V. Ромоданська операція. Соціяльна диференція на селах між Хоролом і Лубнами та її впливи

За 20-го та 21-го березня не поспіли ми посадити на коні багато людей, бо головно бракувало сідел, а вечером 21-го дістали зі штабу дивізії боєвий наказ, згідно з яким 22-го ранком мали піти розвідчі відділи в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський, на якому то фронті мала оперувати запорожська дивізія, вся на лівому березі Сули. Направо від нас, в напрямку від Золотоноші, мала оперувати баварська важка дивізія, на жаль, числа її не пам'ятаю, але була вона під орудою ґенерала фон дер Гольца, родича відомого німецького військового письменника та колишнього головного інструктора турецьких військ. Ця дивізія ще не перейшла Сули, яка низче Лукомого була обсаджена червоними. Вліво на Лохвицю теж мала наступати німецька кіннота, піддержувана пішою бригадою, щоби перейти Сулу під містечком та простувати далі на Харків. В околицях села Лазорки мала зосереджуватись теж піша німецька бригада, яка вже висунула два куріні з артилерією у самі Лубни як свій аванґард. Отже, з наказу виявилось, що лишень ми, Запоріжці, перескочили Сулу, а що далі як на північ, так і на південь Сула ще не перейдена німцями, які щойно мають починати бої за переправи.

По тому наказі Гордієнківці мали висунутись як найдальше в сторону Хоролу, обійти село Лукоме та допомогти в акції баварцям. Вліво по залізниці на Ромодан мав рушити тимчасовий панцирник та ешелон Дорошенківців, а по широкому шляху на Ромодан кінна розвідка Республиканців. Богданівці мали залишитись у резерві. Таким чином 250 гордієнківським шаблям та 4 "Кольтам" і 2 гірським гарматкам давалося завдання на справжній кінний полк.

Крім того, окремою запискою повідомлялось, що отаман Натіїв мав перевести перегляд полку перед його відходом на площі перед собором.

Отже, почали ладнатись до виступу, запрягли всі свої вози по 6 коней, як при гарматах, щоби не було часом перешкоди в русі. Посадили на вози, крім озброєного їздового, ще по одному пішому з крісом, а два вози навантажили самими озброєними пішими по 6 на віз і позичили у Богданівців одного "Максима", так що обоз став уявляти зі себе самостійну бойову одиницю в 20 крісів, один звичайний скоростріл та один "Максима".

Решту всіх пішаків, сформованих у похідну сотню, треба було залишити, бо нікуди їх було взяти та й зброї не мали вони досить.

Цю нашу першу похідну сотню забрав собі штаб дивізії та сформував курінь поповнень для цілої дивізії, з якого ми, до речі, не дістали ані одного чоловіка. Командування цим курінем приняв воєнного часу "капітан", сотник Деркач. Це прізвище назначую тут тому, що доведеться з ним ще раз стрінутись, змальовуючи певні політичні інтриґи пізніших часів. Сотник Деркач з "Просвітян" Лубенщини, не знаю чи не з учителів, людина начитана, самовпевнена, спокійна; при першому знайомстві робив гарне вражіння головно виразною закінченістю кожної думки, яку висловлював не поспішаючи короткими, ясними реченнями.

22 березня був гарний теплий день. В ясному соняшному сяйві гарненькими та чепурненькими здавалися Лубни і з їх високого берега було видко далеко-далеко, аж до самої Покровської Богачки та Ромодану, що десь чорніли на обрію. Щоби не вертати та не розривати дальшого оповідання про нашу чотироденну бойову операцію, таки зразу змалюю тут місцевости, в яких вона велась. Від Лохвиці на Ромодан, Покровську Богачку і далі на села Кодинці і Оборонь тягнеться смуга горбів, які являються найвищими пунктами всієї околиці між ріками Сулою та Хоролом. Від цих горбів до річки Хоролу йде рівне плоскогір'я, що кінчається крутим берегом Хорола, а до Сули відокремлюється декілька похилих, злегка горбоватих язиків, з яких в самому районі боїв було три: Дубровський, Березоточі, - Покровська Богачка - хутори солоницькі та Покровська Богачка-Лукоме. Кожний з них опирався у Сулу, причому біля Березоточі, солоницьких хуторів та Лукоми ці язики горбів утворювали досить високе плато, яке хоч і було низче від правого західнього берега Сули, але підносилося над тими рівнями, що лежали між ними. По широкій долині, між першим та другим язиком, проходив шлях, піднімаючись повільними закрутами вгору до залізниці Лубни-Ромодан, а по самому верху, весь час домінуючи над залізницею, йшов широкий ґрунтовий шлях на Хорол, де-не-де обсажений великими деревами. Цей шлях проходив через південний край Покровської Богачки, на останньому кільометрі різко піднімаючись до неї вгору. Перед самою Богачкою з правого боку шляху видніла ґрупа старих розритих високих могил-курганів, а коло них йшла дорога Ромодан-Лукоми.

Від Березоточі через перестанок Солоницю до хуторів солоницьких тягнеться рівнина з піскуватим покладом, від якої оті горбоваті язики піднімаються вгору на 2-4 метри, відокремлені від рівні потічком, який вливається в Сулу коло хуторів солоницьких. Між ними та розлогим селом Солоницею, на останніх 1½ кільометрах, якраз між цими двома оселями, потічок цей творить широкий багнуватий ставок, який угорі починається коло самого широкого шляху, що пробігає через той потічок по деревлянім довгім мості, а внизу лучиться з Сулою короткою, але дуже високою та багнистою долиною, на якій в часі, коли йшли згадані бої, стояли калюжі з водою.

Сама Сула понизче залізничого моста починає розходитись притоками з багнуватими чи й сухими островами, поміж ними утворюючи щось подібне до Великого Лугу на Дніпрі, тільки в багато менших розмірах, і цей район зветься Посуллє та тягнеться майже до села Лукоми.

Щодо поселення у цьому районі, то крім Покровської Богачки та солоницьких хуторів, є тут низка хуторів із садочками, які майже без перерви тягнуться від хуторів солоницьких і кінчаться в 1½ кільометрах перед Покровською Богачкою. Ці хутори де-не-де підходять близче до великого шляху.

Поміж розкиненими солоницькими хуторами видніють подекуди рештки тих старих валів і окопів, в яких відбивалися козаки від поляків, де загинув Лобода та Наливайко зі своїми Запорожцями.

Коло дев'ятої години ранку 22. виладнався полк перед лубенським собором, коло якого зібралося багато народу, бо з полком відходило й чимало таки лубенців, які щойно зголосилися до нас.

Перегляд полку отаманом Натіївом затягнувся майже цілу годину, бо він дуже уважно переглядав насідлання майже кожного коня, стан зброї та в'юків. Під час перегляду, знову при нагоді, просив я, щоб витягнено на залізниці вперед ці вози з гірськими гарматними набоями, бо вирушили ми у похід, маючи всього по 70 набоїв на гармату замість належних 150.

Нарешті висунулась 2. сотня, з якою пішов Андрієнко, а за чверть години і решта полку, 3-тя сотня, гармати, 1-ша сотня, скоростріли, 4-та сотня, а невдовзі і за нею наші імпровізовані піхотинці, що були приділені до кінноти, яких вів сам Олекса Григоріїв, значковий.

Штаб і команда зв'язку йшли попереду кольони. Спускаємось по деревлянім мості та повертаємо вправо на Засулля і чуємо гулкі гарматні вистріли в стороні солоницького перестанку. Це імпровізований "Дорошенківець" свариться з "Заамурцем", який вийшов йому назустріч із Ромодану.

Ідемо широкими вулицями Засулля, минаємо знайомі вже "Види", які на тому березі Сули переповнені цікавими мешканцями Лубен, які вимахують до нас шапками, хустками та парасолями.

Співаючи доходить кольона до переїзду через залізницю, якраз за стацією Солониця, на якій стоїть потяг з дорошенківським десантом.

