ПРАВОБІЧНА УКРАЇНА

Хвастівський полковник — Семен Палій був уже справді «останнім козаком» Правобічньої України. Південня Київщина й Браславщина, опинившися в 1711-12 рр. знову під Польщею, були силою повернуті в умови зперед Хмельниччини. Нащадки давнього поміщицтва, як також ті, що, за безцін, набули в них права на українські посілости, жиди й латинські чернечі чини посунули тепер лавою на Правоберіжжя й почали відновлювати свою давну господарку. На місце давних українських магнатів — Вишневецьких, Конецьпольських, Собіських, прийшли тепер Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чорторийські, Сангушки, Тишкевичі, Браницькі, що «лівим і правим» позахоплювали велитенські маєтки й стали справжніми «кресовими короленятами». Узалежнивши від себе дрібну й безземельну шляхту, вбравши селянські маси в панщизняні шори, вони не дбали про добро польської держави, нехтували королями та тільки те й робили, що змагалися поміж собою за впливи й маєтности. Мали великі апетити й одних та других було їм усе мало. Навіть колишні королівщини та староства, як канівське, корсунське, чигиринське й черкаське, опинившися в їх руках, перемінилися на їх дідичні маєтности.

Щоби скорше заселити ці незміряні простори й привабити до них селянські, робучі руки, вони зразу почали оголошувати «свободи», тобто звільнення з робочих повинностей на ряд років для перших поселенців. Кинувся на їх заклики народ і посунув на Правоберіжжя з усіх українських земель, де панщина вже добре вдомашнилася. Волинь, Полісся й Галичина, а навіть лівобережна Гетьманщина, доставили тепер доволі людського матеріялу й нове життя зацвило на донедавна пустому й винищеному Правоберіжжю. Росло господарство краю, підіймався промисл, торговля й матеріяльна культура; раділи пани магнати, не мали на що нарікати й селяне, навіть тоді, коли минали «свобідні роки» й треба було братися за виконування своїх службових повинностей. Та за свобідними роками й першими панщизняними, пішли чимраз тяжчі повинности і обовязки, а там і повна неволя. Великі власники віддавали землю в аренду дрібній шляхті, а вона, незвикла до праці, віддавала її ще дрібнішій, деколи й жидам. Повстала драбина арендних зобовязань — вимагав прибутку з своїх земель великий землевласник, потребував його арендар, не могли обійтися без прибутків і дальші посередники. На них усіх довелося тепер працювати селянинові. Зразу «дерли з нього одну шкуру, потім другу, третю й нарешті сему та останню», — як говорили тоді про чимраз тісніші, панщизняні порядки.

Та на тому не кінець. Разом з поміщиками й арендарями посунули тепер на Правоберіжжя латинські, чернечі чини, що почали перетягати православне населення на унію й католицтво. Народ, що визнавав православя своєю національною релігією та для його оборони й поширення поклав стільки жертв майна й крови, не міг спокійно придивлятися до заходів над його знищенням. Тим більше, що поширювання католицтва велося не самою тільки проповіддю. Залежно від умов, використовувалося для цього всі засоби, аж до насильства над людським сумлінням включно. Позбавлений особистої волі, понижуваний на кожному кроці, ображуваний в своїх релігійних і національних почуваннях народ, почав хвилюватися. Чим далі тим частіше доходило до конфліктів. Зразу поодиноких і припадкових, згодом збірних і організаційних. Тай не диво. В жилах правобічного селянства плила ще кров козаків Хмельницького, в їх памяти не затерлася ще воля, в їх недалекому сусідстві жило ще вільне Запоріжжя, а навіть Гетьманщина приваблювала до себе, коли вже не суспільно-політичною, то бодай релігійною свободою. На цьому тлі виросла й змогутніла гайдамаччина.

