ВИКЛИК БЕЗВІДРАДНОСТІ ПЕРЕХІДНОГО ЧАСУ

про наукову спадщину Василя Офіцинського (1966-1998)

Я — син рівнин, син лісів і ланів, живу серед гір... Люблю цю чистоту, цю голубінь небес. Люблю сивину їх вершин, сповиту пухом білих хмар. Але серцем я завжди там, вдома. Серед галявин моїх лісів, полів. Перед очима моя Радоставка, моя Галичина.

... Люблю свій народ, його багату на горе історію... Ой, як довго йому ще чекати відродження... Я вірю в його щастя.

Василь Офіцинський

Ці промовисті рядки наведені у спомині Ірини Офіцинської про свого чоловіка на роковину його пам'яті.1 За лікарською версією, гостра серцево-судинна недостатність забрала із життя мого брата. Трапилося це в останній день навчального року, одразу після повернення додому з ліцею, де Василь працював учителем історії та правознавства.

На розсуд значно ширшого кола зацікавлених людей я вирішив подати монографічний варіант копітких пошуків брата. Пропоноване дослідження є унікальним. Це — найголовніший результат усієї наукової діяльності Василя Офіцинського (10 лютого 1966 — 25 травня 1998), його цілеспрямованих і активних студій над минулим. В основу книги лягли матеріали кандидатської дисертації під робочою назвою «Політичний розвиток Східної Галичини у складі Німеччини у 1941-1944 рр. (За матеріалами періодичних видань)», котра фактично була написана за неповних два роки і попередній та основний захисти якої планували в Ужгородському держуніверситеті на 1998 р.

Зазвичай у презентаційній частині будь-якого наукового дослідження належить переконати в його актуальності. У даному випадку це легко. Бо це наше життя. Інакше у 2000 р., у 55-ліття завершення Другої світової, Верховна Рада України не прийняла б закони про жертви нацистських переслідувань (23 березня) і правовий режим воєнного часу (6 квітня).2 Крім іншого, у них адекватно відображено сучасну історичну термінологію. Інакше у 2000-му і 2001-му не нуртували б пристрасті довкола ветеранських пільг і зловживань з німецькими компенсаційними коштами для остарбайтерів, довкола піхотної дивізії «Галичина» та ОУН-УПА.2 Морально-політичні нашарування ще довго не будуть давати українському суспільству спокою в перехідний час.

Про період війни, здавалося б, літератури не бракує. Одначе, якщо розібратися, маємо в основному лише ОУН, комуністів, підпілля і партизанів. Словом — нелегальне. Проте окупаційний режим у кожному специфічному регіоні, по-перше, мав певну політико-правову характеристику, а, по-друге, передбачав і легальні форми політичного прояву. Цей об'єктивний бік у східногалицькому варіанті якраз і залишався в затінку до Василя Офіцинського. Своїм дослідженням він започаткував нову проблематику. Досі саме поняття «політичний розвиток», котре би накладалося на фактичний матеріал про Україну в роки Другої світової війни (до речі, варто уважніше придивитися під цим кутом зору і на інші часові відрізки), для вітчизняної історіографії було майже невідоме. Відрадно, що запропонована свого часу3 дослідницька схема вже має нині послідовників, особливо серед тих, які опановують політичну історію західноукраїнського регіону (1941-1944). Ряд публікацій переконують,4 що з часом будуть охоплені й інші українські землі. Причому не тільки представниками вітчизняної, але й зарубіжної5 історіографій.

Коли вести мову про сучасний стан історичних зацікавлень Україною часу Другої світової війни, то відразу кидається у вічі те, що напрочуд урожайними виявилися чотири останні роки. Побачила світ низка досліджень. Зокрема, у кандидатських і докторських дисертаціях на просторому тлі архівних джерел висвітлено ряд питань, пов'язаних з проявами окупаційної політики нацистської Німеччини на території України у політичній (включно з військовим,6 релігійним,7 національним8 і міжнародним9 контекстом), соціально-економічній10 та культурній11 сферах. Між іншим автори зосередили увагу на особливостях ситуації в народногосподарському комплексі та ролі української промисловості для Німеччини і Радянського Союзу. Зроблено спробу аргументованої оцінки колоніальної експлуатації промислово-сировинного потенціалу України в інтересах задоволення військово-економічних потреб воюючих країн. Розглянуто структуру окупаційної адміністрації, засади здійснення нею соціальної, національної та конфесійної політики на українській території.

