II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином

Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.

Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.

Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.

Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого ходу по всіх боках паротягу.

Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо телеґрафних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стація Селещина, яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину огороженого простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами і оселедцями.

Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.

Зв'язкові швидко налагоджують зв'язок зі штабом дивізії, якому доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду. Знову значить організаційна помилка об'єднання мішаного відділу під орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п'ять кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінистий, то розмоклий чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками, та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.

Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв'язкові не відходять від телефонічних слухавок. "Батьку" – раптом каже один із них – "цікава розмова, послухайте". Балакають два голоси по російськи, один – очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння та окремі речення. – "Що це?" – питаю. "Індукція, не виключили добре. Це Карлівка балакає з Конградом".

Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо "кінський запас" з Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція, другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу, щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок, ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити ворога на праве крило.

Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише умовляються обі сторони про деталі наступу.

Питаю своїх зв'язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. – "Готово"?... та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся – мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.

Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос кличе: "Константіноґрад – гальо – Константіноґрад" – павза – "здєсь камандір Карлофки і начальнік Карловскаво аванґарда", а потім починає доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за підтримкою німців. "Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво ґолос знаю єщо с фронта, слишал не раз і па телефону і на мітінґах! Нікакаво самнєнія, єто он і єво штаб уже в Селещіне! Нада атхадіть!" Довга павза, під час якої щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. "Панімаю, что нельзя атдать Константіноґрад, но прашу падкрепленія, іначе атступаю!"

Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого, що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу дивізії та заступника голови дивізійного комітету.

Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей утікший бунтар "Конский запас" з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4 старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців – всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.

Одночасно і село дає варту для складів.

Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз'їзд у 8 верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз'їзду про прихід "аванґарду" відділу.

За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався.

До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові стежі, а лише після 7-ої (19) з'явилася друга сотня на цілком зморених конях, а ще за годину підійшла і решта полку.

Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз'їзд, звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед досвітком "атакувати Карлівку".

Карлівка просто кричить, що далі не може "держатись", що застави погано несуть службу, що вони "больше іґрают в карти, чим ісполняют свой долґ і слушают пріказу". А перед досвітком ст. Карлівка вже телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них большевики утікли чисто всі на Конград.

Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.

Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону Селещини куріневі Дорошенківців, які під'їхали вже з Полтави ешелоном.

Під час маршу під'їхав я до своїх скорострільців і поділився вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.

Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.

"Добре", – каже у відповідь Локтіонів, – "хотять у нас порядок наводити. Ну, а як за цей "порядок" доведеться з України полетіти, то що тоді заспівають? З народом погані жарти".

О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с. Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.

Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг спускається до води дещо лагідніше і не круто.

У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких легко пройдуть гармати.

Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під Федорівкою.

Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін, світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.

Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову, яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.

Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград, але це вже гра на психіку.

Треба її спробувати.

Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки самої Карлівки.

Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього суто національного напою, яким управитель на радощах почастував прибувше Гайдамацтво.

Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.

Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.

По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці "Заамурець", обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді, як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.

"Чотири польових і дві гавбиці", – каже до мене, виїхавший разом зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – "та Заамурець з трьома, усього дев'ять".

За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками ґрупа людей 200 до 300 чоловік. "Знайомі", – каже Алмазів, – "анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б'ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати".

Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись, стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а "Заамурець" переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до Карлівки.

Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному росташуванні.

Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі гармати. "Заамурець", піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки, знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна починається крісова стрілянина.

Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити: полк і все одно склади, чи лишень одні склади.

Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та, посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.

Під час цього відвороту лише 2-ій та 3-ій сотням довелося тяжко, бо вони попали під гарматній вогонь.

Під вечір підійшли до роз'їзду на схід від Іванівки, Дорошенківці змінили там 2. сотню, спинивши дальше посування ворога, а друга сотня приєдналася до полку.

Москалі зробили ту помилку, на яку я їх провокував, і головна маса їх піхоти розвернулася на північ від залізниці на Селещину. Виявилось також, що кінноти у них майже немає, а що ліве їх крило спинилося зараз-же перед Федорівкою, де стоїть їх сторожа, яка копає окопи.

Тож на 7-го дано наказ Дорошенківцям затримувати ворога повз залізниці, а Гордієнківцям, зблизившись ще в пітьмі до сторожі під Федорівкою, збити її, та атакувати ворога в напрямку на Карлівку чи повз річку Ланову, коли б він почав швидко відходити.

Для нас було цілковито незрозумілим, чому большевики так рішуче перейшли проти нас в контрнаступ та ще висунули такі поважні сили, але зі штабу дивізії повідомили, що наша права кольона, Республиканці, Богданівці та курінь Дорошенківців, звели бій під Мерефою та тиснуть ворога на Харків, а підслухані телефонічні ворожі розмови виявили, що ворог користується шляхами на Конград і Лозову для контрманевру проти цієї нашої лівої групи, а тому наступом силкується їх забезпечити.

Уночі, коли вже почалися пересування у зв'язку з виконанням пляну нового наступу, трапився випадок, який яскраво підкреслив усю небезпеку принціпу найманства, який тоді був висунений. 3. сотня замітінгувала та відмовилася виконати наказ під тим претекстом, що їх не підтримала у Федорівці решта полку тому, що, мовляв, як полк, так і його командір вважає 3. сотню контрреволюційною і свідомо наражує її на зайві небезпеки та свідомо залишає без підтримки.