Гайдамаччина

Сама назва «гайдамака» й «гайдамаччина», прикладена до правобічних повстанців, подібно, як слово «козак» — турського походження. «Гайде!» — значить стільки, що «тікай», татарське слово «гайда» перейшло теж у тому розумінню до української мови. «Гайдамаками» прозвали правобічних повстанців польські історики кінця XVIII в. й ця назва стала загальною в літературі й народній традиції. Народ звав гайдамаків ріжно — коліями, левенцями, а в Галичині — опришками. Почалася гайдамаччина з поодиничних виступів людей, що не видержавши насильства, почали мститися — убійствами й нищенням майна своїх особистих гнобителів. Алеж хто раз уже пішов у розріз зі законом, немав уже повороту до нормального життя. Таких людей ставало чимраз більше. Тікаючи на Гетьманщину, Запоріжжя, в Молдавію та Туреччину, вони там організувалися й уже цілими, озброєними гуртами вертали до краю — мститися за свої й несвої кривди. Народ бачив у них своїх месників, піддержували їх запоріжці, спочували гетьманці, як на борців за православну віру дивилося на них пригнічене та понижене православне духовенство. Серед таких умов перемінюється гайдамаччина в «безперестанну, організовану війну проти шляхти». (В. Антонович).

Польський уряд, що не розпоряжав майже ніяким регулярним військом, а на ціле Правоберіжжя не мав більше, як чотири тисячі постійного війська, пробував ріжними способами боротися з гайдамаччиною. Спроба зорганізувати наємну міліцію не вдалася. В спокійні часи «міліціонери» тільки те й робили, що грабили спокійне населення, а підчас зустріч з гайдамацькими відділами... переходили на їхній бік. Куди надійнішими виявилися т. зв. «надворні міліції», утримувані коштом поодиноких магнатів. Організовані на козацький лад з селян, звільнених від панщизняних обовязків, були вони ніби тіню скасованої козаччини. Правлючись по козацькому звичаю, обіраючи зпоміж себе отаманів, сотників та осаулів (тільки полковники були наставленими шляхтичами), вони доходять до великих, чотири-пятитисячних корпусів. Здебільша вірні своїм панам, вони всеж таки, в зустрічі з одновірними, гайдамацькими земляками, або бються з ними нещиро, або таки переходять на їхній бік. Герой Гайдамаччини — Гонта, був чейже одним і сотників такої, надворної міліції. Остаточно Польщі не довелося здушити гайдамаччини власними силами й засобами.

Повстання 1734 р.

Коли в боротьбі за спорожнений Августом II польський престіл, станули проти себе — ставленик колись Карла ХІІ, а тепер Франції — Станислав Лєщинський та саксонський курфірст Август III, що його підтримувала Московщина, разом з московським військом вступила на польську територію й гетьманська армія. Населення Правоберіжжя зраділо нагодою й покладаючи надію на гетьманців, підняло повстання. Почалося з громлення жидів і шляхти, нищення панських маєтків та захоплювання міст і містечок.

З Київщини перекинувся повстанчий рух на Поділля й Волинь. Його керманичем і героєм став бувший старшина придворної міліції князів Любомирських — сотник — Верлан. Він перейшов до гайдамаків з цілою своєю сотнею й дуже скоро зорганізував довкола себе цілий полк. Відділи Верлана здобули Броди, Жванець, а навіть запускалися під Львів. Повстанчий рух захоплював народ скрізь, кудою проходив Верлан. Регулярні війська тікали, а придворні міліції спочували повстанцям, а то й переходили на їх бік. Щойно московська інтервенція трохи приборкала Верланову гайдамаччину. Сам Верлан з найблищими втік у Молдавію, але деякі його ватажки, вели боротьбу далі. Один з них — запорожець Грива здобув навіть Чигирин і Крилів. Тільки зрада козацького сотника Сави Чалого, що зруйнував запоріжську фортецю над Богом (1738 р.), придушила, на якийсь час, повстання. Відомстили зате Чалому запоріжці, що вбили його, в його, зрадою нажитому хуторі, в 1741 р.

На дрібних партизанських випадах і місцевих заворушеннях пройшло чергових десять років, поки в 1750 р. не піднялося нове повстанче полумя. Селяни втікачі, що зорганізувалися на запоріжській території, тут озброїлися й прибрали собі провідників зпоміж запоріжців, впали тоді в межі Київщини. Мошни, Умань, Винниця, Лятичів, піддалися повстанцям, що з черги заняли Хвастів та сягли своїми загонами аж до Полісся. Щойно посполите рушення шляхти припинило розмах повстанчих відділів, тай то не на довго.

