IV. Дальший наступ на схід. Бої під Гребінкою, Лубнами та в околицях Ромодану. Березень 1918 року

Не дивлячись на те, що нашому формуванню ще далеко було до кінця, ми дістали 6. березня після військової наради наказ вирушити далі на схід.

Першими мали вантажитись Богданівці, за ними Гордієнківці, Дорошенківці та Республиканці. Слобожанські Гайдамаки, Січові Стрільці та Київські Партизани мали залишитись у Києві.

З вантаженням йшло погано. Мимо того, що рухомий склад залізниць був страшенно винищений війною, головно демобілізацією, мимо того, що все, що було краще, забрали з собою відступаючі російські війська, весь вищий та низчий залізничий персонал виразно саботував і нас, і німців. Просто невідомо, чи були б ми виїхали, коли б не було нашого залізничого куріня, який якось усе наладнував.

До якого ступеня йшов саботаж, наведу приклад. Щойно від'їхали Богданівці й на одному вантажному помості почали вантажитись у довгий ряд ваґонів ми – наша піша батерія та німецькі наколесники, як від сторони Києва II. надігнав потяг, теж повний німецьких вояків. Потяг йшов швидко і, як виказували сиґнали та переводи, які я бачив, неминуче мусів увігнатись у середину тих возів, що стояли коло вантажного помосту.

Я швидко скомандував своїм хлопцям вийти з возів і не вводити до них коней. Ще не всі встигли виконати наказ, як паротяг в'їхав якраз в середину ешелону, що стояв коло помосту, та зсунув із рейок чимало возів, заки спинився, похилившись дещо на бік.

Німці, які їхали, висипалися з возів, а механік на паротязі, що стояв недалеко від мене, лише посміхався вдоволено, потім побачивши, що до паротягу йде німецький старшина з вояками на остро, скочив на поміст, пірнув між гайдамацтвом і зник серед заставлених возами торів.

Цей випадок причинився до того, що кінно-гарматна батерія під орудою полковника Алмазова, яка мала бути приділена до нашого полку та була вже частинно навантажена, виїхала раніше з потягом Богданівців, а я дістав у свій ешелон пішу двогарматню батерію.

Виїхали зрештою і ми, та тому, що старий залізничий міст був ще попсований, поїхали через новий тимчасовий міст – Гавань-Дарниця. Ми їхали дуже повільно, бо дістали замість справжнього паротягу стару руїну, що більше стогнала, ніж везла.

Нарешті Дніпро – міст, Микольська Слобідка і залізничий тор від неї, який біжить пісчаними пустарями до Дарниці. З повільно рухаючогося потягу бачимо покинуті гармати з купами вистріляних набоїв, з пащами, звернутими на Київ. Це ті самі гармати, з яких "муравйовці" били по Києві (див. 1. частину спогадів) та покинули їх.

Раптом стоп!... Що сталося?... Механік докладає, що у паротязі не вистарчило палива та просить відпустити паротяг до Дарниці за паливом. Але... дякую – залишити ешелон отак серед пустарів на торі. Висажую з возів гайдамаків. Розбираємо якийсь старий пліт. Поїхали.

Нарешті Дарниця і ніч. Стація забита німецькими ешелонами, які вивантажуються, бо коло Яготина зірвано міст, а над Сулою на міцних позиціях ставлять опір російські війська, які мають поважну артилерію, головно чудовий панцирний потяг "Заамурець", що є певною перевагою в боях вздовж залізниці, які провадилися тоді.

Цей "Заамурець", з яким довелося чимало битись – зокрема Гордієнківцям – мав два гарматні і два скорострільні вози та два опанцировані паротяги, які зміняли один одного. На одному з гарматних возів було дві панцирні башти, з повним (на 3600) оборотом, озброєних звичайними 3-х дюймовими скорострільними гарматами. На другому, – одна башта з одною довгою морською 3-х дюймовою скорострільною, з великою досяглістю щось коло 8 верстов, гарматою. На кожному скорострільному возі всіх по 16 скорострілів "Максима", отже, разом три гармати і 32 скоростріли, що давало огневу міцність 1600 крісів. На другий ранок виїхали Богданівці, а нам було сказано, що наша черга прийде щойно після полудня.

Я вирішив використати цей час для остаточного поповнення своїх запасів з Дарницьких складів. От чому, посунувши свій потяг якнайблизче до місця величезних складів, пішов я і сам особисто до цих складів. Завідуючий складом приділив до нас одного зі служачих і дозволив переглянути необхідні бараки з сідлами та шаблями, але разом із тим поінформував нас, що він непевний, чи німці дозволять взяти що-небудь зі складів, бо вони поставили свої стійки коло всіх складів, хоч і не перешкоджували досі адміністрації порядкувати в тих складах.

Почали ми роздивлятись; – чого там тільки не було!.. Вже навантажили ми цілий віз сідлами по розрахунку на повну кількість муштрових коней в полку, вже взяли консервів на весь стан людей, як прийшла німецька варта та заявила, що ми не маємо права нічого вивозити.

Я з'ясував командантові цієї варти, що ми маємо право взяти те, що захочемо, і казав йому викликати старшину. Тон авторітетного наказу поділав на нього, а коли явився старшина, я просто дав йому вже раніше написану посвідку, що я як командант кінного українського полку підняв таке і таке зі складу. Чи то тому, що на посвідці була печатка, чи тому, що я балакав дуже по військовому і як належить старшому, але всі мої вози з набором були подані з Дарниці паротягом, вивезені зі складів та причіплені до нашого потягу. Цікаво, що коли подібну річ захотіли зробити Республиканці, то німці їх не пустили.

Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на Яготин.

Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.

На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців, які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер українець, якому допомагали Богданівці.