Доносячи про це, командір 3-ої сотні додає, що він уважає, що це є наслідком перевтоми та першого неуспіху та що, виключивши із сотні декількох розкладових агітаторів, він поведе сотню далі вперед, тому просить на якийсь час призначити сотню в резерву.

Цікаво, що замітінґувала та частина, в якій був найбільший відсоток старшин звичайними рядовиками.

Друга сотня та кулеметчики надіслали повідомлення, що вони зброєю готові заставити 3-у сотню іти в бій, так що довелося їх уговкувати. Добре, що хоч стояли вони далеко один від одного.

На рано 1 і 2. сотні несподіваним наскоком збили ті сторожі, що стояли перед Федорівкою, а 4-ій, що наступала між Федорівкою та залізницею, не пощастило; її зустріли вогнем і вона почала вже відступати, аж поки не спинив її рішучий наказ команданта полку, а потім допомога 3. сотні, що до того часу вже уговкалася: з неї вийшло тільки 8 люда, які вернули до Лубен і там, як побачимо далі, відіграли певну ролю.

Той шум, що підійнявся під час цих сутичок, сполошив "Заамурця", що стояв тоді на стації Карлівка, та він швидко відійшов за р. Орчик, зірвавши міст через неї так, що одна з двох його форм упала в воду.

Одночасно з цим вибухом, вибух і склад у Карлівці. Раптом здрігнулася земля та з глухим гуком виріс високо в небо широкий, з великою шапкою на горі, гриб чорного диму, весь прорізаний ріжноколіровими блесками освітлюючих ракет – по боках його чорними, білими, зеленуватими хмаринками вибухають ріжноманітні набої, які своїм гуркотом продовжують протяжний, грізний гук, а над усім цим хаосом згуків, барв і форм пливуть долі дрібними зірками світлинки освітлюючих ракет.

Чорний гриб повільно нахилюється, випускає довгі пасма, які витягає вітер, і перетворюється повільно в посуваючуся на захід хмару, долішня частина якої лежить на великій площі вогню догоряючих решток сараїв, ешелонів та стаційних будинків.

З цього вогню раз-у-раз вилітали нові хмари ріжнобарвних димів з яркими блесками, продовжуючи безпереривний гуркіт, який робить вражіння запеклої гарматньої борні тзв. "барабанного вогню".

Большевицькі піші частини, що почали посуватись на Іванівку, раптом відходять на захід, усе прискорюючи швидкість цього відходу та розсиплюючись як на фронті, так і в глибину на дрібні гуртки. Дорошенківці починають їх переслідувати, а ми швидко переходимо Орчик під Федорівкою та йдемо в перейми долиною річки Ланна. "Заамурець" щойно побачив наші передові стежі, як повною парою зник в напрямку Конграду, а ми, захопивши роз'їзд над Ланною, мали нагоду почути в телефоні страшну лайку якогось начальства, яке загрожувало всіма карами і тортурами тим, хто посміє без наказу відступати. Перервав я цю "філіпіку" та порадив йому якнайскорше забиратися з Константинограду, бо гайдамацька кіннота ось-ось вже застукає. Начальство попереду не повірило, але потім з прокляттям кинуло трубку, не завдавши собі труду її вилучити, так що деякий час ще чути було схвильовану розмову про проклятих гайдамаків і необхідність впорядкованого відвороту. А гайдамаки між тим наспіли поганими розмитими доріжками до села Верхня Ланна, щоби там переняти тих, що тікають з Карлівки, але це не дуже то вдалося і ворожі гармати та "анархісти", які частинно їхали на возах, уже встигли проскочити, а решта чкурнула на північ в сторону села Берестовенька, де були переправи через річку Берестову, що тече через Конград.

Повертаємо великим шляхом на Конград і коло полудня вже входимо в розлоге, розкинене по яру, величезне село Піщанку, більше кількістю населення як Конград.

Наші стежі в Конграді і у цьому селі, а також по всіх інших, вже роздали та порозклеювали наш "заклик", який читає по одному та гуртами селянство та вітає полк, що проходить.

Ще більше радісне привітання в Конграді, з якого сердите московське начальство повтікало вже давно ешелонами на Лозову, туди же подалися, навіть не спинившись у Конграді, анархісти, туди повернув якийсь повний вояків ешелон, що прийшов від сторони Харкова, туди же відступив "Заамурець", що забезпечував відворот штабу чи то "армії", чи то "фронту" – тяжко було розібрати з радісних оповідань місцевих громадян про цю втечу.

Після гіркого досвіду з програної під Карлівкою, яка трапилась із-за прогаяного часу внаслідок втоми від трохи несвоєчасного "братання" в Полтаві, тут, ні хвилинки не гаючись, ведемо розвідку, підшукуємо позиції, щоби мати змогу боротись у трьох напрямках – на північний захід на Харків, на захід на Лозову та на південний схід на Катеринослав, з яких то напрямків підходять до нас залізниці. Стежі йдуть по всіх цих напрямках розбирати тор. Одночасно зв'язкова сотня нав'язує зв'язок із запіллям, що дуже швидко вдається, бо телефонічні дроти попри шлях Конград-Карлівка непопсовані. Викликуємо Карлівку і чую голос Олекси Григоріїва. Він каже, що приїхав з рештою одностроїв у Карлівку, що до стації не можна й думати підійти, бо у недогорівших складах ще вибухають стрільна та ракети, та що він перевантажує однострої на селянські вози у полі, та що скоро буде зі всіма паперами, що йому передав штаб, у нас. Повідомляє, що до Полтави прийшов Слобожанський Гайдамацький Кіш, кінна кулеметна ватага "смертників", яких, як одних, так і других, виправлено з Києва за "неблагонадійність", що з ними приїхала чета гірських гармат, формування якої зарядив Алмазів з Лубнів, що ця чета має вже все, крім коней.

