IV. Подорож до Києва

Коростень. Декілька потягів, заповнених Полуботківським курінем, – майже втричі більше людей, як у нас: добре вдягнуті, ситі, не те, що ми, обідрані. Від розмов ухиляються: в Києві і без них війська досить, самих Полуботківців два куріні, Січові Стрільці, Богданівці, Сагайдачники, дивізія Сердюків – раду дадуть... А з Малина передають наші гайдамаки, що в Києві бій. "Центральна Рада" нібито вже не істнує.

– Вперед! – там видко буде! – 3 гуркотом їде потяг, гайдамаки мерзнуть в углярці біля скорострілів і в неопалених возах.

Малин – наша стежа 5 гайдамаків з одним скорострілом вартує потягу із мінами.

Забезпечуємо їх їжою на 10 діб, декількома скриньками набоїв.

Доїздимо до Святошина. Там стрічає нас молоденький старшина і каже, що він має наказ не пропускати в Київ ні одного потягу з військовими частинами. Дійсно на стації стояв якийсь потяг з навантаженими гарматами російської батареї.

Починаю довгі пертрактації телефоном, які не дають нічогісенько певного. Хтось із Києва ч. 2. українською мовою переказує, що прибуття впорядкованих українських частин бажане. Київ ч. 1. та Пост-волинський (перестанок перед Київом, перехрестя залізниць з Рівного та з Сарнів) подає, що київський вузол не може приняти ні одного потягу, хоч командант стації Святошина каже, що це брехня. Дріт Святошин-Київ-пошта (Святошин-Київ 8 до 10 кільометрів) не працює. З Києва чути поодинокі рідкі вибухи.

Командант Святошинської стації пояснює, що нібито в Києві почали Москалі повстання проти "Центральної Ради". Що до них мали приєднатись і деякі Малороси; проти повстання змагаються тільки Богданівці, частина Полуботківців і, здається, Січові Стрільці. Решта залоги "нейтральна". Каже, що він напевно знає, що сердюки, які стоять у касарнях на Лукіянівці, держуть "нейтралітет" – повний і що якась технічна частина, в касарнях на шосі Святошин-Київ, держить "нейтралітет", ворожий "Центральній Раді" та, разом із бельгійськими панцирниками-автомобілями, не пропускає нікого озброєного до Київа. Держить невтральність, але сприяючий Українцям і польський курінь, що стоїть у Святошині та який висилає стежі вартувати на стацію. І дійсно, я побачив на ст. Святошин стежу з біломалиновими стрічками та з балачок із ними довідався, що активних українських військ у Києві дуже мало та що провід повстання в руках чи то російських большевиків чи то С-рів і що навіть російська буржуазія співчуває повстанцям, здержуючи у ворожій невтральности офіцерство, яким переповнений Київ.

Після тих усіх інформацій Гордієнківці вирішили по сотнях рушити далі, а там вже видно буде.

Вже вечеріло, коли я рішуче повідомив стацію Пост-волинський, що потяг з Гордієнківським полком від'їздить та що для нього мусить знайтися вільний шлях.

Командант Святошина, з формальних мотивів протестував, але дав зайвий паротяг, який пішов уперед з озброєною угляркою та командантом полку, а за ним ешелон у повнім поготівлі.

Ми в'їхали на Пост-волинський, незважаючи на зачинений семафор, і заняли його без перешкод.

В залізничій обслузі на стації Пост-волинський видно наглядний поділ – частина залізничників допомагає, частина явно нам ворожа; до остатньої треба зачислити всіх вищих урядовців. Всі ті, що неприхильні нам найбільше, не вміють по українськи.

З Посту-вол. видно далекий Київ, що у темряві ночі горить загравою наче великий світильник. Там, направо – на тлі неясного сяйва чорніє "Кадетська роща", під якою скупчилось світло: – це Київ І. та майстерні біля нього.

Раптом з боку Києва, з над самого Дніпра заторохкотів скоростріл. Його докладно чути у морозній тиші ночі; близше відповів другий.

Гукнула гармата і виття стрільне закінчилось вибухом високим і невдалим над Кадетською рощею. Другий гарматний вистріл блискавкою освітив район Київської стації і йому відповів десь вибух далеко-далеко. Мені здалося, що в околицях Лаври.

Знову вистріли і вибухи над Києвом І., – татакання скорострілу в напрямі на Київ II.

З телефонічних та телеграфічних розмов нічого не розбереш: якась каша бажань, наказів, прохань з різними мотивами, ріжними мовами й акцептами.

Стає ясним, що це початок революційної боротьби, коли ворогуючі групи ще нездеференціонувались, коли ще немає нічого виразного, коли засоби зв'язку ще в розпорядженні всіх змагаючихся, коли ще ні за ким немає виразної перемоги.

У такому випадкові орієнтуватися можливо тільки у головних кермуючих осередках і рішучість починів мусить бути головною умовою доцільного ужиття сил: – А тому, далі вперед!

Повідомляю Київ II, який виявляє найбільш бажання бачити гайдамаків і хоч немає вільного залізничого шляху, що їду. Київ І. навіть не повідомлюю, вирішивши його обминути, переставляючи переводи з переднього паротягу, який повинен би забезпечити від катастрофи. Намірові сприяло те, що керування переводами тих шляхів, які йшли в обхід Київа I. між ним та містом, не було зцентралізоване.


на головну сторінку

до змісту