РОЗДІЛ 4


Повстанський рух в Правобережній частині

УСРР у 1922-1923 роках


4.1. Стан української еміграції та закордонні центри керівництва повстанством



Після Листопадового Рейду більшовики дуже пильно слідкували за тим, що коїться за кордоном, особливо в місцях, де проживала велика кількість українських емігрантів. Тому в архівах збереглося чимало документів, в яких зафіксовані відомості закордонної більшовицької агентури. У січні 1922 р., коли фінські загони напали на територію Карелії, а залишки Колчаківської армії виступили на Далекому Сході, більшовики чекали нападу петлюрівських та білогвардійських організацій з території Польщі та Румунії [57, арк.2]. В цей час радянські секретні зведення були переповнені відомостями про концентрацію петлюрівських, денікінських та врангелівських загонів на кордоні з Радянською Україною. Наведемо лише кілька яскравих прикладів.

Так, у січні інформатори повідомляли про перебування в районі м.м. Львів-Тернопіль загону в 1500 чоловік під командою Ю.Тютюнника, що нібито планував рухатись в Проскурівському напрямку. Одночасно, в районі Бендер концентрувалися загони А.Гулий-Гуленка, загальною чисельністю, нібито, до 10 тис. чоловік з артилерією. Більшовики чекали, що петлюрівці перейдуть кордон в тих же пунктах, що і в жовтні - листопаді 1921 р. (Гусятин, Проскурів, Тирасполь) [57, арк.15,21-22].

По відомостях Наркомінсправ в петлюрівських колах на той час панував погляд, що виступ Ю.Тютюнника не носив характеру регулярного бою і міг лише зміцнити в окремих районах повстанські загони і затримати їх там до весни, коли планувалося почати регулярне завоювання України. Готуючись до цього повстання, що повинно було початися в лютому або березні, петлюрівські агенти укладали договори з німецькими фірмами на поставку військам УНР обмундирування і спорядження. У розробці плану повстання брали участь польські і французькі офіцери. На початку повстання партизанські відділи повинні розбитися на невеличкі загони і відтягнути сили Червоної Армії в такі місця, де регулярні частини УНР не зявляться. Підпільні агенти повинні вести серед червоноармійців агітацію. Організатори розраховували на допомогу з боку польських і румунських військ. Перебіжчик, що втік із табору інтернованих у грудні 1921 р., повідомив про активну підготовку до виступу, план якого приховувався навіть від офіцерів. Великі надії покладалися на кінноту [57, арк.68, 20].

У більшовиків були відомості про союз між Савінковим, Петлюрою, Врангелем і Махно, які нібито збиралися спільно виступити навесні 1922 р. Повідомлялося про значні (до 550 чоловік) махновські частини в Румунії. Петлюра нібито повинен завдати удару в Тираспольському районі, а Врангель - кинути десант в Одесі і на Кубані. У районі була м. Корець вивішена відозва за підписом Петлюри, що закликав українську молодь зібратися 5 березня у м. Рівне для добровільного вступу в Українську Армію [57, арк.66, 77-78].

Важко сказати наскільки всі наведені повідомлення відповідали дійсності. Але частина їх підтверджується в автобіографії Ю.Тютюнника, який вказував, що навесні 1922 р. у петлюрівських колах виник проект нового польсько-українського походу, під час якого Петлюра розраховував виступити на чолі інтернованих частин. Обговорювалася можливість окупації поляками Правобережної України на невизначений час. У цьому напрямку була поведена відповідна агітація серед еміграції і закулісні переговори з “пілсудчиками” [136, С.49-50].

Так чи інакше, але в наведених відомостях безумовно знайшли відображення два явища. По-перше, Листопадовий Рейд, незважаючи на поразку, нагнав жаху на більшовиків. Тому їх агенти, що прогавили початок рейду, тепер аж надто ретельно придивлялися до всього підозрілого, бачачи небезпеку там, де її, скоріш за все, не було. По-друге, петлюрівське командування та Ю.Тютюнник все-таки не залишали надії організувати новий похід і повстання в Україні, і робили в цьому напрямку певні кроки. Так, після рейду Ю.Тютюнник запропонував план реорганізації ППШтабу та всієї повстанської справи, за яким під його керівництвом повинні були обєднатися всі підпільно-партизанські організації та всі закордонні збройні формування, зібрані у єдину армію. Сам ППШтаб Ю.Тютюнник хотів перевести до Румунії [426, С. 11].

Але плани нового виступу Армії УНР провалилися. Причин було кілька. По-перше, на заваді стала зовнішньополітична ситуація та стан української еміграції. Дуже складною і суперечливою була реакція української еміграції та європейської громадськості на Листопадовий Рейд. Українці звинувачували керівників рейду у численних прорахунках, а європейці почали розуміти українську повстанську боротьбу як дестабілізуючий чинник [495, С.16].

Погіршилися відносини ДЦ УНР з урядами Польщі, Румунії та Франції. У прикордонній смузі поляки арештували близько 2 тис. петлюрівців, з остраху, як би вони не спровокували війни. Місія УНР в Бухаресті через брак засобів і директив знаходилася напередодні повної ліквідації. Ліквідована місія у Чернівцях. Польське посольство у Бухаресті припинило візування українських паспортів. Румуни видали накази про виселення за межі Бессарабії всіх українських біженців та арешт А.Гулий-Гуленка [57, арк.32].

Поворотним пунктом у положенні антибільшовицьких груп за кордоном була Генуезька конференція, після якої їх фінансування різко скоротилося. На засіданні Військової Наради в Бухаресті 16 і 17 квітня представникам Петлюри і Врангеля предявлено вимоги на бойове майно і матеріальну частину. Пуанкаре заявив О. Шульгіну, що французький уряд остільки буде допомагати, українському, оскільки останнє буде урядом, що має певну територію.

На цьому фоні посилювався розкол серед різних угруповань української еміграції. Значним ударом по повстанським центрам був, так званий, всеукраїнський конгрес, на якому есери провели резолюції про відмову від іноземної інтервенції. Послаблення ДЦ УНР супроводжувалося посиленням організацій, які підтримувалися на іноземні кошти. Так, Франція продовжувала фінансувати “Політичний Комітет національної України” (Струк, Греков, Сагайдачний), що, по суті, був органом французької розвідки на території України [2, арк.64; 96,арк.3-5]. Продовжувало свою діяльність “Українське Трудове Козацтво”, якому співчувало багато петлюрівських генералів [88, арк.74-76].

Великими впливом серед українських емігрантів користувався Український Громадський Комітет - орган партії есерів у Чехословакії. Він прагнув поширити свій вплив на всю еміграцію. Досить значний вплив мали есдеки, серед яких також не було єдності. Мазепа підтримував ідею створення силами есерів і есдеків нового державного центру у Празі. Харченко, Ніковський та інші перейшли на “зміновіховські” позиції, викладені в “Напередодні”[88, арк.74-76].

Погіршення зовнішньополітичної ситуації супроводжувалося кризою “низів” та “верхів” ДЦ УНР. В кінці листопаду 1921 р. для розкладу Армії УНР більшовики оголосили амністію для учасників контрреволюційних армій, що знаходились за кордоном. Для рядових цілковито, для командного складу індивідуально [13, арк.1]. В таборах інтернованих, де панували злидні і голод, амністія створила сприятливий грунт для більшовицької агітації. Водночас, відбувалася часта зміна верховного командування, авторитетні генерали переходили до Петрушевича, Українського Трудового Козацтва та Громадського комітету. Петлюра піднімав питання про перенесення своєї резиденції в Угорщину, або до Відня [57, арк.32; 88, арк.74].

Значних втрат зазнав кадровий склад повстанських установ УНР. Загинули полковники Лушпенко і Отмарштайн. Останнього вбито, правдоподібно, “братньою” рукою М.Чеботаріва. Товариш загиблого, Р.Сушко вказував, що Отмарштайн збирався залишити військову службу та виїхати з Польщі до рідної Бессарабії. Причин було кілька. По-перше, у порозумінні з Начальною Командою УВО Отмарштайн збирався перенести центр повстанської діяльності УВО до Бессарабії. По-друге, він хотів опублікувати документи, що стосувалися рейду і розкривали нечесну гру Чеботаріва та інших політиків. Ймовірно, це був лист Уряду УНР до начальника Польського Генштабу, з проханням не давати УПА зброї [454, С.854-855]. Ці відомості частково підтверджуються в автобіографії Тютюнника, який вказував, що в колах близьких до Петлюри, смерть Отмарштайна викликала задоволення, з яким вони не вміли, або не хотіли ховатися [136, С.49].

М.Капустянський вказував на іншу причину, а саме - участь Отмарштайна у пошуках нового союзника для УНР. Він нібито повинен був, згідно з дорученням Головного Отамана, дістатися до Сербії, щоб умовитися з її молодим королем своїм шкільним товаришем по Пажеському корпусу, про дозвіл на переїзд війська і Уряду УНР до Югославії, бо Головний Отаман прагнув цілковито звільнитися від польської “приязні” [288, С.4].

Очевидно, під впливом загибелі Ю.Отмарштайна, Ю.Тютюнник остаточно розірвав свої відносини з поляками, С.Петлюрою та ДЦ УНР [467, С.97], але повстанської діяльності не покинув. Відтепер він прагнув створити дві незалежні українські повстанські організації, одна повинна була вести боротьбу проти поляків у Галичині, інша - проти більшовиків. Галицькими справами безпосередньо займався Добротворський, який мав у своєму розпорядженні кілька десятків помічників і, очевидно, співпрацював з УВО. В 1922 р. вони підпалили кілька польських маєтків, знищували комунікації, здійснювали політичний терор під час виборів до сейму і т. і. [136, С.53-54].

Піднесення повстанської діяльності в Галичині супроводжувалося занепадом її на терені УСРР. Створені в 1921 р. повстанські організації були майже повністю ліквідовані. Нових організацій було значно менше і лише частина з них підтримувала звязки з Ю.Тютюнником, бо серед повстанців ширилися чутки, що він давно вже обплутаний павутинням чекістської змови. Посилати через кордон своїх людей Ю.Тютюнник вважав недоцільним, бо хотів використовувати їх для боротьби в Польщі. Очевидно, саме тому він так легко повірив у відомості про Всеукраїнську Військову Раду, яка, за його задумом, повинна була стати центром повстанської боротьби в Радянській Україні [136, С.53-54].

Після того як Ю.Тютюнник перестав зноситися з Польським Генштабом, з боку останнього неодноразово робилися спроби не випустити його з-під свого впливу. Фльорек навіть пропонував Ю.Тютюннику вести повстанську справу самостійно, без С.Петлюри. Восени 1922 р. до Ю.Тютюнника у Львів приїхав полковник із французької місії, що обговорював з ним план створення єдиного протибільшовицького фронту. З тієї ж метою і приблизно тоді до нього приїжджав від російських монархістів (група Кирила Володимировича) князь Хованський (псевдонім Лєснобродський) та французький консул з Черновиць [467, С.95; 136, С.53-55].