Раптом над стацією рветься пара шрапнелів, і потяг починає відходити в наш бік, а із закруту залізниці вилітає стріляючи наш імпровізований панцирник, навздогін якому вибухають, то справа, то зліва, чорні стовпи диму. Це взяв його в оборот "Заамурець" в товаристві другого, теж імпровізованого панцирного потягу.

Полковник Алмазів, не чекаючи наказу, вискакує зі своїми гарматками на горб з вітряками, перед селом Солониця, та готовиться знову почастувати старого знайомого. Ми трухцем переходимо через залізницю, щоби сховати коней в розлогих Солоницях, але зі сторони "Видів" різко звенять стрільна 42 лінійної гармати, а її важкий набій своїм проймаючим свистом виє понад нами, і глухий вибух високо викидає дим і землю там десь за хуторами, за якими димить "Заамурець".

Це єдина запоріжська важка гармата вставила своє словечко у сварку панцирників. І знову "Дорошенківець" посувається вперед, а за ним ешелон десанту. Ми прискорюємо бігу, щоби вийти на широкий шлях, загрозити задам ворожих панцирників і тим примусити їх до відвороту.

В часі нашого переїзду пояснюю гайдамацтву, що це за місця, по яких ми їдемо, і бачу як, переходячи міст, вони повертають голови в сторону солоницьких хуторів та валів між хатами, знимаючи шапки в пошані перед тінями предків, колишніх запорожців.

Швидко піднімаємось угору, переїздимо першу смугу хуторів, які переходять через великий шлях, і бачимо вліво, в долині, вже трохи за нами, дими панцирників, які перестрілюються.

Спиняємо марш. Стежі третьої сотні з'їздять ріллею в долину в напрямі на зади ворожих панцирників, а гарматки виїздять на відкриту позицію, щоби післати їм гостинців. Але до бою не дійшло, не знаю чому, чи то побачивши наші приготовлення чи з іншої причини, бо по нас не стріляли, а ворожі панцирники пішли собі швиденько до Ромодану, але "Дорошенківець" їх не переслідував, тому що залізниця була зіпсована.

Знову збираємо висунені вперед бойові стежі, виймаємо з позиції гарматки, а тим часом підгодовуємо коней.

Шкода, що всі ці приготування до бою, якого не було, забрали нам багато часу, так щойно по другій годині рушаємо далі, перейшовши смішно мало, бо ледви яких 12 кільометрів за 3½ години, а перед нами до Покровської Богачки, мети нашого маршу на сьогодня, ще цілих 18 кільометрів дороги.

Рушаємо повільно далі піднімаючимся шляхом, з якого направо видко дерева хуторів у лузі, куди проїздять стежі 2-ої сотні; вліво, далеко в долині залізниця, на якій в далині, позаду, снується дим "Дорошенківця". Попереду по шляху то виринають, то знову зникають чорні папахи з червоними верхами 2-ої сотні.

Раптом попереду паде сальва, яка переходить в крісову тріскітню, і видко, як в напрямі невеличкого хутора із садочками гонить, виблискуючи шаблями над головами, лава 2-ої сотні. За хвильку лава зникає в хуторі, звідки починається стрілянина, на яку хтось із-за хутора відповідає, а від хутора летить один гайдамака з донесенням, що це була піша засідка, яку вибили з хуторів, але далі не можна посунутися, бо перепинює вохка долинка, де в розмоклій ріллі грузнуть коні. Два коні і один гайдамака ранені, з боку ворога двох зарубаних, один полонений. Це круковська партизанка, стріляють погано...

З копита вирушає до хуторка чета "Кольтів" і штаб, щоби зорієнтуватись; третя сотня прискорює бігу і відокремлюється від решти полку і гарматок, швидко посуваючись шляхом.

"Кольти" живо вирішують справу. Ворожа розстрільна ріжноманітно вдягнутих людей, досить таки в порядку, відстрілюючись відходить на південь до хуторів у лузі, там теж стрілянина, – очевидячки, задержано бокові стежі 2-ої сотні.

На ріллі, проти хуторів, залишається декілька вбитих. Третя сотня йде без перешкод аж до тих хуторів, що на шляху Ромодан-Лукоме, але там її спинює стрілянина, та вона об'їздить ці хуторі зліва, від півночі, примушуючи ворога відступити знову в сторону хуторів, що направо.

Друга сотня, забравшися із того маленького хуторка, що була заняла, долучує позаду кольони полку, а 1-ша сотня іде на південь по шляху на Лукоме, щоби вичистити від ворога хутори в долі, де все ще не вгасає стрілянина. Третя сотня, від хуторів на перехресті шляхів, веде розвідку на Покровську Богачку, але її стежі щось мляво й нерішуче посуваються, а тут вже і вечеріє, червоніє небо, з лугів піднімається мряка і як далі так піде, то не бути нам до ночі у Богачці. Як полонений, так і селяни кажуть, що сама Богачка не занята, що всі "Круковські партизани" порозкидані четами для зв'язку, від Лукомого, де "червоноармійські полки", аж до Ромодану, що сподіваються кожної хвилі прибуття великої допомоги. Отже, треба не гаючись заняти Богачку, яка дасть в разі чого добре опертя для полку. Тому не чекаючи на звідомлення розвідки, сунемо цілим полком, вирушаємо вперед, крім 1-ої сотні, яка пішла з двома скорострілами вправо і там почала вже бій. Це підбадьорює стежі, і вони зникають хутко у сумерках і мряці.

Направо змовкає стрілянина. Очевидячки, перша сотня перемогла, їдемо в темряві вгору. Направо ледви чорніють на небі високі могили. Аж тут, від Покровської Богачки, чітко грянула крісова сальва і кулі зі свистом й чарканням понеслись над полком.

Смужка вогню від тієї сальви блискає на чорних сілуетах високих дерев панського саду при самій дорозі, а за хвильку зривається нагальна крісова стрілянина, що блискає на відтинку 10 кроків, 100-200 вліво від шляху і знову рій куль над головами. По шляху до полку і по ріллі вліво чвалують розгукані коні без їздців.

От і маєш вільну Покровську Богачку...

Одна з гарматок без наказу починає бити по тій смужці вогників, які блискають вліво від шляху, направо від шляху бурхає знову чітка сальва, але, на щастя, зависоко.

Сотні злізають з коней, яких швидко відводять взад, але коло Покровської Богачки чути свистки, знаки, якими спиняється крісовий огонь і настає раптом повна тишина, а з тим зникає і смужка вогників, ціль для наших гармат, які теж вмовкують.

Ясно, що це нас зустріли не "Круковські партизани", а щось солідне, крісів яких до 300, головно по властивостях вогню, щось дуже дісціпліноване.

Ніч, незнайома місцевість і витриманість того, що заняло Покровську Богачку, не дає жадних шансів для нічної атаки, тим більше, коли половину людей доведеться лишити коло коней. Тому залишаємося на ніч у хуторах, що тягнуться попри шлях Ромодан-Лукоме, причому сотні розташовуються так, як вони спинилися в бою, а саме: 1-ша та 4-та, гармати, пішаки, обоз і штаб з двома "Кольтами" у хуторах в долині направо, де є більше місце для людей та коней; 3-тя на самому перехресті доріг проти високих могил, 2-га з двома Кольтами вліво від шляху.

На ніч наказано повести розвідку: 1-ій сотні в напрямі на Лукоме, піхотинцям з півдня на Богачку, а 2-ій і 3-ій сотням проти свого розташування, останній з них також і в напрямі Ромодану.

До другої-третьої години вночі ми вже мали досить вияснену ситуацію, а саме, що ми є в півколі ворожих частин, бо заняті хутори на пів відстані між Покровською Богачкою і селом Лукоме, а від них ворожі сторожі тягнуться безпереривно через Покровську Богачку та знову висуваються на захід коло залізниці, займаючи там переїзди між Ромоданом і Солоницею. Ці сторожі були дуже чуйні, так що нашим розвідникам було важко з ними упоратись, але все-таки наші пішаки зняли одну стежу, якої документи виявили, що перед нами у Покровській Богачці стоять лотишські червоні частини.