Окрім зауваженого, відрадною ознакою нинішнього часу — часу прискіпливих зацікавлень Україною 1939-1945 рр. — є наявність нових збірників документів12 і ряду узагальнюючих науково-популярних праць,13 у т. ч. навчальних посібників.

Авторитетними осередками наукових студій з української проблематики періоду Другої світової війни зарекомендували себе в останні роки Інститут історії України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського та Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Національної Академії наук України, Державний комітет архівів України, Львівський національний університет ім. І. Франка, Київський національний університет ім. Т. Шевченка і Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Свій поважний внесок зробили й Національна музична академія України ім. П. Чайковського, Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Короленка, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, Національний університет «Львівська політехніка» та ін. У цьому контексті Ужгород теж підтвердив статус поважного історико-дослідницького центру.14 Сподіваюсь, переконливо засвідчить останню думку і пропоноване видання.

У цьому контексті заслуговують на окреме слово історичні розвідки, котрі відображають ситуацію в західному регіоні України, найперше — у Східній Галичині.15 Насамперед значна увага вченими зосереджувалася на соціально-економічніх аспектах, включно з аналізом колоніальних підходів до використання трудових і природних ресурсів, численних злочинів проти людства, руху опору та політико-правових колізій (статус окупаційних органів влади, національні відносини і т. і.), а також на проблемах культурного розвитку.

У цих студіях досяг чималих висот і Василь Офіцинський. Він ґрунтовно опрацював у львівських архівних і бібліотечних установах газети «Українські щоденні вісті» та «Львівські вісті» (1941-1944), «Самостійна Україна» — «Українське слово» — «Станіславівське слово» (1941-1942), «Рідна земля», «Станіславівське слово», «Голос Підкарпаття», «Тернопільський голос» і «Чортківська думка» (1942-1944), «До перемоги» (1943-1945), журнали «Українська школа» (1942-1944), «Студентський прапор» (1943-1944) та «Ідея і чин» (1942-1946). З цього приводу з'явилося ряд тематичних публікацій. Причому наукові пріоритети В. Офіцинського відзначені фахівцями. Зокрема, Наталія Антонюк у докторській дисертації зробила перший детальний аналіз цих здобутків через призму брошури «Східногалицька періодика 1941-1944 років: політичні та культурні аспекти» (Ужгород, 1997).16 Справді був піднятий маловідомий, але потужний пласт історичних джерел. Тому висока оцінка пошуково-дослідницьких звершень Василя Офіцинського є цілком заслуженою. А його новаторство має і матиме надалі послідовників, бо цей вид історичних джерел не може вичерпатися й десятком дисертаційних досліджень.

До прикладу. Уже в перші місяці нацистської окупації в Україні з'явилася низка періодичних видань: «Українське слово», («Останні вісті» та «Літаври» у Києві, «Українське Полісся» Чернігів), «Уманський голос», «Полтавська сторона», «Дніпрова хвиля» (Кременчук), «Рідне слово» (Лубни), «Роменські вісті», «Український голос» (Проскурів), «Український голос» (Кіровоград), «Маріупольська газета», «Дзвін» (Кривий Ріг), «Вінницькі вісті», «Голос Сарн», «Крем'янецькі вісті», «Новий шлях Остерщини», а також у Кам'янець-Подільському — «Подолянин», Полтаві — «Українські вісті», Житомирі — «Голос Волині», Бердичеві — «Нова доба», Рівному — «Волинь», Луцьку — «Український голос», Костополі — «Самостійність» та «Костопільські вісті», Богуславі — «Звільнена Україна», Василькові — «Українська думка», Херсоні — «Голос Дніпра», Миколаєві — «Українська думка», Білій Церкві — «Дзвін», Таращі — «Відродження», Новоукраїнці — «Українець», Харкові — «Нова Україна». Це близько сорока газет і журналів, до котрих ще й донині не дійшли руки істориків.

