КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ XVI—XVII СТ.

Впарі з тим, як на степовому півдні України росте й могутніє козаччина, в старих, культурних центрах краю зароджується культурно-національний рух, що згодом, подавши руку козаччині, призвів до відродження Української Держави.

Започатковують цей рух старі, магнатські роди України й Білорусі, переймають його українські міщани, а завершує козацтво й створена з нього аристократична верхівка Гетьманщини.

Тяжке було положення українського живла на землях, що ще до люблинської унії ввійшли в склад польської держави. Нащадки старих княжих боярських родів, оскільки не були винищені фізично, позбавлені маєтностей і впливів, або розплилися в безправній народній масі, або спольщилися. Українське міщанство, коли придержувалося прадідівської віри, було відсунене магдебурським правом на сірий кінець громадського життя. Не краща доля зустріла духовенство, а вже на самому дні життя опинилося закріпощене селянство. Здавалося, що на все українство того часу прийшла хвиля національно-політичної смерти й заглади.

В куди кращому положенню найшлися ті українські землі, що від розвалу Української Державности до 1569 р. входили у звязок з Литвою; тут довго іще не переводилася стара українська аристократія, що хоч і відсунута від участи в політичному життю держави, всеж таки не визбувалася своїх маєтностей й не випускала з рук посад і достоїнств місцевої адміністрації. Перед польською кольонізацією й переходом маєтностей українських князів і бояр у руки польської шляхти, боронив її Литовський Статут, що в парі з тим стояв на сторожі української мови в урядуванню й української церкви, як керівного, культурного чинника тих земель. Тай безпосереднє по злуці земель Українсько-Литовської Держави з Польщею, місцева аристократія не зразу втратила своє упривілейоване становище. Українські й білоруські вельможі стають воєводами, каштелянами, сенаторами, депутатами на сойми й трибунали; в такому характері вони доволі довго мають змогу обороняти перед чужинецьким заливом права української мови, церкви, устрою й взагалі культури. Але те, чого не змогла доконати політична перемога Польщі, доконало само життя. Східньо-українське панство доволі скоро зрозуміло, що його культурно-національний консерватизм, виходить йому на шкоду. Томуто воно, ніби й ніким не примушуване, з власної волі, полячиться. Починається від модної в ті часи латини в слові й письмі, від ноші й звичаїв, а кінчається на самій вірі й національности. Де далі, навіть ті вельможі, що скрізь і завсігди маніфестуються, як українці, підчеркують свою приналежність і відданість «руській вірі», в дійсности стають поляками під культурним і політичним оглядом, їх найблизші нащадки кидають врешті й цю одиноку признаку національности — «руську віру» й уже без решти винародовлюються.

Даремне писав український магнат Василь Загоровський своїм синам у заповіті (1577) «аби письма свойого руського й мовлення руськими слови не забивали». Без латини в науці, уряді й переписці, без польської мови в буденній практиці вже тоді трудно було українському панові пропхатися крізь життя. Тому теж забувалося те «письмо руське», що перемінилося на старосвітську церковщину й те «мовення руськими слови», що залишилося мовою неосвічених, народніх мас. Не диво, що в таких умовах завмірала й українська літературна творчість. А хоч серед духовенства, головнож вищої єрархії й тоді не бракувало талановитих і освічених людей, але заломилася в них творча енергія. Зустріч старої української культури й східньої церкви з західньо-европейською й католицькою позначилася глибокою, на щастя хвилевою, духовою депресією...

«Представники книжности, літературности, помітивши, як життя їх обминає, безнадійно опустили руки, навіть не стараючись приноровитися самим і приноровити свою книжність, літературу, до тих нових потреб і вимог життя; в почуттю своєї безсильности й непридатности для громадянства, вони замикалися в свої келії й церкви». (М. Грушівський.)

Такий духовий занепад переживало українство до половини XVI ст. якраз в пору найбуйнішого розцвіту, «золотого віку» польської літератури й культури взагалі. Польща, що до того часу не мала чим імпонувати Україні й, як ми бачили, користала з її культурних скарбниць, а в ділянці образотворчости бачила в Україні недосяжний ідеал, тепер, під впливом гуманізму й реформації, переживає велитенський, духовий підйом. Упривілейовану дотепер латину займає тут жива народня мова. На літературному обрію зявляється характеристична для того часу постать Миколи Рея, письменника, що поширив межі літературних зацікавлень далеко поза догматичні диспути церковної єрархії й підняв високо понад рівень моральних напучувань. Вступлення на польський престіл короля Жигмонта Августа (1548) розпутує в Польщі нагальну боротьбу шляхти — проти магнатів-можновладців, проти короля, проти всевладнього становища католицької церкви та єрархії. Протестантизм, кальвінізм, гуситизм, аріянство, ціла низка протикатолицьких течій, опановує уми польської шляхти до того, що легати римського престолу ламають руки над невідхильним провалом католицизму в Польщі.

Правда, з цього великого гамору в Польщі нічого путнього не вийшло. Зросла полемічна література, поезія, повість, виробилася польська літературна мова, складними питаннями релігії й суспільно-громадського життя зацікавилися широкі маси, але разом з ослабленням королівської влади запанувала в Польщі анархія, а розбурхану стихію бунту проти зловживань католицької єрархії дуже скоро приборкали єзуїти.

Єзуїти, спроваджені до Польщі 1560-их рр. на рятунок загрожених позицій католицької єрархії, дуже скоро сталися панами положення. Проповіддю й школою завоювали вони уми польського громадянства. Залишивши шляхті вільну руку в експльоатації дочасних дібр, вони обняли всевладу в справах церкви й релігії. Польща, що за Жигмонта Августа вважала себе найбільш вільнодумною країною під сонцем, по приході єзуїтів сталася заборолом назадництва й безпримірної, релігійної нетерпимости. В умовах ідеальної гармонії польської шляхти з єзуїтами, в добу найвищого зросту культурно-політичної експанзії Польщі, прийшло до пропамятньої «інкорпорації» східньо-українських земель. Здавалося, що для українства вибила остання година. А всеж таки... «власне в той рішаючий момент, коли мала на віки рішитися доля України, коли національна смерть уже віяла своїм крилом над нею», сталося неждане чудо — відродження Нації.

