"Панна Юрія" має успіх

У Баландиному затримуємося. Близько полудня довідуємося, що в околиці Ротмістрівки прийшла сильна червона частина, яка "викорінює бандитизм" і насаджує "совєтскую власть" у селах.
Оля поїхала в розвідку. Повернулася вночі. Червона частина була наша "стара знайома" – бригада внутрішньої служби, яку ми нещодавно побили на Черкащині. До неї прилучили ще частину, розбиту на польському фронті, і збільшили кінноту.
Про нашу гостину у Вербівці червоні вже знають. У Олі склалося враження, що нас планують "ліквідувати".
Раненько виступаємо ближче до бригади. Затримуємося у Лозанівці. Вночі знову змінюємо місце.
Наступного дня впіймали шпигуна червоних. На допиті зізнався, що планують напасти на нас вночі. Стоять у Ташлику.
Бригада переважала нас числом, мала дві гармати. Вступати у відвертий бій з нею не було сенсу. В такому бою можна перемогти, але не знищити. Тієї самої думки був, напевно, і штаб червоних.
Три дні водимо, "вимацуючи" і обдурюючи один одного напрямками руху. Наш об'єднаний штаб вирішив, що треба противника зачепити, а потім трохи поводити за собою, щоб змучити і дезорієнтувати.
На світанку міцні роз'їзди чорнолісців обстріляли ворожі застави під селом, де ночувала червона бригада. Згодом піші холодноярці, залишивши за горбом підводи, рушили лавами до села. Побачивши широку лаву червоних, що виступила назустріч, сіли на підводи і поїхали. Кілька гранат, пущених ворожими гарматами наздогін, не зробили ніякої шкоди.
Час від часу кінні стежі дражнили москалів стріляниною. Сім десятків червоних кіннотників намагалися доганяти, але далеко від своїх відриватися не хотіли. По кількох верстах наша піхота дала під селом легенький бій і поїхала далі. Червоні не відставали. Набравши у селах підвод, ворожа піхота вже їхала. Наздогнавши, йшли лавою, потім знову сідали на підводи.
Ночували в сусідніх селах.
Звечора ми не затримували подорожніх, що їхали або йшли через наше село в напрямку противника, а близько півночі виступили вбік від попереднього напрямку. А червоні, обійшовши полями село, де ми були увечері, повели на нього "сліпий" наступ. Вранці наші роз'їзди показали їм новий напрямок. Ті знову кинулися доганяти...
Крутили ми червоною бригадою, як циган сонцем, ще три доби, аж поки, змінивши ще раз напрямок, привели її під знайомі ліси. Ми заночували в Бондуровій, – червоні – в Баландиному. Петренко послав зв'язкового до Кваші, щоб "змобілізував" 3-й курінь.
Увечері вирішуємо накрити червону бригаду десь поблизу Івангорода – Бовтишки, але ще треба добре з'ясувати її теперішню кількісну та якісну вартість. Оля – добра розвідниця, але ж вона – дівчина... Краще, якби поглянув на противника власним оком хтось зі старшин. Засвербів у мене чортик бажання перчених пригод. Кажу отаману, що залишуся завтра в Бондуровій з Олею і все з'ясую. Чорнота запротестував – не хотів втратити побратима. Петренко теж не погоджувався.
– Ти мені можеш бути потрібним. Залишиться хтось інший...
– Таж мені найлегше це зробити і не попастися.
– Чому?
– Бо перевдягнуся за дівчину.
Отамани засміялися. Хмара, глянувши на мої тоді ще "рожеві щічки" і уста, підтримав мене. Погодилися й інші.
Ще задовго до світанку, в хаті симпатичної вдови, чоловік якої був повстанцем, взялися ми з Олею до роботи. Я тоді не мав ще великого клопоту зі щетиною: обшкрябав сухою бритвою те, що гордо називав вусами, і міг добрий тиждень не признаватися до чоловічого роду. Одягаюся, як і Оля, в звичайний одяг місцевої дівчини-селянки. Високі мисливські чоботи і сині кавалерійські штани прикрила рясна малинова спідниця. Запхавши у запасний Олин ліф солідну порцію клоччя, змінив свої груди на зовсім пристойні дівочі перса. Між ними зачепилася гачком ручна граната "Мільса", а все разом прикрила вдовина байкова блузка. Поверх – дівоча свитка із сукна, на голову – старенька хустина. Під нею Оля скомбінувала з мого волосся кучерики, що кокетливо вибивалися назовні. Пробую, чи зручно витягати крізь прорізані кишені свитки і прорізи по боках спідниці два крупнокаліберні "Кольти", що спочивали в кишенях штанів. Грубі кулі в револьверах були легко розпиляні напильником на кінцях. Як така саморобна "дум-дум" попаде в голову, то залишає від неї одні спогади – не треба вдруге стріляти, а це в непевних обставинах важливо.
Удосвіта наші виступили з села. Близько дев'ятої в'їхала до Бондурової червона кіннота...
Лузаючи смажене гарбузове насіння, стою біля воріт із маленькою дівчинкою на руках і приглядаюся. Коні й вершники були не останньої бойової вартості.
Із десяток кіннотників спішується біля наших воріт. Розпитують, чи багато "бандітов" ночувало та куди пішли. Якийсь донець із зухвало закрученим чубом підходить і голубить дитину на моїх руках.
– Нєужто твая? – питає.
Сором'язливо опускаю очі.
– Ні... Сестри замужньої.
– А ти нєзамужняя?
– Ні...
Рука червоноармійця зсувається з дитини і затримується на одній півкулі напханого ліфа. Легко щипає за клоччя...
Певно, засмакувало. Показує розмасленими очима на хату:
– Тут живьош?
– Ні. На другому кінці. Тут сестра...
– Так ти ета... Ми, кажетса, будєм здєсь начєвать, в Камянку за патронамі с абоза паєдут... Так ти ета... Начуй у сєстри... У нєйо муж єсть?
– Нема. Помер.
– Єщьо лучше! Я с таваріщєм пріду вєчєрам. Харашо?
– Добре, – сором'язливо витискаю із себе.
– Ти мнє панравілась. Нє бойся, женюсь на тєбє. Єй-богу, женюсь. У нас на Дону харашо жить – нє то што тут. Землі дастатачна.
Донець іде до коня і, покопирсавшись у кобурі біля сідла, приносить мені "завдаток": пару білих шовкових панчох і пару високих, по лікоть, білих бальних рукавичок.
З Олею й господинею, що стояли на городі, загравали через пліт інші кіннотники. Полегшено зітхаю, почувши команду сідати на коні. Боявся, щоб моєму кавалерові не забагнулося щипнути десь нижче, бо міг ущипнути за... "Кольт".
Недовго довелося чекати і піхоту. В'їхала у село на підводах. Одягнені в селянські кожухи, мордаті червоноармійці "внутрішньої служби" різко відрізнялися від фронтовиків із вимученими обличчями, в обшарпаному одязі. Ганяючи за нами, бригада, щоб передчасно не настроювати проти себе населення сіл не грабувала – фронтовики мусили на кожухи зачекати.
Роздивившись і порозмовлявши з піхотинцями, що стали до вдови на квартиру, вирушаємо з Олею доганяти своїх. Заставу край села обійшли балкою. Полями йдемо дорогою на Ставидла.
Коли б хто підслухав жваву розмову двох дівчат, які швидко йшли по замерзлій дорозі, то напевно здивувався би, що сперечаються вони не про те, котру який хлопець любить чи котрій який колір краще до лиця, а про те – сім чи вісім станкових кулеметів мала червона бригада.
– Олю, голубко, ти прийняла за кулемета машинку для шиття, що стояла на задньому возі.
– Ти заглядівся на білобрису кацапку, що сиділа на тому возі, й проґавив восьмого кулемета.
– Ну, не будемо сперечатися. Завтра або післязавтра вночі ми ті кулемети захопимо й перерахуємо ще раз. Це, зрештою, не має жодного значення. Я готовий закластися на свою червону спідницю, що до двох кулеметів у них немає жодного набою. "Кольт" у них із розсадженим дулом... А до чотирьох "Максимів" набоїв вистачить не більше як на півгодини легенького бою, поповнити ж запас вони можуть тільки у Бобринській або Знам'янці.
– Не до чотирьох "Максимів", а до п'яти. Кулеметів було вісім!
– Ну, так... Восьмий був... "Зінгер"...
Оля розкрила уста, щоб віддячити, але в цей момент за нашими плечима почувся тупіт коней. Оглядаюся, й серце тривожно здригнулося.

Поцілунок "сєвєрного брата"

Нас здоганяло повною риссю сім кіннотників. Про те, щоб це була погоня за нами, не могло бути мови. Просто роз'їзд.
Та була інша небезпека: а раптом червоноармійцям забагнеться "пожартувати" з двома дівчатами серед поля?..
Оля відгадала мої думки. Зганяючи з обличчя тривогу, глянула на мене з веселою посмішкою.
– Юрасю! А що буде, як вони захочуть пожартувати і побачать твої сині штани?
Тупіт копит наближався.
Заклавши руки в кишені, відводжу безпечники у "Кольтів". За пазухою Олі тихенько ляснув безпечник "Браунінга".
– Олю, слідкуй за мною. Як тільки вихоплю револьвери, стріляй у найближчого до себе і відразу старайся сісти на кращого коня.
Догнавши нас, кіннотники стримали коні.
– Драстє, дєвчата! Куда спєшитє? – запитав по-московськи рябий кацапчук, начальник роз'їзду.
– До Ставидел йдемо, до тітки, – весело відповіла Оля.
Заїхавши перед нами, командир уважно оглянув нас, затримавши на мить погляд на моїх випнутих із-під свитки "персах".
Віддавши наказ, щоб чотири їхали вперед, іншим наказав злазити.
Повіддя трьох коней взяв башкир (чи калмик) в обрізаному по коліна жидівському футрі1 й повів їх, притоптуючи замерзлими ногами. Старший і його товариш підійшли до нас. Кацаписько потупотів ногами, потім обхопив мене лівою рукою за плече і груди. Ледь гранату не зачепив!
– Ех, мілашка! Наґрєй нємножка!
Не випускаючи з рук револьверів, сором'язливо відштовхую його ліктем.
– Та йдіть собі! Хіба так можна?!

– Ха-ха-ха! Нам всьо можна! Ми за свабодную любовь борємся!
Ухопивши мене руками за шию й підборіддя, "кавалер" скрутив мою голову до себе і вп'явся губами в уста. Сморід самогонного перегару і квасної капусти з цибулею забив мені дихання.
Без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно, задоволений цим, він пустив мене й пішов поруч, важко дихаючи, обдумуючи план "подальших операцій". Похапцем орієнтуюся в ситуації.
Ті чотири, що поїхали вперед, сховалися вже за горбок. Калмик із кіньми був на п'ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх за плечима. Три-чотири постріли – й будемо з Олею на конях. Хотів вже дати Олі знак, та у цю мить другий червоноармієць, ведмедюватий понурий кацапило, що мовчки йшов біля неї з іншого боку, промовив:
– А ви бандітов случайно нє встрєчалі?
– А хто його розбере, чи воно бандити, чи не бандити! – відповіла Оля. – От їхало якихось із десять на конях назустріч.
Командир насторожився.
– Как билі одєти?
– У шинелях і чумарках, на шапках чорні верхи мали.
– А куда поєхалі?
– Спитали нас, чи є хто у Бондуровій, та й погнали назад на Ставидла.
– А ви што сказалі?
– Сказали, що є наші, красновірмейці.
Старший загнув у наш бік семиповерхового матюка і тривожно глянув на дорогу.
– Давай коня! – гукнув на калмика. – А ви сварачівайтє назад в Бандурову!
– Таж ми до тітки, на хрестини! – запевняю його "дівочим" голосом, сміючись у душі з такого повороту подій.
Старший, що йому від нашої новини про близькість партизанів відразу розхотілося "свабодной любві", грізно вхопився за шаблю.
– Вот я вас пахрєщу січас! Марш назад!
Повертаємо. Коли стукіт копит віддалився, Оля глянула на мене і засміялася.
– Ну чого? – запитав я. – Раденька, що дурненька?
– Ой Юрасю! Не видержу! Якби ти бачив, яка в тебе дурненька міна була, коли він тебе поцілував!
– Добре тобі сміятися, як тобі такий вихований кавалер попався. Навіть ні разу не вщипнув тебе. А попробувала б ти була з моїм поцілуватися, коли із його рота несло, як із бочки із закваскою на самогон.
Оля знову засміялася.
– Це тобі, Юрасю, наука. А то ваш брат, як тільки хильне самогону, так зараз цілуватися лізе. Тепер вже знаєш, що то за приємність.
– Присягаю тобі, Олю, що як вип'ю – ні до кого цілуватися ніколи не полізу. Але давай у поле звертати, а то чорт ще нових аматорів принесе.
Переконавшись, що наші "кавалери" сховалися вже за обрієм, звертаємо у поле і, спустившись в одну із балок, беремо знову напрямок на Ставидла. Зробивши солідний гак полями, вийшли ми на хутори неподалік Ставидел.

"Буду отаманом"

Коли ми зайшли до самотньої в полі садиби, короткий зимовий день уже кінчився. Господарі були добрими знайомими Олі. В їхній хаті вона не раз ховалася під час своїх мандрівок.
Прізвище господаря, зрештою, було знайоме і мені, бо був це дуже добрий слюсар. Він декілька разів ремонтував нам попсовані кулемети. Він тільки рік господарював, вернувшись до села після смерті жінчиних батьків. До того працював на фабриці в місті.
Миловидна чепурненька господиня радісно привітала Олю...
Оля представила мене як свою товаришку-вчительку Ніну (ще дорогою ми з Олею умовилися, що не будемо виявляти мою стать. Мені хотілося перевірити, чи господарі здогадаються).
Найбільше раділа приходу Олі дитина господарів – шестилітня симпатична дівчинка Дуся. Стоячи на рундуку, вона захоплено плескала рученятами.
– Тьотю Олю, тьотю Олю, а мене тьотя Тіна ще одного віршика навчила!
Оля погладила кучеряву голівку.
– Ану кажи.
Дуся, ставши в позу, приготувалася до декламації. Я сподівався почути якогось дитячого віршика, але мала з відважними жестами і доброю інтонацією продекламувала "Розриту могилу" Тараса Шевченка. Коли вона, нахиливши голівку, з чуттям проказала: "Ех, якби то знайшли, що там поховали, Не плакали б діти, мати б не ридала", ми всі нагородили юну артистку щирими оплесками.
Оля пригорнула її і звернулася до господарів:
– Я ж вам казала, що вона, як виросте, буде поетесою або знаменитою артисткою.
– Не хочу, не хочу! – запротестувала Дуся.
– А ким хочеш бути?
– Я буду отаманом!
Це бажання, висловлене надзвичайно поважним тоном, викликало в усіх сміх.
– Це вона побачила, як коло нас Маруся на коні свій загін вела. З того часу тільки і мріє отаманом стати, – пояснила господиня.
Трохи збентежена сміхом, Дуся обхопила Олю за шию.
– Дай, дай, тьотю Олю, я тебе поцілую!
Оля відвернула набік уста.
– Не хочу. Не люблю. Іди до тьоті Ніни – вона любить цілуватися.
Мала перескочила на руки до мене і почала обціловувати.
Оля з господинею заходилися коло печі готувати їсти. Господар пішов у село розвідати, що там нового. Тим часом ми з Дусею, сівши у другій кімнаті на ліжку під теплою грубою, завели розмову, під час якої я довідався багато цікавого.
Вона знала прізвища всіх місцевих отаманів і видатних повстанців. Оповіла мені, що вони борються за Україну, яку москалі "хочуть взяти до неволі". Знала імена полеглих і що за їхні душі "треба Бозі молитися". Що під Новомиргородом чекісти вже тричі зрізували хрест на могилі вбитих повстанців, а хтось уночі встановлював ще вищого.
Мене дивувала і непокоїла ця обізнаність дитини.
– Дусю, але про це не можна з усіма розмовляти, бо прийдуть чекісти і заберуть батька і маму.
– Знаю, знаю! Це можна говорити тільки своїм. А ти називай мене не Дусею, а Дузею, як мама.
– А ти знаєш, що таке дузя?
– Це таке голубеня мале. Тьотю Ніно, а чому ти так грубо говориш?
– Я, Дузю, перестудився і...
– А чому ти кажеш – перестудився, а не перестудилася?
– Я хотів сказати – перестудилася, та...
– А ти знову кажеш – "хотів".
Ця спостережливість малої "контррозвідниці" розвеселила мене. Притиснув її до грудей.
– Ай! Тьотю Ніно! У тебе там щось тверде!
Чортова граната! Я й забув про неї.
Повернувся господар і приніс невеселі новини. До сусіднього села з протилежної сторони прийшла большевицька піхота з артилерією...
У Бондуровій червоні залишилися ночувати. Це ми, зрештою, передбачали.
До Ставидел прибув надвечір помічник начальника повітової міліції жид Сендер із відділом міліціонерів. Витягнули з місцевої лікарні наших хлопців – двох тифозних і трьох важкопоранених, що під виглядом приватних осіб лікувалися у цій лікарні. Познущавшись над ними, порубали шаблями на подвір'ї. Арештували лікаря та фельдшерку. Почались арешти і в селі.
У Ставидлах було досить озброєних хлопців, що брали участь у повстаннях. Вони легко могли би впоратися з цим відділом міліції, та... в сусідніх селах стояли червоні частини. Завтра село було би знищене. Тому хлопці, захопивши зброю, подалися до лісу.

