§1. УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

У національній історіографії досі не вироблено чітких критеріїв в оцінюванні Українського Центрального Комітету. Одна група істориків схильна трактувати його діяльність як явний прояв колабораціонізму,1 інша бачить в УЦК легальну установу, що проводила так звану реальну політику, суть якої полягала в тому, щоби при дотриманні формальної лояльності у відношенні до німецької влади зберегти українське населення від переслідувань, зміцнити їхнє становище, опанувати адміністрацію та готувати різних фахівців.2 Працюючи на межі дозволеного та забороненого, Український Центральний Комітет практично охопив своїм впливом майже всі ланки національного та суспільного життя, крім політики. Він став своєрідною громадською установою з масовим членством, одночасно наділеною деякими напівурядовими правами.

При аналізі діяльності Українського Центрального Комітету не повинно залишатись поза увагою і те, що поряд з українськими допомоговими комітетами в Генеральній Губернії діяли польський комітет «Глувна Рада Опекунча» та єврейський комітет «Юдіше соціям Зельбстгільфе» (Єврейська суспільна самопоміч).3 УЦК поширив свою діяльність на терени Східної Галичини після її включення до складу Генеральної Губернії.

З приходом німецьких військ у Львові для захисту інтересів населення на зборах громадян 6 липня 1941 р. створено Українську Раду Сеньйорів, яку очолив Кость Левицький, а почесним головою став митрополит Андрій Шептицький.4 24 липня 1941 р. Рада Сеньйорів проголосила себе Українською Національною Радою — головною національною організацією, спадкоємницею історичних традицій Галицько-Волинської держави, Головної Руської Ради (створена 2 травня 1848 р.), Головної Української Ради (1 серпня 1914 р.), Загальної Української Ради (15 травня 1915 р.) і Української Національної Ради (19 жовтня 1918 р.).

Українська Національна Рада 1941 р. проголосила себе прямою правонаступницею Української Національної Ради 1918 р., яка репрезентувала національну ідею в часи польської окупації у формі закордонного еміграційного державного центру під проводом Євгена Петрушевича, який проводив дипломатично-пропагандистську роботу.5 Оцінюючи події як визволення від більшовицької окупації, Рада ставила перед собою завдання стати провідним органом українського суспільства, сприяти організації господарського, культурного і суспільного життя. Президентом Української Національної Ради обрали митрополита Андрея Шептицького, головою — колишнього президента ЗУНР Костя Левицького, його заступниками — Юліана Дзеровича і професора Луку Турчина, секретарем став професор Ярослав Білецький.

Практична діяльність УНР спрямовувалась на: а) репрезентацію громадської думки аж до часу створення Всеукраїнської Національної Ради; б) політичну репрезентацію української нації; в) визначення головних напрямів українського культурного, суспільного та економічного життя. Крім того, вона ставила за мету визначити напрями та координувати діяльність інших національних організацій та установ. Робочим органом Української Національної Ради став Краєвий Діловий Секретаріат на чолі з генеральним секретарем Костем Паньківським, перед яким ставилось завдання налагодження співпраці з німецькою владою з метою відбудови краю. Рада звернулась із закликом до населення організувати окружні національні ради в тих округах Галицької області (дистрикту), в яких вони ще не утворені, та налагодження тісного зв'язку їх керівництва з центром у Львові. З цією метою окружні ради зобов'язувались подати склад своїх президій до відома і на затвердження Президії Української Національної Ради, а також закликала до однодушної єдності та виконання громадських обов'язків, співпраці з її окружними секретаріатами, а також органами німецької влади, керуючись при цьому інтересами державницької ідеї.