Пішаки наші чули, як пройшло п'ять потягів на північ до Ромодану і три від Ромодану, та як два з останніх надовше затримались за Покровською Богачкою, де була стація Хорол.

Таким чином ясно стало, що таки підійшла та допомога, на яку чекали большевики.

Тому, що ми вже зійшлися з порядними і регулярними частинами, то ця ніч коштувала нас більше, чим всі ті бої під Лубнами.

З розвідки, що налетіла на ворога під Богачкою, вернув лише один і причвалало три поранені коні. Одного вбитого з тієї розвідки забрала в ночі наша стежа, а решти так і не знайшли. Розвідка втратила з пішаків трьох ранених і одного вбитого, з 1-ої сотні, якої розвідка теж була наскочила ніччю на ворожий вогонь, не вернуло 3-ох гайдамаків; навіть у гармашів був один ранений, так що загальні втрати винесли яких п'ять відсотків бойового складу полку.

Коли штаб полку мав уже всі ці відомости, наказав на ранок, ще заки розвидніє, остре поготівля, коні мали бути посідлані, піхотинці зосереджені коло возів, гармати на позиції.

Ця ніч з 22-го на 23-ій була цікава ще й тим, що тоді вперше на Україні, нам довелося спостерегти початки соціяльного поділу на селі, в тім, здавалось би, моноліті, за який ми його уважали.

Знову таки доведеться забігати вперед і змалювати це явище, бо воно не обійшлося таки без впливів на ті бої, що велися на землях і поза хатами цих сіл, в яких люди не були вже цілком пасивні, а сприяли або шкодили ріжним сторонам.

Не знаю чому, мабуть, тому, що в тих околицях, про які мова, була переведена частково "столипінська реформа", чи то в залежности від впливів поблизького Ромодану його робітнями, але тут соціяльна диференція відчувалась гостро.

До речі кажучи, цей соціяльний поділ був відніший на Лівобережу та майже зовсім не відчувалося його на Запоріжу, ані на Волині чи Поділлю. Не знаю чому це було так, може, тому, що ми були в ріжних сторонах України і в цілком відмінні часи, коли були цілком інакші соціяльні обстанови нашої визвольної боротьби.

"Столипінська реформа" в 1910-1912 роках полягала в тому (для тих пишу, хто цього не знає чи не пам'ятає), що селянинові, шляхом повної протекції, давали можність відокремитись "на отруб", тобто зібрати докупи належну йому, в тому чи іншому вигляді чи то як громадську, чи як приватну землю, який міг відмежуватись від сусідів "на отруб" і міг поставити собі на цьому кусникові землі хутір і зажити своїм власним життям. Отже, штучно творилася верства дрібних земельних власників і тим змінялася психіка селянина.

Однако на ці хутори "отруба" спромоглися вийти далеко не всі селяни. Тому поруч із великими селами, як от Солониця та Покровська Богачка, були й хуторі солоницькі, хуторі покровські і т. д.

У селах залишалася тоді попередня система господарки, на хуторах нова. А тому, що хуторі мали підтримку держави, ті із них, в яких були активні та заможні господарі, почали поширюватися коштом слабіших та коштом села, що хутко пішли в найми до тих "крєпкіх мужічкоф", як їх назвав "реформатор", подібно як йшли і до тих панів, яких шиковні маєтки паразитами приліпилися до великих селянських осель цього району.

Цей клин в село вбила розумна й талановита рука, тому панський двір – низкою цупких щупальців – "отрубів"-хуторів почав душити і пролетаризувати решту селянства.

Природньо, що у відповідь на те прийшла ненависть визискуємих проти визискувачів.

Для українського визволення було дуже погано, що ті пани, які сиділи по тих районах, були хоч й не всі, а тільки частинно "просвітянами", що займалися українським, чи пак малоросійським культуртрегерством, а тому та переважаюча маса селянства, яка залишалася поза "отрубами", чи втратила позиції в економічній боротьбі на "отрубах", мала нахил залюбки ототожнювати нас, значиться, війська Центральної Ради, зі своїми соціяльними ворогами, панами та кулаками, які теж "от про цю Україну кажуть" та "своєї української влади хочуть", тобто в їх примітивній уяві українська влада мусіла бути владою панів та кулаків і природньо "чужою" .

Цікаво, що панове дідичі та кулаки теж числили нас "своєю" владою і звертались до нас за вирішенням тих чи інших примітивних "соціяльних" проблем, яких вже назбиралось досить багато.

Щоби оминути закидів певної сторонничости, якої вистерігаюся в моїх спогадах, то наведу докази, а шановних читачів попрошу й надалі звернути більше уваги на відносини населення в його ріжних верствах.

І так, тільки ми стали на ніч по хуторах, як прибігли дядьки та просили "негайно арештувати, а то й розстріляти тих "большевиків", що є по хуторах". 3-тя сотня в першій горячці вже вислала була відділ на екзекуцію над "большевиками", на щастя, вислані штабовці спинили розгін і "большевиків" приведено в штаб. Тимчасом ми розпитали дядьків, хто є отті "большевики" та в чому їх "большевицька" діяльність і виявилося, що "большевиками" є: народний учитель, який агітував за земельною реформою та за списком українських с-рів і доводив, що право приватної власности є злочином. Цей учитель тієї ж ночі прийшов до нас з Покровської Богачки з повними інформаціями про розташування большевицьких військ і вступив до нашого полку. Далі тими нібито "большевиками" були з селян ті, які аґітували за експропріяцію панських маєтків в Покровській Богачці і за – уявіть собі, який злочин – за проведення негайно земельної реформи після змісту... деклярацій Центральної Ради, а не її пізніших пояснень та обіжників.

Тим "большевикам" хуторське кулацтво разом із дідичом загрожувало приходом "порядних" військ, отже, ми і прийшли разом із німцями... і тому стали для них чужими. Вони воліли допомагати большевицьким чужонаціональним частинам тим більше, що ці останні добре таки аґітували проти нас, використовуючи вищезмальовані настрої.

Тому-то кожний збіднілий хутір у цьому районі, в околиці Хоролу, був розвідчиком для ворога і там знали про нас стільки, скільки ми про них. Тим-то пояснюється появлення в цьому якраз районі партизанських відділів під орудою Вареника та Баса, відділів, сформованих з українських селян, які воювали проти українських військ і тієї влади, що деклярувала себе владою "народу селян і робітників", про що ще буде мова.

Далі побачимо також, що коло Полтави, де переважають села і де не було "столипінської реформи", обставини змінюються.

З першими проміннями світанку 23-го березня виїхав командант полку зі штабом на розвідку до тих високих розкопаних могил направо від шляху, що лежали в якихсь 1500 кроках від горбів перед Покровською Богачкою, на які висунулися ніччю ворожі сторожі.

З могили видко далеко на всі сторони: просто край села Покровської Богачки в 1000-1200 кроках за тими горбами, що їх займала ворожа сторожа, до неї в південному кінці підходить великий шлях; вліво рівний степ до Ромодану, весь у смугах туманів, що піднімаються над нерозтаявшим ще снігом. Вправо на обрію вал того язика, що йде на село Лукоме, загинається і зникає за хуторами в придолі, де ночувала перша сотня і де тепер лежить біле пасмо туману, з якого сторчить мов острівець ґрупа дерев, позаду йде повільно в долину шлях і від нього – вправо і вліво спускається, помалу в один і швидко в другий бік, степ чорний, розораний і заволочений – на південь рівнобіжно до цього шляху ясніють дві смужки полевих доріжок.

У далекозорі видно докладно невеличкі окопи, розкинені то там, то тут по цілому овиді у східній стороні, з окопів піднімаються димки, а між окопами вряди-годи пройде то зникне групка з двох, трьох людей з крісами – очевидячки, зв'язкова стежа – направо в напрямі на Лукоме герцює розвідка 1-шої сотні під ворожим обстрілом.

Безумовно, маємо до діла з регулярним військом, бо сторожі – це малюнок з російського статута (впоряду).