Водночас, поляки для продовження повстанської справи в Радянській Україні хотіли використати працівників ППШтабу. Спочатку вони марно намагалися перевербувати співробітників Пресово-Інформаційного Бюро у Львові, потім скоротили його склад до трьох чоловік, а згодом взагалі ліквідували [136, С.53]. Використати залишки апарату ППШтабу намагався польський офіцер Шолін (Добровольський). Свою роботу він почав від імені Ю.Тютюнника та за допомогою IV експозитури в Кракові. Але Ю.Тютюнник у червні 1922 р. дізнався про діяльність Добровольського і заборонив своїм людям співпрацювати з ним. Продовжувала повстанську діяльність V експозитура у Львові, яка, не організовуючи повстанського центру, підтримувала грошовими субсидіями українські організації та партизанських отаманів, зокрема, Орла-Гальчевського [467, С. 93-94; 136, С.53].

Частину свого часу Ю.Тютюнник витрачав на літературні вправи. Під псевдо Г.Юртик він публікував свої спогади у журналі “Заграва” та написав книжку “Зимовий похід 1919-1920 рр.”[342, №10, С.10; 468; 469].

Ліквідація головного повстанського отамана Ю.Тютюнника досі залишається таємницею, ключ до якої схований десь в архівах СБУ. Не проливає повного світла на цю подію і автобіографія Тютюнника, в якій, очевидно, відповідні сторінки вилучено. В літературі про повстанство висловлюється кілька версій добровільного чи вимушеного переходу генерала на бік більшовиків у 1923 р.

За офіційною радянською версією Тютюнник перейшов кордон у середині 1923 р. для підпільної роботи у новій петлюрівській організації - “Вищій Військовій Раді”. Ще за кордоном він зрозумів, що українську еміграцію використовують пануючі на Заході сили для власної користі, а не для визволення українського народу. Побачивши стан повстанства, Тютюнник разом з частиною співробітників ППШтабу зявився у органи Радянської влади і здався. ДПУ дало санкцію на застосування амністії. На початку листопада в пресі зявилося звернення Тютюнника до всіх українських військових емігрантів. 28 грудня 1923 р. Президія ВУЦВК задовольнила клопотання Тютюнника про амністію [231, С.241-242].

Друга версія - зрада Тютюнника. З часу добровільного або вимушеного переходу Ю.Тютюнника на бік більшовиків його неодноразово звинувачували у зраді як колишні друзі, так і вороги. Так, галицькі трудовики звинувачували Тютюнника у звязках з Шумським та Савицьким, а в 1922 р. він ніби-то вів переговори з Балицьким, видав йому архів, вислав в заставу сімю [485, С.213,244].

За третьою версією, “повернення” Ю.Тютюнника було детально розробленою операцією Чека, подібною до “повернення” у 1924 р. Б.Савінкова. Так, О.Кобець в своїх спогадах розповів про розмову з колишнім повстанцем, сотн. Заярним, який сам зізнався Кобцю, що, після арешту під загрозою страти, зрадив і отримав завдання умовити Тютюнника повернутись в Україну. Для цього Заярному влаштували “втечу”, про яку широко сповістили в пресі. Він отримав купу листів написаних власноручно найближчими друзями, соратниками і штабістами Ю.Тютюнника. Крім того, він повинен був переконати генерала, що в Україні от-от вибухне повстання. Чекають, мовляв, тільки його. Спершу Тютюнник поставився до Заярного недовірливо. Вдруге, коли зрадник привіз Тютюннику листи від його дружини, той згодився поїхати в Україну. На кордоні його арештувало Чека. Під загрозою смерті від генерала вимагали написати листа-відречення, але він відмовився і погодився лише тоді, коли почали загрожувати, що стратять жінку і дочку [291].

Ця версія підтверджується і доповнюється спогадами радянського дипломата Г.Бєседовського, який повідомляв, що для знищення Тютюнника ДПУ розробило особливий план. Чекісти натрапили на слід підпільної організації - Вищої Військової Ради. Але замість її ліквідації, ДПУ ввело її складу своїх агентів, які фактично взяли організацію в свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації, особистого знайомого Тютюнника (можливо ним був вже згаданий Заярний) з дорученням викликати його на Україну для обїзду організації. Ю.Тютюнник вислав наперед одного із своїх помічників. Той обїхав “організацію” і, повернувшись, заявив, що вона дуже поважна та що їй “можна цілком довіряти”. Керівники чекали особистого приїзду Ю.Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Спочатку Тютюнник вагався, але потім згодився, перейшов кордон в умовленому пункті, де його і арештували. В кінці 1920-х Тютюнник був у опозиції до політики Сталіна, тому його арештували і розстріляли [133, С.58].

На нашу думку, серед трьох версій найбільш вірогідна остання, про чекістську змову. Вона найбільш логічна і фактично обгрунтована, а, головне, співпадає з уривчастими відомостями з автобіографії Тютюнника, де вказується, що на його позицію вплинули рішення 12-го з'їзду РКП по національному питанню [136, С.54; 342, №10, С.10].

У 1922 р. становище ДЦ УНР у Польщі погіршилося, але поляки утримувалися від повного розриву з С.Петлюрою, бо більшовики активно намагалися організувати повстанський рух у Галичині. Для цієї мети вони тримали у складі Червоної Армії кілька галицьких частин та встановили через Закордот звязок з галицькими революціонерами. Літом 1922 р. почалася концентрація більшовицьких військ на польсько-румунському кордоні. В радянській пресі та на мітингах велась агітація за війну [14, арк.37-44]. Водночас, посилилась боротьба галичан проти поляків, що набрала форм терору, дрібних рейдів та повстанських виступів. Частина населення Галичини симпатизувала більшовикам. Схвально про події в Радянській Україні писали “трудовики” та львівська міщанська група в газетах “Діло” та “Українське Слово” [2, арк.98]. Для інспірації антипольського повстання восени 1922 р. група добровольців Червоного козацтва здійснила рейд по території Польщі [255, С.210].

Продовжуючи субсидіювати С.Петлюру, поляки позбавили його можливості робити будь-які політичні кроки без своєї згоди. С.Петлюра дав Чеботарьову, який став інспектором повстанських військ УНР, доручення за допомогою поляків переправляти людей в Україну. Для допомоги йому поляки призначили Ровенський постерунок [38, арк.44-47; 467, С.98]. С.Петлюра не полишав надії під час міжнародного конфлікту виступити на чолі інтернованих частин [136, С.49].

Весною 1923 р. відбулася активізація повстанської діяльності. На чолі цієї акції, скоріш за все, стояли С.Петлюра та М.Чеботарів. Ще 5, 7 і 9 грудня 1922 р. відбулися наради ДЦ УНР під головуванням Петлюри. Зібралися всі члени кабінету на чолі з Лівицьким. Одним з найбільших завдань визнано політичну роботу на Україні [464, С.70-71]. Франція і Польща активно допомагали українським повстанським організаціям. Із захоплених під час ліквідації повстанських організацій матеріалів та в період слідства більшовики дізналися, що за кордоном (Варшава, Прага) ДЦ УНР вів посилену роботу по збереженню своїх військових сил, організації підпільних військових одиниць на території УСРР, щоб у встановлений термін підняти повстання. Проведено цілий ряд нарад, зїздів петлюрівських діячів при активній участі С.Петлюри, Голови Ради Міністрів Лівицького, Військового Міністра Юнакова, присвячених питанням підготовки повстання. Здійснювалися заходи для обєднання протирадянських угруповань за кордоном. Крім переговорів із галицькими ендеками-радикалами (Л.Бачинський), УСДРП (Р.Дичевський), Польською військовою партією, Чехословацьким урядом, заключена угода із старим мусаватським азербайджанським Урядом і договір між Петлюрою і Врангелем. Крім Уряду УНР, підпільною роботою в Україні самостійно займалися і інші угруповання. При найближчій участі ІІ-го Відділу Польського Штабу інспектор повстанських військ УНР Чеботарів перекидав в Україну цілі групи отаманів, що повинні організувати, об'єднувати і керувати повстанням [56, арк.44-47].

Не зважаючи на вказані зусилля, до поважної повстанської акції так і не дійшло. Більшовики завдали нищівного удару по повстанським організаціям в кінці березня 1923 р. Поляки почали ліквідовувати табори інтернованих. С.Петлюра вже не планував повстання у найближчий час, проте висилав в Наддніпрянщину людей-організаторів антибільшовицького руху, заборонивши їм неорганізовані виступи і наказавши обмежуватися: 1) терористичною діяльністю; 2) організаційно-підготовчою працею; 3) руйнуванням матеріальної бази більшовицької влади. Ця праця була розрахована на 1,5-2 роки [131, С.203-204]. У кінці 1923 р. становище Ю.Пілсудського захиталося, а новий польський уряд Дмоховського негативно ставився до співпраці з ДЦ УНР [467, С.100]. Остання крапка в справі ліквідації повстанських установ УНР була поставлена тоді, коли 31 грудня 1923 р. С.Петлюра під іменем Степана Могили вирушив разом з В.Прокоповичем з Польщі спочатку до Будапешту, а звідти через Швейцарію у Париж [464, С.71]. Проте, більшовики ще довго боялися активізації петлюрівського повстанського руху. Очевидно, вбивство С.Петлюри в 1926 р. було повязане з приходом до влади в Польщі Ю.Пілсудського [260, С.212].


4. 2. Діяльність повстанських організацій Правобережної частини УСРР



На початку 1922 р. більшовики ліквідували Козачу Раду - останній всеукраїнський повстанський орган на території УСРР. На момент ліквідації в її складі вже більше, ніж 6 місяців діяла агентура чека. 19 січня 1922 р. Козача Рада скликала в Білій Церкві нараду, на якій прийняла рішення створити штаб для підготовки збройного виступу весною. До Козачої Ради приєднався 8-й повстанський район. Але в ніч на 22 березня чекісти ліквідували обидві організації. Арештовано більше 800 чоловік [231, С.225-226].

Багатьом в цей час здавалося, що повстанці переможені, а ті повстанкоми і партизанські загони, які залишились, вже не представляють реальної загрози. І справді, на території України в кінці лютого 1922 р. на обліку більшовиків стояло тільки 15 активних загонів. Пасивних, тобто таких, які повністю “розчинилися” серед населення і не вели ніякої активної роботи, було також 15. 6 загонів, які за останні 3 місяці нічим себе не виявили, вважалися умовно знятими з обліку [57, арк.65-66].

Але М.Фрунзе в таємній телеграмі всім головам губернських нарад попереджував про можливість нового спалаху повстанства навесні 1922 р., особливо в Подільській, Волинській, Одеській, Київській і Миколаївській губерніях [55, арк.3-4]. І справді вже в березні на території УСРР діяло 16 активних загонів, найбільш діяльними з яких були відділи Соломінського (Житомирський повіт) і Макара (Липовецький повіт). Ейдеман відзначав три головних моменти в їх діяльності: 1) організаційна робота; 2) терор до представників радянської влади; 3) псування мостів, залізниць, руйнація складів тощо [57, арк.73, 78]. А “у другій половині квітня повстанський рух ріс велетенськими кроками” [2, арк.63]. В Подільській, Київській, Волинській та Миколаївській губерніях відмічалося різке збільшення активних загонів (з 10 до 34, загальною чисельністю до 650 чоловік). Поряд із старими отаманами зявилося багато нових. Їх руйнівна діяльність особливо проявлялася в нападах на цукрові заводи, залізничні станції та потяги [55, арк.13]. Найбільшого розвитку повстанство набуло на Поділлі, що стало центром повстанського руху всієї України. Тут діяло 25-30% всіх загонів [2, арк.63].