Після Григоріїва зголошується командант Дорошенківського куріня та каже, що його курінь дістав наказ не посуватись далі Карлівки та що Дорошенківці виходять з-під моєї руки в безпосереднє розпорядження штабу дивізії.

Знову кличу до телефону Григоріїва та команданта "Кінського запасу", який я ще з Федорівки післав, вже як складову частину полку, в Карлівку з наказом продовжувати свою діяльність, а саме далі купувати коні для полку та вишколювати їх.

Наказую: гарматну чету пересунути потягом до Карлівки, де "Кінський запас" має їй дати потрібні коні, чета має взяти з собою з полтавських складів якомога найбільше сідел для "Кінського запасу". Просити штаб дивізії, щоби ватагу "смертників" приділено до полку, щоби в Конград висунено піший відділ, бо інакше це зв'яже кінноту та не дозволить їй швидко посуватися вперед.

Поки все це діється, забіраючи звичайно доволі часу, розташовуються гайдамаки по Конграді.

Ще не скінчив я всіх розмов і розвідок, як з'явився переді мною післанець від місцевого самоврядування з проханням завітати до Думи, що саме зібралась на раду та бажає почути деякі інформації від команданта українських військ. Майже одночасно з'явився і представник від місцевої організації Української Партії Соціял-Революціонерів і запитав, коли командант полку може заглянути до управи організації для висування можливости контакту та співпраці на підставі того "Заклику", який ще передвчора одержали вони від своїх товаришів із сіл.

Я сказав, що зайду туди негайно, як тільки покінчу справи в Думі, яка зголосилася першою.

Вже коли я йшов до Думи, зустрів мене якийсь добродій та сказав, що він післаний від організації учителів тутешніх гімназій та семінарії (здається, якихсь евакуаційних) за інформаціями про сучасний стан та в справі поповнення полку Гордієнківців у зв'язку з одержаним "Закликом". Я призначив і йому годину для побачення з організованими учителями.

Оце тобі не Хорол. Тут нікого не треба умовляти, ані з ніким не треба умовлятися, а самого беруть в "оборот", ну так як в Олевську (див. І. частина Споминів).

Засідання Думи відбувалося в помешканню недалеко площі при вулиці, що йде до с. Піщанки. Прийшовши там, мене просять сідати та починають ставити цілу низку запитів про сучасний стан, про майбутню політику уряду, про взаємини з німцями і т.д.

З'ясовую, як і що можу, бо що ж я знаю крім тих уривчастих інформацій, які мені дав міністр Жуковський та які я зібрав з власного почину межи членами Центральної Ради, бо штаб дивізії не дав мені ніяких доручень, крім бойових наказів.

Гостро відчуваю вимогу широкого політичного освідомлення, бодай кермуючих військових чинників, яка щоправда відчувалася вже і в часі світової війни, але не так дуже. Наприкінці цього орієнтаційного розпиту один з членів самоврядування, по зовнішньому вигляді та вимові, мабуть, жид, запитав, чи не міг би полк зупинитись у місті декілька днів чи бодай на завтра, бо завтра у місті ярмарок, а в Піщанці храм, тому, мовляв, не виключена можливість ексцесів, а зокрема тому, що ті війська, які щойно відійшли, внесли таке обопільне подратування між ріжними верствами населення, що відношення між ними дуже загострене.

Щойно він закінчив свою промову, як у салю засідання увійшла група селян під проводом якоїсь жінки, років може 40, з надзвичайно суворим і гарним обличчам та очима, які нібито гнівно позирали на кожного.

Вона, обминаючи всіх, підійшла просто до мене та привітала мене як представника тих військ, що обстоюють селянські інтереси, якщо все це правда, що в "Заклику" написано. "Тільки, – каже вона, – треба прочистити ось те самоврядування та з нього повиганяти таких панків, – тут вказує добродія, що якраз промовляв – бо від них і вся та біда! А від нас візьміть подарунок селянський – хліб наш, ковбасу та ще горілочки – побавить душу гайдамацьку!" Притому подала мені хліб, ковбасу та пляшку самогону. Загальна сензація...

Я дякую їй за привітання, але кажу, що "чистити" – це вже справа не наша, а справа тих законів, які має видати Центральна Рада і які мають подбати, щоби у цій салі сиділи лише ті, що боронитимуть інтересів народу, а нашою справою є такий уряд боронити. – За хліб святий щиро дякую, але цей "чортів подарунок" – самогон – не є ознакою приязні, лише знаком зневаги, а тому йому шлях ось який і... кидаю цю пляшку крізь вікно, так що аж бризки полетіли.

Делєґація трохи змішано на це все дивиться, але потім виявляє бажання, щоби гайдамацтво завітало на храм до Піщанки.

Закінчилось засідання конкретним запитанням щодо приділення до місцевого самоврядування декількох гайдамаків у кадр місцевої міліції, яка мала бути впорядкована. Приділив я до міліції кількох менше здатних до походу.