Реформація на Україні

На загал вплив німецької реформації позначився на українському життю доволі слабо. Правда на західньо-українських землях вже в половині XVІ ст. зявляються гуртки й громади «нововірців», але вони, як вияв хвилевого настрою панів-землевласників, не мають змоги запустити коріння в місцевому грунті. Протестантизм, поза боротьбою за направу устрою католицької церкви, мав іще свої суспільно-політичні завдання, що не находили пристосування до української, православної церкви. Українцям, що трималися своєї «руської віри», не було по дорозі з протестантами. Вони раділи ослабленням наступаючого на них католицизму, але спасення бачили не в протестантизмі, а в піднесенню поваги, направленні устрою й матеріяльній та моральній підтримці «віри і нації руської». Протестантизм і аріянство були випливом ділання польської культури, а ті з українців, як Чапличі, Гойські, Немиричі й і., що переходили на нього, давно вже й без того порвали звязки з рідньою церквою. Не запустивши в нас коріння, всеж таки протестантизм не залишився без впливу на наше духове життя. Приклад широкої релігійної пропаганди в народній мові серед поляків, викликав подібний рух на Білорусі, а відтак на Україні.

Передвістники відродження

Передвістником цього руху був славний «доктор» Франціск Скорина, полоцький міщанин, що покінчивши науки в краківському та падуанському університеті, видав у Празі в 1517 р. перекладену на народню мову «Псалтир». З черги Скорина перенісся до Вильна, де в домі «найстаршого бурмістра» Якова Бабича, заложив друкарню, що з неї вийшла ціла низка богослужебних та повчаючих книжок. Скорина задумав був перекласти на народню мову й видати цілу Біблію, але виконати пляну йому не довелося. У передмові до виданої частини Скорина запевняв, що «посполитий чоловік найде в ній не тільки все потрібне до спасення душі але й усі визволені науки».

Під впливом друкованих книг Скорини повстають на просторі всеї Білорусі й України рукописні переклади поодиноких книг Біблії, Псалтирі й церковні требники, в яких перекладчики звертають особливу увагу на мову зближену до народньої й можливо доступний для ширшого загалу виклад. Та й самі Скоринині друки переписуються й поширюють у народі. Так прим. з 1569 р. збереглася рукописна копія кількох Скорининих книг, списана «худим чоловіком на імя Лукою, з неславного городу Тернополя». До праць, що повстали під впливом Скорини, але незалежно від його видань, належить і славне своєю роскішною орнаментикою Пересопницьке Євангеліє. Зладив його в 1556-1561 рр. син сяніцького протопопа Михайло Василевич, коштом княгині Заславської. Мова цього памятника дуже близька до тогочасної народньої. Подібною мовою списана ціла низка популярних «учительних євангелій», розкинутих по всьому просторі тогочасної Білорусі й України. Діяльність Скорини та його наслідників випередила в свойому поході «в народ» протестантський рух. Його впливи на білорусько-українську духову культуру помічуються куди пізніше.

В дусі протестантів-кальвіністів працює на Білорусі Симеон Будний, що в 1562 р. випускає з ново-основаної печатні в Несвіжі книжку «Оправдання грішного чоловіка перед Богом», а вслід за нею славний «Катехисіс для простих людей язика руського». До тих двох друків обмежується спроба поширення на білорусько-українських землях протестантських ідей. Сучасником Будного був Василь Тяпинський, що задумав видати євангеліє в старословянському тексті й перекладі на народню мову, але мусів обмежитися до видання тільки двох перших євангелій і частини третього. Де жив, в якій друкарні друкував свої переклади Тяпинський, чи був білорусином, чи українцем, православним чи протестантом — невідомо. З передмови до частини видрукованого євангелія довідуємося тільки, що він належав до палких оборонців народньої мови в слові й письмі, які боліли над її занедбанням й закликали земляків-вельмож та духовних єрархів до праці над подвигненням з занепаду.

«Хтоб богобоязливий стримався, хтоб не заплакав — пише Тяпинський — дивлючися на таку кару божу — бачучи в таких великих княжат, таких значних панів, таких малих, невинних дітей, мужів з жонами, в такім славнім і то найважніше — в такім, колись талановитім, ученім народі руськім, таке занедбання своєї славної мови — просто зневагу до неї, за котрою їх ясна, природжена мудрість відійшла від них, а на її місце зараз прийшла та оплакана невченість, що вже дехто соромиться й свого письма, особливо у божому слові. А що вже може бути жалісніше, що гірше, як не те, що ті, які між нами звуться духовними й вчителями, найменше те письмо знають, найменше його розуміють, шкіл для його вивчення не закладають і поневолі, на сором, до книжок і шкіл польських та інших самі вдаються і дітей примушують»...

Представивши такий сумний стан української мови й культури, звертається Тяпинський до панів, щоби вони вплинули на владик, аби вони з маєтків, наданих їм предками, не витрачували приходів на одяги й роскоші життя, але повертали їх на школи й на науку слова божого в рідній мові. Кінчаючи промову, Тяпинський просить Бога дати йому змогу «або згинути з батьківщиною, коли вона має до решти згинути, або, коли вона буде подвигнена, вибрести разом з нею з недолі»...

