1.2. Джерельна база та методи дослідження



Джерельна база дослідження має у своєму складі комплекси джерел, що різняться за ступенем достовірності відображених у них історичних фактів. На нашу думку, найбільш достовірними є документи установ ДЦ УНР, що так чи інакше опікувались повстанською справою, особливо ППШтабу. Лише невелика частина їх опублікована. Більшість зберігається в архівах України, Росії, Польщі та інших країн. Найбільше відповідних документів знаходиться в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУУ).

Великий масив документів ППШтабу знаходиться у Військовому архіві та Бібліотеці Народовій у Варшаві. Мікрофільми цих документів передано до Центрального державного історичного архіву України у Львові, а частина опублікована у збірнику “Розвідка і контррозвідка України 1917-1921 рр.” [126].

Друге місце за рівнем достовірності займають документи радянських установ, які вели боротьбу з повстанством. Ці установи, особливо ВУНК, мали розгалужену систему сексотів та інформаторів, які нерідко були членами окремих повстанських організацій. Більша частина цих матеріалів до останнього часу зберігалася у таємних фондах ЦДАВОВУУ та Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГОУ) і не публікувалася.

Третє місце займають спогади учасників подій: повстанців, тих хто вів боротьбу з повстанцями, очевидців. Різною мірою їм властиві субєктивізм, замовчування, перекручування, неточності у деталях. Частина спогадів опублікована окремими книжками, проте більшість їх зявилася у журналах.

Четвертою групою джерел, що містить найменш достовірний матеріал. Інформація численних тогочасних газетних публікацій потребує ретельної перевірки у кожному конкретному випадку.

Архівні матеріали можна розділити на три великі групи: 1) документи, зібрані силами установ Уряду УНР і української еміграції, що потрапили до СРСР під час та після 2-ї Світової війни (тільки невеличка їх частина залишилась за кордоном); 2) документи повстанських установ, захоплені більшовиками; 3) архівні матеріали, що відображають роботу різноманітних центральних і місцевих установ, які здійснювали боротьбу проти повстанства.

Архівні фонди УНР, захоплені під час 2-ї Світової війни, зараз зберігаються (частково чи повністю важко зясувати) в ЦДАВОВУУ. Дослідження цих фондів дає надзвичайно багато цікавого матеріалу, але вимагає дуже кропіткої праці, бо вони довгі роки лежали незайманими і зберігалися в жахливому стані. Частина справ не фільмокопійована, не має навіть картонних обкладинок, хоч багато аркушів має нестандартний розмір. Тому розміщені в них документи гинуть. Назви справ тільки частково співпадають із змістом розміщених в них матеріалів, окремі надзвичайно важливі документи можуть бути “розсипані” там, де їх менше всього чекаєш знайти, а обіцяного в назві може і не бути. Тому на дослідників цих фондів чекають як розчарування, так і несподівані знахідки.

В архівних фондах УНР дослідників повстанства зацікавлять перш за все документи Військового Міністерства УНР (фонд 1078), де збереглося багато відомостей про створення і діяльність Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнника: папери ген.-хор. В. Петріва, що стосуються ППШтабу (оп. 2, спр. 189); схема розташування партизанських загонів та повстанських організацій (оп. 2, спр. 204); документи про отаманів Струка, Орлика, Повстанської групи отамана Орла, Повстанської Волинської Армії (оп. 2, спр. 207); донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України (оп. 2, спр. 210).

Чимало цікавого зустрічається і в фондах Міністерства Закордонних Справ УНР (фонд 3696). Різноманітні відомості про петлюрівське повстанство зустрічаються в доповіді голови Української ліквідаційної комісії в Польщі про відношення французького уряду і військових кіл Франції до уряду УНР (оп. 2, спр. 19); інформаційних повідомленнях про справи в Україні (оп. 2, спр. 20); листуванні з С. Петлюрою та керуючим справами директорії УНР і її канцеляріями про військову ситуацію в Україні (оп. 2, спр. 52); листах до Міністра Преси і Пропаганди з приводу інформації про повстання в Україні (оп. 2, спр. 56); відомостях про взаємовідносини Уряду УНР з організацією Б.Савінкова та Донською Демократичною групою (оп. 2, спр. 390); листуванні з Головним Управлінням Генерального Штабу УНР про повстання на Правобережній Україні (оп. 2, спр. 425); інформаційних повідомленнях представників УНР за кордоном про політичне та військове становище УСРР (оп. 2, спр. 452); ноті посла УСРР про діяльність загону отамана Гальчевського (оп. 2, спр. 515); першій главі з неопублікованої, очевидно, книжки невідомого автора “Причини постань, їх характер, організація і значення” (оп. 2, спр. 541); доповідях про діяльність повстанського комітету на Криворіжжі (оп. 2, спр. 571); доповіді полковника Полтавця про організацію партизанської війни в Україні (оп. 3, спр. 24); матеріалі про переговори представника дипломатичної місії УНР в Румунії з Н. Махно (оп. 3, спр. 26).

