VI. Наступ на Хорол. Хорол і тамошні настрої. Вареник і Бас. Большевицькі партизани. Ґенерал Едлєр фон Донав та його бриґада. Поручник Прінц фон Гессен

Раннім ранком знову сідлаємо коней. "Партизан" стукотить моторами та готується до від'їзду. Попереду пострілюють ще німецькі чати.

Вислані стежі і передова стежа 3-ої сотні виявили, що перші хутори на шляху лише слабо обсаджені, тому з допомогою "Партизана" живо просунулися вперед, а за 3-ою сотнею пішов і весь полк.

Вліво в напрямку на Ромодан ще стріляли гармати. Це змагалися панцирники, але нормального бою вже не було. Вправо хутори в долі були повні ворожої піхоти, що спішно збиралася в кольони і тягнула на схід; за нею на південь, здалека, теж гупали гармати.

Прискорюємо ходу, щоби використати ту помилку, яку зробили російські большевики тим, що поставили свою піхоту на вигідних господарчо та невигідних практично кватирах і тим відкрили короткий шлях на Покровську Богачку. Отже, можемо їх не пустити на з'єднання з головною групою під Ромоданом і примусити до маршу, а не їзди потягами, що при умові німецької кінноти за плечима не дуже то й зручно.

Кажу про це німецькому сотникові, але він відповідає, що у нього "кайн бефель" (1) і т. д.

Просто не пізнаю німців. На фронтах світової війни вони куди були рішучішими і хоч робили все дуже методично, але швидко, маючи багато ініціативи. Що це таке? Чи, мабуть, вони не підтримують нас "постільки, наскільки?" (Це "постільки, наскільки" увійшло в моду за Керенського (2)). Може, німці дійсно тільки використовують нас?...

Що ж робити? Продовжувати самим. Йдемо вперед знайомим вже широким шляхом, прикриваючись від хуторів герцьовниками.

"Партизан" знову застряг і, перегрівши мотор, насилу виліз назад до ст. Солоницької. Рішучо "техніка" ще не для українських весняних шляхів.

До перехрестя шляху на Лукоме йдемо без ніяких перешкод, лише по герцьовниках весь час стріляють з хуторів.

У Покровській Богачці, куди підходимо під вечір, захоплює 3-тя сотня невеличкий обоз і головно касу 2-го Донецького пролетарського полку, яку передаємо нашому скарбникові. В цій касовій скринці було 63 тисячі карбованців "царських" та 41 тисяча "керенок", сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці.

Від Покровської Богачки висунено 3-тю сотню на залізничу стацію Хорол, яка лежить на шляху до Хоролу, але ближче до Покровської Богачки ніж до Хоролу, а 2-гу сотню на південь у загальному напрямку на Веселий Поділ (село на південь від Хоролу).

Третя сотня в наступаючій темряві виполошує зі стації Хорол три ворожі ешелони, по словах залізничників порожні, що чекали на пасажирів, вони тікають один на Ромодан, а два на Великий Поділ.

Третя сотня зриває тор по обидвох боках стації Хорол і висилає алярмуючі телеграми про великі українські сили "всім, всім, всім".

З того боку, куди пішла друга сотня, чути крісову стрілянину, а трохи згодом гулкий вибух трівожить околицю аж до тих ворон, що гніздилися на високих берестах старого панського саду в Покровській Богачці, вони дружним карканням відповідають вибухові. Це наші наткнулися на ворожу сторожу та між іншим зірвали місток залізничий на південь від Хоролу.

Решта полку швидко розійшлася по хатах і шукає, де би то щось попоїсти та відіслати тим товаришам, що на чатах.

Штаб заходить у якусь хатину, що під рукою, бо стоїть у центрі всіх донесень близько перехрестя шляхів.

Хатина небагата і в її убогому умеблюванню різко кидається в вічі роскішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського двора.

Господиня висока гарна молодиця, з трохи вихудлим обличям та міцними м'язами рук, які свідчили про трудове й нелегке життя, зустрічає нас якось холодно, більше того, як би вона могла зустрінути нас так, як то показують ворожі вогники її гарних чорних очей, то, певно, швидко ми опинилися би за порогом.

Але ж ми люди бувалі, залишаємось, а мій кінний джура Ковбасенко з Полтавців і з бувшого полку "Великої України" (3) починає турбуватись про сіно коням, привітно балакає з молодицею, кудись з нею йде, а за кілька хвилин повертає і я чую останні слова його розмови: "Та ні, ніколи в світі ніхто з нас і сам полковник проти бідноти та за панами не піде".

А потім, сідаючи за швидко влаштовану вечерю (штаб тоді, старшини і козацтво їли і жили разом), нагинається до мене Ковбасенко і потихо каже: "большевичка, брат ранений вчора в бою з нами, відвезли у Ромодан, чоловік у якихсь большевицьких партизанах в Хоролі. Каже: "Україна – панська вигадка".

По вечері зав'язується гарячий спір у хаті та смішно й боляче слухати, як "Павлуша" своїм одеським говором дуже мало "па русскі" і зовсім не по українськи доводить про Самостійну Трудову Україну, а ця селянка з різкими жестами мозолистих трудових заскорузлих рук, чудовою полтавською говіркою, перечить, що жадної України немає, що лише пани і підпанки українці, бо хочуть, щоби гайдамаки їм допомогли нищити бідняків. "Ось чекайте – викрикує вона – Бас чи Вареник покаже вам тую Україну!.."

Це вже цікаво! Питаю тоді з тиха: "А що за один той Бас та Вареник?"

"А це наші бідні селяни. І не гадайте, що це хтозна-що, у ґвардії "бахмайстром" був та ще у кавалерії, а другий теж у ґвардії "унтер-цером" ось що!"

Але раптом господиня змовкла і налякано на нас дивиться, очевидячки, щойно тепер пригадала, що ми "за панів" і можемо поставити її "к стєнку", як большевичку.

Тому вона далі вперто мовчить і не відповідає прямо, але невгомонний Ковбасенко все таки уговорив її та під кінець нашого побуту до мене привів якогось старця сліпого на одне око, який був зв'язковим від Баса. Він теж відмовчувався, але згодився таки віднести Басові повідомлення, що ми з ним не хочемо битись та даром проливати неповинну українську кров (пояснення: як земляки, що одною мовою балакають) та що ми "не за панів".

