши, Уваров загинув неподалік ст. Знам'янки у бою проти більшовиків, вірогідно, у липні 1919 р.

ХОМЕНКО Андрій. Військовий і громадський діяч; івангородський сільський отаман. Походить із роду Йосипа Хоменка, сотника надвірної гетьманської компанійської корогви 1762 року. Його дід Ясь Хоменко (з хутора Скалеватка, що на Звенигородщині) під час російсько-турецької війни поранений багнетом у шию. Внаслідок поранення шепелявив, за що отримав прізвисько Качур. У подальшому рід, який пішов від нього, звали Качурівським. Батька Андрія Хоменка ім'я не збереглося (відомо, що був військовим, напевно прапорщиком). Андрій Хоменко мав землю біля Івангорода. Під час революції разом з іншими брав участь у захисті села, воював із хлопцями проти всіх, хто приходив. Точні відомості про долю відсутні. Є здогадка, що розстріляний у Єлисаветградській тюрмі.

ХМАРА Пилип Панасович (1885/1886, с. Цвітна Чигиринського пов. Київської губ., нині Олександрівський р-н Кіровоградської обл. – 1922?). Військовий діяч; повстанський отаман, отаман 1-го Чорноліського повстанського куреня, Чорноліського полку; військове звання – унтер-офіцер російської армії.
Ріс сиротою. Мав три сестри – Марію, Федору (Тодорю) та Килину. Всі працювали в наймах. Пилип – красивий, кремезний у плечах, як говорили старі люди, був "отчаяний з дєтства", а "сили був неізмєрімої". З Першої світової війни прийшов повним Георгіївським кавалером. У повстанському русі щонайменше з 1919 року. Спочатку відділ Хмари називався 1-м Чорноліським повстанським куренем, мав власну печатку з гербом УНР. Згодом курінь переріс у Чорноліський полк. Станом на 25 березня 1920 р. полк Хмари нараховував 300 кінних козаків і 300 піших. У розпал Знам'янського повстання літа 1920 року загін виріс до 2000 козаків і старшин. Діяв у Чорному лісі, Холодному Яру, Чутянському лісі – на території Олександрійського, Чигиринського та Знам'янського повітів. Співдіяв з отаманами Василем Чучупакою, Іваном Деркачем, Ларіоном Загороднім, Костем Степовим-Блакитним, Іваном Ґонтою (Лютим-Лютенком), Василем Квашею, Миколою Кібцем-Бондаренком, Семеном Гризлом, Чорним Вороном, Канатенком, Терещенком, Яблочком та іншими.
Діяв щонайменше до осені 1921 року. У Цвітній говорили, що Пилип Хмара загинув "під Шепетівкою чи Вапняркою – Дядюренки (тобто брати Дядюри) предательськи застрелили його за столом". Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок. Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі "Стежками Холодноярськими" писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, ходили й у Цвітній. У Криму він буцімто і похований. Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджують, що Пилип Хмара, швидше за все, загинув 1922 року і похований у Цвітній – на своєму подвір'ї (що найвірогідніше) або на подвір'ї сестри – Марії Тимофіївни Пасічник. Дві сестри отамана репресовані, зокрема Федора відсиділа 10 років у Магадані.


ЦВІТКОВСЬКИЙ (Квітковський; н. бл. 1889, Уманський пов. Київської губ. – 1923, м. Умань, тепер Черкаської обл.). Військовий і громадський діяч; старшина лейб-гвардії Волинського полку російської армії, отаман Виноградського і Боярського повстанських полків; військові звання – штабс-капітан російської армії, сотник Армії УНР.
Діяв на Звенигородщині, Канівщині, Уманщині й Таращанщині. "У добрі часи" мав під рукою до 15 тисяч козаків). Учасник Першого зимового походу. Приховавши справжні наміри, у лютому 1920 р. влився до 60-ї совєтської дивізії й почав підготовку до виступу проти совєтської влади. Налагодивши зв'язок із "петлюрівськими діячами" братами Рендо і Дерещуком, одного дня Цвітковський гучно "легалізувався" – на чолі повстанського загону, з яким перебазувався на Звенигородщину. Значною мірою саме завдяки йому більшовицьку мобілізацію 1920 року у Звенигородському повіті було зірвано. Медвинська, Ісайська, Богуславська, Виноградська, Боярська та інші волості взагалі ухилились від мобілізації, не давши до Красної армії "жодної людини". До Цвітковського в ліс пішли селяни і козаки з Боярки, Винограда, Медвина, Писарівки, Порадівки, Шушківки, хутора Харченків, Брідок та інших сіл і містечок. Пропагандистським відділом у штабі отамана Цвітковського керував бандурист Антін Митяй (Петюх) із Медвина.
На початку грудня 1920 р. відділи Цвітковського з'єдналися із загонами Андрія Гулого-Гуленка, Семена Гризла та Петра Дерещука. Загальне командування над повстанцями Уманщини, Звенигородщини і Таращанщини (3000 багнетів, 600 шабель) обійняв Андрій Гулий-Гуленко. Бої вели проти частин 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, Першої кінної армії Будьонного та бригади Григорія Котовського... 28 липня 1921 р. піддався на "амністію". Перебував в ув'язненні у Харкові на Холодній горі. Розстріляний після показового судового процесу 1923 року в Умані.