Тільки я вийшов з місцевого самоврядування, як побачив валку навантажених селянських возів, попереду яких їхав Олекса Григоріїв з декількома їздцями. Це приїхали наші однострої.

Олекса передає мені плік паперів зі штабу дивізії, які переглядаю тут же, бо час вже йти до Соціялістів Революціонерів, від яких чекав вже на мене провідник.

З паперів довідуюсь, що мені підчинено Слобожанський Гайдамацький Кіш в складі двох піших курінів, одної кінної сотні та гарматної польової батерії, під орудою Генштабу полковника Сікевича.

Штаб дивізії повідомляє, що як Слобожанський Кіш, так і вислані "смертники" є такими частинами, в яких важко запровадити карність, а тому я уповажнений в разі потреби їх розформувати та розіслати по інших частинах Запорожців, головно в найбільше карний Республиканський полк.

На словах Григоріїв передав мені, що Слобожанці нині вночі приїдуть у Карлівку, а завтра мають виступати на Конград, що кінна гарматна чета приїде з ними, та що "кінський запас", якому ми дали досить гроша, веде горячкову акцію купівлі та платної реквізиції коней.

Одночасно повідомив він, що наші авта і "Партизан" думають їхати в ешелоні на Харків, щоби звідтам шукати з'єднання з нами. А що, як "призвичаються" до штабу дивізії? Шкода...

Йду до Соціялістів Революціонерів, куди ведуть провідники, але для цих розмов беру з собою Андрієнка, який все більше мав до діла з партійцями, як я.

Їсти хочеться страшенно, тому починаємо йдучи заходитися коло "подарунків", які взяв під охорону Андрієнко.

Ведуть нас у півпідвал будинку та раптом опиняймось у великій ясній кімнаті, в якій десятеро людей, з того дві жінки; всі досить ще молоді.

Нас вітають, але ані я, ані Андрієнко, не можемо відповісти нічого, бо мусимо раніше дати раду з селянською ковбасою, від якої ми, не сподіваючись, що вже дійшли, відкусили по доброму таки кусникові, тому починаємо з вибачення, що мусіли обідати йдучи та не поспіли скінчити, на що одна з дівчат під загальний добродушний сміх пропонує товаришам гайдамакам цукорок чи соняшникових зерен на "десер".

Після такого вступу бесіда наша набирає відразу такого щирого товариського характеру, що я не соромлючись відповідаю на запитання про передбачення щодо земельної політики Уряду, що я про це нічогісінько не знаю, та лише можу переказати те, що сказав мені товариш Жуківський, виправляючи нас із Києва, а саме, що вони вжиють усіх зусиль, щоби не було правих змін курсу, але моя така думка, що по настроях верховного військового командування нашого, а головно німецького, ухил направо є неминучий, лише як далеко він піде.

Переказав їм також думку Жуківського про утворення міцних військових об'єднань, вихованих у соціялістичному дусі як підпори політики Уряду, та висловив свою думку про необхідність впорядкування народніх мас для неминучої, може й збройної, боротьби проти тої реакції, яка може прийти.

Доповідь вислухали дуже уважно та після довгої мовчанки один з присутніх запитав, показуючи наш "Заклик": а хто це вам склав?

Відповідаємо, що це колективна праця старшин штабу. І знову запитання: а хто з нас партійний соціял-революціонер? Кажемо, що в штабі є лише один партійний і то галицький радикал, а тому від участи у складенню "Заклику" стримався.

Питають: а чому в заклику спопуляризовані головні засади програми С. Р. та ще лівих ґруп, щоправда їм надано не лише популярної, але й поетичної форми, – але всеж це може скласти лише партійний. Відповідаємо, що хоч із програмою У. П. С. Р. ми обзнайомлені, але не її брали за основу нашого заклику, лише ті бажання малозаможнього селянства, які могли спостерігти під час нашого походу.

Далі уважно та досить докладно розпитують вони про настрої в наших озброєних силах, про їх склад, про взаємини з німцями так, що на деякі з запитань годі й дати відповідь, бо того, про що нас питали, ми не спостерігли чи не мали змоги спостерігти.

Нарада закінчилась тим, що управа С. Р-ів Конграду сказала, що вони мають усе, про що чули, обговорити та про свої постанови повідомити штаб полку негайно по їх прийняттю.

Від С. Р-ів йду безпосередньо до Спілки учителів, бо вже година 5. по полудні, але перед дверима вже ждуть на мене звідомлення стеж, телефонограма з Карлівки, телеграма з Полтави, яку привіз вершник з "Кінського запасу" разом із запискою від Корніяша.

Вибачаюсь перед представниками учительства, що зібрались в учительській кімнаті реальної школи чи то гімназії, вже не тямлю де, влаштовую тутки же в сусідній кімнаті штаб, бо там зібралися Григоріїв (ад'ютант) з паперами, начальник служби зв'язку, заступник господаря, післанці і т. д.

Рішуче необхідно при частинах у часи громадянського типу війни, а міждержавної обов'язково бажано мати референта в громадських справах, бо інакше бойові операції якось відсуваються на другий плян.

