§3. ПОЗИЦІЯ ПОЛЬСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ
СИЛ ТА УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ

Дану проблему можна з усією відповідальністю віднести до розгляду маловивчених. Як в українській, так і в польській історіографіях радянської доби вона висвітлювалася однобоко та тенденційно в дусі ідеологічних штампів дружби народів. Не давали вичерпної відповіді й дослідження українських та польських істориків діаспори.54 Очевидна річ, що матеріали, опубліковані на сторінках української нелегальної періодики Східної Галичини часів нацистської окупації, з певними застереженнями, сприятимуть розв'язанню даної проблеми, творенню об'єктивної картини.

Як зазначав Мирослав Прокоп, українсько-польські відносини у роки Другої світової війни визначались як новими історичними умовами, так і еволюцією політичних позицій ОУН у ставленні до сусідів України, в тому числі й до поляків.55 Уже у 1940 р., одразу ж після розвалу Польщі, ОУН почала шукати зв'язків з тодішнім польським протинімецьким підпіллям на основі усвідомлення наявності спільного ворога — нацистів. У результаті справа дійшла до часткової співпраці.

Ставлення до поляків визначалося постановою Другої конференції ОУН, в якій зазначалося: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин в сучасний момент міжнародної ситуації і війни на платформі самостійних держав і визнання та шанування права українського народу до Західно-Українських Земель. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо Західно-Українських Земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату Західно-Українських Земель коштом відсторонення українців».56

Проблеми українсько-польських відносин торкнувся Михайло Палідович у статті, оприлюдненій під псевдонімом Л. М. Карпатський. Зазначено, що ставлення до польського народу з'ясовано у постановах ІІ і ІІІ конференцій ОУН.57 Воно залежало від того, чи зуміють поляки визнати право українців самим творити своє майбутнє. Автор дійшов висновку, що такого розуміння історичних проблем, які стояли перед обома народами, не було. Навпаки, поширювались заклики «ні п'яді з українських територій, що входили до складу Польської Держави до 1939 р., в українські руки». Нарощувалася також підготовка деякими колами польського суспільства до кривавої розправи з українцями, яким погрожували новими репресіями та новим національно-політичним гнітом. Спостерігалося роздмухування пристрастей національної ворожнечі, нав'язування думки, що українці є найбільшим ворогом польської державності. Ця ворожнеча і безглузда боротьба набрала жахливих форм фізичного винищування, переростаючи в різню обох народів на радість їхнім справжнім ворогам. Розпочалася підготовка польських бойових груп, спрямованих проти східногалицьких українців.

Головною перешкодою на шляху до налагодження нормальних польсько-українських взаємин була, на думку Мирослава Прокопа, який опублікувався під псевдонімом Садовий О. С., польська імперіалістична верхівка та загарбницькі апетити деяких польських політичних кіл. Ставлення польських імперіалістів до українського народу визначалося невизнанням його прав на власну державу, запереченням права українського народу на українські землі та визнання їх польською територією.58 При цьому, зауважив автор, таку політику проводили не лише деякі польські шовіністичні кола, але й офіційні емігрантські урядові чинники. Вони, заявляючи про право українського народу на власну державу, одночасно трактували західних українців як своїх громадян, погрожуючи їм судами за участь у національно-визвольній боротьбі. Отже, резюмував М. Прокоп, польські імперіалісти отруюють атмосферу, підбурюють своїх земляків та унеможливлюють будь-яке порозуміння. Далі він навів факти українсько-польського протистояння, наприклад, тероризування польськими боївками українського населення в Галичині, де проживало 3,5 млн. українців та всього 900 тис. поляків.

Причому вістря боротьби бойовиків спрямовувались не проти окупантів, а саме проти українців, про що свідчили інструкції та вказівки польських підпільних організацій. Польські бойовики стріляли по українських поліцаях у Львові та інших містах Східної Галичини, польські організації наказували відомим українцям покидати рідні землі, посилали смертні вироки і часто ці вироки виконували. Так, вони застосували подібні методи до діячів української науки (проф. Ластовецький). По всьому краї поширилися вбивства, грабунки українського населення польськими боївками. Навівши приклади цієї терористичної діяльності, М. Прокоп також відзначив, що однією з форм боротьби ста-ло пересилання бойових загонів з Польщі на західноукраїнські землі. Тільки на Зборівщину з Варшави у березні 1944 р. прибуло 600 бойовиків.

Не залишилось поза увагою автора і співробітництво поляків з нацистським режимом та їх доноси на українців. Таким способом польські імперіалісти винищували український народ та будували Польщу на українських землях. Служба в гестапо та безпосередній терор боївок стали найкращою зброєю боротьби з українським народом. У той же час на сторінках головного інформативно-політичного журналу проводу ОУН «Ідея і чин» відсутні матеріали про практичні контрзаходи боївок ОУН терористичній експансіоністській політиці польських шовіністичних кіл. Хоча вони мали місце. І стали трагедією як для українського, так і для польського народу, бо сприяло послабленню обох сторін в умовах, які мали вирішальний вплив на подальшу історію цих народів.

Крім того, аналіз матеріалів, опублікованих в «Ідеї і чину», засвідчив: протистояння українських політичних сил відбувалося не на ґрунті реалізації стратегічної мети національно-визвольних змагань, а на ґрунті тактичних методів боротьби за українську державу. Його можна було б уникнути при умові порозуміння всередині українського політичного проводу, використовуючи всі можливі легальні способи зміцнення визвольних сил. А саме: підготовку кадрів, лідерів, здатних стати на чолі відродженої української держави, створення кістяку майбутньої армії, поєднуючи з нелегальною підготовкою сил до боротьби з окупантами. Звичайно, в умовах жорстокого окупаційного режиму така політика вимагала б максимального напруження сил, адже справу доводилося мати з досвідченим загарбником, який мав великий досвід боротьби з підпіллям. Однак це був єдиний шлях перетворення національно-визвольного руху в реальну силу, що змогла б реалізувати кінцеву мету — відродження Української Соборної Самостійної Держави.

 

------------------------------------------------------------------------

[54] Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. — Вип. 26-27. — Київ, 1993. — С. 59-70.

[55] Прокоп М. Журнал «Ідея і чин». — С. 11-12.

[56] Політичні постанови Другої Конференції ОУН // Ідея і чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 7

[57] Карпатський Л. М. До українсько-польських взаємин // Там же. — 1944. — Ч. 6. — С. 15.

[58] Садовий О. С. Куди прямують поляки // Ідея і чин. — 1944. — Ч. 7. — С. 8-14.