Поки йшли усі ці пертрактації, події розвивалися. Вже у пітьмі ночі в Покровську Богачку вскочила німецька стежа в силі пів сотні кінноти, яка над'їхала від сторони Лукомого, але мусіла об'їздити сторожу москалів, які ночували на південь від Покровської Богачки.

Від Лукомого, по словах начальника стежі, йде баварська кінна бриґада під орудою ґенерала Едлєр фон Донау, якого метою було заняти Хорол і рушити далі на Полтаву.

З Хоролу проскочив якийсь інтеліґентний пан, перебраний по селянськи, та переказав, що в місті бушує московська "чека", яка розшукує всіх свідомих українців, без ріжниці соціяльного стану, що дехто вже спійманий і нещадно скатований і що може вже кого і вбили.

Отже, довше чекати годі й тому, по півночі, при слабім сяйві місяця, який раз-у-раз потопає, скриваючись у швидко пливучих кудись на південь хмаринках – йдемо до Хоролу.

За стацією Хоролом степ рівний, відкритий, на якому лише коло стації чорніє купка високих тополів та ясенів, що скупчились коло стаційних забудовань, і декількох недалечких хуторів.

На широкому шляху, що виблискує де-не-де калюжами, то виринають, то зникають, як примари під проривчастими проблисками місяця з поза хмари – люди, коні і гармати.

Ось і червоніє небо перед нами і на ньому видно сілуети перших будівель міста, між якими марою чорніє тюрма, цей постійний символ влади та права Росії.

У тому напрямі чутно недоладну стрілянину, викрики – знову стріли і тихне.

Ось гонить конем гайдамака і голосить: "чеку" нечайним наскоком знищено; може дехто і втік; 3-тя сотня вже господарює в місті.

З першими промінями в'їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди тихо, безлюдно, порожньо, – навіть пси якось не гавкають.

Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в'язницею, поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки. Досить, не буду передавати дальших детайлів полового садизму.

На ступінях собору сидить людина в салдацькій одежі з жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові. Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренности та випхали сіном, неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці: "Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України".

Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім'я законів клясової боротьби, це вже хтозна що – Азіятчина! А скільки її доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків...

Гайдамацькі стежі проходять вулицями міста. Тріскають по них стріли. Це в спішному порядкові відходять вчорашні господарі, і декілька їх попадає в полон.

Висипані наші розвіди на південь натикаються на йдучу до міста пішу ворожу сторожу, яка спиняється і нерішучо крутиться на однім місці – то вперед то взад.

Серед ранньої тиші мертвого міста чути далеко крісові постріли і раптом, з півдня, разом із вітром, що гонить отари білих і сірих хмар, долітає гук сальви 4-ох гармат, що нагло переходить у рев, і стихає.

Ворожа піша сторожа спиняється і починає окопуватись. Міст через річку Хорол заняли наші, але стежі напереді зустріли вогонь людей в селянських свитках, очевидячки, що це той Бас і Вареник.

Нарешті починає і місто давати познаки життя. Першими з'являються на світ Божий німці. Це справжні німці у військових одягах: військові полонені, які були тут на роботах.

Їм, як вони самі казали, найменше загрожували репресії "Чека", а тому вони перші і ризикнули піти на розвіди.

Через цих німців поінформували ми населення про нашу "неаґресію" і вкінці почали відкриватися крамниці та почали виходити мешканці. Але нам було надзвичайно важко дати собі раду. Ми не мали змоги виділити значніших сил для порядкування в місті, а до того це порядкування без співпраці місцевих людей було майже неможливим. Ось, наприклад, стежа Гордієнківців захопила якусь ватагу на гарячому вчинку, причому одного, який ставав опором, застрілено на місці, а з трьох арештованих було двох москалів і один лотиш; далі на заяву німців витягли наші хлопці якогось китайця, що влаштувався як тимчасовий муж у якоїсь громадянки, стероризувавши її зброєю. Всему тому можна було б запобігти доволі скоро, але при допомозі місцевої влади, та її не було, а при всякім відвороті, навіть і правильної армії, бувають бешкети від непевного елементу, що залишається позаду і якого і не відріжнить у масах населення.

Нарешті винайшли ми одного з членів демократичної пореволюційної Ради Міста та запропонували йому зібрати своїх членів і почати урядування.

Він перелякався страшенно і запитав, яка ситуація на фронті, чи не повернуться большевики.

Звичайно, я й сам не знав ще тоді як буде, а тому заявив йому, що це нібито робиться тільки на те, щоби організовано зустрінути німців і не дати їм приводу до реквізіцій по методам війни. "Але"... – сказав член Ради Міста – "це ж неможливо!.. Ви ж бачили отих під церквою? Ось той військовий, це старенький собі демісіонований полковник, який тут учителював. Уся його вина, що ми його як просвітянина намовили, щоби став комендантом міста від Центральної Ради, бо це була людина культурна, популярна, не шовініст, словом свій і розумний. Ви ж бачили, як його живцем спрепарували. А тих двоє нещасних за те, що колись якусь там маніфестацію улаштовували..."

Довго ми умовлялися та нарешті як він, так інші члени ради згодилися урядувати, тільки під загрозою зброї, під примусом, який їх, мовляв, позбавить відповідальности перед тими, що відійшли, і тими, що можуть ще прийти.

Мушу зазначити, що такого терору, як у Хоролі, не бачив я більше ніде на свойому довгому шляху по Україні.

Як би то не було, а таки гайдамаки мусіли піти по адресах, заподаних тими самими, що їх "примушувалось", та привели владу під баґнетами до ратуша (думи), де командант полку в умовленій вже наперед формі наказав почати урядування.

