РОЗДІЛ 2

Створення та діяльність центральних

повстанських установ УНР


2.1. Передумови, рушійні сили та характер повстанського руху



У 1921 р. почалася одна з наймогутніших криз більшовицької влади, яка назавжди змусила їх відмовитися від крайнощів воєннокомуністичної моделі соціалізму та піти на тимчасову лібералізацію соціально-економічної і національно-державної політики. Однією з найважливіших ланок цієї кризи був повстанський рух в Україні, нова хвиля якого почалася навесні 1921 р. Командуючий збройними силами України та Криму М.Фрунзе визнав: “Бандитизм на Україні є лихом державним, щоденні розгроми радянських установ, залізничних станцій, телеграфних контор, пограбування складів та заводів і десятки безглуздих жертв до цього часу є головним гальмом у відновленні нормального життя у країні”. До 1 квітня 1921 р. на обліку розвідки штабу збройних сил України та Криму стояло 102 загони чисельністю від 20 до 400-500 чоловік у кожному, в окремих до 800, окремо діяла армія Н.Махна. У багатьох районах УСРР ревкоми та ради існували лише номінально і перебували під впливом того чи іншого отамана або ж цілих підпільних організацій. На протязі трьох років, з 1921 по 1923, комуністи села жили у стані облоги [326, С. 9-11].

Зробити аналіз передумов, соціальної бази, рушійних сил та характеру повстанського руху в УСРР в 1921-1923 рр. намагалися всі автори, що так чи інакше освітлювали дану тему. Зрозуміло, що методологічний підхід у радянських та нерадянських істориків був дуже різний.

Враховуючи, що радянська схема висвітлення даного питання була створена ще в 20-х роках і суттєво не змінювалася до кінця 80-х років, коротко сформулюємо її. Головними передумовами повстанства вважалися: 1) існування Уряду УНР, що вів боротьбу проти “московського колоніалізму”; 2) опір куркульства, інтереси якого зачіпала радянська влада; 3) недоліки у роботі місцевих комуністів, що не змогли вчасно розколоти село; 4) великий вплив куркульства на все селянство; 5) антирадянська позиція повязаної з куркульством селянської інтелігенції, яка що очолювала повстанські організації і розробляла ідеологічну платформу партизанщини; 6) націоналістичне виховання селянської молоді; 7) відсутність центральної влади та анархія; 8) озброєння і мілітаризація села, що за роки війни набуло військового гарту; 9) зростання живої сили повстанців за рахунок дезертирів.

Соціальною базою повстанства було куркульство, а рушійними силами: 1) куркульство; 2) обдурене куркулями селянство, навіть незаможне; 3) декласований, авантюристичний, розбійницький і погромницький елемент; 4) дезертири. Очолювала повстанські сили селянська інтелігенція. Боротьба мала характер націоналістичної куркульської контрреволюції, або бандитизму.

Нерадянські автори зовсім інакше підходили до цієї проблеми. Перш за все, вони не були не були такими одностайними, і кожен дослідник робив наголос на певній групі причин. Але, не зважаючи на розбіжності, серед причин вони визначали: 1) більшовицьку продовольчу політику: продрозкладку, продподаток, що продовжував збиратися методами продрозкладки, постійні грабунки і реквізиції, які здійснювалися міліцією, чекістами, червоноармійцями; 2) земельну проблему, що була вирішена не на користь селянства; 3) постійні перерозподіли землі, спрямовані на розкол села; 4) пограбування національних багатств України: хліба, цукру, вугілля; 5) голод на Півдні України; 6) свавілля і бешкетування більшовицьких частин; 7) примусову мобілізацію в Червону Армію і дезертирство; 8) розруху і занепад суспільного життя; 9) повстанську діяльність різних закордонних організацій та особливо ДЦ та Армії УНР, яка забезпечувала кадрову базу повстанства.

Соціальною базою та рушійною силою повстанства нерадянські автори одностайно вважали селянство, керівною ланкою - інтелігенцію. В залежності від політичних уподобань визначався характер руху. Одні притримувалися думки, що це був селянський рух, який мав здебільшого соціально-економічне підгрунтя, інші були переконані у національно-визвольному характері боротьби, яка була зорієнтована на уенерівську або гетьманську державність.

Отже, аналіз передумов, рушійних сил та характеру петлюрівського повстанського руху на початку 20-х років привів радянських та нерадянських дослідників до висновків, які частково збігалися лише в питанні про рушійні сили та керівну ланку. Сучасні українські дослідники, використовуючи нові матеріали, отримали можливість остаточно вирішити це питання. Щоб досягти обєктивності, ми в своєму дослідженні намагалися співставити свідоцтва з двох боків - повстанського і більшовицького, переважно чекістського.

Найбільш повну картину подій в Україні на початку 1921 р. відтворюють відомості українця (прізвище та імя не вказується), що виїхав 1-го лютого 1921 р. з Києва і пробрався до ДЦ УНР в Польщі. Описуючи історію повстань, він звертав увагу на те, що “в перші наїзди більшовиків на Україну до 1919 р. включно, вони поводилися з населенням досить терпимо… Тільки після того, як вдалося розбити армію УНР, Україна була оголошена “Ударним заготівельним районом” і почалися реквізиції і система розкладок. За невиконання продрозкладки розстрілювалися заложники із заможних селян. Крім того, з весни 1920 р. почалися мобілізації в Червону Армію, яка проводилася в такому ж порядку репресій… Мобілізовані дезертирують і йдуть в повстанці. Більшовики жорстоко борються з повстанським рухом. Так звані “бандитські села” нищаться вогнем. Більшовицькі війська складені виключно з москалів, завдяки чому населення ненавидить кацапів. Повстанський рух - це самооборона проти більшовицьких реквізицій… По селах (через 2-3) розташовано війська на прокормлення і боротьбу з повстанцями” [16, арк. 44].

І.Мазепа в своїй праці навів лист студентки, яка обійшла майже всю Україну. Вона свідчила, що “хліб, скот, курей, гусей, яйця, цукор, мед це все вивозиться. Населення босе, ходить в лаптях… Одежу шиють з мішків... Велике місто вимирає без палива, світла, води та хліба. Животіють повітові міста, з повітів сила людей, особливо жидів, тікає за границю. На Україні тепер велика кількість війська... Настрій погромний. На Катеринославщині цілі дивізії роззброєні за погроми… Взагалі становище жахливе. Коли б поляки не розпочали переговорів про мир, то большевиків уже не було б на Україні” [346, С.89].

В доповіді М.Янковського, який 10 місяців переховувався по селах Херсонщини, повідомлялося, що місцеве населення після денікінців і більшовиків чекає своїх визволителів “Петлюру, петлюрівців, українців”. На селі, де три роки назад ніхто не знав про український рух, про боротьбу за свою державність, тепер “ясно розуміють “кацапів” як грабіжників, як чужіх людей, котрі хотять працею і хлібом Українця поживитися і навіть висловлюються за те аби Україна була собі окремо” [16, арк.23].

Яскраве свідчення - лист селянина з Поділля, надрукований “Українською Трибуною” в травні 1921 р. В ньому кореспондент називав більшовиків розбійниками і каторжниками, що взяли владу і шукали буржуїв та контрреволюціонерів серед селян-працівників, грабували і вбивали пограбованих. Все описували, міряли, вносили в реєстр: зерно, скотину, усуспільнювали навіть вулики. Обурений селянин розпачливо запитував: “Ви скажіть: яка така власть коли збирала по селу курячі яйця? Мабуть і татари цим не турбувались. А тут вінтовкою тебе підлякує, як я неприятель який і требує яєць. Ти, каже, буржуй, а я робочий… Сидимо з бабою дома і боїмось, що ось прийде хтось з Калуцької губернії і поубиває нас…Сорочки, яйця, курей - все позабирали. Ти каже пєш мою кров - подавай сюда, що мені побажається і більш нічого, бо тепер власть робочого і крестьянина. Як же це? Виходе, що я нібито маю власть, а з мене деруть шкуру? Хіба я не крестьянин? …Більшовизма як черепаха насіла на нещасний люд і пье його кров і вже не так, як царь або пани (куди там), а прямо впиваеться кровю людською, умивається єю і купається…Нас мучають щоби ми були не ми, а якась машина і корились безпрекословно новим панам - комуністам, шоб ми вклонялись їм… Большевизм єднає до купи усе сміття людей: ворів, карманщиків, розбишак і всяких темних людців… Ясно стало, що большовизм не несе людям ніякого порядку, а несе гибель людей, худоби, хозяйства, всього життя. Чим довше стоїть большовизм, тим все більше і більше знищуються і змучується народ і ведеться до загибелі, до насильственної смерті”[71, 29-34].