Сендера, що був одночасно й неофіційним уповноваженим Кам'янської ЧК, відповідальним за боротьбу з повстанчим рухом, знали ми добре. Колишній каторжанин, злодій з Одеси, фахівець із пограбування церков. Його відділ складався переважно із конокрадів, що втекли від самосуду селян. Ця братія під гаслом боротьби з "бандітізмом" грабувала і вбивала, ґвалтувала жінок, палила хати.
Правою рукою Сендера став здоровенний конокрад із Бондурової Сірий, якого Сендер врятував від смерті. Сірого били дрючками селяни, що упіймали його з парою крадених коней.
ЧК і повітова влада були цим відділом дуже задоволені, бо хлопці справді виявилися відважні, не рівня міським жидкам, що служили в ЧК. Та все-таки коли б не близькість червоних частин – Сендер у Ставидлах не ночував би. Одеський грабіжник розмістив своїх кільканадцять міліціонерів у двох хатах, забрав до них декількох заручників-селян та оповістив, що відразу переб'є їх, коли б хто зробив напад. Це був правильний розрахунок: якби вночі до села ввійшов партизанський відділ, за який село не могло відповідати, то рідня заложників попередила би міліцію, щоб урятувати життя своїм близьким.
На хутір увечері міліція не піде, та, зрештою, нашого господаря більшовики не підозрювали.
Радимося з Олею, що робити. Обходити вночі два села полями – можна заблудити. До того ж на ніч ударив сильний мороз і піднявся буревій.
Вирішуємо ночувати тут. Раненько обійдемо Ставидла полями й підемо в село, де стоїть червона піхота. Я залишуся на краю села у її знайомих, а вона вивідає силу тієї частини, бо з нею нам, напевно, теж доведеться битися.
______________________________
1 Шуба (примітка упорядника). 

Таємниця Ольги Кравченко

Після вечері господиня постелила нам на ліжку під теплою грубою у другій кімнаті. Господарям ми сказали, щоб коли хто стукав уночі, не відмикали дверей, не попередивши нас. Вікна у нашій кімнаті були щільно закриті ізсередини віконницями. Поклавши під подушку револьвери і гранату, роззуваюся, скидаю жіночий одяг та ліф із клоччям і сідаю під грубку грітися.
Оля перетирала свій "Браунінг". Скінчивши, поклала його на столик і задумалася, втопивши погляд у вогнику каганця.
Я замилувався нею. Вона була в цю хвилину надзвичайно гарна. Мала хвилясте чорне волосся, тонкі чорні брови і ясні блакитні очі, що у півтемряві видавалися темними і глибокими. По чолі перебігали тіні якоїсь упертої нерадісної думки.
Перериваю їй задуму:
– Над чим, Олю, замислилася?
Якийсь час не змінювала пози. Потім повільно повернула до мене обличчя.
– Гадаю, як там тепер нашим хлопцям у землянках у Холодному Яру.
– Неправда, Олю. Міркуєш над чимось прикрим для тебе. Покинь. Іди до мене, я тобі казочку оповім.
Сумно усміхнулася.
– Добре. Я люблю слухати казочки.
Роззувшись, лягла на ліжко і поклала голову мені на коліна.
– Ну оповідай. Тільки цікаву.
– Що ж тобі оповісти? Ну то слухай. В одному царстві, в одному государстві, яким неправдою і підступом заволодів сусідній цар, ріс дрімучий ліс. У тому лісі до величезних дерев був прикутий важкими ланцюгами страшний звір. Слуги завойовника-царя знущалися, пекли йому тіло розпаленим залізом, насміхалися з нього. Та звір терпів. Коли ж уривався йому терпець, він грізно ричав і потрясав деревами. Але міцні були ланцюги. І в тому ж лісі в глибокому підземеллі спала царівна, теж закута у важкі ланцюги. Часом вона ворушилася у своєму віковому сні, й тоді тріщали на ній ланцюги, тряслася земля, а звір піднімався і кидався на ворогів. Та вірні слуги завойовника не дрімали і накидали на них ще міцніші окови, бо віщуни сказали тому цареві, що як царівна встане, то вирветься на волю звір й розіб'є його трон. І цар посилав все нових ковалів та вояків. Та однієї весни...
Оля по-дитячому капризно скривила уста.
– Знаю цю казку. Тієї весни я вже була велика...
– Ну то я розкажу тобі другу. У тому самому царстві, у тому ж лісі жив лісник. І було в нього багато-багато синів й одна-єдина дочка. Всі брати дуже любили свою сестричку, але вона часом чогось нудьгувала, ховалася від них у ліс і там плакала. Один із братів, що любив її, може, найбільше, болів душею, коли бачив її задуману, заплакану, і хотів, щоб...
– Він звався Юрко. Знаю й цю казку. Ти не умієш оповідати правдивих дурненьких казочок, які присипляють душу. Мовчи краще. Я хочу трішки подумати.
Заклавши руки за голову і прижмуривши очі, Оля замислилася. Сперши голову на стіну, я сам занурився у невеселі спогади з недавнього минулого.
За якийсь час відганяю їх і, нахилившись, пригортаю Олю до себе. Вона відкрила очі, якось здивовано глянула на мене і знову примружила їх. Моя рука відчувала биття її серця. На моїх колінах лежав бойовий товариш... Та... ті пухкенькі свіжі уста так приваблювали до себе! Повільно нахиляю до них свої. Оля злякано вихопила з-під голови руку і відгородилася.
– Не треба. Не можна...
Це не було "не можна", яким дівчата часом продовжують собі приємність очікування поцілунку. В її голосі було щось, що примусило мене відразу ж залишити свій намір і винувато поцілувати їй пальці.
Обличчя її скривив здушений біль. Здвигнувши брови, намагалася перемогти спазми в горлі. Та дві зрадливі сльозинки таки викотилися з-під вій.
Тепло пригортаю її.
– Олю, рідна, що тебе мучить? Поділися зі мною... Тобі буде легше...
Оля гірко усміхнулася й довірливо присунула голову до моїх грудей.
– Порадити ти мені нічого не можеш, але я тобі скажу, чому мені тяжко. Нікому я ще цього не говорила. Але ти краще, як хто інший, зрозумієш мене, бо... ми з тобою товариші по нещастю. Я знаю, що ти в нашому суді перший підписав смертний вирок дівчині, яку любив, може, понад своє життя. Вона, розгубившись від горя, зрадила нашій справі, думаючи, що вирятує цим тебе від смерті. Тобі було важко, боляче, але пам'ять про неї назавжди зостанеться в твоїй душі святою. А в мене... А я...
Голос її затремтів. Напружившись усім тілом, вона перемогла ридання.
Заспокоївшись, взяла мою руку і притиснула її до свого обличчя.
– Ви всі думаєте, що я дівчина... Чотири роки тому, сімнадцятилітньою гімназисткою, я закохалася у кавалерійського офіцера й одружилася з ним. Він був такий елегантний, мав багатих батьків у Петербурзі. Знаєш, у цьому віці дівчата бувають такі дурненькі! Нас приваблює тоді все, що блищить, що гарне назовні. Та скоро виявилося, що наше подружжя не може бути щасливим. Я змалку вихована в національному дусі, батько мій сидів у царських тюрмах за українську підпільну працю, я любила свій народ, мову, звичаї. А він був москаль і сміявся з того, що для мене було найдорожчим. Крім того, він любив широке життя, пиячив, грав у карти. Та я все-таки ще любила його, думала, що вплину на нього.
Потім прийшла революція. Грошей із Петербурга не стало. У моєї матері був у степу невеличкий маєток, і ми жили в Єлисаветграді на те, що вона нам присилала.
Коли захопив владу Скоропадський, мій чоловік пішов на службу у каральний загін, що складався з москалів-офіцерів. Знущався із селян за знищені під час революції панські маєтки. За часів Директорії та приходу большевиків він переховувався в нас у селі. Коли ж большевики виганяли денікінців – залишився в Україні і пішов на службу в ЧК. Скоро висунувся там на високе становище і заслужив повне довір'я – навіть коли виявилося, що він служив у Денікіна, йому пробачили. Він вів справи і брав участь у розстрілах людей, за яких я боліла душею. Приходив додому перед ранком, скидав скривавлений одяг і цинічно оповідав мені про свою роботу. Я зненавиділа його. Хотіла покинути, та він пригрозив, що тоді розстріляє мене і мою матір.
Іноді збиралися у нас його товариші-чекісти, пиячили, розривали душу своїми розмовами.
Якось я трохи захворіла, та не надала цьому значення. Минулося. Вже й забула. Та одного разу зустрілася з дівчиною, що служила у ЧК машиністкою. Вона оповіла мені огидні подробиці з "роботи" ЧК. Гарних жінок та дівчат, перед тим як розстрілювали, використовували старші чекісти у своїх кабінетах, обіцяючи їм за те життя. Якось розстріляли дуже гарну молоду артистку, що ніби служила колись у денікінській контррозвідці. Перед смертю вона побувала у кабінеті начальника ЧК та інших чекістів. Усі, що дурили її обіцянками подарувати життя, дістали від неї в подарунок хворобу...
Згодом начальник заразив цю дівчину, що оповідала мені. Сказала мені теж, що і мій чоловік брав до себе ту артистку... Спитала про моє здоров'я... Пригадала я собі ту хворобу, і серце моє захололо. Не пам'ятала вже, як і додому дійшла. Пішла наступного дня до лікаря. Каже: "Гражданочка! Треба лікуватися. Ви хворі на... на..."
Горло їй знову здушили спазми. По моїй руці побігли її гарячі сльози. Повернувшись, сховала лице на моїх грудях і дала сльозам волю.
– Юрасю... братику... пожалій свою маленьку сестричку...
Пекуча лють на того, хто зламав життя цієї незвичайної дівчини, до болю стиснула мені груди. Пестощами став заспокоювати її. Через якийсь час знову поклала мені голову на коліна.
– Я хотіла покінчити із собою. А потім подумала: чому я маю відібрати життя собі?! Краще я відберу життя у нього і його товаришів...
Роздобула скляночку стрихніну й одного разу, як прийшли до нас пиячити його приятелі-чекісти, перед тим як подавати на стіл, – насипала в кухні отрути до страви та в пляшки з горілкою.
Вони припрошували і мене випити чарочку, та я казала, що побіжу ще до сусідки за квашеними огірками, а поки вернуся – хай частуються самі. Ще перед тим я непомітно взяла його "Браунінг", оцей самий, що досі мені вірно служить.
Було вже темно. Вибігла надвір і пішла в глуху ніч, сама не знаючи куди.
Згодом, вже у Степовій дивізії, довідалася від єлисаветградських людей, що шестеро з тих, кого я "почастувала", в тому числі і мій чоловік, того ж таки вечора поздихали. Якимось дивом залишився живим один із гостей...
Оля якось винувато глянула на мене і закрила очі рукою. Одвівши лагідно ту руку, поцілував її ще вогкі від сліз очі.
– Нічого, Олю. Заспокойся. Все буде добре. Тепер слухай, що я тобі скажу. Ти за короткий час зробила для нашої справи багато. Більше, ніж кожний із нас. У штабі є захоплені у большевиків золото, валюта, що їх чекісти у "буржуїв" позбирали. Ми тобі дамо достатню суму і переправимо за кордон. Там вилікуєшся.
Оля похитала головою.
– Ні, Юрію. Боротьби я не покину. Якщо ми невдовзі не переможемо, то я, напевно, в ній загину. Я не шукаю смерті. Я хочу жити і бути здоровою. Але... я винна. Коли інші боролися за Україну, я була товаришем ворога. Знаючи, що тут борються і гинуть у боротьбі, я не могла б жити спокійно за кордоном і турбуватися тільки про своє здоров'я.
– Але ми тебе примусимо. Ти не можеш не послухати наказу штабу.
– Не послухаю. Виставити мене зі своїх рядів можете тільки тоді, як перестанете мені вірити. Але тоді мусили б мене вбити. А ви мені вірите. І я тут потрібна... Покинемо цю розмову... Давай краще будемо спати. Вже пізно.

"От тобі й дівчата!"

Вранці, вже одягнувшись, сиділи ми з Олею й обговорювали план сьогоднішнього дня. Чули, як Ганя, вернувшись від корови, розмовляла з чоловіком, що час уже снідати. Несподівано знадвору рипнули двері і в кухні почувся голос Сендера:
– Ну, бандіт, ґде тот пулємьот, што ти двє нєдєлі назад рємонтіровал?
– У мене не було ніякого кулемета. Це хтось набрехав, – почувся схвильований голос господаря.
– А! "Не було!" Січас будєт! Вяжи єво, Сєрий.
Оля стиснула мою руку і схопила "Браунінг". Я приготував свої "Кольти". З кухні долітали голоси господаря і трьох міліціонерів. Три – ще не велика біда, але, може, надворі є ще. Тоді слово за гранатою. Тихенько підходимо і стаємо під стіною біля дверей.
За дверима почувся гуркіт. Це господар упав на землю із глухим стогоном. Ганя і Дуся злякано закричали. Сендер бив лежачого господаря ногою чи кольбою і розлючено кричав, щоб зізнавався, де кулемет. Раптом Ганя почала боронити чоловіка.
Начальник міліції покинув господаря і взявся за господиню, обсипаючи її брудною лайкою. Відчинивши двері до нашої кімнати, Сендер пхнув у них розхристану Ганю.
– Січас ми с нім справімся, і я к тєбє пріду. Пасматрю, как там твайо сєрдце... – додав із цинічним сміхом і грюкнув дверима.
Ганя розпачливо глянула на нас. Давши Олі знак очима, роблю два кроки і з розмаху б'ю ногою у двері.
– Ти апять! – кинувся мені назустріч Сендер, та раніш, ніж він збагнув, що я – не Ганя, підношу "Кольта" до його очей і натискаю курок.
Верхня частина його голови, розторощена кулею "дум-дум", полетіла на середину хати. Переступаючи через труп, валю другим пострілом Сірого, що розгубився від несподіванки. Третій міліціонер, який стояв біля дверей, похапцем підніс рушницю, та в ту ж мить випустив її і впав. Оля підскочила до нього і ще раз вистрелила у скроню.
Ухопивши зі стола ніж, перерізую шнурок, яким скрутили господарю руки. Кажу, щоб глянув, чи нема кого надворі. За хвилину вернувся. Нема нікого. Витираючи кров, що бігла із розбитого носа, блідий і розгублений господар здивовано поглядав на нас, неначе хотів сказати: от тобі й дівчата!
Орієнтуюся в ситуації. До найближчих хат далеко – пострілів там, напевно, не почули. Треба сховати забитих, а тоді думати, що робити далі.
Господар запропонував винести трупи до льоху і прикидати картоплею.