Коліївщина

В 1768 р. піднялося знову нове повстання, тим разом найгрізніше з усіх дотеперішніх. Безпросвітна панщина й натиск католицького та уніятського духовенства на православну церкву, впарі з зловживаннями розкватированих по Україні військ, викликали кривавий протест. Намісник православного владики Мелхіседек Значко-Яворський, ігумен мотронинського манастиря, вичерпавши всі законні засоби для боротьби за права православної церкви, рішився зорганізувати повстання. Допомогло йому в цьому внутрішнє розладдя в Польщі; проти втручування москалів у польські справи й проти нездарного короля Станислава Понятовського зорганізувала польська шляхта конфедерацію. Центром руху був Бар на Поділлю, провідником Казимир Пулавський. Король, не бачив собі іншого рятунку й попросив москалів на допомогу. В межі Польщі вмашерував московський корпус, під проводом генерала Кречетнікова й обложив конфедератів у Бердичеві.

Загальне розпорядження використали українські повстанці, під проводом Максима Залізняка.

Сам Залізняк, що свою молодість провів на Запоріжжю, вернув відтіля ще весною 1767 р. й ставши ніби послушником у жаботинському, а відтак мотронинському манастирі, на спілку з ігуменом-намісником організував повстання, яке залишилося в народній памяти під назвою Коліївщини. В противенстві до попередніх повстанчих рухів, повстання Залізняка було добре зорганізоване й оперте на гарно підготовленому пляні. Використовуючи замішання в Польщі, Залізняк пройшов з своїм відділом міста Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав і Лисянку, кермуючись на столицю «короленят» Потоцьких — Умань. Скрізь, де тільки зявився Залізняк, народ повставав; селяни винищували шляхту й жидів, руйнували двори й озброєні, хто чим міг, приставали до повстанців.

Умань, велике тоді торговельне місто, з василіянською школою, мала сильні укріплення й козацьку міліцію, під проводом Івана Гонти. Гонта, що поруч Залізняка став другим героєм повстання, подібно як Залізняк був селянського роду. На службі в придворній міліції Потоцьких добрався Гонта двох сіл та став заможною та впливовою людиною. В його особистому інтересі було обороняти шляхту й створений нею лад на Україні. Та коли губернатор Уманя Младанович, вислав Гонту з сотнею проти Залізняка, обізвалася в ньому совість. Не вагаючись, перейшов Гонта до повстанців і разом з ними вдарив на Умань.

Дня 19 червня 1768 р. упала Умань. На вулицях лягло до 2.000 жидівських і шляхетських трупів. Згинув губернатор Младанович, але його дітей вдалося Гонті врятувати. На раді, що відбулася по перемозі, проголошено Залізняка гетьманом, а Гонту уманським полковником. Відновлено старий козацький лад, з поділом краю на сотні й полки; уніятам і католикам залишено — або вернути до православної церкви, або вийти з краю. Здавалося, що вертають часи Богдана Хмельницького. Упевнювали в тому успіхи повстанців на Київщині, Поділлю, Волині й Поліссю, та прихильне відношення до повстання московських військ і взагалі московської влади. Московщині залежало на ослабленню Польщі й успіхи повстання були їй по нутру.

Та коли повстанці, ганяючись за шляхтою й жидами, перейшли турецьку границю та спалили турецьке місто Балту, турецький, кримський та молдавський уряди, загрозили Росії війною, якщо вона не приборкає гайдамаків. Москва злякалася й рішила виступити проти повстанців. Полковник Гурієв з полком донських козаків і піхоти рушив зпід Бердичева на Умань. Гурієв, не маючи відваги виступити отверто, вжив підступу. Завів дружні переговори з повстанчими провідниками й на спільному бенкеті їх арештував. З черги кинулися московські салдати на табор неприготованих повстанців й захопили їх біля 900. Решта розбіглася. Полонених повстанців, що походили з Правоберіжжя віддали москалі польській владі, лівобережців вислали на суд до Києва. Гонта з 846 полоненими опинився в польських руках. По короткому слідстві й суді в с. Кодні біля Житомира всіх покарано смертю. Їх четвертували, садили на паль, вішали. Найлютіше покарано Гонту. З особливою жорстокістю мстався на повстанцях рейментар Стемпковський. Рівночасно московська влада карала повстанців лівобережного походження. 250 гайдамаків засуджено на смерть, але частину їх «помилувано» — їх били кнутом, виривали ніздря, пятнували білим залізом чола й остаточно заслали на каторжні роботи в сибірських копальнях. На Сибір помандрував і Максим Залізняк, де й закінчив життя.