Краєвий Діловий Комітет, очолюваний К. Паньківським, поширив свою діяльність на всю Галичину під назвою Українського Краєвого Комітету. Він охоплював всі сфери організованого життя, за винятком кооперації, прагнучи в такий спосіб забезпечити концентрацію всіх сил під єдиним керівництвом.6 Реалізації поставлених завдань повинна була сприяти і внутрішня структура УКК, що складалася з семи відділів: 1) організаційного на чолі з Михайлом Росляком, завданням якого було створення сітки українських комітетів у всьому краї; 2) відділу культурної праці, очолюваного Володимиром Зубрицьким, який займався питаннями культурно-освітньої роботи, організовуючи працю установ, видавничу діяльність, сприяв розвиткові мистецтва, журналістики, літератури і науки шляхом створення професійних спілок; 3) шкільного відділу на чолі із Зеноном Зеленим, що опікувався освітніми справами, співпрацював з владою в галузі шкільництва, зокрема в питаннях утворення, обслуговування шкіл усіх типів та ступенів, сприяв учительству, видавав учительські часописи, дбав про фахову перепідготовку вчительських кадрів та дошкільне виховання молоді; 4) відділу суспільної опіки та праці на чолі з Василем Луциняком, що займався питаннями суспільної допомоги вдовам, сиротам, немічним, інвалідам, допомагав репатріантам та полоненим, утримував притулки та інтернати, дитячі садки, гуртожитки, бурси, дешеві їдальні, здійснював опіку над матір'ю та дитиною, дбав про охорону здоров'я шляхом пропаганди гігієни, санітарної освіти, проводив антиалкогольні заходи, надавав матеріальну допомогу погорільцям, повеннянам, жертвам більшовицького терору, сприяв професійним організаціям лікарів, фармацевтів, надавав правову допомогу, співпрацював з органами державної влади у справі таборів праці, переймався виїжджаючими до Німеччини робітниками, організовував всякого роду фахові курси для підготовки та перепідготовки спеціалістів, створив жіночі гуртки («Жіноча служба Україні») суспільної опіки; 5) господарського відділу на чолі з Марком Бачинським, що співпрацював з державними господарськими органами з метою захисту економічних інтересів громадян-членів УКК, керував становими групами промисловців, купців, ремісників, кооператорів, інженерів, робітників, приватних власників, працівників вільних професій, приватних службовців, хліборобів, співпрацював з хліборобською, торговельно-промисловою та ремісничими палатами, вів пропаганду нових методів господарювання; 6) відділу молоді, очолюваного Северином Левицьким, що займався фізичним та духовним вихованням підростаючого покоління, вів спортивні гуртки, створив організацію студентства, проводив збір коштів на допомогу студіюючій молоді, співпрацював з цією метою з німецькими університетами; 7) фінансового відділу на чолі з Іляріом Ольховським, що займався питаннями грошових засобів УКК.

На теренах східногалицьких земель УКК поширював свою діяльність через посередництво окружних комітетів, які створювались при окружних староствах, повітових делегатурах, що існували при органах німецької влади. У кожному селі УКК був представлений мужем довір'я. До складу Українського окружного чи повітового комітетів входили: 1) голова, 2) заступник голови, 3) організаційний референт, 4) референт суспільної опіки і праці, 5) господарський референт, 6) референт опіки над молоддю та родиною, 7) референт опіки над молоддю та шкільними справами.

Внутрішня структура організації Українського Краєвого Комітету будувалась на основі авторитарності при збереженні елементів народовладдя. Усі уряди і становища призначались згори головою УКК, але при цьому провід завжди намагався вислухати і думку знизу, щоб усі посади були зайняті людьми, які мають обопільне довір'я, — проводу та низів. УКК виступив із закликом, щоб кожен українець і українка негайно вступали у члени організації та сплачували національний податок, бо видатки для неї рівнозначні фінансуванню національного розвитку. Зазначалось, що УКК побудовано на тих самих основах, що і УЦК у Кракові, на чолі якого стояв Володимир Кубійович, а його заступником був Кость Паньківський, як голова УКК.7