Архівні документи Канцелярії Директорії УНР (фонд 1429) також містять низку цікавих матеріалів: листування з Міністром Закордонних Справ УНР і дипломатичною місією в Румунії про підготовку повстання (оп. 2, спр. 88); лист В. Зелінського Нісселю, наказ Петлюри по повстанським військам від 12 березня 1921 р., листування С.Петлюри з членами Уряду, звернення до Петлюри Повстанського Комітету Поділля і Волині, рапорти Гулий-Гуленка та інструкції Цивільного Управління Південної повстанської Групи (оп. 2, спр. 113); листування з повноважними послами і головами дипломатичних місій (оп. 2, спр. 142); доповідь Богуна про А.Петрика (13 березня 1923 р.) (оп. 2, спр. 159); лист Струка до Уряду УНР, звіти Цивільного Управління Південної Групи (оп. 4, спр. 2).

Особливо цікаву групу складають документи захоплені у повстанців: рапорти і накази по Північній повстанській Групі, накази по штабу УПА Ю.Тютюнника (ЦДАВОВУУ ф. 4, оп. 1, спр. 568-569), свідчення захоплених в полон петлюрівців (там само, спр. 947), дипломатичні ноти та інші документи (там само, спр. 673), які частково опубліковані у збірці, присвяченій взаємовідносинам між УРСР і Польщею [129, С.88-107]; архів Партизансько-Повстанського Штабу (там само, ф. 2297, оп. 1, спр. 1, 2, 3а, 4, 4а, 7, 19), накази отамана Хмари (там само, ф. 3204, оп. 1, спр. 79). Містить багато відомостей про діяльність Південної повстанської Групи та Бессарабської групи А. Гулий-Гуленка протокол допиту останнього (ЦДАГОУ ф. 1, оп. 20, спр. 1040).

Документи центральних і місцевих установ, що вели боротьбу проти бандитизму надзвичайно різноманітні і потребують особливої характеристики. На нашу думку, їх найкраще класифікувати по окремим органам боротьби з бандитизмом.

На початку 1921 р. створено Постійну Нараду по боротьбі з бандитизмом при командуючому збройними силами України і Криму. 19 лютого 1921 р. замість неї сформована Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР (далі Постійна нарада), що об'єднувала діяльність всіх відповідних організацій і установ. У губерніях та повітах боротьба з бандитизмом покладалася на відповідні постійні наради, створені на основі військових нарад. Губернським нарадам надавалося право створювати районні наради по боротьбі з бандитизмом та революційні трійки з правом революційного трибуналу при військових загонах. Сама тільки структура нарад по боротьбі з бандитизмом залишила величезний масив відомостей. Відповідні фонди до 1991 р. були закритими і використовувались дуже обмежено.

У березні 1921 р. Постійною нарадою прийняте рішення про організацію секретно-інформаційного бюро, як спеціальної структури, куди мали надходити відомості про боротьбу з бандитизмом з усіх регіонів України. Крім того, на бюро покладалося завдання розробки пропозицій, проектів доповідей, річних інформацій, що заслуховувалися на засіданнях Постійної наради. Секретно-інформаційне бюро видавало раз або двічі на тиждень зведення і бюлетені, для створення яких використовувалися матеріали усіх установ, що вели боротьбу з бандитизмом, а також матеріали, що друкувалися у закордонній пресі. Ці бюлетені містять надзвичайно цінну інформацію про діяльність повстанських організацій. Найбільш повний їх комплект за 1921 р. зберігається у ЦДАГОУ, фонд 1, опис 20, справи 615, 616. Неповний комплект бюлетенів за 1921-1922 роки, окремі частини якого розкидані по різним фондам та справам, знаходиться в ЦДАВОВУУ (ф. 1, оп. 2 (д), спр. 6, 10; ф. 2, оп. 2, спр. 295; ф. 3204, оп. 2, спр. 11). В секретно-інформаційному відділі накопичувались розвідницькі матеріали інших установ: штабу військ України та Криму (ф. 2, оп. 2, спр. 281); ВУНК (там само, спр. 285).

Бюлетені мали постійні рубрики: 1) “Хроніка внутрішнього фронту”, де викладалися окремі найяскравіші події; 2) “Селянство і бандитизм”, де аналізувалися дії повстанців та їх взаємовідносини з селянством, матеріали цієї рубрики обєднувалися по регіонам (Лівобережжя, Правобережжя), губерніям, розповідали про події двох тижнів чи місяця; 5) в рубриці “На бандитському фронті (воєнний огляд)”, описувалися окремі важливі події боротьби з бандитизмом, давався їх аналіз; 2) в рубриках “На залізницях” чи “Бандитизм на залізницях” повідомлялося про стан залізниць, напади повстанців на станції та потяги, руйнування шляхів тощо; 3) рубрика “За кордоном” висвітлювала дії урядів Польщі, Румунії, УНР, діяльність Партизансько-Повстанського Штабу; стан Української Армії, положення в таборах інтернованих, матеріали української еміграційної преси тощо; 4) рубрика “В Губвоєннарадах” розповідала про діяльність губернських нарад; 7) про стан армії інформувала рубрика “В Червоній Армії”. Крім постійних рубрик подавалися різноманітні тематичні матеріали.