Картина повної розрухи відтворена в спогадах К.Туркала, що розповідав про жахливі розміри свавілля і розбою, відсутність найпотрібніших речей, спекуляцію і шахрайство зверху до низу. Промисловість завмерла, Чека лютувало. В Києві за звязок із злодіями судили все керівництво губернської міліції [171, С. 14-15].

Цікаво, що Д.Нитченко, нібито продовжуючи традицію М.Костомарова, наголошував на психологічно-культурних відмінностях українських селян і російських червоноармійців. Він згадував, як був шокований брудною лайкою росіян, якої ще ніколи не чув. Коли можна було проїхати через хвіртку, вони ломилися через тин [158, С.27-28].

Прибічники радянської концепції повстанства можуть звинуватити авторів, що навели ці відомості, у заангажованості. Тому найбільш переконливими будуть свідчення взяті з таємних більшовицьких документів, в яких нерідко зустрічається відвертий аналіз причин бандитизму (повстанства). Так, в чекістській доповідній вказувалось, що: “початок січня з новою дислокацією військових частин, велика кількість яких випала на частку Київщини, посилене проведення продрозкладки в інших випадках непосильної, зловживання окремих представників влади на місцях і випадки бешкетування, що мали місце, представників Червоної Армії, викликаючи сильне невдоволення і розчарування, штовхало селянське середовище, не рідко навіть і бідняків, у табір наших супротивників”[31, арк.1].

Подільські більшовики також вважали, що “велику роль у розвитку бандитизму відіграє нетактична поведінка відповідальних партійних працівників. В Ольгопільському повіті був випадок спалення по вказівці Голови виконкому Атюніна села Попової Греблі, без відповідних санкцій губнаради”[80, арк. 54]. А в Павлоградському повіті, у Лозовій “... мав місце випадок украй небажаного характеру. Отримано відомості про перебування в одному з сіл банди і до села підїжджає броньовик, який випускає по селу 250 снарядів”[35, арк. 71-72]. Дуже “своєрідний” метод боротьби з повстанством практикувала мала Лимано-Ізюмська нарада: чекісти скликали в селі сход, вибирали 5 куркулів і 5 підозрілих, яких при всьому сході рубали шаблями [82, арк. 96].

З протоколу повітнаради Сквирського повіту від 22 березня дізнаємося, що продоргани вели відверту спекуляцію узятим по продрозкладці речами і хлібом, про що знали і політпрацівники, і населення. Продрозкладка велася винятково військовими методами, не зважаючи ні на що. Доходило до того, що іноді червоноармійці захищали селян від продорганів [39, арк.1-1 зв.].

У доповіді від 21 квітня 1921 р. представника Чигиринського району А. Пєтухова повідомлялося: “Продагент приїжджав не один, а із збройною силою і відразу робив подесятинну розкладку, тобто обкладання, не розбираючись - бідняк, куркуль, а три пуди з десятини давай. Були випадки, бідняки продавали останнє, щоб купити хліб і віддавали в розкладку… Частини, що надсилаються…, змінювалися на кожному тижні, а іноді на тиждень два рази. Причому замічено, що, які б частини не були, жодна з них не лишала гарного враження, а, навпаки, своїми вчинками і діями дискредитувала владу… Все вищеописане говорить, яким може бути настрій селян. Селяни, бачачи таку дію, називають їх радянськими і лають радянську владу, усі абсолютно селяни проти радянської влади… Є маса заяв і повідомлень відданих товаришів, що готується поголовне повстання” [108, С.164-165].

Надзвичайно важливе значення мають свідчення потенційних симпатиків більшовизму. Так, отаман Артамонов з Глухівського повіту звернувся з листом до Постійної Наради при РНК, в якому назвав себе комуністом і стверджував, що бандитизм не припиняється через помилки і зловживання місцевих органів [28, С.14]. З подібною заявою звертався до більшовицького керівництва і Мордалевич, вказуючи, що “кращий повстанець є виразником інтересів і психології українського селянства”, а селянство “підтримує і буде підтримувати боротьбу проти вас, не звертаючи уваги ні на які репресії і терор... доти, поки ви цілком не переміните своєї тактики і пристосуєтеся до місцевих умов і психології населення”[52, арк.1].

Дуже точне і напрочуд глибоке визначення самого духу повстанства дав Л.Троцький в інструкції для розвідників-агітаторів: “ні для кого не секрет, що не Денікін змусив нас залишити межі України, а велетенське селянське повстання, підняте проти нас українським ситим селом. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити чудеса хоробрості… Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення в потребі постійної міцної згуртованості усіх членів держави не тільки в часи війни щоразу губили всі завоювання українців…” [477, С.8].

Як бачимо, секретні більшовицькі документи в основних моментах співпадають із свідченнями представників антибільшовицького табору і підтверджують правильність висновків нерадянських дослідників. Зауважимо також, що аргументи на користь позиції нерадянських дослідників можна знайти серед радянських історичних публікацій. Так, радянські історики навіть не приховували документи, які прямо свідчили про антиукраїнське, грабіжницьке спрямування продовольчої політики. Вони помістили в збірнику документів “Урядову телеграму всім головам губвиконкомів, секретарям губпарткомів про прискорення збирання продрозкладки” (18 травня 1921 р.), підписану вищим керівництвом: Раковським, Лебедєвим, Владимировим, Манцевим, Авксентьєвим. В ній наголошувалося, що за дорученням ЦК РКП(б) постачання продовольством Москви і Петрограду стало бойовим завданням більшовицької партії. Заготівля повинна вестись методами продрозкладки [121, С.290-291].

На нашу думку, поза увагою багатьох дослідників залишилось кілька суттєвих моментів. По-перше, аналізуючи передумови петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. треба враховувати, що соціально-економічна політика більшовиків, проти якої повставало українське селянство, була комплексом заходів по створенню нового соціально-економічного ладу, який більшовики називали “комунізмом”, а згодом, виправдовуючись, охрестили “воєнним комунізмом”.

Проте, навіть не виходячи за межі методології марксизму, легко визначити, що цей “комунізм” був державним капіталізмом, де одержавлення досягло свого апогею, де навіть робоча сила перейшла у власність держави, а громадяни перетворювалися на державних рабів. У системі диктатури пролетаріату ленінського типу реальним володарем стала вища ланка партійного керівництва, “вожді”, що колективно, як корпорація, володіли засобами виробництва.

Як і будь-який капіталізм, “воєнний комунізм” прагнув до експансії, до захоплення колоній. Як і раніше, найважливішою колонією повинна була стати Україна. Ленін, Троцький та інші вищі комуністичні керівники неодноразово визнавали, що “Без України немає Росії. Без українського вугілля, залізної руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може… ”[477, С. 8]. Тому боротьба за Україну стала головним завданням більшовиків.

Україна була переважно аграрною країною, а українці селянською нацією. Одночасно найбільш слабкою ланкою “воєнного комунізму” був аграрний сектор, де зберігалися залишки індивідуальної власності, а селяни чинили запеклий опір комуністичній надексплуатації у вигляді продрозкладки. Тому, починаючи з 1919 р., український селянський повстанський рух став авангардом боротьби проти комуністичного різновиду тоталітаризму.

По-друге, в повстанстві Правобережжя злилися два суттєвих моменти: стихійний селянський спротив та державно-організаційна діяльність повстанських організацій УНР, тобто рух “знизу” і “зверху”.

Серед передумов, що не враховувалися попередніми дослідниками велике значення, на нашу думку, мали: 1) заздрість до добробуту українського селянства, яка виливалася в бажання грабувати “українців-куркулів” - специфічну форму великоросійського шовінізму, що, в свою чергу, пробуджував у українців національні почуття; 2) цинічний і надзвичайно брутальний терор проти повстанців і селян, який свідчив про колоніальний характер більшовицької влади; 3) репресії проти української інтелігенції, нищення культурних і національних здобутків революції; 4) зловживання і злочинна діяльність представників Радянської влади; 5) культурно-психологічна відмінність українців і росіян.

