3.3. Друга Повстанська Група



Друга (Північна) Повстанська Група займала територію окреслену лініями: ріки Прип'ять і Дніпро, залізниця Черкаси - Вапнярка до Ямполя, ріка Дністер, польський кордон. В її складі було п'ять повстанських районів (з 6-го по 10-й). Група в основному співпадала з межами Північного повстанського фронту, окресленими за планами повстання від 27 вересня 1920 р. [12, арк.1] Очолювали групу на протязі 1921 р. аж четверо командуючих.

Першою кандидатурою, яку запропонував С.Петлюрі Ю.Тютюнник, був І.Струк [25, арк.15], але, як вже було вказано, в квітні 1921 р. С.Петлюра вислав в Україну полк С.І.Карого-Яворського із полку Чорношличників і, як начальника його штабу, підполк. Вогня-Горбанюка із своєї охорони для організації повстання на Правобережжі [346,С.100]. Мабуть, Мазепа допустив неточність і Карий мав керувати тільки Північною групою, на що вказував у своїх спогадах Гальчевський (Орел) [135,Ч.1,С.91] та говорилося у більшості радянських документів і праць [299,С.125]. Вже в Україні Карий призначив командантом штабу отамана Орла, а начальником звязку - Мемчуру-Лісового [135, Ч. 1, С.91-95]. Чому Ю.Тютюнник, за згодою, до речі, Петлюри, вирішив замінити Карого на Мордалевича, встановити не вдалося. Не зважаючи на офіційне усунення, Карий діяв як Командуючий групою аж до часу Листопадового Рейду [135,Ч.1,С.128].

Представник ВЦПК Наконечний в ППШтабі запропонував на пост Командуючого групою дві кандидатури: Мордалевича і Богатиренка. Ю.Тютюнник вибрав Мордалевича. Ще в квітні 1921 р. ВЦПК призначив Мордалевича Командуючим Північним повстанським фронтом, а командуючим групою він став у травні, коли вже практично перейшов на бік більшовиків. “Спадкоємцем” цього посту став отаман Орлик, що виконував ці обовязки аж до початку Листопадового Рейду, коли Ю.Тютюнник призначив командуючим 2-ї групи Л.Ступницького [299, С.128].

Терен 6-го повстанського району охоплював Проскурівський, Камянець-Подільський, Вінницький, Жмеринський, Могилівський, Літинський повіти, Ново-Ушицький район [12,арк.1]. Начальником району був полк. Я.Шепель, який разом із штабом і загоном прийшов на Поділля із району Корця. Свій загін Шепель розбив на ряд груп, які прикріпив до певних районів [218, С.53-78; 83, арк.148].

В своїх спогадах отаман Орел-Гальчевський вказував, що штаб Я.Шепеля складався з пятьох братів Паньковецьких, що мали великий вплив на отамана. З часу свого прибуття Шепель вів себе пасивно і сидів у Хмельницькому лісі під Тернівським Майданом, чекаючи армії Ю.Тютюнника. Поведінка “шепелівців”, особливо братів Паньковецьких, була вкрай аморальною. Вони грабували селян, гвалтували жінок [135,Ч.1,С.124-154]. Відомості Орла-Гальчевського, на нашу думку, вірні, бо сам він був одним з найвизначніших отаманів Поділля у 1920-1925 рр.

Отримавши поранення під час 1-го Зимового Походу, Гальчевський залишився в Україні і почав організовувати повстанський рух на Поділлі. Разом з своїми колишніми повстанцями Гальчевський з лютого по березень 1921 р. створив повстанські осередки в межах трьох повітів: Літинського, Летичівського і Вінницького. Центром його діяльності став Брусленів. Гальчевський організував інформаційно-розвідницьку службу, що пробралася до радянських установ і, навіть, Чека. Дуже швидко він розкрив радянську агентуру (“сексотів”) і знищив її.

Повстання почалося раніше, ніж розраховував отаман. В середині лютого навколишні села закипіли, опираючись більшовицькій мобілізації. Селяни ховалися по лісах, втікали із зброєю з Червоної Армії. Загони стихійно формувалися в боях з більшовиками, що приїхали ловити “дезертирів”. Свій загін Гальчевський зібрав на початку квітня. На нараді в лісах Улодівки (Кипорів Яр) отаман взяв псевдонім “Орел”. Загін отримав назву “Повстанський відділ Отамана Орла” і складався з 3 сотень: першою командував О.Грабарчук; другою - В.Сендзюк (Харко); третьою - М.Лихо. Начальником штабу став пор. Красота. Діяти почали 15 квітня. Діяльність Орла більшовики розцінювали як повернення Шепеля [135, С.15-85].

На початку травня загін Орла мав вже 150 вершників. В той час на Поділля завітав київський отаман Пугач. Разом з ним Орел пішов на Київщину, де зустрівся з Командуючим групою Карим і приєднався до нього. При поверненні у Вінницький повіт Крий і Орел потрапили до Шепеля, який мало не розстріляв їх. Орел залишив Шепеля і далі вже діяв самостійно [3, арк.9; 135, Ч.1, С.50-107].

У 6-му повстанському районі діяло багато повстанкомів, зокрема, у Вінниці, Проскурові, Деражні, Літині, Вовковицях, Фрамполі, Камянець-Подільську, Колодієвці, Котюжанах, Жмеринці, Могилеві, Ямполі, Бабчинцях [12, арк.1]. На чолі Вінницького повстанкому стояв Кутакевич (Кутасевич), що в той час працював народним слідчим Вінниці [218, С.75]. Можливо, він був начальником Вінницького підрайону. Ще одну вінницьку повстанську організацію створив, як це не дивно, голова повітового виконкому І.Петрунь. Її членами стали завідуючий інструкторського підвідділу управління губревкому Шаулко, замісник губвидату Порайко, голова кам'янецького раднаргоспу Радченко та інші. Організація складалася з “трійок” і вимагала: знищити диктатуру пролетаріату та всі карні органи; утворити самостійну Українську Республіку, якою керуватимуть вільні трудові ради. Її націонал-комуністична орієнтація не завадила встановити звязок з ППШтабом і петлюрівськими повстанцями: Петрунь підтримував звязок із Гайсином, Шаулко із Жмеринкою й Камянцем. Повстанська організація виникла також серед членів немирівського комсомолу [299, С.115-117].

Проскурівський повстанком, розгромлений більшовиками, мав у своєму складі 37 осіб, переважну більшість яких складали залізничники та інтелігенція. Ця організація служила етапом для курєрів та інструкторів, які прибували з-за кордону. Розкрито було і кам'янець-подільську організацію, яка налічувала 150 членів. В її складі були студенти, вчителі та селяни, очолювали Вєтрянов і Петрушенко (він же Дем'яненко). Згодом було розкрито й другу проскурівську організацію, яка налічувала 400 підпільників [275, С.82]. 24 листопада розгромлено жмеринський повстанком [83, арк.252]. На чолі повстанкому Нової Ушиці стояв Радлевський, а членами були службовці Опродкому та інших радянських установ [85, арк.33].

На Поділля ППШтаб направив багато старшин, які створювали нові загони. Так, в квітні 1921 р. в Вінницькому повіті почав діяти Запорізький Повстанський Партизанський загін в 300 шабель і 200 багнетів [85, арк.68]. Загін хор. Соломінського вийшов на повстання перед Пасхою 1921 р. [14, арк.49 зв.-50]. В кінці червня в район ст. Вапнярка з Румунії прийшов 1-й Повстанський Наддніпрянський загін на чолі з полк. А.Соколовським [109, С.267]. В кінці липня в районі Вороновиці сформувався загін полк. Ризуна, що називався 4-м кавалерійським полком 1-ї Повстанської дивізії Подільського корпусу і підпорядковувався Карому, звідки отримував завдання [4, арк.87]. Загін Бернадського в 50 чоловік з'явився наприкінці вересня в Ново-Ушицькому районі [83, арк.85,252]. В той же час у Могилівському повіті сформовано загін полк. Маклашевського [275, С.80]. Загін П.Ходака в 40 чоловік діяв в Брацлавському і Вінницькому повітах, під час боїв зазнав значних втрат, тому отаман розпустив більшу частину козаків. Сам до кінця червня переховувався з 6-7 козаками [125, С.492].

На початку лютого 1921 р. у Ямпільському і Могилівському повітах спалахували повстання проти продрозкладки. У Ямпільському повіті взялися за зброю 12 тис., а в Могилівському - 5 тис. селян. Для придушення повстання були надіслані військові і міліцейські частини, заарештовано біля 400 чоловік з села Бабчинець, біля 300 страчено. На найбільш бунтівні села: Бабчинці, Яруга, Грушка та інші, накладено контрибуцію, під виглядом якої червоноармійці грабували селян [16, арк.52].

Багато отаманів району здалися по амністії. Серед них І.Прісич, П.Ходак, С.Коваль, Д.Шевчук (псевдо Біда) [51,арк.23-24], Коваленко, Голенко, що написав відозву до повстанців [83,арк.85]. Саме завдяки йому більшовикам вдалося ліквідувати отамана Лихо.

Органи Чека використовували амністованих отаманів для агітації серед повстанців. У такий спосіб були використані отамани Голенко, Прісич, Лященко, Артем Онищук й інші. Доля останнього показова. Його загін у грудні 1920 р. разом з частинами Армії УНР перейшов у Румунію, де був інтернований. У 1921 р. Онищук втік з табору, але на кордоні його арештували чекісти. Червоні вирішили використати отамана для встановлення звязків з іншими ватажками. Напевно, Онищук не зраджував, а повірив у щирість амністії і більшовицьких гасел. Він написав відозву до повстанців і в кінці червня привів для амністії отамана Ходака. Під час переговорів з Лихо, Онищук сприяв амністії Нечая, але згодом повернувся до повстанства. За короткий час Онищук зібрав загін більший, ніж у Лиха, вів запеклі бої з червоними у Літинському повіті. Зимою розпустив загін і в середині грудня під час переговорів про амністію, більшовики знову схопили Онищука [275, С.70-73; 125, С. 492-495].

7-й повстанський район обєднував Уманський, Гайсинський         та Липовецький повіти, а також східну частину Брацлавського повіту. Про Начальника цього району не знайдено точних відомостей. Козельський стверджував, що ним був Ратушний, який жив у Тетієві, робив тільки видимість роботи, надсилав рапорти через курєрів Якубовича до Ю.Тютюнника. Арештували Ратушного в 1922 р. під час ліквідації 8-го району [299,С.132-133].