Поки він ходив за старим брезентовим рядном, розкриваю напханий грішми й паперами портфель Сендера. Було там із десяток золотих монет і кільканадцять здертих із когось золотих перснів. У кишенях міліціонерів теж були поважні суми совєтських і царських грошей.
Скинувши спідницю, щоб не перешкоджала, виношу з господарем забитих до льоху. Залишивши його присипати тіла картоплею, вертаюся до хати. Ганя з Олею кінчали вже зачищати долівку. Одягаю знову свою спідницю і тільки тепер зауважую бліду Дузю, яка, притиснувши до грудей рученята, сиділа мовчки у куті на рундуку. Підходжу й сідаю коло неї.
– Ти злякалася, Дузю?
– Трошки. Тоді, як батька били. А потім – як стріляли. То були чекісти?
– Чекісти, Дузю. Але ти нікому не оповідай того, що бачила.
Вона хвилинку подумала.
– Я, як виросту, – теж буду стріляти чекістів.
Я пригорнув її до себе.
– Не думай про це, Дузю.
Мала з таємничим виразом обличчя потягнулася до мого вуха.
– Тьотю Ніно, а чому ти в козацьких штанях?..
– Щоб більшовиків заплутати...
Оглядаю портфель Сендера. Було там декілька чистих бланків із печаткою повітової міліції. А головне – список місцевих таємних агентів Сендера і ЧК, розписки за гроші, які вони одержували за "каїнову роботу".
Було й декілька доносів, між ними і донос на нашого господаря – як виявилося, один сексот, що навіть приятелював із ним, випадково бачив, як той доробляв у кузні деталь до кулеметного механізму...
Вирішуємо, що господар із родиною, не гаючись, забере на воза потрібні речі і виїде до міста. Документи із фабрики в нього збереглися.
Віддаю йому забрані у чекістів гроші. На бланкові міліції пишу посвідку, що він їде до міста, на місце своєї праці, а речі й продукти, які везе із собою, – для власного вжитку. Це було потрібно, аби його десь не арештували як спекулянта. Коли б Ганю з чоловіком і розшукували, то це було б нелегко, бо адміністративний апарат большевиків ще не був налагоджений. Зрештою, шукати їх і не будуть, адже таємницю забрав із собою Сендер, а в найближчому часі піде за ним і сексот.

Січа в Івангороді

За півгодини прощалися з господарями в полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоб, заскочивши вночі з кіннотою, вивезти до лісу тіла забитих.
Межами й путівцями йдемо до села, куди вчора прийшла невідома червона частина. Залишаюся на хутірці, Оля йде в село сама. Вернулася за годину.
– Два полки з гарматами. Вже виступають. Йдуть на врангелівський фронт.
– Хай ідуть. Будемо вже одного зайця пильнувати. Ходімо, Олю...
Відшукали своїх ще завидна у селі під лісом, убік від попереднього напрямку. У штабі був Кваша, що приготував уже чотири сотні повстанців. Ще до нашого приходу штаб одержав повідомлення, що червона бригада сьогодні перейшла з Бондурової до Ставидел. Червоні завзято розшукують наш слід, розпитують селян, куди пішла "банда Марусі"?
Катрина вишнева спідниця на чолі загону своє діло робила.
Доповідаю отаманам про наслідки розвідки. Червона бригада – до півтори тисячі солдатів. Кіннотників при в'їзді їх до Бондурової я нарахував сімдесят шість. Ще декілька могло бути в роз'їздах. Кіннота досить добра. Прилучені до бригади фронтовики, переважно москалі, перемучені й апатичні. Решта складу – "інтернаціонал". Найбільше китайців, а "косоокий" жовтий вояк – і добрий, і невартісний. Під вмілою командою – стійкий, смерті не боїться: холера з чумою, повінь і голод на батьківщині зробили його фаталістом. Але, залишений на власну голову, – китаєць часто впадає в паніку.
Новий командир бригади – москаль, колишній царський офіцер, безперечно, першокласний командир. Воєнком, як звичайно, жидок; ад'ютант – молоденький кацапчук із червоної школи.
Висновок один: маючи понад тисячу чоловік, можна сміливо нападати на бригаду. Коли б тільки обставини сприятливі...
Повернулися розвідники і повідомили, що червоні пополудні почухрали із Ставидел у напрямку Бовтишки.
Увечері прийшов до Кваші зв'язковий з Івангорода. Червоні стали там на ночівлю. Питають про "банду Марусі".
Дуже добре. Івангород – недалеко від лісу. У Кваші багато івангородців. Село знають як свої пальці. Орієнтується там і Отаманенко. Та й нам село знайоме. До того ж в Івангороді і в сусідній Бовтишці в разі потреби знайдеться не одна сотня рушниць на допомогу.
Переходимо у ліс, верст за три від Івангорода. Наскочити на червоних плануємо перед тим, як зійде місяць, – опівночі, а закінчити операцію при його світлі. Піші оточать село, замкнуть дороги і зручні виходи, а кіннота балкою вскочить у село і, спішившись, перекриє вулиці, щоб не дати червоним зібратися і приготуватися до бою. Треба ліквідувати штаб раніше, ніж він, попереджений пострілами застав, опанує ситуацію. Тоді можна зачекати на піхоту і спільно взятися за працю.
Кваша, Василенко, Отаманенко, Галайда і Хоменко повели піші групи. Петренко і я поїхали з кіннотою. Поруч на коні – івангородець. Він розпитував зв'язкового про розташування бригади і місце постою штабу.
Головне, щоб застави на дорогах не помітили піших груп, поки кіннота з балки вскочить у село. Скачемо мовчки, розбиваючись на вулицях на групи. Тачанки з кулеметами не відстають.
Тишу порушував лише стукіт копит і храп коней.
Ляснули постріли варти коло гармат на площі, відгукнулися пострілами інші вартові – та було вже пізно. Чорнолісці, спішившись, обсадили перехрестя. Червоноармійців, що напіводягнені вибігали на вулицю, привітали кулемети з тачанок.
Холодноярська кіннота під моїм із Чорнотою командуванням, зіскочивши з коней, оточила штаб. Китаєць-вартовий лежав біля воріт: дістав від Андрія шаблею по голові раніше, ніж встиг вдруге наладувати рушницю.
Штаб займав половину великої мурованої хати. У вікнах блимнуло світло лампи. Хтось, накинувши шинелю, вибіг із револьвером у руці на поріг і впав, прошитий кількома кулями. Підбігши, впізнаю вусатого комбрига.
Початок добрий. Тепер головне – не дати опам'ятатися: несподіванка в бою нищить ворога.
З козаками вриваюся досередини. У сінях, із темного кута за дверима, залящала низка пострілів із малокаліберного автоматичного револьвера. Щось штовхнуло мене у бік – може, куля? Обернувшись, пускаю в куток кілька "дум-дум" з "Кольта". Хтось впав, навалившись вагою на двері. У хаті в темряві дзвеніла стрілянина, лунали крики. Нарешті козак засвітив лампу. Бачу шість трупів: п'ять штабівців і один холодноярець. Двоє козаків поранені. Один у хаті, другий дістав кулю в плече у сінях.
Краще було кілька бомб вкинути – тоді б ніхто з наших не постраждав.
За хвилину усвідомлюю, що поранених троє: у мене під одягом біжить теплий струмочок. Розстібнувши ґудзик, вмочую, як Хома невірний, пальці в цей струмочок. Пальці червоні. А під легенями запекло і замарудило.
Оповідаю коротко Андрієві, що зайшов якраз до хати. Він бере лампу і присвічує в сінях. За дверима лежав мертвий ад'ютант. Коло нього поблискував на землі мініатюрний "дамський" "Браунінг". Андрій підняв ту цяцьку і, підкинувши зневажливо на руці, впхав мені у кишеню.
– Не мав чорт чим стріляти! Ну та твоє щастя. Якби почастував був тебе з "Нагана", то на чотирьох тепер ходив би.
Маленька кулька, пробивши широкий шкіряний пояс і дублений кожух, не мала вже, видно, сили.
Між вбитими був і лікар. На столі лежала його торба з медикаментами. Перев'язувати маленьку дірку в боці не було потреби. Змастивши йодом, Андрій прикріпив на ній марлю пасками клейкого пластиру.
У голові трохи макітрилося. Та не було часу звертати на це поранення багато уваги – у селі лопотіла стрілянина. Бій продовжувався дві години. І близько чотирьохсот трупів вкрили вулиці. Багато червних під покровом ночі повтікали. Найбільше нас злостило, що вискочила городами на поля майже вся червона кіннота. Гармати захопили, але гарматники втекли на конях із гарматною упряжжю. Та все-таки бригада "внутрішньої служби" була знешкоджена, принаймні на якийсь час.
У нас теж були втрати – десятеро убитих і трохи поранених. Найдорожче обійшлися нам будівлі й подвір'я, де боронилися латиші. Загинуло і троє селян, зокрема одна жінка. Постраждали корови і коні у хлівах.
На світанку наводимо у селі порядок. Трупи червоних вивезли до лісу. За побиті вікна винагородили селян речами з червоного обозу. Гармати, ще вдосвіта розібравши, закопали івангородці: одну в хліві, другу під стіжком соломи.
Вирушаємо на розшук решток бригади. Їду на тачанці, прив'язавши до неї сірого. Рана турбує не дуже, та під вечір почалася гарячка, заболіла голова.
Наступного ранку ліквідували в якомусь селі групу червоноармійців, що втекли з Івангорода. Самі китайці. Приглядаюся з тачанки, як вони, клякнувши на коліна, з філософським спокоєм підставляють голови під удар шаблі, витягуючи по-гусячому шиї. Брала злість на тих покірних долі жовтих лицарів червоної зорі, що смерті не боялися, але, заскочені несподівано на відпочинку в селі, піддалися без жодного пострілу.
Крутимося за залізницею ще три дні. Рано підходимо до Бондурової з іншого боку, ніж кілька днів тому виступили з неї. Ще верст за три до села відпросився у Чорноти поїхати наперед кіннотник Микола Гуцуляк – галичанин, товариш Йосипа Оробка, що загинув весною під Капітанівським лісом. Хотів "захопити" кузню і перекувати коня, поки рушимо далі, бо в Бондуровій затримуватися довго не збиралися. А оскільки було відомо, що в Бондуровій ворога нема, пустив його Андрій не вагаючись.
Наближаємося кроком до села. Раптом в селі затріскотіла стрілянина. Вперед поскакав роз'їзд чорнолісців. Повернувшись, повідомляє, що в Бондуровій повно будьонівців. Тим часом із села виткнулася ворожа кіннота. Побачивши нас, почала розсипатися в лаву.
Розгортаємося і ми. Зіскочивши з підвід, побігли в лаву піші холодноярці. Тачанки, обернувшись, дали вогню з кулеметів. Червона кіннота, якої було із три сотні, побачивши, що непереливки, показала хвости. Вриваємося за нею в село і женемо по кам'янській дорозі.
Вернувшись до села, довідуємося про долю Гуцуляка.
Він підковував коня в кузні на бічній вулиці, а до села в цей час риссю вскочив із кам'янської дороги полк будьонівців. Гуцуляк – на коня і через городи до лісу. Будьонівці кинулися доганяти. Під лісом убили коня, а самого Гуцуляка, здається, поранили в ногу. Заліг за коня і почав (а стрілець він був вправний!) валити будьонівців одного за одним, аж поки ті, заскочивши ззаду, посікли його шаблями. Гуцуляк убив сімох будьонівців. Їхні тіла у поспіху будьонівці навіть не забрали. Доручаємо селянам поховати Гуцуляка, самі рушаємо далі.
Я почував себе все гірше – рана почала гноїтися, гарячка не спадала, ломило все тіло. У Ставидлах заїжджаю до лікарні – чи не можна витягнути кульку?
Лікар кліпає очима.
– Як же можна наосліп лізти, це ж не нога або рука. Треба рентген.
Злий на "дамську" кульку, лізу назад на тачанку. Невелика, мовляв, пані, зачекаєш на кращі часи.
Занедужав і мій сірий, якого я не міг уже сам доглянути. Господар на одній стоянці занадто щедро всипав йому ячменю, невчасно напоїв, і тепер сірий сумно волочив спухлими задніми ногами.
У Ставидлах заночували. Ввечері Чорнота взяв у мене ключ від хати на хуторі і вивіз до лісу трупи Сендера і його бандюг. Яму їм викопали сексоти зі Ставидел, прізвища яких я виявив у портфелі Сендера. Не сподіваючись, що вони вже виявлені, з села не втекли, ба навіть цікавилися нашими справами, розмовляли з повстанцями, аж поки не зв'язали їм рук. Звичайно, й вони лягли у вириту яму разом із Сендером і його поплічниками.
Довідуємося, що міліція, переконавшись того ранку, що Сендер зник, і, підозрюючи, що його могли захопити на хуторі партизани, втекла зі Ставидел ще перед приходом червоної бригади із Бондурової.
У Ставидлах радимося, що робити далі. Цікаво було, звідкіля знову взялися в наших краях будьонівці – частини 1-ї Кінної армії перейшли ніби вже на врангелівський фронт. Порадившись, вирішили, що "загін Марусі" має на якийсь час зникнути.
Попівночі Хмара повів своїх до Чорного лісу, а ми рушили до Холодного Яру. Оля залишилася в Ставидлах, щоб ранком піти в далеку розвідку на Херсонщину, послухати, що в світі діється, і вернутися до Холодного Яру за тиждень-півтора.

Реабілітація побратимів

У землянках було все по-старому. Бракувало лише Соловія і Дайош. Дід Гармаш на питання Петренка, де хлопці, почухав потилицю.
– Пішли, сучі сини, коні та зброю роздобути.
Петренко розсердився.
– Навіщо ж ви їх пустили? Ще десь до чорта в руки влізуть.
Дід ховав очі.
– Та що з ними було робити! Марудять і марудять, що соромно їм отак, без пуття, без шабель та без коней. У того сучого сина нога зажила, ну й пішли пошукати десь...
Чорнота заспокоїв отамана, що хлопці добрі, якби що – живими в руки не дадуться.
Коли дід вийшов із землянки за хмизом, кіннотники, котрі залишилися в лісі, сміючись, оповіли, що, як Соловій почав добре ходити, дід обом життя вже не давав, все допікав жартами, кпив... Хлопці позичили револьвери та ножі і пішли у свитках десь за Жаботин. Казали, що хоч до Сміли, хоч до Києва підуть, а вернуться з шаблями і на конях.
У землянці знову був "шпиталь". Крім мене, загоював рану в плечі кіннотник, що одержав її з того самого дамського револьвера, та ще один із простреленою шиєю. З останнім було найбільше клопоту, бо хоч горло не було пробите, та набряк заважав їсти.
Наступного дня варта повідомила, що лісом їдуть до табору червоні кіннотники. В шинелях, рогатих будьонівських шапках, але... викрикують наш умовний знак. Чорнота переконує, що то Дайош із Соловієм, а вартовий запевняв, що вершників більше. Тож стали напоготові. Повідомили підземним ходом інші землянки, сотні вискочили із кулеметами на поверхню. Хочеш не хочеш, і "шпиталь", взявши зброю, пошкандибав із землянки. Якщо б справді ворог був у лісі, треба сідати на коней.
За кілька хвилин під регіт козачні продиралися кущами до землянок Соловій із побратимом. "Будьонівці" мали донські шаблі та короткі карабіни за плечима. Кожний вів доброго, ще й осідланого, коня. Хлопці, які побігли назустріч, вели ще чотирьох коней. Через сідла запасних коней були перекинуті зв'язані шинелі, чоботи, штани, ще чотири карабінки й шаблі.
Біля землянки балакучіший Дайош оповів Петренкові й Чорноті про свої пригоди. Пішли із заміром "пограбувати" кінних міліціонерів десь у дальшому селі або містечку, де була вже "власть". Забрели аж під Бобринську, але нічого путнього не намацали. Три дні тому заночували у селі неподалік Бобринської, а ввечері став у тому селі на ночівлю полк будьонівців, що вивантажився у Бобринській із потяга та направлявся кінним ладом на південь. Хотіли вже проситися до будьонівців у "добровольці", щоб одержати зброю і коні...
Зауважили, що шість кіннотників стали на ночівлю в хаті за селом. З розмови місцевих парубків довідалися, що буде там весело. У тій хаті жило двоє сиріт – "веселих" дівчат. Запросили на ніч ще двох "аматорок" із села. Дівчата бігали по селу, скуповуючи для будьонівців самогон.
Попівночі пішли "в гостину" на хутірець. Оглянули коней, що стояли в порожній клуні; там же в кутку були складені сідла. Коні добрі, але – зброя у хаті. Двері були засунуті комбінованим дерев'яним засувом, але Дайош, впхавши у діру руку, поворожив і двері відчинив. Будьонівці в одній білизні спали з дівчатами на ліжку й покотом на долівці. Зброя стояла в куті. Винесли до сіней зброю, а тоді навпомацки позбирали весь одяг і взуття червоноармійців. Зав'язавши знадвору хатні двері, занесли все до клуні, осідлали коней і поїхали. Днювали у лісі. Уночі їхали. Не спішили. Ту ніч підночовували у Михайлівці, цю – в Грушківці.
– Треба було вже порізати при нагоді, – буркнув Чорнота, вислухавши оповідання Дайош.
– Пане сотнику, – нерішуче звернувся Дайош, – а Вані ви вже пробачите, правда? Вже і коня, і шаблю має...
Андрій мовчки оглянув будьонівських коней. Обмацавши гнідого дончака, обернувся до мене:
– Візьми собі, Юрку, цього "будьонівця". Твій сірий, коли й здоровий був, до нього не вмився.
Познайомившись із "будьонівцем", доручаю його козакові, а сам лізу до "шпиталю", бо в очах уже "зайчики" бігали.