Друкарство

Заклик Тяпинського не пройшов без відгомону. В 1569 р. появляється в друкарні вельмож Ходкевичів у Заблудові, на білорусько-українському пограниччу «Учительне Євангеліє», зладжене й видруковане Іваном Федоровим та Петром Мстиславцем, первопечатниками, що прогнані з Московщини, шукали захисту на українській землі. За євангелієм вийшли ще з заблудівської друкарні — Псалтир та Часослов, а хоч сам Ходкевич обіцяв у передмові до тих видань й надалі «не жалувати праці й кошту», щоби дати «церквам і людям божим» ще інші книжки, але на цьому й стануло. Ходкевич постарів і охота до культурного меценатства в нього відпала. Книгопечатник Мстиславець перейшов до Вильна, Федоров звернув свої кроки до Львова. А коли він даремне благав підтримки в «сильних міра цього», владик і вельмож, найшлися «малі й неславні» львівські міщани, що підтримали його й започаткували друкарство на Україні. В 1574 р. вийшов у Львові славний «Апостол» Івана Федорова, перша книжка, друкована на українській землі. Видання було коштовне, упередження до нового явища, що ним було друкарство, за сильне, тимто й підтримка львівського міщанства не оберегла Федорова перед довгами й матеріяльною руїною. Залишивши друкарський станок і частину накладу в заставі у жидів, Федорович подався до Острога на Волині й тут вступив на службу славного українського магната князя Константина Острожського. Дня 12 липня 1580 р. покінчено в Острозі велику друкарську імпрезу — друк повної Біблії. Праця над її переписанням і складом тривала повних три роки й не осталася без впливу на українську культуру. Їй, м. і. завдячує своє існування славний «острожський гурток» українських письменників і богословів (Герасим Смотрицький, Христофор Бронський, Демян Наливайко, Клирик Острожський й і.) та неменче славна від нього острожська школа, називана деколи академією. Там то в Острозі, як писав сучасник «православє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друковані почали множитися»...

Князі Острожські, що виводили свій рід. з династії Рюриковичів, володіючи велитенськими маєтностями й користуючись повагою в уряді, від давен давніх використовували своє майно й суспільне становище на оборону рідньої культури й національности. Патріярхом православних вважався литовський гетьман князь Константин Острожський (помер 1530 р.) покровителем українського культурного життя був і його син, київський воєвода Василь-Константин. Він то в 70-их рр. XVI ст. організує в Острозі друкарню, школу й той «острожський гурток», що йому припала честь започаткувати організацію висшого шкільництва на Україні.

В Острожській школі, званій теж «триязичним ліцеєм», бо в ній вчили мов — словянської, грецької й латинської, а відтак граматики, реторики, діялєктики, стислих наук — аритметики, геометрії, астрономії, а навіть музики, працювали не тільки місцеві вчені, але й греки (пізніший патріярх Лукаріс, протосінкел Нікифор) люди з високою, західньо-европейською освітою. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, буцімто на підложжі церковно-словянщини й східньої традиції, немислима ніяка наука й взагалі освіта. З черги видання повної Біблії й багата полемічна література, створена членами острожського гуртка, були дальшими доказами живучости й розвоєвих можливостей старої, української культури.

Але острожському культурному осередкові не судився довгий вік. Сини князя Василя-Константина усі покатоличилися, а там і пополячили. Одинокий з поміж них Олександер, що не зрадив рідної церкви й нації, не пережив батька. Смерть князя Василя-Константина була заразом смертю початого ним діла.

Великий вплив на культурно-релігійний підйом українства половини XVI в. мав двір московського вельможі-емігранта князя Андрія Курбського в Миляновичах на Ковельщині. Тікаючи від неласки царя Івана Грозного (1564 р.), Курбський, хоч і людина воєнна та авантурнича, як великий прихильник книжности й фанатичний оборонець православної церкви, громадив довкола себе письменників і богословів, що перекладали писання отців церкви й усякими способами боронили прадідівський обряд від насильств і пониження. Курбський листувався не тільки з українською шляхтою й магнатами, але й виднішими міщанами, заєдно піддержуючи їх на дусі й підсилюючи їх привязання до прадідівської церкви й культури. Правда, як москвитин з походження і старообрядець з переконання, для якого тогочасна західньо-европейська культура була тільки «барбарією», Курбський, як і гурток учених і богословів, що його окружав, не створив нових культурних цінностей, як і не намітив шляхів і засобів боротьби з надвигаючим католицизмом. Все його значіння для нашого життя обмежилося до зберігання старовини, зясовуючись в строгому, культурно-релігійному консерватизмі. Подібний культурний осередок створився на дворі князя Юрія Слуцького, нащадка київських князів Олельковичів. В другій половині XVI ст., була в Слуцьку друкарня й школа, але про слуцькі видання й діяльність слуцької школи ми мало що знаємо.

Меценатські спроби аристократії, отих Ходкевичів, Острожських, Слуцьких і Курбських, якнебудь підтримали упадаючу українську культуру, обмежені до доброї волі одиниць, не були тривкі самі по собі. Зі смертю меценатів приходив кінець і їхньому ділу. Гідних переємників не стало й українське громадянство, хоч і як раділо Заблудовом, Слуцьком, Миляновичами й Острогом, дуже скоро зрозуміло, що нема йому чого «надіятися на князів», а самому братися за діло. Скромнішими засобами, меншими, але збірними силами, своїми міщанськими, «кожемяцькими» руками розбудовувати те, що започаткували останні могікани родової аристократії. І справді, розпочате діло вже не гине. Підіймає його й веде аж до остаточної перемоги міщанство, зорганізоване в церковних брацтвах. Започатковує рух і довгий час несе його на власних плечах українське міщанство Львова — славна «львівська Русь».

«Львівська Русь»

Львів, як наймолодша, але й найбільш многонадійна зпоміж українських, княжих столиць, уже з перших років польського володіння в Галичині, стає оком у голові польської влади. Призначивши йому ролю випадної бази свого напору на схід, Польща окружила його особлив-шою опікою. Тут створено осідок галицького арцибіскупа, на львівському замку сидів «генеральний староста руських земель», тутешньому купецтву облегчено можність скорого збагачення при допомозі т. зв. «права складу», тобто монополю на торговельний транзит поміж сходом і заходом. Усі купці з заходу мусіли виставляти у Львові свій товар на продаж і щойно з непроданою рештою, могли їхати далі. Те саме обовязувало купців зі сходу. Завдяки правові складу, Львів стався вже на прикінці XV ст. справжнім торговельним диктаторо'м, зосередивши в собі торговлю з далеким сходом, Кримом, Молдавією, а почасти й Московщиною. А хоч панами міста були чужинці (в XIV—XV ст. німці, в XV—XVI ст. німці й поляки, від другої половини XVI ст. поляки), то загальний добробут не остався без впливу на українську громаду у Львові. Безпосередно по упадку Української Державности «львівська Русь» принишкла й зійшла на задній плян. Але чим далі, тим вона висше підіймає голову, в там стає грізною конкуренткою для чужинецького можновладства. В 1529 р. уже нарікають львівські німці й поляки, що «Русь позаймала крамниці й місця христіян римської віри»...