Більшість закордонних авторів, як і більшість українців, розуміла прихід більшовиків до влади у 1919-1920 рр. як окупацію. Такому розумінню відповідає термін “партизанський рух”. Проте, для тих, хто спочатку сприймав прихід більшовиків позитивно, їх влада мала певну легітимність. Тому щодо них краще використовувати термін “повстанський рух”. Адже серед них не всі були вповні лояльними щодо ДЦ УНР, у якому на той час переважав персональний чинник. Як прибічники національно-державної ідеї, вони лише гуртувалися навколо найбільш могутнього і діяльного національного центру.

Вказані два моменти повстанства зросталися під тиском зовнішніх обставин. Адже систематичне пограбування українського села почалося після інтернування Армії УНР. Саме тоді відбулася і остаточна переорієнтація ДЦ УНР на повстанську боротьбу, а колишні симпатики більшовиків почали повстання проти них.

Відповідно, не враховуються належним чином зміни у політичній орієнтації повстанських сил. Ще у 1918 р. вони були дуже “різнобарвними” у політичному відношенні. Але у 1919-1920 рр. відбулися кардинальні зміни. Серед частини “червоних партизан” почалося гірке “протверезіння” від хмелю більшовицької пропаганди. Вони побачили грабунок селян, розкрадання національних скарбів України і знову повернулися до повстанства, поступово переорієнтовуючись на УНР.

Яскравий приклад Армія Н.Махно. Ще у 1920 р. окремі махновські відділи, отамани та козаки переходили до петлюрівського табору. Сам Махно ходив не тільки під чорними, а й під жовто-блакитними прапорами, які власноручно пошила його дружина Г.Кузьменко - свідома українка. Махно мав досить приязні контакти з холодноярськими повстанцями [141, С.312-316], а серпні 1921 р. його загони, пройшовши через Холодний Яр [82, арк.197], рушили до польського кордону з метою зустрітися з Урядом УНР, щоб “порозумітися з ним для можливого спільного з ним ділання проти загального ворога”. Лише несприятливі обставини змусили Н.Махна повернути до Румунії, де він звернувся до місії УНР з проханням “взяти під опіку його отряд… і вихлопотати йому дозвіл на переїзд до Букарешту в цілях побачення з уповноваженим представником УНР для обміну думок по сучасному положенню України і обговорення питання про сучасну спільну працю над звільненням України”. Махно вказував, що рейди по Росії переконали його, що тільки Україна може дати міцні організовані сили антибільшовицького руху і тільки УНР має найбільше шансів зміцнитися в Україні і опанувати антибільшовицький рух [75, арк. 12-14].

Так, під пресом комуністичного тоталітаризму окремі “сегменти” повстанських сил зливалися в єдиний табір. Ці зміни відображали політичний досвід мас, що з часом все чіткіше, визначали своє відношення до тих, чи інших політичних груп, своє бачення головних завдань революції. Українці переконались, що “росіяни у відношенні до України всі однакові”[338, 24], а одним з головних наслідків було усвідомлення взаємозвязку соціально-економічних та національно-державних моментів, бо тільки власна держава могла порятувати від більшовицького грабунку.

Ключовими поняттями багатьох історіографічних концепцій українського повстанства є “петлюрівщина” і “отаманщина”. В радянській історіографії, очевидно, з легкої руки В.Винниченка, термін “петлюрівщина” розумівся як форма “українського бонапартизму”, символ зради соціалістичного ідеалу заради національного, зрадницького союзу з поляками тощо. У закордонній українській історіографії, зорієнтованій на ДЦ УНР, “петлюрівщина”, навпаки, розумілася як символ незламної, найбільш послідовної національно-визвольної боротьби. Проте, на нашу думку, цей термін, як і відповідне явище, набагато ширше, особливо зважаючи, що поняття “петлюрівщина”, як і колись “мазепинство”, стало частиною національного міфу, а отже, почало відриватись від конкретно-історичної основи.

Не менш складне і поняття “отаманщина”. Перш за все, треба відзначити певну його невизначеність, розпливчастість, бо з самого початку воно мало кілька пластів змісту, а сама отаманщина не була явищем статичним, вона змінювалася, набувала нових рис. В.Винниченко, що зробив термін “отаманщина” одним з наріжних каменів своєї історичної схеми, використовував його у кількох значеннях: 1) диктатуру С.Петлюри (тут “отаманщина” - синонім “петлюрівщини”); 2) суперництво, боротьба за владу; 3) самовластя отаманів; 4) військових, що ставали самостійною політичною силою і ставили національно-державні питання вище соціальних.

Взагалі, у загальноприйнятому розумінні отаманщини робився наголос на егоїстичному моменті. Проте, на нашу думку, отаманщина відображала не стільки боротьбу особистостей, скільки складність, суперечливість ситуації та особистих пошуків виходу з неї. На здається, що саме так треба оцінювати такий прояв отаманщини, як конфлікт С.Петлюри і Ю.Тютюнника.

Соціальною базою отаманщини була сільська інтелігенція: вчителі, кооператори, священники, старшини. Саме ця верства отаманщини в 1921-1923 рр. перетворилася на провідну верству визвольної боротьби та нації взагалі. Вона була найближче до народу, отримала досвід боротьби, позбулася багатьох ілюзій, загартувалася. Її діяльність впливала на психологію мас, актуалізувала в ній елемент “нескореності”. На нашу думку, саме отаманщина, що у 1922-1923 рр. “розчинилась” у масах, стала чинником подальшого розвитку національної самосвідомості, головним ферментом формування модернової нації.

Досвід боротьби змушував отаманщину змінюватись, ставати згуртованою, прагнути до централізації, про що свідчать успішні централізаторські дії ППШтабу. Отаманщина перетворювалась на своєрідний “орден” борців, що, за свідченням Т.Бульби-Боровця, прямо і опосередковано впливав на формування УВО-ОУН-УПА та ідеологію революційного націоналізму [202,С.20-23]. Отамани поступово позбувалися тієї “безмежної довірливості”, “поступливості” і “відсутності усвідомлення в потребі постійної міцної згуртованості усіх членів держави”, які Л.Троцький радив використовувати більшовицьким агітаторам [477,С.8]. Яскравими представниками нових тенденцій у отаманщині були Я.Гальчевський, Р.Сушко, Б.Ступницький та інші. Пріоритетами нової ідеології отаманщини стала національно-державна ідея, запекле протистояння комунізму, ворожість до Москви.

На нашу думку, повстанство і отаманщина, як історичні явища, можуть слугувати чудовою ілюстрацією до основних положень історіософії М.Грушевського: пріоритету народних мас, “національної самооборони” та виростання політично-державного устрою на народному грунті [389,С.LXV-LXIX]. На останньому етапі визвольних змагань імпульс державотворення виразно йшов “знизу”. Особливо яскравим прикладом є Холодноярська “повстанська республіка”. На жаль, сам М.Грушевський не цікавився проблематикою петлюрівського повстанства.

При аналізі рушійних сил, треба враховувати відмінності у формах петлюрівського повстанського руху, викликані поєднанням у цьому явищі двох чинників: стихійної селянської боротьби проти більшовиків та повстанської діяльності відповідних установ УНР, тобто руху “знизу”, від мас, та “зверху”, від уряду. Своєрідними “полюсами” стали: стихійні селянські повстання та організаційна діяльність ППШтабу, як центральної повстанської установи Армії УНР. Між ними виникла певна “піраміда” організаційних форм: 1) партизанські загони, на чолі яких стояли місцеві ватажки; 2) регулярні партизанські відділи Армії УНР, кадровою основою яких були агенти ППШтабу; 3) Українська Повстанська Армія УНР.

Село, що зовні було спокійне, перетворилось на тил постійно партизанського руху, джерелом його матеріальних і людських ресурсів, його розвідкою. Велика маса козаків приходила у загони тільки під час великих акцій, а в інший час перетворювалася на хліборобів. Особливий феномен повстанські “республіки”, в межах яких повстанська боротьба ставала визначальним фактором суспільного життя, приводила до своєрідної модифікації його форм.

Рушійною силою повстанської боротьби було селянство, яке складало ядро української нації того часу. Українська сільська інтелігенція очолила повстанський рух і зіграла роль національного провідника, вплив якого зберігався та, навіть посилювався після припинення повстанської боротьби. Тому повстанська боротьба 1921-1923 рр. в Правобережній частині УСРР, на нашу думку, може розцінюватися як національно-визвольна.



2.2. Повстанська діяльність Державного Центру УНР. 

