Розділ 12

Дипломатичні переговори з державами Антанти. — Десант антантських військ у районі Одеси. — Бої антантських військ із повстанцями отамана Григор'єва. — Евакуація десанту. — Відхід правої групи українських військ на територію Румунії

 

Тут треба хоч коротко зупинитися над висвітленням політико-військових подій, які відбулися в Одесі з кінця 1918 по квітень 1919 року, наслідок яких фатально відбився на подальшому ході боротьби українського народу за незалежність.

Одночасно ці події виявили повну нереальність тодішньої політики Антанти, зокрема Франції й Англії, з їх орієнтацією на відбудову Єдиної Росії.

Після перемоги над Центральними Державами Англія і Франція звернули свою увагу на політичні події, що відбувалися на території колишньої Росії, зокрема на південні краї — Україну, Грузію, Азербайджан, Північний Кавказ.

Після звільнення території України від австро-німецької армії Український Уряд всю свою політику скерував у бік держав Антанти, сподіваючись знайти у них підтримку і поміч у своїй боротьбі проти більшовиків. З цією метою крім делегації до Парижа на Мирну Конференцію вислано було окрему делегацію до Ясс, де перебували посли Франції й Англії в Румунії (Сент-Олер і Барклай). Ще в кінці 1917 року, коли впав Тимчасовий Російський Уряд, а влада в Росії перейшла до рук більшовиків і коли російська армія перестала існувати, держави Антанти звернули свою увагу на Україну як на нову молоду силу, що змогла б замінити розвалену Росію в боротьбі з Центральними Державами. Тому найперше Франція (3 січня 1918 року), а потім Англія (наприкінці січня) визнали Українську Народну Республіку і вступили з нею в офіційні зносини. Франція визначила своїм представником генерала Табуї, а Англія — П. Баге. З приходом австро-німецької армії ці представники покинули Україну. Тепер же українську делегацію в Яссах було прийнято дуже сухо, про самостійність України вже не було мови. Ці переговори не дали позитивних наслідків для України. До невдачі цих переговорів чимало спричинились російські політичні діячі на чолі з такою особою, як П. Мілюков. Розпочавши революцію в Росії, вони не змогли опанувати революційним рухом та примушені були рятувати своє життя на території зненавидженої ними України. В Україні ці “визволителі Росії” вели підривну роботу проти української державності, проти єдиної антибільшовицької фортеці, що існувала на той час. З часу відновлення національної влади в Україні вони перекочували до Одеси, Ясс, Бухареста, звідки розбрелися по всьому світу, їхня антиукраїнська пропаганда мала примітивні засади, наскрізь брехлива і злісна: “Україна — це вигадка німців. Української мови, або взагалі культури, не існує. Український Уряд не різниться від комуністичного. Українська Армія — це банда, перейнята комуністичним духом...” А тим часом уже в грудні 1918 року Українська Армія уперто билася майже з 86 000-ю Червоною Армією.

У той час російські політики вимагали від держав Антанти прислати війська, які своєю кров'ю мали б відновити Єдину Росію. Українські ж делегації просили про визнання України як незалежної держави, про моральну їй допомогу, про матеріальне забезпечення молодої Української Армії, про присилку досвідчених інструкторів. Україна не потребувала чужих військ, вона мала досить своїх патріотів, які з посвятою віддавали своє життя за визволення України.

На жаль, політика Антанти на сході Європи пішла в напрямі відбудови Єдиної Росії.

У грудні 1918 року до Одеси почали прибувати перші відділи французьких і грецьких військ. Одеса мусила послужити плацдармом для розгортання військ Антанти і для формування російських військових частин. На одеському рейді стояла англо-французька ескадра. З прибуттям військ Антанти в Одесі розпочалось формування російських білих військ, і російський елемент підняв голову. Становище української адміністрації та нашого війська в Одесі з кожним днем ставало складнішим. У січні 1919 року між українськими і російськими відділами дійшло до бойових сутичок. Війська Антанти в цих сутичках стали на бік російських добровольчих відділів, хоч у боях участі не брали.