Одночасно з тим прибігли до штабу представники місцевого відділу "казнайчества" (державного скарбу) та просили, щоби я забрав усю готівку "українських карбованців, у купюрах по сто, Центральної Ради, бо вони дотепер її переховували, побоюючись репресій за українські гроші", очевидячки як теж контрреволюційні, і тому вони тепер раді б їх віддати тому, хто візьме "в законний спосіб", тобто на військову вимогу і за поквітованням. І вимога була вже написана, навіть "контрреволюційною", тобто українською мовою, лише прибити печатку та підписатись. І так ми ненадійно стали власниками майже 90 тисячного капіталу в грошах Центральної Ради. До того і "чека" залишила нам дарунок, так коло 15 тисяч та цілий віз чудових, чорних решетилівських смушків.

Мійська Управа від них відхрещувалась, кажучи, що цю "військову здобичу" привезли москалі зі собою.

І гаразд. Я змобілізував всіх шапочників в Хоролі та дав робити однакові шапки для цілого полку, включаючи і гармашів, бо мені, правду кажучи, набридли ці чорні патлаті папахи, як ті воронячі гнізда, і це ріжноманітне накриття голов бувшої російської армії, яке робило полк подібним з вигляду до тих "даточних людей" чи "лянд-штурмаків" ополченців.

Вже на другий день, коли ми зустрілися з німцями, полк парадував у новісенькнх чорних смушкових і то решетилівських шапках зі шликами і дармовисами та красками по сотнях: малинова – 1, світло-червона – 2, темно-зелена – 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами – зв'язкові і штаб – малиновий, але з золотими дармовисами.

Нарешті з'явилися біля полудня і німецькі кавалеристи, до яких я післав вже давно зв'язкових.

По молодецьки з піснями в'їхала в Хорол ціла їх сотня, і ми вперше почули нову німецьку пісню про бої з французами та москалями.

У штаб зголосився за інформаціями командант, очайдух по вигляді, який не робив собі нічого з мого попередження, що на східньому березі річки Хоролу не все гаразд, і самовпевнено заявив, що він рішучо піде вперед. Та за яких три годині сотня панічно завернула, везучи на возі свойого команданта і ще декілька вбитих та ранених. Німці заявили, що майже неможливо воювати з таким невловимим й невідомим ворогом, якого там зустріли: "Женеш – кажуть – когось, доженеш до села – нікого немає, а за хвильку знову розстрільні в новому напрямі, які також невідомо куди зникають".

Ось тобі і Бас, дійсно не хто-будь!

Між тим бій, що йшов на південному заході, змовк, і ті ворожі сторожі, що були перед нами, почали відходити в напрямку на Веселий Поділ, куди, по відомостям, які назбиралося телефоном, зосереджується все, що не змогло пробитись на Ромодан і звідкіля можлива нова спроба удару на ст. Хорол.

У штаб полку почали з'являтися ріжні люди: прийшов якийсь сотник російської служби, прізвище його, на жаль, забув, хоч і був він у мене зо два місяці в полку та, заявившись українцем, запропонував доставити для потреб полку автотранспорт в кількости трьох вантажних авт, два легких і декілька мотоциклів, які він вивантажив, вертаючись з фронту в Ромодані і які находяться в околицях Хоролу з винятими і захованими маґнетами. І дійсно, за годину вже перед штабом стояв Форд і мотоцикліст.

Далі прийшла якась старенька бідно одягнута жінка та просила російською мовою дозволу поховати чоловіка, ось того нещасного команданта міста. Я приділив їй у поміч двох гайдамаків і сказав, що всі витрати на похорон полк бере на себе і що, якщо справа на фронті дозволить, то буде призначений відділ війська для проводів останків трагічно закатованого полковника.

Потім прибіг якийсь товстенький панок, гарно вдягнутий у вишиваній сорочці, та чудесною українською мовою просив негайної допомоги від полку, який він мусить йому уділити, якщо полк є представником правної української влади. У нього, бачите, прокляті селяни увели найкращого верхового коня "Рекорда", – такого жеребця виїзженого, як дитина, ось тому мусить полк вислати стежі, бо, бачите, він не певний, в яке саме село цього "Рекорда" увели, і що його обов'язково треба знайти, і то негайно, бо чого доброго це українське цінне майно погонять у Московщину. Цікаво, що всі три адреси "Рекорда" були на лівому березі річки Хоролу, де ще буяли Бас і Вареник.

Коли я цему добродієви заявив, що ми тут не для виконування "правно-державних" функцій та відшукування жеребців, то він почав сваритись і відгрожуватись німцями, але побачивши, що за це може легко опинитись за дверима, взяв і запросив увесь штаб до себе на вечеру.

Не пам'ятав я його прізвища, але казали мені, що це якийсь з великих хорольських власників і українофілів.

Цей свідомий і державко мислячий муж звернувся потім зі своєю "Рекордівською" справою і до німців, але без вислідів.

Цей епізод такий же характерний, як і епізод у Покровській Богачці, та з'ясовує у дрібних випадках це, хто, для чого і якої України собі тоді бажав.

"Рекорда", як потім читач побачить, ми мали шану приймати в полку в досить таки цікавих умовах.

Стали зголошуватись всякі добровольці та інші особи з ріжними скаргами.

Нарешті прибігло трьох дуже схвильованих добродіїв, що заявили себе представниками українських соціял-революціонерів і соціял-демократів та в дуже обережній формі завважили, що ми, на їх думку, можемо скомпромітувати українську владу, бо до них дійшли чутки про виконування розстрілів, між іншим одного на вулиці. Очевидячки, це відносилось до випадку зі збройним опором грабіжників.

Вони нарікали, що населення втомилося від безправ'я та насильств і що тільки бувший командант Центральної Ради, якого замордовано, вводив правний порядок – а тут, коли ще непоховані трупи під тюрмою, знову почались розстріли...

Довелося впорядкувати в полку нову немилу установу "Воєнно-полевий суд", бо не можна було лишати безкарними вчинки не лише чужих, а й тих "своїх", які пристали до полку не з метою боротьби за волю України... Не можна було лишати не знищивши те людське шумовиння, з яким однаково мусіла боротись кожна влада, та ще в часах революційних, коли нема ні часу, ні змоги вжити заходів довгих і коштовних, щоб направити зіпсовану обставинами людину, заховуючи їй життя і зробивши її корисною для загалу.

Отже, використавши те, що в полку були правники з повною високою освітою, зорганізовано полевий суд оригінальний, бо природньо у військових частинах в таких судах засідають самі лише вояки з психольоґією не суддів, а месників.