Наголошуючи на меті діяльності, часопис «Львівські вісті» зазначав, що УКК мав сприяти активізації суспільно-політичного життя у всій його повноті, сприяти всесторонній організації українського населення Галичини в рамках Українського Центрального Комітету.8 Найважливішою вимогою вважалося зосередження наявних сил: «Український народ у Галичині має сповнити свої найважливіші завдання: 1) утвердити своє життя, щоб забезпечити народові якнайбільш надійний розвиток; 2) якнайбільш успішно допомагати німецькому народові в його боротьбі з більшовизмом, яка рівночасно є нашою боротьбою з найстрашнішим ворогом України».9 Підкреслювалося, що УКК є єдиною українською репрезентацією в Галичині і поза нею не будуть існувати інші об'єднання: «Не можемо позволити собі на те, щоб роздроблювати й розтрачувати національну енергію, творячи безліч товариств і організацій, що існували за Польщі».

Визнаючи свою позицію стосовно рішення про запровадження на території Східної Галичини німецької влади, УЦК зазначив, що нову адміністрацію не належить уважати остаточним вирішенням українського політичного майбутнього: «Хоча, мабуть, воєнні та господарські причини вирішили створення дистрикту Галичина з влученням його до Генерального Губернаторства, проте ... всі ми твердо віримо, що українська справа буде все ж таки вирішена для нас позитивно та корисно. Тому ми всі залишаємось на місцях і далі, ще більш енергійно працюємо для відбудови нашої України. Німці — це наші природні союзники, їм завдячуємо наше визволення. Їхні вороги — це наші вороги. Пам'ятаймо, що побіда Німеччини — це теж наша побіда, це побіда України».10 Репрезентуючи українське населення Східної Галичини перед окупаційною владою, захищаючи в рамках можливого його інтереси, організовуючи його в національній, суспільній, культурній сферах, УКК з моменту створення розгорнув активну діяльність у справах звільнення полонених українців, повернення із східних земель, допомоги тим, хто потерпів від повені.

Зокрема, часопис «Українське слово» повідомляв про організацію комісій допомоги полоненим при українських комітетах.11 У зв'язку з тим 20 листопада 1941 р. Український Червоний Хрест, який опікувався полоненими, до цього часу ввійшов, як відділ, до складу УКК. Отож краєва комісія допомоги полоненим стала єдиним профільним органом. Коли близько 150 тисяч українців були приречені зимувати в таборах Генеральної Губернії, УКК висунув лозунг: «Допоможемо полоненим перезимувати». Задля допомоги харчами, взуттям, одягом при окружних, повітових, волосних комітетах утворилися комісії допомоги полоненим, керівництво яких зобов'язувалось вести облік усіх осіб, що потерпіли від воєнних дій (поверненці, переселенці, погорільці), проводити переговори з владою щодо справ у таборах, в яких знаходилися українці, наймати приміщення, лікарні, бані, кухні та управляти ними.

На перших порах існування УКК поширив свою діяльність на теренах за посередництвом допомогових комітетів, районних делегатур та мужів довір'я. На серпень 1941 р. у Генеральному Губернаторстві діяло 26 українських допомогових комітетів, 41 районна делегатура, 109 волосних делегатур та 965 мужів довір'я, в яких 235 платних службовців.12 Їх бюджет формувався з так званого «національного податку» і становив від кільканадцять до 150 тисяч злотих щороку.

1 березня 1942 р. функції Українського Краєвого Комітету перебрав на себе Український Центральний Комітет, який надалі продовжував очолювати Володимир Кубійович. Кость Паньківський став його заступником. Василя Глібовецького призначено генеральним секретарем. Цим актом, зазначалось у східногалицьких часописах, УЦК поширив свою діяльність на територію дистрикту Галичина та став представницькою установою всіх українців Генерального Губернаторства.13 Керівництво діяльністю УЦК здійснювалося через два головні відділення: у Кракові (вул. Зелена, 20) та у Львові (вул. Паркова, 10). Для налагодження своїх справ з вищим німецьким партійно-державним керівництвом засновувалось представництво УЦК в Берліні (Маріяненпляц, 14).14 Усі існуючі на той час українські комітети та делегатури зобов'язались продовжувати свою діяльність, а письмові повідомлення надіслати на адресу УЦК у Львові.