З близчих горбів помітили рух у розколі могили та почали пострілювати, і то досить влучно, бо кулі дзикали близько та чиркали об могилу.

Але як тут підійти до них та підглянути те, що там позаду, за сторожею? Той "большевик" (з куркульського погляду) учитель казав, що на стації Хорол висаджувалась цілу ніч піхота і кіннота, не знав тільки чи з артилерією, і вони заночували в Покровській Богачці. Спробувати, мабуть, стрільнути з гармати на високому розриві, щоб селові не пошкодити, може поділає.

Зв'язковий іде до батерії, видко як вона поволі витягається з нічлігу та переходить вже на ріллю, де стає. Від неї іде їздець на могили з телефонічним дротом, але в той час щось зачорніло на шляху, та з Покровської Богачки виходять піші стежі, за ними застава, а за 10 хвилин і цілий відділ в сотню людей зі скорострілами. Вправо через горб теж йдуть ґрупи людей на захід і перед ними трухцем відходять наші кінні стежі.

Одночасно тріскають постріли в другій сотні і десь далеко в стороні Лукомого бухає один гарматний стріл, за ним другий, третій.

Починається, очевидячки, наступ сил кілька разів більших, чим Гордієнківська горстка, а мабуть й більших, як ціла Запоріжська ґрупа.

Було вже біля 7-ої години ранку. Треба значить гальмувати, скільки можна, цей наступ, щоби дати час на вирішення бою під Лукомим, де чимраз більше змагається гарматня стрілянина, та де, очевидячки, намагається перейти Сулу, нижче Посулля, німецька кіннота. Отже, наказується 2-ій сотні з двома скорострілами під орудою Андрієнка прикривати великий шлях, посуваючись попри нього, і шукати зв'язку з нашою піхотою; 1-ій сотні залишитись в придолі біля хуторів, піхоті під орудою Олекси Григорієва (не все ад'ютанти мають бойові завдання, лише у Гайдамаків) пересунутись на возах попри хуторі в долину на зади і з кількома кінними забезпечувати полк від можливости далекого обходу зі сторони села Лукоме, 3-тя сотня і гармати мали оперувати на полевих доріжках на південь від шляху, звідки можливо обстрілювати з гармат весь аж надто широкий "фронт" полку; 4-та сотня в руках команданта поза 3-ою сотнею.

Наказ видається сотенним, що з'їхались на перехрестя доріг під могилами. Вони дістають вказівки, які в тих обставинах уважалися доцільними, а саме – здержувати ворога комбінованим боєм, спішуючи гуртки і примушуючи його розгорнутися та загрозою кінного наскоку приневолити його до задержки, щоб загаїти час. Увесь успіх залежав від ініціативи низчих командантів, обопільної підтримки та рішучости всіх у полку. Лубенські бої давали запоруку, що з Гордієнківцями можна ризикувати й на це.

Чвалом роз'їздяться командуючі по своїх частинах, і внедовзі гупає перший наш гарматний постріл, починаючи "концерт".

Ворожа передня сторожа, попавши під шрапнелі, розгортається в рідку лаву вправо від шляху і настирливо посувається до могил, звідки після крісової перестрілки з'їздять стежі 3-ої сотні.

Ворожа розстрільна займає могилу і бачить перед собою відходячу трухцем лаву 3-тої сотні і наші гармати, які сердито доводять їй всю небажаність перебування на могилах. Піднялась остра стрілянина, кулі свищуть по цілому полі і деякі дзенькають в щит гармати, що лишилась на позиції, в той час, коли друга переїздить на нову позицію взад.

В центрі стає надто тепло, але швидко наспіває допомога: зліва виїздить поблискуючи витягненими шаблями 2-га сотня, а її скоростріли примушують могили дещо втихнути. Направо теж відзиваються скоростріли першої сотні і ворог проти 3-ої сотні дещо уговкується, але не надовго.

Справа і зліва від могил розтягаються нові, широкі ворожі розстрільні, тому 3-тя гордієнківська сотня та гармати і скоростріли, не чекаючи нового навалу куль, трухцем відходять за недалекий пригорб, де вже не видко з могил, залишаючи тільки рідкі кінні стежі.

Вже дев'ята година – і добре, бо ворожа піхота пройшла від Покровської Богачки усього 2 кільометри, тобто, як буде так поспішати, то недалеко дійде.

Очевидячки, що в них немає гармат, бо певно були би показали їх за ці майже півтора години. Мабуть, що це якась бічна охорона так 1000-1500 баґнетів, якій не ризкнули дати гармат, бо непевні дороги.

Серед тишини, що залягла по нашому відвороті, чути як несеться гук гармат від сторони Лукомого, починають бухати гармати і наліво близько коло залізниці, на якій видно, як снуються дими декількох потягів.

Позаду, в ясному соняшному сяйві, виблискують копули Лубенського собору.

"Мабуть, що з Видів на нас дивляться"... – каже гайдамака, зі стежі 3-ої сотні, стягаючи коня поводами, який рветься до своєї сотні, що вже зійшла в невелику заглубину і помагає гарматам переїхати через болото, в якому грязнуть колеса.

Ворожа піхота, не бачучи нас більше, встає й починає стягатися до великого шляху, щоби не йти по вогкій ріллі, в якій грязнуть ноги. Але ні, так не йде!.. І знову гупають наші гармати, білими хмаринками над шляхом, переконуючи ворожу піхоту в неможливости користуватися такими вигодами, як шлях, коли перед ними українська гайдамацька кіннота.

Знову розвертаються розстрільні та, грузнучи по ріллі, звільна посуваються на захід.

Добра піхота, – мало звертає уваги на вогонь наших гарматок, але, щоправда, вогонь цей дуже таки слабонький, бо з початку боїв було лише по 70 набоїв, а тепер ще меньше.

Раптом зривається тріскітня вліво від шляху! Спиняються ворожі розстрільні: це 2-га сотня блиснула їм у вічі шаблями, позначивши початок кінної атаки, бо, звичайно, атакувати жмінці кінноти таку велику розстрільну було годі.

Звідкись і від залізниці, де все сильніше гули гармати, впало дві гранати, знімаючи чорні стовпи диму та болота за великим шляхом і – ворожі розстрільні знову пішли вперед.

В центрі розвертається в рідку лаву герцьовників третя сотня і також готується до чергового наскоку та чергової затримки наступаючих. Справа від далеких хуторів, що в долині, виїздить негайно лава 1-ої сотні, звернена майже на південь – перескакує якийсь рів і задержується. Від неї під'їздить гонець і доповідає, що до хуторів підходить ворожа кіннота, шабель 300-400; а далі видко ще другу групу яких 200 шабель; кіннота ця зі списами, одягнена в короткі кожушки і штани з червоними лямпасами.

Ну, а що буде, як це якийсь донський козачий і фронтовий полк? Як тут викрутитися?

Між тим третя сотня чвалом пігнала на горб, обстрілювана піхотою, що задержалась – і вихрем у розсипці повертає знову у долину.

Готуємося до зустрічі нового ворога, про якого повідомляємо другу сотню з наказом не спускати нас з ока, щоби отримувати зв'язок, пішаки дістають наказ засісти в якомусь хуторі та бути на поготівлю, як ми наведемо на них ворожу кінноту і пічнемо бій, спираючись на їх вогонь. Третя сотня дістає наказ злізти на хвилину з коней, щоби вони випочали і набрали сил на випадок кінного бою, гармати, щоби підготовились до вогню направо та до швидких змін позиції. Взагалі робимо все, щоби зручним маневруванням вирівнати невигідні взаємини сил.

Ось і ворог: досить стрункі лави виїздять з хуторів і трухцем їдуть угору в напрямі на 1-шу сотню, яка неторопливо відходить до 3-тої та 4-тої сотні і гармат.