По правді, то в колишній княжій столиці найшлося мало місця для автохтонів. У Львові, як каже В. Лозінський, було тоді «мало русинів, але багато Руси. Була вона тут завжди в якомусь дуже скороченому, але тим ціпкішому завязку; в худому, але заєдно спосібному до кільчення зерні, подібному до зерен пшениці, находженої у споконвічних, єгипетських гробницях. Про неї оповідають, що кинута в землю, приймається й росте. Під румовищем давнього, самостійного істнування, так скоро забутого самою Русю, що в її памяти окутувалося серпанком історичної легенди, наче під холодним попелом випаленого багаття, залишалася завжди жива іскра, що її леда сильніший подув міг потушити, але й роздути в полумя».

Під суспільним оглядом займала «львівська Русь» XVI ст. третьорядне становище, в політичному життю була зівсім позбавлена голосу, в єрархії львівських «націй», українці слідували щойно по вірменах, алеж... «коли поза вірменською вулицею не було вже нікого й нічого, то поза «руською» простирався цілий світ, сонний і несвідомий, але засилюючий її усім тим, що прокинулося зі сну». (В. Лозінський).

Вона то, по словам тогочасних літописців «установляла собі конзулів і проконзулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди й кари установляла, тих що для чужинців працювали, за проклятих мала, до церемоній церковних не допускала й плювала на них»...

Та «львівська Русь», прокинувшись зі сну, вміла себе взяти в руки, вміла станути «одностайно во єдну волю, во єдну раду в той справі, котора ся точить о вольности всего народа руського. А єсли би которий отступовати міл, такового в ненависти совершенно, яко проклятого і декретами духовними, от віри і сполечности руської отдаленого, з каждим часом і на каждом містцу таковим гнушатись, яко отступником і кгвалтовником віри і всеї Руської Речи Посполитої»...

В львівських актах першої половини XVI ст. находимо ще свіжі сліди того, як галицька провінція засилювала львівську Русь. Як то все, що було в ній більш енергійного й підприємчивого тиснулося до Львова, як то працею, ініціятивою й справністю, добивалися багацтва й значіння усі ті українські пришельці з Дрогобича, Вишні, Перемишля, Рогатина, Щирця, Бібрки, Городка та з цілої низки довколичних сіл і містечок.

Тим людям не усміхалося вже ані краківське ані галицьке передмістя Львова, тісно їм було на «руській» вулиці в сусідстві жидівського гета (нин. Зарваниці) й вони чим далі тим численніше пропихаються в ринок, «правим і лівим» добираються до цехів та торговельно-промислових підприємств та імпрез, дотепер доступних тільки католикам.

Щойно скріплена свіжими силами з провінції місцева громада українців, зважилася підняти боротьбу з упокорюючими обмеженнями, накинутими православному обрядові й українській національности.

Брацтва

Організаційними комірками українського міщанства, що їм було під силу не тільки снувати, але й виконувати сміливі пляни й важкі завдання, були церковні брацтва. Міщанська верства, що втративши державну організацію й незалежність, опинилася по містах серед чужинецького засилля і ніби відірвалася від рідньої маси, призабуваючи на рідню мову й звичаї, всеж таки не кидалася рідньої церкви й гуртуючись довкола неї, доволі скоро попала на властивий шлях культурно-національного, а там і політичного відродження.

Про одно з наймогутніших брацтв на Україні, Успенське у Львові, говорить польський історик Лозінський: «дивна річ — львівські українські міщани, що (в XVI—XVII ст.) здебільша говорили й писали по польськи, одягалися по польськи, навіть в головній фортеці своєї окремішности — Ставропігії — радили й списували протоколи по польськи, на портретах і вотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські, або латинські написи, ця назверх ополячена Русь не переставала ані на хвилю бути собою й почувала себе наче державою в державі»...

Брацька організація мала за собою глибоку історію й традицію. Первопочини її сягали ще в старі, поганські часи, коли то великі рокові свята й похорони зібрали довкола усвячених місць споріднені з собою (братні) роди на богослужби й ігрища. Звичай цих «храмових» пирів перейшов відтак у христіянські звичаї, набравши тільки інших форм і глибшого змісту. Самі пири, сталися тільки назверхньою маніфестацією обєднання «братчиків во Христі», що взяли на себе опіку над церквою, над власною освітою та фізичним і моральним здоровлям. З церкви було близько до школи, зі школи до книжки й взагалі до книж-нього діла, а там уже до братських шпиталів, захистів і т. д.

Великий вплив на устрій і організацію наших церковних брацтв мали ремісничі цехи, що в них почало організуватися населення міст з хвилею поширення т. зв. магдебурського права. Подібно як у цехах так і по брацтвах почали обовязувати строгі організаційні статути, що окреслювали брацькі права й обовязки. Але коли до цехів могли належати тільки кваліфіковані ремісники-католики даного міста, а вся цехова організація спіралася на професійній виключности й змагала до вдержання означеного числа тих, що могли користати з цехових привілеїв, то українські церковні брацтва, хоч і міщанські в своїй основі, радо приймали до себе й позамісцеву шляхту й духовенство, тобто гуртували у собі все, непозбавлене ще прав, українське громадянство.

Формально, статутові справи і обовязки брацтва зводилися до опіки над церквою, взаїмної брацької допомоги та вдержання, так би сказати, товариського життя. Фактично, в таких брацтвах, як львівське, луцьке, а потім київське, ці права й обовязки були куди ширші. Вони не обмежувалися до самого церковного будинку але до церкви, як установи, та як одинокого заборола української, національної окремішности. Так було, в першу чергу у Львові. Львівське Успенське брацтво, разом з брацтвами цілої низки передміських церков, не спочило, поки не досягло такого, якби здавалося, неможливого в ті часи подвигу, як відновлення галицького владицтва.