ЧОРНИЙ (Куреда) Гаврило Тарасович (25.3.1897, с. Борисівка Дем'янської вол. Переяславського пов. Полтавської губ. – 8.11.1926, м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.). Військовий діяч, учитель; старший писар 74-го Нереського полку (м. Биків Могилівської губ.), повстанський отаман (1920 – 1922); військове звання – прапорщик російської армії.
Закінчив Переяславську гімназію та Костянтинівське військове училище (Київ, 1917). "За перший рік революції, – згадував Гаврило Куреда, – мені пощастило прочитати багато українських книг. З них я взнав, що я українець... Взнав, хто наші вороги, хто нищив українську літературу, хто змусив Україну називати Малоросією, а нас – малоросами. У мене як українця запалало серце вогнем: я вирішив стати на допомогу своїй національності й своєму народу". Учасник антигетьманського повстання. В Армії УНР (із перервами) проходив службу до січня 1919 року. У повстанському русі з 1919 року. Переконаний противник єврейських погромів. Восени 1920 р. загін нараховував до 500 чоловік і 4 кулемети. Діяв у Переяславському, Золотоніському, Пирятинському, Хорольському Полтавської і Київському та Черкаському повітах Київської губерній. Арештований у Києві проти ночі 21 серпня 1922 року. Засуджений до страти. Вирок замінено на 10 р. ув'язнення. Термін відбував у Лук'янівській в'язниці м. Києва, де захворів на сухоти. У вересні 1925 р., зважаючи на тяжку хворобу, амністовано. Поховано в с. Борисівці (тепер у межах м. Переяслава-Хмельницького). Могила збереглася.

ЧОРНОТА Андрій (?, Кубань – ?). Військовий діяч; повстанський отаман, командир кінної сотні полку гайдамаків Холодного Яру і Холодноярської бригади (1920).
У книзі "Холодний Яр" зазначається, що Андрій Чорнота нібито загинув у Лук'янівській в'язниці в лютому 1923 р., але в рапорті "начальника ОАЧ" Фріновского від 10 лютого 1923 р. прізвища Андрія Чорноти серед вбитих під час повстання у цій в'язниці немає. Можливо, Чорнота – це псевдонім, відтак це могло стати причиною непорозуміння. Та все ж слід зазначити, серед справ ув'язнених холодноярських отаманів, які зберігаються в Державному архіві СБУ, справи Чорноти немає. Автор книги "Стежками Холодноярськими" підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко стверджував, що Андрій Чорнота боровся в Холодному Яру до літа 1923 року.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Автоном Юхимович (?, с. Мельники Чигиринського пов. Київської губ. – 1920-ті рр.). Священик, учасник Визвольної боротьби. Вбитий більшовиками. Мав сина Леоніда й дочку Лідію. Леонід Автономович вчителював, викладав українську мову. Деякий час працював у Чернівцях, де жила його родина. Потім переїхав у Харцизьк Донецької області, звідки була його дружина. Мав синів – Юрія і Богдана. Леонід розмовляв українською літературною мовою. Перед смертю приїжджав до Рівного та Львова. Його сестра Лідія живе в м. Кам'янці Кіровоградської області (тепер Черкащина).