Відомості бюлетенів суттєво доповнюються протоколами та матеріалами Постійної наради (ЦДАГОУ ф. 1 оп. 20, спр. 614, 1251; ЦДАВОВУУ ф. 1, оп. 2, спр. 40, ф. 3204, оп. 1, спр. 8а, 9, 18 (огляд про рух бандитизму за жовтень 1921 р.), спр. 81 (списки отаманів, що здалися по амністії), спр. 82 (матеріали про отамана Мордалевича), оп. 2, спр. 4 б (перелік загонів, що діяли в УСРР у 1921 р.), спр. 8-9 (розпорядження, циркуляри, інструкції і зведення Постійної наради)), а також протоколами відповідних губернських нарад та матеріалами до них: телеграмами, доповідями, інформаціями тощо (ЦДАВОВУУ ф. 3204, оп. 1, спр. 21-22 (Волинської), спр. 28-29, 31 (Катеринославської), спр. 42, 44-45 (Київської), спр. 46-47 (Кременчуцької), спр. 48-49 (Миколаївської), спр. 50-51 (Одеської), спр. 52-54 (Подільської), оп. 2, спр. 4).

Великий масив матеріалів - документи Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (далі ВУНК) та Державного Політичного Управління України (далі ДПУ України), ВУНК-ДПУ вдалося створити густу мережу сексотів різного рівня: від рядових сільських інформаторів, що передавали відомості про рух, діяльність, озброєння та чисельність повстанських загонів, про діяльність повстанських організацій, про настрої селянства, до спеціальних агентів, які приєднувалися до повстанських загонів, ставали членами повстанських організацій. Сексоти ВУНК-ДПУ України діяли за кордоном, входили до керівних органів повстанства та політичного і військового керівництва УНР. Вся зібрана інформація аналізувалася, узагальнювалася, на її основі створювалися зведення, довідки, бюлетені, огляди, доповіді і т. п.

Серед усіх найрізноманітніших документів ВУНК-ДПУ України найсистематизованіший характер мають зведення, що відрізняються за такими ознаками 1) рівень: республіканський, губернський, районний, повітовий; 2) окремі підрозділи: відділи дорожньо-транспортної НК та особливі відділи в армії; 3) час: одно-двох-трох-пяти-семиденні, декадні, двотижневі; 4) предмет: аналіз становища в певному районі, підприємстві, сфері і політичній партії, боротьби з бандитизмом тощо. З часом інформаційні зведення отримали назви держзведень, політоглядів про становище. Особливо цікаві для істориків двотижневі зведення обсягом до 20-35 сторінок машинописного тексту. Одним з обовязкових елементів таких зведень була інформація про розвиток бандитизму та боротьбу з ним.

У ЦДАВОВУУ цікаві чекістські матеріали зберігаються у фонді 3361: оперативно-інформаційні зведення (оп. 1, спр. 1); донесення уповноваженого Барвінківського агентурної ділянки про положення на місцях. (там само, спр. 4.); доповідна Начальника секретно-оперативного Управління і Начальника Особливого відділу ВУНК про стан на Україні у 1921 р. (там само, спр. 10); списки осіб, що знаходились на службі в діючій армії УНР (там само, спр. 14); донесення поручика української Галицької армії Гуцуляка про положення в Румунії українських інтернованих військ (там само, спр. 15). Надзвичайний інтерес викликають доповіді секретних агентів (“сексотів”), що були членами повстанських організацій або партизанських загонів (ЦДАВОВУУ ф. 3204, оп. 1, спр. 11); агентурні відомості іноземного відділу ВУНК (там само, спр. 12), чекістська доповідна записка про бандитизм на Правобережжі (там само, спр. 17). Цікаві деталі можна знайти у оперативно-інформаційних зведеннях ВУНК про стан боротьби з бандитизмом на Україні (ЦДАГОУ ф. 1, оп. 20, спр. 641, 642), розвідувальних зведеннях штабу військ ВУНК України та Криму (там само, спр. 644), інформаційних та розвідувальних зведеннях ДПУ (там само, спр. 1304, 1305), доповіді іноземного відділу ДПУ (там само, ф. 5, оп. 1, спр. 372). Цікаво, що можливо першими дослідниками закордонної літератури про українську революцію та повстанство були чекісти, які склали її бібліографічний опис (там само, спр. 379).

Цікавий матеріал про повстанців зустрічається в документах по діяльності осередків КП(б)У: ЦК і особливо його інформаційного підвідділу (ЦДАГОУ ф. 1 оп. 20, спр. 443, 993, 998), циркуляри, інструкції, положення, закриті листи, звіти, огляди, інформаційні зведення по боротьбі з бандитизмом губкомів, повітових комітетів тощо (там само, спр. 452, 494, 527, 540), доповіді про українську еміграцію (там само, спр. 1035, 1662, 1735).