Партизансько-Повстанський Штаб



Повстанський рух виник як вияв стихійного опору більшовикам. В умовах червоного терору українське село перейшло від локальних повстань до партизанської боротьби. Партизанські загони були найпростішою формою організації, імпульс до якої йшов “знизу”, від самих селян, але активну роль в цьому процесі зіграла та ланка української інтелігенції, що була найближчою до селян. Саме її представники стали отаманами загонів. В результаті самоорганізації виникли такі могутні повстанські центри як Холодний Яр, Степова дивізія, армія Н. Махно. Але обєднати рух у всеукраїнському масштабі могла лише відповідна політична організація.

В той же час використати у своїх інтересах і, по можливості, опанувати стихійний повстанський рух, намагалося кілька різних за своєю політичною орієнтацією центрів. Їх можна, перш за все, розділити на дві великі групи: 1) зосереджені на терені УСРР; 2) закордонні.

В самій Радянській Україні роль організаторів могли зіграти українські політичні партії, перш за все соціал-демократична та есерівська, що у 1919 р. спромоглися створити такі повстанські центри як Всеукраїнський Ревком та Головний штаб Ю.Мазуренка. Але на початку 1920-х років ці партії переживали період внутрішнього розколу і занепаду. Лідери цих партій здебільшого знаходилися за кордоном, а їх ліві фракції зайняли колабораціоністську позицію, яка руйнувала повстанський рух. Їх члени нерідко вели зрадницьку і руйнівну діяльність всередині повстанських організацій. Лише окремі партійні групи намагалися створити повстанські центри, але не мали достатньо сил, щоб здійснити таку працю. Такими групами були Братство Українських Державників (далі БУД), “Братство Самостійників” та “Шістка”.

Дехто з авторів, зокрема Наддніпрянець, стверджували, що ідейне керівництво повстанськими комітетами в 20-х роках належало БУДу. Він виник в 1919 р. у Києві як організація УНР, а з часів більшовицької окупації пішов у підпілля разом з своїм головою С.Єфремовим. У 1926 р. Єфремов реорганізував БУД у Спілку Визволення України (далі СВУ). Свідчення про створення і діяльність БУДу давали Чехівський і Єфремов під час процесу проти СВУ. Наскільки їх свідчення відповідають дійсності, важко з'ясувати. Наддніпрянець вказував, що мав документальні докази про безпосередні контакти С.Єфремова з повстанкомами й окремими керівниками найбільших повстанських загонів [358,С.104,24-25]. Але, як слушно зауважив Д.Соловей, ні Наддніпрянець, ні інші автори, доказів активної діяльності БУДу і керівництва повстанською боротьбою в УСРР не навели [435,С.116].

Автори праць з історії ОУН вважають, що одним з політичних центрів українського повстанства на початку 20-х років було “Братство Самостійників”. На їх думку, ця організація виникла в Києві ще у 1912-1914 рр. і була цілком таємною, по характеру і методам діяльності подібною до мафії. Головою Братства був В.Отаманов-ський. Вказувалося ніби його члени у 1919-1920 рр. дісталися до установ уряду УСРР, але про їх діяльність нічого не відомо [435,С.92-93].

Про підпільну “Шістку” - політичну організацію на Слобожанщині, створену у 1920 р. есефами, есерами та есдеками повідомив Д.Соловя у листі її чільний учасник Ортодокс. Він стверджував, що ще в кінці 1920 р. звязався з військовою організацією - Слобожанською філією «Козачої Ради». «Шістка» проіснувала до 1923 р., коли була переорганізована в Українську Селянську Партію [435,С.96,112-113].

Головна риса вказаних організацій - незначний масштаб та мізерні наслідки діяльності. Найбільше досягнення груп такого типу - створення місцевих повстанських комітетів. Мабуть більшість подібних організацій згодом влилася у структуру петлюрівського повстанського руху, як це сталося з Вінницьким комітетом націонал-комуністичної орієнтації [297,С.115-117].

Серед політичних угруповань, що намагалися очолити український повстанський рух, безперечно однією із самих впливових була анархістська Конфедерація “Набат”. Однак, у листопаді 1920 р. більшовики арештували майже всіх членів Секретаріату Конфедерації, а в лютому 1921 р. розгромили більшість її організацій. На початку 1921 р. організованого анархічного руху в Україні не існувало. Лише окремі, нечисленні, не обєднані групи діяли до кінця 1921 р. [203,С.14-15]. Найбільшою серед них була армія Н. Махна, діяльність і вплив якої обмежувалися переважно південним регіоном. Стрімкі рейди по Центральному і Північному Лівобережжю у 1921 р. привели лише до тимчасового пожвавлення руху і не дали бажаних наслідків, а згодом, як ми вже вказували, Махно прагнув обєднати свої зусилля з петлюрівцями [75, арк.12-14].

Отже, жодна з діючих на терені УСРР в 1921 р. політичних організацій не змогла опанувати та очолити протибільшовицький повстанський рух. Закордонні центри, що намагалися контролювати повстанські сили, можна розділити на дві великі групи: 1) неукраїнські; 2) українські. Неукраїнських було три: 1) польська контррозвідка; 2) врангелівський; 3) савінковський. Але жоден з чужоземних повстанських центрів не мав достатнього впливу, щоб здійснювати загальне керівництво. Найбільшою популярністю серед повстанців Правобережжя користувалися українські, державницькі організації, яким, на жаль, поразки на надали прагнення до єдності.

Ліве крило української еміграції займало прорадянські, або, навіть, відверто колабораціоністські позиції, тому до повстанства відносилось негативно. Навпаки активно сприяло деморалізації його учасників повстанського руху та ліквідації повстанських організацій. Центристські та праві групи еміграції приймали вважали повстанство явищем позитивним і так чи інакше сприяли його розвиткові.

У кінці 1919 р. відбулося обєднання навколо П.Скоропадського українських монархічних груп, насамперед партії хліборобів-демократів. У квітні 1920 р. створено “Український союз хліборобів-державників” (далі УСХД), що намагався сприяти повстанській діяльності в УСРР.

Проте, про гетьманські повстанські організації відомо надзвичайно мало. Важко напевно сказати чи були вони взагалі, чи ні. Про їх існування є лише кілька непрямих свідоцтв. Найважливіше з них - книга спогадів Р.Суслика про діяльність організацій гетьманської орієнтації на Полтавщині [170]. Чи був це тільки стихійний рух, чи мав він звязки з Берліном або керувався з місцевого центру, не відомо. Крім того, у більшовицьких зведеннях вказувалося, що в Радомишльському повіті оперували загони повязані із Скоропадським та, що Струк отримував допомогу від гетьмана [28, арк.18; 40, арк.4]. Є не досить певні свідчення про співпрацю гетьманців з Партизансько-Повстанським Штабом Ю.Тютюнника (далі ППШтабом) [359,С.35]. Очевидно, гетьманці робили певні спроби налагодити звязки з повстанськими організаціями на Наддніпрянщині, але великих успіхів в цьому не досягли. Можливо це краще вдалося іншій організації монархічної орієнтації.

У 1921 р. В.Вишиваний (Габсбург-Льотрінген Вільгельм), разом з Бутенком, І.Полтавцем-Остряницею та В.Полетикою утворив у Відні “Генеральну Управу Вільного Козацтва”, що стала конкурентом УСХД і прагнула організувати збройний похід на Наддніпрянщину. У добрих стосунках з Вишиваним були такі відомі повстанські діячі як М.Омелянович-Павленко, Є.Коновалець, А.Гулий-Гуленко. У Баварії планувалося створити базу для вишколу українських старшин. Не виключено, що наддніпрянська повстанська Козача Рада, була якось повязана саме з “вишиванця-ми”. Проте союз Вишиваного з Полтавцем-Остряницею протримався лише до початку 1922 р. З часом організація перейшла на позиції близькі німецького фашизму. В середині 20-х років її керівним органом проголошена Всеукраїнська Національна Повстанська Козача Рада [346, С.98-99; 435, С.109-110; 403; 457, С.43-57].

У Відні виникла ще одна організація, що претендувала на роль керівника повстання. 4 січня 1921 р. українські емігранти провели установчі збори “Всеукраїнської Національної Ради”. Головою Ради обрано С.Шелухіна, заступників голови ген. О.Грекова та Р.Перфецького. Раду утворено на противагу ДЦ УНР [209, С.8]. Незабаром після того, як почався Листопадовий Рейд, у Відні заходами Грекова, Сагайдачного-Чернушенка та інших почала виходити двома мовами, українською та французькою, газета “Україна”. Гроші на цю газету, що мала виразно полонофільский напрямок, самостійники отримали від поляків та французів. В ній від імені “Політичного Комітету Національної України” заявлялося, що в Україні скоро вибухне повстання для скинення влади комуністів і у всіх справах підготовки цього повстання треба звертатися до представників зазначеного комітету, які, мовляв, є при повстанських частинах на Україні. Але з цього нічого не вийшло, і газета незабаром припинила своє існування [346, С.100-101].