А от завдяки студіям Н. Антонюк, В. Офіцинського та ін. українська періодика Генеральної Губернії (Генерального Губернаторства) перестала бути для вітчизняної історіографії терра інкогніто. Тут мова йде про десятки видань. Так, у червні 1940 р. громадськість отримала щоденну і тижневу газети «Краківські вісті», органи Українського Центрального Комітету. Для дошкільнят і шкільної дітвори призначався журнал «Малі друзі», для молоді видавався журнал «Дорога», популярністю користувався місячник «Ілюстровані вісті». Закономірно, що починаючи з липня 1941 р. в округах та повітах дистрикту Галичина виходили газети: «Самбірське слово», «Вільне слово» («Дрогобицьке слово»), «Турчанські вісті», «Стрийські вісті», «Українські вісті» («Сокальське слово»), «Золочівське слово», «Воля Покуття» (Коломия), «Жовківські вісті», «Тризуб» (Чортків), «Зборівські вісті» та ін., а також щомісячні журнали: літературні «Наші дні», молодіжна «Дорога», «Малі друзі», «Студентський прапор», «Сільський господар», «Український пасічник», «Українська школа». А крім цих легальних видань, підпілля ОУН покликало до життя «Ідею і чин», «Самостійну Україну», «За Українську Державу», «Вісті Української інформаційної служби», «Бюлетень ЗУЗ», «Самостійника», «Вільну Україну», «Юнака», «Молоду Україну», «Вісті», «Інформатора». І донині не кожне з них отримало сумлінного і ерудованого дослідника.

Перед нами надзвичайно динамічна й строката картина ситуативних рішень окупаційної влади. З утворенням «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина» (1942) вся крайова періодика перейшла під опіку уряду Генерального Губернаторства. Це був час, коли перестала виходити більшість українських окружних і повітових часописів через брак коштів і паперу, розподіл якого здійснювала адміністрація. Уже в травні 1942 р. загальна кількість видань значно скоротилась, вони виходили тільки у Львові, Станіславові та Коломиї. І тут з усією відповідальністю можна стверджувати услід за В. Офіцинським про провідну роль львівських часописів у висвітленні найбільш важливих подій у краї та поза його межами. Як правило, у них читач знаходив широкий спектр дописів про місцеві справи, повідомлення з фронтів, статті про міжнародну ситуацію, відомості з життя Придніпрянської України, Німеччини та інших держав, практичні поради для хліборобів, замітки з української історії, урядові розпорядження, дозвіллєві добірки, платні оголошення та рекламу.

У Василя Офіцинського не виникало жодної надчасової ілюзії. Зрештою, ідеалізація давноминулих і поточних обставин — не в його стилі. Тому він чітко розставив акценти, послуговуючись переконливими аргументами, часто у формі цитат. Так, одне із його тверджень було підсилено красномовним висловом головного цензора — шефа пресового відділу дистрикту Галичина Георга Лемана, котрий головному редакторові цілого ряду видань, у т. ч. й «Рідної землі» та дочірних — «Станіславівського слова», «Тернопільського голосу», «Чортківської думки», «Голосу Підкарпаття», — Осипу Боднаровичу жорстко надав «методичну допомогу»: «Для кого ви друкуєте газету? Для мешканців Львова, всяких сторожів, домашніх господинь, працівників на фабриці, урядовців. Що їх обходить Михайло Коцюбинський, вони й не знають і незацікавлені знати, хто він такий. Вони хочуть дістати вісті, повідомлення уряду, інформації про харчові картки й інші побутові речі. І для того ми видаємо газету. Я вам дозволю надрукувати цю статтю з уваги на молодого автора, але другим разом таких матеріалів мені не приносіть». Таким без прикрас був загальний історичний фон появи на теренах Східної Галичини українських часописів.

І не тільки для них. Стосувалося це і Львівської радіостудії. З перших днів німецької окупації українці отримали змогу слухати музичні твори у виконанні львівських митців. Довгий час українські радіопередачі виходили з 10:30 до 11:00 вранці. Це був єдино можливий час, виходячи з умов німецького загальнодержавного радіомовлення. З 1 вересня 1943 р. на прохання Українського Центрального Комітету, ці програми почали виходити в ефір з 17:15 до 17:45. Вони обмежувались трансляцією музичних програм, хоча галицький українець сподівався програм інформаційного змісту рідною мовою.