Щоби заспокоїти прибувших громадян, відправлено їх в кімнату, де якраз відбувалася судова росправа не над чужими грабіжниками, з якими ми вже покінчили всі розрахунки, а над своїм гайдамакою, який не так давно пристав до полку і допустився грабунку та насилля над безбройними мешканцями і був пійманий на гарячому вчинку.

По закінченню суду, що виніс обвинуваченому смертний присуд, вернули представники партій цілком заспокоєні та заявили, що вони тепер бачать, що це дійсно правний порядок хоч і суворий та недемократичний, бо їх партії є проти смертної кари.

Я запропонував цим представникам партій висилати своїх людей на всі засідання мого доразового суду, для контролі присудів і діловодства, щоби наочно переконалися, що в нас немає ніякого катування людей.

Крім того, я сказав, що погоджуюся не затверджувати ніякого смертного присуду, якщо вони приймуть на себе відповідальність ізольовання та зроблення нешкідливим цього елементу якимсь іншим способом.

Від обидвох цих пропозицій вони відмовились: від першої тому, що вони не можуть узяти на партію відвічальности за смертні присуди, а від другої тому, що вони не можуть дати такої запоруки і не можуть наражувати співгромадян на ексцеси.

Отже, значиться: вирвіть, добродію, бур'ян, але крий Господи нас до нічого не вмішуйте... а з такою чинностю далеко не поїдеш.

Коло четвертої години викликано мене на стацію Хорол до ґенерала Едлєр фон Донау.

Поїхав я з невеличким почотом, до якого навмисно взяв декількох хлопців, що вміли по німецьки.

У помешканню стації зустрів мене поважний сивий вже, трохи більш середнього росту генерал, якому я доклав про цілу ситуацію та свої предположення на далі. Зокрема, цікавив його стан на східньому березі Хоролу, видко, дуже непокоївся питанням про можність збройного опору з боку населення. Доклав я йому і відомости про те, що від сторони Веселого Подолу готується випад, але до цього докладу поставився він з великим недовір'ям, що я маю надто точні відомости. Тоді я попросив його, щоб підождав ласкаво до 5-ої год. і як до того часу нічо важного не трапиться, тоді може робити висновки про правдивість моїх звідомлень. Ми знаємо трохи більше ніж вони, чужинці, бо воюємо в своїй країні, причому подав я як приклад подію з його кінною стежою, яку перетріпано на лівому березі Хоролу тому, що її командант не числився з нашими попередженнями.

Потім ми вирішили обмінятися зв'язковими. Зараз же відокремив я двох гайдамаків зі старшиною, які як справні вояки зголосилися німецькою мовою та німецькими військовими висловами у начальника штабу.

Обличчя старого вояки заясніло і він сказав мені, що вже знає з німецьких звітів, що має до діла з хоробрим і рішучим українським відділом, але не знав, що має до діла ще й з доброю муштровою частиною та спитав мене про мої кваліфікації. Довідавшись, що я старшина ґенштабу, пробурмотів "ну зрозуміло" та звернувся до своїх штабовців із запитанням, хто зголошується зв'язковим до української кінноти. Першим вискочив якийсь гарненький, ще безусий "ляйтнант", якого генерал Едлєр фон Донау представив мені як князя Гессенського, "родича Вашої імператриці". Я дуже вічливенько доклав його ексцелєнції, що хоч дійсно "принцеса" Аліса Гессенська була колись імператрицею тої армії, де я давніше служив, але Україна ніколи не мала своїх імператорів, а тому мене, як українського команданта, не обов'язує ніяка російська спадщина...

Мою заяву вислухав у мертвій напруженій тишині цілий штаб і вона викликала швидкий обмін поглядів. Очевидячки, над такими питанями вже дебатували.

Ґенерал Едлєр фон Донау сказав мені на те, що дійсно українська проблема мало зрозуміла для їхнього війська та просив берегти "ляйтнанта", бо він та його рід користується в них великою повагою.

Ми посідали на коней та поїхали до міста Хоролу, причому мій почот зменшився на трьох гайдамаків, але замість того безпосередньо за мною їхав поруч із гайдамацьким четарем "прінц" Гессенський у важкім шеломі на голові, а поміж гайдамаками темно сіро-синіми плямами відокремлювались німецькі кавалеристи та стерчали із їдучого гуртка два сталеві списи.

Не вспіли ми ще доїхати до перших будинків Хоролу, як позаду нас, у південно-західньому напрямку заревіли гармати. Я спокійно показав німецькому зв'язковому годинник: була 5-та год. 32 хв.

За кілька хвилин як відгомін до цих згуків заторохкотіла крісова пальба зі сходу, від сторони моста через Хорол. Бій, який почався на півдні, мало мене обходив, бо там мали орудувати німці, але на мості це вже наша справа, а тому, не заїзжаючи вже до постою штабу, ми просто пігнали до моста.

По дорозі, на вулицях, вже ладналися гайдамаки, сідлаючи коней.

Обсаду міста держить перша сотня зі скорострілами і в моменті нашого прибуття Андрієнко вже привів туди у поміч другу сотню, тому обидві сотні вже пройшли довгу греблю коло моста та вибивали вже когось із країв ліса на східньому березі річки Хорол, оперуючи "комбінованим боєм", тобто ґрупами герцьовників, які то переїздили кінно в намічених напрямках, то злізали з коней і вогнем промощували собі дальшу дорогу.

Роскинені групи кінноти швидко переносилися з місця на місце, охвачуючи гайок із півдня, та стріляниною допомагаючи одна одній все то далі посуватись вперед і на зади ворога в тій неширокій смузі, що була між болотистим берегом річки та гайком. Гай шумів клекотом відголосу стрілів, які гулко гупали в густих берізках, що білілися на теміні старезних дубів. Рої куль то злісно шипячи, то жалібно плачучи проносяться від гаю до річки, піднімаючи на її поверхні брумки, а заходяче сонце, граючись на зброї і на цих брумках на воді, осліплює сердитий гайок, наскрізь пронизуючи його сяйвом.

Мальовнича картина, яку рідко можна побачити на сучасних похмурних і порожніх полях боїв.