При використанні документів радянських органів боротьби з бандитизмом треба враховувати, що вони містять багато неточностей. Найяскравіший приклад - у бюлетенях секретно-інформаційного відділу РНК за 1921 рік неодноразово стверджується, що Н. Махно загинув. Про необхідність неодноразової перевірки відомостей постійно вказується в самих документах. Тільки використання всього обсягу наведених відомостей може до мінімуму зменшити ризик помилки. Найкращий же результат дає співставлення відомостей з фактами, наведеними в документах архівів УНР, спогадах повстанців, що вийшли за кордоном. Тому одне з найголовніших завдань сучасного етапу дослідження петлюрівського повстанського руху - опрацювання всього обсягу матеріалів та критичний аналіз наведених в них фактів.

Важливим джерелом є опубліковані державних установ УНР та Радянської України. Великий інтерес представляє “Вісник державних законів для всіх земель УНР”, де розміщені закони, що стосуються повстанської діяльності ДЦ УНР: про амністію, про заснування Музею-Архіву Визволення України”, про вшанування повстанців [112-114]. Серед документів державних установ УРСР чільне місце займають звіти про діяльність ВУНК-ДПУ [122-123].

За кордоном до цього часу не зявилося жодної збірки документів, присвяченої петлюрівському повстанству. Що ж стосується Радянської України, то, перш за все, зазначимо, що і тут не зявилося жодної збірки, присвяченої безпосередньо повстанству, або, принаймні, боротьбі з бандитизмом у 1921-1923 рр., бо влада добре розуміла всю небезпечність таких публікацій. У 20-х роках таку ситуацію помякшували книжки, присвячені петлюрівщині, в яких наведені документи повстанських установ УНР, такі як, уже згадана книга “L Ukraine Sovetiste”.

При публікації джерел на тему, що перегукувалась з петлюрівським повстанством, здебільшого використовувалась тактика замовчування. Так, у збірці “Из истории гражданской войны в СССР” (М., 1961) про петлюрівське повстанство не має жодного слова.

Перші зрушення відбулися у збірці, присвяченій історії ВУНК “На защите революции”. Наступним кроком стали збірки “Внутренние войска Советской республики. 1917-1922 гг.”, де, на жаль, більше згадується про Н. Махно і махновців, та “Пограничные войска СССР. 1918-1928 гг.”, де є надзвичайно цікаві відомості про повстанців Одеської губернії [121, 107, 125]. Але, як і раніше, за межі вузькогалузевої тематики боротьби з контрреволюцією, матеріали про петлюрівство майже не попадали. Так, не має нічого у збірці “Директивы командования фронтов Красной Армии (1917-1922 гг.) (М., 1974)”.

Деякі відомості про повстанство знайшли своє відображення у збірках, присвячених діяльності М.Фрунзе та Г.Котовського. Цікаві відомості по повстанству зустрічаються в збірнику з історії комітетів незаможних селян [117-118, 115].

Як не дивно, найбільш результативним у відношенні публікації документів, що присвячені петлюрівському повстанству 1921-1923 рр., напрямком досліджень є історія радянсько-польських і радянсько-румунських відносин. Джерельна база цієї проблеми була збагачена ще у 1921 р. брошурою “Мы и Польша”, а також збіркою “Советская Украина и Польша”. Крім дипломатичних документів в них, як доказ справедливості претензій до Польщі і Румунії розміщено захоплені у повстанців документи та свідчення арештованих петлюрівців [120, 129]. В 1960-х роках відбувався передрук документів з цих рідкісних видань у збірках “Документы и материалы по истории советско-польских отношений”, “Документы внешней политики СССР” та “Українська РСР на міжнародній арені: збірник документів (1917-1923 рр.)” [109-110, 130], проте петлюрівських документів в них вже не наводили. Відповідна збірка зявилась і в Польщі [132]. Крім дипломатичних аспектів, в цих збірниках є багато відомостей про діяльність повстанських організацій, особливо в прикордонних районах.

Після проголошення незалежності України почався процес інтенсивного дослідження та публікації джерел, які або безпосередньо стосуються теми українського повстанства 20-х років, або перегукуються з нею. Для нового періоду характерне різке зростання потенційної та реальної джерельної бази, бо у істориків зявилася можливість вивчати раніше закриті архівні та бібліотечні фонди колишнього СРСР, документи і матеріали, які зберігаються за кордоном. Щоб зробити ці джерела більш доступними для українських істориків, різні закордонні наукові, політичні та громадські установи і організації висилають до українських бібліотек чимало літератури, окремі закордонні дослідники публікують закордонні джерела в українських часописах. Так, в “Українському історичному журналі” було розміщено документи з архіву ОДПУ 1921-1927 рр., надані С.Максудовим (США) [119].