Відповідаючи на запитання редактора літературно-мистецького місячника «Наші дні» з цього приводу, В. Кубійович зауважив, що співпраця між УЦК та УКК тривала з часу утворення останнього, тим більше, що обидві представницькі установи існували на однакових організаційних засадах.15 На основі досягнутого порозуміння Український Центральний Комітет представляв інтереси населення, в тому числі і Східної Галичини з часу її входження до складу Генерального Губернаторства перед німецькою адміністрацією у Кракові. До того ж засновниками УКК були співробітники УЦК, які мали певний досвід роботи в умовах окупаційного режиму. Одночасно Володимир Кубійович підкреслив, що він підтримував найтісніші зв'язки з Костем Паньківським, проводячи часто ділові наради з питань, пов'язаних з діяльністю обох організацій. Зокрема, спільними зусиллями проведено заходи повернення додому втікачів після відступу більшовиків, у час коли ще існували кордони на Бузі та Сяні, заходи по організації Українського видавництва, відновлено культурно-просвітню роботу, вжито заходів у справі налагодження шкільної освіти, допомоги полоненим, жителям краю, які потерпіли від повені, взято під опіку українських робітників з Галичини, які опинились на роботі в Німеччині.

Далі В. Кубійович наголосив: «Координація нашого зорганізованого життя в Генеральнім Губернаторстві, що формально заіснувало з 1 березня 1942 року на основі рішення компетентних урядових чинників, покривалася з українським національним інтересом і потребами нашого життя». Комітет поширив свою діяльність на територію всього Генерального Губернаторства. За логікою речей, природним українським осередком був Львів, і тут мав знаходитись осідок проводу українців. Але, оскільки адміністративні органи управління Генерального Губернаторства знаходилися у Кракові, німецька влада вимагала, щоб і адміністративні органи УЦК залишилися там. Крім цього фактору, зауважував Кубійович, саме у Кракові вирішувалися всі важливі справи. Звідси випливала необхідність мати українські представництва як у Кракові, так і у Львові, зберігаючи при цьому організаційну єдність. Однак, усе-таки, центр діяльності УЦК перемістили у Львів, що своїм розташуванням значно вигідніший, ніж Краків. З цієї причини деякі відділи перенесли свою роботу до Львова, а саме: організаційний, культурно-освітній, опіки над молоддю, фінансовий. Відділи суспільної опіки та господарський залишались у Кракові, оскільки там, в столиці Генерального Губернаторства, приймались остаточні рішення з цих питань.

Завданнями найближчої перспективи було налагодження та пожвавлення роботи організаційних структур УЦК у Львові та проведення 24-26 березня 1942 р. з'їзду делегатів окружних комітетів та делегатур. Крім цього, передбачалось надати негайну допомогу голодуючому населенню Підкарпаття. У зв'язку з цим УЦК 4 березня 1942 р. провів у Львові конференцію делегатів з охоплених голодом регіонів, на якій створено окрему комісію та призначено уповноваженого. Третім важливим напрямом діяльності комітету визначено допомогу студіюючій молоді у Львові, перед якою відкривалася перспектива вищих студій, — сти-пендіями, гуртожитками, їдальнями.