Стежі доносять, що дійшли до призначених місць, що ті ворожі частини, які йшли на Берестовеньку, звернули до залізниці на Лозову, де в околицях перестанку Кегічівки чекають на них ешелони та "Заамурець", що біля стації Голуби (10-12 кільом. від Конграду) стежа сполошила анархістів, які від'їхали на схід на дрезині, що по відомостях залізничників зі ст. Зачепилівки ворожа сторожа стоїть на мості через річку Берестову біля стації Осипівка.

Отже, треба ніби гнати далі, щоби не дати ворогові опам'ятатись та використати до кінця легку перемогу під Карлівкою, що вдалася самим лише маневруванням. Коні відпочали, люди поїли, можна і вночі йти, але з Карлівки повідомляють, що туди прийшли "смертники" і кінна сотня Слобожанців разом 120 люда та гармати без коней, які зараз поповнюються та вчать коней, Дорошенківці пішли на зади, на Селещину, та що Карлівка, властиво кажучи, порожня від озброєного люду, а повна майна.

Штаб дивізії пише, що ешелон із Слобожанською піхотою вийде може вночі, а з Карлівки, звичайно, треба йти пішки, щоби я з кіннотою не заривався, бо у Катеринославі австрійські війська задержуються, тому мушу берегти південні напрямки, але все ж кажуть, що моєї ініціятиви не вяжуть, Корніяш просить вказівок, куди їхати з господарським ешелоном.

Наказую "смертникам" і Слобожанській кінноті задержатись у Карлівці до підходу цілого коша, командантові "кінного запасу" формувати при собі піші та кінні частини, яких би вистарчило на самооборону, причому "смертникам" тимчасом залишитись у цій залозі.

Наказую зв'язкові наладнати телефонічну сполуку з Харківською ґрупою та розібрати залізничий тор на Лозову і на південь. Полковникові Сікевичу посилаю через Карлівку наказ якнайскорше дігнати кінноту.

Тепер до панів учителів, цікаво, чого вони від мене хочуть. Ну, а якщо питатимуть про майбутню освітну політику Уряду? Їй Богу про це нічогісінько не знаю, то так і скажу.

Помилився. Вони кажуть, що абсольвенти всіх мужеських шкіл в Конграді солідарно заявили учительству, що вони впишуться до гайдамаків і вимагають видати їм свідоцтва покінчення школи; одначе їм залишалося ще декілька іспитів, з яких найважніших не можна пропустити, тому то учительство просить вияснення, чи може полк дати цим хлопцям який речинець для скінчення іспитів? Притому запитують ще, чи полк залишається на завтра, бо місцеві організації мають намір вітати його сніданком.

Пояснюю, що у воєнні часи полк потребує швидкого поповнення, але тому, що не маємо ще вистарчаючої кількости коней, а хлопці невивчені, то думаю, що зможу їх залишити на тиждень-два в Конграді для прискореного вишколу, і цей час можуть вони використати для іспитів. Та скоріше хотів би я переглянути цих охотників, щоб виявити їхню здатність до воєнних трудів. На завтра ж все одно залишаюсь у Конграді, щоби підождати на свою піхоту.

Хлопців негайно викликали на перегляд. Ну і добір! Все це переважно діти сільських інтелігентів або духовного походження – моторні, зокрема семінаристи. Всі від 18 до 22 років. Деякі зобов'язуються ставитись із власними кіньми. Зголосилося разом 108 хлопців.

Я наказав негайно видати однострої та шапки. Хай кінчають науку вже гайдамаками. Видано їм, скільки було, шабель, до Корніяша пішов наказ вислати як можна більше зброї та сідел.

Вже цілковито вечором прийшли до штабу С. Р-и та попросили, щоби полк залишився деякий час у Конграді, бо вони рішили причинитись до його поповнення надійним елементом, а для цього бажана певна агітація і тому придався би парад під час ярмарку та гостина гайдамацтва в Піщанці на храмі.

Вночі було спокійно. Усталено зв'язок з Харковом, який вже заняли наші разом із німцями. Група, що стояла в Осипівці на Катеринославському напрямку, не виявила ніякої активности, а також ґрупа, що була в районі Лозової, отже, можливо було спокійно агітувати і парадувати.

Ярмарок випав не дуже вдатно, бо зранку перепадував дощ так, що наші зв'язки з населенням обмежилися гостиною 1-ої та 2-ої сотні на храмі в Піщанці, а решта сотень була на приняттю у місцевого самоврядування, яке так ріжнилося від фестівалю в Полтаві, що про це варт згадати. По-перше, не було переваги військових, бо було нас майже рівно з присутніми цивільними, по-друге, припрошували та гостили панночки, місцеві інтелігентки та дочки членів місцевого самоврядування, по-третє, не було надміру алькоголю, бо лише по чарці доброї наливки, по-четверте, не було гучних промов, тільки щира балачка та дві лише промови – одна від війська, одна від громадян. По сніданні пішли не на танці, а на параду, бо прояснилося і площа почала наповнятися возами, прийшли і наші сотні з Піщанки з юрбою селян, а разом з ними прийшла і кінна сотня Слобожанських гайдамаків, 60 їздців з цим веселим, гарненьким хлопчиком на чолі, який своїми русявими кучерями звертав мою увагу в Києві під час дефіляди українських військ. Він доклав, що Слобожанська піхота вже в Карлівці, що вона везе нам зброю та що збірає там вози і внедовзі буде тут.

Наша дефіляда пройшла майданом дуже гарно, причому в кінці її машерував пішки, але вже з оселедцями, наш новий актив.