Відновлення галицького владицтва

В 20-тих рр. XVI ст. починає львівська Русь боротьбу за віднову православної єрархії. Спорожнення галицької митрополії й віддання її в опіку галицькому... старості, приняла та відроджена львівська Русь, як визов таксамо, як і засвоєння собі львівським арцибіскупом права завідувати справами західньо-української церкви. Львівські міщани, оті «шевці, кравці й кожемяки», як їх згірддиво називали противники, прибравши собі до помочі останки, іще неополяченої української шляхти, добилися в решті решт в 1539 р. відновлення галицького владицтва з осідком у Львові. Дорого, бо аж 450 волів хабаря коштував привілей на галицьке владицтво, але він оплатився сторицею...

Першим львівським владикою став таки львівський міщанин-купець Макарій Тучапський, один з тих пришельців з галицької провінції, що доробившись на торговлі волами, здобув собі ще й таку повагу, що промостила йому дорогу на владичий престіл.

Заохочені успіхом в справі відновлення владицтва, львівські «братчики» почали уперту й систематичну боротьбу за рівноправність з рештою міщанського живла в мурах міста. Боротьба була тяжка й затяжна, а при тогочасному укладі сил, тобто при безсильности королівської влади й всесильности місцевих елєментів, ворожих українській еманципації, деколи здавалася безнадійною. Всеж таки і в тій боротьбі львівське міщанство добилося певних успіхів. Особливо палка боротьба завелася довкола зміни календаря. Коли католики приняли новий т. зв. «григоріянський календар і пробували накинути його православним, вони приняли це як замах на свою обрядову й національну окремішність й відстояли старий «юліянський» календар, не жалуючи для того ані коштів, ані жертв крови. Чисто практичне калєндарське питання, в тогочасних умовах польсько-українських, а краще кажучи католицько-православних взаємин, набрало яскравої, політичної закраски. Українці не приняли справленого калєндаря тільки тому, що його силувалися їм накинути їх політичні противники. Остаточно мали рацію — за ціну непрактичности старого калєндаря й цілої низки втрат і невигод, випливаючих з його пристосування до життя, вони всеж таки відборонилися від загрозливого етапу нівеляції їх культурно-національної відрубности.

Багато енергії зужили львівські братчики на поширення освіти й книжности. А хоч перша їх спроба з печатником Іваном Федоровим, обмежилася до видання «Апостола» (1574 р.) а закінчилася банкроцтвом підприємства, братчики не кидали думки про друкарню. По смерти Івана Федорова, братчики, на спілку з львівським владикою Гедеоном Балабаном, викупили його друкарню з жидівського заставу, поширили її й небаром пустили в рух.

Збудувавши коштом всенародніх збірок величаву церкву Успення у Львові, вони зараз таки подбали, щоби при ній, крім друкарні, заложили ще й школу. Поблагословив їх заміри в 1585 р. антіохійський патріярх Йоаким, а владика Гедеон Балабан видав заклик до всього світу православних, прийти львівському брацтву в допомогу. Та й самі братчики, захоплені такими високими й загально-національними змаганнями переконалися, що реформу відродження слід починати від себе. Для цього вони зреформували брацький статут, а традиційні брацькі пири, замінили на поважні зібрання, на своєрідні сойми «руської нації», що на них вирішувалися всі біжучі справи віри, національности й культури.

Зреформований статут Успенського брацтва затвердив патріярх Йоаким, а вслід за ним царгор. патріярх Єремія, що ще й від себе доручив брацтву нагляд над духовенством і зверхність над іншими брацтвами у Львові й краю. Львівське Успенське брацтво дістало титул «ставропігіяльного» тобто «хрестоносного» й було вилучене зпід влади місцевих владик, а віддане в безпосередну опіку патріярхові.

Таке виріжнення львівського брацтва, мало свої добрі й лихі сторони. На зразок львівського й під його зверхністю повстає на галицькій провінції й поза нею низка брацтв (прим. в Перемишлі, Берестю, Луцьку, Рогатині, Городку, Гологорах, Сатанові й ін.). Скрізь засновуються при брацтвах школи, шпиталі й захисти для старців, скрізь теж кипить боротьба за права української церкви й національности. Але з другого боку право нагляду над духовенством й незалежність від місцевого владики, дана львівському брацтву, привели до тертя і непорозумінь з духовною єрархією, що очевидно, дуже некорисно відбилося на ході загально-українських, культурних і політичних справ.

Оскільки видавничо-науковий рух при Успенському брацтві у Львові не міг дорівняти подібному рухові в Острозі а відтак у Києві, остільки високо піднялася львівська брацька школа.

В її учительському зборі були такі люди, місцеві й приїжджі, як архієпископ Арсеній, Стефан Кукіль та Лаврентій Зизаній, Кирило Транквіліон Ставровецький, пізніший київський митрополит Іван Борецький, та інші. Подібно як в Острозі, львівська школа належала до установ вищого, ліцеального типу, і як така доставляла вчителів для початкових і середніх шкіл галицької провінції.

Числючися з рівнем польських, головнож єзуїтських шкіл, львівські братчики пробували заводити в своїй школі ріжні іновації на зразок чужинецьких шкіл, а перш за все уприступнювати виклад зрозумілою для початкуючих, народньою мовою. Назагал це подобалося й імпонувало українському громадянству, але були в ньому й консервативні елєменти, що в кожному новаторстві підозрівали загрозу для східньої церкви й української національности.

Іван Вишенський

На чоло консервативних елєментів висунувся найславніший український письменник і публіцист тих часів Іван з Вишні. Пробувши багато літ на Атосі й пройнявшися духом аскетизму, він старався поборювати всякі новости, що поневолі втискалися в українську культуру й картаючи «світське» життя українського духовенства не спочував він і львівським братчикам, за їх нібито загрозливе для українського життя й старої культури новаторство. Та хоч як братчики поважали Івана Вишенського, хоч як подивляли його відданість справі, всежтаки не далися збити з раз обраної дороги. В славній «Пересторозі» написаній Юрієм Рогатинцем, вони дали ясну й вичерпуючу відповідь на всі закиди того роду. На їх думку українська школа, бажаючи видержати конкуренцію з анальогічними установами єзуїтів, мусить наближуватися до їх рівня й не обмежуватися єдино до пережовування непридатної вже до життя, хоча й поважаної старовини.