Перевиданням рідкісних і маловідомих джерел та праць з історії петлюрівського повстанського руху активно займаються організації національно-демократичного спрямування. Фундація ім.Ольжича опублікувала збірку “Другий Зимовий Похід: Листопадовий Рейд. Базар” [111]. Як вже вказувалося великий внесок в розширення джерельної бази робить історичний клуб “Холодний Яр”, творчому здобутку якого два збірника документів і спогадів [108, 116].

Матеріали про діяльність Партизансько-Повстанського Штабу знайшли своє відображення у збірнику, присвяченому історії розвідки та контррозвідки України у 1917-1921 рр. [126]. Певний інтерес становлять документи про голод 1921-1923 рр. [234]. Почалася публікація чекістських документів російськими вченими [128]. Але їх напівпрезирливе відношення до діячів Української революції, що видно з особового покажчика, та повязані з ним перекручення прізвищ і назв, просто вражає і, очевидно, відображає сучасну тенденцію у російській історіографії.

Важливим джерелом історичних фактів є спогади учасників подій: керівників повстанських організацій, отаманів, рядових повстанців та партизан, керівників повстанських установ різного рівня, що потрапили за кордон здебільшого вже після придушення повстанського руху.

Найбільше спогадів у міжвоєнний період надруковано в польських центрах української еміграції. Великий внесок у розвиток мемуаристки зробило УВІТ, яке опублікувало у журналі “За Державність” чимало спогадів про українське повстанство: П.Ващенка, І.Ремболовича, С.Чорного, Д.Зоренка, М.Чижевського про 2-й Зимовий Похід, П.Філоненка про волинських повстанців, після війни надруковані окремою брошурою [134, 165, 179, 149, 177, 172-173]. Багато спогадів опублікувало видавниче товариство “Червона Калина”, що зберегло спогади Ю.Горліс-Горського про Холодний Яр, партизанські враження Є.Дидика, В.Струця, А.Крезуба, О.Шепаровича-Федака, спогади про Листопадовий Рейд Петренка та В.Заріцького [139, 142, 144, 168, 155, 159, 180, 164, 148]. У львівських журналах “Літературно-науковий вісник” та “Громадський Вісник” дослідника повстанства зацікавлять спогади А.Крезуба і Т.Франка [153, 175-176]. Частина спогадів вийшла окремими книжками [138, 140-141, 153].

В інших центрах української еміграції присвячена уенерівському повстанству мемуаристика розвивалася не так інтенсивно. Так, в Чехословаччині, в журналі “Гуртуймося” (Горні Чорношиці) опубліковано спогади учасників 2-го Зимового Походу Ю.Климача, М.Палія-Сидорянського та С.Чорного. Внесли свою частку і заокеанські видання: в ювілейному збірнику Української Стрілецької Громади в Канаді надруковано спогади А.Госполіна [151, 161-163, 178, 143].

Під час війни та в післявоєнний період зявилося багато нових цікавих мемуарів. Одне з центральних місць серед них займають спогади ГальчевськогоВойнаровського (Орла), в яких він навів надзвичайно цінні відомості про повстанський рух 1921-1922 рр. у Подільській губернії [135]. Надзвичайно важливі для дослідження Листопадового Рейду спогади Д.Герчанівського, М.Старовійта та цикли П.Сумароківа і В.Падалки [137, 166, 169, 159]. Почату Ю.Горліс-Горським холодноярську тему продовжили мемуари Лютого-Лютенка та М.Дорошенка [158, 145].

Надзвичайно важливими для зясування долі Ю.Тютюнника є спогади радянського дипломата Г.Бесєдовського, нещодавно перекладені в Росії. Про свого брата отамана Степового-Блакитного та Степову дивізію написав Ю.Степовий. Переважно мемуарний характер мала праця М.Ковалевського [133, 167, 152].

Чималу літературну спадщину залишив Ю.Тютюнник, в якій переважають спогади. На жаль, ці книжки стали раритетними і лише частина з них була опублікована знову у 1990-х роках [468-469]. Проте перед дослідниками стоїть проблема зясування автентичності тих творів Тютюнника, що зявилися з 1923 р. Перейшовши в УРСР, Тютюнник залишив за кордоном свій щоденник, що, на жаль, зник під час 2-ї світової війни. Як вже вказувалося на його основі О.Доценко створив цикл статей. Праці Тютюнника вражають глибиною узагальнення та аналізу, що виводить їх за межі суто мемуарної літератури.

Серед джерел, повязаних з Ю.Тютюнником, на сучасному етапі найбільшу цінність мають матеріали, що зберігаються в архівах СБУ: протоколи допитів у 1923-1924 та 1929 рр. Але архіви СБУ поки що закриті для більшості дослідників, яким залишається лише чекати відповідних публікацій. Надзвичайну цінність має автобіографія Тютюнника, яка опублікував у журналі “З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ” О.Божко [136]. Але щодо використання цих “спогадів” виникають певні зауваження. По-перше, викликає певний сумнів його автентичність. По-друге, обставини могли вплинути на “щирість” Ю.Тютюнника. Тому кожне наведене в цій автобіографії твердження треба ретельно перевіряти і співставляти з відомостями із інших джерел. Також можливо десь зберігаються матеріали його курсу “Стратегія і тактика громадянської війни”. Одним з джерел може слугувати художньо-документальний фільм “ПКП” (“Пілсудський купив Петлюру”).