По дефіляді зголосилися нові добровольці, теж понад сто молодих хлопців, переважно з селян і з тих великих осель, що були довкруги Конграду. Частину цих новобранців привела до полку та сама жінка, що вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю чим, але і найповажніші господарі її побоюються.

Ярмарок собі йшов і по його майдані ходили, красуючись новими одягами, наші нові охочекомонники, бо старі сиділи по домах чи коло них, бо ще на параді їм заповіджено дальший похід, коли підійде наша піхота.

Ті наші старшини, переважно зі складу другої сотні, що залишилися з "маршовими", гаряче працювали, підготовляючи стайні для нових коней, спільні помешкання для нового активу, манеж (уїздню) для вправ і т. д.

Коло 3-ої години явився в мене командант кінної сотні гайдамаків і доклав, що піхота коша зараз підходить і що він теж ладнав сотню, бо полковник Сікевич наказав по приході усього полку до Конграду виладнатись для перегляду командуючим групою.

Трохи мене здивувала така велика швидкість, бо між Карлівкою та Конградом було 35 кільометрів шляхом, який двічи переходить через глибокі яри з досить таки крутими підйомами.

Виходжу назустріч піхоті. Повз широкої вулиці, що йде на Піщанку, стоїть виряджена кінна сотня, а з боку Піщанки швидко котиться валка возів, на яких сидять якісь люди, а на першому з возів повіває невеличка малинова хоругва.

Командант кінної сотні чвалує раптом попри мене і підлітає до першого воза, з якого в бігу зіскакує першою якась струнка постать у сірій селянській свитині, за нею спиняються інші і зіскакує хоруговка.

"З возів, вставай"!.. – звенить, покриваючи згуки, металічний, трохи охриплий голос і раптом цілий шлях вкривається підбігаючими людьми з крісами в руках, в сірих свитинах, подібних до свитки того першого, що зіскочив. Дядьки, що залишилися на возах, швидко від'їздять в протилежний бік шляху, – уставляючись на самім його краю лавою, та відкривши цим рухом скорострільні двохколки та гармати, які теж за поспішаючою бігцем піхотою ідуть і собі займати місце в рядах. Кінна сотня бігом проїздить назустріч пішакам, що біжать, щоби стати на їх лівому крилі, так що весь шлях – це жвавий рух, весь повний коней, людей та возів.

Хвилина, і зі всього цього хаосу виростають два нерухомі мури озброєного пішого та кінного люду з одного, та порожніх в два ряди возів – з другого боку.

"Струнко"!.. – звучить команда, але це цілком непотрібно, бо й без неї усе завмерло нібито вирубане з мармуру.

Чітко, рівномірним і повільним кроком підходить до мене той пер­ший, шо зіскочив з воза, очевидячки командант полку, та докладає про стан полку. Переді мною вище середнього росту людина з обличчам правильних та гарних рисів, на якому малюється вираз міцної волі, що вироблюється у людей лише постійною звичкою командувати; русява борідка та вуса ще більше якось підкреслюють це вражіння, надаючи цілому обличчу поважний вигляд. Ясні очі дивляться прямо, але ніби десь поза вас і в них блискають рідким блеском ті вогники, що знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости.

Стискаю комендантові Слобожанських гайдамаків руку і раптом, якось несподівано, обіймаємось.

Переходжу попри ряди нерухомої лави на правому крилі і бачу вже знайому з боїв під Арсеналом (див. I. частину Споминів) постать Волоха з його рябим кам'яним обличчам, а за ним ріжноманітні обличча "Червоних гайдамаків", а позаду чорніє масою коней батерія, далі більше людяні, якісь ніби миліші обличча "Чорного куріня", за яким блискає усмішкою комендант кінної сотні.

"Здорові були, брати Гайдамаки!" "Здоров, Пане Отамане!" І враз за одностайно відрубаною відповіддю неголосно та не поспішаючи звенить спів: "Ми Гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо, йшли діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо!" На цьому змовкає пісня та знову мертва тиша. Проходжу попри ряди, вітаючись окремо з декількома знайомими, й висловлюю радість, що зі собою будемо мати піхоту теж гайдамацьку.

Кажу полковникові Сікевичові – командантові, що я гадаю ниньки ще продовжувати марш на Лозову та що й він також, давши відпочити людям, нехай рушає слідом, бо в Конграді залишиться тільки маршова сотня.

"Так, значить, рушати зараз же далі?"питає він. – "Як можеш". – "Звичайно, можу, лиш трохи людей погодуємо, бо ми тільки снідали, а обід у кухнях, з нами". "Кухні вперед, – кричить, – обідати!". Швидко виїзджають вперед ці необхідні знаряддя війни, коло них збираються гайдамаки усуміш з дядьками з возів, а Гордієнківська сурма кличе сідлати і виходити.

За годину вже спускається в долину р. Берестової довга кольона кінноти з гарматами, яку вітають мешканці Конграду і наші маршові, які вже дістали зброю та кінний наряд – бракує тільки коней.

Коли ми почали підніматися на плоску височину, що йде на село Андріївку, зачорніла за нами група вершників. То вже йшла Слобожанська кіннота з пішою Слобожанською артилерією; вони вийшли трохи раніше, щоби у разі потреби нас підтримати.