На нашого гостя "ляйтнанта" це впливає як весняне тепло на лошатко і він починає жалібно просити в мене дозволу приєднатися до одної з груп герцьовників і дати йому на це кріс.

По перебігу перестрілки пізнати, що гайок ось-ось змовкне, а тому даю хлопцеві кріс і набійницю з набоями та він чвалує, розмахуючи крісом, до близчої групи герцьовників, приєднується до неї та приймає участь в охваті гайочку.

Ще за деякий час летять гуртки гайдамаків, виблискуючи шаблями взад гайочку, який вмовкає та з якого, як горобці з проса, вилітають безладні купи ріжноманітно вдягнутих вершників, які гонять на стрімголов, хто на осідланому, а хто на неосідланому коні, очевидячки партизани Вареника та Баса.

Ця перестрілка не мала в собі нічо серіозного, скорше щось більш театрального, бо ані по нашій стороні, а мабуть, і по стороні ворога не було ніяких втрат, але "гер лєйтнант" попав у дике захоплення та післав донесення, повне прекрасних слів. Дійсно, ця система "комбінованого бою" майже незнайома німецькій кінноті, бо вона є спадщиною по татарах і заховалась у бувшій російській кінноті головно в козацтва завдяки його сутичкам з мандрівними і напівдикими племенами. Ця система розчислена здебільша на психіку ворога, а не на фізичне його знищення і тому дається примінювати тільки проти слабо впорядкованих або надто зденервованих військ.

Весело вертали ми до штабу. Але в штабі пана "прінца" чекав іспит на демократизм. У нас був звичай їсти разом – козацтво всуміж зі старшиною, отже й запрошено до вечері німецьких зв'язкових усіх разом. Нічого, "прінц", як добре вихована людина, скорився звичаям господарів і весело їв нашу нескладну вечеру за одним столом зі своїми вояками.

За якоїсь пів години його відкликано до свого штабу, а разом із тим звідтам прийшло донесення наших зв'язкових, що наступ від Веселого Подолу скінчився відходом ворога взад та що німці завтра ранком пройдуть через місто Хорол і що Едлєр фон Донау в ім'я "братерства зброї" уважав необхідним продефілювати перед українськими збройними силами цілою бриґадою.

До донесення була залучена записка від самого генерала, повна подяк та узнань за маневрову та розвідчу діяльність нашої кінноти.

Цікаво, чи це звичайна увічливість, чи так на нього поділала наша широка зорієнтованість у предбаченнях ворога та повний захоплення звіт пана "ляйтнанта". Як би то не було, шлю у відповідь подяку і повідомлення, що полк буде стояти в 10-ій годині зранка впорядкований проти нової церкви недалеко входу до міста, а разом із тим пересилаю Едлєр фон Донау дарунок – кавказького зразку шаблю в сріблі.

Того ж вечера повідомив цей наш старшина, якого було приординовано в поміч вдові по бувшому українському комендантові міста Хоролу, що похорон відбудеться в год. 11.30 зі старої церкви, що була в самій середині міста. Отже, очевидячки, поїдемо просто із зустрічі німців цілим полком на похорон.

До ночі зібрали гайдамаки вичерпуючі відомости про партизанів Вареника та Баса.

Числа цих відділів встановити годі, бо певно що й вони самі того не знають. Складаються вони з охочекомонних, яких то прибуває, то убуває в залежности від популярности чи непопулярности тієї боротьби, на яку закликають. Головне гасло, яке зв'язує партизанські відділи, це боротьба за здобутки революції – за землю та волю та проти панського та підпанського панування, крім того висуваються ще гасла: "право селянам самим порядкувати своїм життям" та "за село проти міста..."

Цікавий конгльомерат понять, які все ж мають одну головну думку: селянські інтереси на першому пляні.

Місцеві громадяни, навіть ось ті міщани, проти яких ніби спрямоване останнє гасло, навіть і "підпанки" на Вареника, Баса та їх партизанів не нарікають, навпаки кажуть, що поки порядкували вони, то було терпимо, а жахливі відносини почалися щойно з прибуттям московської "чеки".

Між обома ватажками немає повної згоди: Вареник успосіблений більше по "большевицьки", Бас навпаки.

Коли відділи висунено під Покровську Богачку назустріч нам, то пішов тільки Вареник, а Бас щойно потім, і в цьому поході взяло участь дуже мало партизанів.

Проти нас під Хорол йшов лише Вареник та й то з допомогою прибувших з Веселого Подолу відділів з Донецьких пролетарських кінних полків. Бас же опізнився, кажуть, із-за відмови виконати наказ з боку деяких зі своїх підлеглих.

Обидва партизани готуються до рішучої боротьби проти німців і не хочуть відходити разом із російськими частинами, які з вечера вже переходять через річку Хорол під Веселим Подолом, у намірі пішки прямувати на Полтаву.

Ранком відбулася передбачена урочиста зустріч обидвох "союзних" кіннот.

Ми вилаштувались у повному складі, крім невеличкої варти, що берегла мосту на Хоролі. Полк вирядився на площі проти нової церкви, куди проходив широчезний шлях Хорол-Полтава. Ранок був гарний, теплий, погідний, лише білі пухнасті хмаринки, які тільки в нас в степах бувають, пливуть по такому блакитно-блакитному небі, прислонюючи яркий блеск сонця.

Широкий шлях спускається повільно під гору до Хоролу і попри нього видко далеко попереду будинки, а далі високі берести.

Ось на шляху зачорніло і до нас почав наближатися живий темний мур – на всю ширину шляху. Близче та близче. Над муром виднів вже ліс штиків, що мають прапорці і виблискують своїми кінцями понад тими прапорцями; вже чути глухе дуднення і гуркіт, вже видко під списами нерівну поблискуючу площу темно-зелених залізних проти-шрапнелевих німецьких шоломів, бо йдуть на параду, значиться як у бій, вже можна відріжнити ритмічне хвилювання маси людей від рухливого моря кінських голів і тіл.

Попереді тієї маси ґрупа їздців, у невеличкій відстані.

Виїзджаю назустріч з малим прибічним почотом: Григоріїв – я, старшина перекладчик та два гайдамаки.