Церковна унія

Дарунок східніх патріярхів Йоакима й Єремії для львівського брацтва в формі їх зверхности над духовенством і незалежности від місцевої, духовної єрархії, був трагічний в своїх наслідках. Тертя й непорозуміння поміж брацтвом і духовенством з того приводу, спричинили серед єрархії рух в напрямі... унії з католицькою церквою. Українські владики, не бажаючи підлягати й рахуватися з «простими хлопами, сідельниками й кожемяками», як вони згірдливо називали міщан, воліли піддатися під зверхність римського папи й увійти в звязок з добре зорганізованою католицькою церквою.

Почалося від боротьби брацтва з львівським владикою Гедеоном Балабаном. Справа дійшла до патріярхату, а коли до Львова зїхав сам патріярх Єремія й, розібравши питання спору, станув по стороні брацтва, Гедеон Балабан рознервувався до того, що викляв брацтво, а сам піддався під опіку львівського, латинського арцибіскупа...

Цього тільки ждала польська влада й католицька єрархія. Вона здавна продумувала над тим, якби то, коли вже не можна було заступити православної єрархії католицькою, то бодай підчинити її владі римського престолу й католицької єрархії. На фльорентійському соборі в 1439 р. зявився київський митрополит Ісидор, що разом з багатьома грецькими владиками прийняв унію, але ця унія не вийшла поза особу самого митрополита. Спроба перещепити її на грунт православної церкви не вдалася. Даремні теж були унійні змагання великого литовського князя Казимира Ягайловича, а по ньому князя Олександра. Не довела до нічого схильність до унії й такого всевладного українського магната, як князь Василь-Константин Острожський. Але тепер, коли православні єрархи почули себе особисто ображені й покривджені царгородським патріярхатом, витворилася атмосфера, пригожа для унії. Очевидно, тільки в верхах духовної єрархії, що рішила ділати потайки знаючи, що громадянство на унію не піде.

Нерозважний і упокорюючий українського єрарха крок Гедеона Балабана, був гаслом для цілої унійної акції. По кількох місяцях живої переписки і диспут, стануло при Балабані ще трьох інших українських владик — Терлецький з Луцька, Пелчинський з Турова й Зборівський з Холму. Вони списали постанову визнати римського папу своїм зверхником, але зобовязалися тримати свою постанову в таємниці. Думали поставити громадянство перед доконаний факт у надії, що решту зробить вже за них польська влада й католицька єрархія. Сталося це в 1590 р. З черги приступив до змовників ще й київський митрополит Михайло Рогоза. Подібно, як Балабан, він був обурений на патріярха, що нібито кинув на нього клятву. По правді, обурення Рогози було неслушне. Грамота з клятвою була злобним фальсифікатом особистих ворогів митрополита і нічого спільного з патріярхом не мала.

На прикінці 1594 р. написали названі українські єрархи лист до короля й папи, що в ньому заявляють свою охоту піддатися під зверхність римського престолу та обіцюють наклонити до цього решту єрархів, духовенство й громадянство. Тількиж у свойому листі, вони висловлюють побажання, щоби унія з Римом не порушувала ані устрою ані обрядів східньої церкви, та щоби владик зрівняти в правах з католицькими єпископами.

Король, діставши до рук таке письмо, дуже зрадів і заявив повну готовність піти назустріч побажанням «навернених» єрархів. Наприкінці 1595 р. виїхали до Риму владика Терлецький та новий володимирський єпископ Іпатій Потій; 23 грудня тогож року, вони перед папою й собором кардиналів зложили присягу на вірність католицькій церкві, в імени своїм і всіх українських владик.

Таємниця, в якій унійно настроєні владики вели своє діло, не вдержалася довго. Громадянство доволі скоро довідалося про їхні заходи, але не бентежилося ними. Воно знало, що все одно, такий преважний акт, вимагає загального одобрення й перед собором владик і духовенства, він не може стати правосильним. Але король, лякаючись, що собор православних не одобрить акції владик, не погоджувався на його скликання дарма, що домагався його скликання такий впливовий магнат, як князь Василь-Константин Острожський. І в цьому була помилка. Острожський, обурений на короля, видав універсал до громадянства, в якому пятнує владик уніятів зрадниками віри й народу, та закликає всіх до оборони православя.

Грамота, підписана таким авторітетом у справах культури й політики, як Острожський, зробила своє. Піднявся загальний ропіт, що злякав деяких владик-уніятів. Перший покинув задумане діло сам його ініціятор Гедеон Балабан, його слідами пішов і перемиський владика Копистинський. А коли замішання в царгородському патріярхаті по смерти Єремії (1594) не подавало православним надії на поміч з цього боку, вони звернули свої погляди на — козаків. Вони то, як ми вже знаємо, погромили маєтности владики Терлецького на Волині й взагалі заявляли готовість кожної хвилі озброєною рукою «захищати святу церкву православну». Правда, саме в той трівожний час, козаки переживали важку скруту, по перемогах Жолкевського над ними, але це не виключало їх допомоги православним у найблизшій будучности. Покищо король уступив і на день 6 жовтня 1596 р. назначив собор духовенства й шляхти в Берестю.

Берестейський собор

Скликано собор не на те, щоби на ньому розважити питання приняття унії, але щоб на ньому проголосити унію, як доконаний факт. Такий недипльоматичний підхід був черговою помилкою прихильників і покровителів унії. Зїхалися до Берестя не тільки світські уніяти й духовні, але й православні єрархи, духовенство, магнати, шляхта та депутати міських громад і брацтв. На чолі православних станув князь Василь-Константин Острожський і одинокий його православний син Олександер. Але до спільних нарад не прийшло. Уніяти зібралися в місцевій катедрі, православні у приватній господі. А хоч поміж обома партіями три дні кружляли листи й посередники, до згоди не прийшло. Розїхалися з Берестя з тим, з чим приїхали. Уніятські владики проголосили унію, а всіх її противників викляли. Те саме зробили православні у відношенні до уніятів. Одні й другі вислали до короля просьби допомогти їм у боротьбі з противниками. Очевидно, король як прихильник унії, знехтував голос православних і рішив підпомагати уніятів.