Ударили морози. Ліс застелився снігом. Свіжий сніжок додавав роботи. Треба було наробити у лісі стільки слідів в усіх напрямках, щоб сам чорт не розібрав, хто, чого, звідки і куди лісом йшов. Хто ходив у село чи на хутір, вже не йшов тепер до землянок однією доріжкою, а робив петлі, плутав сліди, як заєць.
Щось довго не було чутно про Олю з Херсонщини. Та одного дня прибув зв'язковий із херсонського села, в якому вона мала побувати. Приніс сумну вістку – Оля загинула.
Стояла біля воріт його хати і дивилася на ударну групу Єлисаветської ЧК, що проїжджала по вулиці. Несподівано чекіст, який їхав попереду, вихопив револьвер і кинувся конем до неї. Вихопивши із-за пазухи "Браунінг", Оля збила його з коня, вбила ще двох і сама впала під градом куль. Тіло її забрали чекісти до Єлисаветграда.
Може, був це той, що дивом залишився живий після отруєння стрихніном.
Лише тепер Петренкові і Чорноті розкрив таємницю Олі...
Андрій скинув шапку і перехрестився.
– Вічна пам'ять! Добра була дівчина.

Святвечір під землею

Десь за тиждень до Різдва інша наша розвідниця Ліда повернулася з Кам'янки. Розповіла, що до міста прибула з Києва група із двох десятків матросів. До них прилучили два десятки лопатівців, що служили вже у ЧК, і створили спеціальну ударну групу для боротьби з "політичним бандитизмом". Ходять обвішані бомбами і зброєю, як панцерники. Хлопці всі здоровенні. Начальник групи, москаль-матрос, ходить із собакою-вовком. Ревкомщики оповідали Лідиним знайомим, що той пес, вишколений ще німцями на фронті розвідник, допоміг матросам не одну "банду" ліквідувати. Матроси насміхаються зі страхів чекістів і міліціонерів перед Холодним Яром і обіцяють "поглянути", що то за страховидло таке. Запевняють, що виловлять "бандитів" по одному та "пачками".
За два дні до Різдва нова ударна група з'явилася на тачанках у Мельниках. Майже півсотні чоловік при шести ручних кулеметах. Як для початку досить відважно. Наказали знести на чотири вози печеного хліба, сала, яєць. Мельничани дали, що вимагали, без спротиву. Ударники нікого не зачіпали. Розпитували про "банду" в Холодному Яру, спробували завербувати кількох селян на агентів, щоб за добре винагородження доносили їм до Кам'янки відомості про "бандитів", і від'їхали, оминаючи ліс.
Щодня тепер з'являлися у Мельниках незнайомці, щось купували або продавали. Їх не зачіпали. Хлопці Галайди бачили одного такого незнайомця у лісі під Грушківкою. Простежили за ним здалека, як розглядав сліди у лісі, а потім пішов дорогою до Мотриного монастиря. Цього можна було вже притримати, та Петренко, порадившись із Чорнотою, наказав, не займаючи, пропустити до Мельників. Купивши у Мельниках меду "на кутю", переночував і наступного дня пошкандибав назад через ліс на Кам'янку, не побачивши в очі жодного "бандита", хоч за ним стежили на кожному кроці "бандитські" очі.
Був у нас привабливий план зустрінути Святвечір у хатах. Збирався на кутю до Мельників і я. Рана вже загоювалася, гарячка не турбувала, хіба кулька в боці нагадувала колькою.
Отаман план змінив. Святвечір – добра нагода для ударників пошукати у селах розпорошених по хатах лісовиків. Тож Святвечір зустрічаємо під землею. Але по-людськи. В куті землянки стояв дідух. Дід Гармаш зварив відро куті й поставив його на покуті в сіно. Як стемніло, помолилися, заколядували. Дід наділив усіх кутею, приговорюючи чигиринські святвечірні побажання. Потім взялися за вечерю – смажену картоплю з кусниками сала. Наші харчові запаси посту не передбачали. Зрештою, дід архієрейським тоном "розгрішив", хоч сам не їв куліш ні на обід, ні на вечерю.
– Ви ще молоді – вам Бог простить. А я можу день самою кутею прожити.
По вечері нікому не хотілося спати. Ходили і попід землею, і над землею "в гості" із землянки в землянку, колядували, оповідали один одному, як коли хто Святвечір проводив. Бурлаки обмінювалися з чигиринцями оповіданнями про різдвяні звичаї у себе вдома. В кожному із тих твердих сердець, захованих у панцир суворих звичаїв лісу і боротьби, ожили того вечора спогади про теплий родинний кут, про близьких, які, сидячи десь за святвечірнім столом, згадують синів і братів, що зарилися під землю в Холодноярському лісі.
Ударники таки заскочили на хутори. Оглянувши кільканадцять хат, поїхали через Мельники на Медведівку. Петренко махнув рукою.
– Хай роззухвалюються, – кинув Петренко, вислухавши зв'язкового. – Попадуть ще нам буденного дня.
Опівночі вбіг у землянку захеканий вартовий:
– Вовки!
– Що-що?! – посипалося з лежанки.
– Вовки! Із півтора десятка, та голодні, – просто на нас полізли.
Ніби для ілюстрації, крізь відчинені двері донеслося з лісу довге понуре виття.
– Я одному по зубах прикладом дав, – кричав зверху Дайош, що був другим вартовим, – хотів, свиня, на груди скочити!
Вартові пам'ятали наказ не стріляти в жодному випадку.
При наближенні ворога треба тихо сповістити землянки. А стріляючи по вовках, не тільки б свій табір сполошили, а й інші табори, що могли почути постріли.
Дід взяв свою рушницю.
– Давно сірих братчиків у нашому лісі не було. Мабуть, із Чорного або ще здальша забігли. А шапки та рукавиці – добрячі з їхньої шкури.
– Підождіть, діду, – одізвався Петренко, – стріляти не будем. Повиють та й побіжать далі, а робити переполох на цілий ліс із-за дурного вовка – годі...
За хвилину прибігли охоронці стайні.
– Вовки! На рушниці лізуть.
Петренко послав підземним ходом козака до Василенка, щоб забрав обидві стійки з протилежного боку в проходи до землянок. Поки сірі вовки витимуть на нашому терені, самі будуть нас сторожити від наближення "червоних вовків".
Непрошені гості завили вже у кущах поблизу землянок.
Взявши про всяк випадок карабінки, виходимо з Петренком і Андрієм на сходинки проходу, не показуючись над землею. Вартових послали до землянки.
Поміж кущами поблискували вогники вовчих очей, що повільно посувалися до підземної стайні. Зачули сірі коней. Зачули й коні ворога, тривожно заіржали. Глухе іржання з-під землі підбадьорило чотириногих "партизанів": жадібно завивши, тіні і вогники посунули скоріше, голосно ляскаючи щелепами. Якийсь, видно, старий вовчило виткнувся на видну нам галявину між кущами біля першого проходу до стайні і, голосно ляскаючи зубами, витягнувши хвіст, потягнувся до проходу. А кілька тіней розсілися півколом на снігу. Біля інших проходів теж чулося виття і ляскання щелеп. Хоч двері до стайні були замкнені зсередини, Андрій про всяк випадок посилає козаків попід землею до стайні. Повертаємося в землянку. Якийсь "філософ", лежачи на лежанці, повчає товариша, що збирався йти до стайні:
– Як буде добиватися, то ти двері відхили. Вовк завжди хвостом наперед лізе, а ти його за хвіст дверима й припнеш.
– Атож, – одізвався дід, – припни, Петре, припни. Господарство – хвалити Господа, а ми навіть поганого рябка на припоні не маємо...
– І де вони у чорта взялися саме на Різдво? – клопотався хтось із кіннотників.
Дід підкинув до печі дров, щоб нагріти вихолоджену землянку.
– Де-де взялися! Як будемо отут сало підсмажувати та запахи пускати, так не тільки вовки з цілого світа збіжаться, а й леви із Галандії прибіжать.
– Отого б, діду, упіймати та коло хліва припняти! – одізвався хтось із кола.
– Припняти! Дурню! Та ти знаєш, що таке лев? Лев цілого бика на один раз ковтає. А тобою тільки перекусив би, як пес мухою.
Прийшов козак зі стайні, сказав, що вовки вперто добиваються до дверей, в одному місці дряпають землю над стайнею.
Петренко закомандував атаку. Чоловік двадцять, вискочивши із землянок із гулюканням і свистами, відігнали вовків від стайні. Відскочивши в кущі, сірі завели пекельний концерт.
Чорнота, лежачи, приклав до рота руки й протяжно завив, як справжній вовк. Зіскочивши раптово з лежанки, ляпнув себе рукою по чолі.
– Добра думка! Отамане! Наше вороняче крякання забагато хлопців у хатах знають. Можуть і ударники довідатися. Робимо нове гасло!
Приклав до уст руки:
– А-у-у-у-у!.. Ну, ти, – кивнув до одного кіннотника, – вий!
Козак приклав руки:
– А-у-у-у-у!
– Тепер ти!
– А-у-у-у-у!
Завив третій, десятий... Одні вили краще, інші гірше, та усіма "диригент" був незадоволений. Найгірше йшла наука мельничанинові Климові, що мав добрий тенор і співав колись у церковному хорі.
Чорнота дратувався.
– Ну, ще раз!
– А-а-а-а-у!
– Та не "а-а-а-у!", дурню чортів! Так улітку лінивий пес позіхає, а не вовк зимою виє! А-у-у-у-у!
– А-а-у-у!
– Погано!
– Що ж ти, Климе, – встряв у науку дід, – у церкві "іже херувими" хіба так виводив, а дурного вовка не втнеш...
Клим відсапнув.
– У церкві, діду, інша справа. Там високо – резонанс іде... А тут що? Руку підніс, і вже стеля – немає де голосу розгулятися.
– А ти, сучий сину, хотів би у церкві вовком завити, щоб розананс попід купол гуляв?!
– Не перешкоджайте, діду, – перебив Андрій, – ну ти... ти... ти...
– А-у-у-у! А-а-у-у-у!
– Не годиться! Ось слухайте добре, як треба вити!
Розчахнув навстіж двері. Вовки завили і соло, і гуртом.
– Чуєте?! Зрозумійте ж, що вовк виє не того, що нічого йому робити! Мороз за хвіст тисне, жерти хочеться! Усе те в голос вкладає. Ну, Климе!
– А-а-у-у-у!
– Щоб ти луснув! Та слухай же, як той виє!
Дід не витерпів.
– А ти б, Андрію, скочив та впіймав їм одного, може, скоріше переймуть від нього, ніж від тебе.
Землянка вибухнула реготом. Чорнота захвилювався.
– Ну, чого іржете? Діду! Будете перешкоджати – нажену до другої землянки. Ну, починаємо. Давай ти, Юрку.
Прикладаю до рота руки.
– А-у-у-у-у!
– Добре. Тільки жадібності, жадібності більше у голос вкладай! Бо ж так і дурний баран не повірить, що то голодний вовк виє. Ну – давай ти! Ти! Ану всі разом!
– А-у-у-у-у!
– Та перестаньте там вити або хоч двері замкніть, – кричав вартовий із проходу, – ті чорти знову підлазять, думають, мабуть, що їхні брати вже коні деруть!
Вовки знову наблизилися до стайні. Троє вовків ляскали зубами за кільканадцять кроків від вартових у проході. Голод – не мама... Але ж бо й спати вже пора. Треба якось позбутися сірих приятелів. Дід розділив жмути соломи з дідуха, запалили сухі соснові гіляки з долівки і цілою землянкою пішли в наступ. Гнали сірих братчиків далеко в ліс, аж перестали оглядатися і побігли геть.
Наступного дня довідалися, що вовки під ранок роздерли на хуторі пса і теличку. Дід запевняє, що цієї ночі знову прийдуть до нас у гостину. Про всяк випадок Петренко сповістив інші табори, що як буде вночі стрілянина, то по вовках. Як щось справді трапиться – кинуть дві бомби.
Ударники вночі в Мельники не верталися, поїхали з Медведівки на Головківку. У Медведівці піймали двох хлопців зі зброєю. Забрали до Кам'янки.
Удень Андрій ходив по землянках і вчив хлопців вити. Увечері сірі гості з'явилися коло табору скоріше, ніж ми сподівалися. Прийшли з іншого боку, від яру, і, повивши з півгодини, полізли гуртом до стайні. Та їм не пощастило. Зранку шість вовчих шкір сушилося на морозі, розтягнуті на кущах. А біля затягнутого у яр вовчого стерва застрелили Чорнота з Бугаєм наступної ночі ще й три лисиці.
Вовки до табору більше не приходили – давали про себе знати на хуторах.
На третій день Різдва була завірюха. Ранком хлопці з 2-ї сотні почули сім револьверних пострілів. Семен Чучупака пішов із козаками розвідати, що сталося. На лісовій доріжці, котра вела на Мельничанські хутори, побачили вовків, що жирували біля трупа. Відігнали їх. По рештках одежі розпізнали незнайомця, що приходив перед Різдвом купувати мед у Мельниках. Мав при собі мішок із бляшаними баньками і пачку різних грошей. Документи годі було перечитати, бо розкисли від крові. Біля розшарпаного тіла лежав наган із вистріляними набоями, були й запасні набої, що не мав їх уже часу закласти. Один вовк був убитий пострілом просто в пащеку, двоє, утікаючи, лишили за собою кривавий слід...
Ударники мали відважного розвідника, та відважними були й непрошені холодноярські "контррозвідники". Між банкнотами царськими, совєтськими, українськими гривнями мав незнайомець нотатки на сірому папері, які у випадку затримання його повстанцями мали б доводити, що він звичайний собі спекулянт сіллю, цукром, медом...
Роботу вовків чекісти спишуть, звичайно, на наш рахунок. Ми б ще були не спішили, подавали б якийсь час із Мельників через "незнайомих" до Кам'янки відомості, підтасовані у вигідному для нас характері, але... сірі не підлягали інструкціям Петренка.
Візити незнайомців до Мельників припинилися. Ударна група з'явилася ще раз і, поїздивши попід лісом цілий день, більше не показувалася. Ліда побувала в Кам'янці й оповідала, що ударників там нема вже кілька днів, куди зникнули – ніхто не знає.
Наступного тижня мороз відступив. Коротка відлига помережила ліс, кинувши на білий килим снігу великі плями голої землі. Вовки з нашого лісу щезли, побігли десь у другий. Можна ходити по лісі не залишаючи сліду. Стало спокійніше.