Окремі опубліковані за кордоном мемуари майже не містять безпосередньо відомостей про петлюрівське повстанство, але допомагають відтворити історичний контекст подій. Так, багато цінних подробиць про повстанський рух кінця 1920 р. навів в мемуарах С.Левченко. К.Туркало згадував в своїх спогадах повстанців Києва. Своєрідний літопис повстанської боротьби козацько-хуторянської Полтавщини створив повстанець не петлюрівської, а гетьманської орієнтації Р.Суслик [157, 171, 170]. Окрема категорія таких мемуарів зявилися в 80-90-х роках. Це праці, в яких сучасники революційних подій підводять підсумки свого життя. В них зустрічаються окремі факти повстанського руху [158, 150].

В силу обєктивних і субєктивних причин мемуари опубліковані в Радянській Україні не мають такої цінності для дослідження уенерівського повстанства, як ті, що опубліковані за кордоном. По-перше, головні “будівельники” радянської влади в Україні були винищені під час “культу особи”. По-друге, радянська цензура, враховуючи загальну тенденцію до замовчування теми петлюрівського повстанства, не пропускала майже нічого цікавого. Окремі деталі повстанського руху відображені в спогадах командира бригади Червоного козацтва І.Дубинського. Деякі цікаві факти є в мемуарах чекіста Ф.Фоміна [146, 174] .

Першим за часом, але останнім за рівнем достовірності джерелом відомостей про повстанський рух в Україні є періодика. Газети можна розділити на три великі групи: 1) радянські; 2) українські емігрантські; 3) іноземні, переважно польські та румунські. Певна річ, радянська газети початку 20-х років збереглися найкраще і найбільш доступні для вітчизняного дослідника. Масив матеріалу надзвичайно великий, бо крім численних центральних та губернських газет, були ще й відомчі та місцеві. Якщо взяти тільки київські чи харківські газети, то увагу привертають “Вісті”, “Пролетарская правда”, “Вісті ВУЦВК”, “Коммунист”, “Київські Вісті”, “Селянська правда”, “Селянська біднота”, “Більшовик” та інші.

Газетні публікації 20-х років, як джерело для висвітлення подій повстанського руху, мають невисоку цінність, бо наведені в них факти часто невірні або неточні. Про це свідчать численні фактичні помилки і неточності у працях, автори яких брали радянську пресу за одне з головних джерел. Так, наприклад, у роботі П.Загорського і П.Стояна стверджується, що загін Ю.Тютюнника розбитий 13 листопада 1921 р. біля с. Голубовичі [266, С. 40-41].

Значення радянської преси як джерела особливо зменшилося після відкриття таємних архівних фондів, де зберігалися секретні документи органів боротьби з повстанством. Відтепер дослідники мають можливість досліджувати інформацію, якою володіло вище радянське керівництво і яка лише згодом, після цензурного фільтрування, потрапляла в пресу.

Українська емігрантська преса також представлена великою кількістю різноманітних газет. Такі галицькі щоденні і тижневі газети, як “Діло”, “Новий час”, “Нова зоря”, “Українські вісті”, “Українське слово” та “Рідний край”, варшавські “Послідні новості”, “Українська трибуна” та “Свобода”, кишинівське “Нове слово”, віденська “Україна”, розміщували повідомлення про події в Радянській Україні, серед яких чільне місце займали відомості про настрої населення та повстанський рух [261].

Дуже цікавий різновид джерел таборова преса, випуском якої опікувалися інтерновані. Серед таборових журналів, що публікували військово-історичні матеріали були “За Україну”, “Український стрілець”, “На хвилях”, “Наша зоря” та ін. Таборові видання виходили невеликим накладом, до 60 примірників, друкувались на друкарських машинках, шапірографах, циклостилях і рідко на друкарських машинах (тоді наклад доходив до 2000 примірників). Який обсяг займали в них матеріали про повстанство і чому саме були присвячені, зараз важно сказати, бо більша частина їх була втрачена під час 2-ї світової війни [492, 1971, С. 78-80; 261, С. 321-323].

Особливе місце серед матеріалів періодики займають бюлетені Українського Пресово-Інформаційного Бюро (ЦДАВОВУУ ф. 3696, оп. 2, спр. 665), створеного на базі Партизансько-Повстанського Штабу в час підготовки Листопадового Рейду. Мета бюро висвітлювати події рейду. Проте, матеріал бюлетенів майже повністю неправдивий.

Інформація про українські повстання, перипетії виконання Ризького договору, стан взаємовідносин між Урядом Польщі, Урядом УНР та Урядом УСРР постійно зявлялася в таких польських газетах як “Rzeczpospolita”, “Kurjer Warszawski”, “Gazeta Warszawska” та інших. Велику увагу звертали на ці події румунська та чеська преса. Тому не дивно, що одне з перших закордонних досліджень петлюрівського повстанства руху було цілком побудоване на інформаціях з газет [71, арк. 28-70].