Наскільки ці відомості відповідають дійсності, важко сказати. Проте, є відомості, що отаман Лихо у березні 1921 р. побував у Румунії, де отримав повноваження на право підняття повстань в Уманському, Брацлавському та Липовецькому повітах [31, арк.4]. Можливо це означало, що Начальником 7-го району був призначений саме він, хоча А.Гулий-Гуленко був командуючим 1-ї групи і не мав відповідних повноважень.

Як і в деяких інших районах Поділля, повстанський рух тут очолювали місцеві представники радянської влади. Так, головою Гайсинського повстанкому був повітовий воєнком Селицький. З ним співпрацював голова вінницького повстанкому І.Петрунь. [299, С.116]. Гайсинський повстанком формував партизанські загони із місцевих селян, йому у політичному відношенні підпорядковувалися 144-та Надбужанська повстанська дивізія отамана Хмари та її відносно самостійні загони отаманів Лихо, Підкови, Цимбалюка, Пушкаря та інших. Більшовикам вдалося в жовтні 1921 р. арештувати 83 членів цієї організації [275, С.82].

Одним з центрів повстанського руху на Уманьщині були галицькі частини, що входили окремим полком до складу 45-ї дивізії. На чолі повстанського комітету в Умані стояв Бичковський. Очевидно, це був осередок УВО, адже їх курєр Горинський відвідував не Тарнів, а Прагу і тримав звязок з І.Авраменком (Андрухом) в Києві [29, арк.17]. Під час ліквідації Уманських організацій “вилучено” до 2000 чоловік, в тому числі і з галицьких частин [448,С.304]. Сильна повстанська організація, що мала зв'язок із усіма організаціями Київщини й особливо Таращанського району, існувала в Липовецькому повіті під керуванням агента ППШтабу [12, арк.1].

Основні партизанські сили 7-го району були обєднані в 144-й Повстанській Надбужанській дивізії, сформованій за наказом С.Петлюри від 24 січня 1921 р. За час існування дивізії її структура змінювалася, але на момент створення командиром був Хмара, його помічником Лихо (Дорошенко), осавулом по стройовій частині - старшина Суворов (в інших документах начальник штабу Суворін), осавулом Оперативного Відділу Є.Терещенко (псевдо Завірюха), Діловодом - Варивода, Начальником - Страшний, комендантом 1-ї сотні - Сивожа, підсотником - Кочубей, комендантом - Орленко, вахмістром - Голодрика, командиром 1-го взводу - Чорнота, 2-го Присяжнюк [50, арк.1; 51, арк. 23].

На жаль, в донесеннях більшовицької агентури про повстанців 7-го району багато суперечностей. Так, в матеріалах про отамана Хмару є помітне розходження щодо його справжнього прізвища. За однією версією, Хмара - це Семен Харченко [138, С.9], мешканець с.Кольорова Єлисаветградського повіту, підпрапорщик старої армії, підвищений Петлюрою у прапорщики [54, арк.18]. За іншою версією Хмара - це Іполит Годзиківський (Радзиківський), що народився в м. Миколаєві в дворянській родині і мав чин штабс-капітана [31, арк.3]. На нашу думку, більш відповідає дійсності перша версія.

Дивізія складалась з місцевих козаків і в квітні 1921 р. мала 640 чоловік при 6-ти кулеметах. У складі дивізії були 2 дивізіони та 4 сотні, комендантська сотня, команда розвідників, каральний загін, усього 7-м частин. Хмара збільшував свій загін за рахунок обовязкової мобілізації [31, арк.3зв.].

Хмара прикладав великі зусилля, щоб перетворити свою дивізію в справжню регулярну частину Армії УНР. Проводилися стройові заняття, суворо каралися порушення дисципліни, пияцтво, грабунки [50, арк.1-3]. Але такі дії не були систематичними, бо місцеве селянство активно підтримувало повстанців [31, арк.1зв.].

Майже весь лютий 1921 р. дивізія оперувала в Чигиринському районі і тільки в перших числах березня зявилася в Гайсинському і Брацлавському повітах, звідки перейшла в Уманський повіт, де зосередилась в районі Монастирище [31, арк.3зв.]. Згодом головним районом дій дивізії став Гайсинський повіт в межах чотирикутника: південь - Тростянець, захід - залізниця Тростянець-Подільський-Вапнярка, північ - залізниця Вапнярка-Гайсин, північ - р. Буг [218, С.69].

Відомості про організаційну структуру загону Лиха суперечливі. По-перше, він входив до складу 144-ї дивізії, тому міг мати окрему структуру лише в часі, коли дивізія ще не була створена, або коли вона розділилася на окремі відділи. Можливо, що більшовицька агентура просто плутала або ототожнювала загони Хмари і Лиха. Очевидно саме про це свідчать суперечливі відомості про його чисельність. Так, майже в один і той же час повідомлялося то про 600 чоловік [448, С.304], то про 300 піхоти і 50 кавалеристів [31, арк.4], то про 200 шабель та 600 піхотинців [85, арк.49].

У серпні сотн. Олійник був начальником штабу у Лиха, помічником отамана і командиром 1-го піхотного полку - Терещенко (Завірюха). Господарською частиною завідував спочатку С.Амброзевич, а після амністії у середині липня - пор. П.Манисяк. Командиром дивізіону був прапорщик М.Рюрик, що прибув із Румунії, а комендантом штабу - кубанець І.Кривонос (Кривонос-Зелений, брат славнозвісного командира дивізії). Прапорщик В.Плахотнюк (Іво) очолював розвідку і відповідав за звязок з іншими загонами. Політичною роботою займався старший унтер-офіцер Ю.Даниленко [4,арк.82; 51,арк.23; 31,арк.4; 125,С.493]. Окремими загонами керували отамани Якубенко, Жолудь, Чуприна, сотн. Дробот, помічником якого був отаман Лисиця [275, С.77; 82, арк.210; 83, арк.128; 54, арк.20].

У квітні Лихо відокремився від дивізії і пішов на Київщину, звідки в травні перейшов у Кременчуцьку губернію, а в кінці місяця, повернувшись на Поділля, знову приєднався до дивізії, після чого вона налічувала 1600 кіннотників та 500 піших повстанців. Великих втрат зазнав загін Лихо в серпні, коли залишилось всього 24 чоловік кінноти. Під впливом поразок почалася деморалізація. Спочатку Лихо був категорично проти амністії, але під впливом Онищука почав вагатися і не заважав здаватися своїм козакам та старшинам [31,арк.1; 28,арк.60; 4,арк.82; 5,арк.13]. Лихо і сам зробив спробу здатися, але Онищук, який на той час знову перейшов до повстанства, арештував отамана і весь його штаб. Деякі члени штабу: Кривонос, Флерка, Рюрюрик і Плахотнюк втекли разом з Нечаєм і здалися. Лихо вже разом з Онищенко знову почав боротьбу. Ліквідації Лиха сприяв амністований Голенко, що в бою 4 жовтня поранив Лиха. Не бажаючи здаватись, він застрелився. Загін під командування Галайди частково розбігся, частково здався в листопаді [125, С.72-73].

В склад 144-ї дивізії напевне входив 145-й Гайсинський повстанський пішо-кінний полк отамана Підкови (Завзятого), що діяв у Гайсинському повіті, а також в районі м. Теплик і складався з трьох сотень: пішої, кінної і штабної [31, арк.8-9; 85, арк.50]. Більшовики захопили розпорядження Підкови, в якому він проголошував м. Теплик повітовим містом Гайсинщини, його комендантом призначався полк. Дудник. Населенню наказано здати усю зброю в штаб полку, проведена мобілізація офіцерів до 60 років і рядових до 46 років [85, арк.50]. Начальником Штабу являвся М. Дрюк, командиром командантської сотні А.Шило, осавулом В.Остракиця. До полку на початку 2-ї половини квітня приєднався загін Олійника [31, арк.4].

Відомим ватажком району був отаман П.Бокало (псевдо Нечай). Його загін виник у 1920 р. і мав до 1000 чоловік. Разом з військами УНР Нечай відступив за кордон, але 20 грудня 1920 із загоном в 300 чоловік повернувся в Липовецький і Уманський повіти. Його помічником і організатором загону був О.Головащенко, начштаба Жолудь, адютантом А.Дащенко [51, арк.23]. Нечай активно діяв до червня 1921 р., коли розпустив загін, залишив тільки 16 чоловік під керівництвом Жолудя, сам же перейшов у загін Лиха. При сприянні Онищука Нечай здався по амністії і згодом допомагав Подільській Губчека вести переговори з Лихо [218,С.67].

В Уманському повіті діяв загін Дерещука, що був начальником Уманського підрайону [29, арк.25]. Чисельність, по різним даним, від 200 до 400 чоловік при 3 кулеметах і 1 гарматі. Складався здебільшого з дезертирів. Загальне керування належало Дерещуку, окремими відділами командували Мірошник і Кравченко. Штаб-квартира Кравченка знаходилася в с. Нерубайко в тамтешнього псаломщика. Ідейний керівник загону - учитель с.Левковки Кирилов. Загін ліквідовано у травні 1921 р. [31,арк.3-3зв.].

Крім вже названих загонів в межах району діяли загони отамана Левченка до 100-150 чоловік кавалерії і піхоти (Гайсинський, Брацлавський, Ольгопільський повіти) [4, арк.14; 2, арк.52] та отамана Чайковського переважно в Уманському повіті [54, арк.48].

Із десяти повстанських районів Правобережжя більшовики мабуть найкраще були поінформовані про 8-й район, діяльність начальника та штабу якого докладно описана в радянській літературі. Так сталося тому, що на початку 1922 р. чекістам вдалося вистежити та ліквідувати 8-й повстанський район разом з “Козачою Радою”.

8-й район був розташований у південно-західній частині Київської і північно-західній частині Кременчуцької губерній. В нього входили Таращанський, Канівський, Сквирський, Черкаський та Звенигородський повіти, залізниця Черкаси-Бобринська-Сміла-Шпола-Христинівка-Умань. Начальником 8-го району в квітні 1921 р. ППШтаб призначив пор. М.Якубовича (псевдо Невідомий), що до цього знаходився в таборі.

Вже на території району Якубовича арештували під час облави на дезертирів, але потім відпустили. В час його відсутності обов'язки Начальника району виконував сотн. Г.Г.Грабовський. Він зв'язався з загоном Куравського, послав уповноважених до повітів. Звільнившись, Якубович через Грабовського зв'язався з отаманами Куравським, Бузенним, Трейко та іншими. Якубович мав організувати під час повстання дивізію. Для цього він розбив район на підрайони, повіти, ділянки, волості. В підрайонах повинні формуватися бригади, в повітах - полки, ділянках - курені, волостях сотні [105].