30-31 березня 1942 р. у Львові в приміщенні Українського літературно-мистецького клубу відбувся перший з'їзд представників окружних комітетів і делегатур УЦК. У ньому взяло участь, за повідомленням «Львівських вістей», 25 делегатів та 42 делегати-референти культурної праці, а також голови «Просвіт», разом 128 осіб.16 У роботі з'їзду взяли участь також представники від уряду Генерального Губернаторства Фель та Гайнріх, голова уряду дистрикту Галичина Льозакер, голова відділу внутрішнього управління в уряді Генерального Губернаторства Бауер, інші німецькі чиновники та представники СД.17

На з'їзді з програмними промовами виступив В. Кубійович та К. Паньківський. Зокрема Кубійович зауважив, що головне завдання УЦК на новому етапі розвитку полягає в органічному та позитивному включенні української спільноти життя в ту систему державного життя, яку в Галичині реалізує німецька влада, та створити такі нові організаційні форми, що якнайбільше сприяли б громадській роботі в інтересах народу. Присутній на з'їзді представник влади Гайнріх повідомив, що уряд Генерального Губернаторства дав дозвіл на організацію української молоді в рамках УЦК.

Український Центральний Комітет неодноразово звертався до населення з різного роду закликами та зверненнями, наголошуючи на необхідності розповсюджувати між громадянами, насамперед у селах, часописи, в яких поміщалися розпорядження державної влади та структур УЦК.18 Визначаючи завдання окружних комітетів та делегатур на 1942 р., УЦК на сторінках часопису «Станіславівське слово» зауважував, що нова дійсність вимагає створення таких організаційних форм національного життя, які відповідали б новим обставинам, але одночасно б сприяли розвитку творчих проявів національного духу.19 Ця нова організаційна схема означала рішучий розрив з демократично-ліберальною та партійною системою громадської активності. На її місце впроваджували засади провідництва, особистої відповідальності та зосередження повноважень в одному центрі — Українському Центральному Комітеті, який зуміє краще виконати поставлені завдання, зазначалось у часописі, при моральній та матеріальній допомозі всього населення. А вона може мати різні форми, від зацікавлення працею комітетів, делегатур, мужів довір'я до активної участі в їх роботі та масового вступу в українські комітети, а також своєчасної сплати національного податку.

К. Паньківський виступив на сторінках часопису «Рідна земля» із закликом до єдності всіх національних сил: «Є такі хвилини в житті народу, від яких залежить його доля на довгі часи. І таку хвилину якраз переживаємо. Що ж треба нам робити? Сповнити свій обов'язок супроти нашого народу й Батьківщини. Плекаймо єдність серед народу. Не сміє бути між українськими людьми братовбивчої війни. Незгода наших провідників унеможливлювала єдність проводу. Непорозуміння між народними низами і верхами використовували наші одвічні вороги».20 Прагнучи активізувати діяльність УЦК у Східній Галичині, його керівництво більшість днів у місяці проводило в поїздках, відвідуючи комітети на місцях.21

У такій першій, так би мовити, інспекторській поїздці по округах, що відбулася 9-17 травня 1942 р., взяли участь провідник УЦК В. Кубійович, його заступник і голова львівського відділення К. Паньківський, три керівники відділів, а також голова відділу національних справ та суспільної опіки німецької адміністрації дистрикту Галичина полковник Бізанц. Метою поїздки було знайомитись з життям і роботою окружних комітетів та їх делегатур в чотирьох округах: у Золочеві, Тернополі, Чорткові та Бережанах в умовах, коли «всі методи громадського життя, всі старі закони суспільного розвитку перестали діяти».

Поїздка по округах утвердила провід УЦК у думці, що населення краю з повним довір'ям ставиться до його діяльності. Змістом нарад, проведених з окружними комітетами, їх делегатурами та мужами довір'я, були проблеми українського життя та німецько-українських взаємин. Зокрема, багато часу присвячено таким справам, як налагодження діяльності «Українських освітніх товариств», що стали спадкоємцями читалень «Просвіти», підтримка середньої верстви, міщанства, молодіжних фахових об'єднань, зв'язку окружних комітетів із суспільством, перевишкіл референтів та службовців у комітетах та делегатурах. Головною ідеєю, яка пройшла через всі наради, було усвідомлення інтелігенцією того факту, що вона повинна стати провідником свого народу. Практичними вимогами німецько-української співпраці в ході війни були сільськогосподарські контингенти, служба праці та виїзд на роботу до Німеччини.

