III. Формування українських частин у Києві

Ще на параді з нагоди вступу українських військ до Києва, разом із наказом перейти до Гарматньої Школи та почати формування, Натіїв переказав мені, що як штаб дивізії, так і кожний із полків мають проголосити заклик про вступ до частин добровольців (охочекомонних) та що всі кінні частини, де б вони і при яких інших військових українських формаціях не були, мають увійти в склад Гордієнківського полку, а також що всі кінні добровольці, які тільки зголосяться до штабу дивізії, будуть спрямовані до Гордієнківського полку. Ґенерал Натіїв повідомив мене, що, з огляду на цілковитий моральний розклад народніх мас, вирішено перейти на добровільництво, як головну засаду комплектування збройних сил. Дуже не подобався мені такий принціп. Бо цей принціп, на мою думку, є морально-розкладовий для армії, а тому вирішив я наскільки можливо зменшити шкідливість цього добровільництва тим, щоб по можности притягти до полку людей не публікаціями і не афішами на вулицях Києва, бо це дало б мені мішанину з мійської здеклясованої інтелігенції та мійського шумовиння, але звернутися висилкою гайдамаків до околишних сіл із прямим закликом до селянства. Штаб дивізії все одно оголосить добровільний набір, і я все одно дістану трохи й небажаного елементу з міста.

На другий день після наради, стягнувши всі ті стежі, які були вислані понад Дніпро і по Києві, та залишивши лишень ті, що були на головних напрямках, якими стреміли німці перейти Дніпро, вирушили ми до помешкань Гарматньої Школи.

Нерадо зустріли ми нове помешкання. Касарні на Діловій, в яких ми досі були, стояли порожні, а в Гарматній Школі була ціла її адміністрація на чолі з якимсь ґенерал-майором російської служби, і просто треба було дивуватись, як вони там усиділи до цієї пори..

Звичайно, я з'явився у пана начальника школи, передавши йому наказ української влади про передачу нам помешкань, але зустрів рішучу відмову. Він тоном старшого, звичайно рахуючись по російській службі, та природно російською мовою, заявив мені, що вже досить було тих "українських" чи большевицьких частин в школі, що вони й так вже досить нашкодили та що він як начальник школи і як цей, що відповідає за майно, Гордієнківців не впустить і звернеться, якщо треба, за допомогою проти "реквізування школи українською владою" до німців.

Та побачивши, що я рішуче стою при свойому, і побачивши стрункі ряди невеличкого гуртка Гордієнківців, які підходили зі співами, він збився з тону та почав переконувати мене, що стояти мені в школі просто неможливо, бо попередники наші Сердюки гарматчики та "большевицька" – себто російська "кіннота" покидали тут усіх своїх шолудивих коней, так що ані стайні, ані уїздня, не надаються до вжитку.

Довелося на перших кроках дійсно поставити коней на припонах, а протягом дня дезінфекціонувати уїздню та одну зі стаєн і там влаштувати коней, щоправда теж на польових припонах, бо усе внутрішнє влаштування стаєнь було зіпсуте.

Щодо козаків та старшин, то я твердо вирішив і надалі додержуватись тих суто, може і надто демократичних, традицій, які якось самі собою утворилися в полку, тобто не давати старшині окремих помешкань та будь-яких пільг в укладі життя. От чому невеличкі кадри полку розмістилися в двох "батерійних помешканнях" школи, з яких кожне було розчислине на 200 людей. В цих помешканнях сподівався я докінчити формування полку, бо не гадав, щоби пощастило зібрати більше чим 400 козаків. В одному помешканню стояв штаб полку разом 6 люда та половина муштровиків, а в другому скорострільці та друга половина. Немуштрові примістилися в долішньому поверсі біля кухонь та почали приготовлювати їду так для цього складу полку, який був, як і для того, що ще мав бути. Єдиний, хто дістав пільгу та окреме помешкання, то наш "лікар" Павлуша (Полина Думчова) та його помішник, бо ж вони були жінки.

Завітало до нас сердите начальство школи, походило коло гайдамаків, подивилося як вони заходяться коло коней, коло кульбак, коло зброї, подивилося, як докладно перечищують хлопці скоростріли, як чистять коней, вози та й самих себе і раптом змінило до нас відношення, запропонувавши видати покривала козацтву, коням вівса і навіть ординувати куховара в поміч. Очевидячки, поділала на фахового вояка справність гайдамацька та старання про коней. А ввечері запрошено мене на чай до "Його Превосходительства" і на словесну розвідку: "чого це я пішов в українці".

Ми влаштувалися – вислали гайдамацькі роз'їзди із закликом до селян та почали дожидати поповнень, але село радо привозило овес, сіно, радо балакало з нами, але йти до війська не дуже то поспішало.