Побачивши нашу групу, Едлєр фон Донау дає знак рукою, і живий мур коней і людей раптом спиняється. Настає тишина, яка ворушиться тільки де-не-де форкаючими кіньми.

Від імени гайдамаків витаю українською мовою німецьку кінноту як нашого спільника та висловлюю думку, що ця спілка буде корисна обом народам, які напевно зуміють обопільно поважати і державний устрій і побажання народніх мас.

Чітким та далеко чутним голосом перекладає старшина привітання, даючи наголос на народні маси.  Уважно слухають, віддаючи шану, і штабовці з командантом на чолі, і втишені ряди німецького вояцтва.

Під час перекладу помічаю, що в Едлєр фон Донау висить при боці козацька шабля в сріблі – наш подарунок.

Коротеньким – "Іх данке ім намен унзерер райтерай" (4) відповідає він, стискаючи мені руку, та каже, що і він хотів би привитати гайдамаків та питає, як звучить по українськи привитання до війська; – відповідаю; чвалуємо до виряджених Гордієнківців і на цілий майдан несеться гомінкий, навиклий до командування голос німця – "Здорові були, Гайдамаки!" І... – павза, викликана несподіванкою, і раптом гучним роскотом звучить "Здоров був!.." – павза і вже не так рішуче докінчує Гайдамацька Громада: – "Пане Ґенерале", замість звичайно "Батьку".

Короткою промовою вітає лаву німецький сідоусий командант, бажаючи від імени німецької кінноти відроджуючійся українській кінноті досягнути високої мілітарної кваліфікації.

На його прохання промову перекладає наш перекладник, і після цього Едлєр фон Донау повертається до мене і каже: "А Вас, пане полковнику, прохаю, дозвольте приняти від старого орла його бойову шаблю, яка була в боях на Марні і під Молодечною. Хай вона буде молодому орлові не тільки пам'яткою, але і благословенням", і з тими словами бере він від одного зі своїх старшин довгий палаш у металевій піхві і дає мені, високо підносячи його держак з великою старовинного типу ґардою, який мусить закривати цілу руку, так високо, що нібито справді благословляв ним мене як хрестом.

Беру цей подарунок, правду кажучи, трохи схвильовано, бо розумію, що значить він для цього сідовусого вояка, очевидно, вояка не лише з фаху, але й з діда прадіда.

Не знаю, чи зістався старий вояка ще в живих, але його палаш з написом його прізвища заховав я в Києві та мабуть, що не попаде він до невідповідних рук, аж поки не знайде місця в якомусь музею України.

Передавши свій подарунок, круто завертає весь німецький штаб і від'їздить до своїх. У руках німецького команданта блискає ясним сяйвом козацький клинок і у відповідь йому тьмяно виблискують виняті з піхвів шаблі в мурі німецької кінноти та здрігаються і витягаються як струни до білих хмар списи з прапорцями.

Командую і я, і у відповідь блискають в прорвавшомуся крізь хмаринки соняшному сяйві гайдамацькі шаблі, перед якими непевно мигтить у руках команданта подарунок.

Ще блиск козацької шаблі над морем залізних шоломів та лісом спис і залізний мур рухає трухом у напрямі до нас. Дуднить старий шлях як надсуваюча буря і як далекий грім гуркотять гармати.

Едлєр фон Донау стає з декількома вершниками свойого штабу коло мене і з виразом гордощів за своїх дивиться на проходячі лави.

Йдуть, як йде "важка кіннота". Тісно – "коліно об коліно" – однаково, рівно, прямовісно пропливають списи, однаковісенько повернуті до нас обличя в насунутих залізних шоломах видаються в цій сунучій масі якимись теж однаковими. Гремлять по дві рядом гармати і гуркіт їх так імпонуюче підходить до нього малюнку: людського згуртування, де всі змонтовані в одно страшним молотом військового впоряду та мертвячої карности.

Мимоволі кидаю погляд на Гордієнківські лави: повівають ріжнокольорові шлики на молодецьких заломлених решетилівських шапках, блищать ясним сяйвом видобуті шаблі, нетерпляче б'ють копитами вичищені аж до блеску коні, яких ледви вдержують в рядах козаки; на суворих вусатих і безусих обличах застиг вираз впертости та визову супроти того, що ось тут непереможною здається силою суне попри нас.

А німці все йдуть та йдуть, і чомусь мені починає згучати в ухах та пісня, що співала, проходячи попри наш штаб, та німецька сотня, яку згаратали Вареник та Бас: "Весело на війні ми йдем! Від далеких французьких ланів до суворих російських пісків і болот ми несем на шаблях перемогу! О Германіє! Твої сини достойні Тебе. О Германіє! Ти для нас все і надія наша, і провідна зоря, о Германіє!

Гудять громи гармат над Марною і тремтить Париж жахом"!..

Пройшли нарешті. Едлєр фон Донау хоче познайомитись зі старшинським складом полку. Викликаю вперед старшину і представляю по черзі. Увага німецького команданта спиняється на прізвищі барона Штакельберґа, якому він каже, що він дуже радий познайомитися з представником такого старого лицарського ливонського роду та що присутність його в рядах українських військ є доказом правдивости українських змагань.

Вижу по обличі, що командантові 3-ої гайдамацької сотні не дуже то й подобається цей комплімент, і він раптом просить мене, щоби я казав перекласти йому те, що сказав пан генерал. Перекладчик перекладає та я спостерігаю здивовання на обличі німця. Вислухавши уважно перекладу, відповідає він також через перекладчика, що він дуже дякує за високу оцінку його дійсно старовинного роду та пояснює, що відповідав по українськи, бо це його "рідна" мова.

Після представлення старшини, просив мене Едлєр фон Донау вияснити йому, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного змісту. Вияснюю, що це справа місцевого самоврядування, до якого і виряжається негайно одного із німецьких старшин з перекладчиком від гайдамаків. Ще того ж вечера мав я нагоду переконатися, що завдяки повній зорґанізованности мійської ради німці з нею числилися та повздержувались від всяких реквізіцій.

Так вже цілком по діловому закінчилася наша парадна зустріч із німцями, а потім поїхав полк у повному складі віддати останню пошану траґічно загинувшому командантові міста Хорола від Центральної Ради.