До річи, ще перед нашим від'їздом з Дарниці, де зібрались Республиканці та штаб дивізії, отаман Натіїв, утворивши з Богданівців і Гордієнківців передню кольону, хотів її підпорядкувати мені по мойому старшинстві в російській армії, але я зауважив йому, що це буде трохи невірно з тактичного боку, бо коли начальникові кінному буде підпорядкована піхота, то трапиться одно з двох: або цей начальник перестане бути командантом своєї кінної частини, або піде кудись вперед і не буде командувати авангардом, отже, краще як мені, підпорядкувати її командантові Богданівців. Але, зауважив отаман Натіїв, там командує якийсь не то старшина воєнного часу, не то есер, якийсь Шаповал – то, по-перше, мені незручно Вас йому підпорядкувати, по-друге, боюся, що він щось напутає, авангардові ж доведеться неминуче битись, бо попереду є лишень німецька кіннота і роверисти (наколесники): "Ви ж маєте кому передати командування, бо сотник Епов є кадровий старшина, хоч правда він вернув до служби з запасу, але, кажуть, добрий "офіцер"..." (отаман Натіїв тоді балакав по російськи з виразним кавказьким акцентом).

Сотник Епов дійсно "потрудились" та явився у полку в мент вантаження і зразу став у опозицію проти всього, що було в полку. Зрозуміло, що я підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість передати командування українським полком якомусь добродієві, що сам себе призначив на команданта "Полтавських партизанів" і поводився щодо України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв вирішив: "якщо це мене не ображає", підпорядкувати мене командантові Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування авангардом, як це я знайду потрібним.

Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський: числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших міркувань і навпаки.

Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів, вийшов я з воза та пішов зголоситись.

Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо кермував направкою цього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків, як і селян, яких зібрано з околичних сіл.

У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна робітників. Горівку цю видавав завідуючий Дарницьким складом нашим частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від спокуси приняти цей "данайський подарунок", який дуже шкодив тим, хто його приняв, спричинивши чимало від'ємних випадків і мимохіть був причиною смерти Шемета – брата відомого Сергія Шемета, який, як мені казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню "російською культурою" – сороміцькими піснями та добірною лайкою...

Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не передбачається і просив мене, щоб вивантажити декілька їздців та вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв'язку з німцями, як і для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.

Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки, що відбігають на день, два дні, а може й більше, бо записки з цього часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей "архів" та інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто були знищені.

Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10-12. Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно може й дивним здаватись, як не вдержалися у пам'яти 12 людей дати крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах зафіксовуватись могли у пам'яти ці дати.

Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне, то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.

Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової війни, пам'ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку дійсности.

І врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в глибині пам'яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали. Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини, для цілости полку, – факти, дрібниці, але календарна дата – це вже справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам'ятаю дрібні риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу вибачити, якщо вони будуть в дечому помилкові.

Щоб фактом з'ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан, досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня і до 22. травня, пощастило двічи – в Полтаві та Лозовій; там же пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами – "білогвардійською піхотою" та "червоною кіннотою", від яких свербіло тіло.

Наша "господарська частина" в ешелоні відстала від нас 14. березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці травня.

Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусили держати поготівля проти наших "спільників", з якими відносини були не дуже то добрі.

Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка: на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз навпаки...

Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.

Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на фронт.

Нарешті поїхали Богданівці, а за ними й ми. На стації Журавки знову затримка. Пропускаємо відходячі порожні потяги з під німецьких наколесників, які вивантажувались і ведуть разом із кіннотою бій проти Гребінки, де ставлять їм опір якісь частини, підпирані панцирниками та гарматами.

Всі ці несподівані зупинки без кінця доводять до того, що в нашому паротязі не вистарчає води, а всі водонабірні російські відходячі війська дуже уміло псували. Довелося знову вжити засобів доісторичних та, діставши скільки можна відер і уставивши гайдамаків рядом від близчої криниці до паротягу, передавати з рук до рук відра і так наповнити паротяг.

Знову хотів я вивантажитись, бо зпереду, дратуючи, гупали стріли, але командант Богданівців був того переконання, що тільки після невеличкої затримки росіяни знову сядуть у потяги та й поїдуть, а ти гони за ними кінно. Однак його думка не справдилася, і 16 Богданівців викликано на поміч під Гребінку, а за ними вирушили й ми.

Таким робом вже шесту добу сидимо в ешелоні і їдемо з Києва до Гребінки, цю дорогу зробили би скорше кінно та менше потомили б людей і коней. Добре, що ми взяли містки з Дарниці, то ж при всякій нагоді виводили коней хоч по одному на прохід, а то сколінковатіли б. Хай лишень висадимось з ешелону – ні заніщо знову не сяду.

Помало рушаємо. На роз'їзді одноторової залізниці розминаємось з порожнім Богданівським ешелоном, який вже вивантажився, але по "фонопору" дістаємо наказ, щоб їхали далі, бо ворог зменшує міць вогню і певно скоро подасться назад. Ідемо далі, якийсь потічок з болотними берегами, насипом та містком через нього, а за горою, як каже механік і кондуктор, – Гребінка, перед якою лише малий роз'їзд. Попереду на гору, попихкуючи, піднімається останній Богданівський ешелон.

Щоби зрозуміти дальші події, треба ознайомитися з тією місцевістю, по якій ішов цей наш перший полевий бій після доформування.

Ті малі річки, що впадають у Дніпро вище Сули, ще не мають типових властивостей рік Полтавщини та Харківщини. Не мають високого, крутого, правого берега, що дає вигідні позиції, та повільно піднімаючогося лівого берега, на якому погано розвивати боєву акцію тому, хто наступає зі сходу. Ці річки протікають по болотистих луках, що тягнуться вузькою смугою в розлогих долинах, найвищі вододільні точки яких лежать часто-густо в 1½-2, а то і 3-х верствах від води в річці. Отже, обом сторонам треба переводити боєві операції по похилих площах до річок, на яких видко дуже добре усі рухи, та де за укриття можуть бути тільки села та хуторі або якась балка припливу річки, що часто вкрита рядами височезних осик та верб немов алеями.