Перейдемо до огляду окремих публікацій В. Офіцинського з даної проблематики. Багатий фактичний матеріал з політичної історії дистрикту Галичина він зібрав, акуратно і вдумливо аналізуючи провідні легальні видання, а також друковану продукцію націоналістичного підпілля. Ця копітка чорнова праця забрала доволі часу і чимало сил. У Василя ніколи не було творчих відпусток. У Львові він працював виключно за рахунок свого вільного часу, як правило, у вихідний від шкільних занять день робочого тижня. На дорогу електричкою від Вузлового до Львова і назад тратилося три години. Пригадую, як ми з братом на сільській залізничній станції в один з таких зимових ранків (близько п'ятої години) чекали електричку. Зійшлося немало людей з великогабаритними сумками — тоді процвітав горілчаний бізнес, а у Вузловому спиртзавод. У цих умовах економічного виживання, у цих умовах духовного надламу та інтелектуальної деградації українського села мій брат на звичайну вчительську зарплату виривався (у прямому смислі слова) у львівські бібліотеки і архіви. Щоб завтра, можливо, стерпіти дріб'язкову, але підступну підніжку котрогось із шкільних адміністраторів, а після уроків махнути велосипедом чи попуткою в Оглядів до старих батьків попоратися по господарству. Напростець це десь кілометрів вісім в один бік, а головною дорогою більше двадцяти. Часто доводилося ввечері вертатися до Вузлового. Невеликий штрих подвижницького характеру Василя...

«Українські щоденні вісті» та «Львівські вісті» (1941-1944).17 З 5 липня до 24 серпня 1941 р. у Львові з'явилося 43 числа газети «Українські щоденні вісті». Але згодом, як орган управи Львова, вичерпала себе — згідно з німецьким законодавством, міська влада не могла мати власної періодики. Весь редакційний склад «Українських щоденних вістей» перейшов до нових «Львівських вістей» — органу «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина», перше число яких появилося під датою 9-10 серпня 1941 р. Cпочатку «Львівські вісті» виходили поряд з «Українськими щоденними вістями», а з 24 серпня 1941 р. залишились єдиним щоденником не тільки у Львові, але й в краї взагалі аж до липня 1944 р. Він видавався паралельно з німецьким щоденником «Лембергер цайтунг» та його польським передруком «Газета Львовска», про яку маємо добру студію.18

Цілком зрозуміло, особливий інтерес Василя Офіцинського привернули повідомлення про рідну місцевість. Так, він спеціально зауважив, як наприкінці червня 1941 р. у Радехові та селах району влаштовано привітальні брами, прикрашені українськими і німецькими прапорами. Населення радісно вітало своїх визволителів — німецьких вояків квітами та окликами «Гайль Гітлер!» та «Слава Україні!». І навів цитату з «Українських щоденних вістей»: «Радехівщина в загальному мала щастя, бо як виявили в будинку радехівського НКВД, від 25 червня мали масово вивозити українців з Радехова та з околиці, але прихід німців не допустив до цієї злочинної роботи». Будучи переконаним антикомуністом, В. Офіцинський не міг пройти повз цей факт. Поведінка земляків у цих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти комуністичного терору, як наріжного принципу функціонування радянської влади.

«Рідна земля», «Станіславівське слово», «Голос Підкарпаття», «Тернопільський голос», «Чортківська думка» (1942-1944).19 «Рідна земля» — орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина». Вона почала виходити в умовах посилення цензурного тиску, в умовах, коли українська преса переживала нестачу коштів і паперу. Перше число цього популярного тижневика побачило світ 12 жовтня 1941 р. У липні-серпні 1942 р. у «Рідної землі» з'явилися дочірні газети «Тернопільський голос» (для округ Тернопіль і Золочів), «Станіславівське слово» (Станіславів, Калуш і Коломия), «Чортківська думка» (Чортків і Бережани), «Голос Підкарпаття» (Дрогобич, Самбір і Стрий). Крім огляду воєнно-політичних подій та статей про загальноукраїнські справи, у них знаходимо дописи про місцеві громадські, культурно-освітні та соціально-господарські проблеми. Разом із своїм порядковим номером вони подавали і відповідне число «Рідної землі». Починаючи з осені 1942 р. в часописах з'являється спеціальна «Стрілецька сторінка», присвячена дивізії «Галичина». Не залишилось поза увагою тижневиків і бойове хрещення «Галичини» під Бродами.

«Самостійна Україна» — «Українське слово» — «Станіславівське слово» (1941-1942).20 На фоні тодішньої періодики В. Офіцинський окремо виділив газету, яка, хоч часто змінювала назву, але завжди залишалась виразником ідей відродження державності та орієнтувалась на Український Центральний Комітет. З'явилася вона 7 липня 1941 р. під назвою «Самостійна Україна». Видавці та редакція зазначили: «Починаємо видавати нашу газету в дуже тяжких умовах. Друкарню останні її господарі [більшовики] лишили в такому стані, що нормальна праця може початися тільки після приведення її до ладу, на що треба відповідного часу. Хочемо її видавати щоденно, бо потреба в ній обговорювання справи нашого великого діла як будова Української держави. Ми хочемо охопити перш за все цілу Станіславівську область і коли тільки наладнається поштовий зв'язок з усіма районними центрами, шукатимемо зв'язку з цілим краєм».