Дійсно, – списи, козацька виправка, червоні лямпаси... але перший наш гарматний стріл руйнує ілюзію донського нібито козацтва. Кіннота замість того, щоб розсипатись та прибавити ходу, унеможливлюючи тим способом противникові добрий приціл і вирватись поза обсяг вогню, їздці сипляться як горох із коней, покидаючи їх та списи і чим швидше пішки біжать до хуторів, звідки починається безладна крісова стрілянина. Перша сотня, що в той час підійшла, теж малощо не попадала з коней, але від сміху, бо фронтовики-гусари не могли видержати, дивлячись на то все.

Як потім виявилося, були то не донські козаки, а донецький пролетарський кінний полк...

Комусь то впало на думку заімпровізувати кінноту, посадивши шахтарів-робітників на козацькі коні і одягнути їх в штани з червоними лямпасами та дати їм списи до рук, якими не вміли володіти. Отже, людці, що ніколи не їздили на конях, звичайно у мент смертної небезпеки як найскорше старалися покинути все те, що їм здавалося небезпечним і що могло збільшувати їх величину та видимість як ціль для стрілів, як от кінь або спис; вони радо були б скинули певно і штани з отими червоними лямпасами, як би не зимно. Бо, щоби усвідомити собі додатні властивости швидкости коня, на це треба довшого часу. Тому з "донецьких" полків вийшло ні те, ні се; ні піхота на конях, ні кіннота.

У всякому разі за цілий 23. березня вони вже нас більше не непокоїли спробами кінної атаки, а були шкідливі лишень тим, що весь час висіли у нас за правим крилом і врешті, покинувши цілком коней і перемінившись у досить порядну піхоту, таки примусили нас передчасно відійти.

Зліквідувавши небезпеку з правого свого крила, повторили ми ще один раз затримку герцьовниками наступавшої піхоти так, що до другої години попол. вони пройшли лише 10 кільометрів, а о другій годині остаточно припинили наступ, очевидячки тому, що люди цілковито були перетомлені безпереривними трівогами та походом по вогкій ріллі та слизьких стерниськах.

Ми притулилися коло тих других хуторів, які переходили через шлях перед хуторами Солоницькими та мали намір задержатись там аж до ночі. Але від наших пішаків, що були вже коло самих Солоницьких хуторів, прийшло алярмуюче донесення, що на них наступають якісь розстрільні з кінними стежами, а за хвилину донеслася звідтам гаряча стрілянина, отже, довелося з двома кінними сотнями поспішати на поміч та відігнати "Донецькі" вже спішені полки і "Крюковських партизанів", які малощо не окружили наших пішаків, а під ніч довелося перетягнути до Солоницьких хуторів і решту полку, бо таке висунення наперед малої горстки кінноти вночі було вже надто небезпечне.

Наша Запоріжська піхота мала в цей день теж аванґардні бої та перейшла головними силами на східний беріг Сули, висунувши передові сторожі на перший гребінь тих горбів, що були перед стацією Солониця якраз нарівні з Солоницькими хуторами. Таким чином наша піхота вже вийшла з долини, в якій лежали села Засулля та Солониця, і лишень головні її сили ще були зосереджені в тих селах.

Німці за цей день дістали відсіч на півночі і на півдні від нас, і не могли перейти Сули, причому на півночі проти німців появився чеський відділ.

Штаб нашої дивізії перейшов на стацію Солониця, куди поїхав і я за дорученнями та з донесеннями.

На 24-го Гордієнківці дістали наказ приняти участь у загальнім наступі Запоріжців на Ромодан, наступаючи в напрямі на Покровську Богачку. До полку приділено легкий авто-панцирник "Партизан" системи "Пірліс" з двома скорострілами, – наш давний знайомий ще з боїв на "Фундукліївській" і "Пушкінській" вулицях та типоґрафії "Корчак Новицького" в Києві.

Ніччю було тихо і нашої сторожі ніхто не турбував. Уночі підійшло до полку ще дванайцять наших пішаків із похідної сотні, які роздобули зброю та привели із собою декілька селянських возів, на яких Корніяш вислав нам з під Гребінки, де безнадійно застряг наш ешелон господарської частини, набої для гармат, крісів та скорострілів. Це сталося в сам час, бо для гармат було обмаль муніції, щось по 20 стрілен на кожну, і тепер приведено їх скількість як не до повної форми, то хоч поза сто.

Ті, які прибули, оповідали, що під час бою на "Видах" були цілі Лубни, аж не можна було протиснутись, що змобілізовано всі далековиди і що за право користуватись ними плачено гроші.

Лубенці бачили здалека всі наші виходи та наскоки, цілий перебіг боїв з донецькими пролетарськими кінними полками, так що в Лубнах оповідали про нас вечером вже справжні леґенди.

Німці стягнули до Лубнів один курінь і завтра думають вислати кінну розвідку на східний беріг Сули.

Ранком 24-го, як Гордієнківці сідлали коней, пройшов через наше розташування німецький, досить великий, відділ і пішов на Покровську Богачку.

Не встиг минути він перших хуторів, через які переходив шлях по невеличкій обсаженій деревами греблі над ставком, як затріскотіли там стріли, а внедовзі приїхав до нашої стежі селянський віз, на якому лежало двох ранених та сидів один теж ранений німець і верхи коло воза їхав ще один ранений; біля воза були прив'язані два коні, з яких один, теж ранений, трохи кульгав.

Ранені німці оповідали, що їх відділ був обстріляний з хатів, але він перебив тих кількох, що стріляли, а відправивши ранених у зад, сам пішов далі, ухилюючись дещо на північ від великого шляху, щоби бути подальше від хуторів.

Виходило з того, що нібито поблизькі хуторі вільні. За якусь годину дійшов до нас зі стації Солониці панцирник "Партизан", і ми вирушили знову по знайомому шляху на Покровську Богачку.

Попереду йшла перша сотня та розвідчики з "Партизана", за нею, то наближаючись до першої сотні, то відстаючи від неї, тухкотить своїми міцними моторами "Партизан", а за ними йшла решта полку. Для "Партизана" тяжка була ця дорога – часом сухо і твердо, калюжі й болото, а найпоганіше на тій греблі між хуторами, тому, наближаючись до хуторів, "Партизан" прибавив ходу, щоби мати час направити за допомогою першої сотні шлях і не затримувати полку. За хвилину він вже сховався від нас за далекими хатами хуторів. Пройшло ще хвилину, і в хуторах затріскотіла стрілянина крісів і скорострілів.

Із-за хуторів назустріч нам летять з розпатланими гривами коні без їздців, а між ними чвалує декілька козаків з 1-ої сотні, які намагаються навернути цей кінський табун на шлях, щоби не розбігався на боки.

Один з козаків доповідає нам, що "Партизан" застряг у грязюці на греблі і що з хуторів відкрито по ньому густий вогонь, притому перша сотня, покинувши коней в заді, намагається витягнути "Партизана", відстрілюючись від ворога.

Треба помагати. 3-тя сотня розвивається у лаву та об'їздить хутори з півночі, 2-га йде вправо на хутори відтягнути ворожий огонь на себе; гармати гонять шляхом, щоби майже навпрост бити по тому березі ставка; 4-та сотня, виславши декілька вершників, щоб позавертати коней 3-ої сотні (1), маркує резерву. Штаб полку, що виїхав на горбок, бачить як по греблі повільно повзе назад, стріляючи з обох скорострілів, "Партизан", окружений чорними гайдамацькими шапками, які, ховаючись поза вербами, завзято стріляють на той беріг ставка, де з-поза плотів хуторів тріскотять стріли.

Розтягнуті на греблі постаті і коні свідчать, що ці стріли не йдуть на марно, але швидко доспіває третя і друга сотня та гармати.

Раптом з боку залізниці загули гарматні вистріли, і стовпи чорної куряви бухають з боків 3-ої сотні.

Біда! В 3-ій сотні багато молодняка, а головно не кавалеристів і дійсно лава спинюється, панікує та бігцем починає подаватись взад. Пускаюсь туди до них, щоб направити лихо, та якось і без мене обійшлося.