Наш ешелон переїздить міст і, попихкуючи та видихуючи клуби диму, вилазить за Богданівським, як раптом над останнім рветься шрапнель один, другий, третій – високо, високо вибухає над нами і як град з невеличкої хмарки стукотять кулі, вже нікому не небезпечні, об дахи наших возів. За цими першими ластівками вже швидко, одна по одній, починають являтись все то нові, білі хмаринки, обсипуючи ешелони, хоч і не дуже сильними – бо десь очевидячки здалека стріляють – але все ж неприємними кулями, а між цими хмаринками з неприємним шипучо-свисвітячим згуком проноситься стрільно і вибухає в болоті коло містка, в гору викидаючи воду, багно і чорні кавалки торфу. По згуку пізнаємо стару, знайому нам, морську малокаліброву гармату.

Богданівський ешелон спиняється, як норовистий кінь, свище і починає пятитися до нас. Щоби нас не розбили, починаєм рачкувати й ми.

Від будинку перестанку гонить до ешелонів якийсь їздець, щось кричить коло переднього, із нього як бджоли з розбитого вулика висипуються піхотинці, – ладнаються та йдуть вперед – розвиваючись на ходу у розстрільну. На ешелоні залишаються лише вози та пара гірських гарматок, коло яких метушаться люди. "Вивантажуватись!"... кричить до нас надігнавший гонець від команданта кінноти до начальника авангарду.

Нарешті! Даю розпорядження до вивантаження на шляху. Тому що другій сотні, четвертій та гарматам (пішим) перешкоджує вивантажитись насип, – штурхаю їх за місток, де наказую затормозитись і почати вивантажування під орудою команданта 2-ої сотні, а по вивантаженню наказую зібратись усім до хуторів, кільометр наліво від шляху.

Починається спішне вивантаження: громлять містки-східки, лунає команда, крики на коней. Половина ешелону стукотить за місток і там теж починає вивантаження, а москалі дуже непокояться, щоби ми не засиділись у возах та підганяють нас шрапнелями, що, на щастя, високо рвуться і тому нешкідливі. Налагодивши справу, біжу до Богданівського ешелону, біля якого лається високий бльондин, що кермує вивантаженням гармат на руках і мотузах.

Пізнаю полковника Алмазова. Нагадую йому наказ приєднатись до полку та кажу, щоби взяв у мене містки для вивантаження коней.

– Добре, що підемо з кіннотою, – каже він – бо піша чортівня повилазила, а про коней їм і байдуже.

Подають мені мою вже осідлану кобилу, яка ще зі світової війни знає, що то за диво оті білі хмарки, а тому охоче скаче в сторону перестанку, де, очевидячки, примістився штаб авангарду.

Дійсно, під стаційним будинком, якого теж не забула ворожа гармата, так що вже кута даху бракує, притулились Шаповал з декількома людьми, а за близчими хатами якогось хутора туляться кінні ординарці.

..."Ні то старшина воєнного часу, ні то есер", пригадуються мені слова Натіїва, коли підхожу по накази.

Неспішно, рівним, спокійним голосом дістаю наказ відшукати та обійти праве крило ворога. Привичному військовому ухови бракує лишень виразно з'ясованих обставин, у яких доведеться діяти, та трохи зайві подробиці побутового характеру. Ось, наприклад, радиться післати стежу кудись під Прилуки в село Миковиця чи Лукавиця, де, мовляв, населення певно співчуватиме, бо там має діяти брат командуючого авангардом, а коло Гребінки найти якийсь хутір, власник якого може допомогти і т. д. Звичайно і місце висилки стежі досить таки оподалеки від бою і де там якогось хутора шукати, але ж все це лише "кольор льокаль"' напів громадянського типу війни, а проте все ж не зле.

Поки дістаю наказ та занотовую села й імена, дивлюсь у бік свого ешелону та бачу, як групами гонять до хутора їздці, як трухцем йде туди кінно-гарматна чета. – "А це ж куди?" – питає Шаповал. "До мене, – відповідаю, – я вам пришлю піші гармати". – "Добре, шліть скорше!"

У бік Гребінки похило спускається рівне переоране поле, видко міст через річку, за містком на горбі містечко і коло нього висока водонапорна башта стації Гребінки. Між мостом та баштою курить ворожий панцирний потяг, який очевидячки робить нам оту всю суматоху.

До потягу пристрілюються зліва німецькі батерії, але щось дуже погано. Справа теж стріляють німецькі гармати, посилаючи свої стрільна кудись за містечко, звідки їм відповідають ворожі гармати.

Вертаю до своїх. Висилаю розвідку, до якої добровільно зголошується сотник Епов зі своєю 3. сотнею, а ми вичекавши, коли вона трошки відійде, вирушаємо за нею.

Наші ешелони від'їжджають на захід, а з ними і вся наша "господарська частина", окрім 10 возів – по два на сотню, команду та батерію, які запряжені по 4 коні кожний, не зможуть перешкодити нашій рухливости.

Від ворожих батерій помітили наш рух і намагаються досягнути до нас гранатою, але дарма, далеко.

Під змовкаючу, то знову вибухаючу гарматну стрілянину в боці Гребінки та моста на залізниці відшукуємо кінець німецьких стеж, що хоч вже перейшли через цю річку, що ділить обидві сторони, та окопалися там, але не відважуються посунутися далі. Вже починало смеркатися, коли головні сили – 2 сотні, скорострільна та дві гармати переходять греблю через цю річку, минають німецькі стежі та доганяють свій чоловий відділ, який спинено вогнем з якогось хутора, що лежить на горбі, яких два кільометри від стації Гребінка. Друга сотня злізає для пішої атаки – перша вирушає в обхід, але те, що стріляло, втікає без бою. Стає цілком темно, з горба, на якому стоїть декілька хат і стоділ, видно в далині стаційні вогні, чутно як свистять пахкаючи паротяги та від'їздять на схід потяги.