Внаслідок нацистських репресій проти українського політичного проводу за відмову анулювати Акт відновлення української державності 30 червня 1941 р., газета «Самостійна Україна» з 22 липня стала «Українським словом». Нова газета від 30 вересня до 10 жовтня виходила під подвійною назвою українською та німецькою мовами. Однак з 22 жовтня 1941 р. газета знову виходить із логотипом рідною мовою. Починаючи з 1 квітня 1942 р., «Українське слово» перетворюється на «Станіславівське слово». 2 серпня 1942 р. під назвою «Станіславівське слово» вийшло два часописи, один під редакцією О. Боднаровича, як тижневик для Станіславщини, Калущини і Коломийщини і був продовженням тижневика «Рідна земля», інший — редагований А. Княжинським.

Усього під різними назвами вийшло 119 чисел газети, де значну увагу приділено Українському Центральному Комітету. Ця установа вела свою працю посередництвом 26 допомогових комітетів, 41 районної та 109 волосних делегатур, де працювало 235 платних службовців, а також 965 мужів довір'я. Їх бюджет формувався з «національного податку» і становив до 150 тис. золотих щороку. Досить часто на сторінках газети оприлюднювалися матеріали на актуальні теми аналітичного характеру, повз які, зрозуміло, не міг пройти Василь Офіцинський. Наприклад, син славнозвісного Івана Франка Тарас у статті «Національна солідарність» (26 липня 1941 р.) писав: «Приходить час історичного іспиту: або ми, українці, покажемо себе зрілим народом і передусім солідарним, або... знову підемо на науку до мудріших народів. Маніфест проголошення Української Держави нагадує, що ми на добрій дорозі».

«До перемоги» (1943-1945)21 — тижневик, який підтримував зв'язок добровольців піхотної дивізії СС «Галичина» з краєм. Маючи обсяг 4-8 сторінок та наклад 6-8 тис. прим., був популярним. Його нелегально розпродували, і, навіть, поширювали за Збручем, оскільки німецька влада заборонила розповсюджувати часопис серед населення. Перші тридцять номерів вийшли з 23 грудня 1943 р. до 20 липня 1944 р. у Львові, а потім аж до січня 1945 р. газета друкувалась у Кракові. Політичною силою, яка стояла за створенням дивізії «Галичина» був Український Центральний Комітет. Його провідник Володимир Кубійович, визначаючи завдання часопису «До перемоги» у вступній статті «Лиш боротись, значить жить» наголошував, що поява дивізії — це переломний момент національної ваги, оскільки «створено кузню, що в її горнилі серед суворої дійсності має переформуватися психіка нашого народу», бо добровольцями «у вишкільних таборах творяться нові духові вартості, оживають старі вояцькі традиції».

Працюючи учителем, В. Офіцинський багато уваги приділяв поточній освітній проблематиці України, котра опинилася в нелегких матеріальних і моральних умовах. Проте з не меншим фаховим інтересом він з'ясовував корені нуртуючих процесів, шукав аналогії. Отож зацікавлення журналом «Українська школа» (1942-1944)22 є закономірною ланкою у цьому ланцюжку освітніх роздумів, на разі приземлених періодом Другої світової війни. На кінець 1941-1942 навчального року в Галичині діяло 3105 українських народних шкіл (13 тис. класів), де навчалося 495 тис. дітей та працювало 7,7 тис. вчителів. Також діяло 5 сільськогосподарських шкіл (200 учнів), 71 інших фахових шкіл (11 тис. учнів), а, крім того, 13 українських гімназій з 96 класами, де навчалося 4379 учнів, і 3 вчительські семінарії. Причому народна школа засновувалась там, де було хоча б 40 дітей. У випадку, коли їх було не менше двадцяти, засновувалися приватні школи, в яких забезпечувалося вивчення української мови як окремого предмету. Отож не випадково у липні 1942 р. з'являється «Українська школа», як урядовий журнал Головного відділу науки і навчання Генерального Губернаторства та «Українського учительського об'єднання праці».