В перші два-три дні з'явився лишень невеличкий гурт бувших гусарів "Київського гусарського полку" на своїх муштрових конях та зі своїм старшиною "ротмістром" (сотником) Нестроєвим на чолі, а негайно же за ним підійшов другий гурт теж гусарів "Гродненського Гвардійського полку" і теж зі своїм старшиною того ж полку поручником Гарасименком. Всі ці бувші гусари були з селян поблизьких сел, а ті старшини, що з ними прийшли, переховувались на цих селах у мент заняття Києва військами Муравйова.

Цікаве з психольогічного погляду утворення цих гуртків. Наші гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали, чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих старшин, отже, й привели. Таким чином, тут ділав подвійний зв'язок із минулої служби в російськім полку – та територіяльно земляцький. Природно, треба було цей зв'язок якнайкраще використати, тому я і призначив ці обидва гуртки до першої сотні – а сотника (еквівалент "ротмістра") Нестроїва – командантом сотні. В цю сотню дав я за бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося ориґінальне відношення сил: сотник Нестроїв – з поміщиків Полтавщини – вихованець Миколаївського корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст – і лише трохи демократ, але, попавши в середовище "свого" козацтва, яке зразу же попало під соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він просто на очах став "лівіти", раніше "термінольогічно", а потім і "психічно". Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані "соціялізму брата", ні "большевизму" полку та пішов геть.

Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом "відібрання пограбованих у поміщиків коней", але не зустрівши від мене одобрення, а від козацтва співчуття, швидко уговкався.

Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі світової війни та селян, дістала 1 сотня.

У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик, так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами – і соціяльним і національним – хлопців, на чолі з сотником Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувався, але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році, будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.

Відділ скорострільців переведено увесь на озброєння "Кольтами" в тороках, як скорострілами більш зручнішими для кінноти. Цей відділ теж складався зі самих майже фронтових Гордієнківців, і я старався приділити до нього на поповнення найсвідоміший національно та соціяльно елемент, бо ж ця сила була головною опорою в бою і, – нема де правди діти, головною опорою... на кожний випадок. Старшини в пол­ку майже нічим не відріжнялися, ані в озброєнні, ані в одязі. Тільки угли з тасьмами на рукавах відзначали тих, що повнили обов'язки сотен­ного, четового і т. д. 3. сотня і 4., в перших днях були тільки проектовані, в команді зв'язку було всього 6: три телефоністи й три телеґрафісти.

На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідо­мили нас телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку при­значено партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.

Про перший з цих відділів згадував я ще в першій частині своїх спогадів. Це було збіговисько російської офіцерні – свавільне, слабо карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив ґенерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія. Та коли наказ про цей приділ до мене "Київських партизанів" повторено, я приїхав інкогніто до їх розташування у "Тираспільських Касарнях". Що це було – тяжко передати. Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти. Більша частина "партизанів" у місті по приватних мешкан­нях та готелях. Стан коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких список, та ще з обов'язковим означенням ранґ і старшинства, був у штабі Натіїва.

Біда! Але на щастя, "Київські партизани" так хотіти бути під моєю командою, як я хотів їх мати в себе.

Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися на­далі для формування в Києві та склали кадри "гетьманського" пере­вороту. До речі, назва "Київські партизани" цілком не відповідала своїм змістом властивости цього відділу. Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з українських військ у Житомирі та ніколи не був у запіллю ворога, якщо не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як "партизанів"...

Щодо "Полтавських партизанів", то тут справа вийшла трохи інакше. Вони сформувалися самостійно на Полтавщині з полтавців і тоді, коли вже всі українські частини відступили аж за Гребінку. Весь час і самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім приєдналися до головної маси українських військ.

На другий день після того, як мене повідомлено про приділ "Полтавських партизанів" до нашого розташування, приїхали кватирієри від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію, значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до "Київських партизанів".

Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якій формуються війська. Висунено принціп добровільництва та вільного найму вояцтва і воно негайно перетворюється в зарібників у ґрупи, "артілі" "ландскнехтів", які вишукують собі кращого "капітана", кращих умов – не несення військового обов'язку перед нацією, а вибачте, праці – не кращого заробітку, бо цей останній мотив ще не був тоді актуальний в наших нових формаціях, тому, що все ж таки люди йшли до них із певного почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного інакше усвідомлену ідею. Також і питань грошевого чи матеріяльного забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности відносно команданта (персональний принціп), та співзвучности ідеольоґічної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди йшли, щоб ризкувати своїм життям.

Щоб не було закидів у тенденційности такого освітлення, зокрема з боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була далеко не моноліт; що заверюха революції лише зворушила все, – але не соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі; що не було тоді авторітетного проводу і не було тих суґестій, якими держалося Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та що вся майже інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і катастрофальних подій.