Одна з гармат полковника Алмазова пускає ґранату в сторону стації, але далі стріляти годі, бо нема змоги орієнтуватись, а наші стежі здержує крісовий вогонь із ровів при дорозі, що на пів віддалі між нами та стацією.

Приміщуємось у хуторі на ніч, де ставимо пішу варту та гармату на позиції, і цілу ніч просліджуємо пішими та кінними стежами ворожі стежі до того часу, поки з розсвітом не виявляємо, що вони відійшли, і тоді негайно сідаємо на коні та з першим промінням сонця ми вже на стації Гребінка.

На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було годі наложити його; коло цієї гармати лежать два людські трупи – жінка в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що виглядають з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий стрілом, а її обличя заляте кров'ю; другий труп мужеський цілковито голий, весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу.

На дальшому нашому хрестному шляху не раз доводилося нам зустрічатися з тими проявами звірячого дикунства, спадщиною віків, системи виховання народніх мас у відсутности освіти, дикого визиску їх, який заганяв визискуваємих в умови життя, що мало чим відріжнялися від умов звірячих і плекав у них почуття біольоґічної ненависти до всього пануючого, до чого в уяві темної та озлобленої маси відносилося все, що так чи інакше вибивалося на поверхню життя. Жахлива наука для тих, що хочуть та вміють витягати консеквенції.

Налякані залізничники, які вийшли на зустріч, розповіли, що забиті це Шаповал, який є братом того, що пішов у Богданівці, та його наречена, яка переховувала свого жениха. Не буду переказувати подробиць їх смерти та того, що робили з жінкою; колись, сподіваємося, ці жахи, як і колишні жахи святійших інквізіцій та царських тортур, як і інших тортур сучасности, відійдуть так далеко від людської психіки, що про них споминатимуть із тим же розумінням їх злочинности та недоцільности, як сучасний інтелігент думає про святу Германдаду, про льохи Шильонського та Вишневецького замку, Бриґідки, табори інтернованих і т. д.

Я наказав забрати трупів до будинку, бо гайдамаки, які входили за ріжними справами на стацію, товпилися коло забитих, а такі видовища викликають завжди почування, що може і причиняються до більшої, мовляв, войовничости, але псують людину в озброєному воякові.

Ми поприв'язували коней повз стаційні будинки, вислали стежі в сторону Лубен та почали заходитись коло того, щоби підхарчувати людей та коней. На жаль, походніми кухнями покористувалися ми щойно в Полтаві, а до того часу харчувались або консервами, або по хатах у населення, а тут ще й "господарська частина" десь дуже таки далеко.

До того треба було війти у зв'язок із Богданівцями та орієнтуватись у ситуації відносно ворога.

Швидко побудили гайдамаки ціле містечко, мешканці якого трудились коло наших коней і де раптом утворився осередок життя.

Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих.

Поволі з'ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: "Крюковські партизани", російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й українського елементу, "Революційно-комуністичний морський курінь", у тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3 Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.

Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на 200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500-2000 люда. Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один справжній "Заамурець", а два тимчасових з гарматами на плятформах.

З розмов крюковських та червоноармійців – бо моряки, як казали мешканці, "зовсім не розмовляють, а тільки лаються" – виявляється, що з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що командування над групою військ, які оперують на півночі України, приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах), що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.

Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.

Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівці знову починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.

Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а то й до Лубен у місяць не доїдемо.

Отже, краще виконати й тут обов'язок доброї кінноти та "гнати ворога аж до знищення", числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.

Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо "наб'ють" (відпарять) коней.

Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.

Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі "старорежімними" ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: "шукати української федеративної (sic) влади", бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю "українську владу" та просити її, щоб вона вигнала "москалів із Полтави" та поставила там "українську козацьку залогу", бо, мовляв, за багато вже тих "салдатів", яких досить і за старого режиму було.

Як собі уявляє делегація цю нову "залогу", годі було вияснити, аж поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм становищем збройної сили.

Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх відвороту.

Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що ворог держиться за річкою, явно доводить, що у него з настроями дуже не гаразд.

Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш "полк" мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4 скоростріли "Кольта" та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки новітнього зразку.

Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві рушили в дальшу дорогу. Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від полуночі засвітив місяць, "козацьке сонечко", а то було б більше всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витягли, в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми, декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з упавших побився так, що довелося покласти його на віз.

Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.

От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і холодно було, зябко, вохко та туманно.

Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом перевалювались через Україну Донські частини та "Добрармейчики", пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі ховаються, бо "війна війною": хто знає, що за люди прийшли; а що як черкеси?...

Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберґ були мов із заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але другий згоджувався, що необхідна зміна.

Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.

Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.

Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з "Революційного Комуністичного Куріня", бо "надоїло воювати". Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).

Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю "демобілізацію", як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.

Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.

Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів, що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі рішучість!

Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не дуже ризикувати.

Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько до Лубен.

Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, "на реляцію", щоби мати право щось вигадати про розвідку.

Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби використати "отступательні" настрої, які були наочні у ворога.

Скоренько виряджується весь "полк" у звичайний порядок. Сотня, гармати, скоростріли – сотня – кадра 4 сотні, вози та рушає трухцем за 2-гою сотнею, що вже зникла на обрію десь там за горбом.

Гаряче весняне сонечко все вище та вище піднімається, заливаючи проміннями хуторки, виблискуючи на рейках залізниці, розтоплюючи ранішній лід на калюжах, так що вода починає вибризкувати з-під кінських копит, а гарматкам раз-у-раз доводиться мати мороку, то об'їзжаючи баюри, то застрягаючи у грязюці. Добре хоч вони легенькі, а коні добрі, а то б не дійшли.