Намагалися організувати повстання і члени колишньої Директорії А. Макаренко, О. Андрієвський і Ф. Швець, що вислали з Відня через Румунію пор. Бондарука на Херсонщину [346, С.100].

Галицькі політичні лідери зосередили свою увагу на проблемах Західної України. Лише Українська Військова Організація (далі УВО), що виникла на початку 20-х років, приймала активну участь в організації повстанського руху. Вона створила повстанські осередки в Галичині, так і в Наддніпрянщині, де співпрацювала з повстанськими установами ДЦ УНР.

Найбільших успіхів в організації повстання на Правобережжі УСРР досяг державний центр УНР, тому весь український національний рух початку 1920-х років у радянській історіографії отримав назву “петлюрівський”. На нашу думку, цей термін, враховуючи його неоднозначність і непевні межі, треба використовувати паралельно з більш точним “уенерівський”.

Ідея перенесення основної ваги військової роботи на партизанську діяльність виникла ще в кінці 1919 р., коли Уряд УНР прийняв постанову про переформування регулярної армії на партизанські загони для проведення війни з більшовиками і Денікіним. Наслідком цього рішення став Перший Зимовий похід. Вже тоді стало зрозуміло, що дії партизанських загонів, в поєднанні з працею повстанських організацій, можуть зіграти непересічну роль у боротьбі за Україну. Головна Команда Військ УНР 27 вересня 1920 р. прийняла наказ про організацію повстання на Правобережній Україні. Для загального керування повстанням при Генштабі створювався особливий відділ [68, арк.52-63]. Хоч цим планам не судилося здійснитися, але від самої ідеї не відмовлялися. Повстанська праця продовжувалася під час підготовки до наступу Армії УНР, запланованого на 10-11 листопада 1920 р. Проте, після упереджуючого контрнаступу більшовиків і відходу Армії УНР за р.Збруч, прийнято рішення тимчасово припинити активні дії, щоб зберегти сили для майбутньої боротьби. Відділ на чолі з А.Гулий-Гуленком отримав завдання “передати наказ усім повстанчим групам перейти до пасивних бойових дій і взятися ретельно за організацію повстання, розрахованого на певний реченець” [16, арк.1-5].

С.Петлюра розумів перехід Уряду та Армії УНР на територію Польщі як тимчасовий стан, після якого почнеться новий етап збройної боротьби за Україну. Наказом від 23 листопада 1920 р. він заборонив розпускати військові відділи і наголошував, що відтепер головне завдання готуватися до повернення в Україну [440, С.189-190]. В нових умовах партизансько-повстанська боротьба відігравала вирішальну роль. Для її організації на початку грудня 1920 р. створено Відділ повстанських організацій на чолі з підполк. В.Зеєгоршем у складі 5 чоловік.

На початку 1921 р. С.Петлюра діяв у двох напрямках: 1) здійснював заходи консолідації всіх громадянських сил по збереженню та реорганізації армії й уряду; 2) намагався зацікавити українськими справами світові чинники. 21 січня 1921 р. на засіданні Ради Міністрів він порушив “справу про необхідність всебічної праці Уряду в справі організації повстання на Україні”. Всі ці справи до компетенції спеціального урядового апарату - повстанського штабу. Планувалося, що “в міру дальшого ходу подій організація цього апарату певно буде змінена з передачею функцій останнього Головній Команді Військ УНР” [16, арк.21].

16 лютого в Тарнові на нараді військового командування УНР обговорювалася стратегія подальшої боротьби. Головними її елементами повинні були стати: 1) підготовка до загального одночасного повстання в Україні; 2) виступ Армії УНР як сигнал до початку повстання; 3) підтримка українського наступу силами армій Польщі і Румунії. Вирішено сформувати штаб, який би здійснював загальне керівництво підготовкою повстання. С.Петлюра прагнув особисто керувати повстанською справою, але опозиційно налаштовані генерали обрали керівником повстанського штабу ген.-хор. Ю.Тютюнника [467, С.38-39, 48; 62, арк.23].

23 лютого Ю.Тютюнник отримав від С.Петлюри доручення сформувати апарат Партизансько-Повстанського Штабу при Головній Команді військ УНР та організовувати його роботу. За допомогою в справі розбудови штабу Ю.Тютюнник звернувся Начальника Польського Генштабу генерала Развадовського. Вирішено, що в загальних справах ППШтаб буде підтримувати зносини з Польським Генштабом через звязкового офіцера, а технічні питання буде вирішувати капітан Чарноцький. В справі руху людей до кордону, ППШтаб повинен був співпрацювати із штабом 6-ї Польської армії, яка розташувалася біля кордону з УСРР. Штаб 6-ї армії знаходився у Львові, тут за контакти з ППШтабом відповідав майор Фльорек. При цьому штабі Ю.Тютюнник залишив підполк. Кузьминського, який згодом сформував інформаційно-розвідницький відділ “Евіденція-ІІ” та організував перепускні пункти на кордоні [438, 83; 467, С.42-45,55].

Весною 1921 р. ППШтаб знаходився у Тарнові. Як і Уряд УНР, він розміщувався в приміщенні готелю “Брістоль”. Точна адреса - Львівська вулиця, будинок № 246. Ю.Тютюнника турбувала невизначеність положення ППШтабу в структурі державних установ ДЦ УНР. Він хотів, щоб ППШтаб став відділом Генштабу УНР [467,С.46]. Але Начальник Генштабу В.Петрів дистанціювався від повстанської справи і запропонував підпорядкувати ППШтаб безпосередньо С.Петлюрі, як головнокомандуючому всіх українських регулярних і повстанських військ. ДЦ УНР вів велику роботу у зовнішньополітичному напрямку. До С.Петлюри зверталися представники Кубані, Дону, Білорусії та Російського Політичного Комітету у Варшаві з пропозиціями по організації і координування повстанського руху на терені колишньої Росії [438, С.83; 16, арк.4]. Ще 22 серпня 1920 р. уповноважені уряду Кубані підписали у Варшаві договір з Урядом УНР про боротьбу проти московських окупантів. Але невдовзі Кубанська Рада розпалася, Кубанський уряд опинився на еміграції, а кубанські прихильники єдиної Росії утворили “Кубанську Краєву Раду” та “Кубанський Уряд” і арештували членів законного Кубанського уряду [346, С.90].

Між Урядом УНР і Російським Політичним Комітетом Б.Савінкова було заключено дві конвенції, одна 13 листопада 1920 р., друга, як доповнення, 2 квітня 1921 р. Мета конвенцій домовитися про порядок союзних взаємовідносин в боротьбі проти Радянських Урядів на територіях України і Росії. Окрема комісія повинна була виробити спільний стратегічний план антибільшовицького повстанського руху. 2 квітня 1921 р. була укладена аналогічна конвенція з Донською Демократичною Групою, що перебувала в Болгарії на чолі з заступником Голови Донського Військового Кругу полк. М.Гнилорибовим [67, арк.43-48]. Робилися певні кроки для встановлення взаємовідносини з Врангелем. Хлібороби-державники з Румунії та Варшави вислали постанови про підтримку Петлюри [29, арк.8; 467, С.56-57].

Уряд УНР намагався знайти підтримку у великих європейських країнах, перш за все у Франції. Багато зусиль для налагодження відносин між Урядами УНР і Франції поклав представник Уряду УНР в Парижі О.Шульгин, що намагався виконати кілька головних завдань: 1) сприяти рішенням про підтримку Францією Польщі у її протистоянні з Радянською Росією; 2) отримати матеріальну допомогу для Уряду УНР; 3) домовитись про перебазування Уряду та Армії УНР в місце, де б вони могли краще підготуватись до боротьби проти більшовиків. Таким місцем міг стати один з грецьких островів [29, 8-8зв; 359, С.34-35]. Французи обіцяли підтримку, але, не бажаючи сваритися з поляками, здійснювали її через Польський Генштаб. Начальник Французької Військової Місії в Польщі ген. Ніссель, засвідчуючи свою особисту симпатію до українського повстанства, радив українцям співпрацювати з поляками [16, арк.1-5]. Основою такої позиції була франко-польська військова угода, заключена в січні 1921 р.