Ольгопільським Політбюро розкрито 3 підпільні організації, що вербували кадри для партизанських загонів. В лютому 1922 р. у районі ст.Деражні (Летичівський район) сформувався загін в 30 чоловік під командою Лудижицького. Тут же оперував загін Березовського. Активно діяли загони отаманів Орла, Левченка та Складинь-Сикорського. На початку січня 1922 р. загін Солтиса здався, але згодом знову почав діяти у Ольгопільському районі. Продовжували боротьбу загони отаманів Заболотного та Сірка [57, арк. 1, 24, 31, 67, 76; 2, арк.63, 65]. Повстанців активно підтримували селяни Летичівського, Брацлавського, Ольгопільського і Гайсинського повітів. Були окремі виступи селян у Ново-Ушицькому повіті. У Могилівському повіті населення чекало приходу петлюрівських загонів із-за кордону [275, С.83].

У лісах Брацлавського району згрупувалися загони Бурдо, Сірка, Левченка, Коваленка і Мацана. Загін Коваленка розбитий 20 березня у районі ст. Дохно. Сам отаман загинув. У Жмеринському районі розкрита повстанська організація. Всі загони вели агітацію, поступово збільшувалися чисельно і здійснювали часті напади [57, арк.79]. На початку квітня у Вінниці вчинено замах на життя Начальника штабу Київського Військового Округу Пауку [64, арк.42].

Найбільших успіхів у повстанській діяльності Поділля досяг отаман Орел. Навесні 1922 р. його загін, чудово озброєний та обмундирований, мав 125 чоловік кінноти. Він оперував на території Вінницького, Летичівського і Літинського повітів, іноді переходив в Жмеринський і Ново-Ушицький [2, арк.63, 65; 57, арк.4, 76].

З 1 квітня 1922 р. Орел почав готуватися до зїзду повстанців Поділля. Щоб повідомити про нього, він провів рейд Брусленів-Янів-ст.Калинівка-Вороновиця-Тульчин-Ямпіль-Камянець-Подільський. Зїзд відбувся 1 травня у районі Вербицького Майдану. На нього зібралося 36 делегатів з усіх повітів, крім Балтського. Головував начальник повітової міліції Летичівського повіту пор. Кохан, який перейшов на бік повстанців. На зїзді вирішено створити Подільську повстанську групу. Її командантом обрано Орла з правами команданта дивізії. Створено штаб групи. Своїм помічником Орел призначив сотн. Погибу. Начальником штабу став підполк. Коноплянко (псевдо Помста); адютантом штабу - сотн. Ковбасюк, начальником розвідки пор. Кохан; командантом польової жандармерії хор. Бабієнко; начальником постачання хор. Грабик; командантом 1-ї сотні штабу підхор. Грабарчук; командантом 1-ї сотні штабу підхор. Рарога; начальником агітаційно-пропагандистського відділу - козак Яковина [135, Ч.2, С.19-54; 13, арк.37-39зв.].

Погиба радив Гальчевському поширити діяльність за залізницю Жмеринка-Проскурів. 9 травня Гальчевський зустрівся з повстанцями Голюка та пор. Коростовського, які прибули з-за кордону з 50 козаками і діяли в околиці Ялтушкової, Ушиці і Камянець-Подільська. Гальчевський підвищив Голюка до рангу сотника і призначив командантом 1-ї Подільської кінної бригади. Вона мала 52 кіннотника, а пізніше зросла до 80 чоловік кінноти. Голюк отримав псевдо “Байда”. Начальником його штабу став Коростовський. Загін Байди опановував 4 повіти: Летичівський, Камянецько-Подільський, Проскурівський і Могилівський. Гальчевський вважав Голюка одним з найцінніших своїх отаманів [135, Ч.2, С.53-62,100].

Всього група мала 5 кінних бригад по 40-50 шабель кожна, а також окремі сотні [13, арк.37-39зв.]. Повстанськими організаторами Ушицького повіту були пор. Лісовий і хор. Надід, обидва втекли з Полтавщини. Гальчевський взяв їх з собою на 2 тижні для проходження “курсу повстанської боротьби”. Згодом Лісовий виділився в окрему групу в 45 козаків із своїм штабом із підхор. Грабика і Петришини. Район діяльності - південна Летичівщина, Жмеринський і Вапнярський райони, Ушицький та Ямпільський повіти. Лісовий був фанатичним борцем, але поганим командиром, тому кілька раз зазнавав розгрому. Хор. Лиховський командував бригадою, що діяла в районі між м. Бар і Комарівці. Командиром 4-ї бригади Орел на початку червня призначив отамана Хмару (С.Харченка), який прибув на Поділля з-за кордону. Склад штабу бригади: начальник сотн. Карабчевський; командант штабної сотні хор. Бабієнко; старшини штабу хор. Димінський і Митришин. Хмара дістав Проскурівський, Літинський, Вінницький повіти. Всього у в бригаді 55 козаків, 4 кулемети. На той час у Орла було 75 чоловік, у Байди - 70, у Лісового - 60, всього 260 [135, Ч.2, С.61-94].

Після створення Подільської повстанської групи Орел намагався знайти звязки з повстанцями всієї України. Зустрівшись з пор. Богданенком, що прибув з ППШтабу і мав намір повернутися до Польщі, Гальчевський наказав йому проінформувати Петлюру про діяльність Подільської групи. Повернувшись з Польщі, Богданенко повідомив, що не потрапив до С.Петлюри і залишив рапорт Гальчевського в Ю.Тютюнника. Той сказав, що коли Гальчевський матиме півтисячі шабель, він ще раз прибуде на Україну [135, Ч.2, С.61, 79-80, 110-111].

У липні Орел здійснив рейд через Бердичівщину, Брацлавщину, Уманьщину у Балтський і Ольгопільський повіти. Звідти повертався через Ямпільський, Могилівський та Ушицький повіти. Мета рейду - дізнатися про повстанців південного Поділля і Одещини. Боїв не вів, через голод мав проблеми з харчами. Під час рейду зустрів своїх знайомих пор. Марчука та Левченка. Вони знали про зїзд і охоче підпорядкувалися Гальчевському. У них були мішані кінно-піші відділи, в обох до 100 повстанців. Діяли на самому півдні Поділля. Гальчевський наказав їм поширити діяльність на південну Херсонщину в часи жнив, коли голод дещо зменшиться. Під час рейду, Гальчевський довідався, що отамана Артема розстріляно, отамана Лихо застрелив амністований козак з його ж відділу, а в загоні отамана Заболотного моральна депресія [135, Ч.2, С.97-98].

Протягом весни і літа 1922 р. Подільська група вела активну партизанську діяльність, повністю винищила сексотів в районі своїх дій. Проти Гальчевського більшовики в травні кинули полки Червоного козацтва. Але повстанці успішно вели боротьбу з ними. Так, в бою біля с. Кожухів знищено 350 червоноармійців 9-го полку, що виїхали на повстанців, а замість того грабували селян і знущалися з них. В останніх днях квітня відбувся бій загону Орла з 350-400 кіннотниками 10-го полку в с. Миколаївці. Біля с. Брусленів повстанці знищили штаб і командира 10-го полку Святогора. В Шпичинцях Орел розбив загін 60 червоних і вбив командира в ранзі командира полку. В бою біля Літинецького Майдану розбив 2-й ескадрон Брацлавського полку і вбив комбрига. В червні Орел захопив спочатку Летичів, а потім Бар. 1 серпня мав бій з 3-м кінним полком 1-ї кінної дивізії Червоного козацтва. Після бою штаб групи перейшов у Літинський повіт, а Хмара у район Старокостянтинова. Від євреїв і залізничників, які симпатизували повстанцям, Орел дізнався, що Троцький приїжджає до Проскурова, і намагався здійснити замах на нього. Повстанці захопили і розстріляли комбрига Самарської дивізії Олександровича. Повстанці Орла обстріляли авто з Примаковим [135, Ч.2, С.100, 117-138; 275, С.83].

Група чекала виступу військ УНР в середині літа. Такі чутки розповсюджувалися з відома Ю.Тютюнника. Але військ не було, тому серед козаків Гальчевського почалася моральна криза. Багато пішло на амністію [135,Ч.2,С.126-127].

Загони Подільської групи періодично збиралися на наради. 15 серпня в лісі біля с. Гути відбувся черговий повстанський зїзд. На той час у Гальчевського залишилось 75 козаків, у Байди-Голюка 75, у Хмари 80, у Лиховського 60, у Лісового - 65, всього - 354 козаків, 27 старшин, 42 кулемети. Разом з кінним загоном Левчука всього було близько 500 чоловік. Вирішено вислати курєра до С.Петлюри з питанням про виступ Армії УНР. Схвалено план подальших дій: 1) нищити все телеграфне сполучення на Поділлі; 2) зруйнувати всі деревяні мости; 3) палити військові обєкти вночі, щоб досягти психологічного результату. В цей час зявилися чутки, що Цупком шукає звязків з Орлом. Отаман критично підійшов до них, вважаючи, що мати контакти з агентами Цупкому і Ю.Тютюнника дуже небезпечно, бо серед них повно провокаторів [135, Ч.2, С.55, 128-131].

На новому зїзді 25 серпня отамани заслухати доповідь Богданенка, що потрапив до самого С.Петлюри. 20 серпня 1922 р. Петлюра підвищив Гальчевського до рангу полковника і дав повноваження командувати всіма повстанськими загонами Правобережжя. Доручалося увійти в контакт з Лівобережжям для координації боротьби (на документі про призначення була дата 15.02.1922, тому, до речі, і радянські, і закордонні автори стверджували, що Гальчевський таємно прибув в Україну весною 1922 р. [435, С.133; 253, С.208-210]). Отамани критично оцінили перспективи подальшої боротьби. В активних загонах групи було 500-600 шабель. Повстанська організація “пасивних” мала до 5 тис. чоловік, зброї на 8-10 тис. Але в інших районах України повстанські організації були винищені, тому без виступу Армії УНР розраховувати на загальне повстання не варто [135, Ч.2, С.148-150].