На невеликій в розмірах площі перед старою церквою, де вирядився полк, гурти людей, які вітають нас, знімаючи шапки. Між ними кидається у вічі ґрупа сільських парубків і дядьків, які якось осторонь від усіх держаться та з нашим приходом швидко відходять до церкви.

У церкві, куди увійшла почесна сторожа до труни від Гайдамацтва, повно народу. То вже почалася відправа. Чимало тут людей, а то з ріжних верств населення. Плачуть, чим підтверджується заява мійського самоврядування про значну популярність покійного.

Та ґрупа селян, на яку звернув я увагу ще на площі, трималася і тутки в церкві якось зокрема, просунувшись через натовп аж до самого крилоса.

Панахида скоро підходила до кінця і нарешті на руках присутніх винесено труну, причому знову можна було спостерегти, що від цеї окремої ґрупи до труни взялося так зі двох хлопців, труну перенесено на віз, прикрашений зеленню. Полк віддав пошану і труну повезли нерівною дорогою вгору на цвинтар. За труною йшла юрба народу, попереду якої коло самої труни вся в сльозах йшла ця старенька добродійка, що була в нас, дружина небіжчика.

За труною пішла і Гордієнківська лава. Коли ми дійшли до цвинтаря, наші хлопці позлізали з коней, одні взялися знімати труну, а другі лаштувались до віддання останнього почесного стрілу покійному, який хоч і не від кулі в бою загинув, але за нашу таки справу.

Труну прощали промовами представники ріжних організацій міста, пан отець і командант Гордієнківців, який сказав, що Гайдамацтво не лише свого полковника ховає, та віддає пошану цій труні, але і тому, що згинув за волю українську, в ім'я якої ми йдемо на боротьбу, наражаючи своє життя. За ним промовляв ще один зі селян тої цікавої ґрупи, сказавши щось неясне, мовляв, ми у цій смерти невинні та коли б наша воля, покійний би жив і далі.

Потім спускають труну в могилу, тріскають тричі крісові сальви, тричі гуркає та гайдамацька гармата, віддаючи пошану, а у відгомін їй за скілька хвилин у тій тишині, що залігла, поки засипували гріб, відізвались далекі крісові постріли та гупнув далекий гарматний стріл там, за Хоролом на сході. Очевидячки, німці стрінулися з Вареником та Басом, бо ледви чи вони змогли би дігнати відходячих москалів.

Шкода хлопців – не подужати їм німців, тільки даремно наложать головами, прикриваючи відступ чужинецьких військ.

Невгомонний Ковбасенко, що зумів якось вмішатись у юрбу, підскочив до мене з повідомленням: "Батьку! аж ось ці селяни, що труну несли та від яких говорив один промовець, це Баса партизани, кажуть у лодках переплили, щоби останню пошану полковникові віддати". Добре, треба їх попередити, що москалі безнадійно відступають, що німців завелика сила та що такий сепаратний спротив вийде лише на шкоду цілому селянству, на якому німці за це пімстяться.

Цю місію бере на себе Ковбасенко та швидко бачу його вже в гарячій розмові з двома із тих селян, що проходжуються між могилами.

Полк вертав на свої помешкання та в штабі дістає рішучий наказ отамана Натіїва якнайскорше вирушити далі на Полтаву, обов'язково переганяючи німців і обов'язково увійти в Полтаву перед німцями, разом із тим писалося, що в штабі здивовані, чому я застряг у Хоролі.

Наказ виданий у Ромодані і в ньому зазначено, що наша піхота ще й до Миргорода не дійшла, бо в районі Єреськи селяни зіпсули на задах "червоних" залізницю і тому вони ставлять рішучий опір. (Треба зазначити, що район села Єреськи досить таки незаможний з недуже родючою землею був протилежний до Хорольського, бо там українська пропаганда йшла від лівих груп, здається чи не есерівських, а тому смуга лісів, що вривалася сюди ізза Десни та Сейму, була тоді переповнена українськими селянськими повстанцями).

Разом із тим мені доручено, дізнавшись куди прямує німецька кіннота, скоординкувати свою акцію з нею.

Треба значиться їхати до німецького штабу, який перейшов вже за ріку Хорол. Щоби зашанувати коней, яких очевидячки знову доведеться надуживати, викликаю авто з цього нового зголошившогося до нас авто-відділу.

Не поспіло ще авто приїхати, як прийшла до штабу старенька вдова, по щойно похованому полковникові. Вона несла в одній руці старшинську російського зразку шаблю з Анівським дармовисом (темляком), а в другій револьвер системи "Ногана" з призовим написом. Сіла заплакана, звернулася вона до нас, російською мовою, кажучи, що її покійний чоловік так дорожив цією зброєю, що вона залишила й заховала її, як найдорожчий спомин про нього, не дивлячись на всі ті репресії, але тепер, коли бачила ту шану, що віддано небіжчикові, коли почула все те, що над його могилою казалося, принесла цю зброю нам: "Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Україну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій та надій, а я стара молитимуся на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну". Сказала та була би впала на підлогу, якби не підхопили її гайдамаки та не посадили на крісло, цілуючи бабусині руки та присягаючись покрівавити тую шаблю ворожою злою кров'ю. Тую присягу виконано і не лише чужою, але й своєю кров'ю скрівавили цю шаблю. Носив її, витягнувши на неї жереб, гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях.

Нарешті і "Форд" стукотить під штабом. Ідемо через греблю і міст дорогою, обсаженою берестами, і під'їздимо до дідичівського двора, що стоїть наліво від шляху. Дивно, як він заховався та ще зі всіма дідичами, мабуть, чи не тому, що був у безпосередній близькости до резиденції Баса?

У всякому разі німецький штаб опинився тутки. Зголошую у вартового своє прибуття та, на велике моє здивування, дістаю прохання почекати у вестибулі, "бо заступник Едлєра фон Донау, який виїхав щойно до штабу дивізії, вечеряє з господарями двора і зараз вийде до мене". От маєш, шкода, що не взяв зі собою палаша, подарованого "молодому орлові"...