Звіт про цю поїздку опублікував часопис «Станіславівське слово».22 Відвідавши 2 червня 1942 р. делегатуру УЦК у Рогатині, В. Кубійович виголосив промову про ситуацію, що склалась в краї, вказавши на те, що в час, коли вирішується доля і українського народу, завданням є використання можливостей, які постали через знищення віковічних ворогів Польщі та Москви. Виступаючи з доповіддю «Завдання української інтелігенції», провідник УЦК наголосив на її відповідальності за майбутнє народу, бо від неї залежить, як будуть використані сприятливі умови, щоб зайняти відповідне місце між народами Європи. Результати поїздок засвідчили, що всюди помітна позитивна праця окружних комітетів, покращується робота їх апарату. Повітові делегатури майже скрізь охопили свою територію і є справжніми осередками національного життя. Але найголовнішим наслідком поїздки по округах стало те, що в безпосередніх зустрічах з широкими колами населення, знайомства з краєм провід УЦК дійшов висновку: обраний шлях є правильним і ним треба йти непохитно далі.

Одним із напрямів діяльності УЦК було організаційне охоплення своїм впливом всіх сторін життєдіяльності населення східногалицьких земель. Зокрема, він отримав право видавати посвідчення особи для всіх українців — мешканців Генеральної Губернії: «Вага виказки лежить у тому, що через її видачу Комітет виконує одну із своїх правно-публічних функцій, перебираючи на себе одно із важливих завдань влади,.. має єдину нагоду охопити все українське населення Генеральної Губернії своїм членством — бо ж усім зрозуміло, що видаватимуться виказки тільки своїм членам».23 Таким чином, УЦК отримав прекрасну можливість посилити свій вплив на населення, бо «найбільш нетямучий та недисциплінований громадянин, який досі нагадував собі про Український Комітет тільки в якійсь великій потребі, муситиме хоча б тільки з конечності вступити в члени комітету».

Навіть в умовах, коли радянські війська наближалися до кордонів Генеральної Губернії, УЦК проводив різного роду антикомуністичні акції. Так, 17 лютого 1944 р. на всенародному вічі в Станіславові ухвалено заяву, зміст якої включав: «1. У боротьбі між європейським ладом та хаосом хитрої та кровожерливої Азії український народ стоїть на боці Європи, як найбільш на схід висунутий її бастіон; 2. Український народ бажає жити в колі вільних європейських народів на чолі з Великонімеччиною; 3. Протестує проти більшовицького зазіхання на українські землі, що їх підкорила собі Московщина найбільш брутальним насиллям та хитрим підступом; 4. Український народ пам'ятає мільйони замордованих та виморених голодом більшовицькою Москвою українців і помсту за їх мученицьку смерть вважає своїм національним обов'язком; 5. Протестує перед всім культурним світом проти нікчемної більшовицької пропаганди, начебто галицькі українці у 1939 р. добровільно і одноголосно приєдналися до Совєтського Союзу. Вибори, проведені під терором більшовицької адміністрації та НКВД, підтримані галицьким жидівством, були зразком найбільшого обману та шахрайства; 6. Хитрий крок більшовицької Москви, а саме зміна Конституції СРСР і нібито збільшення прав так званих союзних республік, вважає черговим обманом з метою ослабити опір народів Європи і заманити їх у коло своєї шаленої ідеї, що має на меті в кінцевому результаті довести до їх повного поневолення і знищення; 7. Анархізування внутрішніх наших відносин, включаючи індивідуальні та масові вбивства, що проявилося у вбивстві голови уряду дистрикту Бауера, вважає справою більшовицької Москви та її агентів, рішуче їх осуджує та закликає всіх громадян безоглядно їх поборювати. Відмежування українського життя від різного роду анархізації та хаотичності вважає своїм черговим обов'язком; 8. Стаючи, таким чином, до боротьби проти найбільшого ворога світу більшовицької Москви, що є одночасно найлютішим ворогом українського народу, український народ готовий не лише працею сприяти перемозі над більшовизмом, але готовий жертвувати для реалізації цієї великої мети своєю кров'ю».24 Подібну заяву склали також працівники Східної залізниці, кримінальної поліції в Калуші та Надвірній.