Після зїзду більшовики почали активно переслідувати Гальчевського. Наприкінці серпня 1922 р. його загін зазнав великих втрат в бою з винищувальним загоном 3-го Червонокозачого полку [253, С.208-210]. Прийнято рішення відходити за кордон. На це згодились всі старшини і 75 козаків. 89 козаків вирішили зостатися в Україні, але не продовжувати боротьбу. Гальчевський написав листи Голюку, Лісовому, Марчуку і Левченку, в яких пропонував закінчити під осінь боротьбу і перейти в підпілля [135, Ч.2, С.154-161]. Загін Орла перейшов кордон 2 вересня, а з 12 вересня по 1 листопада розгромлена підпільна мережа Подільської групи [70, арк.65]. Проте, на цьому повстанська діяльність Орла не скінчилася. У Польщі він разом з Військовим Міністром Юнакіним проїхав по таборам інтернованих, розповідаючи про розстріли амністованих [88, арк.74]. Потім Орел ще пять разів (до кінця 1925 р.) вирушав в Україну для провадження партизанської боротьби. Вже на початку листопаду 1922 р. він знову оперував в районі Нової Ушиці, а згодом перейшов у Кам'янець-Подільський район [435, С.133-134].

Пік активності повстанців Поділля у 1922 р. припав на серпень, а вже у жовтні почався різкий спад. У вересні розбито загін Левченка, невеликі залишки якого у жовтні здалися. Тоді ж розкрито підпільну організацію на станції Вапнярка, в якій брали участь залізничники. Проте, боротьба не припинялася. В Брацлавському районі біля Тростянця в середині листопаду зявились загони Сидорова і Дзюбанчука [2, арк.205; 275, С.83].

Другою за своїм масштабом повстанською організацією Правобережжя у 1922 р. була Повстанська Волинська Армія (ПВА), на чолі з А.Петриком і Л.Костюшко. Сотн. Андрій (в інших джерелах Афанасій, інженер-залізничник [231, С.231], Петро Єрмилович [383, С.30], в одному документі одночасно фігурують отаман Петрик і Петрик Панас Єрмилович [13, арк.66-67]) Петрик, що був членом Трудового конгресу 1919 р., таємно прибув у Польщу в 1921 р., але поляки затримали його на кордоні та відправили до табору в Олександрово. Він намагався потрапити до Уряду УНР в Тарнові, але не зміг. Пробувши в таборі до 19 жовтня 1921 р., він з великою охотою зголосився піти в партизанський рейд разом з загоном Ю.Тютюнника. Під час рейду він став членом так званої “адміністративної трійки”, яка повинна була організовувати владу у визволених районах. В рейді голова “трійки” загинув, другий її член втік за кордон, а третій - Петрик, врятувавшись від загибелі в бою під Малими Миньками, сховався (за іншими джерелами - потрапив у полон до більшовиків, але, ніби-то, вирвався) і залишився на Волині, щоб продовжити боротьбу. Через деякий час Петрик з'явився в с. Дідковичі Коростенського повіту Волинської губернії. За допомогою колишнього сільського старости (в одному з джерел - колишнього члена Центральної Ради [18, арк.2]) Л.Костюшко він звязався з отаманом С.Зубрійчуком та іншими отаманами, що діяли в цьому районі і створив повстанський комітет. Мета організації підготуватися до виступу Армії УНР, що, нібито, планувався в лютому 1922 р. Розповсюджувалися відповідні чутки. Коли походу не відбулося, А.Петрик став стверджувати, що повстання перенесене на травень [231, С.231].

1 травня 1922 р. зібралася повстанська нарада, на якій А.Петрик доповів про роботу комітету. Він звітував, що організація вже охопила більшу частину київського Полісся, територія між річками Тетеревом і Уж: Чорнобиль-Димер, Хабно-Тетерів, Малин-Радомисль, Коростень - Житомир, 3вягель - Попонне цілком контролюється комітетом, а далі від річки Уж до Гориня і польського кордону, радянська влада існує тільки в районах розташування прикордонних застав. Членами організації стали майже вся сільська інтелігенція, а також найвпливовіші з селян, особливо селяни-фронтовики. Всі офіцери, що ще не брали участі у Армії УНР, тепер приєдналися. В організації були старшини із загонів Мордалевича, Соколовського, Орлика. Петрик вважав, що надалі повстанком треба переформувати у губернську військову організацію під назвою “Повстанська Волинська Армія” [383, С.31].

Нарада прийняла рішення утворити ПВА і почати підготовку до повстання власними силами. Командуючим ПВА став А.Петрик [231, С.231-233]. З самого початку своєї діяльності він представлявся як “повноважний представник УНР”, на нараді він заявив, що має директиви від Уряду УНР і персонально від С.Петлюри, хоч документи свідчать, що він таких повноважень не мав [18, арк.2].

На нараді сформовано штаб ПВА: начштабу призначений Л.Костюшко, його адютантом Ф.Костюшко, начальником польового суду А.Лазаренка, “старши-ною для особливих доручень” - Й.Міхневича. В штабі також працювали старшини І.Пашинський, та А.Дідковський, що став начальником гарнізону в місці розташування штабу (с. Дідковичі), йому ж було доручено сформувати ударну групу з дідковичан. Міхневич мав уже сформований і озброєний загін селян-фронтовиків у с. Липлянщині за Жеревом, а Пашинський мав створити такий же загін з коростенської інтелігенції і місцевих селян. При штабові створено “Курінь помсти” на чолі з вчителем І.Закусило. Створена система звязкових, які повинні були збирати відомості про рухи Червоної Армії. Прийнято рішення почати повстання восени 1922 р. під час продподаткової кампанії і призову в Червону Армію [231, С.232; 383, С.31].

До ПВА влилися: повстанська організація з центром в с. Висока Піч Житомирського району на чолі з П.Недашковським, Житомирська організація “Комітет визволення рідного краю”, загін отамана Длугопольського, що діяв в районі с. с. Трощі і Карповці Полонського повіту. Длугопольський разом з військовим лікарем В.Гру-нтенко, розвідником генерального штабу УНР М.Зубченком і козаком М.Чмілем вирвалися із оточення після поразки рейду і приєдналися до загону Т.Мельника (Торгана). Незабаром до них приєднався хор. Андрієвський із загону Подільської групи. Всі вони діяли у складі загону Торгана з листопаду 1921 р. по липень 1922 р., коли Торган загинув, а його місце зайняв Длугопольський. Вони намагалися звязатися з Урядом УНР, М.Зубченко відвідав ППШтаб і мав розмову із Ступницьким, який порекомендував утримуватися від активних дій до особливого розпорядження. Групу Длугопольського розшукали Костюшко і Міхневич, після чого вона влилася до ПВА [231, С.231-232].

На початку жовтня група вже була готова до виступу. На Покрову штаб зібрався в с.Дідковичах на останню нараду, де Костюшко оголосив план дій. Удари планувалося вести по 5 напрямках. Перший - Коростень-Київ. Зайняти станції по Тетерев включно і підірвати мости через річки Уж, Іршу, Тетерів, Здвиж і Ірпінь повинен був полк. Сухотін з сотн.Стащуком. Другий напрямок - Коростень-Житомир. Станції по Черняхів включно треба було зайняти полк. Проценку з сотн.Львовичем, по шляху підриваючи мости через Уж, Іршу і Тростяницю. В третьому напрямку (Коростень-Мозир по станцію Єльськ включно) повинен був діяти полк Пашинський з сотн.Бехом, підриваючи мости через Жерев, Норин, Желонь, Словечну і Митву. Четвертий напрямок (Коростень-Шепетівка по Звягель включно) опановував отаман Волинець, руйнуючи мости через Уж, Уборть і Случ. П'ятий напрямок (Коростень - Сарни до Олевська) брав на себе сам Петрик, зберігаючи мости через Жерев, Пергу і Уборть для переходу військ УНР. Таким чином, місцевість навколо річок Прип'ять, Тетерів, Случ, Уборть, мала бути очищена від військової і цивільної влади ще до переходу через кордон регулярних частин УНР. Місце головного штабу ПВА на чолі з наказним отаманом Л.Костюшко м. Коростень, штаб мозирської групи - Овруч, київської - Малин, житомирської - Турчинка, шепетівської - Яблонець. Петрик в Олевську для зручності зносин з армією УНР до її переходу через кордон. На крайніх станціях телефонні дроти треба було розірвати, залізничні колії розібрати на найбільшу віддаль. Окремі ударні загони повинні попсувати лінії зв'язку і сполучення по Мозир-Київ-Бердичів-Шепетівка включно. Після приходу Армії УНР, штаб ПВА планувалося переорганізувати в Головне Управління адміністрації і господарства. До його завдань належало: чистка запілля від більшовицьких і ворожих УНР елементів; відбудова мостів та ліній зв'язку; організація цивільної влади; постачання армії; створення корпусу охорони й безпеки [383, С.31-32].

В радянській літературі вказувалося, що сигналом до повстання повинен був стати підпал м.Базар Овручського повіту - як акт народної помсти за розстріляних тут учасників Листопадового Рейду. По цьому сигналу повстанські групи почали б повстання і рухалися б в напрямку Києва і польського кордону [231, С.232].

Але чекісти вже давно слідкували за ПВА, в складі якої діяло кілька провокаторів. Вважається, що одним з них був Козловський. Небезпідставні підозри викликали й сам А.Петрик та його найближче оточення. Сумнів у його діяльності виказував вже Гальчевський-Орел, що звертав увагу на непевні обставини порятунку Петрика під час рейду [135, Ч.2, С.110-111]. Із спогадів відомо, що більшовикам вдалося завербувати багатьох українських старшин полонених під Миньками [14, арк.46-48]. Можливо одним з них був і Петрик, а може він ще в 1921 р. прибув у Польщу із завданням від Чека.

В ніч на 5 жовтня 1922 р. всі активісти ПВА були заарештовані. Взято більше 900 чоловік. 7-8 березня 1923 р. надзвичайна сесія Волинського губернського суду під керівництвом Є.Євдокімова розглянула справу про 225 учасників ПВА. Розслідування показало, що ПВА мала своїх представників в усіх волостях, містах і селах Волині. Основне ядро - сільська інтелігенція: вчителі, кооператори, агрономи [88, арк.77].

Але ось що цікаво, вже після ліквідації ПВА 18 її членів, серед яких сам А. Петрик, Л. Костюшко, П. Петрик, Н. Рорбах, А. Лазаренко, у кінці жовтня перебралися в Польщу для звязку з Урядом УНР. Поляки затримали Петрика біля кордону та інтернували до Каліша, куди він прибув 5 грудня 1922 р. Петрик зробив доповідь М.Чеботаріву, який з інформацією поїхав до Варшави, наказавши чекати. 10 грудня, не дочекавшись Чеботаріва, Петрик звернувся до О.Богуна, бо нібито мав важливу справу до Військового Міністра [18, арк.2; 13, арк.66-67]. Головне, що цих документах не має жодного слова про ліквідацію ПВА, що викликає серйозні підозри.

Крім ПВА, на Волині діяли й інші повстанські організації. Так, загін отамана Лисиці, що діяв на початку січня 1922 р. в Радомишльському повіті, згодом перейшов до Волинської губернії. Але вже 26 січня біля хутора Забране (24 верст на південь від Коростеня) він майже повністю розбитий. В кінці січня 1922 р. в Новоград-Волинському районі виник загін в 25 чоловік під командою Семенюка, який мав намір піти за кордон. У цьому повіті найбільшим вважався загін Воробйова, що діяв в Олевському районі. Тут також діяло 6-7 загонів різного розміру, переважно карних. Залишки загону Соломінського в березні активно діяли в районі Нового Заводу. Їх мета - організувати повстання в цьому районі. Отаман загинув в кінці березня, його загін збирався піти за кордон. Продовжувалися випадки переходу представників більшовицької влади на бік повстанців. Так, у районі м.Чудново Новоград-Волинського повіту Голова і Члени Виконкому організували повстанський загін [57, арк.43, 49, 67, 70, 76, 79].