Нарешті являється на хорах дві гарно одягнених дами, які починають льорнетувати нас, а з ними якийсь молодий в однострою російської "ляйб-ґвардії" Гусарського "Його Величества полку", з вензелями та блискучими російськими нараменниками, а за хвилину виходить з веселим, самовпевненим, трохи червоним після вечері обличам, незнайомий мені німецький полковник, за яким бачу знайомого вже начальника штабу бриґади, який здалека привітно до мене киває.

Піднімаюсь зі своїми по сходах, представляюсь незнайомому полковникові і, повертаючись до російського "ротмістра", кажу навмисне по французьки, що він певно забув, що на чужій території військові, за виключенням маючих офіційну місію, не мають права носити однострою, а, крім того, існуюча російська влада відмінила не лише "вензеля" колишнього монарха, але й самі "пагони", тому я попереджую "пана ротмістра", що появлення його в однострою може потягнути за собою немилі для нього наслідки.

Після того, переходячи на українську мову, докладаю пану "оберсту" через перекладчика, що я мусів зробити увагу забувшомуся старшині, бо як пан "оберст", певно, знають, Центральна Рада України не має ніяких союзних умов з будь-яким російським урядом.

Звичайно, на таку увагу реакція кисла і пан "оберст", сказавши декілька незначучих слів, відходять "з паном ротмістром", правдоподібно не знімати пагони, а мене лишають начальникові штабу, який сама милість та в розмові між іншим каже, що їм так важко розібратись у дрібничках тут, що та "аристократія", з якою вони зустрічаються, вся переконує їх, що нема ніякої України і що це, мовляв, ми, німці, її вигадали, а тут ще і українське нібито населення зустрічає не завжди прихильно німецькі війська. Ось хоч би й нині довелося затримати боротьбу з невловимим ворогом і хоч одного з ватажків вбито, а решту роспорошено, але становище остільки непевне, що Едлєр фон Донау поїхав просити дозволу залишитись на добу-дві коло Хорола, щоби вичистити цю околицю та не залишити цих "большевицьких франтірєрів" на задах.

А противно – вся "аристократія", яка каже, що Україна не існує, приймає німців дуже радо як визвольників... – "Від російських військ" – докінчую я, чим заганяю симпатичного "гавптмана" в глухий кут, бо чи активний старшина та ще з юнкрів може визнаватись на соціяльних справах?

Довідуюсь, що вбитий ватажок нібито Вареник, а що з німецького штабу дивізії є директиви поспішати на Полтаву, причому їх бриґада має війти в Полтаву з півдня, а інша бриґада тієї ж дивізії вздовж залізниці на Абазівку.

Вертаю до міста Хоролу до свого штабу, а там чекає мене нова цікава візита: – Ковбасенко докладує, що приїхали післанці від Баса та, може, і сам Бас, та чекають команданта Гордієнківців у хаті на кінці міста.

Йду та знаходжу у бідній селянській хатині, що якось приліпилась до краю міста, чотирьох селян, з яких двох у сірих "шинелях", а двох у селянських свитах, але всі в одноманітних чорних селянських шапках, а в стодолі привикле спостерегати військові дрібниці око могло завважити прив'язані і посідлані коні – так що кінно через німців приїхали, нічого собі партизани.

До мене звертається один з тих, що у вояцьких "шинелях", кремезний, похмурий дядько з чорним волоссям, грубим, але з гарними рисами облича, по якому чи то роки, чи то біда провели глибокі борозни. Облича зав'яле, обвітряне, стомлене, на щоці нещодавний шрам досить вже загоєний та зарослий.

Звернувся він до мене тою смішною мішанкою, якою намагалися в російській армії балакати підстаршини з "малоросов", щоб балакати панською – "інтелігентською" мовою, але я так рішуче перейшов на українську, що мій співбесідник почав також розмовляти "по селянськи" от тою чудовою полтавською говіркою з мягким "л", що надавало якоїсь ніжности так невідповідаючій суворій, похмурій, хоч і типово гарній постаті промовляючого.

Він спитав мене просто, що, на мою думку, далі робити партизанам, бо проти німців дуже тяжко вдержатись. Питає ж він мене тому, що хоч Гордієнківці з німцями та хоч між ними ще й панків таки не бракує, але ніби то все ж "свої", бо щось нічого проти селян не роблять і скорше їх підпомагають.

Вияснюю йому всі мої міркування про неминучість приходу німців, які, мовляв, і самі б прийшли, бо кому ж їх держати, коли армії нема, отже ніби й краще, як вони будуть змушені вважати себе "спільниками", а тому не так грабуватимуть, як коли б переможцями прийшли, але щоби мати і в них вагу, доконче треба впорядкувати "свою", а то цілком "свою" збройну силу, щоби в ній великих панів чи малих підпанків було не багато, як не можна, щоби зовсім без них обійшлося, ось тому, на мою думку, треба партизанам йти до українського війська, ну а як не мають охоти, то треба кудись тікати, хоч би і до москалів, бо все одно "свої" підпанки видадуть німцям, які мають тепер силу та проти них встоятися поки що годі. Іншої ради, на мою думку, немає: тим більше коли вже почали ворожі виступи проти німців. Пересидіти лиху годину десь по нетрях теж буде тяжко. Бо хто його знає, чи німці підуть до зими чи ні, мабуть, що ні.

"Справді" – відповів співбесідник, – "ми вже з німцями побилися; це все Вареник налягав"... "А Бас?" питаю я. "Бас" посміхається дядько – "він ще під Богачкою вислав людей на розвідку до вас, бо хто міг знати, що ви за одні".

Розмова скінчилася тим, що мої співбесідники вирішили передати все "дома" своїм, та вже не криючись повиводили посідланих коней з клуні, приладнали "обрізи" (обрізаний кріс так, щоби з нього можна було стріляти як з пистоля) і зібралися їхати. Щоби не було у них сутички із німцями, дав я їм одного гайдамаку, який мав їх провести, куда вони схочуть, як групу розвідчиків, яких висилається на зади ворога.

Не минуло нас і привитання вечерою з боку тамошної інтелігенції. Вечером довелося побувати з кількома старшинами на принятті в якомусь приватному домі, де гостив нас наш щойно зголосившийся начальник автомобільного відділу.

Все було як належить: і промови, і побажання, спів і музика.



на головну сторінку

до змісту