Настрої у гайдамацтва чудові, – просять дозволу співати й швидко сотні одна перед другою намагаються виконати якнайкраще українські пісні, але репертуар їх більший у 1-ій сотні.

Нарешті вдалі замигтіла копула Лубенського собору, до якого шлях поволі йде під гору, так що видно, як друга сотня ріденькою лавою обережно підходить до перших будинків Лубен і спокійно, без стрілів, зникає за ними.

Спиняюсь на хвилю коло хуторів на шляху, щоби підіждати на донесення від 2-гої сотні. Але щось їх довго немає. В Лубнах тиша. Не чути ні стрілу; тому починаємо посуватись далі вже без пісень у повнім поготівлі.

Ось уже перші будинки Лубен, і широка вулиця міста, – як назустріч летить старшина другої сотні та доповідає, що в місті ворога не має, що бронепотяг його відійшов до залізничого мосту через Сулу, де стоять і ешелони з большевицькими військами, але відходячи бронепотяг забрав зі собою дві цистерні з нафтою, щоб спалити міст, бо не мають піроксиліни. У місті чекають, що із-за Сули прибудуть ворожі відділи за контрибуцією, яка має бути зібрана до 2-ої години (14) пополудні. Над порядком збирання цієї контрибуції саме радилася "Городська Дума" (Рада міста), коли підійшла друга сотня, але зараз вона лаштує нам зустріч.

Зустріч! а ворог на гарматний стріл від міста, а нас жменя.

Прискорюємо бігу – з походу висилаю 4-ту сотню – кадрову – 5 козаків і старшину зі скорострілом "Шоша" заняти та удержувати стацію, а самі йдемо далі до центру міста.

Треба зазначити, що місто Лубни, як і багато інших міст на Україні, не дивлячись на невеличку кількість мешканців, досить розлоге, бо має багато садів, незабудованих просторів, широкі вулиці і т. д. Тому, що Лубни місто старе й положене незручно для проведення залізниці, то залізничий двірець віддалений майже два кільометри від центра, від базару та собору, а залізничий міст, ще трохи далі, так що між деревляним мостом через Сулу на старім Муромсько-Московськім шляху та залізничим, коло яких 4-ох кільометри; залізничий міст лежить далеко за будинками міста.

Сама залізниця, починаючи від двірця, відходить далеко на південь і широким півколом підходить до моста, спускаючись з крутобережа правого західного берега Сули. Далі за Сулою залізниця йде вже по звільна підіймаючійся до Ромодану рівні трохи хвилястій і завертає на перших 4-5 кільометрах на північ, так що перестанок Солониця, перший після Лубен, лежить майже проти середини відстані між обидвома мостами; від неї до крутого берега Сули яких 3-4 кільометри, а залізницею від стації Лубен до Солониці цілих 10.

Будинки та сади Лубен тісно підходять під кручі правого берега, високі на 15-20 метрів. При самому майже південному кінці міста, над кручами, невеликий бульвар з молодими ще деревами та чистенькими доріжками, це "Види" (краєвиди), одно з улюблених прогулькових місць.

Сулу перед Лубнами перебристи навіть кінно ніде не можна: глибоке та багнисте з водорослею дно.

З високого берега, зокрема із "Видів", далекий вид: в ясні соняшні дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25 кільометрів, так що як плян рисується, то ця далека рівня засіяна хуторами, селами, невеличкими балочками.

Лівим берегом, проти самих Лубен, тягнеться в два ряди хат довжезне село – Засулля, яке перервою на пів кільометра переходить в більше розлогу Солоницю, велике село на південь від залізничого моста.

Переїздимо широкими вулицями, де багато народу, – дехто вітає, дехто махає шапками-хустками.

На декілька сот кроків перед площею, в центрі міста, підлітає сам сотник Андрієвський, командант 2-гої сотні, і кричить: "Батьку! москалі вивезли на міст цистерну та пускають нафту! їх кінні стежі підходять до деревляного моста, а в мене там лиш трьох гайдамаків..."

Даю йому два "Кольти" та наказую чим швидче поспішити з цілою сотнею до залізничого мосту та перешкодити його знищити, першій сотні заняти та удержати міст деревляний. Зі сотнею йде два скоростріли "Кольта", решта полку рушає за гарматами і другою сотнею. "Чвалом!" пригинаються до кінських грив гайдамаки, хитаються в тороках скоростріли, гуркотять гармати; одні вози спиняються і дехто з безкінних гайдамаків, скидаючи з плечей кріси, шукає місця, з якого можна буде, як що до чого, боронитись.

А по вулиці назустріч з копита чвалуючому полкові поважно рушає делегація з панночками в українських одягах, з квітами, хлібом-сіллю та, здається, з попом.

"Зараз не час" – кричать зі штабу полку – "потім, аж ворога проженемо""Слава!" "Живе Україна" – вигукують козаки та хмарою проносяться мимо остовпівшої делегації.

На ходу відокремлюється перша сотня зі скорострілами, звільняючи крок по нерівній бруковій вулиці.

От і "Види". У ясному сяйві погіднього дня видко як на долоні два ешелони, що стоять на перестанку Солониця, другий коло самого моста, коло останнього характерно відокремлюється своїм профілем з невеликими баштами "Заамурець", далі до Ромодану дим йдучого на захід довжезного потягу. Вправо вниз по цьому березі Сули гонить, розтягнувшись майже в одного коня по полевій дорожці, по під гайочком, друга сотня, поспішаючи до моста.

"Бух!" Це алмазівська гармата, притулившись у садочку коло "Видів", здоровить ворожі ешелони біля моста. Високий чорний стовп диму та землі враз закриває саму середину ешелону, "бух-бух" вигукують вже обидві гарматки і знову розриви закурюють ешелони. Різкий свист паротягів несеться звідтам, а за ними безладна крісова та скорострільна стрілянина, вірний знак починаючоїся паніки. Стріляють очевидячки до 2. нашої сотні, що далі чвалує в напрямку моста, але, видко, стрілянина ця їй не шкодить, бо ані один кінь, ані гайдамака не впали досі.