Яструбом налітає на утікаючих сотник Штакельберґ і бунчужний Гарасименко: кричать, лаються, зганяють докупи, ладнають в лаву. Молодці хлопці, під гарматним вогнем ніби на вправах: трухцем, чвалом і знову розсипаються в широку лаву, яка вже витримано йде вперед. Від сторони залізниці гармати стріляють дальше, але очевидячки без наслідків, бо ґранатами, які глибоко зариваються у м'яку землю і тому нешкідливі.

Наші гарматки, одна знята з передка руками обслуги, посувається вперед, друга з коноводами відходить в долинку назад, щоби сховатись від обстрілу.

Бухає перший наш гарматний стріл, і біла хмарка шрапнелі серпанком затягає пліт на тому березі ставка; швидко друга, третя, четверта і плоти раптом змовкають, ніби людина, що бігла з криком до вас, а тут раптом упала з обірваним викриком.

Ось і "Партизан" визволився з грязюки і від'їздить весь вкритий парою, що валить із його перегрівшихся моторів, а ось і 1-ша сотня витягає свою розстрільну по тому березі та лише вправо, від сторони 2-ої сотні чути ще стрілянину та ворожі гармати з півночі.

А де ж німецький відділ? Ось і він: нахилившись до кінських грив чвалують у розсипці синьосірі вершники навпростець ріллею попри ліве крило герцьовників 3-ої сотні.

До штабу причвалав на спіненому коні підстаршина, начальник відділу, і схвильовано докладає, що з хуторів в долині вийшли розстрільні, які збили його відділ, що це очевидячки "фронтієри", бо вдягнені дуже ріжноманітно та що така війна чорт зна що, бо в ній не розбереш, хто спільник, хто ворог, хто мирний, а хто вояк: селянин у сірій військовій шинелі, а вояк в цивільному.

Очевидячки, те регулярне, що було вчора перед нами, кудись пішло і з'явилися знову якісь партизанські відділи на зразок Крюковських, Донецьких пролетарських і подібних інших частин, тому зрозуміла і їх мала витримка під гарматним вогнем.

Бій переходив у затяжний, 3-тя сотня цілком даремно герцювала, бо горби за хуторами заняла якась ріденька розстрільна, яка і сама не посувалась і герцьовників не пускала. Тому відтягнено 3-тю сотню взад, причому Штакельберґ знову зробив свого рода вправи, щоби призвичаювати хлопців до вогню, пішаки змінили 1-шу сотню, яка пішла до своїх коней і почалася скучна перестрілка.

В той же час повз залізниці розгортався бій, який, дивлячись по згуках, посувався не на схід, а на захід.

Коло полудня почали ворожі відділи натискати та обходити наше праве крило, а незабаром виявився також обхід і зліва поміж нами та Дорошенківцями, які відходили повз залізниці. Не допомогло і введення всіх резервів, до останнього гайдамаки, бо надто був великий фронт для наших малих сил яких 2-3 кільометри.

Цей відворот тягнувся повільно з перервами. На жаль, "Партизан" не міг взяти участи в бою, бо попсувалося щось в моторах і ледви дотягнув до своєї бази на стації Солоницькій. До того ще були поранені шофери.

До вечера перейшли Гордієнківці до фільварків солоницьких, і штаб став на ніч у хатах, побудованих між старими валами, висипаними ще Запоріжцями Лободи та реєстровими Наливайка.

В ночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк відпочати. До того і з харчуванням було погано, бо консерви наші були десь коло Гребінки, кухонь не було, а Солоницькі хутори прохарчувати нас не могли, тож доводилося посилати по харчі до села Солониці та звідтам підвозити все, що треба.

На другий день бойові акції почалися досвіта. Наліво під нас пішли в наступ Богданівці. Під густим крісовим, скорострільним та гарматним вогнем наступ цей посувався дуже повільно. Проти Гордієнківців почалася діяльність ворожих стеж піших всуміж із кінними.

Зранку з'явилися до нас і розвідчики "Партизана" та доповіли, що авто-панцирник зможе виступити після полудня; вони почали підготовлювати дорогу для його проїзду, вимощуючи лозою і дошками непевні місця коло моста і біля хутора з млинами.

Коло 10-ої години перед 1-ою та 3-ою сотнями вийшли ворожі розстрільні та почали посуватись вперед, вдержувані нашим гарматним, крісовим та скорострільним вогнем. Ворожі гармати лише декілька разів починали обстрілювати росташування Гордієнківців, але знову перекидали вогонь на Богданівців, які вперто сунули вперед, відділені від нас ніким не обсадженою перервою на який кільометр або півтора.

Ворожий наступ ішов якось пиняво, розстрільні то йшли вперед, то раптом подавались назад, і ми помітили один раз те дивне явище, яке тоді водилось по деяких частинах наших і російських: мітінґи та голосування під час бою. І шановні читачі цих спогадів нехай не думають, що наведені факти є вигадкою автора з бажанням висміяти засади народоправства, яких автор в дійсности є ширим прихильником, але в ті бурхливі часи темні, царатом затуркані маси надто радикально зрозуміли принціпи вирішування справ більшістю голосів, вживаючи їх якраз там, де не треба. І так перед першою сотнею спостережено після раптовного відвороту скупчення людей, які в якомусь невеличкому закриттю, живо ґестикулювали, а потім підносили руки вгору, після чого знову починався наступ. Очевидно, вирішувалось в такий спосіб, чи продовжувати бій, чи ні.

З полудня, після чергового мітінґу, почався рішучий фронтальний наступ проти першої сотні, а разом із тим полковник Алмазів із неспокоєм доніс, що на гармату остало всього по 35 набоїв, а також Нестроїв прислав записку з проханням набоїв до крісів.

Треба якось зарадити лихові. Негайно викликано "Партизана" – і він швидко вже коло старих козацьких валів. Ладнається до контратаки 4-та сотня, яка має разом із першою та "Партизаном" ударити на наступаючі розстрільні на північ від шляху; контр-удар мають підтримати вогнем гармати.

Піднімається від мосту вгору "Партизан", трухцем йде по ріллі лава 4-ої сотні, на руках викочують гармаші гармати на відкриту позицію та цілком несподівано бачу, як подають коноводи 1-ої сотні коней до своєї розстрільної.

Швидко гарматні вистріли закутують димом ворожу розстрільну. Вилітає вперед "Партизан", відкриваючи вогонь з обох своїх вежок, а користаючи із того перша сотня мигом всідає на коні та разом з четвертою йдуть в атаку на шаблі.

У ворога метушня, люди пробують вставати, кудись тікати, але "Партизан" і гармати покладають їх на землю як снопи.

Контр-удар випав щасливо. Маємо багато набоїв до крісів і 16 полонених. Розстрільна вліво від шляху майже перестала існувати і та, що направо, також в паніці відступає.

Сотні та "Партизан" вертають на свої місця, і лише тоді ворожі гармати починають бити по тому місці, куди йшла кінна атака.

Поручник Гарасименко, що приводить полонених, на моє питання, чого це їм прийшло в голову повсідати на коні, здивовано відповідає: "А, батьку – болото; як вчора "Партизана" витягали, так чоботи побрудили, що не відчистити, а тут по ріллі ще гірше.." Коли би ти почув це в могилі Зайдліце (відомий ґенерал кавалерист у Фридриха Великого), ти, що лаявся, коли бачив спішеного кавалериста і казав, що кавалерист мусить родитись і вмирати на коні.

Ця контр-атака дала нам спокій майже на дві годині, бо натиск припинився, обмежуючись тільки до крісової стрілянини та постійної розвідочної боротьби на правому крилі в напрямку на Лукоме.

12 полонених москалів і 4 українці доповіли, що вони з "Крюковських партизанів", що в їх відділі весь час йдуть суперечки про те, чи воювати, чи не воювати з українцями, чи дати їм право на самовизначення аж до відокремлення і союзу з німцями та що частина відділу є за сепаратним миром з українцями, а за продовженням війни з німцями, про це весь час мітінґують.