Київщина продовжувалася залишатися одним з головних центрів повстанського руху. Взимку 1922 р. у Київській губернії було відносно спокійно. Партизанські загони зменшилися до 6-9 чоловік. Наприкінці 1921 р. розгромлені загони Яблучка, Голубенка, Селезня. Загальна чисельність загонів знизилася до 12 (200 чоловік) [448, С.308]. Але весна привела до пожвавлення повстанського руху. Відновив свою діяльність штаб 10-го повстанського району [231, С.230-231]. Одним з найвизначніших повстанських ватажків Київщини та всього Правобережжя у 1922 р. залишався отаман Орлик, який в цей час був керівником усіх загонів Київщини і заступником Ю.Тютюнника по командуванню 2-ю Групою. Його загін повинен був стати ядром для розгортанні всієї групи. Загони Орлика на початку січня активно оперували в районі Бородянки. Більшовики вважали ліквідацію Орлика своїм головним завданням. Загін постійно переслідувався. В бою 8 січня Орлика та його помічника важко поранили. В боях вбили коменданта загону Рибку, схопили помічника Орлика Хоменка [57, арк.10-33]. 27 січня уночі за допомогою “отвєтчіков” с.Мірча загін Орлика ліквідований, а сам отаман арештований [196, С.101-102]. Ліквідована також повстанська мережа Орлика на Бородянщині [71, арк.58].

Після розгрому Орлика в Київській губернії вже не було великих загонів, проте діяв ряд дрібних. Із обєднання Мордалевича-Орлика залишилися загони Бондарчука (15 багнетів), Трейка і Кравченка [2, арк.53]. В листопаді 1922 р. загін Трейка в 40 шабель під виглядом трудзагону пройшов до кордону і переправився в Польщу. В середині січня більшовики захопили в Київському повіті отамана Голокопитенка і його помічника. Активно діяв у цьому ж повіті отаман Хвостенко. В його загоні зібралися козаки Орлика, Струка та інших розбитих отаманів. Можливо в кінці січня він обєднався з загонами помічника Струка - Жоржа Дейгерса і Хейфельда [57, арк.24,31,33].

Отаман Струк продовжував активно діяти і в 1922 р., але його загін зазнав значних змін, бо до нього після Листопадового Рейду, тобто в той час, коли Струк перебував у Відні, приєднався сотн. Рябоконь-Розанов. Зрозумівши, що Струк більше орієнтується на Савінкова, ніж на Петлюру, Рябоконь-Розанов намагався реорганізувати його загін і надати йому чисто національного характеру. Після повернення з-за кордону Струк хотів усунути Рябоконя-Розанова, але свідомі старшини підтримали його і обрали начальником штабу та помічником Струка [13, арк.43-44]. За даними ВУНК Струк в цей час був отаманом Київщини. Очевидно, це призначення Струк мав від Савінкова, а не від Петлюри. Значної поразки Струк зазнав 24 січня, коли в бою вбито сотника загону, поранено і захоплено в полон коменданта штабу Ж.Дегерса, порубано полковників Цехівського і Васильєва. В загоні залишилось всього 5 чоловік. З захоплених документів видно, що штаб Струка називався Київською Повстанською Округою. Захоплено відозви до населення України і Росії [57, арк.19, 24, 43, 54].

В березні більшовики знову розбили загін Струка, який втік і переховувався по селах до червня. Загоном в цей час командував Рябоконь-Розанов. Під його керівництвом партизани оперували в північній частині Київщини та робили рейди на південь: в Уманський, Звенигородський, Сквирський і Таращанський повіти. Більшовики ж вважали, що Струк виїхав за кордон [57, арк.76]. Рябоконь-Розанов активно проводив організацію нових повстанських осередків. Встановлено звязки з відділами в районі північної частини українського кордону. Проводилася активна праця серед червоноармійців, особливо кінноти. Струк загинув в середині липня 1922 р. біля хутора “Новий Хутір” (біля м.Скородне) [13, арк.43-44].

Загін Гаєвого переховувався в районі ст. Боярки. По агентурним відомостям Гаєвий був на початку січня в отамана Струка й одержав від нього призначення - отаманом всіх повстанських загонів північних повітів Київщини. На початку лютого більшовики схопили помічника Гаєвого Богатиренка і коменданта загону. По військових відомостях на середину березня у Фастівському районі Гаєвий організував із жителів с. с. Мохначка і Ставки загін в 30 чоловік. В кінці березня загін Гаєвого в 12 чоловік оперував у Васильківському районі [57, арк.22, 24, 59-70, 79].

Крім згаданих отаманів, на Київщині діяли й інші: Лижника в районі Фрамполя, Кравченка в Сквирському районі, Грабовського - в Уманському. Після поразки в листопаді, Грабовський втік у Звенигородський повіт. У Канівському районі в середині березня здався отаман Дедушка. В кінці березня в Сквирському повіті зявився загін за назвою “Смерть”. Чисельність - 11 чоловік, отаман - Худченко. Біля м. Сквира діяв загін Трейка в 15 чоловік [57, арк.70, 79].

Другою по повстанству (після Поділля) у 1922 р. була Кременчуцька губернія [2, арк.63]. На початку січня в с.Матвієвка, що в 15 верстах від ст. Фундуклієвки, залізниці Бобринська-Знамянка, зявився загін в 35 чоловік під командуванням отамана Залізняка. А вже в кінці лютого повстанці Кременчуччини систематично тероризували представників влади. Тут почав діяти 1-й Петлюрівський кінно-чорноморський полк [57, арк.10, 59, 80].

Очевидно, як і в 1921 р., на чолі повстанського руху в 4-му районі стояв отаман Орел (Нестеренко), що був командиром Холодноярської дружини, до якої входили загони Завгороднього, Хмари, Гонти та Іванова. Через Орла і Бондарука здійснювався звязок з закордоном та полк. Здобуль-Воля. в загоні Орла був Г.Яковенко - організатор підпілля на Єлісаветградщині, якого обрали членом холодноярського повстанкому. До свого арешту в вересні 1922 р. він приймав активну участь у його роботі [108, С.239-239, 311].

Продовжував діяти Чигиринський повстанком. На початку липня 1922 р. більшовики розкрили повстанком в Городищі, що мав звязок із ППШтабом і загонами Черкаського, Чигиринського і Звенигородського повітів. По цій справі арештовано 50 чоловік. Одночасно розкрито і повстанком в с.Красноселках, що створював на території Черкаського і Чигиринського повітів бойові дружини і поповнював повстанські загони. [108, С.226, 242-243].

Загін отамана Завгороднього був один з найбільших на Кременчуччині в 1922 р. Зиму 1921-1922 р. Завгородній провів разом із отаманом Хмарою, весною вони разом почали діяти. В березні до них приєдналися відділи Залізняка і Гупала [57, арк.10-11]. Обєднаний загін діяв дрібними групами по 5-6 чоловік і мав звязок з іншими відділами, зокрема на Поділлі. Як і в минулому році, він переважно діяв навколо залізниць і здійснював напади на них, що взагалі було властиво для загонів цього району [2, арк.63]. Так, повстанці Кременчуччини у квітні і травні провели ряд нападів на потяги: зупиняли і грабували поїзди між станціями Цибулева і Фундукліївка, Трепівка і Хирівка. Здійснено ряд нападів на ст. Кам'янка та Трепівка в липні 1922 р. та інші [108, С.237]. Наслідки були переконливі. В закритому листі ЦК КПУ № 4 за вересень-жовтень 1922 р. повідомлялося про повну дезорганізацію в Кременчуцькій губернії залізниць і річкового транспорту [88, арк.77].

У 1922 р. отаман Гонта продовжував діяти на Звенигородщині. Частина його козаків пішла на амністію, тому отаман провів реорганізацію свого загону і загону отамана Гризла. Навесні 1922 р. хор. Ю.Дроботківський створив загін, що згодом влився до загону Гонти [108, С.220-224,238]. В середині березня 1922 р. в Черкаському повіті знову почав діяти загін А.Грізного [57, арк.70] чисельністю 100-150 чоловік. Він розгромив Валявський повітвиконком і комосередок, здійснював напади на цукроварні, крамниці, кооперативи [108, С.224-225]. В бою 12 серпня загін Грізного зазнав великих втрат. Залишки почали здаватися по амністії [88, арк.77]. Коли від загону залишилося вже кілька душ, Грізного разом з його помічником, молодшим братом отамана Голого Галайдою (Голенком, Гольонком) застрелила єврейська самооборона Городища. Рештки загону Грізного очолили брати Блажевські (Михайло, Микола та Степан), що поповнили його селянами Ксаверового, Орловця, Буди-Орловецької, Хлистунівки, сіл Шполянщини [108, С.224-225,251-258,293].

Незважаючи на розгром головного загону партизанського обєднання Іванова і загибель самого отамана, окремі відділи продовжували активно діяти і в 1922 р. Командували ними старшини Іванова: Ведмідь, Черненко, Свищ та інші [57, арк.4-10, 67-80]. Продовжувала діяти і організація під назвою “Сини обижених батьків”. Д.Соловей з розповіді Б.Шадиря, дізнався, що агентам НК-ДПУ пощастило повністю розкрити цю організацію. В лютому 1923 р. проведені масові арешти [435,С.134].

В середині літа 1922 р. до Холодного Яру приїхали уповноважені представники від Уряду УНР та Штабу Армії, серед яких був полк. Бойко. На нараді Бойко повідомив, що Уряд УНР не має підтримки Польщі чи інших країн. Тому він закликає повстанців припинити дії, самоліквідуватися та перейти до громадської праці. Хто хоче, може перебратися до Польщі, Румунії, взагалі на Захід, де отримає допомогу від Уряду УНР [145, С.196-198].

Не виключена можливість, що Бойко виступав на нараді за дорученням Чека, а не українського уряду. Таку думку висловив у своїх спогадах отаман Гонта-Лютий, вказуючи, до речі, що цих уповноважених ніхто з повстанців не знав, вони мали тільки особисті посвідки [157, С.57-58]. А тепер зауважимо, що посвідки уповноважених були від Штабу Армії, а не ППШтабу. В одному з документів Начальник дефензиви Генштабу УНР підполк. Парнасов повідомляв про викрадення з його приватного помешкання печатки колишнього контррозвідницького відділу Штабу Дієвої Армії [12, арк.50]. Можливо посвідки з саме цією печаткою “виплили” в Холодному Яру?

Після наради Гонта вирішив залишитись в Звенигородщині. Отаман Чорнота (Деркач) залишився в Холодному Яру. Хмара розділився з Завгороднім, зібрав навколо себе тих, що вирішили ліквідуватися, видав посвідки, гроші та спрямував хлопців, переодягнених у цивільне, до Херсону, Миколаєва, Харкова та інших міст, де вже були свої люди.