Але, на жаль, журналісти нерідко використовували неперевірені відомості, та й самі їх джерела були досить сумнівними, тому тільки частина фактів відповідала дійсності. Проте цінність цього типу джерел визначається тим, що вони досить точно відображали загальну зовнішньо і внутрішньополітичну атмосферу, в якій йшла підготовка до повстання, настрої емігрантських кіл.

Виходячи з поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження, автор використовував такі загальнонаукові принципи як історизм та обєктивність.

Принцип історизму вимагає: 1) враховувати конкретно-історичні обставини і характер епохи; 2) розглядати історичні явища в русі і розвитку, тобто бачити, як те або інше явище зародилося, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим воно сьогодні стало; 3) спиратися на історичний досвід і уроки історії [200, С. 7].

Принцип історизму застосовувався на всіх етапах дослідження: опрацювання джерел; відтворення загальної картини подій; теоретичного узагальнення; формулювання висновків. Петлюрівський повстанський рух 1921-1923 рр. розглядався як частина та останній етап українського повстанського руху 1918-1923 рр., як один із яскравих періодів національно-визвольної боротьби українського народу ХХ ст. При аналізі обставин, в яких розгорталася діяльність ДЦ УНР та його повстанських установ, зверталася увага політичну ситуацію в Європі та в Польщі. При аналізі передумов враховувалася соціальна і політична ситуація як в УСРР, так і в РРФСР. Всебічно оцінювалися головні події та факти. Враховувалися зміни у політиці більшовиків, у відношенні польських урядових кіл до ДЦ УНР і його повстанської діяльності, еволюція настроїв селянства.

Принцип об'єктивності історичного дослідження означає використання: 1) всієї повноти історичних джерел та фактів; 2) всієї повноти історичних фактів; 3) всієї повноти історіографічних джерел; 4) оптимальної кількості конкретних дослідницьких методів [200, С. 7].

Керуючись принципом обєктивності, автор прагнув розглянути події без використання будь-яких ідеологічних стереотипів, що витворювалися як радянською, так і українською закордонною історіографією, показати історичну реальність у її багатогранності та суперечливості. Для всебічного висвітлення проблеми залучена велика кількість історичних та історіографічних джерел.

Поряд з загальнонауковими принципами використовувався й принцип багатоперспективністі (поліперспективності). Сформульований у межах філософії [361, С. 315-369] та запропонований до використання як історіографічного методу В.Потульницьким [387], принцип багатоперспективності дозволяє поєднати різні точки зору (перспективи) бачення історичної реальності.

Для реалізації завдань дисертації автор застосовував загальнонаукові та історичні методи дослідження, при підборі яких враховувався характер роботи. Загальнонауковими методами вважають такі, що використовуються як у так званих точних, так і в гуманітарних науках, бо їх природа орієнтована не на певний обєкт дослідження, а на вирішення найбільш загальних завдань, які постають перед будь-якою наукою. У дисертації використано такі загальнонаукові методи як індукція, дедукція, динамічний, статичний, описування.

На першому етапі, в процесі опрацювання джерел “відтворювалися”, реконструювалися історичні факти, які ставали висхідним матеріалом для подальшого теоретичного узагальнення. На жаль, копітка праця по збиранню, опрацюванню, “вилущенню” історичних фактів з джерел, складанню їх у загальну історичну картину, не відображена в тексті з огляду на обмежений осяг дисертації. Цей початковий процес дослідження лише частково відображений посиланнями, обсяг яких максимально скорочено, щоб не робити дисертаційну роботу надто громіздкою. Такий шлях дослідження обрано свідомо, для уникнення впливу поза-джерельного знання, стереотипних історичних схем.

Проте на наступному етапі для усвідомлення місця і історичного значення уенерівського повстанського руху, він розглядався у загальному історичному контексті, ніби крізь “призму” сучасних концептуальних схем національно-визвольного руху, формування модерної нації тощо.

Для виявлення динаміки повстанського руху застосовувався динамічний метод. Досліджувалися зміни у структурі та діяльності повстанських організацій на протязі певних проміжків часу. Одночасно, при аналізі досліджуваних явищ у найважливіших стадіях їх розвитку використовувався статичний метод, тобто аналіз структури і функції певного об'єкту на певний час, на конкретному часовому зрізі [378].

Для виявлення властивостей, ознак, характеристик і якостей досліджуваних обєктів використовувався метод описування.

Серед спеціально-історичних методів широко застосовувалися проблемно-хронологічний, генетичний, періодизації, історико-порівняльний та історико-типологічний.

Проблемно-хронологічний метод дозволив визначити хронологічні межі, що відокремлюють повстанський рух 1921-1923 рр. від попередніх та наступних етапів українських визвольних змагань та комплексно вивчити головні питання обраної теми.