У відділі було до 350 баґнетів, зліва від відділу Донецькі кінні пролетарські полки, а за ними якісь теж партизани з околиць Ромодану і Хоролу, яких звуть "Українськими червоними козаками". Раніш від Покровської Богачки йшли і лотиші, які пішли потім до залізниці і яких в ночі Крюковці змінили. Зі штабу "армії" з Ромодану передавали, що в складі "армії" є також і чехи.

Я післав Андрієнка з полоненими та інформаціями до штабу дивізії та наказав йому, щоби приспішив якось справу з гарматними та крісовими набоями, бо залишилося по 15 стрілів на гармату.

Щойно від'їхав Андрієнко, як зі штабу дивізії прибув сотник Епов з невеличкою ескортою і проїхав просто до розташування передових сотень, звідки мене повідомлено, що він присланий зі штабу дивізії "перевірити, як справується Гордієнківський полк" та що він одержав у штабі дивізії від Натіїва доручення формувати новий загін об'єднаної кінноти під назвою "Полтавські Партизани". Це так обурило 3 сотню, що вони повідомили мене, що як Епов не забереться геть, то його застрілять.

На щастя, цей висланник штабу дивізії поїхав собі десь до Богданівців, навіть не поступаючи до штабу полку.

О 4-ій годині знову оживилась ворожа діяльність. Гармати від залізниці пустили декілька гранат і густі розстрільні, збивши стежі від сторони Лукомого, повалили з хуторів, що в долині попри дорогу, яка йде на Лукоме. Одночасно і з фронту почали обережно посуватися ріденькі розстрільні.

Я викликав "Партизана", але він, поїхавши в сторону Лукомого, застряг десь у болоті за близчим хутором з вітряками і мусів повернути з нічим.

Третя сотня, охвачена справа, мусіла загнути праве крило та відступаючи зробила помилку, бо перейшла хуторі з вітряками, втративши можливість обстрілювання долинки, що провадила до цих вітряків. Всі її спроби поправити помилку не повелись, здержувані вогнем скорострілів, які стояли на великому шляху і хоч далеким, але густим обстрілом засягали скісно 3-тю сотню.

Наші гарматки ніяк не могли збити цих скорострілів, бо не доставало набоїв та хоча під'їхали аж до самої розстрільної, не могли побачити цих скорострілів.

Попробував і "Партизан" під'їхати по шляху проти них, але на шляху зустріли вони його таким вогнем та ще протипанцирними кулями, що він мусів спішно завернути, а осмілені розстрільні посувалися далі, більше на північ, очевидячки, щоби вийти між нами та Богданівцями.

Треба було рушити до протиакції резерву. Зокрема, небезпечним являлася ось ця долинка, бо як би в ній скупчилася ворожа піхота, то звідтам легко могла би кинутися на баґнети, що при численній перевазі загрожувало нам знищенням.

Тому 4-та сотня йде продовжувати вліво першу сотню, а 2-га з останніми двома скорострілами має заняти хутір з вітряками.

Пояснюю завдання сотникам і командантові відділу скорострілів, сотникові Лахтіонову, найбільшому "большевикові" з цілого полку. "Значиться панки (3-та сотня) спартачили, тож треба їм дати науку, щоби подивилися", – бурмотить він, сідаючи на свого масивного рижого коня.

Сотні і скоростріли виїздять на призначене місце.

Четверта сотня швидко відсилає взад коноводів і займає долину наліво від 1-ої сотні, а друга зникає в хуторі з вітряками, за нею стягаються туди скоростріли, коні та обслуга. Пішли найкращі люди: при одному зі скорострілів скупчилися випадково: Божко (потім батько кошовий Запорожської Січі), Мартинюк, голова одної з українських рад 7. Сибірської дивізії, Борченко – зв'язковий в дивізійному комітеті колишньої 7. Туркестанської дивізії, заступник голови цього комітету та член дивізійної ради Лапченко, Слабович, один із чинних хлопців по відокремленню українців в ударну сотню, Голода один, з гарних фронтовиків.

Скоростріли веде сам Лахтіонів, а цілий відділ Андрієвський; йдуть кадрові старі Гордієнківці та ще з настроями, показати, як слід "воювати". Цікаво.

Хутко між хатами, які в той бік, видко вже коней без їздців, порожні троки від "кольтів" і набойові в'юки. Значиться спішилися.

Вітряки видко зі старих запорожських валів, як на долоні. Віддалення невеличке і без далековиду видко всі деталі, а в далековиді чудово.

Ось з хутора кряхкає сальва, ніби батогом по повітрю, за нею ніби горохом швидка пальба; і знову тишина; за хвилину знову сальва! Це Андрієвський показує, як кермувати вогнем..

Коло вітряків з'являється висока масивна постать Лахтіонова і стоячи дивиться в далековид.

З ворожого боку вривається завірюха стрілянини, яка то вибухає, то втихає, тоді як хутір з вітряками промовляє то сальвами, то коротким різким тарахкотінням.

Лахтіонів махає рукою і зігнуті постаті бігом пускаються до вітряків, несучи скоростріли.

Ось один з них вже лаштується у самих ніг команданта, а другий тягне чотирох людей по драбині на балькончик вітряка. Один з цих людей раптом падає як підкошений на землю, другий повільно сповзує як неживий до долу по сходах, але двох дійшло і там високо під самими крилами ладнають "кольта".

Низчий "кольт", що на землі, починає бити чергами, а горішний чомусь мовчить; до нього лізе ще один з людей і видко, як він, відштовхнувши того, що був там на горі, припадає до скоростріла. Лахтіонів махає рукою і обидві його "машинки" починають лопотіти, покриваючи усі інші згуки.

Як налякані горобці з гречки, вибігають з долинки людські постаті. Таки забрались і тікають що сили за поблизькі плоти й хати. Наші гармати не видержують і, витрачаючи ще кілька дорогих набоїв, збільшують загальну гуркітню.

Ворог теж збільшує пальбу; кулі як рої літають, чіркаючи по старих запорожських валах, б'ють у хати, шльопають у ставок, піднімаючи маленькі водограї.

"Кольти" з вітряків переносять вогонь кудись вліво, і 3-та сотня швидко займає спірний горбок, шаблями вигребуючи на ньому невеличкі окопи.

Лахтіонів знимає з вітряка "кольта", звідтам же спускають на мотузках непорушне тіло, яке нескладно махає у повітрі ногами й руками. Від Андрієвського спіє донесення: "ворога відігнав, накажи приїхати Павлуші (полковий лікар), є ранені. ...Мартинюк конає, Голода вбитий, Борченко ранений та ще чотирьох гайдамаків ранено легко. Обходять справа між мною а Сулою"...

"Павлуша" вздихаючи виходить з кута старих валів, сідає на коня та їде за своїми санітарними в'юками та двома помішниками, з яких одна жінка, туди, де кипить стрілянина і дихає подув смерти.

За деякий час із хутора з вітряками виходить і виїздить ґрупа перев'язаних людей, між ними впоперек коней безсилі тіла двох, що були полковою душею, гордощами, силою.

Бій розгорюється: ось із боку 1-ої і 4-ої сотні відходять ранені, а з південного заходу на просторі між Сулою і вітряками починають летіти кулі майже вздовж розстрільних 2-ої та 3-ої сотні і чи не на задах 4-ої і 1-ої.

Останній резерв полку, пішаки займають той бік старих валів, що спрямовані на Сулу, і починають вогонь по то з'являючихся, то зникаючих постатях, які вперто просуваються до Солоницьких ставків. По червоних лямпасах видко, що це "Донецькі пролетарські полки", які покинули коней і стали гарною впертою піхотою.

Зокрема шкодять ті ворожі стрільці, які ховаються у вершках старих розложистих верб, що ростуть повз Сули і з цієї височини б'ють по всьому, що внутрі старих валів.

Щоби якось протиділати цьому обходові, посилаю взад у село Солоницю одну гармату і наказ сотникові Григорієві спішити всіх їздових, з возів використати всіх легко ранених, притягнути в село "Партизана" і бити по тих, що нас обходять з боку Сули.

Гармата від'їздить, але проїздячи вона передає, що має всього 8 набоїв, а за хвильку підходить Алмазів і докладає, що і в другій гарматі тільки 9 набоїв.