Почалася боротьба. Зразу словом і письмом. В повені полемічної літератури, що спливала бистрими потоками з обох сторін, траплялися речі гідні уваги. Такою була «Апокрізіс» Філялєта (Бронського) такими були повні палкого вогню й переконуючі силою вислову писання Івана з Вишні.

Але проти слова й письма православних стануло не тільки слово й письмо уніятів; за ними була влада, був король і католицька єрархія. А кого вони не могли переконати, того могли примусити до мовчанки силою. Почалося насильне відбирання владичих катедр і церков від православних, почалися переслідування ворожих унії священиків і мирян. А коли, по смерти Рагози (1599) став київським митрополитом Іпатій Потій, становище православних перейшло в нестерпну скруту. Питання унії й православя, перестало вже бути питанням богословської догматики. Навпаки, воно перемінилося в сутополітичну проблему й стало зародком непередбачених у наслідках зударів і конфліктів. Лави оборонців православя слабли щодо суспільної якости, але могутніли щодо скількости. Покидали їх, вимираючи, або ополячуючись магнати, шляхта, але залишалося тверде в своїх переконаннях міщанство, козацтво й жмінка малоземельної шляхти.

«Справді, щирого поваження варті були ці шляхотські недобитки — пише Грушівський — що махнувши рукою на ласку королівську й усіх можних сього світу, боронили завзято, своєї справи церковної, що в їх поняттях була національною справою, бо православна церква вважалася підставою цілого національного життя і здавалося, що з упадком православної церкви впаде до решти все національне життя».

Відданість справі й подивугідна завзятість православних робила своє. В 1607 р.вони вимогли на уряді закон, що згідно з ним, на будуче всі духовні посади православних будуть віддаватися тільки православним. Але цей закон не увійшов у життя. Прихильний унії король Жигмонт далі роздавав православні катедри й парохії виключно уніятам. Доходило навіть до того, що коли король звелів перебрати Печерську Лавру від православного архимандрита Федора Тура, то він, маючи за собою київського воєводу князя Василя-Константина Острожського, спротивився королівському наказові й відборонив манастир від уніятів збройною рукою. Подібно оборонився й Жидичинський манастир на Волині. В Галичині було покищо пів біди. Тут на обох владицтвах — львівському й перемиському сиділи православні, алеж вони не були вічні й треба було думати про те, що станеться з галицькими єпархіями, по смерти православних владик.

А тимчасом верхи українського громадянства чим далі, тим більше рідли. Мелетій Смотрицький в свойому «Треносі» (1610) або «Плачі східньої церкви» даремне бідкається над втратами через окатоличення магнатів і шляхти. Вірне своїй церкві й народности громадянство, не бачучи підпори ні допомоги, попадає в одчай, з якого рятує його — козаччина.

Коли Потій, розгромивши православних у Вильні, попробував зробити це саме в Києві, козацький гетьман Тискиневич післав йому осторогу, щоби не важився цього робити, бо він уже дав наказ козакам збройною рукою протиставитися його замірам. Під опікунчими крилами козаччини почалося в Києві нове культурно-національне життя. І тут, подібно, як у Львові, започатковує його міщанство. Воно залякане перемогою унії, старається задержати за православними бодай їх сильно обкроєний стан посідання.

Манастирі, церкви і школи

По смерти архимандрита Нікифора Тура обрано на його місце Єлисея Плетенецького, що першим з печерських наставників припинив сите чернецьке життя й почав обертати великі манастирські доходи на культурно-національні потреби.

Він то закупив стрятинську друкарню Балабанів й около 1615 р. започаткував працю славної лаврської друкарні, довкола якої громадиться цілий гурт учених, письменників і богословів; при піддержці козацького гетьмана Сагайдачного, починають вони широко закроєну, культурну й організаційну роботу. Рівночасно з духовим підйомом у печерському манастирі повстає в Києві на Подолі брацтво, що йому записала своє майно жінка мозирського маршала Стефана Лозки, Гальшка Гулевичівна. До брацтва записалося не тільки все українське міщанство Києва, але й дооколична шляхта та козаки, з гетьманом Сагайдачним на чолі. Спираючись на таку силу як козаччина, київське громадянство могло спокійно віддатися праці над піднесенням рідної культури й церкви з хвилевого упадку.

На грунті, записанім Гулевичівною, будує брацтво великий Богоявленський манастир а при ньому закладає школу, на зразок львівської. Колиж у Галичині померли православні владики — Балабан (1607) і Копистинський (1610), а на цілу Україну залишився тільки один одинокий православний владика — Тисаровський у Львові, київські громадяни переймили єрусалимського патріярха Теофана, підчас його повороту з Москви, й заставили його відновити їм українську, православну єрархію.

Прошення київської громади підтримав своєю повагою гетьман Сагайдачний й це переконало патріярха. Протягом осени й зими 1620 р. він висвятив православним митрополита й пятьох владик; зробив це в тайні перед польською владою й уніятською єрархією й тому потайки перебрався поза границі Польщі. На перемиського владику висвячено тоді ігумена київського, брацького манастиря Ісаю Копинського, вслід за тим настановлено київським митрополитом Йова Борецького, на полоцького владику посвячено Мелетія Смотрицького, на володимирського владику посвячено трехтемирівського ігумена Єзикиїла Курцевича, на луцьке владицтво Ісаака Борисковича нарешті на холмське владицтво Паісія Іполитовича. Українська православна єрархія, з митрополитом на чолі, була обновлена, алеж переведена потайки, революційним шляхом, не найшла апробати в уряді. Православні єрархи так і залишилися титулярними й не могучи обняти своїх єпархій, залишилися в Києві, під охороною «христолюбивого війська запорозького». Формального затвердження обновленої, православної єрархії добилося українське громадянство куди пізніше, щойно по смерти творця й покровителя берестейської унії короля Жигмонта.