Було призначено 3-х підрайонних начальників, розподілено між ними 6 повітів. 1-м підрайоном (Таращанський і Сквирський повіти) командував отаман Куравський (Богун), 2-м (Білоцерківський і Канівський повіти) хор.Петренко (Ястреб), 3-м (Звенигородський і Черкаський повіти) - отаман Титаренко-Кузьменко.

Однією з головних кадрових баз партизанського руху 8-го району були старшини і козаки Дніпровської дивізії отамана Зеленого, що, після розгрому в 1919 р. під Каневом, повернулися додому, у села Трипільської, Стайківської, Черняхівської, Обухівської, Германівської, Кагарлицької та Дмирівської волостей. Зайнявши Київщину, більшовики почали нещадно винищувати “зеленківців”, тому частина з них переховувалася, а частина пішла в партизанські загони.

У 1920 р. під час польсько-українського наступу “зеленківці” спробували відродити Дніпровську дивізію, але поляки були проти цього. У серпні, під час оголошеної “зеленківцями” мобілізації зібралося більше 3000 вояків. Ще в червні в цій місцевості почали формуватися повстанкоми та військові ради. Одним з відомих “зеленківських” отаманів був Й.Завзятий, що діяв у Черняхівській волості. Для великих операцій його загін обєднувався з “гощовцями ” із Трипільської волості. Обидва загони мали звязок з загонами отамана Чорного (Переяславський район) та отамана Неїжка (район коло Ржищіва).

Рятуючись від переслідувань, трипільські “зеленківці” почали перебиратися в найближчий ліс, в Гощів: болотисте місце, яке заросло ожиною, молодими вербами, дубами, очеретом. Багато місць вкривала вода, на острівках розміщувались курені повстанців. Тут в кінці 1920 р. сформувався Гощівський загін. У 1921 р. командиром гощівського загону став колишній адютант Зеленого М.Таценко (Вакула). Він був ідейним українцем, але не мав сильної волі і авторитету, тому загін майже повністю перетворився на карний. Весною 1921 р. чекали уряду УНР і загального повстання, готувалися до нього, шукали звязку з урядом УНР. По селах були розташовані більшовицькі частини. З січня по квітень здійснювалися часті облави по лісах та островах, знищувалися сімї повстанців. В квітні гощівський загін розпочав активну діяльність, робив часті напади. Разом з партизанами отамана Чорного намагалися захопити м. Обухів, але напад не вдався, що остаточно підірвало авторитет Таценка. Під час сварки його забито, після чого в Гощеві запанувала повна анархія. Відношення селян різко змінилося на гірше [14, арк.101-101зв.; 155, арк.110-116].

Літом повстанці увійшли в контакт з ВЦПК, який переформував Трипільський повстанський комітет та інші комітети у волостях, налагодив звязок з повстанськими загонами, підняв повстанський дух. Представником ВЦПК у Київському повіті був Черкас. ВЦПК доручив мав в цій місцевості свого агента Григоровича, якому доручив увійти в контакт з гощівцями і загоном отамана Чорного. За інструкціями ВЦПК обидва загони повинні були обєднатися і стати завязком Трипільської повстанської дивізії. Звязки з гощівцями вдалося встановити в травні, а з Чорним тільки в липні, коли більшовики арештували керівництво ВЦПК.

На початку липня Григорович разом з Осипом Думіним (псевдо А.Крезуб та Залізняк), дізнавшись про арешт ВЦПК, пішли в Гощів до партизан. Їм вдалося на початку серпня обєднати гощівців з загоном отамана Чорного. Спільний відділ отримав назву “Партизанський загін імені от. Зеленого”. Його командиром обрано О.Думіна. Отаман Чорний добровільно зрікся з отаманства і з кількома козаками пішов на південь. З часом між гощівцями і козаками Чорного почались непорозуміння. Гощівці, яким не подобалася висока дисципліна козаків Чорного, вели себе з селянами як більшовики. Тоді О.Думін розділив загін на два відділи, які обєднував під час великих операцій. Командування над відділом Чорного прийняв Неїжко. Гощівцями, які з цього часу припинили свою діяльність і сиділи в лісі, продовжував керувати О.Думін [155,С.110-116]. Восени його заарештувала Київська Чека, але О.Думін втік за кордон. Отамана Чорного піймали в грудні в районі Трипілля [14, арк.102; 57, арк.24].

Крім Трипільського повстанкому, на території району діяли повстанські організації в Сквирі, Таращі, Звенигородці, Черкасах, Каневі, Чернишеві, селах Великий Повстень, Морозівка, Женьків, в районі ст. Рокитник [12, арк.1]. Організацію галицьких військових в Звенигороді очолював Саврін [29, арк.17].

Повстанські організації проводили регулярні наради, під час яких обирали повстанський комітет та військову раду. Ці органи видавали накази, писали відозви до селян та призначали сотенних командирів, які таємно формували сотні. Повстанкоми в Трипільській, Стайківській і Черняхівській волостях мали звязок з Неїжком, Чорним, Мельником та Орликом [14, арк.99-100, 101зв.]. Повстанком в с. Морозівка мав звязок з загоном Трейка [4, арк.130], а Білоцерківський - з загоном Гаєвого і Зайця [83, арк.27].

Відомим повстанським ватажком 8-го району був полк. Цвітковський, що діяв в районі Таращі і мав загін в 300 чоловік. Він об'єднував під своїм керівництвом групи в Корсунському, Звенигородському та Уманському повітах, що, зі слів самого Цвітковського, нараховували до 1000 чоловік [5, арк.12]. Помічником Цвітковського був Мартиновський. 26 липня, перед самим початком широкомасштабної операції по ліквідації його загону, Цвітковський здався більшовикам [82, арк.106, 155].

Отаман І.Трейко використовував оригінальні способи боротьби. На терені кількох повітів (Сквира, Тараща, Біла Церква) він мав велику конспіративну мережу. Трейко збирав своїх людей тільки для нападу, після якого розпускав загін. Тому більшовики довго не могли його виявити. Ядро загону Трейка - 20 довірених козаків, інших було кілька сотень. Деякий час штаб Трейка очолював агент ППШтабу Цимбалюк, котрий пізніше командував окремим загоном [135, Ч.1, С.88; 82, арк.107].

Загін Гаєвого, загальна чисельність якого доходила до 300 чоловік, оперував у районі ст. Мотовилівки біля Фастова, у Сквирсько-Білоцерківському районі. Біля Білої Церкви в жовтні виник загін Шпака. Коло Черкас оперував відділ полк. Гризла [2, арк.50; 54, арк.30]. В  Канівському районі діяли загони Музики, Сяценка, Онищенка. Останній оперував в південній та південно-східній частині повіту. Загін Прища тримався пасивно в лісі біля с. Ракітино [31, арк.2; 2, арк.52; 83, арк. 27]. В Канівському повіті до червня 1921 р. діяв загін отамана Ярого. Після його загибелі козаків загону обєднав хор. С.Лукяненко (псевдо Біда), якого в кінці червня 1921 р. вислав сюди ППШтаб. Від ВЦПК відділ отримав назву 57-го партизанського загону. Біда звязався з холодноярцями та Цвітковським. На початку серпня, коли загін почав активно діяти, в ньому було 70 козаків.

Терен 9-го повстанського району охоплював Бердичівський, Старокостянтинівський, Житомирський, Заславський, Шепетівський повіти та західну частину Коростеньського і Радомишльського повітів. Начальником району був отаман Голуб [60, арк.6; 347, С.251], штаб якого знаходився в с.Доля-Дворець на південний захід від м.Рівно. Начальником штабу був Мажгусаєв (в інших документах В.Гусаєв). Штаб займався відправкою агентів та загонів в Україну. Там же знаходився “Комітет порятунку України”, що мав свої відділення у Вінниці та Житомирі [85,арк.33]. Голуб підтримував звязок з загонами, що діяли в Волинській та Подільській губерніях [29, арк.37; 31, арк.5].

В м.Острог на Волині 16 березня було створено повстанком, що взяв гучну назву “Головний Український Народний Повстанський Комітет Волині і Поділля”. До комітету входили: голова П.Павлюк; секретар А.Березовський; скарбник і другий секретар - сотн.О.Левчик, члени: ген.-хор. Тимченко і громадянин м.Острог В.Смаль (в радянських документах вказано трохи інший склад: голова Павлюк, помічники Смаль, ген.Дяченко й отаман Голуб [6, арк.108]). Комітет вів агітацію, організовував загони, постачав їм одяг, харчі, зброю. В квітні 1921 р. Комітет вислав П.Павлюка в Тарнів для доповіді Петлюрі і Раді Республіки [29,арк.32,34-35].

Інші повстанкоми району діяли в Козятині, Бердичеві, Шепетівці, Житомирі, Пуліні, селах Емільчино і Моклаки. Серед членів повстанкому в Козятині був особистий товариш С.Петлюри Балагута-Бойко [29, арк.19]. В травні більшовики розкрили в с.Сокольцях повстанський штаб і заарештували галицького сотника Й.Гартовича з Букача [16, арк.101]. Головою Бердичівського обласного повстанкому був Лєшков [122, С.151], а Начальником Новоград-Волинського підрайону - Ярощук [29,арк.24-24зв.]. В с. Сопино Бердичівського повіту діяв повстанком, що вибрав отаманом місцевого загону Пугача [135, Ч.1, С.61-76]. В Житомирі більшовики заарештували до 700 чоловік. Цьому арештові спричинився якийсь провокатор, котрий прибув з Польщі [14, арк. 51зв.]. Взагалі в Волинській губернії повстанкоми, маючи розгалужену мережу, не проявляли великої партизанської активності. Велася організація загонів та агітація. Через кордон постійно просочувалися дрібні загони, що розповсюджували повстанську літературу. [82,арк.226; 77,арк.21].

В Волинській губернії діяли партизанські загони Гагася, Митрофана, Шпака (Новоград-Волинський район), Верховського, Гурка, Грішного (Житомирський район) Окремі загони Волинської губернії були повязані з Київщиною. Так, загін Гарса і Зайця підтримував зв'язок із Струком. На терені губернії діяла велика кількість савінковських і балаховських повстанських організацій. Велася активна савінковська агітація [31, арк.5; 444].