За хвильку сотня зникає у невеличкому хуторі коло моста і швидко за тим у трісканину за мостом вплітається чітка треля двох "Кольтів", що, не поспішаючи чергами, з перервами намагаються перекричати нескладну стукітню від ешелону.

У концерт входить і панцирник, що починає гатити і по хуторі, де стояла 2. сотня, намагаючись докинути до наших гарматок, які б'ють по ешелоні. Але дарма, беріг зависокий, а панцирник стоїть заблизько, щоби міг відповідно піднести свої гармати, тому від його стрілів тільки сипляться гиляки з дерев, що ростуть де-не-де на крутобережу.

За хвилю із боку деревляного моста заспівали "Кольти", а долиною по лівім березі видно як тікають, що кінь винесе, в напрямі перестанку Солониця якісь їздці, а за ними, правда, що дуже здалека, чвалують чорні "сибірські" папахи 1-ої сотні, яка без наказу перейшла у контрнаступ.

Ворожі ешелони починають тікати від моста до Солониці, від Солониці на Ромодан. Але перший від'їздить не весь, декілька возів залишається, вони стоять і їх підштуркує панцирник, що теж починає, відстрілюючись, відходити. Наші гармати навалюються на нього.

З залізничого моста починає валити чорний дим, – запалили таки; але за кілька хвилин цей чорний дим починають прорізувати білі пасма: це хлопці з 2. сотні добули десь у залізничників помпу і відра та намагаються боротися з пожежою, закидуючи нафту землею, зливаючи її водою. Воду доводилося тягнути шнурами зі Сули то з кринички коло будинку залізничого сторожа.

Панцирник розкидав гарматний вогонь. Одною гарматою намагається досягнути наші гармати, другою б'є в напрямі першої сотні, а третьою, шрапнелями, гатить по залізничім мості, щоби перешкодити гасити вогонь. Але не довго він стріляє, лишень декілька разів, бо наші гранати рвуться дуже близько нього і він уважає кращим спішно від'їхати до Ромодану, покинувши на перестанку Солониця ті вози, що він штурхав перед собою.

Щойно змовкла стрілянина, як з боку залізничої стації Лубни почули ми свисток паротягу й побачили, як дим від нього наближається до залізничого моста. Це "кадр" 4-ої сотні, зібравши охочекомонних з Лубен, направив якогось каліку паротяга, якого покинули відступаючі російські війська "за непригодністю", і тепер він, покряхтуючи, віз дві плятформи та один віз з протипожежним приладдям. Ця допомога спричинилася до того, що мостові не дали згоріти і обгоріли на ньому лишень зверху шпали, так що переїздити було вільно.

Ворожі потяги безупинно відходили та незабаром дими від них зникли на обрії в чорніючому далеко-далеко вузенькою смугою Ромодані.

Лишилися тільки їхні стежі, що чорними рисочками то зникали в хуторах за ст. Солониця, то виринали з них.

Перша сотня висунула 1/2 сотні на перестанок Солоницю, де залишив панцирник 10 возів, які, як виявилось, відірвались від ешелону тому, що наші гармати розбили одну плятформу, яку відступаючий "Революційно-Комуністичний Курінь" мусів скинути з тору, щоби звільнити шлях, але в паніці, що їх охопила, не могли причепити відірвавшихся возів і лишили їх нам. У возах були: товар, запаси хліба, всяке приладдя та 16 муштрових коней з нарядом.

Бій на диво покінчився, незважаючи на страшну стрілянину з обох боків, зі смішно малими втратами: два легко ранені козаки, 1 вбитий і три ранені коні.

Очевидячки, наша ненадійна поява і гарматня стрільба так поділали, що ворожі частини просто з переполоху не завдали собі навіть труду вияснити, що це за "кавалерія" на них напала.

Цей бій вияснив, що Гордієнківці знову стали порядною кіннотою, бо перейшовши за добу 60 кільометрів, осяг, щоправда не рекордовий, але поважний, зваживши хоч би це, що він доконаний безпосередньо після вивантаження і по не дуже добрих шляхах та що зразу рушили в бій, в якому виявили доволі ініціятиви, і досить координованости і досить, може трохи аж занадто, рішучости.

Коли ми вже остаточно переконалися, що на сьогодні все скінчено, пішов штаб полку з 3-ою сотнею в місто, залишивши 1-шу сотню на деревляному мості на Солониці, 2-гу на залізничому, а гармати на "Видах", де їх забезпечено невеличкими окопами над самою кручею на відкритій позиції, людей та коней приміщено в поблизьких від позиції будинках.

В місті не зустріла нас вже жадна делегація, очевидячки, той "концерт", який щойно відбувся над Сулою, переконав "батьків" міста в тому, що всякі святкування ще трохи передвчасні.

Ще під час бою ті з Гордієнківців, що залишилися при возах і кадра 4-ої сотні, проголосили запис добровольців і до вечера того ж дня зголосилося сто двадцять три молодих хлопців з міської інтелігенції, залізничників і трохи пригородніх селян. З них десять інтелігентів виявило рішуче побажання бути тільки в 3-ій сотні. Були це переважно старшини воєнного часу, які прийшли зі своїми кіньми та зброєю. З решти десяток, переважно з бувших драгунів, пішли на тільки що захоплених конях у запасну 4-ту сотню, а п'ятьох стало першим зав'язком сотні зв'язку. Командуючим сею сотнею призначено інжінєрного підстаршину, – на жаль, забув я його прізвище – це той самий підстаршина, який був призначений до полку тимчасово для виконання взриву мосту між Козятнном та Фастовим, про що я згадував у 1-ій частині моїх споминів. Він так був призвичаївся до нашого полку, що залишився при ньому на все; між іншим, це "призвичаєння" було дуже поширене в добу первісної отаманїї.

Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах стрілянина. Зв'язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.

Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню. Міське "громадянство" цікавилося прибувшими і приходило то до розташування 3-ої сотні, то до "Видів", де коло гармат не можна було протиснутись, то до деревляного моста.

І знову вражаюча ріжниця у відношенні до українського війська в Лубенців і у Киян. Тут хоч цікавість, тут хоч пасивна допомога, що виявляється в швидкому виконуванню наших прохань і у безліч порад. Тут і щирі балачки з військом, хоч іноді і при гарячих спорах, зокрема на політичні теми, а там у Києві були ми чужими, може, більше чужими, як армія в царські часи.

Тяжко сказати щось певне про настрої та угруповання в Лубнах, бо дуже мало ми там були і за цей час дуже не багато було часу для спостережень більше складного чим на селі життя, але все ж таки можна було сконстатувати, що тоді на послуги нашого полку стали дуже ріжні верстви населення, від підгородніх хлопців починаючи, великими власниками кінчаючи. З останніх, зокрема, були Шемети, які хотіли до нас приділити навіть якийсь відділ Червоного Хреста, який, щоправда, зовсім не надавався для кінного полку, бо був організацією, призначеною більше на працю в запіллю.

Ранком наш "каліка" паротяг спробував було витягнути по одному покинуті на Солониці вози, але на третьому возі зіпсувався і насилу сам дотягнувся до стації, так що розвантажили ми вози коло моста, куди їх так сяк докотили.

В десятій годині ранком донесли гарматчики з "Видів", що з боку Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги. Ми стояли в поготівлі, а штаб виїхав до "Видів", звідки все було чудово видко.

За годину з далекозора було ясно видно, що йдуть: попереду старий знайомий "Заамурець", за ним тимчасовий панцирник із двома гарматами на плятформах, а ще за ним довгий ешелон вантажних возів, так що за півгодини мусіла перша сотня звільнити перестанок Солоницю.

На "Видах" юрба народу, пані, панночки з парасольками, дехто з далекозорами. Всі намови гайдамацтва, щоб поховались, даремні. Тільки коло гарматок, що зухвало стоять в невеличких окопах на відкритій позиції, порожньо. За це в "резерві" 3-ої сотні та пішаків – "пікнік".

Ворожі бронепотяги, підійшовши до перестанку Солониця та обсадивши її пішим десантом, почали стріляти до наших гарматок на "Видах".

Після першого вистрілу зникли всі цікаві з "Видів", скінчився і "пікнік", в резерві лишилися самі гайдамаки, а на "Видах" гарматки та гордієнківський штаб.

Марно стріляють панцирники, бо тяжко попасти в цю вузеньку, небезпечну для нас смугу, якою являється обріз крутобережа, на якому стоять гарматки і сидять гармаші та штаб. І зваживши це, що стріляється з панцирника та ще знизу і далеко, бо зблизька гармату не підняти, то така стрілянина є цілком даремною витратою набоїв. Отже, стрільна із виттям перелітають та рвуться десь далеко на левадах за містом, лякаючи мешканців, то вибухають низько під нами, обиваючи кулями гіляки дерев і кущів на крутобережу, піднімаючи з них стайки горобців, які налякано літають в ріжні боки.

Гармаші, в більшости "фронтовики", добре знають, що страшно, а що небезпечно, тому спокійно чекають у своїх маленьких закопах наказу відкрити вогонь.

Трохи пострілявши від Солониці, пішов "Заамурець" далі до моста, стріляючи на ходу по мості ґранатами, очевидячки, намагаючись його розбити. Його товариш залишився на Солониці та далі витрачає набої, намагаючись пошкодити нашим гарматкам. Довгий ешелон димить уже в 2 кільометрах за Солоницею і щось не поспішає до стації.

Час для протиакції. Треба було якось знову поділати на психольоґію та використати ту нашу перевагу, що ми не були прив'язані до ешелонів, а стояли на своїх ногах і не на колесах. В ешелонах річи двояко можна брати: можна швидко посуватися без втоми вперед, але є змога також швидко, по вченому кажучи, "вийти з бою", а ця змога не завжди безпечна.

І так 1-ша і 3-тя сотня пішли під орудою сотника Епова від деревляного моста по лівому березі на зади Солониці, вся "піша пішанина": хто з крісом, хто з револьвером, а чимало із кійками мала позначити (маркувати) похід підпомоги до залізничого моста. "Залога" міста 4. сотня (16 козаків) та 4. сотня зв'язку (6 козаків) (1), штаб і обоз, яких теж мусілося числити силою, 8 крісів, мали держати місто і деревляний міст.

За яких 12-15 хвилин після видачі наказу вже широко роз'їхалася лава чорних шапок справа, сивих з жовтими шликами зліва, обслуга двох "Кольтів" посередині і почали наближатися трухцем між хатами Засулля до Солониці; широка піша лава вийшла з ліска між містом і залізничим мостом, до якого почала посуватись.

Як тільки з'явились ці лави і панцирники стали до них пристрілюватися, заговорила й наша гарматка, а друга сотня від моста відкрила вогонь.

Перший ґранат упав майже коло самих рейок за "Заамурцем", другий перелетів та вибух за ним, третій вкрив панцирник своїм чорним димом, а від четвертого пішов дим вже зі середини гарматної башти "Заамурця" та зі щілин скорострільних бійниць, що під нею.

Ця влучність так поділала на "Заамурця", що він почав спішно відходити, відкривши вогонь зі всіх своїх скорострілів, очевидячки панічний.

Наші гармаші, покинувши утікаючого "Заамурця", почали бити по його товаришеві на Солониці та по підходячому ешелоні, який після перших наших шрапнелів починає відходити, не попробувавши навіть висадити десанти.