Завгородній зібрав козаків і вирушив до кордону. Але прикордонна смуга на той час добре охоронялась. Повстанці дійшли до Богу, перейшли його і попрямували лівіше Вапнярки. В цей час вони дізналися, що якщо кордон перейде вся група, то поляки її інтернують. Щоб уникнути цього, партизани почали перебиратися невеликими групами по 5-10 осіб. Кілька таких груп перейшло, але загін почали оточувати червоні, відбулися бої з великими втратами. Вирішено повертатися назад [108, С.223-224, 228-229].

Повернувшись, Завгородній продовжував активно діяти аж до вересня 1922 р., коли був арештований разом із багатьма іншими холодноярськими отаманами на організованому чекістами “повстанському” зїзді в Звенигородці. Арешт Завгороднього - результат широкомасштабної акції Чека. Зрозумівши, що у відкритому бою знищити повстанців надзвичайно важко, що в амністію вони вже не вірять, більшовики вирішили вести боротьбу шляхом створення фіктивних повстанських організацій для виявлення і знищення активних чи потенційних ворогів радянської влади.

Для здійснення цього плану була заснована “Чорноморська повстанська група”, що прагнула обєднати всі повстанські загони і осередки Одеської, Миколаївської, Катеринославської та Кременчуцької губерній. Очолив “групу” зрадник - колишній полковник генштабу Армії УНР Трофименко, він же Гамалія, начальником штабу став чекіст, сотн. Завірюха. Штаб випустив низку наказів. Згідно з наказом № 10 на 30 вересня було призначено повстанський зїзд для вирішення плану подальшої боротьби (чи починати повстання в місцях своїх дій, чи концентруватися у прикордонній смузі). Місцем зїзду призначено м. Звенигородку. На ньому наказано бути всім командирам дивізій, полків, всім головам повстанкомів [108, С.232].

Провокатори проникли в оточення отамана Завгороднього через лісника Сільвестрова, що довгий час допомагав повстанцям. Син цього лісника був курсантом Зіновєвської кавалерійської школи (Єлісаветград) та сексотом Чека. Дізнавшись від батька про повстанців, Сільвестров-молодший з допомогою свого товариша та за наказом і планом Чека почав діяти. Через батька він передав Завгородньому листа, в якому повідомляв, що, мовляв, в кавалерійській школі існує група партизанів-підпільників, яка шукає побачення з повстанцями. Завгородній повірив і захотів побачитися з курсантами. Під час зустрічі домовились про нараду в Звенигородці, куди, ніби-то за пару тижнів приїде вся округа, будуть отаман Гонта, представники Уряду, навіть Ю.Тютюнник.

Крім Завгороднього, на нараду прибули такі відомі ватажки, як Гупало, Голик-Залізняк, Компанієць, Добровольський, Ткаченко. Група співробітників ДПУ і чекісти, що грали роль “учасників з'їзду”, без єдиного пострілу обеззброїли і захопили живими всіх отаманів. Водночас по цій справі в Києві, Одесі та Єлісаветграді заарештували Здобудь-Волю, Лященка, Яковенка, Дроботківського, Мушкета та інших. Отамани повстали у вязниці і загинули в бою [141, С.334-335; 231,С,235-236].

Повстанський рух на Одещині у 1922 р. продовжувався. В кінці січня в районі ст. Бершадь захоплений Начальник Штабу Повстанських військ Херсонщини - Осипенко. На допиті він показав, що штаб його групи знаходився в Ольгопільському районі. По всіх селах у районі Одеси існували підпільні організації штабу, найбільш великі у Первомайську. За словами Осипенка, у перших числах січня в районі Бершадь повинна була відбутися нарада отаманів [57,арк.31].

2 лютого в с. Сергіївка Вознесенського району на грунті збору продподатку спалахнуло повстання. Повстанці розграбували транспорт із продуктами, зібраними по продподатку. А 4-го лютого почалося повстання в с.Познанки Балтського. Селяни розігнали сільревком і сількомнезам, при чому ухвалено перебити всіх членів комнезаму, комуністичного осередку і комсомолу [57, арк.55, 82].

7 лютого в с. Фернатія (Ольгопільський повіт) більшовики схопили отамана Заболотного разом із його штабом. Це було завершенням довгої операції, яку Одеська Губчека почала ще восени 1921 р., увівши в грудні до складу Балтського повстанкому, який очолював Заболотний, своїх сексотів. Арештованого Заболотного перевезли до Харкова, але він втік і вже в кінці березня знову діяв на Поділлі [57, арк.54, 59, 65, 79; 275, С.80].

Загін Сірка в 15 чоловік, що оперував в районі ст. Бірзули, пішов в кінці лютого в Румунію [57, арк.63]. В самій Одесі діяв підпільний осередок, який заклав Здобудь-Воля. В роботі осередку активну участь приймав його помічник Л.Мушкет [2,арк.65].

На Катеринославщині повстанський рух занепав, тут лютував голод. В Катеринославському і Нікопольському повітах почастішали випадки канібалізму [2, арк.65]. У Нікопольському повіті в середині березня 1922 р. ліквідована повстанська організація, яку очолював отаман Міщенко. В Ново-Миргородському районі Єлісаветградського повіту поширювалися чутки про мобілізацію за наказом із-за кордону верхових коней для повстанських загонів. По агентурних відомостях у повіті розкрита підпільна організація [57, арк.70, 76].

В Миколаївській губернії головне ядро повстанства складав загін отамана Свища, що мав 110 шабель. Він являвся залишком загону Іванова. В травні після боїв з більшовиками загін Свища розпався на ряд груп по 7-8 чоловік, що робили дрібні напади. Свищ діяв на південний схід від Нового Бугу і називав себе Чорним Вороном [2, арк.63; 57, арк.79].

Майже повністю розгромивши повстанські організації, більшовики все ж чекали навесні 1923 р. нового спалаху повстанського руху. І певні підстави для занепокоєння дійсно були. В УРСР у лютому 1923 р. за більшовицькими відомостями знаходилось 8 повстанських загонів, загальною чисельністю не більше 165 чоловік. Але, незважаючи на таку чисельність та те, що вони вже не діяли так активно, як раніше, Х.Раковський звертався до всіх Голів нарад по боротьбі з бандитизмом з попередженням - наступ весни обовязково принесе пожвавлення повстанського руху. Він вимагав не забувати, що так званий кримінальний бандитизм, який особливо зріс в цей час, в багатьох випадках мав чисто політичний характер. Про це свідчив напад на потяг, на якому знаходилися представники італійського уряду. Загоном керував петлюрівський офіцер, агент 2-го відділу Польського генерального штабу. Кількість нападів на потяги зросла. Зроблено напад на потяг з представниками сербського комітету допомоги голодуючим та німецького Червоного Хреста. Раковський висловив припущення, що вибір потягів, де знаходяться іноземні представники, не випадковий, повстанці хотіли досягти певної мети - компрометувати більшовиків в очах держав, що вступили з ними в політичні зносини [55, арк.14].

Про масштаби повстанського руху в 1923 р. опосередковано свідчать статистичні дані Постійної військової наради по боротьбі з бандитизмом. За період з 1 лютого по 1 травня проти повстанців проведено 142 бойові операції. Найбільший відсоток операцій здійснено міліцією, військами та органами ДПУ. Забито повстанцями 121 чоловік, здійснено 167 нападів. В боях вбито 34 отаманів, 91 рядового. Арештовано 16 отаманів. Добровільно зявилося 19 рядових. Останні цифри свідчать, що повстанці вже не вірили в більшовицьку амністію [56, арк.2-5]. На 1 травня 1923 р. на Правобережжі найбільше партизанських загонів було в Київській губернії - 9 (92 чоловіка). Друге місце займала Подільська губернія - 4 (37 чоловік). Всі інші (Волинська, Катеринославська, Одеська) мали по два загони середньою кількістю до 15 чоловік [56, арк.16].

В секретному циркулярі від 28 червня 1923 р. всім Головам губернських нарад по боротьбі з бандитизмом Х.Раковський вказував, що за відомостями, які були в розпорядженні Постійної Наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР, встановлено, що Франція і Польща активно допомагали українським повстанським організаціям для здійснення нападу на УРСР в 1923 р. [94, арк.46]. Для запобігання здійсненню цього плану, ДПУ УРСР вирішило взяти ініціативу у свої руки, розігнати українське підпілля, щоб унеможливити повстання і приректи на невдачу запланований рейд. 28 березня почалася операція по ліквідації підпільних організацій. В результаті на Правобережжі ліквідовані: Окружний Повстанський Загінний Комітет Київської губернії - 18 чоловік; підпільний зв'язок отамана Гальчевського в Подільській губернії - 30 чоловік; звязок офензиви на Поділлі - 10 чоловік; основні ядра загонів Мамалипи і Рудяка Подільської губернії - відповідно 5 і 11 чоловік; Гайсинський підпільний осередок - 13 чоловік; Брацлавську петлюрівську організацію - 17 чоловік; Катеринославську петлюрівську організацію - 138 чоловік, разом - 490 чоловік. Ліквідовано активні загони Мостолянчука в Київській губернії - 7 чоловік, Уляницького в Подільській губернії - 9 чоловік.

Результат проведених органами ДПУ операцій наочно показав наскільки сильним було петлюрівське підпілля в Україні і в 1923 році. З дислокації петлюрівських організацій ясно, що вони повинні були стати тилом можливого зовнішнього фронту більшовиків і розташовані таким чином, що у випадку війни змогли б ударити по найбільш важливих стратегічних пунктах тилу Південно-Західного фронту. Тактика петлюрівських організацій в цей час зводилася до поглиблення і розширення підпілля, посилення таємного військового апарату, стримування від неорганізованих виступів до загального сигналу для широкого одночасного повстання. Для добування коштів дозволені експропріації - карний бандитизм, що приховував політичне забарвлення організацій. Крім цього, активно руйнувалися військові і господарські обєкти: елеватори, артилерійські склади, залізничні мости тощо.

Частина повстанських організацій створена з ініціативи місцевих петлюрівських діячів, які шукали звязку з закордоном. Іншу частину створювали, обєднували і підпорядковували агенти ДЦ УНР. Такі організації були таємними бригадами і куренями Армії УНР та, одночасно, повстанськими органами влади. Вони підпорядковувалися штабу, на чолі якого стояв отаман, котрий мав зв'язок із закордоном. Організації мали добре озброєння. Найчастіше зброю таємно купували на більшовицьких артилерійських складах, частково привозили з-за кордону. Члени повстанських організацій головним чином складалися з заможних селян, сільської інтелігенції, багато було офіцерів, урядовців, залізничників, амністованих повстанців, священиків-автокефалістів.

Кількість активних загонів за другу половину червня збільшилася на 100 %. Тому Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом посилила до максимуму викачку зброї та боротьбу з карним бандитизмом, що часто був прихованою формою політичного бандитизму. Вжито заходи до якнайшвидшої ліквідації партизанських загонів та охорони державних споруд [56, арк.44-47].