Коліївщину остаточно приборкано, але духа бунту серед закріпощеного селянства Правоберіжжя , ані теж недовіря й підзорливости існуючого тут, шляхетського живла, не придушено. Народ хвилювався постійно, а шляхта, живучи, мов на вулькані, дуже часто виявляла свій переполох жорстокими репресіями. Особливо кривавою була тривога волинської шляхти в 1789 р. Тоді то заарештовано, мучено й навіть повбивано сотні невинних селян, запідозрених у готуванню повстання. Позатим було ще багато місцевих тривог та репресій.

Доля Галичини

В куди тяжчому положенню аніж Гетьманщина а навіть Правобічна Україна, найшлася в XVII—XVIII ст. Галичина. Умови політичного життя не дали тут змоги повстати й оформитися такій верстві, як козаччина, вони теж дуже скоро обезброїли останки української шляхти, ослабили міщанство й духовенство та непосильним ярмом лягли на шиї селянства.

«Віра й нація руська» були боєвим гаслом львівського міщанства ще протягом цілого XVII ст. Для нього воно жертвувало й далі майном, здоровлям і життям, для нього нехтувало особистими почестями й вигодами, через нього теж опускалося чимраз нище по щаблях суспільної драбини й економічного добробуту. Нарешті забракло терпцю й сили. Тому, що слабше — корилося або й зраджувало «віру й націю руську», що сильніше, більш підприємчиве — емігрувало. Здебільша на схід, у Придніпрянщину, що почала нове життя під охороною козаччини. Галичани взагалі, а львовяни зосібна, були тими, що підняли культурно-національний рух Києва XVII ст. до вершин, так само, як західньо-українського, галицького походження була помітна не так своєю скількістю, як якістю частина козацької єрархії. Зискує на цьому Східня Україна, але Захід безсумнівно тратить. Паде шкільництво, а з ним тратить церква свою рушійну силу; західньо-українське друкарство нидіє, не виходючи поза вузькі рямці церковщини — богослужебні книги стають одинокою літературою й лектурою західньо-українського читача.

Хмельниччина

Раз тільки блиснуло сонце на західньо-українському обрію, коли в 1648 р. підступили під Львів полки Хмельницького. Сокаль, Тернопіль, Рогатин, Товмач, Заболотів, Янів, Городок, Яворів, Калуш, Дрогобич, оце список галицьких міст, які тоді підняли прапор повстання, що йому щиро й діяльно співчував столичний Львів, не кажучи вже про галицькі села, які з живловою силою кинулися тоді на своїх ворогів і гнобителів. Та Хмельницький завернув зпід Львова й залишив розбурханий край на поталу ворожої пімсти. Хто в тому часі не втратив душі, той втратив віру в рештки надії на визволення. Другий прихід Хмельницького під Львів у 1655 р. привітала Галичина зловіщою мовчанкою. Не відгукнулася вона, коли 1672 р. станув під Львовом Дорошенко, а коли нарешті в 1745 р. добилися українці до міської ради у Львові, то вони репрезентували вже не «руську націю», а розбиту й приборкану, віроісповідну громаду.

Унія

Польський уряд, навчений досвідом підчас Хмельниччини, подбав про те, щоби Західня Україна не піддержувала звязків з рештою матірнього пня й православним закордоном. Для цього в 1676 р. варшавський сойм, під загрозою кари смерти й конфіскати маєтку, заборонив православним виїздити з краю, а в першу чергу зноситися з православним патріярхатом. Всі церковні справи віддано в беззастережне розпорядження місцевих владик, що схилялися до унії, або приняли її — явно чи потайки.