Уряд УНР намагався знайти допомогу і в Німеччині. В цьому напрямку діяв представник УНР в Берліні Стоцький. Надати певну фінансову допомогу та сприяти закупівлі зброї згодився навіть політичний противник Петлюри гетьман П.Скоро-падський [359, С.35]. Польський і французький уряди допомагали Петлюрі отримати українську скарбницю, депоновану у німецьких, австрійських і угорських банках, яка складала біля 500 млн. німецьких марок [109, С.147-148].

УНР намагалася вступити до Ліги Націй. Перша спроба в 1920 р. була відхилена з причини втрати території. Тоді ППШтаб почав збирати протоколи на території УСРР про визнання населенням Уряду УНР. Але, незважаючи на підтримку населення, переконати Лігу Націй не вдалося [121, С.309-316;498, С.78-81].

Важко складалися відносини Уряду УНР з його найближчим союзником - Польщею. На їх складні і суперечливі відносини, перш за все, впливала боротьба політичних сил Польщі, які по-різному розуміли головне державне завдання моменту. З одного боку, Й.Пілсудський та й його однодумці залишалися прибічниками ідеї федерації Польщі, Білорусії, України та Литви і запеклими ворогами більшовизму. Вони розуміли Ризький договір, як перехідну стадією, котра в кожну хвилину може перерости у нову війну і прагнули допомагати українцям у здійсненні повстанської акції [359, С.37]. Але з 1921 р. у Польщі великий вплив отримали політичні опоненти Пілсудського, які вважали, що за Ризьким договором Польща добилася всього, чого бажала. Відтепер головний ворог український національний рух. Тому створення могутньої України, ще більш суперечило їх бажанням, ніж існування ослабленої більшовицької Росії. Вони хотіли використати справу українського повстанства лише для боротьби з російською еміграцією, галичанами та більшовиками [209, С.9; 136, С.50].

Уряд УНР перебував у Польщі на дуже непевних умовах. Ризький договір анулював Варшавський. По V статті Ризького договору Польща зобовязувалася не створювати і не підтримувати організацій, що мали за мету збройну боротьбу з Радянською Росією. В другій половині квітня, в зв'язку з ратифікацією Ризького договору, поляки офіційно заборонили політичну діяльність Уряду УНР на терені Польщі. Відтепер члени уряду розглядалися як приватні особи - біженці.

Зовнішньополітичні зусилля підкріплялися активною повстанською працею ППШтабу, яка складалася з двох головних напрямків: 1) створення повстанських організацій в УСРР та керівництва ними; 2) підготовки Армії УНР до походу в Україну.

У першому напрямку діяли агенти в УСРР, які мали кілька головних завдань: 1) створювати мережу повстанських організацій; 2) очолювати вже створені повстанські організації або координувати їх роботу; 3) створювати і очолювати партизанські загони (з цією метою з-за кордону приходили невеличкі відділи з козаків і старшин Армії УНР, що ставали кадровим ядром місцевих партизанських загонів); 4) надавати партизанським загонам характеру регулярних військ УНР; 5) встановлювати оперативний звязок між повстанськими організаціями і партизанськими загонами та ППШтабом; 6) інформувати повстанців про накази ППШтабу і Уряду УНР, передавати інструкції, агітаційну літературу тощо; 7) здійснювати окремі розвідницькі акції та передавати в ППШтаб вже зібраний іншими розвідницький матеріал. Важливою складовою праці агентів ППШтабу був розклад Червоної Армії. Створювалися національні організації серед червоноармійців: татарські, латиські, козацькі та інші, що мали цілі подібні українським [16, арк.4]. Через Савінкова ППШтаб мав звязок з Антоновим. У Криму встановлено звязок з організаціями татар [346, С.98]. Для ефективного здійснення вказаних завдань ППШтаб розробляв інструкції і накази, готував та друкував агітаційну літературу [83, арк.144].

У тісній співпраці з вищим військовим командуванням УНР, особливо командирами дивізій, ППШтаб проводив велику роботу у таборах інтернованих, де козаки і старшини навчалися тактики партизанської війни [426, С.8]. У Вадовіце цією діяльністю керував ген. Омелянович-Павленко молодший; у Ланцуті ген. Бурковський, у Каліші - генерали Удовиченко та Загродський, у Пйотркові ген. Безручко [109, 452-456].

Виступ Армії УНР і загальне повстання ППШтаб планував почати в другій половині травня 1921 р. Вже в квітні почалася підготовка до створення загону кількістю 5 тис. чоловік [136, С.52]. Але в останній момент С.Петлюра, посилаючись на несприятливу міжнародну ситуацію, заявив, що треба почекати. Не хотіли виступу і поляки, які казали, що восени може початися війна проти більшовиків [467, С.57].

В кінці травня Тютюнник виступив з планом реорганізації структури і діяльності ППШтабу, пропонуючи розділити його роботу на 4 галузі, керівництвом яких займалися б відповідні “керування” (відділи): військове, політичне, економічне, транспорту. Для здійснення реорганізації він пропонував передати ППШтабові оперативну і Розвідочну Управи І Генерал-Квартирмейстерства [126, С.107-108].

10-12 червня у Варшаві Ю.Тютюнник брав участь у роботі установчого зїзду “Народного союзу захисту Батьківщини і свободи”, на якому Б.Савінков згодився підпорядкувати свої організації в Україні ППШтабові [346, С.97]. А 17 числа там же відбулася нарада представників українських організацій, на якій схвалено план повстання [109, С. 502].

22 червня 1921 р. ППШтаб переїхав до Львова. Спочатку він розташовувався біля парку Кілінського, а частина співробітників - у готелі “Європейському”. Згодом ППШтаб перебрався у будинок ІІ відділу Команди Корпусної округи (у скороченні DOK/II-Lwow, колишній будинок санаторію “Кисельки”), де до розформування перебував штаб 6-ї польської армії. Частину будинку займала V Експозитура Польського Генштабу, на чолі з Фльореком [209, С.23; 467, С.55-61].

Запланована реорганізація ППШтабу відбулася вже у Львові. Апарат штабу зріз з 7 до 30 співробітників [209, С.24]. Тепер він складався з трьох керувань: військового, політичного та цивільного, на чолі яких стояли помічники начальника ППШтабу. Найбільший обсяг роботи здійснювався у військовому керуванні, очолював яке ген. М.Пересада-Суходольський. Воно мало розгалужену структуру і складалося з трьох відділів: І-го (Організаційного), ІІ-го (Інформаційного) та ІІІ-го (Оперативного) [16, арк.76]. В свою чергу, відділи поділялися на секції.

Організаційний відділ, Начальником якого був підп. Я.Скорняк, мав у своєму складі 4 секції: 1) організаційну (призначення на посади в повстанські штаби, курєри, інструктування команд); 2) облікову (потічний облік сил); 3) етапову (налагодження звязку між ППШтабом і повстанцями); 4) постачання і транспорту (матеріально-технічне забезпечення). Завдання відділу: 1) розробляти плани організації партизанських сил; 2) підбирати керівників повстанських груп та районів; 3) вести облік партизанських загонів та повстанських комітетів (повстанкомів); 4) організовувати прикордонні контрольно-перепускні пункти для розвідників ППШтабу і повстанських агентів [426, С.45].

ІІ-м Розвідницьким відділом, створеним на основі “Евіденції-ІІ”, керував підполк. О.Кузьминський. Відділ складався з секцій офензиви і дефензиви і збирав відомості про численність, озброєння та переміщення частин Червоної Армії, про політичне й економічне становище в Україні, на Дону та Кубані, вивчав й аналізував матеріали української, європейської і радянської преси [25, арк.22].

Начальником ІІІ-го Оперативного відділу був підполк. Снігірьов [346, С.101], але згодом відділ обєднали з Організаційним. Відділ складав тижневі огляди військової ситуації в Україні, розробляв завдання для партизанських формувань, готував проекти наказів повстанським загонам, воєнно-політичні зведення та аналітичні звіти [65, арк.15-17].

Перед Цивільним Керуванням, яке очолював Добротворський, стояло завдання організувати місцеву цивільну владу у районах, що контролювалися повстанцями. Серед працівників цивільного керування були керівника транспортного відділу інженер-залізничник В.Яновський, його помічника Н.Куриленко, О.Красовський (фінанси, промисловість), С.Тимошенка, Лушпенко та один з лідерів самостійників-соціалістів М.Білинський. Вони займалися розробкою директив та інструкцій, створювали відповідні організації на залізницях та в інших установах УСРР [506, С.172-173; 346, С. 99-100].