В звязку з Рурськими подіями більшовики очікували нових партизанських нападів і спроб організувати повстання в Україні. Значний зріст відбувся на початку літа 1923 р., особливо в Київській і Волинській губерніях. Загальна чисельність повстанців досягла 117 чоловік. На Київщину з-за кордону повернувся загін Трейка. Повстанці проявляли велику енергію і мали базу в Сквирському та Черкаському повітах. На Київщині зявилися нові загони отаманів Шкуро, Грищенка, Недбайла, Міцного Носа (Крепкого Носа). В Одеській губернії діяло 4 загони. На Півдні найбільш діяльним був загін Нестеренка-Орла в Єлісаветграді [55, арк.14; 56, арк.27].

На початку літа 1923 р. в Подільській губернії не було жодного загону, а вже в липні в Україну повернувся Я.Гальчевський з Хмарою та Голюком [297, С.202-203]. На початок липня лише у Вінницькій окрузі діяло 3 загони чисельністю по 20 осіб кожен. Замість розбитих загонів зявлялися нові. У грудні 1923 р. у Могилівській окрузі зявився загін Овчарука, з іменем якого повязані наступні три роки повстанської боротьби на Поділлі [275, С.83-84].

Взагалі ж в липні 1923 р. більшовики відмічали особливе пожвавлення повстанського руху та активний перехід в УРСР петлюрівських загонів з-за кордону. Найбільш загрозливими вважалися Полтавська, Одеська, Київська та Подільська губернії. Особливу активність повстанці проявляли на залізницях. З 37 зареєстрованих більшовиками загонів 24 робили напади на залізниці, а 8 були спеціально транспортними [28, арк.28].

Холодний Яр, як і раніше, залишався одним з центрів повстанства. Продовжував свою боротьбу загін братів Блажевських. Він діяв на території Холодного Яру, в Смілянському, Городищенському, Балакліївському, Шполянському та Корсунському районах. Пік його активності - 1924 р. Взагалі ж брати Блажевські вели повстанську боротьбу аж до кінця 30-х років. Можливо, до літа 1923 р. діяв в Холодному Яру і отаман А.Чорнота. До січня 1924 р. діяв загін Курінного в Златопільському повіті. Загони Чорного Ворона та Голуба ліквідовані тільки в червні 1925 р. У вересні того ж року знищено загін Садового (Мошенський район), а в листопаді - загін Коваленка (Черкаський і Медведівський райони) [108, С.251-260,310].

Зведення від 23 жовтня 1923 р. повідомляло про посилення повстанства у Київській окрузі, особливо в районі Броварів. На 1 серпня тут активно діяли 3 загони, загальною чисельністю в 34 чоловік при 1 кулеметі. З них 1 загін був політичним. З пасивних був лише 1 політичний в 10 чоловік при 2 кулеметах. Серед так званих “умовних” було 2 політичних (24 чол.) і 1 кримінальний, всього 7 загонів, загальною чисельністю в 72 чоловіка при 3 кулеметах. За вересень вони зробили 27 нападів, з них: 10 на населені пункти, 4 на залізниці, 13 на подорожуючих [2, арк.94-95].

На кінець 1923 р. повстанський рух почав згасати. Не зважаючи на те, що навесні наступного року відбулося певне чергове пожвавлення, а окремі загони продовжували діяти до часів колективізації, загальний характер визвольної боротьби змінився. Більшість партизан або пішла за кордон, або “розчинилася” у масі цивільного населення. Повстанські комітети майже припинили свою діяльність. Ті нечисленні загони, що продовжували діяти, вже не плекали надії на загальне повстання, не чекали допомоги від Армії УНР, не мали будь-якого центрального керівництва і звязків між собою, діяли без плану, на власний розсуд. Їх діяльність була здебільшого карно-терористичною. Частина повстанців, зважаючи на лібералізацію більшовицької політики, на певний час відійшла від боротьби, частина продовжувала її новими методами, зокрема на ниві культурницької роботи. Закладалися підвалини майбутнього національно-визвольного руху.


Отже, в кінці 1921 р. більшовики з острахом чекали нового визвольного походу Армії УНР. Їх розвідка постійно повідомляла про плани нового рейду та повстання навесні 1922 р. Плани нового походу дійсно існували, але здійснити їх так і не вдалося, бо Державний Центр УНР переживав глибоку кризу. Погіршилася зовнішньополітична ситуація. Ускладнилися відносини ДЦ УНР з урядами Польщі, Румунії та Франції. Відбувалася переорієнтація та поляризація сил української еміграції. Зростали прорадянські настрої в таборах інтернованих.

Після поразки Листопадового Рейду, ППШтаб так і не відновив повністю своєї діяльності. Ю.Тютюнник, розірвав свої відносини з Петлюрою та поляками. Жертвою цього протистояння став Ю.Отмарштайн. Продовжуючи повстанську діяльність в Радянській Україні, Тютюнник почав приймати активну участь в українсько-польській боротьбі в Галичині, зближаючись, напевно, з УВО Є. Коновальця.

Керівництво повстанським рухом частково потрапило до рук С.Петлюри і М.Чеботаріва, а частково ним опікувалися поляки, діяльність яких вже не виходила за межі розвідницької та диверсійної [446].

Продовжувалася руйнація центральних повстанських установ УНР. У руки більшовиків потрапили командуючі повстанських груп Правобережжя Гулий-Гуленко, отаман Орлик, ліквідована Козача Рада.

Але, незважаючи на важкі поразки, навесні 1922 р. повстанський рух на Правобережжі спалахнув з новою силою. Характерними рисами петлюрівського повстанства 1922-1923 рр. стали: 1) поступова ліквідація закордонних повстанських установ УНР; 2) втрата звязку між закордонними повстанськими центрами та повстанськими організаціями Наддніпрянщини; 3) утворення нових регіональних повстанських центрів: Подільської повстанської групи отамана Орла (Гальчевського) та Повстанської Волинської Армії. Ситуацією досить успішно скористалося ДПУ, яке перейшло до створення псевдоповстанських організацій, зокрема Чорноморської повстанської групи і Всеукраїнської Військової Ради.

Продовжували активно діяти загони Холодного Яру та Київщини. Як і раніше, повстанців підтримували селяни, подекуди спалахували стихійні повстання. Але безжалісний терор, втома від багаторічної війни, більшовицька агітація та потяг до мирної праці впливали на настрої селянства.

Голод на Півдні України мав досить специфічний вплив на повстанський рух. Спочатку відбулося різке зростання, а потім майже повний занепад, бо голодуючі селяни вже не могли постачати партизан продовольством. Очевидно, що цей досвід більшовики використали у 1932-1933 рр.

Пік руху прийшовся на весну-початок літа, але повстанські сили так і не досягли рівня попереднього року і без зовнішньої допомоги з боку Армії УНР не мали жодного шансу на успіх. Не дочекавшись допомоги, повстанські організації почали восени 1922 р. самоліквідовуватись, “розчинятись” серед цивільного населення. Окремі відділи переходили за кордон. Частина пішла на амністію.

Весна 1923 р. принесла нове пожвавлення повстанства. Повстанські установи УНР не полишали планів загального повстання, намагалися поновити структуру центрального керівництва повстанськими силами. В Наддніпрянщину пішла велика кількість агентів. Але більшовикам вдалося завдати упереджуючого удару, вони ліквідували значну кількість старих і нових повстанських організацій. В результаті спеціальної чекістської операції до рук більшовиків потрапив головний повстанський отаман - Ю.Тютюнник. Не зважаючи на нищівні удари, повстанський рух продовжував зростати, у червні різко збільшилась кількість активно діючих партизанських загонів.

Більшість повстанців з кінця 1922 р. добре розуміла, що подальша повстанська боротьба вже не може привести до успішного загального повстання. Але вона продовжувалася щоб “заманіфестувати перед світом волю, а для прийдешніх поколінь поставити на закруті історії ясний дороговказ, який вказуватиме їм правильний шлях до великої мети… мала бути збережена славна традиція геройської збройної боротьби за свої права… - оця основа незнищимости нашої нації… бо ж ішло не про долю одного покоління в даний мент, а про конечне звено, яке  мусить злучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього” [355, С.9-10].

ВИСНОВКИ



Отже, коли в кінці 1920 р. більшовики безроздільно запанували в Україні, їх національна та, особливо, соціально-економічна політика стала відверто грабіжницькою, антиукраїнською, антиселянською. Це викликало хвилю гніву й обурення в обдуреного більшовицькими гаслами та пропагандою селянства, що кардинально змінило свою політичну орієнтацію. Якщо раніше одна частина його відверто симпатизувала більшовикам, а інша досить спокійно сприймала поразки Директорії, то тепер більшість селян, особливо на Правобережжі, чекала повернення С.Петлюри та петлюрівців.

Найбільш радикально налаштована частина селянства, переважно молодь та інтелігенція почала повстанську діяльність, або повернулася до неї. В багатьох селах та цілих місцевостях спалахували стихійні повстання, але, щоб уникнути більшовицького терору, повстанство здебільшого приймало форму партизанського руху.

Рушійною силою повстанства було українське селянство, а сільська інтелігенція відіграла роль національного провідника. Боротьба мала національно-визвольний характер і була спрямована проти встановлення тоталітаризму комуністичного типу.

В повстанському русі навколо військових сил, як головного організаційного елементу, згуртувалося все українське суспільство. На контрольованих повстанцями територіях, в результаті стихійного державотворчого процесу, виникали своєрідні “міні-держави”, повстанські “республіки”, в яких відтворювалися традиції козацького суспільного та політичного життя. Особливо яскраво це видно було на прикладі повстанської організації Холодного Яру. Так, на території, що формально була охоплена Радянською владою, викристалізовувалися окремі сегменти українського державного організму.

Майже вся українська спільнота симпатизувала повстанцям, але водночас чітко розуміла, що повстанський рух має шанс на успіх тільки під впливом центральної обєднуючої і організуючої сили, якою могла стати або якась українська партія, або один з українських політичних чи державних центрів.

Серед політичних організацій, що намагалися очолити український повстанський рух 1921-1923 рр. чільне місце зайняли повстанські установи УНР: ППШтаб, УВО та ВЦПК. Керівництво ДЦ УНР зробило підготовку до повстання головним елементом своєї політики. Так, у петлюрівському повстанстві 1921-1923 рр. поєдналося два чинники: стихійна боротьба селян проти влади більшовиків та організаційна діяльність повстанських установ УНР. Більшість повстанських організацій іншої політичної орієнтації: комуністичних (лівих есерів та лівих есдеків), махновських, савінковських та, навіть, гетьманських поступово перейшла до тісної співпраці з повстанськими установами УНР, визнаючи їх зверхність. До повстанської акції УНР приєдналися військові і політичні сили Дону, Кубані, Політичний Комітет Б.Савінкова. Теоретично, ця коаліція антибільшовицьких сил могла стати завязком цілого блоку держав, спрямованого проти Радянської Росії.

Розбудова повстанського центру ДЦ УНР супроводжувалася внутрішньою політичною боротьбою, що привела до формування всередині повстанських установ УНР трьох груп: 1) С.Петлюри-М.Чеботаріва; 2) Ю.Тютюнника; 3) Є.Коновальця-Ю.Отмарштайна, які по-різному розуміли перспективи подальшої визвольної боротьби.