Оцінюючи діяльність Українського Центрального Комітету не можна залишити поза увагою тих факторів, які спонукали його керівництво до співробітництва з окупаційним режимом. З цього приводу часопис «Тернопільський голос» писав: «Український Центральний Комітет повстав не лише як вияв задушевної мрії всіх наших передових національних провідних діячів, які своєю працею саме й змагали до такого об'єднання українського народу, які не раз за ідеєю такої соборності і єдності платили своїм життям, але УЦК є теж витвором зовсім нової ери, яку створив соціал-націоналізм фюрера Адольфа Гітлера. Геніальний дух фюрера Великонімеччини збагнув і відкрив оті шляхи, які ведуть народ до сили і щастя. Ця сила лежить передусім у єдності. І ми бачимо сьогодні, які здорові і правильні думки фюрера Великонімеччини. Колись партійно порізана і ослаблена Німеччина, колись розділений політичними кордонами німецький народ, тепер об'єднаний і згуртований, стоїть, мов гранітна скала, об яку крушать свої зуби всі вороги людства».25

Таким чином, керуючись ідеєю об'єднання всіх національних сил з метою реалізації кінцевої мети визвольної боротьби народу, УЦК спрямував свої зусилля на збереження нації. Позбавлений реальних важелів впливу на дії репресивних органів окупаційної влади, він вжив заходів, спрямованих на відкриття шкіл, недостачу яких так довго відчували українці, дитячих садків, притулків для немічних, гуртожитків для студентської молоді. Комітет дбав про виховання молоді в національному дусі, сприяв відкриттю фахових курсів, надавав матеріальну допомогу вразливим верствам суспільства, сприяв згуртуванню спеціалістів різних галузей в рамках фахових об'єднань.

Діяльність УЦК отримала неоднозначну оцінку з боку політичних угрупувань. Зокрема ОУН(б), що теж претендувала на роль єдиної організованої політичної сили, оцінювала діяльність Комітету, як пряму зраду національних інтересів: «Далеким від життя доктринерам полишаємо теоретичні дискусії на тему, чи самостійними силами побіч революційної ОУН є теж тупцюючі в німецьких передпокоях різнорідні опортуністичні партії, що, мовляв, визнають ідею самостійної України, але з «тактичних» міркувань співпрацюють з німецьким окупантом. Для нас вони збанкротовані партійники, що спекулюють гаслом самостійної України в своїх паперових програмах та розраховують в цей спосіб на обманювання мас. Хто в Берліні хоче випросити українську державу, той не самостійник і за Україну не бореться».26

Не заперечуючи факту співробітництва УЦК з німецькою владою, можна ствердити, що він відіграв певну позитивну роль в плані захисту національних інтересів, особливого розвитку української культури та підготовки спеціалістів різних галузей господарства та управління. Тут не можна однозначно стверджувати, що діяльність комітету носила виключно колабораністський характер. По-перше, при його відсутності та при наявності аналогічної польської організації, всі можливі в умовах окупації посади, що їх могли займати ненімці, опанували б поляки. І тоді, очевидно, не доводилось би говорити про хоч би такий обсяг національного життя. По-друге, з окупацією прийшов інший господар, не менш антиукраїнський, а звідси і пошуки українськими організованими силами шляхів виживання. З одного боку — це підпільна діяльність ОУН та збройна боротьба УПА, з другого легальна в рамках можливого діяльність УЦК. Це практично реалізація однієї і тієї ж мети, тільки різними методами і засобами. При наявності можливостей масової організації антинацистської боротьби у Східній Галичині, як і по всій Україні, необхідність існування УЦК була б нонсенсом, але історичні реалії були зовсім іншими. По-третє, УЦК не міг визначати державну політику в краї, він діяв в рамках можливого. Не його вина, що населення краю терпіло від наслідків окупації, гинуло під кулями каральних загонів. По-четверте, власне, колабораціонізм — це співробітництво з окупаційним режимом та зрада національних інтересів. Якщо перше до певної міри було притаманне УЦК, то друге є проблематичним, оскільки саме інтереси свого народу, він відстоював.