Хоча планувалося щомісячне видання, проте реально вийшло шість здвоєних зшитків: за липень-серпень, вересень-жовтень і листопад-грудень 1942 р., січень-березень, квітень-червень 1943 р., вересень-листопад 1943-1944 рр. У структурному плані опубліковані матеріали можна систематизувати наступним чином: актуальні статті на шкільні поточні теми, вказівки і розпорядження шкільної влади, огляд педагогічної літератури. Чимало місця відведено працям із педагогічних і дидактичних проблем, у першу чергу методам навчання в різних типах шкіл і дошкільних закладів, роботі вчителя поза школою, нарисам про вчительські та учнівські будні.

«Студентський прапор» (1943-1944)23 — видання «Об'єднання праці українського студентства», що працювало під егідою УЦК. Протягом 1943-1944 рр. побачили світ 11 чисел щомісячника. Майже в кожному номері піднімалися важливі філософські питання. За задумом редакції, «Студентський прапор» повинен був стати одним із засобів оволодіння молоддю теоретичним світоглядом, опертим на національно-культурні цінності. Війна наклала свій відбиток на характер і зміст публікацій. Не випадково, запрошуючи студентів у світ філософії волюнтаризму, в одному з номерів прослідковано ідеї Фрідріха Ніцше, зокрема, у творчості Юрія Федьковича, а з новітніх письменників у знаменитій повісті «Поза межами болю» Осипа Турянського, котрий, до речі, народився 1880 р. в Оглядові, рідному селі й Василя Офіцинського. Між іншим, основний постулат ніцшеанської моралі — перемога сильних — мав вплив також і на Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Дмитра Донцова.

«Ідея і чин» (1942-1946)24 — головний інформаційно-політичний журнал проводу Організації українських націоналістів (Бандери). Серед підпільної періодики він вирізнявся не лишень порівняно пристойним зовнішнім виглядом і якістю друку, але й обсягом (від 24 до 76 сторінок четвертого формату) і рівнем оприлюднених матеріалів. Усього вийшло десять номерів: по од-ному в 1942, 1945 і 1946 рр., чотири в 1943 і три в 1944 р. Перші п'ять чисел побачили світ у підпільній друкарні «Прага», що знаходилася в одному із сіл Львівщини у спеціальній криївці під стодолою господаря, хата якого стояла поруч. Аналіз «Ідеї та чину» дає важливий шанс для повноцінного розкриття подій та процесів, які в умовах суворої цензури легальна періодика обминала, як-от, арешти і розстріли націоналістів у Львові в листопаді-грудні 1942 р., коли в застінках гестапо загинув крайовий провідник Іван Климів-Легенда та ін., а також каральні акції в галицьких селах. Дуже критично висвітлювалися журналом потуги політичних противників — мельниківців, УЦК і т. д.

Разом із відзначеними у полі зору Василя Офіцинського перебувало і ряд інших наукових проблем. Цілком зрозуміло, окремий інтерес привертали історіографічні аспекти досліджуваного періоду.25 Цікавили його також вузлові питання шкільної педагогіки, зокрема, «Гуманізація виховного процесу в сучасній українській школі» (див. дану статтю у додатку до пропонованої книги). Не менше шанував і краєзнавчу роботу. В. Офіцинський написав підрозділ «Розвиток освіти у сільських населених пунктах Радехівського повіту [1920-30-ті рр.]» до колективної монографії.26 Не кажу вже про низку публіцистичних дописів (нарисів, статей та рецензій), які із задоволенням і нерідко під псевдонімом Василь Гута друкувала газета Радехівщини «Народна справа».

Чому Гута? За назвою невеличкого села, де пройшло мамине дитинство. Ліквідоване каральними органами (енкаведистами) у 1950 р. Частину жителів переселилася до сусідніх Оглядова і Монастирка Оглядівського, а більшість як «бандпосібники ОУН-УПА» на правах довічних спецпоселенців потрапили у Сибір. У тій більшості перше місце відвели сім'ї Семена і Марії Олійників та їхнім дітям — Теклі, нашій мамі, Степану і Василеві. По амністії часів хрущовської відлиги вони, всі уцілілі, повернулися 1958 р. в рідний край. Знайшли прихисток і вкорінилися в Оглядові, звідки, між іншим, мати й дружина головнокомандувача УПА-ОУН Романа Шухевича.