Навесні 1921 р. ППШТаб та ВЦПК провели велику роботу по організації повстанських сил. Були сформовані та поєднані в спільну мережу повстанкоми, старшини УНР створили велику кількість партизанські загонів, вже діючі загони перетворилися з напівкарних у регулярні частини УНР. Створена мережа інформаторів, розвідників та звязківців. Велася постійна агітація. Україна готова була спалахнути у загальному повстанні.

Але обєктивні та субєктивні причини заважали підняти повстанську справу на належну висоту. Серед обєктивних причин найголовнішою була слабка і дуже суперечлива допомога політичних союзників УНР: Франції, Польщі та Румунії. Серед субєктивних найважливішими були відсутність належної солідарності між вищим політичним і військовим керівництвом УНР, протистояння С.Петлюри та Ю.Тютюнника, непевна позиція членів УВО у складі повстанських організацій, їх роль у загостренні польсько-українського конфлікту, брак конспірації у роботі ППШтабу та інших повстанських осередків за кордоном.

Все це привело до постійного перенесення часу виступу Повстанської Армії УНР, що згубно позначилося на всій справі, бо в цей час більшовики розкривали і нищили повстанкоми та партизанські загони в УСРР.

Листопадовий Рейд почався в самий несприятливий момент і був практично приречений на невдачу. Більшість повстанських організацій і партизанських загонів була ліквідована, частина повстанців розійшлася на зимовий час по домівках. Багато діючих організацій не була вчасно проінформована про початок рейду. Будь-які надії на успіх перекреслювало рішення Ю.Тютюнника взяти з собою велику кількість урядовців. Надзвичайно ускладнили ситуацію брак одягу, коней, зброї та важкі погодні умови. Але, незважаючи на всі обставини, більшість козаків і старшин Повстанської Армії показали приклади героїзму найвищого гатунку. Випадково, або з чиєїсь злої волі зірвано виступ Бессарабської групи. Успішно діяла Подільська Група, що в загальному плані рейду відігравала допоміжну роль. Вже після невдалого штурму Коростеня стало зрозуміло, що Волинська група повинна повертати назад, в Польщу, але Тютюнник вирішив йти далі. Це, практично, зумовило поразку під Малими Миньками.

Поразка Листопадового Рейду мала катастрофічні наслідки для всього подальшого повстанського руху. З одного боку, почали змінювати своє відношення до українського повстанства Франція, Польща та Румунія. З іншого - українська еміграція, серед якої посилилася внутрішня боротьба, і певні кола ДЦ УНР все менше вірили в можливість успішного повстання. Майже повністю припинив свою діяльність ППШтаб, лише окремі його структури під керівництвом поляків намагалися продовжувати повстанську справу. Частина співробітників ППШтабу на чолі з Ю.Тютюнником і О.Добротворським прийняла активну участь у боротьбі галичан проти поляків, очевидно, зблизившись з УВО. Зросла роль повстанського центру С.Петлюри-М.Чеботаріва, але організувати новий великий рейд Армії УНР йому так і не вдалося.

У 1922 р. повстанський рух на Правобережжі Радянської України спалахнув з новою силою, але без централізованого керівництва і зовнішньої допомоги він не мав майже ніякої перспективи. Замість ліквідованих центральних повстанських установ УНР виникли нові регіональні центри: Повстанська Волинська Армія, Подільська повстанська група, які, або були ліквідовані більшовиками, або самоліквідувались у звязку з відсутністю будь-якої перспективи подальшої боротьби.

З кінця 1922 р. повстанці вже не вірили в можливість перемогти більшовиків в найближчий час, їх діяльність була зорієнтована на майбутнє і повинна була зберегти геройську традицію збройної боротьби за свої права. Повстанці знали, що їх кров “пролита для цієї величної мети… відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує нескінчене і кличе на продовження розпочатого” [370].

Національно-визвольний рух набував нових форм. Партизанські загони та підпільні групи все більше переорієнтовувалися на терор. Інша частина полишила активну повстанську діяльність, легалізувалася і діяла в здебільшого в національно-виховному та культурно-просвітницькому напрямках. Цьому сприяла зміна політичного курсу більшовиків.

Запекла боротьба повстанців все більше переконувала більшовиків в необхідності лібералізації політики, що і було здійснене як в соціально-політичному, так і в національно-державному аспектах. Це найголовніший та найочевидніший наслідок українського повстанського руху 1921-1923 рр., що й досі не отримав належної оцінки.

Треба зауважити, що в закордонній історіографії петлюрівське повстанство традиційно обмежується 1921 р., символічно завершуючись розстрілом в Базарі. В радянській історіографії воно презирливо називалось діяльністю “контрреволюційних недобитків” та “петлюрівське охвістя”. Це, на нашу думку, помилка, головним негативним наслідком якої являється недооцінка історичної ролі всього петлюрівського повстанського руху 1921-1923 рр. При цьому, більшість дослідників даної проблеми вказувала, що головною причиною занепаду повстанства стала зміна більшовицької соціально-економічної та державно-національної політики. А радянські автори завжди наголошували, що повстанський рух в 1921-1923 рр. згасав, втрачаючи свою соціальну опору і дискредитуючи сам себе.

Так, дійсно, в 1922-1923 рр. кількість партизанських загонів та повстанкомів скоротилася, селянських заворушень стало набагато менше, поступово занепадали місцеві та закордонні органи керівництва повстанством. Але чи вірно оцінюється той факт, що повстанський рух все-таки продовжувався? Особливо важливо зясувати, чи свідчить зменшення інтенсивності руху про його занепад і поразку, чи зменшення кількості повстанських загонів і організацій свідчить про зменшення сили опору?

На нашу думку, не можливо підходити до цього питання механічно, не враховуючи, що поступовий занепад повстанства обумовлений, з одного боку, втомою селянства від довгих років громадянської війни, системою надзвичайно жорстокого терору і провокаторськими методами діяльності ВУНК-ДПУ, а, з іншого, могутньою більшовицькою демагогією, брехливою пропагандою, оманливою амністією і, в кінці кінців, поступовою лібералізацією соціально-економічної і національно-державної політики. Адже, щоб вірно оцінити силу і масштаб дії, обовязково треба враховувати силу та масштаб протидії. Якщо ж врахувати всі вказані обставини, то, насамперед, вражає вже сам факт продовження петлюрівського повстанського руху в 1922-1923 рр. Не випадково радянські історики так довго і ретельно приховували його масштаби і обмежували хронологічні рамки тільки 1921 р., тоді, коли в документах того часу багато фактів, які свідчать, що повстанці все ще залишалися поважною силою.

З дивовижною наполегливістю національні сили поновлювали свої зусилля і продовжували боротьбу. Не зважаючи на постійні репресії, загибель тисяч, запекла боротьба продовжувалась, на місце загиблих приходили нові бійці, замість ліквідованих повстанських організацій і партизанських загонів виростали нові.

Оцінюючи масштаби опору, треба також обовязково враховувати той факт, що частина національних сил змінила тактику боротьби. Багато рядових повстанців через амністію, або за фальшивими документами перейшли до мирної праці, “розчинилися” серед маси населення. Активно чи пасивно, просто спілкуючись з молоддю, чи ведучи таємну агітацію, вони сприяли зміцненню національних сил, поширенню національних ідей. Їх діяльність сприяла певному переродженню радянської системи в Україні зсередини, створювала могутній фундамент для нового етапу збройної боротьби. Під їх впливом остаточно викристалізовувалася національна свідомість українців, відбувалося формування модерної української нації. Цю трансформацію добре відчували більшовики, що так активно переслідували український націоналізм у кінці 1920-х на початку 1930-х років.

Згадаймо, що український колабораціоністський елемент, так звані націонал-комуністи, що зіграли роль “пятої колони” і зруйнували єдність національних сил, згодом самі продовжили боротьбу за суверенітет України. На жаль, на своєму гіркому досвіді вони переконалися в оманливому характері більшовицької політики та правоті своїх колишніх опонентів з національного табору. У даному випадку проявився досить своєрідний ефект, люди - носії ідеї - гинули, а сама ідея жила. В постійній боротьбі з “петлюрівщиною” частина українських комуністів “захворіла” на націоналізм.

Найбільшого переосмислення, на нашу думку, заслуговує положення про згасання повстанського руху під впливом змін у соціально-економічної та національно-державної політики більшовиків: непу і українізація. Все нібито вірно, але, водночас, у такому формулюванні свідомо, або несвідомо перекручуються причинно-наслідкові звязки, бо, власне, саме невпинна боротьба повстанців змусила більшовиків піти на тимчасові поступки і певну лібералізацію своєї політики. Тому ці зміни, під певним кутом зору, можна вважати перемогою повстанців. І хоч повстанці не досягли головної мети повернення до влади Уряду УНР, жертві їх не були марні. І звичайно, у такому освітленні повстанство 1922-1923 рр. не виглядає, як другорядне явище, яке не зіграло ніякої поважної ролі і не вплинуло на загальний хід історії України.

Ідеї українізації, декоративні елементи української самостійної державності та ідея союзного, а не федеративного принципу обєднання радянських республік, в кінці кінців пробили щілину у товстому мурі тоталітаризму та через десятиліття, у 1991 р. дали можливість Україні вирватись із лещат комуністичного режиму.

Петлюрівський повстанський рух 1921-1923 рр. один з яскравих спалахів національно-визвольної боротьби українців ХХ ст. - засвідчив остаточне звільнення українців від омани більшовицької агітації і пробудження національної самосвідомості. У процесі повстанської боротьби остаточно завершувався процес “відродження нації”, а повстанці стали своєрідним “ферментом” перетворення українського народу в модерну націю. Під їх впливом сформувалася нова генерація борців, що перейняла естафету визвольної боротьби у 1930-1950-х рр. Петлюрівське повстанство 1921-1923 рр. було ланкою, що поєднувала повстанство 1918-1920 рр. з повстанською діяльністю УВО-ОУН-УПА.

Мала боротьба повстанців і наслідки іншого, надзвичайно трагічного характеру. Очевидно, острах перед силою українського повстанства, став причиною нещадної боротьби з українським націоналізмом в кінці 1920-х та голодомору 1932-1933 рр.

Ще одним надзвичайно важливим наслідком українського повстанства було гальмування процесу розповсюдження світової революції, що, безумовно вплинуло на всю європейську та світову історію. У 1921 р. в Кронштадті, в Тамбовщині, та, головним чином, в Україні більшовики отримали внутрішню війну, яка зупинила їх рух на Захід. Невдячний західний світ, що так кволо допомагав українським повстанцям, знову, як колись від татар, був врятований Україною-Руссю від більшовизму. Якби Захід був більш далекоглядним, і допоміг українцям, то можливо б половина Європи більше сорока років не була б під владою комуністів. Але, на жаль, віщими стали слова Й.Пілсудського, який після заключення Ризького договору попереджував своїх співвітчизників: “Якщо не Ленін, то його нащадки будуть правити у Варшаві” [259, С.57-58].

NEXT