Стрілянина то змагаючись, то втихаючи іде по цілому фронті. В розпалі її, коли вже почали стріляти і "Партизан", обозники і гармати із того берега ставка, облегчуючи дещо боротьбу на правому крилі, приїхав сотник Андрієнко.

Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить він з коня і, прив'язавши його в закриттю коло хати, підходить з докладом: "Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись кожної хвилини, до полку йде поміч – сотня Дорошенківців, один віз крісових набоїв, із-за Сули має підійти німецька піхота. Тих чотирьох полонених – продовжує похмуро Андрієнко – приєднав я до Григорієва, озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм дорогою все з'ясував, так що вони вже тепер добре стріляють отих червонолямпасників".

Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб, подивився на цей вал і похмурно каже: "Так, батьку отамане! Тут теж колись козаки запорожські вмирали, а проти них, "вірні як собаки" ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас реєстровий, чи ми, чи ті, що там... Нам Скалозуб з "низу" Сулою не пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть, але й ті з чужими проти нас б'ються... Лобода крівавився тут проти панів за простий люд, а ми... От у Натіїва в штабі я тепер усіх лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи рукою на "Види") підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу збудувати, свою владу настановити"...

І дійсно, на "Видах" аж чорніло від цікавих. А скільки там було здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому єдиному можна було перевести взад коні, бо годі думати перепровадити їх в брід через потік, береги якого так розмокли, що ледви може перебристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки, якою став лівий беріг потока в околиці хуторів Солоницьких, отже, і потягнулись наші коні по п'ять, по шість на одного коновода, через міст до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.

Це був останній час, бо незабаром кулі почали бити по мостових дошках.

У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу, а більший гурток озброєних прилягає за насипом, по якому йде шлях на тому березі.

Це спішить допомога – сотня Дорошенківців. Вона, як і всі наші "сотні" того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним "Максимом".

Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне запитання: "Пане полковнику, а хто перед Вашим полком? Якщо це чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись і сотня не може вас піддержати". Діставши відповідь, що перед нами не чехи, сотня пішла на ліве наше крило для піддержання 4-ої сотні та почала звільна відсувати ворожу лаву.

Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається стрілянина, але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше скуплюються "червонолямпасники" з донецьких полків і густіше летять звідтам кулі.

Шеста година по пол., а на гармату тільки по 4 набої... Погано. І як довго тягнеться цей весняний вечір! Як дуже хочеться, щоби скорше згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від попадаючих у них куль.

Стрілянина на правім крилі раптом переходить у страшний клекіт ніби кипіння. В боці села Солониці бухкають чергою три гарматні стріли – останні набої, – тріскочуть скоростріли, і наші пішаки щось дуже починають примінюватись до місцевости, очевидячки не витримуючи вогню.

Все, що ще залишилося озброєного в штабі, біжить туди, і Андрієнко, вимахуючи крісом, починає переконувати хлопців, щоби вони держались та не соромили старих валів, не плямили славної пам'яти. На цей раз ворожа лава не могла піднестись, головно задля бокового вогню "Партизана", але ясно, що перевага вогню по тамтім боці. Наближається кріза і якщо прорвуть тут, то не можна буде відступити 2-ій сотні, а врешті доведеться відходити в надзвичайно тяжких умовах через багнисті береги потока.

У цей рішучий мент бачимо, як по дорозі зі села Солониці висувається лава в сталевих важких шоломах, і попавши під далекі перелітні кулі, розгортається в розстрільні одна за одною по обидвох боках шляху та починає посуватися до моста. Йде щонайменше 300 боєвиків, більше чим цілий бойовий склад Гордієнківців. Не доходячи кількадесять кроків до потока, обидві лави залягли, а від них відокремився гурток, що бігом пустився до валів. Це був німецький молодий ще "гавптман" (сотник) та декілька вояків.

Він сповістив, що прийшов з двома сотнями на допомогу українській кінноті. Ми почали з ним роздивляти місцевість та вирішувати, що його сотням робити. Моя гадка була, що треба їх спрямувати до хутора з вітряками та звідтам притиснути все, що скупчилося повз Сули до води і забрати в полон. Німець був тої думки, щоби натиснути на ті крила ворога, що нас обходили, і розігнути цю підкову, яка нас обхоплювала.

Поки ми розмовляли, знову знялася стрілянина, тим разом проти 3-ої сотні, і раптом від Лубнів бухнув гарматний вистріл, а повільний зойк стрільна, яким співають набої коротких гармат (гавбиць), закінчився вибухом, але малого калібру, недалеко валів так влучно, що кулі сипнули в саму середину валів.

"Мабуть, це ваші, кажу німцеві, бо російських гармат коротких з малими калібрами нема".

"Не може бути, відповідає німець, це, певно, десь прорив чи відійшли на лівому крилі".

Другий вистріл та вибух перериває нашу розмову. Головка шрапнелі фуркаючи чіркає по стінці хати і падає близенько, так що досить нахилитися, щоб її підняти. Показую її німцеві та звертаю його увагу на німецький напис і клейма, які вже не лишають ніякого сумніву, від кого цей ще гарячий гостинець.

Ще чотири стрільна нараз задиміли над валами, ніби градом обсипуючи все, притискаючи нас всіх до окопів. Німець лається і на його наказ один з вояків розгортає чорно-жовтий прапорець.

"Ті баварці ніколи не розвідають добре, – каже німець, – це стріляють наші кінні гавбиці".

Павза, а за хвилину новий розрив вже над розстрільними нашої третьої сотні. Маєш, це ще ліпше. Німецький вояк теж з прапорцем біжить до 3-ої сотні, але рій куль прижимає його до землі і він вже повзе вперед. Та, на щастя, наші гармаші по наказу Алмазова вистрілюють останні два набої з тої гарматки, що тулиться коло самої розстрільної 3-ої сотні, вказуючи своїми низькими розривами ціль, і наступні черги німецьких стрілів вже вибухають там, де треба. Німець нарешті згодився вдарити на ліве крило обходячих груп, що були проти Гордієнківців, відкинути їх і притиснути до Сули. Плян незлий, але надзвичайно довгий і міг дати повну можливість відвороту для "Донецьких відділів". Але німець рішучо не погоджувався на більш рішучу акцію.

Наладнавши зв'язок зі своєю артилерією і витративши чимало часу на методичну підготовку, пішли німці в наступ. Підтримані нашим "Партизаном", вони швидко примусили праве вороже крило змінити обхват і самі почали його заходити, врешті зігнали з поля все те, що було на північ від шляху на Хорол. Але сонішко, яке так не поспішало до цього часу, зникло за крутим високим берегом Сули, який на зачервонілому небі різко відокремлювався обрисами своїх дерев, Лубенських будинків, насипом старої фортеці Яреми Вишневецького і чорніючими від цікавих глядачів "Видами", а далі сірі присмерки зі смугами туману із ярів почали затоплювати хати, дерева і далечінь. Стихала стрілянина, стихав весь галас і шум бою.

Німці спинили наступ. Тільки тріскали ще поодинокі вистріли, але не чутні були ті згуки, які так вражали та били по нервах після боїв у світовій війні: не стогнало, не скаржилося стихаюче поле стоголосим голосінням ранених, шумів тільки гамір на великому шляхові та гомоніло десь по там-тому боці Сули, де, мабуть, мітінґували "Донецькі".

На ніч усю сторожу заступили німці. Гайдамацтво відійшло до Солониці, де, розсідлавши коней, вснуло мертвим сном. В опівночі приїхав Корніяш, якому нарешті пощастило просунути наш ешелон до Лубен, а вози з набоями, консервою та біллям до перестанку Солониця. Швидко роздали сотням все потрібне, бо на завтра наказано було продовжувати бій та переслідувати ворога, якби він почав відворот, тому що прийшло звідомлення, що німецька кіннота перейшла Сулу понизче Лукомого і має наступати з півдня на Ромодан.



на головну сторінку

до змісту