Правою рукою польської влади в справах західньо-української церкви був львівський владика Осип Шумлянський (1667— 1708). З роду уніят, замолоду «товариш панцирної роти» й близький чоловік Яна Собіського, для того, щоби дістатися на львівське владицтво приняв православє. Зробив це, очевидно, нещиро, бо вже в 1677 р. написав до папи лист про свою готовість вернути на унію, а тимчасом робив заходи, щоби до неї приєднати решту владик і духовенства. Однодумців найшов він у кандидаті на перемиське владицтво — Інокентію Винницькому, та унівському архимандриті Варлаамі Шептицькому. Для обміркування справ унії скликав польський король у 1680 р. церковний собор у Львові, але Шумлянський, знаючи, що з унії, на соборі, нічого не вийде, не приняв у ньому участи. Зате він працював для унії потайки. Пропонуючи на владицтва людей прихильних унії, виєднуючи користи й привілеї уніятському духовенству, він рівночасно затирав всякі формальні ріжниці поміж унією й православєм. Для себе придбав Шумлянський прибутки з маєтностей і манастирів київської митрополії, спорожненої по Йосифі Нелюбовичу Тукальському (1663-1675), що за свою українську, державницьку політику, опинився в тюрмі. Повівши таку підготовчу політику, Шумлянський зважився нарешті в 1700 р. явно приступити до унії. Грунт під унію був справді підготований і протести проти неї належали до виїмків. Запротестувало м. і. львівське Успенське брацтво, але Шумлянський, напавши з жовнірами польського коронного гетьмана на Успенську церкву, вирубав церковні двері й відслужив Богослуження після уніятського обряду. Брацтво всеж таки не піддалося й протривало в православію до 1708 р. Одиноким заборолом православя в Галичині залишився тільки Великий Скит у Маняві. Оснований в 1611 р. приятелем Івана Вишенського — Йовом Княгиницьким, він видержав на раз занятому становищі аж до свого скасування, уже за Австрії в 1785 р.

В перемиській єпархії принято унію в 1691 р. за Інокентія Винницького, якого наслідник міг уже в 1761 р. похвалитися, що в його єпархії нема вже ні одного православного. Волинська (луцька) єпархія і перейшла на унію в 1711 р. З того часу унія стала пануючим обрядом на цілій Західній Україні, а в половині XVIII ст. пробувала навіть поширитися на приналежній до Польщі Київщині. Мало не два століття боротьби з нею, як з авангардом польщини, виснажили західньо-українське громадянство до решти. Колиж вона все таки, «правим і лівим» перемогла і вдомашнилася, стала черговою ознакою «віри й нації руської», як колись було нею православє.

Опришківство

Подібно, як на Придніпрянщині народні маси протестували проти свого поневолення гайдамацькими повстаннями, в Галичині прийняв цей рух форми й назву опришківства. Вдомашнилося воно головно на Покуттю, де в карпатських лісах, на молдавсько-угорському пограниччю, найшло собі безпечний захист. Як гайдамаччина на Придніпрянщині, так опришківство в Галичині старалося використовувати пригожі для себе моменти внутрішнього розладдя й заворушень. Особливо сильно змоглося опришківство в перших десятиліттях XVIII ст., коли Польщу непокоїли шведи та хвилювала боротьба Станислава Лєщинського й Августа Саксонського за польський престіл. Використали теж опришки пізніші замішання в Польщі за Августа III.

В противенстві до придніпрянської гайдамаччини, що в моментах свого найбільшого напруження набірала військово-політичного характеру, покутське опришківство не виходило поза межі й форми розбійницької партизанки. Опришки нищили майно поміщиків, по словам народньої поговірки «брали в багатих, а давали вбогим», тобто в той дикий спосіб, пробували зарівнювати ріжниці соціяльного й маєткового стану. Очевидно, практичний успіх з такого «вирівнування» був мінімальний, але переляк, що його кинули опришки на «панів», не залишився без деякого впливу на уклад відносин. В страху перед опришками, «пани» й урядники не насмілювалися попускати вудила свому рознузданню над безборонним народом. За той власне «страх на панів» народ спочував опришкам, підтримував їх і зберігав у вдячній памяти їх подвиги й постаті.

Славні були колись повстанчі загони Мухи в XV ст. та Андрія Барула, що то, підпомаганий Молдавією, проголосив себе «правним спадкоємцем Руси, що її загорнув собі силою король Казимир». Вони наче були історичними батьками й передвісниками покутського опришківства. Але справжнім посівом опришківства, тобто бунту проти створених польською займанщиною умов соціяльно-політичного життя, була щойно доба Хмельниччини в Галичині. На гетьманські універсали, накликуючі до повстання, відгукнулася вся Галичина, але найсильніший відгомін пішов по Карпатах і Підгірю. Славний повстанчий загін Семена Височана з Отинії, мав до 15.000 мужви й сягав своєю акцією в глибину Покуття й Гуцульщи-ни. Менчі повстанчі загони створилися тоді в Білих і Чорних Ославах, в Росяній, Делятині, Березові, Сопові, Ключеві Нижному, довкола Печеніжина, Кут і т. д.

Та Хмельниччина піднялася над Карпатами й Підгірям, мов бурун, блиснула на небосклоні мов метеор і згасла. Але в час, коли вся Галичина принишкла й упокорилася, Підгіря не переставало хвилюватися.