З позиції на "Видах" видко, як наші сотні в долині, попавши під вогонь, збільшують ходу, як падають коні та козаки та за кілька хвилин злазять з коней на височінь з млинами за Засуллям, видко, як чвалом підходять коноводи, туляться за поблизькими хатами муніційні скорострільні "вюки", починають "строчити" наші Кольти і ворожі панцирники панікують та подаються навздогін за своїм ешелоном.

Перестанок Солониця вільний, але ворог підсунувся від нього лише на чотири кільометри, де спинилися його панцирники та ешелон, тому ризиковно залишати наші сотні далеко за Сулою і вони відходять, залишивши тільки свої стежі.

Рядами по три коні з піснею вертали наші побідники вулицею Засулля, ховаючись зовсім від ока тих, що дивилися на них із "Видів".

Бій закінчився коло 2 години, але до темряви не розсідлювали Гордієнківці коней, бо все ще курилися ворожі паротяги недалеко Солониці, а під вечір виїхав тимчасовий їхній панцирник знову вперед, та, трошки пострілявши, а не діждавшися відповіді, пішов собі, але вже до самого Ромодану та ще і зі своїми товаришами.

Ніччю знову тріскали стріли на тому березі Сули, а на ранок третього дня до міста входили заляпані болотом змучені Богданівці, що поспішали на поміч своїй кінноті.

Нарешті розсідлали коней та трошки відпочили, але наша "господарська частина" безнадійно застрягла коло Гребінки, а тому багато дечого бракувало і лише завдяки росіянам, що залишили нам свої вози, – ми могли підхарчуватися.

Погано було тільки те, що наші набої до гірських гарматок, які були в ешелоні, теж стояли там, за Гребінкою, де їх таки трохи порозстрілювано, а при піхоті були польові гармати, яких набої нам не підходили. Взяти ж з собою польові гармати це було все одно, що спутати собі ноги і зробити себе нерухливим.

Тому просив я Натіїва, який прибув з Богданівцями, щоби якнайскорше подав бодай воза з набоями.

20 та 21 березня підійшли до Лубен Дорошенківці і Республиканці. Нарешті приїхали в ешелонах і німці, бо міст біля Гребінки поправлено, але ешелони з військами так забили дорогу, що вози з господарською частиною, а також і з нашою просунути було годі.

Бідолашні Лубенці не обійшлися таки без контрібуції, яку зібрали з них вже мовляв свої, штаб Натіїва.

Даремно протестували представники міста та доказували шкідливість цього акту для популярности нової української влади, відповідь була одна – "давай, а то візьмемо силою". Начальник штабу дивізії, до якого я в цій справі звертався, відповів, що уряд, виправивши дивізію та встановивши високі платні всім і кожному, не дав вистарчаючої кількости грошей, навіть урядових реквізіційних квітів, тому такий спосіб здобування засобів є неминучим.

Це признав і сам Натіїв, переказуючи мені, що й гордієнківський полк мав сам про себе думати, а тому що він як кіннота все є напереді, тож не може числити на підтримку з засобів дивізії.

Неприємна перспектива у своїй країні. Принціп: "війна мусить годувати війну", який висунув в часи після французької революції Наполеон і який він застосовував завжди на чужих теренах, ледви чи був тут доцільний.

До цього часу ми були ще забезпечені, бо мали дещо ще від виходу з Києва, потім попродали дещо того вина, яке нам дали в Дарниці, тому мали ще гроші, але все те мусить колись скінчитися.

Свідомі українці Лубен ходили тому невеселі, і як кажуть, то й смерть одного з Шеметів, який застрілився після приходу нашої піхоти та штабів, теж спричинило те, що він зазнав від українських військ, а саме відношення тих військ до населення, яке йому довелось побачити на власні очі, якраз не таке, про яке мріялося.

Наш лубенський актив казав, що міщани нарікають на всіх, крім кінноти, яка, на їх думку, єдина виконала відносно них обов'язок, хоча, щоправда, то й обов'язком громадян є удержати те військо, яке їх боронить. На цей час нашого перебування в Лубнах припав випадок, який з'ясовує еволюцію, що йшла внутрі нових елементів полку, 20-го до мене прийшов барон Штакельберґ і заявив, що 3 сотня не хоче бачити своїм командантом Епова, бо він на підпитку настоював, щоби сотня співала "Боже, царя храні", та лаяла Україну, уряд і т. д.

Я хотів перевести перевірку, викликав Епова, але він не з'явився. Тоді я доніс про це у штаб дивізії. Натіїв викликав мене і довго умовляв полагодити справу, ну хоч би призначивши Епова своїм помішником, бо, мовляв, Андрієнко хоч і гарний хлопець, але не від кінноти і не може мене заступити на випадок моєї відсутности. Довелося з'ясувати, що коли 3 сотня не витримала поглядів Епова, то що сказати про інших, але цим не міг я його переконати, а навпаки тільки викликав заввагу, що в війську не важні погляди, лише карність і хто не хоче слухати, хай собі йде, бо за ці гроші хтось прийде інший. І маєш!.. Знову з'ясовую, що в мене кадрові таки гайдамаки, що чимало з них пішло якраз тому, що не хотіли служити за гроші, що кадр і якраз його погляди дорожчі багато разів від якогось там наймита фахівця зі старими дореволюційними поглядами. Так і розійшлися ми, один другого не переконавши, бо справа так і лишилася нерозв'язаною. А в час боїв під Ромоданом-Солоницею з 24 по 26, якраз в бойове розташування полку явився з невеличкою ґрупою їздців сотник Епов, який приїхав від штабу дивізії з'ясувати положення на фронті. Я поправді побоювався, що хтось із гайдамацтва в його стрільне; але минулося.

Коли ж бої скінчилися, то Епов зі своїми кінними і одним возом обігнав полк, сказавши, що їде на зади большевиків і невідомим способом опинився у Колчака.

на головну сторінку

до змісту