Остання молитва діда Гармаша

Одного ранку прийшов зв'язковий-мельничанин.
– Щось воно не теє, – схвильовано сказав він. – Хтось чужий у землянці в Холодному Яру вночі гостював.
Розгорнув клапоть паперу і висипав на килим кільканадцять недопалків.
– Зайшов я вранці до землянки, – продовжував селянин, – треба, думаю, попіл із печі вибрати. Палив учора півдня, щоб стіни підсушити. Вигортаю, дивлюся – сірники спалені, недокурки. Хто ж би тут уночі курив, та ще й сліди у попіл позагрібав?! Якби наші – усі б одним сірником прикурили, та й цигарок готових у нас не чувати.
Ми і селяни курили тютюн місцевий, загортали його переважно в папір із книжок і старих газет. Виходило, що у землянці гостювали якісь "пани з міста". І було їх чимало. Напрошувалася думка: чекісти-ударники з Кам'янки! Походивши вночі по лісі, відпочивали в землянці. Може, й дожидали, чи хто не надійде. Тепер землянка як місце побачень відпадала.
Наступного дня сталася подія, що змінила життя у нашій землянці. Кілька хлопців із дідом Гармашем звалили подалі від табору дерево і порізали його, звичайно під охороною, на дрова. Дід щиро працював, не зважаючи на вмовляння хлопців, і повернувся до землянки блідий, ослаблений. Ліг на лежанку. З годину мовчав, не розплющуючи очей. Потім підвівся й сумно обвів поглядом лісовиків.
– Думав я, що до сотки бодай дотягну. Та, видно, Богові скоріше сподобався. Буду, дітки, вмирати.
– Та що ви? Що ви, діду?! Втомилися трохи, відпочинете – і все гаразд буде.
– Ге – втомився! Чого ж то раніше не втомлювався? Прийшла пора – та й втомився. Сядь коло мене, пане отамане, – поманив дід Петренка, – вислухай мою волю – синам перекажеш.
Дід довго говорив отаманові для синів про хатні й господарчі справи, не забуваючи навіть дрібниць. Втомившись, знову ліг. Щось нечутно шепотів блідими устами, може, молитву, може, щось пригадував. Лежав довго, вже й не шепочучи. Беру дідову руку і намацую пульс. Бився рідко й слабо, ледве чутно. Старе серце закінчувало службу. Дід глянув на мене і став важко підводитися. Допомагаю йому. Обвів нас урочисто поглядом.
– Висповідатися б, Тайни Святі прийняти, та не доживу вже, щоб увечері в селі. Скажете синам, щоб мене коло старої, на тому місці, що я собі приготовив. А ви, дітки, хто України діжде, прийдіть до мене – молебень відправте. Думав, сам діжду, та Господня воля.
Дід важко відсапнув.
– Може, скривдив кого, скверним словом обізвав. То не по злобі я... Простіть...
– Бог простить! – сумно загомоніла землянка.
– А тепер вийдіть, дітки, на годинку – на самоті хочу Богові рахунок здати.
Виходячи з останніми, бачу, як дід, важко зсунувшись із лежанки, став на коліна. Грудьми і руками оперся на край лежанки.
Як повернулися згодом до землянки, він лежав мертвий на долівці. Серце зупинилося під час молитви.
Поклали його на килим на лежанці, склали руки, засвітили в головах лойовий каганець. Клим уголос читав по пам'яті заупокійні молитви. Натиснулося козаків із других землянок. Холодноярці стояли понурі, пригноблено поглядаючи на те, що кілька годин тому було веселим жартівливим дідом Гармашем.
У землянці повівала сумними крилами не звичайна знайома – червона смерть у запалі боротьби, а довгими роками очікувана, неминуча, страшна біла смерть, від якої нікого не вирятує ні відвага, ні гнучкість м'язів, ні розум.
Уночі тіло діда відправили до синів у село...

"Червоні вовки"

Тієї ж ночі край лісу коло хуторів загинули три козаки 2-ї сотні, що ходили вночі на хутір за харчами. Були вбиті в короткому бою кількома розривними кулями кожний. На обличчі одного виднівся слід собачих зубів.
Ходило за харчами вісім хлопців. П'ятеро втекли. Вони й оповіли, що сталося. Йшли на хутори двома групами: троє попереду – останні декілька десятків кроків за ними. Як вийшли вже з лісу, а перша група вже минала круглячок тернини на полі, вискочило з нього кілька десятків чоловік із криком: "Стой, рукі ввєрх!" Разом із чекістами з гарчанням вискочив із засідки великий пес. Хлопці почали стріляти. Трьох, що були ближче, вбили, решта вскочили у ліс і втекли. Чекісти наздогін стріляли розривними кулями, що вибухали, вдаряючись у дерева.
Ударники полюють на нас під лісом, як на зайців. Хто зна, чи матроси мають досвід, але з ними лопатівці, які в лісовому житті орієнтуються добре.
Удень робимо перевірку на хуторах і у лісничівках, чи не було ударників. Ні звечора, ні вночі, ні вранці ніхто чекістів не бачив.
Наступної ночі загинув козак 3-ї сотні, що йшов із товаришем на зв'язок до Петренка: Галайда хотів сповістити, що до грушківської цукроварні приїхав повітовий продовольчий комісар під охороною Кам'янського караульного батальйону. Перевірив книги і магазини, а на ранок замовив підводи, щоб вивезти чималу кількість цукру. Грушківчани через Галайду запитували, чи випустити червоних з цукром, чи вночі напасти.
Почувши у лісі стрілянину й вибух бомби і не дочекавшись повернення зв'язкових, Галайда сам передав грушківчанам, щоб червоних не зачіпали. Задиратися тепер із ними у самій Грушківці не варто, тим більше що большевики могли обстріляти село з гармат бронепотягів.
А зі зв'язковими сталося таке: на стежці в кущах поблизу Кривенкового яру їх несподівано оточили чекісти. В перестрілці одного козака вбили, другий прорвався й побіг, переслідуваний собакою, що давав ударникам знати, куди біжить втікач. Козак, кинувши бомбу, відлякав пса. Щоб заплутати слід, хлопець зробив кілька великих петель. Нарешті, виснажений, дістався до нашого табору.
Підсиливши про всяк випадок варту кулеметниками, радимося, що робити. Груди пекло почуття ображеної гордості, що якихось чотири десятки червоних башибузуків порядкує у наших володіннях. Ми вже не сумнівалися, що вони отаборилися десь у лісі, викопали землянку, вдень сплять, а вночі полюють. Запас харчів поповнюють уночі безпосередньо із Кам'янки. Але ж мусять мати воду.
Мельничани почали згадувати місця у лісах, де є кринички, але Петренко закомандував збір. Відібравши сотню хлопців, повів швидким кроком до грушківської дороги. Вже по дорозі сказав мені:
– Якщо червоні отаборилися по той бік грушківської дороги, то мусять перескочити її. Сповістимо Галайду й Семена Чучупаку, щоб вели своїх людей до дороги. Зробимо вздовж неї засідки. З тієї ділянки лісу, де ганялися за зв'язковим, ударники ще не встигли перейти дороги. Якщо не переходитимуть, значить, таборують по цей бік.
Перескочивши дорогу, посилаємо міцні групи з гранатами за 2-ю і 3-ю сотнями. Робимо засідки з одного боку, від монастиря аж до повороту дороги на Грушківку. За дві години встигли добре замерзнути.
Уже світало. Раптом на відтинку 2-ї сотні вибухнула стрілянина, потім стихла.
Прибіг зв'язковий і доповів: проти групи Семена Чучупака вискочив на дорогу собака і, мабуть зачувши засідку, повернув назад. Сипонули по ньому навздогін, та не поцілили. З-поміж дерев по той бік дороги кілька разів вистрелили розривними кулями. На сальву 2-ї сотні з рушниць і кулеметів відповіді вже не було. Видно, стріляла розвідка ударників, що йшла із собакою попереду групи.
Звичайно, зробили по-дурному, виявивши себе. Треба було вичекати, дати ініціативу чекістам, а тим часом сповістити сусідні групи. Та що казати... Зрештою, мерзли недаремно: переконалися, що "сусіди" на день хочуть перейти в ту частину лісу. Отже, там і замешкали.
Вже розвиднювалося, може, заженемо ще їх десь у тісний куток.
Між деревами за дорогою несподівано знаходимо труп матроса, поціленого в голову випадковою кулею. Одягнений був у теплий шкіряний комплект на хутрі. Мав коротші карабін, револьвер, морський ніж, чотири бомби, близько трьохсот набоїв у набійницях – усі з чорними пасочками на гільзах, усі розривні, зроблені ще для вжитку на фронтах Світової війни – попри заборони міжнародних конвенцій і конференцій.
Забравши з чекіста все потрібне, викинули його труп на дорогу. Хай свої, як знайдуть, заберуть і не хвилюються, що, може, потрапив у полон до "бандитів".
Обережно прочісуємо лавами кілька ділянок лісу, та даремно. Чекісти зникли.
Бугай, що замість собаки "нюхав" сліди на мерзлій землі, віднаходив і губив їх. Мусив визнати, що ударники вміють по лісі ходити, щоб противника збити зі сліду. Напевно, бандюги Лопати водять.
Повернувшись до землянок, завалюємося спати. Треба змінювати день на ніч, і навпаки. Вночі треба бути напоготові, бо собака може привести чекістів до землянок...
Під вечір землянка ожила. Поївши кулешу, Чорнота довго нараджувався в кутку з Бугаєм, потім із Петренком.
Ставши на лежанці, Андрій зірвав зі стіни один із новіших гобеленів і, розрізавши його кинджалом, кинув півкилима Бугаєві. Розрізавши ще раз, обмотали собі чоботи і обв'язали шнурками.
– Тепліше буде чатувати, та й пес слід не так скоро винюхає, – пояснив Бугай.
Андрій стиснув мені руку.
– Бувай, брате! Прийдемо завтра ввечері.
– Може, я з тобою...
– А на лихо ти мені здався! Тут за дівчину не перевдягнешся, треба вміти "слід нюхати".
Чорнота і Бугай взяли запас гранат, набоїв, хліба з салом і пішли вистежувати "червоних вовків", щоб проникнути в таємницю їхнього буття в нашому лісі.
Ніч минула спокійно. Вранці довідуємося, що ударна група побувала вночі у Мотриному монастирі. Не турбуючи черниць, що злякано дивилися на них із вікон, оглянули всі закутки. Монастирському старому собаці, що підняв було тривогу, вовк-розвідник по короткій боротьбі перекусив карк і заспокоїв навіки.
Чорнота з Бугаєм прийшли під вечір. Розвідка вдалася наполовину. Ніч пересиділи на дубах поблизу вбитого матроса. Видряпалися на них за допомогою аркана. Під ранок чекісти підійшли лісом понад дорогою, де ми минулої ночі влаштовували засідки, і, уважно оглянувши ліс довкола, забрали вбитого товариша. Чорнота і Бугай злізли з дерев і пішли назирцем. На Буді кілька ударників відділилися і заскочили на лісничівку. Нікого не турбували, лише пустили на лісникового рябка свого вовка. Тоді забрали кілька курей і прилучилися до своїх...
Андрій із Бугаєм йшли за групою аж до кущів між урочищем Буда і Скарбовим яром. Там їхній слід і згубили.
Зруб у тій гористій місцевості досить великий, місце, щоб заховати землянку, добре, та й криничок лісових було там декілька. Для нас той кінець лісу був невигідний, бо межував із полями, що прилягали до кам'янської дороги. Але чекістам цього й треба.
Наші розвідники пролежали день на найвищому шпилі, пильно оглядаючи місцевість, чи не закуриться десь над корчами димок із землянки, чи не покажеться де постать ударника на стежці до кринички або по своїй потребі. Не зауважили нічого.
Міркували так: якщо ударники забрали труп, захочуть, певно, відправити його вночі до Кам'янки; якщо взяли на лісничівці курей, значить, запас харчів у них скінчився. Отже, звечора підуть полями до Кам'янки, а під ранок вернуться з харчами. Побачивши їх на полі, можна простежити шлях до криївки. Полювати на них край лісу нема сенсу, бо знищити всіх не вдасться. Хлопці відважні... Краще виявити криївку і напасти на неї серед дня, як спатимуть.
Опівночі Чорнота і Бугай знову пішли "нюхати". Вернулися перед полуднем веселі й задоволені. Все вдалося найкраще. Побачили чекістів, що на світанку вже верталися з клунками з Кам'янки назирцем, і по свіжих слідах йшли за ними, поки вгледіли в гущавині вартового, що над проходом до землянки годував пса шматками ковбаси й сушеної риби. Андрій із Бугаєм вилізли на близький горб, роздивилися. Близько двох годин приглядалися до місця, де в кущах ховалася землянка. Чекісти, мабуть, думають, що ми не здогадуємося, що вони поселилися з нами по сусідству. Лише один вартовий охороняє в проході, і то сидить, покладаючись цілком на очі й слух пса. Вітерець допоможе обдурити чотириногого розвідника – бо повіває сьогодні з протилежного боку. Можна підійти ярком кущами до самої землянки й заатакувати вхід.
Нема чого гаяти часу. Збірка! Помчали кінні зв'язки до Чучупаки й Галайди, щоб вели свої відділи на з'єднання з нами у лісі за Будою.
Зібравшись в умовленому місці, розподіляємо ролі. Петренко відібрав п'ятдесят чоловік – ударну групу, яка під його командою мала напасти на землянку. Кожний мав на поясі по дві-три ручні гранати. Інші під командою трьох сотників пішли замкнути яри й виходи довкола землянки на випадок, якщо чекістам вдасться прорватися.
З Чорнотою й Бугаєм попереду наша група підкрадалася кущами до криївки. На завороті одного ярка Андрій обернувся і приклав до уст палець. Знак передався по ланцюжку козаків. Бугай піднявся на схил і поліз рачки в кущі. За кілька довгих хвилин з'явився знову і дав знак рукою.
Тихо піднімаємося на схил і рачкуємо за Бугаєм у другий яр. За одним із закрутів яру, в порослому густими кущами заглибленні, сховався. Непомітно підлізти можна було на тридцять кроків до виходу землянки. Хіба собака зауважить раніше. Та навряд чи зачує здалеку – бо досить сильний вітерець повівав у наш бік.
Як вовки, тягнемо нечутно ногу за ногою. Яр завертав праворуч. Бугай і Андрій тихо лягли там, де темний схил межував зі снігом, що лежав на дні яру. Поплазували боком, не спускаючи очей із близенького обрію. Ліг Петренко, тоді я, припали до землі й козаки... Посуваємося повільно, оточуючи заворот схилу. За поворотом схил яру заломився в котловину. Андрій та Бугай вже минули місце, де була землянка. Приглушуючи биття сердець, слухаємо, як висвистує веселу мелодію вартовий біля входу. Ставши на поверхні, він міг бачити –над кущами і понад нами яр, але не міг вгледіти нас, що були за двадцять кроків, під самим берегом западини.
Електричним струмом вдарило по наших нервах тихе тривожне гарчання пса. Петренко одразу свиснув. Лава зірвалася й кількома стрибками вискочила нагору. Вартовий підхопив до плеча карабінку, й розривна куля розвернула груди Петруся, що з гранатою біг до входу. Одержавши десять куль, вартовий впав у яму проходу. Собака, грізно загарчавши, кинувся назустріч і стрибнув на Петренка. Але, діставши прикладом штуцера по голові, упав приглушений.
– Пса не чіпати! – крикнув Бугай і відштовхнув козака, що намірився пристрелити чотириногого ворога.
Закинувши "п'яному" від удару вовкові на шию аркан, Бугай намотав другий кінець на корч. У проході з'явилося кілька чекістів, що зірвалися зі сну. Їх привітали кулями, і вони попадали назад. За ними в прохід ми пожбурили гранати, та їх вчасно викинули спритні руками. А за ними ще з півдесятка ворожих бомб. Припадаємо до землі, жадібно хапаємо гранати, що зловіще шипіли, і кидаємо назад у прохід. Там вони і вибухнули. Одна, що в своєму чотирисекундному шипінні робила вже третій тур, – не долетіла, вибухнула в повітрі. Деякі розірвались у нас за спинами у лісі, не зробивши нам ніякої шкоди.
Крики в землянці стихли. Чекісти закрили вхід грубою вовняною кошмою.
Петренко подав команду, і десяток гранат, пошипівши трохи в руках, полетіли в яму проходу. Зацокотів ручний кулемет, загавкали рушниці. Ми стріляли у горішню, видну нам, частину входу. Колективний вибух гранат зірвав не тільки кошму, а й дошку із землею над входом, відкривши землянку. З неї вирвався панічний крик. А козаки кидали нові гранати. Чекісти спершу стріляли, викинули кілька гранат, але отримали їх назад.
Після нових вибухів бомб у землянці опір припинився. Звідти долітали лише невиразні крики і зойки. З діри вирвалися клуби чорного диму, відблиски полум'я. Тріщали здетоновані вибухами гранат розривні кулі. Вкинувши для впевненості ще три десятки бомб, припиняємо штурм. Голосів уже не чутно. Тріщать лише набої, й валить дим зі смородом нафти.
Розкидаємо кущі, якими було замасковано землянку. Накрита вона була невеликим шаром землі поверх дощок. Стіни деревом не обкладені, не видно й печі. Між розірваними трупами валялися рештки двох примусів та двох залізних плиток, якими опалювали землянку, нагріваючи їх на примусах. Валялися коробки з консервами, шматки ковбаси, сухої риби, сала... Горіла велика банка нафти. Чекісти загинули не тільки від наших гранат, а й від своїх, які здетонували.
На трупах горів одяг. Полум'я пригасили землею. Кілька хлопців, закотивши рукава, полізли в яму. Викинули наверх зброю й уцілілі бойові припаси, кілька ушкоджених рискалів, сокиру. Дострелили поранених.
Яму засипали землею і прикидали хмизом. Вкопали кущі. Потепліє – заростуть травою. Чи довідається колись ВУЧК, де поділися вислані нею матроси? Чи знайде коли хтось спільну могилу нахабно-відважної ударної групи, що на свою біду посміла не вшанувати звичаїв Холодного Яру?