Зрештою, якщо у Франції, звідки походить цей термін, у пронімецького уряду Віші був вибір, то крім руху опору, Франція була представлена національними силами в еміграції на чолі з Шарлем де Голлем, що користувалися підтримкою країн антигітлерівської коаліції. А на кого було сподіватися бездержавному українському народові? На українське підпілля. Але при всьому бажанні воно не було спроможне відстояти його національні інтереси, а тим більше захистити перед репресивною політикою німецької влади. Отже, діяльність УЦК — це не колабораціонізм, це не пристосуванство, це один із способів виживання українського народу в екстремальних умовах світової бойні, в яку він був втягнутий проти своєї волі.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Дашкевич Я. Олена Степанів та її «Сучасний Львів» // Степанів О. Путівник Львова. — Львів, 1992. — С. 129.

[2] Антонюк Н. Українське культурне життя в «Генеральній Губернії» (1939-1944 рр.): За матеріалами періодичної преси. — Львів, 1997. — С. 24-25; Кушпета О. Акт 30 червня 1941 року — політика доконаних фактів // Національно-визвольна боротьба 20-30 років ХХ століття в Україні. — Київ—Львів, 1993. — С. 62; Верига В. Втрати ОУН в ІІ світовий війні. — Торонто, 1991. — С. 118-121.

[3] Кубійович В. Українці в Генеральній Губернії, 1939-1941. — Чикаго, 1975. — С. 85.

[4] Львівські вісті. — 1941. — 5-6 жовтня.

[5] Бережанські вісті. — 1941. — 5 жовтня.

[6] Теребовельські вісті. — 1941. — 12 жовтня; Тризуб. — 1942. — 6 січня.

[7] Українське слово. — 1942. — 7 січня; Самбірські вісті. — 1941. — 20 листопада.

[8] Львівські вісті. — 1941. — 21-22 грудня.

[9] Українське слово. — 1942. — 7 січня.

[10] Станіславівське слово. — 1942. — 7 січня.

[11] Українське слово. — 1941. — 18 грудня.

[12] Українське слово. — 1941. — 22 серпня.

[13] Рідна земля. — 1942. — 8 березня; Сокальське слово. — 1942. — 8 березня.

[14] Львівські вісті. — 1942. — 1-2 березня.

[15] За координацію і розбудову українського зорганізованого життя // Наші дні. — 1942. — № 4. — С. 10.

[16] Львівські вісті. — 1942. — 31 березня.

[17] Львівські вісті. — 1942. — 2 квітня.

[18] Українське слово. — 1942. — 4 лютого.

[19] Станіславівське слово. — 1942. — 20 вересня.

[20] Рідна земля. — 1942. — 7 січня.

[21] Перша окружна поїздка проводу УЦК по Галичині // Наші дні. — 1942. — № 7. — С. 5.

[22] Станіславівське слово. — 1942. — 7 червня.

[23] Станіславівське слово. — 1942. — 24 серпня.

[24] Станіславівське слово. — 1944. — 5 березня.

[25] Тернопільський голос. — 1942. — 15 листопада.

[26] Вирів М. В. Революційний фронт українського самостійництва // Ідея і чин. — 1943. — № 2. — С. 10.