У повній темряві дійшли ми до с. Чорнолозки та "Подарунок Надії", де й остали на ніч, а піхота заночувала в 10 кільометрах за нами в районі Андріївки, висунувши до самого нашого розташування бронепотяг та ешелон з десантом. Це вони докінчили направу двох паротягів, що залишили нам відходячі большевики та над приведенням яких до порядку добре попрацювали ще наші інжініри.

Маючи 1000 баґнетів такої піхоти та ще з 8 скорострілами та 4 гарматами, можна було ризикувати.

Ворожий бронепотяг та його прикриття без жадного стрілу чкурнули до стації Орелька.

На ранок 9-го квітня пішли ми далі.

Піхота, яка, не маючи муштрових коней, яких треба на ранок убрати та підгодувати, приїхала на своїх возах майже до самого хвоста нашої кольони, а відставша її артилерія також швидко всіх дігнала.

"Бронепотяг" та його залога вискочили вперед аж до річки Орель, де звели бій з ворожим бронепотягом. Всю цю акцію вів особисто Волох.

Піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артельне в обхід залізничих переправ через Орель та Орельку.

До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже одночасно до цього залізничого вузла Слобожанці повз залізницю, а дві Гордієнківські сотні з півночі.

Решта полку, зморена форсовним маршем, бо пройдено в півтори доби 85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова.

Під час цього переходу трапився випадок, про який варто згадати, бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, яка уся гейби обросла численними селами та хуторами, явились у нас селяни з повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в екіпажі, збираючи з розкиданих хуторів грошеву контрибуцію для куріня анархістів.

Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби відібрати гроші, бо вже важко було би встановити, що кому належиться, але тому, щоби покарати "контрибутчиків".

На їх настирливе прохання я мусів вислати погоню за "контрибутчиками", яка гналася два дні, кінець-кінцем, вже на селянських возах, відправивши муштрових коней до полку, таки дігнала і відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою.

Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним було шістьох озброєних до зубів грабіжників.

Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничий присілок коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна частина залізничих майстерень вузла Лозової.

Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше національно свідомого та організованого осередка.

Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди були сховані "хворі" паротяги, які за дві години можуть бути пущені в рух; повідомили, що місцева "Просвіта", якщо ми хоч трошки залишимось, влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв'язкової сотні, зробивши її таким чином поважною технічною силою.

Робітництво майстерень та залізничого вузла берегло все це майно від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української влади, близької їм щодо мови і успосіблення, влади, що заступала інтереси українського селянства та робітництва, вони і до війська українського готові вступити та йому допомагати, але для чого та що робитимуть тут німці? Для чого та чому вже почалися репресії проти українського робітництва, про що вони вже мають гіркі повідомлення з Харкова, де є вже протидемократичні накази тамошньої комендатури?

"Ми", – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в Панютині, – "охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і невеличкою нашою інтелігенцією трудовою, але на шлях безоглядного підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те, коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти нас".

І дивно було почути ті самі слова, які нібито сказав у Центральній Раді Неронович, який загрожував прикликанням російського пролєтаріяту на поміч проти реакції, та якого за це нібито розстріляли Богданівці.

Мимоволі напрошувалось запитання: а чи-ж мали вони право так робити, йдучи в авангарді німецьких військ, що наступали згідно з умовою, складеною з нашим урядом?

Щоправда, навіть Ленін в одній зі своїх пізніших промов, оцінюючи ріжницю між Берестейським договором і договором членів російських установчих зборів в Сибірі з представниками Антанти, сказав: "Уявіть собі, що до вашого авта підскочила ґрупа грабіжників і, приставивши пістолю до чола, вимагає віддати їм авто, щоби їхати на дальший грабунок і ви згодились авто віддати; уявіть собі і другий випадок, що ви віддаєте своє авто грабіжникам для того, щоби вони їхали ним дальше грабувати, але добровільно, чи то за певну плату. Що трапилось? В обидвох випадках ви віддали авто грабіжникам свідомі того, що вони поїдуть ним далі грабувати. Але спитаємо, яка з тих нагод може бути скорше виправдана і не лише з мотивів етичних, але з чисто матеріяльних?"

Отже, визнайтеся тепер, до якої категорії буде відноситись та чи друга "угода"?

Цікаво, що панютинський робітничий осередок, який був під впливом соціял-демократів, поставив нам категоричну вимогу не чіпати тих українських комуністів, які залишилися в Панютині, бо вони, виконуючи свої партійні обов'язки при щойно відійшовшій московській владі, все були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у питаннях культурного характеру щиро помагали. Добре, що 3-тя сотня стояла у Лозовій, а то було би тяжко її здержати, бо вона все мала нахил до вжиття репресій там, де їх не конче було потрібно.

Ясно було, що наступає для України психольоґічно-суспільна кріза: селяни в Києві начинають зневірюватись у доцільности української самостійности, бо бояться, що вона принесе їм реакцію. Гребінчанські міщани бояться правих реформ від української влади, під Хоролом частина селянства стала озброєно проти нас і була готова ототожнити Україну з реакцією, в Конграді С. Р-и допомагають і то лише з огляду на гасло нашого "Заклику", щоби протиділати реакції, а Панютинські робітники просто кажуть і майже загрожують стати при боці Москви, якщо прийде реакція, а міжтим ця реакція вже отруїла своїми бацілами військово-здоровий організм Запорожжа, що вже перестав бути виразником волі мас, а може поки що є виразником волі всеї мійської позаклясової української і лише демократичної інтелігенції та інших суспільних ґруп, теж не соціялістичних.