Камрад

Бугай із двома товаришами вже зайнялися собакою. Той дико гарчав і кидався на всі боки, затягаючи на собі петлю. З трудом вдалося хлопцям обезвладнити пса, взявши на шнури, прив'язані з двох боків до ошийника. Удвох тягнули його на шнурах. Інші підштовхували ззаду рушницями. Гарчав і впирався, намагаючись вхопити когось із нових господарів зубами за ногу.
Тіло Петруся віднесли до Мотриного монастиря й поховали на монастирському цвинтарі по-християнськи. Пішов Петрусь на побачення з жінкою, за якою так нудьгував і журився.
Із псом, що міг стати для нас неоціненним товаришем, було багато клопоту. Зробили для нього буду-землянку коло стайні, бо не було й мови, щоб взяти із собою до землянки. Прив'язали на два зчеплені ланцюги. Цілу ніч вив і гриз ланцюг. Наступного дня те саме. Їсти не хотів. Покусав кількох козаків, що хотіли приручити його й частували шматками підсмаженого сала. Не звертав зовсім уваги, як хтось підходив до табору, – не моє, мовляв, діло...
На четвертий день лежав ослаблений і гірко зітхав. На п'ятий наш Чекіст почав їсти. За тиждень дозволяв уже себе гладити і мовчки виконував накази Бугая, що мав на пса найбільше прав. Лігши біля буди, Чекіст уважно приглядався мудрими очима, як козаки виводили із землянки коней. Зітхав, неначе пригадуючи щось. Може, фронти Світової війни. Німця, що був його першим господарем і вчителем. Може, згадував того москаля, що, отримавши в свої руки чотириногого борця за могутність німецької імперії, зробив з нього борця за червону московську імперію. Може, намагався збагнути, чому люди стріляють одні в других – чи тому, що різний запах мають? Хоч вовк не здогадувався, що став борцем за волю України, одначе вже насторожував вуха й тривожно гарчав, коли хтось підходив до табору.
Сонячного ранку хлопці вивели із землянок коней – чистили і поїли їх надворі. А Чорнота взявся експериментувати – він добре володів німецькою мовою. Ставши осторонь за Чекістом, почав вимовляти різні собачі клички німецькою мовою. Пес час од часу обертався і поглядав на Андрія, але без особливого зацікавлення. Згадавши кілька десятків кличок, Андрій розвів руками й "занімечив" до Чекіста:
– Або ти забув вже, як звали тебе, камраде, або я...
Почувши слово "камрад", пес зірвався й здивовано подивився на Андрія. Перервавши речення, Чорнота ще раз "камраднув". Чекіст рвонувся до нього і вперше голосно загавкав.
– Ага-а! То тебе Камрадом звали! – вигукнув Андрій. – Мій любий Камраде! Мій мудрий Камраде! – пестив він Чекіста.
А собака, ставши передніми лапами на груди Чорноті, радісно скавулів, намагався поцілувати в обличчя. У вовкові прокинувся "приспаний німець".
Урочисто оголосили по землянках, що кличка Чекіст скасовується, а повертається ім'я Камрад.
На ніч ударив добрячий мороз. Камрада забрали до землянки. Обнюхав уважно кожного, всі кутки в землянці й ліг коло дверей. Та тільки вартові, які змінювалися, відхилили двері – шуснув між ногами й, радісно заскавулівши, зник у кущах.
Петренко накинувся на Бугая, що йому забагнулося возитися із чекістським псом. Краще було пристрелити відразу. Тепер побіжить до Кам'янки й ще, чого доброго, приведе червоних.
– Не журіться, пане отамане! – відповів Бугай. – Що йому Кам'янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів шукати. Побачить, що й сліду по них немає, та й прибіжить назад. Пес – не чоловік. Годі вимагати від нього, щоб отак раз-два – і того, кому служив, зрадив.
Опівночі Камрад тихо заскріб у двері землянки. Чорнота і впустив його. Увійшов і ліг коло ніг, винувато замахавши хвостом. Андрій відшукав шматок килима і постелив під стіною. Камрад покірно ліг і, поклавши голову на лапи, зітхнув.
Годинник продзеленчав три години. Бугай, який мав іти вартувати, натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою Камрада, що пильно стежив очима за його рухами.
– Камрад! "Кум гир", брате, на варту!
Камрад слухняно встав і пішов за Бугаєм вартувати.
Після ліквідації матросів дні й ночі минали спокійно. Червоні не з'являлися. Видно, "товаріщі" вирішили зачекати. У большевицьких газетах, які час од часу приносили розвідники, червона влада якийсь час форсувала клич: "Все на Врангеля! Добить крымскую гидру контрреволюции!" Потім з'явилися повідомлення, що "гідра" вже у Чорному морі... ЧК очищує Крим від решток "білих банд".
Не можна сказати, що ми зраділи цьому. Поки був ще Врангель у Криму, поки москалі між собою билися – для нас було більше надії.
Довідалися, що перемогти в Криму червоним допомогли природа і... Махно. Замерз Сиваш, який рідко коли замерзає. Це дало можливість червоним вдарити на білий фронт із тилу, оминувши неприступний Перекоп. Може, і не пішло б у червоних так добре, якби не послужливий землячок Махно. Партизанський "батько", якого підтримували сиваські рибалки, показав, як та куди треба переходити, як, настилаючи очерет і дошки, перевести по тонкому льоду гармати й кінноту. До того ж сам зі своїми відчайдушними козаками перший увірвався до Криму.
Слідом за повідомленнями про перемогу з'явилася у червоних газетах нова сенсація: "Зрада бандита Махна". "Захопивши велику кількість бойових припасів, – писали большевики, – банда Махна прорвалася через Перекоп і пішла на Україну. В погоню вислано дві дивізії червоної кінноти".
А холодноярці в землянках "політикували", розв'язували, кожен по-своєму, пекучі питання завтрашнього дня і нудьгували без "роботи".

Негероїчна смерть тов. Вільгруде-Соколова

"Простуджений" патефон хрипло вигравав московську "Разлуку", а під той акомпанемент півсотні горлянок співало українських пісень, кожен свою... Тож ми з Петренком і Чорнотою кричимо, щоб почути один одного.
Увійшов наш Алхімік, що мешкав у іншій землянці. Хлопці перестали співати і нашорошили вуха. Може, що нового скаже...
Піротехнік поздоровкався і підійшов до заглиблення у стіні біля дверей. У ньому лежало близько сорока кілограмів вибухових матеріалів.
Витягнувши спідсподу грудку піроксиліну без "обшивки", Алхімік уважно оглянув, обмацав і понюхав її.
– Що, може, скис? – зауважив хтось із "філософів".
Алхімік підійшов і сів коло нас.
– Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість. Піроксилін розбухати почав. Почався хімічний процес... Від землянки може й сліду не залишитися.
– Чорт її бери, землянку, другу викопаємо, аби нас не зачепило! – зауважив "філософ".
Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком.
У розмову втрутився Чорнота:
– Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується. Поїду я, отамане, а по дорозі й піроксилін десь використаю, щоб дурно не пропав.
– Їдь. Одвідай Загороднього і Хмару.
– Юрко теж зі мною, – кивнув Чорнота в мій бік.
Зі свого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл.

Кіннотники весело заворушилися і почали оглядати зброю.
Увечері більше тридцяти вершників виїхали з Холодноярського лісу в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріалів розмістили у кобурах біля сідел. Між десятою і одинадцятою три залізничні містки на лінії Кам'янка – Олександрівка вилетіли в повітря.
Ранком ми були вже в таборі отамана Загороднього, у лісі біля Розумівських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці – у будьонівських рогатих шапках із великими червоними зірками, в нових шинелях із червоними поперечними смугами на грудях.
З кулеметної тачанки стирчало древко шовкового червоного прапора. На одній стороні напис: "84-му кавполку – от коммунистических и комсомольских организаций г. Бердичева".
Загородній захопив потяг із будьонівським обмундируванням. Півтисячі нових комплектів вивезли до лісу. Загородній послав зв'язкових до Хмари, щоб той привів одягти чорнолісців.
Та Чорноліський полк був у рейді. Доведеться чекати у лісі, поки зв'язковий знайде його, бо вивозити цінну здобич у села небезпечно. Шкода, якби пропала.
Вирішуємо з Чорнотою, що Загородній мусить поділитися. Отаман не заперечував.
На третій день селянин із хутора приніс звістку, що до села, верст за вісім від лісу, прибув комісар з упродкому та кільканадцять продармійців і деруть "развйорстку".
Вирішуємо, що я і Загородній, взявши двадцять п'ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, поїдемо і дамо москалям чосу.
Холодноярці, що мали їхати зі мною, переодягнулися. Я теж "обернувся у будьонівця". До того ж поклав до кишені документи покійного ад'ютанта 84-го кавалерійського полку, серед яких і грамоту ВЦИК на орден "Красного знамєні" за бої на "польському" фронті. Козак Загороднього, що відправляв ад'ютанта на той світ, приніс мені й сам орден. Чіпляю його собі на груди.
Виїхали з лісу. Снігу майже немає. Дорога добре втоптана. Версти за три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу, помічаємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.
Загородній весело потер руки.
– Якесь начальство... Бог нам у руки пхає. Може, сам голова повітового ревкому.
Кажемо хлопцям, що коли спинимо авто, щоб вони, ніби прислухаючись до розмови, оточили його і на знак Загороднього наставили рушниці між очі тим, хто буде в авто. В першу чергу треба стежити за водієм. По-московськи говоритиму я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу виказував його національність.
Не встигли ми ще дати знак, щоб авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив машину.
Під'їжджаємо. На шофері – кенгурова доха. В авто – якісь два "добродії" у розкішних дорогих хутрах, видно, не з абиякого великопанського плеча зняті.
Один із них піднявся.
– Какая часть?
– Трєтій ескадрон 84-го кавполка.
– Слушайтє, тавагіщі, – заговорив "добродій" у хутрі з легким жидівським акцентом, – тут дагога бєзапасная? Нам гаварілі, што тут бандіти. Нам нада на Крємєнчуг.
Вдаю здивованого.
– Ви рєшаєтєсь так спакойна єхать?! Тут же бандітов к чєртям! Ми вот виєхалі на апєрацию протів Заґороднєва. А там дальше апєріруєт конная банда Хмари. Вчєра в дєсяті вєрстах атсюда, па етой самой дароґє, ана адбіла наш абоз.
Обличчя "товаріща" скривилося. Він мовчки переглянувся з іншим. Тим часом хлопці оточили авто. Тримали рушниці, зачеплені ременем за шию, і з цікавістю прислухалися.
"Добгодій" потер рукою чоло.
– Вот што, таваріщі! Ви нас атправітє в свой штаб, а там нам дадут ахрану дальше. Ми нє будєм бистра єхать, і ви успєєтє за намі.
– Нє можем. Іспалняєм баєвой пріказ і далжни єхать сваєй дароґой.
"Добгодій" гордо звів брови і ласкаво посміхнувся.
– Ісполнітє как лучше сваі абязатєльства пєрєд пролєтарскім гасударством і правітєльством. Я – начальнік Подольской губчєка Вільґруде-Соколов, а ета таваріщ начальнік губрєвкома Козіцкій. Ми с Вінніци вєзьом важниє матєріали в Харьков. І ваабщє імєєм важниє дела к Всєукраінскай ЧК і ЦК компартіі. Панімаєтє?
Коли я почув, з ким розмовляю, у мене від радості аж під серцем залоскотало. Певно, те саме відчув і Загородній, бо, не витримавши, махнув рукою. Десяток рушниць уставилося "товаріщам" в очі.
Водій пірнув у авто. З-під керма виглядала лише його спина. Той, що розмовляв зі мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпачливу міну, підніс праву руку і вистрілив собі в скроню з маленького "Браунінга", який тримав у рукаві.
Забравши в усіх зброю, впихаємо зв'язаного предгубчека на тачанку, а тіло губревкома перетягуємо на переднє сидіння. Із Загороднім сідаємо ззаду. Револьвери скеровуємо в плечі шофера.
Забувши про продкомівців, вертаємося на хутір під лісом. Далі їхати шестиособовий "Пірс" не міг.
Виносимо з авто до хати скриню з паперами та велику бляшану банку з золотими перснями, бранзолетками, годинниками. Деякі речі – з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних "буржуїв". Окрім того, було в авто вісім банок із варенням та кошик із тістечками, цукерками, печеними курми чи качками. Було кільканадцять пляшок витриманого вина (з гербами графа Грохольського). "Пролетарі", як видно, розумілися на таких речах.
Забираємо до хати і голову губчека. На його обличчі вже не залишилося й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зі мною на шляху. Був прибитий і нещасний.
Переглядаю його особисті документи: посвідчення, що т. Вільгруде-Соколов є членом колегії Всеросійської ЧК у Москві; наказ, підписаний Дзержинським, щоб Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської губчека... Найбільший в історії світу кат висловлював у наказі впевненість, що Соколов, якого він знає як "доброго працівника" й організатора, виправдає його довір'я і очистить Сибір від "контрреволюції".
У партійному білеті у шовковій червоній обкладинці було зазначено, що т. Вільгруде-Соколов є членом компартії з 1917 року. В білеті лежав рівненько складений власноручний лист Леніна. В ньому Ленін хвалив тов. Соколова за "класову чуйність і стійкість", дякував за "самовіддану роботу", висловлював надію, що незабаром тов. Вільгруде займе становище голови Вселатвійської ЧК.
Окремо лежало декілька листів від Дзержинського, у яких старший кат повчав молодшого. "Благодарственная грамота" від ВЦИК. Диплом на "почесну зброю" від Всеросійської ЧК. Знову наказ Дзержинського: "Красная армия очистила Украину... Как человек, который имеет опыт в очистке прифронтовой местности от внутренней контрреволюции, немедленно выезжайте в распоряжение ВУЧК. Надеюсь, что и на этот раз оправдаете надежды, которые на вас возлагаю".
"Попрацювати" Вільгруде-Соколов уже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії ЧК, що лежала між іншими паперами в скрині. Це були довжезні списки людей. Навпроти кожного прізвища – напис грубим червоним олівцем, одна велика літера Р. (скорочене від "розстріляти"). І підпис: Вільгруде-Соколов. Члени колегії підписували ті протоколи пізніше, лише для форми. Всі протоколи датовані днями останніх трьох місяців. Приблизно підрахувавши, отримую цифру в чотири тисячі розстріляних. Усі прізвища розстріляних, за малим винятком, українські. Проти кожного написано – вік, заняття, коротке "обвинувачення". Вік – від п'ятнадцяти до сімдесяти; особи обох статей. Заняття – переважно хліборобство. Обвинувачення: "петлюрівщина", "вороже ставлення до совєтської власті", "агітація проти большевизму", "переховування зброї", "переховування бандитів", "затаювання хліба від власті", "контрреволюційна проповідь у церкві", "шовіністичне навчання дітей у школі"...
Голова Подільської ЧК вивозив до Харкова таємні документи.
У скрині в окремій обгортці лежали таємні накази ВЧК із Москви. Короткі, лаконічні, жорстокі. Досі жалкую, що не вивіз їх за кордон.
Наведу по пам'яті зміст одного документа.
Дзержинський писав, що за відомостями, які він отримав, в Україні після зайняття її червоним військом значно поширилися "шовіністичні настрої". "Куркульське" село і українська інтелігенція мріють про Самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою і поляками ще не скінчилася, це несе велику небезпеку для існування "совєтської власті" в Україні. Треба дати відчути населенню тверду руку. А тому він наказує головам усіх губернських ЧК в Україні масово розстрілювати осіб, стосовно яких є хоч підозра. Необхідно розстрілювати й тих, хто має вплив на населення або користується повагою – навіть якщо він і не виступав проти соввласті. Списки таких осіб після розстрілу вивішувати у людних місцях із зазначенням, що вони розстріляні за те, що збиралися боротися проти большевиків. Розстріли треба провести так, щоб ефект залишився надовго, щоб населення боялося і мріяти про Самостійну Україну.
Нижче йшли цифри плану розстрілів у окремих містах. В Одесі і Києві мали розстріляти по вісім тисяч чоловік. У Полтаві, Харкові, Катеринославі та Вінниці – по шість. У Житомирі та Єлисаветграді – по чотири тисячі. В Чернігові та Херсоні – по дві. Головам губернських ЧК наказувалося негайно виробити плани розстрілів у повітах...
Переглянувши накази, встаю із-за столу і підходжу до Вільгруде-Соколова, який розмовляв із Загороднім. Блідий голова Подільської ЧК тремтячими губами все допитувався отамана, чи ми його вб'ємо. Хвилину дивлюся на його випещене інтелігентське обличчя. Його перелякані очі бігали з псячо-покірним благанням. У них був тваринний жах. Душу огорнула огида і лють.
– Тебе не просто вбити, а жили з тебе треба тягнути!
Чекіст скривився.