ЧУЧУПАК (Чучупака) Василь Степанович (1894, с. Мельники – 12.4.1920, х. Кресельці Чигиринського пов., тепер с. Мельники Чигиринського р-ну Черкаської обл.) Військовий і громадський діяч, учитель; командир Мельничанської сотні самооборони (1919), командир полку гайдамаків Холодного Яру (1919, 1920), Головний отаман Холодного Яру; військове звання – поручник (?) російської армії.
До 1914 р. вчителював у с. Тимошівці Чигиринського повіту. Учасник Першої світової війни. Після повернення з армії вчителював у с. Пляківці, а потім у с. Ревівці (нині Кам'янського району Черкаської області).
10 квітня 1919 р. підняв повстання "проти комуни та Совітської влади за самостійність". Успішно воював проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у вигнанні їх із Черкас. За визнанням більшовицького історика Д. Кіна, "в районе Холодного Яра оперировал атаман Чучупак, здесь никакой деникинской власти не было". Організаційно підпорядковувався отаману Херсонщини і Катеринославщини Андрієві Гулому-Гуленку. 12 квітня (за н. ст.) 1920 р., потрапивши на х. Кресельці в оточення червоного ескадрону, застрелився. Похований у рідному селі.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Гнат Юхимович (1902?, с. Мельники – 1920-ті рр.). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Помер у молодому віці від туберкульозу.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Дем'ян Степанович (5.10.1902, с. Мельники – 1992, м. Рівне). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Найменший брат Петра, Василя і Олекси Чучупаків.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Михайло Юхимович (1880?, с. Мельники – 1933). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Не амністований. Помер під час Голодомору. Мав восьмеро дітей. Ось їхні імена: Катерина, Ганна, Микола, Дмитро, Іван, Валентина, Василь, Марія. Микола був матросом (загинув 1942 року). Ганна з сім'єю жила у Грушківці, Катерина і Марія – у Мельниках, а решта – у Львові. Дмитро до війни був артистом Українського драматичного театру ім. Івана Франка (у Києві), а пізніше працював учителем історії у Львові.

ЧУЧУПАК (Чучупака) Олекса Степанович (після 1894, с. Мельники – після 4.8.1921). Військовий діяч, учитель; рядовий російської армії, повстанський отаман (1918).
Молодший брат Петра і Василя Чучупаків. До Першої світової війни вчителював у с. Рацевому на Чигиринщині. Служив у Петрограді, брав участь у Лютневій революції. Вже 1917 року вчителював у с. Мельники. На прохання ігумені Мотронинського монастиря в 1917 р. (1918?) створив і очолив монастирську охорону із 22 чоловік – першу українську військову організацію в Холодному Яру нової доби. 4 серпня 1921 р. піддався на більшовицьку "амністію".

ЧУЧУПАК (Чучупака) Петро Степанович (1885, с. Мельники – квітень 1920, м. Черкаси?). Військовий діяч, учитель, музикант; начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру (1919 – 12.4.1920), начальник штабу Холодноярської повстанської округи (1920); військове звання – прапорщик (?) російської армії.
Старший брат Ореста, Василя, Олекси і Дем'яна Чучупаків. Закінчив церковно-приходську школу, потім – трирічну Головківську двокласну учительську школу. Вчителював у с. Вербівці. Організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та міського училища №1. У складі російської армії воював на Румунському фронті Першої світової війни. Розстріляний у Черкаській (Смілянській?) ЧК.

ЧУЧУПАК Семен Юхимович (?, с. Мельники – після 4.8.1921). Військовий і громадський діяч, учитель; командир 2-ї сотні Першого куреня Холодноярської бригади (1920), член Окружного (Холодноярського) повстанського комітету (1920); заступник голови Холодноярського окружного штабу (1921); військове звання – прапорщик (?) російської армії.
Двоюрідний брат Петра, Василя, Олекси та Дем'яна Чучупаків. Піддався на "амністію" 4 серпня 1921 року.

ЧУЧУПАК Степан Григорович (1861, с. Мельники – 1943?). Козак полку гайдамаків Холодного Яру. Батько братів Петра, Ореста, Василя, Олексія і Дем'яна.

ШТИЛЬ. Військовий діяч; повстанський отаман, командир 4-го (запасного) полку Степової дивізії (1920).

ЩУСЬ Феодосій (1893, с. Дібрівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер с. Велика Михайлівка Покровського р-ну Дніпропетровської обл. – червень 1921, м. Недригайлів, тепер Сумської обл.). Військовий діяч; повстанський отаман (від червня 1918), член штабу 3-ї Задніпровської бригади імені батька Махна (лютий – травень 1919), начальник кавалерії загону Н. Махна (липень – серпень 1919), командир кавалерійської бригади 3-го корпусу (вересень – грудень 1919), член штабу Повстанської армії Н. Махна (травень 1920 – квітень 1921), начальник штабу 2-ї групи Повстанської армії (травень – червень 1921). Народився в сім'ї наймитів. Від 1915 р. служив матросом на російському флоті. Активний учасник гуляйпільської "Чорної гвардії". Організатор дібрівської групи анархо-терористів. Вбитий у бою проти 8-ї дивізії Червоного козацтва.

ЯБЛОЧКО. Військовий діяч; організатор Вільного козацтва, повстанський отаман. Діяв у Звенигородському повіті Київської губернії. Основна база – Лебединщина.