Цікаво, що народні маси по всім цим нашим уривочним спостереженням ще досі не знайшли своєї влади, яка би їх цілковито задовольнила, тому таке відірвання кермування та збройної сили від мас шкідливе, зокрема в цей період процесу шукання чи то популярної, чи то бодай "твердої" влади.

Відчуваємо пекучу потребу якось цій біді запобігти, знайти якусь ще точку опертя в Запорожцях, бо Гордієнківських кадрів ледви вистарчає, щоби утримати відповідні настрої бодай у межах полку, та й небагато нас, хоч і розкинули ми свої маршові сотні від Лубнів аж до Лозової.

Здається, Слобожанці можуть бути такою другою точкою опертя; щось стійке є і в цих нерухомих, впевнених обличчах.

Отже, 10. ранком іду до стації Лозової – налагодити охорону, а заразом познайомитись зі складом Слобожанських гайдамаків. Своїм хлопцям з другої сотні та кулеметчикам наказую теж познайомитись з цим полком докладніше і здати про це вичерпуючий звіт.

Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися в одному відділі під одною орудою.

Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.

Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою в полку.

Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел. Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення чуття.

У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим, що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть, куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть, куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори, а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало командування.

А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.

Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.

Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.

Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.

Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.

Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.

Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною, а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані зміни в його командному складі.

Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові частини, зокрема приєднатися "смертникам". Корніяшеві у Полтаву даю наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не "прив'язався". Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову операцію вступити в якнайбільшому складі.

Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок, стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.

Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з кіньми.

День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.

20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових возів і надто багато старшин без призначення.

Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв'язок всіма засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв'язок обірветься, що тоді?

Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для коней.

Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк погуркотів собі далі на південь.

12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому поважно похитуються наші "Пежо" і потрясає своїма башенками "Партизан", а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з муніційними возами й при автовідділі.

Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета "Максима" для власного прикриття.

У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби часом не попасти в їх руки.

За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її складу, як в бою, так і поза боєм.

Прийшли також "смертники" в складі двохкулеметної команди "Максима" з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та шапках сивих з темно-блакітними шликами.

З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні з Карлівки, де вже "Кінський запас" розгорнувся в повну сотню в 140 шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації, тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних, але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в силі 65 озброєних гайдамаків.

Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об'єднано в руках поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.

Сам полк до менту походу на південь мав вже чотири муштрових сотні по 130-140 шабель, два відділи скорострілів разом до 160 люда, 4 "Кольти" в тороках та 2 "Максими"; сотня технічно-зв'язкова заразом і охоронна сотня штабу 140 шабель та дві телєграфічні, дві телефонічні, одна кабельна і дві підривні двуколки, а до того два підривні вози; автовідділ, два легкі авта "Балтієць" та "Форд", три вантажних, три тонових "Пежо", 12 мотоциклів, автоцистерна та автомайстерня.

Коло автовідділу держався і "Партизан", так що там всього було до 100 баґнетів та два "Максими". Кінно-гарматна батерія мала 4 кінно-гірські гармати з повною кількістю набійних скринь та два кулемети "Максима"; ціла її обслуга мала близько 300 чоловік.

Кожний з цих муштрових відділів полку мав кухні на повну скількість людей, два господарських вози по 4 коні та дві муніційні двоколки з чотирьохкінною упряжкою замість двох коней, між іншим наші кулеметні Максимівські двуколки теж мали своєрідну упряжку кінних кулеметних відділів в шість коней так, що могли намагати за своєю кіннотою чвалом і вскач.

Щоби дати повну уяву про те, що тоді носила назву Запоріжського полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, треба сказати дещо і про "господарчу частину". Вона тоді вже була теж не будь-що, а мала вона 20 господарських возів по 2 коні та 25 залізничих возів повних майна, а крім того свою власну збройну силу в 10 вершників і 100 пішаків з двома "Максимами"; пішаки разом із тим були рухомим запасом людей для муштрової частини полку на випадок втрат. Крім цієї збройної сили, було ще в господарській частині 60 немуштрових, але теж озброєних.

Безумовно, це була ненормальна частина, бо де то хто бачив або чув, щоби в кінному полку, хоч би і окремому, хоч би й єдиному, були свої автовідділи, гармати, окрема етапна лінія з маршовими сотнями, кінськими запасами і т. д., але ця організація якнайкраще відповідала не дуже то нормальним умовам і тодішній війні, а також і взаєминам зі спільниками (німцями) та населенням.

Для тих, хто не визнав можности впорядкування міліційних військ, скажу, що вся ця організація доконана при помочі – одного старшини з вищою військовою освітою та передвоєнними кваліфікаціями на чолі – двох з передвоєнними кваліфікаціями в артилерії та чотирох, яких можна було уважати за маючих певну військову освіту, бо були бодай по прискореному курсі в юнацьких і військових школах до війни – з них два в артилерії. Решта старшини, навіть підстаршини, це з воєнного вже часу, як от командант сотні технічно-зв'язкової – підстаршини, які мали за собою і то не цілий досвід війни, зато велике революційне натхнення, а головно бажання праці і буйну енергію, так що просто страшно було щось сказати, бо зараз же підхоплювали і виконували.

Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: "А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!"

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає...

"Закурила доріженька через брід"... звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх "Диких Піль" на південь у Крим, забутими шляхами його предків.


на головну сторінку

до змісту