10-й повстанський район обєднував Київський, Радомишльський та Овручський повіти. Начальником району був сотн. Косар (Драник). Його штаб знаходився в с. Боярка Київського повіту і мав власну типографію. У організації приймали активну участь Г.Ган, А.Чміль, Проценко, вказівки давав член осередку контррозвідки УНР у Києві М.Афанасьєв [231,С.240]. Відомо також, що штаб начальника Київського підрайону знаходився в районі ст.Мотовилівки [29, арк.24].

Більшовики називали Київщину повстанською столицею і вважали її базою всіх повстанських угруповань різних відтінків [31, арк.1зв.]. Одним з найвідоміших повстанських отаманів Київщини був Ю.Мордалевич-Головацький, який діяв тут ще з 1919 р. 9 березня 1921 р. до Мордалевича від ВЦПК прибув Грудницький з пропозицією взяти на себе командування Північним фронтом, межі якого в основному збігалися з визначеною пізніше ППШтабом територією Другої (північної) групи. Тому в літературі ці два різних призначення плутали [385,С.51,56].

Мордалевич особисто в нападах участі не приймав, а знаходився поза загонами. Біля себе він мав тільки охорону й агентуру, за допомогою якої віддавав розпорядження. Агенти були ледве чи не в кожному селі. Вони вели розвідку і агітацію, розклеювали відозви. Під керівництвом Мордалевича обєднувалися загони Орлика, Струка, Кречета, Зайця, Гонти, Богатиренка, Біди, Цвітковського, Завзятого та інших [385, С.59]. Безпосередньо самому Мордалевичу підпорядковувався загін, що складався з двох груп під командою Ярошевича і Верхоповського. Чисельність загону сягала до 500 чоловік кавалерії і піхоти. Частина його знаходилася в с.Андріївка. Після призначення командуючим Північним фронтом Мордалевич звернувся до Орлика з пропозицією зєднати загони та сформувати повстанську дивізію [31, арк. 3].

Більшовики давно вже намагалися переманити Мордалевича на свій бік. Навіть його особистий товариш П.Глущенко був сексотом Чека. Саме від нього в середині квітня 1921 р. надійшли відомості, що Мордалевич готовий здатися [385,С.61,87]. А 14 червня Мордалевич особисто зявився до командира 138 бригади. На наступний день він викликав до себе отаманів Гурмана і Верхоповського для переговорів, в результаті яких вони здалися з козаками і кулеметами. В той же день він написав листи до Струка і Орлика з закликом відмовитися від подальшої боротьби. В кінці червня Мордалевич випустив відозву під назвою “До Повстанців: Мій шлях од демократизму до соціальної революції”, написав листи отаманам Лихо і Заболотному [52, арк.3-14]. Не всі козаки і старшини Мордалевича здалися по амністії разом з отаманом. Вони продовжували діяти в районі залізниць Фастів - Козятин, Козятин Бердичів [82,арк.105]. Здача Мордалевича завдала великого удару по повстанським силам всієї України.

Поручик Г.Карпенко (в інших документах Ф.Артеменко) отримав ранг полковника і під псевдонімом Орлик командував 1-м Партизанським загоном ім. Петлюри, що оперував в північній частині Радомишльського повіту та іноді обєднувався з загоном Струка [31, арк.2-3]. В загоні Орлика друкувались листівки та відозви. Він проводив мобілізацію в навколишніх селах: Гаврилівка, Литвинівка, Гостомеля та інших. Помічником Орлика був Смутник-Смутненко. Загін розділено на п'ять відділів під командуванням Кречета, Карбонюка, Яблочка (імена інших встановити не вдалося). Начальником штабу завгону був І.Унятовський (псевдо Гонта). Відділ мав свою повстанську жандармерію під командою Карбонюка. В Орлика було 400 чоловік піхоти, 120 кавалерії при 9 кулеметах [31, арк.2-3]. В районі операцій загону Орлика діяла підпільна організація, яка складалася переважно з вчителів та священиків. На чолі повстанкому стояв Голубенко, який отримував для Орлика директиви із-за кордону [3, арк.36-37].

В червні-липні загони Струка і Орлика зазнали великих втрат [326, С.133], що змусило Орлика вдатися до хитрощів. В перших числах липня він повідомив більшовиків, що вирішив здатися [104]. Отримавши мандат і необхідні відомості, Орлик відмовився від амністії і вже в кінці липня знову активно діяв разом із Струком [82, арк.14-15,105,210].

В перших числах вересня невеликі, але міцні загони Орлика і Струка зосередили свою увагу на руйнуванні залізниць на ділянках ст. Фастів - Бобринська - Знамянка, ст. Київ - Коростень. В останніх числах вересня центром їх дій став район ст. Трубецької (ділянка Київ - Коростень). Повстанці пошкоджували поїзди, розбивали всі телеграфні і залізничні апарати, вікна, двері і т. і. [83, арк.81,87].

Відомим отаманом Київщини був Струк, політична орієнтація якого була дуже непевною. Він займався організацією Вільного Козацтва, вів боротьбу проти гетьманців, в грудні 1918 р. приєднався до С.Петлюри, а потім перейшов до червоних, з лютого 1919 р. знову почав партизанити, допомагав денікінцям, від яких і отримав ранг полковника, мав звязок з Б.Савінковим [31, арк.1-2; 29, арк.65]. В зверненні до Уряду УНР сам Струк назвав себе “Головнокомандуючим Повстанськими силами Київщини військ УНР” [19, арк.1-1зв.].

Загін Струка іменувався 1-м Повстанським Українським полком і нараховував 200 чоловік піхоти і кінноти при 8 кулеметах і 1 гарматі. Основне ядро загону складалося із селян Горностайпільської волості. За допомогою селян Струк чудово організував розвідку. Взагалі він був дуже обережним, приймав до себе тільки тих осіб, яких він добре знав. На початку 1921 р., узнавши від своїх інформаторів, що для його знищення прийняті самі рішучі заходи, Струк оточив себе тільки п'ятьма відданими повстанцями, через яких віддавав розпорядження іншим. Улюбленими районами операцій були верхня частина Київської волості, Радомишльський і Чорнобильський повіти [31, арк.1-2].

Одним із головних сподвижників Струка був Ф.Бредіхін, росіянин, що до революції був членом Спілки Російського Народу. Другий сподвижник - Заєць, підтримував звязок із Савінковим. Із-за непевної політичної орієнтації Струка та його соратників ВЦПК та ППШтаб відносились до загону недовірливо. В жовтні 1921 р. Струк відвідав Тарнів, але командування Армії УНР відмовилося вести з ним переговори [14, арк.1].

Відомим отаманом району був Богатиренко. Його загін іменувався 2-м Гайдамацьким Запорізьким Куренем Смерті і складався з кількох відділів. Він оперував самостійно і, очевидно, мав звязок із загоном Заболотного. Район операцій - на північний захід від Фастова в районі Карики, Ходорково, Вербов, Ярповець, Кордівка. Загін нараховував у квітні 600 чоловік кінних та піших при 10 кулеметах і 2-х гарматах, мав лазарет і налагоджений телефонний звязок, користувався співчуттям населення, поповнювався дезертирами та за рахунок мобілізації. Розвідкою займалася місцева інтелігенція: вчителі і священики сіл Веприк та Скригдієвка.

У районі Чоповичів, Коростишева і на півдні Радомишльського повіту діяв Летючий партизанський загін ім. С.Петлюри під проводом отамана Лисиці у складі 150 чоловік при 7 кулеметах. Складався переважно із селян навколишній волостей, що переховувалися від мобілізації. У своїх операціях практикував метод раптових нападів, то в одному, то в іншому місці. Загін часом переходив Фастівську і Усемирську волості Житомирського повіту, де крав коней і нападав на лісові розробки. Нерідко оперував під видом червоноармійської частини [31, арк.2зв.].

Крім вже названих загонів, на терені району діяли й інші. Так, під самим Києвом оперував загін Соколовської. Вона очолила загін після загибелі 4-х її братів, у яких була адютантом [196, С.86-92]. В кінці березня 1921 р. всі дрібні загони Шпиковського і Печерського повітів обєдналися під командою Гадзиловського. Тут же діяли загони отаманів Музики та Соломинського, а у Радомишльському повіті Олійника [4, арк.135-136]. В Житомирському повіті діяв загін Зайчика [76, арк.4], а Овручському - кілька савінковських загонів: Грізного, Деркача, Кондратенка, Панчука, Журавського, Гарася Ковелинського. Вони мали переважно карний характер, займалися здирствами й убивствами єврейського населення [5, арк.15].

3.4. Листопадовий Рейд



23 жовтня Ю.Тютюнник від імені С.Петлюри видав наказ про створення Української Повстанської Армії (далі УПА). Командуючим УПА став Ю.Тютюнник, начштабу - Ю.Отмарштайн. ППШтаб розформовано, замість нього залишено Українське Пресово-Інформаційне Бюро при ІІ Відділі Польського штабу. Всіх старшин, рядових і урядовців, які залишились поза штабом УПА і не увійшли у склад Бюро, вислано на попередні місця їхньої служби. Для постачання і доставки всього необхідного з-за кордону призначено фінансово-закупівельну комісію під головуванням Є.Архипенка, у складі членів: полк.Пересади і пор.Нестеровського. Всі командуючі груп і районів переходили у підлеглість Тютюнникові через штаб УПА [346, С.219]. Начальник Пресово-Інформаційного Бюро підпорядковувався безпосередньо начштабу УПА. Контролером УПА призначався полк.Туган-Барановський [209,С.48].

З штабом виїхала комендантська сотня з 74 артилеристів під командою підполк. М.Чижевського, що мала стати основою майбутньої артилерії, кінна сотня в 45 чоловік під командою сотн. Хмари (коня мав лише сам командир) та саперна чота під командою підполк. Копаца.

25 жовтня Тютюнник опублікував звернення Головного Повстанського Командування до населення України, що за далекоглядними планами командарма було без підпису. Ця, здавалось би, незначна деталь стала зрозумілою 1 листопада, коли Тютюнник у промові перед Армією заявив, що з переходом кордону почнеться нова сторінка історії України. До влади прийде новий уряд, для тих, хто залишився в Польщі, а передусім для тодішнього Уряду УНР, кордони будуть замкнені. Така заява викликала занепокоєння у багатьох старшин і козаків. Посланець Петлюри О.Доценко у розмовах з останніми дав зрозуміти, що між Урядом УНР і Тютюнником є певне непорозуміння. Очевидно, позиція Тютюнника наклалася згодом на його суперечки з Отмарштайном [209, С.48; 454, Кн.11-12,С.855-856].