В основі генетичного методу покладено уявлення про те, що кожна система проходить у своєму розвитку кілька етапів: зародження, формування, пік розвитку, зникнення або перетворення в іншу систему. Всі ці стадії простежуються в роботі як відносно всього петлюрівського повстанського руху, так і відносно окремих повстанських установ і організацій.

Метод періодизації використано для виявлення якісно відмінних етапів розвитку повстанського руху.

Під час аналізу характеру повстанського руху та його співставленні з особливостями повстанського руху різних епох: козацькими повстаннями кінця ХVI початку ХVІІ ст., гайдамаччини, діяльності УПА тощо, використовувався історико-порівняльний та історико-типологічний методи.

У дослідженні також використовувалася методологія біографістики, обєктом якої, як окремої історичної спеціальної дисципліни, є історична особа, в її різноманітних звязках з суспільством. У сфері біографістики діють закони історичної методології, методик та методів пізнання людини як особистості в історичному процесі. Вони передбачають залучення до наукового дослідження особистості методик різних наук, в тому числі психології, соціології, філософії та літературознавства [489]. Методологія біографістики використовувалася під час зясування передумов повстанського руху, аналізу діяльності ППШтабу і подій Листопадового рейду. Особлива увага зосереджувалася на постатях відомих повстанських ватажків: Ю.Тютюнника, А.Гулий-Гуленка, Я.Гальчевського та ін.

При опрацюванні джерел використовувалися методологічні засади історичної герменевтики: текстологічного аналізу, особливо у аспекті зясування автентичності та істинності конкретного джерела чи певної їх групи; історичної критики джерел, (зовнішньої і внутрішньої), необхідної для визначення вірогідності джерела та викладених в ньому фактів, вірної інтерпретації фактів; термінологічного аналізу понять.

Методологічний комплекс мікроісторії використовувалися при вивченні повстанства як специфічного прошарку українського селянства, що поступово виокремлювався в особливу групу, в своєрідну нову генерацію, яка після закінчення партизанської боротьби стала важливим фактором процесу націєтворення [396].

Для зясування характеру петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. використовувалися методологічні ідеї народницької та державницької шкіл у їх діалектичній єдності.

Під час вивчення процесів націєтворення використовувалися сучасні методологічні ідеї формування модерної нації, теорії сучасного націоналізму.


Отже, незважаючи на те, що праць, які так чи інакше порушували питання уенерівського повстанства початку 20-х років, створено і опубліковано вже чимало, спеціалізованих праць поки ще не зявилося, а дослідження остаточно не вийшло за межі першого етапу - відтворення повної достовірної картини подій. Це викликає певні ускладнення як у дослідників повстанського руху, так і у тих, чиї теми межують з ним. Якщо закордонним і радянським історикам не вистачало джерел, то для сучасних українських дослідників, після відкриття таємних архівних та книжкових фондів, відкрилося море неопрацьованого матеріалу, над публікацію та узагальненням якого ще довго потрібно буде працювати.

Один з головних недоліків більшості праць - відсутність критичного аналізу наведених в різних джерелах фактів. Тому відомості з однієї роботи суперечать відомостям з іншої. Щоб уникнути такої ситуації в своїй роботи ми будемо намагатися вказувати на ступінь достовірності джерела фактів.

Залишаються відкритими і теоретичні питання: чи був повстанський рух 1921-1923 рр. новим етапом Української революції, чи її відгомоном, чи якісно новим етапом національно-визвольної боротьби? Брак джерел змусив більшість закордонних авторів обмежуватися 1921 р. і “ставити крапку” після розстрілу в Базарі. Більшість радянських авторів також обмежувались 1921 р., але вже з ідеологічних причин. Однак, такі обмеження неминуче впливають на аналіз причинно-наслідкових звязків і спотворюють загальну картину історичних подій. Повстанський рух розглядається як другорядне, навіть більше, як незначне явище.

Не зважаючи на обєктивні перешкоди, в післявоєнний період у дослідженні петлюрівського повстанства 1921-1923 рр. зроблено крок вперед. Зявилися перші спроби глянути на питання ширше, у контексті більш масштабних історичних процесів: Української революції та національно-визвольних змагань ХХ ст. Дослідники почали виходити за межі 1921 р. та Листопадового Рейду, і більше уваги приділяти повстанській боротьбі 1922-1923 рр. Поряд з дискусією навколо підготовки і проведення Листопадового Рейду, ролі в цих подіях діячів державного центру УНР, перш за все Ю. Тютюнника, активно витворювався образ трагедії Базару як символ національної самопожертви, що за своєю вагою дорівнює символу Крут. Це відбувалося в контексті формування нової національної міфологеми (в позитивному значенні) петлюрівщини, що за значимістю і впливом з часом зростає до міфологеми козацтва, Хмельниччини і гайдамаччини. Все більше усвідомлювалася історична роль, його вплив на хід Української революції та на національно-державну і соціально-економічну політику більшовиків, подальшу національно-визвольну боротьбу як на терені УСРР, так за її кордонами.

NEXT