Підчас другого побуту Хмельницького в Галичині, на Підгірю знову формуються повстанчі загони. В 1659 р. вони не тільки нищать поміщицькі двори, але здобувають підгірські містечка й накладають на них контрибуцію. В 1665 р. оперував над Дністром ватажок Дрозденко, в 1683 р. піймали в Делятині сміливого ватага Нестора, в 1703— 1712 рр. був пострахом Підгіря Іван Пискливий.

В 1704 р. зявився в Карпатах ватажок Пинта, що вславився своїм сміливим нападом на Косів. В 1712 р. злякала Коломию ватага Івана Панчишина, але всіх своїх попередників перевисшив очайдушною сміливістю й справжнім лицарством — Олекса Довбуш. Палкий мов іскра, бистрий як олень, сміливий мов лев, неустрашимий, а притім лагідний і лицарський супроти безборонних, здобув собі Довбуш не тільки щиру вдячність у сучасників, але й вічну память у потомности. Для сучасників був месником народніх кривд, для потомних — недосяжним ідеалом легіня-героя.

Походив Довбуш з Печеніжина й був сином убогого гуцула-комірника. Засмакувавши в опришківстві замолоду, вже в 1738 р. виступає Довбуш з численною й добірною ватагою. Зразу опришкував у ватазі Олекси його брат Іван, але в 1739 р. дійшло між ними до кривавої бійки. Олекса, зранений братом в ногу, налягав на неї до смерти, а Іван покинув брата й перейшов з власною ватагою на Бойківщину. Іван помер скорше від Олекси. Для церкви в Беняві переказав свій опришківський ніж з написом: «Іван Добощук, славний збойник гірський, перед смертю своєю зложив той різак в церкві Беняшки». На другому його боці був напис: «Від того різака погиб з руки Добощака»...

Тимчасом Олекса Довбуш гуляв по Гуцульщині. Села, Текуче, Ланчин, Уторопи, Товмачик, Добротів, Устєріки, Ясена, Перегінсько, Молотьків, оце терен його перших, опришківських подвигів. Вслід за ними пішли — Вербіж, Воскресінці, Микуличин й нарешті гора Стіг, де Довбуш сам один вихопився живий з залізних кліщів цілої роти «смоляків», тобто жандармів старости Пшелуского. Страшна була пімста Довбуша на багатієві Дідушку з Довгополя, що нахвалявся післати голову ватажка до Станиславова. Славна була гостина Довбуша в домі Андрія Карпінського, якраз в хвилину народження, пізнішого польського поета Франциска. До очайдушности сміливим був наскок Довбушевої ватаги на Борщів у 1744 р. де він «не по гроші прийшов, але по душу (полковника Константина Злотніцкого), аби більше людей немучив», — як сам казав. Згинув Довбуш ранком дня 24 серпня 1745 р. в домі Степана Дзвінки в Космачі. Народня легенда прибрала смерть ватажка в квітки любовної історії, але по правді Довбуш не з любови до жінки Дзвінки, а з мести за його кривду тестеві увійшов з ним у пересправу й згинув. Найкращим побратимом Довбуша був Василь Паліїв, переємниками його опришківської «балти» були Василь Баюрак та Іван Бойчук, але ніодин з них не піднявся уже до рівня лицарської безінтересовности Довбуша. По ньому й само опришківство перевелося. Винищила його до решти австрійська жандармерія на прикінці XVIII ст.