В той же день Тютюнник та Отмарштайн підписали звернення командування УПА до старшин і рядових Червоної Армії, в якому наголошувалось, що УПА вестиме боротьбу не з російським народом, а з більшовицькими узурпаторами. Вказувалося, що українське командування заключило договір з сучасним російським урядом, за яким червоні війська, що здадуться тимчасово переходять в оперативне розпорядження командування УПА. По заняттю України, вони будуть відправлені для звільнення Великоросії [83, арк.121].

Армія формувалася з козаків і старшин, які перебували в таборах в Каліші, Вадовицях і Олександрові-Куявському. Участь у поході приймали бажаючі, але принципу добровільності дотримувалися не завжди. Це не раз відмічено в спогадах. Не тільки рядові, а й старшини, зокрема, підполк. Кузьминський і майже половина ППШтабу категорично відмовились брати участь у поході, вважаючи його авантюрою Тютюнника. Навіть сам Отмарштайн не вірив в успіх справи [497, С.112; 177, С.141,143; 506, С.175-176; 179, С.192].

В рейді повинні були приймати участь три бойові групи: Бессарабська під командуванням А.Гулий-Гуленка, Подільська, яку очолив командир 4-го Київського полку полк. М.Палій-Сидорянський, і Волинська, під керівництвом Ю.Тютюнника. Бессарабська група формувалася у Румунії таємно, всіх добровольців розміщували під виглядом робітничих дружин в селах Бендерського повіту. Організація Бессарабської групи, що велася за допомогою румунського генштабу, але “без відома” уряду Румунії, цілком залежала від 3-го румунського корпусу [109, С.542-543; 209, С.52].

Для формування Подільської групи у середині жовтня на кордон з таборів перекинуто близько 400 вояків, головним чином з Київської дивізії. Загін формувався поспішно, під постійною загрозою виявлення. Прибулих не вдалося повністю забезпечити одягом та іншим військовим майном. Крім інтернованих, до групи приєднувалися партизани та місцеві селяни. Перед переходом кордону група налічувала більше 500 чоловік. Вони отримали 200 рушниць, 11 тис. набоїв (по іншим відомостям - 140 рушниць і 2 тис. набоїв), 3 кулемета “Максим”, 100 австрійських ручних гранат, 100 кг піроксиліну [497, С.113; 149, С.206-207]. Помічником М.Палія-Сидорянського призначено підполк. С.Чорного, начштабу сотн. В.Оксюка, начальником оперативного відділу сотн. Пустовойта, командиром куреня сотн. Пащенка, командиром скорострільної сотні сотн. Дищенка, сотні гарматників - Терещенка, командиром чоти кінноти пор. П.Сумароківа, командирами сотень - поручників М.Старовійта, Мерінова, Новиківа, сотн. Г.Маслівця. При штабі перебував польський звязковий Шолін [209, С.54; 136, С.53].

У другій половині жовтня у Волинських лісах під виглядом лісових робітників почала формуватися Волинська група. З трьох таборів сюди зібралося приблизно 1200 вояків. Крім того, з цивільною управою з Ченстохова та Тарнова прибуло більше сотні урядовців. Усього в похід вирушило приблизно 900 чоловік (інші відсортовані як нездібні до походу). Волинська група складалася з двох менших груп: командиром першої, авангардної став полк. Л.Ступницький, другої, Київської дивізії ген.-хор. В.Янченко. Дивізія складалася з двох бригад: Київської, якою командував підполк. М.Шраменко і збірної, із січових стрільців, під командою підполк. Р.Сушка. Кожна бригада складалася з двох куренів, командирами куренів збірної бригади стали сотн. В.Стефанішин та полк. Лисогор. Кінний полк дивізії очолив сотн. Маркевич, а його заступником призначено сотн. В.Падалку. Начальником штабу Київської дивізії став підполк. Лушпенко, а начальником оперативного відділу підполк. І.Ремболович.

Гучні назви Повстанська Армія, Київська дивізія та інші, зовсім не відповідали тим силам, які в них були. Але планувалося, що в рейд йдуть схематичні кадри майбутньої справжньої повстанської армії, що швидко поповняться за рахунок партизанів і повсталих селян.

При Київській дивізії був і штаб УПА, при якому знаходилися: 1) канцелярія; 2) комендатура; 3) відділ дефензиви (розвідки), який очолював підполк. Очеретько, а його помічником був сотн. П.Ващенко; 4) мобілізаційний відділ; 5) армійський шпиталь під керівництвом сотника д-ра О.Плітаса; 6) артилерійський парк; 7) відділ постачання, яким завідував урядовець Хоха; 8) саперна чота; 9) комендантська сотня під командою підполк. Дугельського і 10) цивільне управління на чолі із старшим лейтенантом М.Білинським, який мав стати міністром внутрішніх справ, та інженером В.Яновським, який мав обійняти посаду міністра комунікації в новому повстанському уряді України [209, С.78].

Таким чином, замість кількох малих і маневрених загонів, Тютюнник створив великий і неповороткий відділ, переобтяжений великим обозом і великою кількістю цивільних людей. Головна причина таких необачних дій - бажання захопити владу в Україні. Як і в Подільській групі, багато вояків було без належного одягу і взуття, не вистачало зброї. На всіх в с.Каменка отримали 400 рушниць, 6 кулеметів Максим, 36 кулеметів Кольта, 2 кулемети Люіса, 120 тис. набоїв, 500 шабель, 300 кавалерійських списів, 100 гранат, 4 пуди вибухівки. Зброя була погана, мала багато дефектів, справними виявилися тільки ручні гранати [497,С.114-15]. Зважаючи на це, перед самим походом УПА полишив курінь сотн. Бабиченка та гарматники на чолі із сотниками Вітко і Мазарюком [160, С.45].

Зрозуміло, що без зброї, коней та одягу УПА була майже приречена на поразку. В багатьох дослідників Листопадового Рейду закономірно виникало питання, хто винен у цьому? Здебільшого звинувачувалися поляки. Але Р.Сушко виклав зовсім іншу версію. Він мав непевні відомості, що нібито вже після рейду Отмарштайн мав таємний лист від імені Уряду УНР з проханням не давати Тютюнникові зброї. До цього, на думку Сушка, приклав руку Чеботарів [454,Кн.11-12,С.854-855]. Відомості Сушка частково підтверджуються автобіографією Тютюнника, в якій він стверджував, що перед самим рейдом за розпорядженням Начальника Польського Генштабу УПА повинна була отримати зброї, обмундирування та коней на три тисячі бійців. Але С.Петлюра написав лист до військового представника у Варшаві полк. Данильчука, в якому зобовязував останнього переконати Польський Генштаб у тому, що рейд особиста справа Тютюнника, тому зброї і набоїв він повинен отримати якомога менше [136,С.49,52]. Так було, чи ні, мабуть назавжди залишиться таємницею, але загальна ситуація навколо рейду, дають підстави припускати, що такий лист міг зявитися, адже успіх Тютюнника означав крах політичної карєри Петлюри.

Перед Бессарабською, Подільською та Волинською групами стояло загальне завдання - таємно перейти кордон, ухиляючись від великих боїв, перетнути територію Правобережжя форсованим маршем, підняти повстання на Лівобережжі, відрізати ворога від Росії і знищити його, створивши на основі повстанських загонів армію, захопити військові склади, перешкодити збиранню продподатку. Захоплені зброя і майно, відібраний продподаток повинні були стати джерелом постачання новоствореної армії.

Напередодні рейду, 2 листопада в с.Велашівка (біля Костополя) Тютюнник написав доклад Петлюрі, в якому інформував його про хід створення УПА, та прохав через тиждень після виступу, у випадку успіху, підтримати рейд рештою дивізій Армії УНР [83, арк.178-179].

Невеликий відділ ген.-хор. В.Нельговського - всього 30 вояків в ніч з 19 на 20 вересня з особливим завданням перейшов кордон в районі Корця. Начальником штабу відділу був полк. Лосєв. Перед загоном стояло завдання встановити звязок з повстанцями, реорганізувати і консолідувати їхню працю, і головне - вести агітацію серед селянства. Район діяльності - Звягельський, Житомирський, Радомишльський, Мозирський та Овручський повіти. Відділ рухався вночі, не вступаючи в бої і обминаючи села, де були розміщені радянські частини. 24 вересня він прибув у район м. Емільчино Звягельського повіту. 15 жовтня відділ перейшов у район Ушомира, де обеззброїв роту робітничого куреня. Зброя передана селянам. 30 жовтня прийшли директиви вирушати на зєднання з головними силами. 5 листопада в бою захоплено 60 коней, на яких відділ вирушив назустріч Волинській групі у напрямку Коростеня. На загін вже полювали червоні, тому іноді повстанці видавали себе за відділ по боротьбі з бандитизмом і рухались зигзагами. Звязок з Волинською групою втрачено. Переслідуваний кіннотою, відділ відступив за кордон [134, С.135-139].

Подільська група мала завдання пройти між ворожих військ у районі Бар-Хмельник-Вінниця-Житомир, притягти на себе увагу і тим самим дати можливість вільно пройти головним силам. До групи повинна була приєднатися бригада Крючковського, продзагін Яворського і, навіть, бронепотяг [146, С.132], але їх в жовтні було ліквідовано. Біля Києва в районі Малин-Чоповичі-Радомишль Подільська група повинна була в призначений час з'єднатися з Волинською групою.

Подільський відділ перейшов кордон 26 жовтня біля с. Бондарівка (в районі Гусятина). Під час переходу у групі залишилось 36 старшин і 306 стрільців, переважно учасників 1-го Зимового Походу. Окремі частини перешли кордон заздалегідь. 22 жовтня з групи виділилося два відділи: 1-й у кількості 80 чоловік під командування сотн. N і 2-й - 37 чол. на чолі з пор. Х. Перший повинен був діяти в районі м. Кам'янця-Подільського, другий - в районі м. Лянц-Корунь. Кордон вони перейшли в ніч з 23 на 24 жовтня [179, С.192-193]. Про їх діяльність майже нічого певного не відомо.

Вже в перші дні в боях відділ М.Палія-Сидорянського здобув зброю і коней та перетворився на кінний. Після бою в с.Скотиняни, повстанці майже всі були одягнені в червоноармійську форму. 29 жовтня у с.Янчинець до групи приєднався загін отамана Шпака (сотн.Антончика), який став командиром кінної сотні. Згодом приєдналися залишки загону Струка та добре озброєний загін Орлика [149,С.221-222].