Отже, від "Полтавських партизанів" приїхали їх бунчужний та двох "козаків".

Бунчужний теж Гарасименко, але Андрій, з Полтавщини, типовий запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках – з витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи дико поблискуючими очима. Стрункий, мов викутий з бронзи. Вузький в пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена голова і, – чого я не надіявся, – оселедець як у козака Мамая. Він був зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії. Я спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до "Полтавських партизанів", бо був одним із самоуків, що їх висунула революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини. Цей бунчужний 3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в 1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції здатись.

"Козаки", що з ним приїхали, були колишні старшини російської армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.

Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, "козаки" страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.

Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між Гордієнківців побалакати. Щось з годину відбувалася ця розмова, причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все якось на самоті балакав з Гордієнківцями.

Коли кватирієри від'їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці "Полтавські партизани" ще так-сяк можливі, що хоч там головно старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до того хлопці бойові. Тільки погано, що команда не надійна з погляду національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна. На другий день після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що "Полтавські партизани" не погоджуються приєднатись до полку, про що заявив рішуче сотник Епов, а ще за один день почули ми відгомін української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь вікна під'їзжаючий відділ в 30-40 кінних на добрих конях, однаково вдягнутих і узброєних. Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими шликами та срібними дармовисами. Останнім у цьому відділі гарцював на чудесному коні знайомий нам Гарасименко – бунчужний, а за ним їхало два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами. Взагалі підходила до полку гарна військова частина, а були це "Полтавські партизани". За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий хлопець років 25 – гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник команданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку на приказ української влади. Він намагався балакати по українськи, але йому якось не йшло. Це був "штабротмістр" (ранґа низча сотника) російської служби барон Штакельберґ.

Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберґ був дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивними кутермельцями історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішника команданта "Полтавських партизанів". Звичайно, на шлях служби в українській збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко – бунчужний. Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи, "самоопреділялись" у громовиці та хуртовині революції, він кинувся формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців. Добрий вояка, але цілковито, ані соціяльно, ані національно не означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається, загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року у Києві.

Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній Школі так і не з'явився, очевидно, настрої полку були не по його думці. Як побачимо далі, це був типовий "общерос", себто "єдино-неділимець" і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків, який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів. Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграції, зі споминів ґенерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у Колчаківській армії на досить значних там посадах.

Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.

Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.

Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберґ вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.

Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали, уважав я можливим залишити "партизанів" в цілости як 3 сотню полку.

Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були настільки неподібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.

Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнкінців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжноманітні елементи з ріжними гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського полку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, шо в Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі тяжким для революційно успосіблених елементів осередком. Надто яркий шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха дисципліна австрійського зразку просто лякала.

Як би то не було, але це явище – певного підбору, спричинилося не лише до дуже ріжних психічних та соціяльних властивостей частин, але й стало підвалиною та перводжерелом початків "отаманії", що так буйно розцвіла пізніше. Команданти, утворюючи певні психози в своїх частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля, бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей "отаманії".

Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати приклад спроби призначення до полків "регулярних" командантів, яких задумували провести певні чинники, чи то з військового Секретаріяту, чи то зі штабу Натіїва.

Смішно звучить під пером кадрового полковника ґенштабу з 12 річним передвоєнним і 15 річним передреволюційним стажем назва "регулярний командант" у порівнянні до інших, які, може, були і з меншим стажем і, напевно, з меншою військовою фаховою освітою, але більшість кадрових не пройшла "революціонізовання" цього "революційного зіпсуття мозків", по барвистому виразі команданта III. Сибірського Корпусу, а тому думала цілком іншими катеґоріями, чим ті, які "дерзнули" на "неофіцерське поведення", робили всьо самостійно впоперек наказам команди і були слухняні тільки наказам своєї ідеї, значиться тих, які ризкнули творити нове право – нову дисціпліну.

Одного дня в той період, коли мене хотів секретар Жуківський бачити на посаді начальника штабу дивізії, явився в мене якийсь моїх років старшина, бувший командант одного з кінних російських полків, з приказом від отамана Натіїва приняти від мене Гордієнківський полк.

Повів я його показувати своє господарство. Оглянув коней, вози – все нічого. Увійшли ми в помешкання – нове начальство трохи покрутило носом з приводу того, що не можна відріжнити старшин від козаків, а козаків від старшин – що ніхто при нашому вході не кричав диким голосом "встать смірно" та не підходив з вивченою фразою "о благополучії", хоч вартові були негайно коло мене на випадок наказу.