Про структуру Політичного Керування збереглося мало відомостей. Проте, головне його завдання - створення та розповсюдження відозв і звернень Уряду УНР - здійснювалась на досить високому рівні [83, арк.144].

Як філії ППШтабу діяли контрольно-перепускні пункти (“постерунки”) з мережею підпунктів. Вони прокладали “етапові шляхи” на схід від кордону, по яким перекидали літературу, людей, зброю [467, С.60].

Зауважимо, що в джерелах та літературі є певні розбіжності відносно окремих осіб. Так, не зясована остаточно посада Ю.Отмарштайна, якого в одних джерелах названо Начальником ППШтабу, а в інших - начальником оперативного відділу [16, арк.7-7 зв.; 209, С.22; 109, С.452-456].

Активну участь у реорганізації приймали поляки, які хотіли всюди посадити своїх офіцерів. Спеціально для роботи з ППШтабом V Експозитура сформувала у своєму складі ІІІ відділ, який очолив пор.Ковалевський. Проблеми з представниками польської влади та пересуванням працівників та агентів ППШтабу по території Польщі вирішував пор. Глязер [467, С.59; 136, С.50-51].

Одночасно, велику роботу по переформуванню ППШтабу провели члени керівництва УВО, особливо Ю.Отмарштайн. Це, в свою чергу, посилило антипольські настрої в штабі. Проте, вплив УВО на діяльність ППШтабу був дуже суперечливим. Терористичні акти УВО проти представників польської адміністрації підривали основи і без того хисткого польсько-українського союзу. Перш за все, вони послаблювали позиції прибічників активної допомоги УНР. Ситуацію остаточно погіршувало зростання прорадянської орієнтації частини української еміграції та, особливо, галицьких політиків. Більш того, пробільшовицькі настрої запанували навіть серед частини членів УВО, від якої, в кінці кінців, відкололася ЗУНРО - Західно-Українська Народна революційна Організація, яка, ведучи партизанську і терористичну боротьбу проти поляків, співпрацювала з більшовиками та Закордотом [212, С.146-147; 354, С.23]. Така ситуація була сприятливим грунтом для зради. Не виключено, що якийсь з членів УВО, що мав контакти з працівниками ППШтабу та повстанськими організаціями на Наддніпрянщині, був сексотом більшовиків.

Крім того, УВО вело самостійну повстанську діяльність на Наддніпрянщині. Співпрацюючи з ППШтабом, вона зберігала в складі повстанських структур УНР певну організаційну самостійність. Серед керівників ППШтабу був член Начальної Команди УВО Ю.Отмарштайн. Після наради Січових Стрільців у липні 1920 р., на Наддніпрянщину виїхали старшини СС І.Андрух та М.Опока, що мали організувати осередки УВО [199, С.31-32]. Створені і керовані ними “Українська Військова Організація” та “Військова Організація Січових Стрільців”, були відгалуженнями Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету [470, С.137].

Поглиблювалося протистояння Ю.Тютюнника і С.Петлюри. Останній, розуміючи, що Ю.Тютюнник прагне вести незалежну повстанську дію, почав сам приймати безпосередню участь у повстанських справах. Відповідав за звязки з повстанцями Начальник розвідки та особистої охорони С.Петлюри полк. М.Чеботарів, а допомагали особистий адютант С.Петлюри О.Даценко та начальник канцелярії Виговський. З цією метою використовувалась мережа агентів та звязкових, яку створив М.Чеботарів під час відступу Армії УНР [299, С.114; 467, С.58].

Діяльність М.Чеботаріва викликала негативну реакцію в ППШтабі, особливо серед галичан. Ю.Отмарштайн називав його “злим духом” в оточенні Головного Отамана і особливо обурювався тим, що Чеботарів разом з деякими старшинами ППШтабу співпрацював з польською контррозвідкою та шпигував за членами УВО [453, С.13; 136, 52].

Так в “єдиному” організмі повстанського центру ДЦ УНР сформувалося три “сегменти”, повязані з певними політичними силами: 1) група С.Петлюри-М.Чеботаріва, з якою штаб Першої Повстанської Групи А.Гулий-Гуленка мав більш тісний контакт, ніж з ППШтабом [136, С.49]; 2) група Ю.Тютюнника; 3) група членів УВО, яка, у повстанських справах підпорядковуючись Тютюнникові, визнавала політичне керівництво Є.Коновальця.

Центральні фігури цього протистояння: С.Петлюра, Ю.Тютюнник та Є.Коновалець, уособлювали різні концепції подальшої визвольної боротьби. Петлюра тримався за союз з поляками. Тютюнник, не довіряючи полякам, прагнув обіпертися на власні сили, тобто на Армію УНР всередині Польщі, і на народ у Наддніпрянщині. Коновалець вів боротьбу як проти поляків, так і проти більшовиків.

В період реформування ППШтабу Ю.Тютюнник вже не задовольнявся тільки військовою стороною повстанства, а почав займати більш самостійну політичну позицію. В особистій розмові з І.Мазепою він сказав, що підготовка повстання йде успішно і треба створити політичний повстанський центр. Цю пропозицію в кінці липня обговорено на нараді ЦК УСДРП. Всі висловились за її доречність. Згідно з проектом І.Мазепи, в комітет, що отримав назву “Народний комітет визволення України”, мали входити: Петлюра, Тютюнник і представники від політичних партій та організацій. Комітет повинен був визначити час початку повстання, його політичні гасла, форму організації влади на територіях, звільнених від більшовиків. В разі успішного закінчення повстання комітет мав скликати в Україні Національну Раду. Рішення УСДРП підтримали лідери соціалістів-федералістів. Але С.Петлюра, ознайомившись з проектом, не дав однозначної відповіді, бо у Тарнові в цей час всі були зайняті справою творення нового уряду в звязку з демісією В.Прокоповича. Праві групи в Раді Республіки мали намір легальним шляхом усунути С.Петлюру [346, С.97].

В той час, коли ДЦ УНР займався вирішенням свої внутрішніх проблем, а початок повстання весь час відкладався, більшовики громили повстанські організації Наддніпрянщини, а в таборах інтернованих наростало незадоволення.

Тютюнник добре розумів це, тому ще 10 липня 1921 р. у листі до Фльорека він звинувачував польську владу в бездіяльності і зауважував, що чим далі, тим більше пропадає в українців віра польсько-український союз, що “перебування дальше нашої справи на мертвій точці без скорих і радикальних рішень приведе до того, що тільки той, хто не любить Україну, буде орієнтуватись на Польщу” [11, арк.1-4 зв.]. Ю.Отмарштайн взагалі вважав позицію поляків провокаційною [136, С.51-53].

3-го серпня 1921 р. до Варшави прибуло радянське посольство на чолі з Л.Ка-раханом, який поставив категоричну вимогу вислати з Польщі Б.Савінкова, М.Гни-лорибова, С.Петлюру і Ю.Тютюнника. Поляки вимогу повністю не виконали, але під їх тиском 5 серпня розпущено Раду Республіки [359, С.29-32] та Уряд, з якого С.Петлюра залишив лише 8 найважливіших міністерств. Частково функції уряду перебрав на себе “Український Центральний Комітет” під головуванням А.Лукашевича [209, С.17].

Ю.Тютюнник продовжував звинувачувати поляків у бездіяльності. Ще один лист з попередженням про необхідність починати повстання він написав Фльореку 9 серпня [126, С.99-103]. Проте, поляки не поспішали.

19 серпня у розмові з С.Петлюрою І.Мазепа зясував, що той проти запропонованої форми повстанського комітету, і волів би, щоб при повстанському центрі був лише громадський комітет з дорадчим голосом. Змінив своє відношення до комітету і Ю.Тютюнник. На той час він вже не хотів, щоб у повстанську справу втручався хто-небудь, ні сам Петлюра, ні будь-які інші політичні сили. Тому союз не виявив ширшої діяльності і поволі завмер [346, С.98].