1 листопада в бою в районі сел Цимбалівки, Семенівки і Авратин М.Палія-Сидорянського поранено, на чолі відділу став С.Чорний. Під час бою обоз, де після поранення знаходився Палій, був вщент розгромлений. Про подальшу долю командира до кінця рейду в групі не знали. А Палій з 12-ма людьми на конях сховався в лісі і щасливо перебрався до Польщі [149,С.214-215]. В бою біля с.Авратин втрачено близько 180-190 повстанців. Це був найважчий бій Подільської групи. 6 листопада відділ вирушив у район Радомишля, для обєднання з головними силами. Але Волинська і Подільська групи розминулися. Вже згодом дізналися про бої під Коростенем. Пізніше, 15 листопада біля с. Леонівка групи випадково зіткнулися, але не впізнали одне одного, і ... з боєм розійшлися [497,С.128-129]. Пройшовши Житомирський та Коростенський повіти, Подільська група повернула на південний схід, на м.Малин та с.Бородянку під Києвом і 16 листопада група дійшла до сіл Гута Котюжинська і Вахівка.

Не маючи можливості дістати відомості про головні сили, в районі м.Димера Чорний вирішив повернути до Блитчі й Леонівки. Там в лісі загін натрапив на сліди головних сил. Вирушили за ними, але не наздогнали. Вночі 19 листопада прийнято рішення рухатись до кордону. На наступний день дізналися про розгром Волинської групи біля с.Малі Миньки. Попрощавшись з загонами Струка і Орлика, група вирушила на захід і щасливо перейшла кордон 6 грудня між м.Острів-Милятин. За весь час рейду, з 26 жовтня по 6 грудня, група пройшла 1500 км, розбивши, або повністю знищивши декілька військових частин ворога [497, С.225, 113; 179, С.205]. Діяльність Подільської групи була найбільш успішною серед всіх відділів УПА.

31 жовтня Волинська група почала марш до кордону і перейшла його в ніч на 5-те листопада біля сіл Непотреби і Борове, зайнявши с.Майдан Голишевський. Знищуючи на своєму шляху дрібні загони радянських військ, вона вирушила у напрямку м. Коростеня. Це місто мало стратегічне значення. 6 листопада з слободи Кривотин штаб Волинської групи вислав три окремі відділи: пор. Гопанчука, в 16 вояками в район Емільчина, пор. Ружицького в 12 чоловік у район Олевського та пор. Сліпченка силою в 25 людей для встановлення зв'язку з от. Орликом на р.Тетерев. Незважаючи на малочисельність, перші дві групи заслуговують особливої уваги.

Пор. Гопанчук прибув до Волинської групи як представник повстанських організацій. Він запевняв, що в районі, де діяла група, знаходилося 20 000 партизанів, а 44-й кінний полк Червоної Армії готовий перейти на бік повстанців. За наказом Тютюнника сотн. Падалка зібрав відділ у 17 чоловік. Пор.Гопанчука, зважаючи на те, що він нібито знав околицю і мав звязки з повстанцями, призначено командиром. Відділ отримав кілька завдань: підняти повстання в районі, звязатися з бунтівним 44-м полком, відшукати в районі Емільчина відділ Нельговського, підірвати міст Шепетівкою і Коростенем. Під час походу Гопанчук повів себе підозріло, зясувалося, що він насправді не мав звязків з повстанцями і, навіть, не знав місцевості. Тому відділ очолив сотн. Падалка. Повстанці підірвали міст на шляху Шепетівка-Звягель. На обіцяних Гопанчуком 20 000 партизан так і не натрапили, а 44-й полк, замість того, щоб приєднатися до загону, почав його переслідувати (згодом Падалка дізнався, що в полку було арештовано багато старшин-українців). Під час походу велися успішні бої з невеликими червоними частинами, до відділу приєдналися група селян та невеликі партизанські загони підхор. Противня та пор. Мартинюка. 12 листопада відділ нараховував вже 102 особи і відправився на місце зустрічі всіх частин УПА біля ст. Тетерів, де 20 числа Падалка від полонених дізнався про розгром Волинської групи і повернув до кордону, який перейшов 9 грудня. Згодом Падалка у своїх спогадах описав діяльність свого відділу [160].

Великого розмаху набуло селянське повстання в районі Олевська, для організації якого вирушив відділ поручників Ружицького і Пилипчука. Олевське повстання почалося стихійно ще перед переходом Волинської групи і охопило ряд прикордонних сіл між м. м. Дерть і Нижня Бута. Повстанці оголосили мобілізацію. Ружицький та Пилипчук із повсталих селян утворили 1-й Повстанський Олевський полк, розбитий на 3 курені по 60-70 чоловік. Штаб полку знаходився в с.Сушани. 1-м куренем, сформованим з мешканців цього села, командував сам Ружицький (Рижецький), 2-м, із селян Юрово, - Бачинський, 3-м, за нашими припущеннями, із селян Михалівки, - Пилипчук. Через деякий час після початку повстання більшовики зібрали сили і перейшли до наступу, палили села, а повстанці змушені були ховатися по лісах. В цей критичний момент в районі зявився відділ Нельговського і повів контрнаступ на червоних, які відступили до Олевська. Нельговський зібрав повстанців і вранці 14 листопада організував наступ на місто. Більшовики контратакували переважаючими силами. Повстанці відступили. Відриваючись від переслідування кінноти, відділ Нельговського перейшов кордон. На наступний день наступ на Олевськ повторився, вже під командуванням Ружицького. Бої йшли аж до 17 листопада. Згодом більшість повстанців пішла за кордон, а з ними все населення сіл Сушани, Юрово і Михайлівка [83, арк.115,151-152,135-136,165; 86, арк.132].

Підійшовши до Коростеня, Волинська група розділилася на дві, одна під командуванням Тютюнника, друга - Ступницького, щоб повести наступ зразу ж з півночі і півдня. Розвідка донесла, що села навколо Коростеня складали укріплений район, в якому повно червоних частин. Існує документ, який свідчить, що червоні завчасно знали про плани наступу Тютюнника на Коростень [28, арк.153]. Отже, або хтось зрадив, або знайдені були якісь інші джерела інформації. Так чи інакше, але це вирішило долю Волинської групи та всього рейду.

Ввечері 6 листопада Тютюнник дав наказ, прикриваючись темрявою, без бою пройти навколишні села. Цей несподіваний нічний перехід вдався блискуче. Вранці почався бій за Коростень. Після блискавичної атаки повстанські війська захопили місто, але через годину, після контратаки значних сил радянських військ, змушені були відступити.

Після невдалого бою за Коростень Волинська група втратила надію забезпечити себе в достатній кількості кіньми, зброєю та одягом. Всі знали, що сонячний жовтень віщував сувору зиму. Вже 9-го листопада був дощ із снігом, піднявся великий вітер. Ввечері почався мороз, вітер і метелиця робили холод нестерпним. З 10-го на 11-те число мороз поміцнішав, випало багато снігу, але грунт не замерз, коні загрузали в багнюці. Пізно вночі почалася завірюха. 16-го листопада мороз досяг 20 0 С, снігу випало до 1-го метра. Несприятливі погодні умови дуже ускладнювали рух та ведення бойових дій. Переслідувані Червоною Армією, загони рухалися вдень і вночі, зупиняючись тільки на кілька годин перепочинку. Люди від величезної перевтоми нерідко падали просто на сніг і засинали, доходило навіть до масових галюцинацій. За весь час рейду, з 3-го по 20-те листопада Волинська група, в якій переважала піхота, пройшла 600 верст, тобто в середньому по 40 верст на добу по бездоріжжю, в напівзамерзлій багнюці, в лісах, прокладаючи шлях через метровий сніг, зле одягнені, майже босі, ведучи постійні бої. Більшість бійців була обморожена, пухли ноги, майже всі, навіть Ю.Тютюнник, захворіли.

Після невдалої спроби захопити Коростень ввечері 7 листопада в с.Михайлівка відбулася нарада, де вирішувалося питання, чи рухатись далі вглиб України, чи повернути до кордону. Хоч частина старшин радила повернутися, Тютюнник вирішив йти в район Радомишль-Житомир, де згідно з дислокаційним наказом повинна оперувати група Нельговського [497,С.118-124,128-130].

Просуваючись з боями вглиб України, повстанці поступово втрачали надію на загальне повстання, і хоч селяни зустрічали українську армію дуже добре, допомагали харчами і кіньми, мало хто приєднувався. Сприятливий час втрачено, воювати взимку не хотілося. Крім того, загони рухалися здебільшого таємно, в одежі, яка не виказувала, що вони повстанці, а в багатьох селян ще свіжою була память про провокаційні “українські загони” Чека. Інколи до загону приєднувалися українці-червоноармійці, яких було примусово мобілізовано, але таких було мало. Повстанські організації і загони, яких було багато літом, були розбиті.

На зустріч повстанцям виступили дивізія Г.І.Котовського, що вже 12 листопада атакувала авангард Волинської групи. З того часу атаки продовжувалися вдень і вночі. Ситуація була дуже критичною. Зустрітися з Подільською групою не вдалося, хоч вони декілька раз проходили поряд. Не вистачало кінноти, не було навіть кінної розвідки, а у ворога в основному були кінні частини. Зєднання з кінною групою С.Чорного могло врятувало Волинську групу від повного розгрому.

Від холоду, голоду, важких безупинних переходів активність групи зведена до мінімуму. Рухомість, боєздатність обозу майже втрачена. Зброєю забезпечені тільки на 50%, 35% кулеметів “Кольта” (основна зброя групи) вийшли з ладу. Тому, не дійшовши 40 км до Києва, 13 листопада біля с.Войташівка Волинська група змушена була повернути на захід і пробиватися назад до польського кордону.

Почався триденний безперервний марш, під час якого Волинська група пройшла 174 версти під постійним ворожим вогнем. Рятуючись від переслідувачів, перевтомлені бійці у відчаю звернули в ліс і без шляху почали пробиратися у напрямку до с.Леонівка. Біля с.Блитча і Уніне вдалося переправитися через р.Тетерев. Ворог не помітив переправи. Користуючись цим, 15 листопада група зупинялася на перепочинок в селах Лукашівка, Інвалідне. Ранком 16 листопада ворожа розвідка наштовхнулася на групу. Знову почалося постійне переслідування [497, С.126,129].