– Тавагіщі... Добгодії... Я помилявся... Я тільки тепер зрозумів... Мені наказували... Я більше не буду... і комуністом не буду... Я виїду зараз за когдон, до батьків... Я ще молодий... Не вбивайте мене...
– Ти тепер тільки зрозумів? А як ті, що у списках, майже діти, дівчатка напровесні життя, просили тебе не вбивати їх, ти тоді не розумів?
Неймовірно хотілося збити нагайкою до крові ту випещену мордяку. В зляканому голосі акцент відчувася сильніше.
– Ти жид?
– Нєт-нєт! Єй-богу, нєт! Я хгістіанін... Газвяжитє мнє гукі – я пєрєкгєщусь!
Мені стало смішно, що приятель грізного Дзержинського, ворог, що пролив море крові, так ганебно рятує себе від смерті. Марно рятує.
Загородній поклав мені руку на плече.
– Я думаю, Юрку, що не маємо чого з ним довго возитися. Ще станеться яка несподіванка.
Киваю мовчки головою. Отаман обернувся до козаків.
– Візьміть його, хлопці! Заведіть отуди, за рів!
Чекіст зі сльозами в очах упав на коліна.
– Добгодії! Я вас умаляю! Нє убівайтє! Дєгжитє мєня у сєбя, я напішу Дзєгжинскому, Манцеву, оні за мєня дадут вам тисячу ваших людєй – каво самі захатітє!
Загородній поплескав його по плечу.
– Ти б тоді ще не одну тисячу розстріляв... Ні, ти таки вже будеш наш!
Півмертвого від страху чекіста витягли козаки з хати і повели через город. Коли за ровом стали, Вільгруде-Соколов упав на землю і заревів нелюдським голосом. Намагався цілувати козакам чоботи. Зблиснули шаблі, пролунав постріл, і хлопці відійшли.
Авто прикидали в клуні снопами. Шофер розповів, що він із Могилева; дім у нього забрали большевики, а самого мобілізували возити голову губчека. Не дуже вірилося, щоб такі важні "парсуни" довірили возити себе якомусь мобілізованому "буржую". З Чорнотою переконуємо Загороднього, що цей тип чимось заслужив довір'я у ЧК. Для спокою краще послати його вслід за головою губчека. Та Загородній уперся – його приваблювала перспектива поїздити на авто, а серед партизанів, як на гріх, шофера не було.
Полонений був українець, мав службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру "опіку", щоб не втік. Загородній, порозмовлявши зі Спасибенком, каже, що зробить із нього доброго партизана. Андрій пророкує Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається, завезе його колись під дурного хату.
До кулешу того дня мали панські додатки. Випили за упокій душ Козицького і Вільгруде, щоб легко їм на тому світі гикалося, поїли і кури, і вино, і тістечка з варенням.
Разом із кіннотниками та кулеметниками Ларіона Загороднього була нас майже сотня. Ми розділилися на дві частини. Щоночі одна півсотня ночувала у лісі, друга – в селі.
Під ранок ті, хто вернувся із села, привезли вістку, що Хмара з полком ночує за кільканадцять верст від нас. Можливо, що зв'язковий Загороднього, який пішов у інший бік, чорнолісців не зустрів.
Ларіон заявив, що їде до Хмари на авто. Запрошує і мене.
Залишаємо Чорноту "на хазяйстві", а самі з десятком козаків і шофером на тачанці їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли двигун. Сильний "Пірс" почмихав і загув рівненько. Бензину було ще на двісті верст. На дверцях авто – червоні зірки і літери "ЧК". На радіаторі – червоний прапорець і ті самі літери – "ЧК". Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуємо – обіцяємо йому п'ять куль у потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується чи буде їхати не туди і не так, як ми схочемо.
Сіло нас п'ятеро, всі в будьонівських уніформах. Дали і Спасибенку рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом сів попереду, поруч шофера. Поїхали.
За кілька верст зустріли в полі дівчину. Загородній торкнув шофера:
– Стоп! Підождіть!
Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, яка була у Чорноліському полку за "отамана Марусю".
– Катре! Чи полк ще не виступив із села?
Упізнавши нас, Катря засміялася.
– Хай вам чорт! Я вже хотіла вас бомбою почастувати, думала – чекісти... – Я ж до вас вибралася, – привіталася Катря із Загороднім.
Сіла, оглядаючи машину.
– Де це ви такого панського воза купили?
– Учора на ярмарку. Чи мій зв'язковий вас зустрів?
– Ні. Не було нікого. Та й не дивно, ми все в русі були. Цікавого звіра полювали. Та хай вже Хмара сам оповість.
Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було зачекати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували.
Назустріч нам виїхав роз'їзд чорнолісців. За кілька хвилин ми вже були у їхньому штабі. Хмара, довідавшись, що може в Розумівському лісі переодягнути весь полк у будьонівські однострої, зрадів:
– Ну, тепер ті голубчики від мене не втечуть.
– На кого ти там полюєш? – запитав Ларіон Загородній.
Хмара поклав руку на плече Загородньому.
– Ох і лис був дорогий! За Новомиргородом зник з моїх очей. Я ж оце за тобою забіг, щоб із двох боків його поганяти.
– Та кажи ділом, не байкою.

Кривавий маскарад "батька Вернигори"

Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.
– Пішов я ото з полком під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували. Невеликий загін – чоловік із сімдесят, та хлопці все – орли. Шапки зі шликами, червоні широкі штани, сині жупани. Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: "Хай живе Самостійна Україна!" Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив. Закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку-Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе батьком Вернигорою. Відозви роздав, самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев'ятнадцять хлопців-добровольців. Загін мав шістнадцять запасних коней із сідлами – тож троє добровольців поки сіли на тачанки. Вислухав я те все. Що за лиха година?! Тут чоловік крутиться, не знає, яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а тут знайшлося сімдесят лицарів, червоні штани та прапор виставили, відозви роздають. Принесли мені ту відозву. Ось вона.
Хмара витягнув із кишені листок.
Переглядаємо агітку. Головний отаман Симон Петлюра закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність, щоб слухав наказів отамана Вернигори, якого він висилає на організацію повстань.
Стиль і мова нагадували відозви й "маніфести", які без кінця майстрували наші "фахівці" у справах "неньки-України".
Хмара сховав листівку.
– Думаю, може, й справді щось є – треба б зв'язатися. Та якось мені не до душі, сам не знаю чому. Повів я полк услід за "батьком" Вернигорою. Розіслав розвідників, намацав його недалеко Умані. Тільки я з полком до села – нема його вже! Звіявся. У селі оповідають ту саму історію. Знову два десятки добровольців вступило. Знову шістнадцять на запасних коней сіли – решта на вози... Тут мене як молотком в голову: а де ж поділися ті, що під Звенигородкою добровольцями пішли?! А ще ж, мабуть, і по дорозі десь хлопці приєднувалися! А загін "батька" все той самий: сімдесят у червоних штанях та шістнадцять осідланих коней у запасі...
Почав я за ним стежити.
Обійшов поза Умань і на Новомиргород завернув.
Наблизитися не дасть. Бачу, знає, де обертаємося, розвідку добру має. Разів із п'ять або й шість добровольців по дорозі приймали, а все шістнадцять сідел вільних. Аж коло Іванівки витягнули ми шило з мішка.
Довідуємося на лісничівці: йшов раненько загін "батька" через ліс.
Уночі сніжок припорошив свіжий. Бачу – звернули з дороги у ліс. Веду полк слідом.
Виявили, що у зрубі у корчах стояли, знову до шляху вернулися.
Ламаю собі голову: за яким чортом звертали?!
Кажу хлопцям перешукати добре кущі – може, де трупи покинуті.
Трупів не знайшли, а на купу листя і снігу наткнулися.
Розгребли – земля свіжокопана.
Розкопали – двадцять два трупи... Роздягнені, обличчя дрібно посічені, щоб розпізнати ніхто не міг.
Все стало зрозуміло. Покинув біля Новомиргорода бігати за ними – треба, думаю, щось вигадати. Не варто без пуття лякати Вернигору. А тут ви з будьонівками наче з неба впали.
Побачимо, кому що більше до лиця: чи чекістові – козацькі штани, чи нашому братові – червона зірка...