Василь Офіцинський був не тільки природженим і шанованим педагогом, успішним ученим, дуже відповідальним і ретельним щодо громадських доручень, але й людиною надзвичайно вразливою, сентиментальною, зі своїм романтизованим художнім дивосвітом. Він, зокрема, щедро і вишукано проілюстрував мою поетичну книжку «Ураган тисячоліть» (Ужгород, 1997). Вражають душевністю його прозові й ліричні мініатюри.

...25 травня 1998-го мій брат відійшов у вічність. Через тиждень виповнився один рік його синові Олексійкові. Я хочу, аби ця книга стала для Олексія, для всіх нас взірцем того, як можна змагатись із безвідрадністю перехідного часу. І як можна її подолати.

 

Роман Офіцинський,
кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України
Ужгородського національного університету

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Офіцинська І. Серцем я завжди там // Народна справа [м. Радехів Львівської обл.]. — 1999. — 26 травня. — С. 3.

[2] Закон України «Про жертви нацистських переслідувань» (23 березня 2000 р.) //Голос України. — 2000. — 25 квітня. — С. 10; Закон України «Про правовий режим воєнного стану» (6 квітня 2000 р.) // Голос України. — 2000. — 16 травня. — С. 10-11.

[3] Див.: Проблема ОУН-УПА: Попередня історична довідка [Інститут історії України НАН України] / Відп. ред. С. Кульчицький. — К., 2000. — 129 с.

[4] Офіцинський Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939-1944) / Відп. ред. акад. В. Смолій; передм. проф. В. Задорожного. — Київ: Ін-т Історії України НАН України, 1997. — 244 c.

[5] Рекотов П. Адміністративний, судовий та поліцейський апарат рейхскомісаріату «Україна» (1941-1944 рр.) // Нова політика. — 1997. — №3. — С. 51-56; Його ж. Органи управління на окупованих територіях України (1941-1944 рр.) //Український історичний журнал. — 1997. — №3. — С. 91-101; та ін.

[6] Niculcea I. Organizarea administrativ-teritoriala a Transnistiei, 1941-1944 // Relatii romano-ucrainiene, istorie si contemporaneitate. — Satu Mare, 1999. — P. 321-341; Dumitru S. Bucovina si Maramuresul in planurile iredentei ucrainiene (1940-1947) // Ibid. — P. 349-374.

[6] Бондаренко К. Діяльність Організації українських націоналістів напередодні і під час Другої світової війни (1938-1945): політичний та військовий аспекти: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — Львів, 1997. — 24 с.; Ніколаєць Ю. Морально-політичний стан населення і воїнів Червоної армії в перший період Великої Вітчизняної війни (на матеріалах України): Автореф. дис. ... канд. іст. наук [Електрон. ресурс]. — К., 1999. — укр. http://www.nbuv.gov.ua; Руденко М., Русак А. Армія фашистського агресора: від перемог до поразок 1941-1945 рр. — Київ: Ін-т історії України НАНУ, 1997. — 345 с.

[7] Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1944 рр.). — Полтава, 1997. — 126 с.; Гордієнко В. Православні конфесії в Україні періоду Другої світової війни (вересень 1939 — вересень 1945 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук. — К., 1999. — 18 с.

[8] Левітас Ф. Євреї України в роки Другої світової війни: Автореф. дис. ... д-ра істор. наук. — Київ, 1997. — 36 с.

[9] Вронська Т., Лисенко О. Українські громади зарубіжжя в роки Другої світової війни: акції допомоги народу України. — К., 1997. — 97 с.

[10] Потильчак О. Експлуатація трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації: Автореф. дис... канд. іст. наук [Електрон. ресурс]. — К., 1999. — укр. http://www.nbuv.gov.ua; Вєтров І. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941-1944 рр. — К.: Четверта хвиля, 2000. — 231 с.; Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944) = Handbuch der Lager, Gefangnisse und Ghettos auf dem besetzten Territorium der Ukraine (1941-1944) / Упоряд. М. Дубик. — К., 2000. — 304 с.

[11] Боряк Г., Дубик М., Маковська Н. «Нацистське золото» з України: у пошуках архівних свідчень. — К., 1998. — Вип. 1. — 130 с.; Вип. 2: Матеріали до реєстру вилучених у населення коштовностей. — 378 с.; Гайдабура В. Сценічне мистецтво в Україні періоду німецько-фашистської окупації (1941-1944 рр.): Автореф. дис. ... д-ра мистецтвознавства. — К., 1999. — 35 с.; Себта Т. Архівні джерела про українські культурні цінності, вивезені нацистами в роки ІІ світової війни: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 2000. — 20 с.; Коваль М. Політика проти історії (Українська наука в Другій світовій війні і у перші повоєнні роки) // Історія України. — 2001. — №2. — С. 6-7.