Відмовившись від ідеї окремого політичного комітету, Тютюнник, очевидно, все більше схилявся до думки про те, щоб повністю взяти в свої руки військове й політичне керівництво повстанням, а, в разі успіху, очолити владу в Україні. З самого початку опозиційні кола ДЦ УНР бачили в ньому заступника Петлюри. Згодом Ю.Тютюнник почав перетворюватися на суперника Головного Отамана. В своїй автобіографії він вказував, що після призначення Начальником ППШтабу мав можливість спілкуватися з С.Петлюрою ближче і прийшов до висновку, що той, маючи необмежене властолюбство, водночас не міг вести маси за собою. Зрозумівши вади Петлюри, Тютюнник запланував усунути його від влади. Але робити це в Польщі вважав недоцільним і хотів арештувати Петлюру після захоплення влади в Україні. Петлюра здогадувався про цей намір Ю.Тютюнника, і, напевно, тому був проти початку повстання в травні та червні 1921 р. [136, С. 48-49].

У своїй діяльності ППШтаб почав поступово перебирати на себе функції Генштабу, а згодом і повстанського уряду. Тютюнник завязав контакти з політичними противниками Петлюри - хліборобами-демократами та самостійниками-соціалістами [16, арк.111]. Щоб бути незалежним від Петлюри, він вступив до партії народних республіканців [346, С.99-100].

Поринувши в політичну боротьбу, Ю.Тютюнник занедбав надзвичайно важливу справу конспірацію. За свідченням Ю.Горліс-Горського до приміщення ППШтабу було надзвичайно легко попасти. Співробітники штабу, без належної перевірки агентів з Наддніпрянщини, розповідали їм про плани повстання та структуру повстанських сил. ППШтаб був необережним, вибираючи своїх агентів. Не з'ясовувалися належно ні їх національне обличчя, ані уміння дотримуватися конспірації. Агенти не вміли таїтися, нерідко входили в стик з провокаторами і провалювали цілі організації. Через те втрачалися люди, віра в ППШтаб [141, С.328-333].

Величезну роль в розгромі повстанських організацій зіграли зрадники, що діяли або в самому ППШтабі, або були так чи інакше повязані з ним. Найвідоміші з них - П.Жидківський, сотники Нестеренко і Заярний; підполк. Снігірьов [506, С.174].

П.Жидківський був пов'язаний з комісаріатом залізниць України і винний в розгромі багатьох організацій Правобережжя, особливо на залізницях. О.Нестеренко, арештований чекістами в кінці травня 1921 р., згодився співпрацювати з ними і сприяв ліквідації повстанкомів Катеринославщини, Бердичівського обласного повстанкому та ВЦПК [29, арк.13-13 зв.; 122, С.135-152]. Сотн. Заярний під час Листопадового Рейду займав на пост державного інспектора Волинської групи. Як зясувалося пізніше, він ще з 1913 р. був членом партії російських більшовиків під іменем Єфімова. Очевидно, саме він допоміг більшовикам у 1923 р. заманити Тютюнника в Україну. Про зрадницьку діяльність Заярного та Снігірьова І.Мазепі оповідав на еміграції М.Палій-Сидорянський [346, С.102].

Звинувачення проти Снігірьова вперше висунув ген.-хор. В.Петрів, про що збереглося листування між ним та керівництвом ППШтабу. Ці звинувачення підтверджували також інженер Білинський та полк. Павловський [12, арк.3-5]. Наддніпрянець стверджував, що колишній “боротьбист” Снігірьов, як і Заярний, попав в ППШтаб за допомогою Шумського [358, С.20].

Потрапляли до ППШтабу і сексоти ВУНК. Так через Єлісаветградський повстанком чекіст Даниленко-Карін побував у ППштабі в період активної підготовки до Листопадового Рейду (вересень 1921 р.). Він сповістив Чека про перехід груп В.Нельговського та А.Гулий-Гуленка [29, арк.22-24 зв].

Отже, із-за недостатньої конспірації, діяльності сексотів і зрадників та організаційного безладдя ППШтаб з самого початку відігравав неоднозначну роль у розвиткові повстанського руху. З одного боку, він вів велику працю по організації повстанських сил. Але, з іншого, організації, які входили з ним у контакт наражалися на небезпеку бути викритими та ліквідованими.

Тільки в кінці літа, коли повстанські сили в УСРР були вже напівзруйновані, поляки почали переходити від розмов до справ. Повстання планувалося почати у вересні, про що агенти ППШтабу заздалегідь повідомили повстанців [126, С.100, 155-156; 4, арк.112]. 31 серпня 1921 р. зібралася нарада командирів дивізій і бригад Армії УНР за участю С.Петлюри. В її роботі приймали участь 11 офіцерів Польського Генштабу. Ю.Тютюнник доповів про план рейду Армії УНР на Наддніпрянщину [209, С.36].

На початку вересня 1921 р. відбулося різке загострення польсько-радянських відносин [89, арк.10]. Ініціаторами були Пілсудський, його прибічники та частина ендеків. Активізувалась діяльність Б.Савінкова та ППШтабу, який підготував велику кількість інструкцій для провідників повстанського руху по організації тимчасової влади в різних галузях державного життя [20, арк.11-47]. Польщу підтримували впливові кола Франції, вони обіцяли їй фінансову та військову допомогу. Планувалося, що в майбутньому антирадянському поході прийме участь не тільки Польща і Франція, а й Румунія та Чехословакія. Говорили і про можливість і польсько-німецького військового союзу. Радянська розвідка повідомляла про концентрацію польських та румунських військ на кордонах з УСРР. Поміркована позиція в цьому питанні уряду Вітоса привела до його відставки 13 вересня. На протязі 6 днів урядової кризи, Пілсудський фактично сам керував країною. Але новий кабінет А.Поніковського заявив, що буде вести політику своїх попередників і не наважився на військову конфронтацію з Росією. В кінці вересня почалися переговори про врегулювання конфлікту [359, С.473].

Після вересневої кризи на початку жовтня до Варшави приїхало посольство УСРР на чолі з О.Шумським, який вимагав усунення з Польщі українських “контр-революціонерів”. Після тривалих переговорів 7-го жовтня представники Польщі й УСРР підписали протокол, за яким Б.Савінков, С.Булак-Булахович, М.Гнилорибов, С.Петлюра, М.Омелянович-Павленко, В.Зелінський, Ю.Тютюнник та інші російські і українські політичні діячі мали виїхати з Польщі. Щоправда, поляки цей протокол знову виконали тільки частково. Всіх російських діячів до кінця жовтня вислано з Польщі, а з українців виїхали лише М.Омелянович-Павленко та В.Зелінський. Проте виїзд Б.Савінкова та його спільників зірвав плани російсько-білоруського рейду, який мав стягнути на себе увагу частин Червоної Армії, і тим самим забезпечувати з півночі український рейд [209, С.41-42].

Одночасно, більшовики, дізнавшись про плани виступу, здійснили ряд контрзаходів: перехопили кур'єрів ППШтабу, заарештували декілька сотень членів підпільних організацій. Великого удару зазнав Холодний Яр. Враховуючи всі вказані фактори, керівництво УНР змушене було знову перенести дату виступу.

Після цих подій поляки вже не хотіли відпускати з таборів більше однієї тисячі чоловік. А Польський Генштаб, що на той час вже самостійно опікувався українською повстанською справою, прагнув лише лякати більшовиків перспективами можливих заворушень на Україні, сіяти там хаос та безладдя, але самим українцям не давати змоги робити якусь поважнішу акцію [359, С.37-38].

24-25 вересня у Львові знову відбулася нарада представників II відділу Польського Генштабу з петлюрівським командуванням. У ньому з польської сторони брали участь Шетцель, Фльорек і Ковалевський, а з ППШтабу Ю.Тютюнник, О.Данильчук і Ю.Отмарштайн. За оцінкою польської сторони, ситуація на Україні не сприяла проведенню операції, і сама організація військових дій не могла забезпечити належної ефективності. Проте в зв'язку з рішучою позицією Уряду УНР та особисто Тютюнника, що взяв на себе відповідальність за проведення операції, представники II відділу не заперечували проти виступу цієї акції. Збройний виступ призначений на 10 жовтня 1921 р. Технічну сторону заходу взяла на себе V Експозитура Генштабу, а Фльорек зобовязався доставити зброю і людей [321, С.71-72].

Але початок виступу знову прийшлося відкласти. Більшовики арештували кілька курєрів ППШтабу, які розкрили план виступу. Було знешкоджено багато замаскованих в прикордонних районах груп, що повинні були, по розрахункам повстанського командування, своїми диверсіями в момент вторгнення полегшити здійснення всього плану. Проте Ю.Тютюнник не відмовився від нападу, а лише переніс свій рейд на кінець жовтня.


2.3. План загального повстання в УСРР


NEXT