О 5 годині ранку 17 листопада вкрай стомлені повстанці прибули до с.Малі Миньки і зупинилися на відпочинок. Незабаром зявилися перші відомості про те, що великі сили ворога оточують село. Але Тютюнник, зважаючи на величезну перевтому бійців, зволікав з виступом. Десь о 11 годині, коли ж вже червоні розїзди почали обстрілювати повстанські застави, Тютюнник дав наказ вирушати у напрямку с.Звіздаль і сам перший рушив туди із штабом і кіннотою. Спішний відступ штабу визвав паніку, що постійно зростала під ударами ворожої кінноти [137,С.116-119].

Почався останній бій, бій страшний і кривавий. Оточені повстанці, що залишились без командирів, боронилися хто як міг. Закінчувалися набої. Більшовики рубали безборонних. Чимало у відчаю закінчували самогубством. Багато хто збожеволів. Врятувалися лише поодинокі сміливці.

Тютюнник, штаб, кінна сотня, 15 підвід обозу, де було близько 100 поранених - прорвалися. Постійно відбиваючись, вони перейшли р.Звіздаль, а в Матейках - р.Уж і під охороною ночі зникли в болотах. Через декілька днів, 20 листопада залишки групи на чолі з Ю.Тютюнником перейшли кордон і повернулися до Польщі. Повернулися окремо підполковники Ремболович і Григоряк, Рогозний з кількома козаками, пор.Котович і Рутковський та хор.Ковальський. Частина, десь близько 5 чоловік, заховалася у селян і осталася в Україні, очевидно серед них був і Панас Петрик, який згодом очолив Повстанську Волинську Армію [137, С.124,139].

Полонених зачинено в церкві с.Малі Миньки. Їм обіцяли повну амністію при умові, якщо вони перейдуть на службу до Червоної Армії. Тільки невелика частина згодилася. Інші затято відмовлялися. У м.Базар на Волині військовий суд усіх присудив до розстрілу 359 вояків (95 до того часу померли від ран, а 83 повезли у Київ на допити). Засуджених поставили над траншеєю-могилою і гуркіт кулеметів заглушив могутнє незборене “Слава” та гімн “Ще не вмерла Україна...”. Так трагічно скінчився 2-й Зимовий Похід [506, С.190].

Останнім епізодом Листопадового Рейду вважається виступ Бессарабської групи, яка планами рейду повинна була виступити першою. Її офіційне завдання - демонструвати головний напад, щоб полегшити прорив Волинської групи. Чому вона перейшла кордон лише 18-19 листопада, тобто вже після розгрому головних сил, а її роль змушена була перейняти Подільська група, поки що не відомо. Зауважимо, що учасники рейду обходять це питання мовчанням. Не викладаються навіть вірогідні версії, що принаймні, дивно. Адже після рейду всі його моменти неодноразово обговорювалися. Схоже на те, що причини були відомі, але на них не наголошували з якихось міркувань. На нашу думку, вирішальну роль зіграло протистояння Тютюнника та Петлюри.

За свідченнями самого А.Гулий-Гуленка, він ще в жовтні 1921 р. за наказом Тютюнника із штабом групи під виглядом червоноармійців перебрався в район Умані та Звенигородки. Прибув на місце у листопаді, чекав наказу ППШтабу, а про рейд отримав відомості вже після його розгрому. Із-за малочисельності загону активно не діяв. До Пшонника наказ про виступ чомусь прийшов з запізненням. Не знаючи про розгром Ю.Тютюнника, він переправився через кордон з загоном у 200 чоловік [90, арк.13-14].

За кілька днів до виступу Пшонника на терені Першої групи зявилися прокламації на німецькій і українській мові із закликом до повстання [109, С.542-543; 125, С.479]. Група для повстання в Дубоссарах і Григоріополі готувалася на пункті Українського бюро, що розташовувався біля с.Перерите. Керував цим пунктом П.Дідученко. Група мала 50 чоловік і була підготована народним учителем (прізвище не встановлено) [29, арк.30зв.].

Головне завдання Пшонника - підняти повстання і рушити на Одесу. При його штабі перебували полк. Величко, Поплавський, Батурин, Ємельянов, Пукалов, Дідученко та Олійник. Загін переправився в ніч з 18-го на 19-те листопада навпроти хут. Бичок і розділився на 2 групи. Одна, під керівництвом Пукалова, пішла в сторону с. Паркани, друга, на чолі з Батуріним - в сторону с.Плоське (за іншим документом Батурин переправився в районі м. Гура-Бікулуй [109, С.542-543]). О 6 годині ранку відбувся напад на с.с. Паркани і Тернівку. Під час бою, партизан підтримали місцеві селяни, озброєні вилами і сокирами [86, арк.140]. Організатором Парканського повстання був співробітник Українського бюро П.Димов [29, арк.30зв.]. Збільшившись за рахунок селян, група повела наступ на Тирасполь [125, С.484-486] і увійшла у західне передмістя. Батурин після заняття с.Плоське разом з селянами також рушив на Тирасполь. Після бою групи відступили і повернулися до Румунії. Більшовики захопили до 200 місцевих повстанців [109, С.542-543; 209, С.51-54; 314, С.100; 494, С.194].

Під час рейду у жовтні-грудні 1921 р. у багатьох місцях активізувався повстанський рух. Виступаючи, Тютюнник видав наказ Командирам Другої, Третьої і Четвертої Груп, що вони повинні діяти згідно з інструкцією від 15 серпня 1921 р., а саме: сили 2-ої групи під командуванням Орлика повинні були знищити залізничні лінії на північному Правобережжі, щоб перетяти звязок Червоної Армії з Києвом і не допустити відступу на північ; 3-тя група Левченка, мала знищити шляхи комунікації на терені групи, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву і зробити рейд на Харків; 4-та група Брови - перерізати комунікації між Україною і Доном, захопити Катеринослав і висадити в повітря мости на Дніпрі [8, арк.68-70].

Не відаємо, чи всі Командуючі Груп і Начальники районів отримали звістку по початок повстання. Але напевне знаємо, що невідомо з чиєї вини і з якої причини, багато повстанських організацій в жовтні-листопаді не знали про початок повстання і виступ УПА. Відомості про рейд частина з них отримала лише тоді, коли головні сили вже були розбиті під Малими Миньками. Тютюнник від своєї агентури напевне знав, що левова частка повстанських сил знищена більшовиками, то чому він не домігся активізувати всіх, хто залишився? Можливо агентура і звязки ППШтабу були зруйновані, або під повним контролем Чека. Так чи інакше, але ППШтаб не виконав свого найголовнішого завдання - організацію одночасного загального повстання на терені всієї України. Під час рейду лише деякі організації активізували свою діяльність, переважно в районах, де проходили сили УПА.

За більшовицькими підрахунками на Правобережжі на 1 листопада діяло 34 загонів, у складі яких було приблизно 1200 чоловік. Повстанський рух особливо посилився на Волині і в Київській губернії. Одним з головних напрямків діяльності партизанських загонів стало руйнування залізниць та звязку. На допомогу повстанцям прийшла природа 10 листопада буревій повалив більше 10 тис. телеграфних стовпів і зруйнував 18 тис. км звязку [83, арк.85,125,151-152; 494, С.183,186].

На початок рейду повстанські сили 1-го району були майже повністю зруйновані. Не зважаючи на це, вони відновили свою діяльність у більшості місць губернії під час виступу Бессарабської групи. Повстанці розвинули значну агітацію, якій сприяли нервова атмосфера і, головним чином, голод. Партизани не вели активних дій, тільки у Балтському повіті спорадично зявлялися загони Солтиса і Заболотного. Селянство постійно чекало вторгнення і продовжувало підтримувати повстанців. У грудні Одеська губчека ліквідувала Первомайський повстанком, який очолювали отамани Бондарюк і Лихо. В числі арештованих був сам отаман Лихо, що згодом втік. У цій справі Одеська Губчека розстріляла 125 чоловік [57, арк.28-30].

Після великих ліквідацій навесні 1921 р. розвиток повстанського руху на території 2-го та 3-го району уповільнився. Продовжував активно діяти лише загін Іванова, що під час рейду став найдіяльнішим в Україні. Ще в жовтні, він почав зростати, проводив зрив продкампанії і терор. Більшовики лютували, бо не могли його ліквідувати, не зважаючи на боротьбу великими силами. В листопаді на Катеринославщині взагалі діяв тільки Іванов. Для його ліквідації в грудні 1921 р. провели спеціальну операцію. Обєднаними силами двох дивізій загін був оточений на північ від ст. Новий Буг. В бою загинуло більше 30 повстанців і сам отаман. Командування над залишками загону, які продовжували активно діяти і в 1922 р., взяв на себе отаман Ведмідь [83, арк.82,162-163,255-266].

У 4-му повстанському районі, хоч Холодний Яр очевидно нічого не знав про Листопадовий Рейд, в жовтні-листопаді відбувся різкий злет повстанського руху. У губернію прийшов загін Іванова [28, арк.150]. У Холодному Яру почав оперувати загін під керівництвом Соловія і Марусі [32, арк.19]. Амністія Залізняка протяглася недовго і вже кінці жовтня він знову почав діяти в районі Любомирівки разом з Загороднім. Активно проявили себе загони Орла і Хвилі. Всі загони діяли узгоджено і застосовували тактику нападів швидкими, рухливими, малочисельними кінними відділами, що ухилялися від сутичок. На засіданні Кременчуцької Губвоєннаради стверджувалося, що «у кожному кутку, кожному поселенні відчувається присутність бандитів”. Повстанці тероризували і систематично вбивали урядовців, знищували дрібні продзагони, розганяли робітників лісорозробок [41, арк.50].

Велику шкоду більшовикам завдавав обєднаний загін Хмари, Загороднього і Залізняка, який під час постійних переходів розбивав дрібні червоноармійські відділи. У жовтні загін захопив ешелон з обмундируванням на ст.Бобринська і “перетворився” у червоноармійську частину. Прийнято рішення йти на захід. Та вже підійшовши до кордону дізналися, що всі села від Богу і на захід до самої Польщі й Румунії заповнені кіннотою Котовського та спецчастинами. Отамани вирішили припинити марш на Захід та вертатись назад. Повертаючись, повстанці зайшли до отамана Гонти у Звенигородку. Виявилося, що загони Гонти і Гризла боїв з червоними не вели, бо на місяць заключили перемиря. Під впливом агітації багато козаків і старшин вирішили скористатися амністії [145, С.124-125,143-152,169-184].