Упадок Польщі

Остаточне заведення церковної унії й приборкання гайдамаччини московськими руками, не врятувало Польщі. Захитана великим народнім повстанням за Богдана Хмельницького, вона вже ніколи не могла вернути до рівноваги. Захопивши великі простори непольських земель, Польща не зуміла наладнати в них державної господарки й адміністрації. Віддала їх у руки магнатів-«короленят», для безоглядної, кольоніяльної експльоатації й визбулася впливу на уклад економічно-суспільних сил на тих землях. «Золота» вольність загалу польської шляхти, не вміла пожертвувати нічим для держави, віддаючи себе зате всевладі магнатів, що потворили згодом наче самостійні держави в державі. Дбаючи про особисті користи й вигоди, магнати нехтували загальнодержавними інтересами, не слухали центральної влади й легковажили короля, дуже часто вислугуючися постороннім політичним чинникам. В пору, коли окраїнні магнати розпоряжали головокружними багацтвами, витиснутими з кривди й поту поневолених народніх мас, в державній скарбниці не було грошей ні на військо ні на адміністрацію. Щож дивного, що, коли магнати вислугувалися чужинцям, то й королі перемінилися в ставлеників посторонніх, політичних сил. Замісць польських державних інтересів, перехрещувалися на варшавському дворі інтереси Франції, Німеччини й Росії. Остаточну перевагу здобула Росія, що не тільки посадила на польському престолі відданого собі Станислава Понятовського, але своїми «резидентами» й впровадженими до Польщі військами, господарила в ній, мов у себе дома. Не помогли «конфедерації» патріотично настроєної горстки польської шляхти проти московських зазіхань. Росія вміла організувати проти них свої «конфедерації» й на кожному кроці параліжувати змагання до реформи й направи відносин. В міру потреби вміла Росія використовувати хвилювання мас з приводу суспільних і релігійних утисків й у той спосіб підготовляла грунт під цілковите, державно-політичне поневолення Польщі.

Даремне старалася Польща скористати з московсько-турецького напруження в 1768 р. Проти московських посягань на Крим і Молдаву виступила Австрія, а пруський король, бажаючи відхилити увагу Росії від турецького півдня, зумів зацікавити її в... розборі Польщі. За ціну Молдавії, на яку наставилася Австрія, прийшло поміж Росією, Австрією й Прусією до згоди про обкроєння Польщі. Сталося це в 1772 р. Польщу вичеркнено з складу европейських великодержав. Росія загорнула собі частину Білоруси, Австрія взяла Галичину, Прусія — прибалтійське приберіжжя. Не було кому, не було й чим протестувати проти такого насильства сусідів. Чужинецькі війська зайняли названі землі без одного вистрілу, а заляканий чи підкуплений варшавський сойм дав на розбір ще свою згоду. Про легчий успіх не могли сусіди Польщі й мріяти. Два роки згодом Австрія прилучила ще до своєї галицької займанщини українську частину Молдавії, з Чернівцями і Серетом, та частину румунської з Сучавою, що з неї в 1849 р. створила свою окрему провінцію — Буковину.

Перший розбір Польщі примусив схаменутися навіть засліплену у своїй «золотій вольности» шляхту. Дня 3 травня 1791 р. проголошено в Польщі нову конституцію, але вона не подобалася магнатам. Вони зорганізували т. зв. «торговицьку конфедерацію» й замісць рятувати батьківщину від остаточної заглади, віддали її в «опіку» Росії. Саме тоді закінчила Росія свою переможну війну з Туреччиною й ніщо не стояло їй на перешкоді зайняти Варшаву. Сойм, скликаний під охороною московських багнетів, скасував «травневу конституцію» й «відписав» Росії нову пайку земель — Київщину, Поділля, великий шмат Волині й дальшу частину Білоруси.

Та на тому ще не скінчилося. Коли в 1794 р. під проводом Тадея Костюшка, піднялося в Польщі повстання проти московського й пруського наїздника, окупантські армії розгромили повстанців і зайняли решту Польщі. Російські війська вмашерували до Варшави й Вильна. Москва, Прусія й Австрія поділилися землями Польщі без решти. Кінець Польщі, закріплений розділом її земель поміж Росію, Прусію й Австрію стався доконаним фактом. З карти Европи вичеркнуто Польщу як державу, українські землі розділено поміж Росію й Австрію. «Польща впала, тай нас роздавила» — як співав потім Шевченко. Під Австрією опинилися приборкані панщизняним ярмом, темні маси українського селянства з такимже малоосвіченим і заляканим духовенством, майже без міщанства, без шляхти й без інтелігентного проводу. Росія, обняла владу над такимиж масами українських селян-кріпаків, над якими віддала повну владу польському поміщицтву, московській, напливовій та українській, але обмосковленій аристократії. Щойно тепер досягла неволя народніх мас вершка свого насилення, щойно тепер могло здаватися, що «народня маса, придавлена кріпацькою неволею, мовчазна, нерухома, мертва, вже не встане, що вже прийшов останній кінець українському життю» (Грушевський).

Сталося, на щастя, інакше. Під попелом минулого, під цвіллю сучасного, таїлися здорові, могучі зерна народнього життя. Вони скільчилися й зазеленіли пишним руном національного відродження, як тільки розтаяли перші леди, як тільки по українських полях повіяв перший весняний легіт.