Розгром військ і смерть Жолкевського під Цецорою (1620), де забракло українських козаків, поставив Польщу в трудне положення. Українське громадянство бачучи, що Польща без козаків не обійдеться, рішило скористати з нагоди й вимогти на ній уступки в користь православної церкви.

Справу порушено на варшавському сіймі 1621 р. Та даремне висилював свою красномовність і аргументацію голова українських парляментаристів Лаврентій Древинський, що, малюючи безпримірні утиски православних, казав:

«Король жадатиме чи не більшої половини війська від українського народу, але як цей нарід заступатиме своїми грудьми державу, коли він не буде заспокоєний у своїх домаганнях? Як можемо заходитися коло спокою від сусідів, коли не маємо внутрішнього спокою, в себе в дома?»

Король не поступився. Знав, що без козаків не обійдеться, але новопоставлених владик звелів арештувати, як тількиб вони пробували обняти свої єпархії, а хто їм у цьому помагатиме, звелів карати на горло. Для позискання козаків дав тільки голословні обіцянки, що їх не думав дотримати й не дотримав. Козаки з Сагайдачним на чолі повірили королівському слову й під Хотином спинили загрозливу турецьку навалу. Про польську «заплату» козакам за хотинську кампанію ми вже говорили. Сагайдачний вмірав огірчений на польську невдячність, а його наслідники й усе українське громадянство зрозуміло, що мирним шляхом не здобудуть від Польщі нічого. Українці пригадали собі «одновірну» Московщину. Ігумен густинського манастиря біля Прилук, основаного Раїною Могилянкою Вишневецькою (матірю ославленого Яреми), зорганізував акцію втягнення Москви в справи української православної церкви. Літом 1624 р. поїхав до Москви один з українських владик з пропозицією цареві — приняти козацьке військо й всю Україну під свою протекцію... Москва, ослаблена недавною «смутою», не мала відваги послухати українських пропозицій, але її апетити на Україну загострилися, шлях на північ протерто... Тимчасом козаччина кривавилася в непосильних повстаннях проти Польщі, а громадянство терпіло й дожидало переміни умов свого незавидного життя. Остаточно діждалося. Принесла її смерть короля Жигмонта (1632).

На так зв. конвокаційному соймі, українські депутати — Древинський з Волині, Кропивницький з Поділля й Кисіль з Київщини, підтримувані представниками козаччини, поставили рішуче домагання заспокоєння потреб православної церкви. Рівночасно козацький гетьман Кулага посунув з військом на Волинь. Але українські справи не мали успіху на конвокаційному соймі. Не маючи сміливости відмовити, поляки відложили їх до елєкційного сойму, скликаного на осінь 1632 р. Тут, при особистій інтервенції королевича Володислава, що готовився до війни з Москвою й потребував козацької допомоги, прийшло до компромісу. Порішено створити дві митрополії — православну й уніятську, а владицтва розділити в той спосіб, що львівське, перемиське й луцьке припалоби православним, а володимирське, холмське й турівське малиб дістатися уніятам. Осібні королівські комісарі мали переводити розподіл церков та парохій. Рівночасно обіцяно видати закон про повну рівноправність православних по містах. Домагання козаків, щоб їм забезпечити право участи в виборі короля, нарівні з шляхтою, відкинуто, так само, як не признано владик обраних і посвячених тому двацять літ без відома й проти волі польського уряду.

Петро Могила

Хоч які були скромні й здебільша, формальні уступки польської влади в користь українського громадянства й православної церкви, українці мусіли задоволитися ними, хочби тільки тимчасово. Вони зразу взялися до вибору митрополита й встановлення православної єрархії.

Митрополитом обрано печерського архимандрита Петра Могилу (1633 р.). В порівнанні з своїм невизнаним попередником Ісаєю Копинським, що як непохитний оборонець православя, був виразником орієнтації на Москву, Могила був більш здержливих, так би сказати, опортуністичних поглядів. Посвоячений й заприязнений з польськими панами він уже як архимандрит, (від 1627 р.) співчував компроміс овому полагодженню справи поміж православними й уніятами. Тому маючи симпатії на польському боці, він мусів щойно перебороти недовіря українського громадянства й підзорливість козаків. Заснована ним, при печерському манастирі школа з латинською, викладовою мовою, викликала вражіння небажаної конкуренції брацькій школі й до тогож дух у ній був для прихильників православя підозрілий. Остаточно він мусів зрезигнувати з власної школи й злучити її з брацькою, але зате він зреформував її й підняв до рівня тогочасних, єзуїтських колегій. Цей крок як і велика праця та запопадливість на культурному полі, привернули йому симпатії громадянства та промостили шлях до митрополії. Сівши на митрополичому престолі, Могила задержав у своїх руках пребагаті манастирі Печерський та Пустинно-Миколаївський, не випускаючи зпід свого впливу й Михайлівського манастиря, як теж залишився братчиком і керівником Богоявленського брацтва на Київо-Подолі.

Зєднавши в своїх руках усі установи православного Київа, він умів використати велитенські доходи з манастирських маєтностей і власну повагу на велику культурну працю. Опанувавши стихію анархії, що запанувала в православній церкві, направивши її устрій, він підняв високо рівень брацької колегії, зорганізував письменників і вчених та почав широко закроєну, видавничу діяльність.

Крім зреформованої, брацької школи в Києві, що її відтак названо «могилянською», оснував ще Могила школи в Винниці (1634) та в Кремянці (1636). В лаврській друкарні надрукував м. і. славний «Требник», рід енцикльопедії, що водностайнила церковну практику й обряди, «Антологіон», та цілу низку проповідий і передмов до лаврських видань. Могилі приписують теж авторство, а бодай співпрацю в «Літописі», одному з найвидатніших, полемічних творів того часу.

«В його особі — каже Грушівський — святкувало українське громадянство свою першу національну перемогу по стільки літах смутку, неволі й пониження».