Невдоволення трохи минуло, коли на мій приказ сотні озброїлись та виладнались так швидко, як не завжди бувало і в "регулярних" частинах. Але дальше ще більше непорозумінь. Запитали мене про булавну канцелярію та відділ писарів. Біда – забув, що вони перш всього. Ось не вдається! Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім росбухів" грошевих та матеріяльних звітів, які негайно притягнув наш милий господар, старшина воєнного часу Корніяш. У книжках записано все майно полку до шматка, всі гроші до сотика.

А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т. д.. Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин, з'являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку команді полку, зокрема після бойової праці. Як же так, що це за полк без "табелі термінових і безтермінових донесень", друкованих по числі сотень, приказів і т. д.. Та ми все ж таки якось проістнували без всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська частина всякої порядної кінноти, відстала. Більше того, на перегляді в травні – перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не присягнув і тому хотіли довести, що ми "банда", все знайдено в блискучому порядку.

Дальше було ще більше непорозумінь. Нове начальство спитало про "трубачей" (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування не передбачено. Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів нічого не знав. Здивовання...

Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про "штандарт" (полковий прапор у російській кінноті). Нема! Був один, як виходили з Осиповщини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом до Києва йшли, але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася, так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія пішла на жовто-блакитні шнурки для новоприбувших...

Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим приняти полк, мусить зголоситись у Натіїва – та тільки ми його й бачили.

Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила казали, що коли знищено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий, а нема прапору – то нема полку. Тому обережні команданти перед боєм висилали "прапор" кудись подалі взад аж до обозу другого порядку, а ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.

Цікаво, що, здається, ні один із наших полків, крім Богданівців, аж до 1920. року, до часів інтерновання, не мав прапору, який відповідав би знамені "штандарта".

Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки таких прапорів, здається, не мали, крім "жалованих чужими королями та царями", а це "пожаловання" завжди неминуче сходилося з ментами занепаду війська.

Такий же випадок повторився і у Дорошенківців, де теж хотіли дати нового команданта, який також не зміг переняти полку.

Щоби остаточно змалювати усі перипетії формування, доведеться спинитись дещо над питанням матеріяльного заосмотрення. Здавалось би, що в Києві в 1918 році це питання не могло би викликати непорозуміння. Київ був базою Південно-Західного фронту, що числив щось понад мільйон війська, отже, його склади легко мусіли би забезпечити неповні десятки тисяч українського війська, але мимо того, що ці склади були дещо пограбовані, завідуючі ними, що залишилися, не поспішали реєструватись в української та німецької влади. Українська військова влада була лишень у стані формування. Німці взяли тільки під охорону, що могли, як от Дарницькі склади, та із взятого під охорону нічого не хотіли давати до реєстрації майна, так що довелося після довгих даремних прохань по всяких інстанціях просто вислати розвідки по Києві та околиці, щоби добути те, чого бракувало, головно шаблі, кінний наряд та вози.

Парадоксально, але правда. Розвідки донесли, що на Васильківській є великий склад сідел, але що завідуючий складом відмовився видати, і що на Печерському наша й Дорошенківська розвідка виявила склад возів. Я вислав прохання і дістав дозвіл від самого Військового Секретаря.

Але видістати цей потрібний наряд було не так просто. Завідуючі вимагали посвідки від бувшого їх начальства, яке кудись зникло. Інакше, мовляв, не мають права видати. Вони ще й загрожували, що пожаліються німцям і т. д. Нарешті мій терпець увірвався і я вислав відділ з наказом силою взяти, що потрібно, і примусом залишити посвідку на те, що взялось. Лише так вдалося видістати наряд і в день нашого виступу хоч не все, але багато було вже в порядку.

Поруч з нашими збройними силами продовжували своє існування ті грузинські збройні організації, яких ми застали в Києві. В складі цих грузинських збройних організацій була і цілком самостійна вірменська частина. Не знаю, на яких підставах вона існувала; здається, що числилася за вільнонаємну міліцію міста Києва.

За час нашого формування мені довелося нав'язати зв'язок з представниками тих організацій.

Один із них Сандро Фравіянд, мій товариш по випуску з російської військової школи, в щирій балачці сказав мені, що їх положення як грузинів тут погане, що єдино, кому вони можуть співчувати, то це нам, українцям, бо ж росіянам вони не вірять та ще менше вірять німцям, які є їх ворогами, бо вони спільники турків, і звичайно, не будуть робити уступок із турецьких інтересів у користь Вірменії чи Грузії, а Турція як сама не схоче загарбати ці землі, то скорше згодиться на залишення їх у російській неволі, чим на їх самостійність. От тому всі надії грузинів і вірменів були в погромі Осередних Держав, а тому і їх політика, при всьому співчуттю до українців, була проти тодішньої української політики – ставки на Австро-Німеччину.

"Ми тільки і мріємо, як би якось прорватись зі зброєю домів, де кожний кріс йде на вагу золота, але як це зробимо, не знаємо" – казав він нервуючись.

на головну сторінку

до змісту