[12] Україна в Другій світовій війні у документах (Збірник німецьких архівних матеріалів. 1941-1942) / Упорядк. і передм. В. Косика. — Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 1997-1998. — Т.1. — 382 с.; Т. 2. — 383 с.; Т. 3 — 382 с.

[13] Дробот І., Кучер В., Слюсаренко А., Чернега П. Український народ у Другій світовій війні. — К.: Школяр, 1998. — 238 с.; Дробот І., Кучер В., Чернега П. Україна в другій світовій війні. — К., 1998. — 122 с.; Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941—1945 / Гол. ред. кол. І. Герасимов. — Київ: Книга Пам'яті України, 2000. — 944 с.; Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війні (1939-1945 рр.). — Київ: Альтернативи, 1999. — 335 с. (Україна крізь віки. — Т. 12); Коваль М. Друга світова війна і Україна (1939-1945 рр.): Історіософські нотатки. — К., 1999. — 75 с.; Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність (Українці на фронтах Другої світової війни). — Київ: Книга Пам'яті України, 1997. — 563 с.

[14] Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 років: політичні та культурні аспекти. — Ужгород, 1997. — 60 с. («Політична серія Романа Офіцинського». №1); Українські землі в роки Другої світової війни: Науково-методичний збірник матеріалів конференції (Ужгород, 19 грудня 1997 р.) / Упоряд. В. Мельник і Р. Офіцинський. — Ужгород: Патент, 1998. — 208 с.

[15] Антонюк Н. Українське культурне життя в «Генеральній Губернії» (1939-1944 рр.): За матеріалами періодичної преси. — Львів, 1997. — 232 с.; Боляновський А. Німецька окупаційна політика в Галичині у контексті гітлерівського «нового порядку» в Європі у 1941—1944 роках: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. — Л., 1999. — 16 с.; Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія. — Львів, 2000. — 527 с.; Лаврищук В. Фашистський окупаційний режим в західних областях України 1941-1944 рр.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук . — К., 1998. — 28 с.

[16] Антонюк Н. Українське культурне життя в Генеральній губернії (1939-1944 роки): Дис. ... д-ра іст. наук. — Л., 1999. — С. 30-31.

[17] Див.: Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 років: політичні та культурні аспекти. — С. 5-24.

[18] Hryciuk G. «Gazeta Lwowska». 1941-1944. — Wrocław, 1992. — 160 s.

[19] Офіцинський В. Політико-правова ситуація та діяльність українських політичних сил у Східній Галичині за матеріалами часописів «Рідна земля», «Станіславівське слово», «Голос Підкарпаття», «Тернопільський голос» і «Чортківська думка» (1942-1944) // Історична школа Володимира Задорожного: Науковий збірник. — Вип. 1. — Ужгород: Патент, 1999. — С. 190-219.

[20] Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 років. — С. 25-38.

[21] Офіцинський В. Загальнополітична ситуація в Східній Галичині та стрілецька дивізія СС «Галичина» у 1944 році за матеріалами часопису «До перемоги» // Молодь — Україні. — 1997. — Т. 10. — С. 46-54.

[22] Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 років. — С. 39-49.

[23] Офіцинський В. Східногалицька періодика 1941-1944 років. — С. 50-58; Його ж. Діяльність «Об'єднання праці українського студентства» за матеріалами журналу «Студентський прапор» (1943-1944) // Українські землі в роки Другої світової війни. — Ужгород, 1998. — С. 141-161.

[24] Офіцинський В. Особливості політичного розвитку східногалицьких земель в умовах нацистської окупації за матеріалами журналу «Ідея і чин» (1942-1946) // Українські землі в роки Другої світової війни. — С. 76-92.

[25] Офіцинський В. Деякі аспекти участі українців у Другій світовій війні у франкомовних дослідженнях // Історична школа Володимира Задорожного: Науковий збірник. — Вип. 1. — С. 143-149.

[26] Сікорський П., Герцюк Д., Ліцовський М., Офіцинський Р., Барна М. Поступ до рідної школи: Історико-педагогічні нариси. — Львів: Дивосвіт, 1998. — 154 с.