Протягом усього січня 1919 року точилися безперестанні бої, які скінчилися відходом українських відділів на північ від Одеси до Роздільної. Десант антантських військ зайняв Херсон, Миколаїв і, нарешті — плацдарм безпосередньо на північ від Одеси з променем до 50 кілометрів. Одесу, цю базу комерційного флоту, цей центр морської комунікації й торгівлі з державами Європи, було відтято від України. Всі надії Українського Уряду на одержання через Одеський порт тих матеріальних ресурсів для ведення війни, які українські місії закуповували за кордоном, звелися нанівець. Українській Армії бракувало всього, а найбільше — медикаментів, внаслідок чого загинуло від різних хвороб і пошестей (особливо від тифу) до 100 000 вояків. Незважаючи на таке ставлення держав Антанти до України, Український Уряд ве втратив віри у справедливе вирішення українського питання у колах Франції й Англії.

Командуючому південним фронтом Української Армії генералу Грекову доручено вести безпосередні розмови з командуванням військ Антанти в Одесі, але ті розмови не дали жодних результатів. Політика Франції фатально розходилася з реальною дійсністю.

Командуючий десантом французьких військ генерал д'Ансельм та його начальник штабу полковник Фрейденберг, особливо останній, ніби розуміли, що у випадку розвитку бойових операцій десантним військам у першу чергу доведеться дійти порозуміння з Українською Армією і спертися на неї, а не на кількасот російських добровольців, які жодної бойової вартості не мали, проте французькі політичні діячі паралізували здорові думки військових. Особливо нещасливу роль відіграв тодішній французький консул в Одесі п. Ено, відомий русофіл, який вважав себе там найвищим представником Франції. Французькі політики вимагали від Українського Уряду усунення з Уряду В. Винниченка, навіть самого Петлюри, а також підлеглості Української Армії генералу Денікіну та інше, але жодних політичних і матеріальних зобов'язань на себе не брали.

Таке ставлення антантських політиків до України почало викликати серед українського громадянства незадоволення, а то й обурення. Одначе наслідки нереальної політики Антанти незабаром відчула не тільки Українська Армія, але й сама десантна Армія Антанти.

У кінці березня 1919 року переважаючі сили Червоної Армії притиснули ліве крило і центр Української Армії до старого кордону з Австрією. Праве крило армії, що знаходилась в районі Умані в складі до 10 000 багнетів, було відрізане від центру армії, але вперто трималося в цьому районі, недивлячись на енергійні атаки червоних.

Присутність Запорозького корпусу в районі Умані відтягнула всі сили катеринославської групи Червоної Армії на боротьбу з ним від одеського напрямку, але вже 1 квітня Запорозький корпус, майже оточений з півдня і знесилений у нерівній боротьбі, примушений був відступати до Дністра, в район Тирасполя. З відступом Запорозького корпусу відкривався шлях Червоній Армії на Одесу. Після жорстокого бою частини Червоної Армії захоплюють Миколаїв та Херсон, примушуючи грецьку дивізію в безладді відступити та сісти на пароплави. Український повстанський відділ під проводом отамана Григор'єва, що оперував в районі Єлисаветграда-Вознесенська в складі 5000-6000 багнетів, під впливом тамтешньої ситуації перейшов на бік більшовиків і атакував Одесу, яку потім і зайняв. Французькі війська після короткого бою поспішно сіли на пароплави та відпливли до Царгорода. Під впливом комуністичної агітації у французькому флоті вибухли заколоти, а на броненосці “Мірабо” команда підняла червоний прапор.

Такі сумні результати мала політика Антанти стосовно України.

Запорозький корпус, зосередившись у районі Тирасполя, з дозволу військових кіл Антанти перейшов на територію Румунії 4 квітня 1919 року. Згідно з умовою з румунською владою Запорозький корпус мусив здати зброю, все майно, яке румуни мали йому повернути після переїзду через території Румунії в Галичину. Дійсно, румунська влада перевезла Запорозький корпус до Галичини, в район Заліщики, але зброї та військового майна не повернула. Військове майно складалося з 140 ешелонів: 15 000 рушниць, 80 гармат різного калібру, до 700 кулеметів, 7 000 000 рушничних набоїв, 34 000 гарматних, 2500 ручних гранат та величезної кількості всілякого спорядження.


на головну сторінку

до змісту