В листопаді загін Нагірного базувався на о.Мілка Осока та діяв в прибережних болотах, звідки обстріляв з гармати бронепароплав. Вздовж залізниці Знамянка-Сміла-Бобринська згрупувалися загони Дороговського, Бондаренка, Бойка, Чорного Ворона, Орла та інших [83, арк.274-276]. В грудні повстанський рух згасав, в Знамянському районі знищено загін Хвилі, самого отамана схопили і розстріляли [57, арк.5]. Після розгрому Хвилі Гупало оперував самостійно аж до обєднання з Загороднім. Тоді ж загинув і отаман Голий [108, С.236-237,293,295].

Затримка з початком повстання та поразки привели до деморалізації повстанських сил 5-го району, особливо загону Заболотного, що, очевидно стало однією з причин поразки Бессарабської групи. Начальник 6-го району Шепель так і не діждався рейду. На початку вересня його загін розбили, а залишки на чолі з самим Шепелем тимчасово обєдналися з загоном Орла. Згодом Шепель розпустив своїх козаків в лісі під с.Соснами і Миколаївкою і разом із штабом пішов до кордону. За м.Летичевим Шепеля, за словами Орла, забив його штабіст Ф.Паньковецький, щоб заслужити амністію у більшовиків. Орел у вересні готувався до рейду Тютюнника, проводив контроль нелегальних “пасивних” організацій, здійснив рейд Вінниця-Гнівань-Жмеринка-Летичів-Хмельник. Залишки “шепелівців” згуртував сотн.Ковбасюк, а очолив сотн.Добровольський. На початку листопаду Орел активно діяв, розбив червоних під м.Деражнею та біля с.Літинки, але вирішив не йти за Тютюнником. Перезимував у землянках в районі між Літинкою та Манастирком [135, Ч.1, С.135-203].

Взагалі ж у 6-му районі напередодні і під час Листопадового Рейду відбувся різкий злет повстанського руху. 14 жовтня спалахнуло повстання в с.Віхровки, де селяни чинили збройний опір продзагону. Повсталі утворили загін і рушили через ряд сіл на м.Татариску. По шляху до них приєднувалися селяни навколишніх сіл. У Татариски повстанці зіткнулися з батальйоном Червоної Армії і після бою розсіялися. Між 28 і 30 жовтня почалися повстання у Проскурівському і Кам'янець-По-дільському повітах, де виник ряд загонів кількістю до 200-300 чоловік [83, арк.148].

Під час рейду відділ полк. Кушніра намагався підняти повстання Летичівському повіті. Тут же оперував загін місцевого ватажка Худяка, що отримав озброєння від УПА та загін повсталих селян Ново-Ушицького району. Знову активізувався загін Артема. Крім того, великі загони виникли в районі м.Куяви, Деражні і Купини після прибуття Подільської групи. Всі вони розсіяні в першій половині листопаду, бо, незважаючи на чисельність не представляли серйозної сили. В окрузі м.Черкасівки Ново-Ушицького повіту формувалися загони Цимбалюка, якого згодом піймали разом з Костенком, загін без керівництва розпався [83, арк.252]. У листопаді загін Бернадського складався з 5 сотень, які, проте, не були сформовані до кінця. Під час Листопадового Рейду він приєднався до Подільської групи [125,С.496]. Після загибелі отамана командування взяв на себе К.Бардинський [83,арк.85]. В грудні до залишків загону Соломінського приєдналися старшини і козаки, що відстали від загону Палія. Очолив новий загін у 20 чоловік А.Соколовський [14, арк.49зв.-50].

Командир головного партизанського обєднання 7-го району - 144-ї Повстанської Надбужанської дивізії - отаман Хмара ще до початку Листопадового Рейду перебрався до Польщі і очолив кінну сотню при штабі Волинської групи. Дивізією, що на той час вже дуже “поріділа”, залишився командувати отаман Шпак (сотн. Антончик), який в кінці приєднався до відділу Палія [149, С.220].

Начальник 8-го району Якубович видав відповідний наказ, за яким головні сили зосереджувалися в районі Таращі, Білої Церкви та Сквиру [106]. Але ці зусилля були марними, бо плани рейду були зірвані. Крім того, “зеленківці” про рейд нічого не знали, а отаман Залізняк (Крезуб) взагалі стверджував, що під час рейду про нього не знали усі від Києва униз по Дніпру [14, арк.102зв.].

На терені Волинської губернії відбулося дві головних битви рейду: за здобуття Коростеня та останній, під Малими Миньками. Затишок повстанського руху, що наступив наприкінці листопаду в зв'язку з поразкою Рейду, був тимчасовим. Уже з початку грудня повстанці знову стали активними. У другій половині місяця всі загони Волині почали відходити до кордону. Майже у всіх повітах почали формуватися нові загони, відновили свої операції старі. Поверталися на Волинь ряд порівняно дрібних ватажків, що пішли за кордон разом із Тютюнником. В районі Рудня-Собочинська Коростеньського повіту в перших числах грудня згрупувалися загони з місцевих селян, що втекли в Польщу після ліквідації Олевського повстання. Але великої оперативної діяльності отамани в грудні не розвивали, обмежуючись дрібними нападами на села, рідше - на господарські органи губернії, червоноармійські обози, розвідки червоних частин і т. д. Велася організаційна робота, ширилися чутки про скорий прихід Петлюри. Почали свою діяльність по створенню нового повстанського центру Волині А.Петрик і Л.Костюшко [231, С.231-233].

На території 10-го району у жовтні йшла велика праця по руйнації залізниць, в чому активну участь приймали загони Орлика, Струка, Гаєвого, Яблочка, Гонти, Карого. Їх діяльність особливо активізувалася під час Листопадового Рейду. Збільшилась кількість нападів, загони перейшли з місця своїх постійних операцій в північно-західний кут Київської губернії. Після поразки рейду почався різкий спад руху [78, арк.85]. Загін Гонти, розбитий загоном незаможників Дуброво-Анненських хуторів, розсіявся. Орлик розпустив своїх козаків. Струк осів в районі м. Макарова Київського повіту і не проявляв активності [83, арк.90,125,243].


Таким чином, навесні 1921 р. повстанський рух спалахнув з новою силою. ППШтаб активно працював над організацією повстанських сил і підготовкою до загального повстання. Найбільших успіхів він досяг на Правобережжі, у межах Першої і Другої повстанських груп. Створено ВЦПК, який згуртував сили у всіх губерніях. В основному була сформована структура повстанського керівництва, командири груп і начальники районів почали підготовчу діяльність. Формувалися загони, окремі дрібні відділи обєднувалися в полки, бригади і дивізії. Найбільшого розмаху рух набув в кінці весни 1921 р., коли на території України за оцінками більшовицьких установ активних партизанів було 12900 чоловік (5780 піших та 7120 кіннотників) [82, арк.65]. Крім цього у пасивних організаціях чекало повстання в 3-5 рази більше чоловік. В союзі з 15 тис. Армії УНР ця сила мала певні шанси на успіх.

Але повстання постійно відкладалося. Найбільш сприятливий час пропущено. Стурбовані розмахом повстанської діяльності радянські установи розгорнули активну і успішну діяльність по ліквідації повстанських організацій. На противагу повстанській структурі створена могутня структура по боротьбі з бандитизмом, що поступово набувала досвід боротьби у нових умовах.

Другий сплеск повстанського руху почався наприкінці літа. Але рейд знову перенесли аж на кінець жовтня - початок листопада, коли повстанські сили були майже повністю зруйновані, а ті що збереглися, на час зими скоротили свої дії до мінімуму. Повстання в 1921 р. вже ніхто не чекав. Частина організацій взагалі не отримала відомостей про початок рейду. Деякі з них намагалися активізуватися, проте марно: селяни вже “охололи” після хлібозаготівлі. Під впливом терору, втоми і апатії від багаторічної війни, поступово почало змінюватись їх відношення.

Обставини організації УПА - суперечлива позиція польської влади та самого Уряду УНР, матеріальна незабезпеченість - зводили вірогідність успішного рейду та повстання до нуля. Тому від участі у рейді відмовилась навіть частина старшин самого ППШтабу. Тільки політичні амбіції Тютюнника штовхнули більше 1.5 тис. вояків на дійсно, як назвав його О. Вишнівський, “самогубний” рейд [217, С.51-52].

Ситуація ускладнювалася зривом виступу Бессарабської групи, невірною організацією Волинської групи, тактичними помилками командування. Невдалий штурм м.Коростень став поворотним пунктом, після якого останні надії на успіх були втрачені. Розгром Волинської групи означав поразку рейду. А поразка рейду, в свою чергу, була поразкою протибільшовицького повстання в УСРР.

Велику роль у долі рейду зіграли рішення командарма - Тютюнника. Перш за все, треба вказати на його політичні амбіції, які мали багатозначущі наслідки: 1) новий розкол повстанських сил, який, очевидно, вплинув на позицію поляків; 2) переобтяження сил Волинської групи великим обозом. Можна погодитись і з думкою військових фахівців про слабкий військовий талант Тютюнника.

Відносно деяких причин поразки рейду і досі не має повної ясності. Так, важко однозначно визначитись, з якої причини і з чиєї вини весь час переносився початок рейду. Головними винуватцями здебільшого вважали поляків, і тільки іноді брали до уваги позицію самого Тютюнника. Непевна позиція польської влади, на нашу думку, пояснювалася досить гострою боротьбою різних політичних сил Польщі.

Суперечлива ситуація склалася і з питанням, хто винний у тому, що УПА не отримала обіцяного матеріального забезпечення. З одного боку багато фактів свідчить про те, що певні польські кола зайняли доволі провокаційну позицію. З іншого боку є певні підстави припускати, що зброю та одяг Повстанська Армія не отримала із-за інтриг у вищому керівництві УНР.

Так чи інакше, обидва, і Ю.Тютюнник, і С.Петлюра, помилилися в своїх розрахунках. Вони вважали, що рейд підніме бойовий дух у таборах і у повстанців. Але він привів до краху останніх надій, майже повної деморалізації хистких елементів повстанства. Вже в 1921 р. Листопадовий Рейд сприймався як останній трагічний акорд повстанської боротьби. Він довершив руйнування повстанських сил, дискредитував саму ідею виступу з-за кордону залишків Української Армії.

Листопадовий Рейд мав значний резонанс у політичних і громадських колах Заходу. Зявилася низка публікацій аналітичного характеру, де зверталася увага на про національний характер і значення повстанського руху. Проте, після поразки рейду почала домінувати думка про повстанство як дестабілізуючий чинник [495, С.17].

NEXT