Останнє завдання тов. Алова

Ще до прибуття Чорноліського полку Загородній улаштував шофера на хуторі "під опікою" своїх людей. Не брати ж його із собою в рейд.
Під вечір прибув до лісу Хмара.
Запаливши вогнища, козаки примірювали нові шинелі, військове вбрання, шапки і переодягалися. Свій одяг і рештки здобичі зв'язували в тлумаки, щоб заховати на хуторах.
Опівночі триста п'ятдесят "будьонівців" на конях і тачанках вирушили із Розумівського лісу в напрямку Новомиргорода. Попереду розвівався червоний прапор 84-го полку.
До штабу входили Хмара, Загородній, Чорнота і я. Моя чиста московська вимова плюс документи ад'ютанта 84-го полку накладали почесний обов'язок першим вступати у розмову з представниками "соввласті" і червоного війська.
Виспалися у селі поблизу Новомиргорода. Тим часом наші розвідники пішли шукати слід "батька Вернигори". Та він десь зник. Робимо ще один довгий перехід. Одному із наших розвідників вдалося нарешті натрапити на слід ворога. Взяв "батько" в якомусь селі добровольців і пішов у напрямку Новоукраїнки. Рушаємо слідом. У поході та на стоянках поводимося так, щоб нікому в голову не прийшло, що ми партизани. За Хмільовою довідуємося, що загін "Вернигори" пішов знову в напрямку Звенигородки, обминаючи далеко села, в яких уже був. Завертаємо і ми.
Від селян, які вірили, що ми "червоні", годі щось взнати. Хоч і ночував "батько Вернигора" у селі, хоч і добровольців там набрав, мешканці села "нічого про те не знали і не відали". Лише в одному селі прийшов увечері потайки місцевий селянин і, відрекомендувавшись таємним агентом уповноваженого ЧК, наговорив купу небилиць про "банду Вернигори". Записали його прізвище "на колись", дали на самогон і залишили в спокої.
Минав уже тиждень полювання, як довідалися, що "батько" виголошує промову в одному селі й збирається там заночувати.
Стаємо верст за десять від нього. Козаки одержали наказ уважно стежити за подорожніми, бо ж, напевно, з'являться невдовзі розвідники "батька Вернигори", а від їхніх донесень залежатиме, чи загін втече, чи ночуватиме. Катря, що їздила тепер на тачанці в ролі сестри милосердя, залишилася в полі. Мала прийти до нашого села пізніше. Треба було її "арештувати" на вулиці та, протримавши якийсь час у штабі, відпустити – хай іде до села, де стояв "батько Вернигора".
Вже за годину, як ми стали у селі, сам Будьонний, напевно, признав би нас за своїх. По городах і подвір'ях розпачливо кудкудакали кури, рятуючи свої шиї від шабель наших "будьонівців". Кілька сумлінних рябків, що забагато гавкали і хапали за поли довгих шинелей, вже лежали з простреленими головами. Хлопці самі вишукували по коморах різні "ласощі" і давали їх зляканим господиням пекти та варити.
Не один дядько чухав плечі, діставши нагайок за те, що довго пригадував, де має овес для коней. Хоч і не взяли нічого, крім бутля наливки, перевернули все у поповій садибі. Шкода було. Та треба... Козаки, які не вміли розмовляти по-московськи, іменували себе "червоними кубанцями". На вулицях горланили "Інтернаціонал" та "Яблочко", вигукували семиповерхові матюки, до небесної канцелярії включно.
Прийшов до штабу чотовий Хмари – повідомив, що крутиться у селі немісцевий селянин. Каже, що розшукує вкрадені у нього коні. Наказуємо арештувати і привести до штабу.
За кілька хвилин привели дядька. Хоч і мав він зарослу пику, все ж виглядав досить інтелігентно, та й селянський одяг йому не пасував.
– Ти кто?
– Ну, гражданін... значить, селянин...
– Што тут дєлаєш?
– Ну, значить, коней у мене вкрали... Ну, той, розшукую. Самі, товариш, знаєте, на весну без коней ніяк невозможно. А купити другі – нема за що. От – моє удостовєрєніє.
Дає посвідку сільради, що він справді селянин того села і що у нього вкрадено коней.
– Нє к спєху, пускай падаждьот. Закончім вот ета дєла, – незадоволено одізвався Чорнота.
– Падаждітє с нім во дворє! – кинув я вартовому.
Козаки вивели арештованого. Андрій підняв палець.
– Ось-ось Катря до села прийде. Іди, Загородній, розпорядися, щоб її "арештували" та потримали з ним на подвір'ї. Потім – разом на допит. Зрозуміли?
Думка хороша.
Дядько добре змерз, поки варта привела до нього ще й Катрю. Протримавши вже обох із чверть години надворі, кажу вести до хати.
Вартовий рапортує:
– Вот, таваріщ ад'ютант, єщо какую-то падазрітєльную женщіну задєржалі!
– Ви кто такая?
– Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду додому у Звенигородку.
– Знаєм ми етіх "учительок", – буркнув Хмара, – сама контрреволюція пєтлюровская.
– Прошу мене не ображати! – шарпнулася Катря. – У мене два брати в Червоній армії добровільно служать, – один політрук! І сама я "лікбез" у Златополі організувала, з комсомолками працювала! І батька мого петлюрівці розстріляли – робітник був і товаришів проти Петлюри організував! Прошу мене не ображати!
Злагіднюю тон.
– Ну, ну... Товаріщ комполка етава нє знал. А чєво ви асвабаділісь? Ідєйниє работніци вєдь нужни.
– Бо переказали мені, що біля дому посада учительська вільна. Краще з харчами буде. Ось мої документи.
Переглядаю посвідку, яку сам же написав їй на бланку.
Віддаю документ. Потім переглядаю ще раз дядькові документи.
– Ви, товаріщ, как шлі, банду Марусі ілі Хмари ніґдє нє встрєчалі?
Дядько хитро посміхнувся у бороду.
– Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів два тому. А тільки це, товариш ад'ютант, не дві, а одна банда Хмари. Він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська зі своєю бандою. Ту вже вбили, а банду розігнали.
– А ви Хмару і ету женщіну відєлі? Как ані виглядят?
– Сам не бачив. Та мені оповідали ті, що бачили. Хмара – з чорною бородою. А у жінки завжди лице хустиною закрите – тільки очі відкриті. Чи від холоду, чи щоб не впізнали.
Катря, що справді в поході завжди прикривала обличчя теплою хустиною, багатозначно глянула на чорну борідку Хмари.
– А куда атсюда пайдьотє, товаріщ?
Дядько назвав село, де стояла банда "Вернигори".
– Так от що, товаришу! – перейшов я на українську. – Може, зустрінете яку банду, то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо. Ми вдосвіта виступаємо уманським шляхом. Якби що, можете найняти підводу й догнати нас. Ми заплатимо. Як дасте нам знати про якусь, хоч би й невелику, банду, ми вам пару коней дамо, хто знає, чи свої вже відшукаєте... Ви, товаришко, теж вільні.
Катря вийшла з дядьком і радилася про щось із ним на вулиці. Потім разом пішли. Дорога ж бо в обох одна й та сама була.
Накидаємося на Хмару, щоб негайно зголив бороду. Дядько, безперечно, був розвідником "Вернигори". Побоююся за Катрю, щоб не впізнав її. Та Хмара заспокоює. В іншому одязі, не на коні – зовсім інакше виглядає. Та й обережною завжди була.
Дядько у селі, де стояв загін "Вернигори", відразу відшився від Катрі. Впросилася ночувати до родини, з якої хлопець у козаки до "Вернигори" записався. Радів, не підозрюючи, що козакувати буде доби дві, поки відведе "Вернигора" далі від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам "батько" розпитував його про села, що були по дорозі. З розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її в селі не зачіпав, хоч ходила роздивитися. Видно, дядько поінформував "батька". По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось козаком побачення і вибігла городами на поля. Повернулася до штабу опівночі.
Розкладаємо на столі Хмарину "десятиверстку" і починаємо ворожити, як краще "батька Вернигору" вхопити. У селі незручно. Маємо ще час засідку зробити, тим більше що загін йтиме через ліс над річкою Гнилий Тікич. Аби тільки вдалося оточити – битися ж зі "своїми" напевно не буде.
Обходимо село, де ночували "петлюрівці", і на світанку ховаємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, якою мав проходити загін "батька Вернигори".
Тачанки з кулеметами стали далі на дорозі – за поворотом, щоб не було їх видно.
Мерзли годин зо дві. А "батька" не чути.
Кінцем лави, що мала замкнути дорогу попереду, командували ми з Хмарою. Крилом, що замикало пастку, – Чорнота із Загороднім.
Почали вже сумніватися, чи піде цією дорогою "батько".
Та ось на дорозі почулася хода коней, запряжених у сани. За деревами здалеку не видно, хто їде. Спинити – справа тачанок. Там, звичайно, зупинили, а оскільки мій кінець лави був найближчий – прибіг до мене вістовий.
– Дядька, що був учора в штабі, затримали. З ним, за візника, другий – теж немісцевий.
– Добре. Зв'язати обох.
– Вже зв'язані. Просить, щоб їх до командира або воєнкома відвести.
Іду до тачанок. Дядько сидить на санях зі зв'язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не пожаліли, – Хмара наказав, щоб кожний козак мав метрів два. Вчорашній "знайомий" усміхнувся до мене і заговорив не так, як вчора, по-сільському, а інтелігентно.
– Товаришу ад'ютант! Це непорозуміння.
– Що непорозуміння?! Що ти шпигун із банди Вернигори?! Я ще вчора це знав! Де банда?!
– Повторюю, що це непорозуміння. Я не маю права говорити вам того, що скаже сам Вернигора, бо він такий Вернигора, як ви – Хмара. Я і цього не мав права вам сказати, але коли так склалося, що ви на нас засіли, то треба запобігти кровопролиттю. Прошу вас – не стріляйте, як загін надійде. Переговоріть із командиром. Звідти стріляти не будуть. Найкраще – пошліть мене, я йому все роз'ясню.
На дорозі почувся хід ще одних саней. Кулеметники побігли з рушницями до повороту, "знайомий" усміхнувся:
– Це теж наші. Без зброї. Загін надійде приблизно за годину.
Зв'язали ще двох "немісцевих". Їду до Хмари, а з ним разом – до Чорноти і Загороднього. Порадившись, змінюємо план. Якщо оточувати й атакувати – хтось може втекти до лісу. Краще хай загін "батька" в'їде між наші лави, я піду з дядьком на переговори до "Вернигори" і запропоную до з'ясування справи здати зброю.
Повернувшись, наказую розв'язати "знайомого" і відводжу його набік.
– Кажіть просто, чому ми маємо не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на "фокуси", бо втекти ні вам, ні тим вже не вдасться. Сімсот кіннотників стоїть з обох боків у лісі, а з будьонівцями жарти погані.
– Я вам скажу. Тільки прошу не згадувати про це. Тільки він має право це говорити, нам заборонено під страхом розстрілу. Ми – ніяка не банда, а особливий загін ВУЧК по боротьбі з бандитизмом. Жупани, прапор – це маскарад, приманка для бандитів.
Вдаю, що розгубився.
– Воно, може, й так, але нас вислав штаб дивізії ліквідувати банду Вернигори.
– Це непорозуміння.
– Можливо. Зараз я поговорю з комполка.
Відводжу дядька до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
– Справа така. Підете зі мною назустріч вашому начальникові пояснити йому справу, і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії, хай там роблять що хочуть. На себе брати відповідальності не хочемо.
– Та хай уже й так. Аби без жертв обійшлося. Бо і вас потім за це не похвалять.
– Чи загін висилає вперед роз'їзди?
– Переважно ні. Навіщо? Чотири розвідники ще звечора вперед поїхали. Ну і ми вперед виїхали. А вдвічі більше розвідників тил та боки охороняє, – додає задоволено агент, мовляв, бач, як у нас добре поставлено!
За півгодини у лісі почулася пісня "Ой гук, мати, гук". Тачанки наготовили кулемети. Коли загін наблизився, виходжу з агентом до завороту дороги. Побачивши нас, начальник спинив відділ і під'їхав до нас.
– Що сталося, Лисий? – незадоволено запитав він.
Агент звів брови і махнув рукою.
– Сталося непорозуміння, товаришу начальник. Будьонівці прийняли нас за банду, ну і... вислідили. Тепер ми оточені – сімсот кіннотників у лісі. Кажуть, щоб ми здали зброю до вияснення.
"Вернигора" глянув на ліс.
– Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
– Так точно – оточені. Можете переконатися.
Закладаю в рот пальці й посилаю умовний свист.
Поміж деревами виткнулися перші кіннотники наших лав. Загін "Вернигори" заворушився.
Начальник вилаявся і зліз із коня.
– Чи не можна без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
– Ад'ютант 84-го кавполка.
– Сто чортів! Та ви ж у Криму недавно були!
– Були. Тепер вся 11-та дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
– От що, товаришу. Як бачу, мій агент вже вам трохи пояснив. Не треба тягнути сюди червоноармійців, щоб потім язиками плескали. – "Батько" перейшов на російську: – Вот маі дакумєнти – я упалнамочєний ВУЧК Алов. Можетє пасматрєть, і разайдьомся – каждий сваєй дароґой.
Начальник нервово глянув на своїх, які не знали, що робити.
– А, чорт! Я і забил! Сєнька! Саринь на кічку!1 Раз, два!
За мить дванадцять добровольців з останньої стоянки було обеззброєно і зв'язано. Начальник крикнув своїм "козакам" злізти з коней і стояти спокійно.
– Ета я сказал бандітав повязать, коториє ко мнє прісоєдінілісь. Значіт, таваріщ ад'ютант, ви здєлалі ґлупость. Уже всьо равно. Ґдє камандір палка?
Під'їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і "пояснюю", в чому справа.
– Докумєнт... – пхикає Хмара. – Што докумєнт?! У Махна каждий бандіт імєєт дакумєнти, што он чєкіст.
Алов нахмурився.
– Вибірайтє слава, таваріщ! Ета вам ні о чьом нє ґаваріт? – ткнув пальцем у якусь формулку із літер і цифр на ріжку посвідчення.
– Нєт.
– Ну канєшна, в Крим вам нє вислалі і мнє, ідіоти, нє сообщілі о вас.
– Здайте зброю, відведемо вас до штабу дивізії. Якщо ви дійсно чекісти, а не бандити, то там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю і його виконую.
– А ґдє штаб?
Хмара назвав село.
– Но вчєра там нє била нікакова штаба! Хоть о вас я уже знал.
– Штаб сєводня должен туда пєрєйті.
– Но прєдупрєждаю, таваріщ компалка: єслі нас бєз нужди расшифруєтє, ви будєтє наказани.
– У мєня пріказ. Скажитє атряду, штоби здалі аружиє, іначє прікажу абєзаружить сілой.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготові. Алов наказав скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, напевно росіянин, такі промови у селах "по-хахлацьки" висмалював.
– Вас ета нє касаєтса. Я для вас Алов – і всьо. У мєня всє рєбята, – додав за мить, – па-украінскі ґаварят. Тут, таваріщ, самий цвєт! С целай Украіни ВУЧК самих вєрних камуністов пасабірала. Матроси... Шахтьори...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана "Маузер". Витягнув із кишені "Браунінг".
Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
– Зачєм?! Ви што, думаєте нас пєшком ґнать?
– Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані, прошу підпорядкуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та, побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
– Ви єщьо пажалєєтє... – просичав, багровий від злості.
– Можливо, – буркнув Чорнота, стягаючи руки агентові, що вів переговори. – Ну, готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки!
Алов розгубився.
– Так ета же бандіти!
– Для кого бандити, а для нас свої.
– Што за ґлупиє шуткі?!
– Звичайні партизанські жарти. Маємо честь представитися, "батьку Вернигора": Хмара, Загородній, Чорнота, Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні!
Козачня зареготала. Алов глянув на них і нарешті все зрозумів. Потім закинув назад голову й істерично зареготав.
Добровольці розгублено глипали очима, не розуміючи, що діється. Коли віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало, – раділи як діти.
У чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі виявилися й інструменти, якими потім закопували вбитих хлопців.
У кобурі Алова знайшли грубі записники, де були занотовані всі, ще живі, "петлюрівські контрреволюціонери" із сіл, в яких "батько Вернигора" "Петлюрі дорогу промощував".
Зв'язаних парами чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Не розв'язуючи, розрізали шаблями та кинджалами жупани й широкі штани. Підводили до ополонок і, розрубавши шаблею голову, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тікич "батько Вернигора".
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаровари і шлики. Прапор зняли зі списа й заховали на тачанці. Із кишень Алова перемандрували в мою "ад'ютантську" сумку штамп та кругла печатка: "Всеукраинская чрезвычайная комиссия. Особая группа по борьбе с политическим бандитизмом". Знадобиться.

______________________________
1 Клич Стеньки Разіна. В цьому випадку, напевно, означає команду зв'язати, позбавити волі (примітна упорядника).

"Нарада" в комірчині

Переходимо Тікич і повертаємося іншими шляхами. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до "батька Вернигори" з мріями про жупани і шаровари, – треба заповнити вільні сідла своїми хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і своє справжнє обличчя не показували. Зрідка траплялося, що на стоянці з'являлося до нас кілька хлопців, які мали бажання в червоній кінноті послужити. Та ми Алова не наслідували і просто наганяли їх зі штабу. Зрештою, могли хлопці дурня клеїти, щоб із конями і зброєю утекти до лісу.
Зрідка зникав із поверхні землі якийсь представник червоної "власті", що потрапляв у руки по дорозі, або таємний агент ЧК, що приходив до штабу з доносом на "бандитів", або міліціонер, який, замість злодіїв пильнувати, у "політику" носа встромляв. Обраних членів сільрад та комнезамів не зачіпали. Вони мусили бути, а розбиратися, хто з них душею із Леніним, а хто із Петлюрою, – забагато мороки.
У великому селі поблизу Умані стали на відпочинок по сусідству із 135-м полком червоної піхоти. Полк нещодавно прибув із "польського" фронту. Стояв гарнізоном у цукроварні. Мав близько чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.
Район був неспокійний, часто траплялися в селах випадки кривавих "непорозумінь" із червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не поспішав.
Стаємо у центрі села, штаб розмістився в школі. На бланку "особой групы ВУЧК" пишу до комполка 135-го записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з'явилася в околицях. Підписую – Алов, ставлю в ріжку таємну "формулку". Повіз записку до червоного штабу Дайош.
За чверть години командир полку і воєнком у супроводі двох червоноармійців приїхали верхи до школи. У кімнатці учительки, що втекла від "будьонівців" у село, відразу роззброюємо червоне начальство. Воєнкома зв'язали, заткнули йому рот і замкнули в комірчині, командира беремо на допит. Довідуємося, що він – мобілізований москаль-офіцер – про те тільки й мріяв, щоб звільнитися й поїхати додому. Його полк на "польському фронті" було розбито. Недавно отримали поповнення мобілізованими українцями. Червоноармійці не певні, не приховують своїх симпатій до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже донесення начальству, щоб провести у полку "чистку".
Словом честі гарантуємо командирові життя, якщо допоможе без бою роззброїти полк. Але у такому разі розстріляють червоні, тож командир погоджується взяти документи на чуже прізвище й виїхати з України.
Командир пише записку до свого помічника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу біля школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, котрі стояли з кіньми під школою.
За півгодини полк вишикувався перед школою. Наші "будьонівці", ніби з цікавості, зібралися й оточили червоні шеренги.
Помічника командира полку, що зайшов доповісти про виконання наказу, зв'язали і запхнули в комірчину до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів і політруків, пов'язали і поскладали в комірчині.
Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи "приймати парад". Хмара, суворо глянувши по червоних шерегах, подав по-московському команду:
– Смірно! По порядку рассчітайсь!
Червоноармійці виконали команду.
– Палажить аружиє!
Зі здивуванням червоноармійці поклали рушниці на землю.
– Аґлянісь!
Обернулись.
– Восємь шаґов – шаґом марш!
Шеренги відійшли вісім кроків і стали. Наші хлопці позбирали і віднесли набік зброю. Хмара наказав червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах, мовляв, такий маніфест від Троцького прийшов. Червоноармійців довго переконувати не треба було. Селяни здивовано приглядалися до "демобілізації" та, побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи, стали просити рушниці. Вділили їм сотню, решту роздали в інших селах. Командирів вивезли із села і нагнали кожного в різні боки.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР