Розділ 13

У кліщах між арміями Польською і Червоною.— Причина наших невдач.— Переорганізація армії

На початку травня 1919 року Українська Армія займала проти Червоної Армії приблизно такий фронт: від Дністра по Збруч до Волочиська, через Заславль до станції Шепетівка та далі через Корець на північ від Рівного до Луцька.

Проти поляків: від Луцька до Сокаля. Далі на південь ішов фронт Галицької Армії.

Червона Армія, вийшовши на Збруч, лінію колишнього кордону з Австрією, зупинила свій рух. Її сили були зосереджені в трьох групах на східному березі Збруча: 1 — Кам'янецька, проти Скали, 2 — в Гусятині, 3 — у Волочиську.

На західному березі Збруча проти цих груп стояли такі українські частини: 1 — в районі Скали — 3 стрілецька дивізія. 2 — проти Гусятина — піхотний відділ, зміцнений кількома сотнями частин Галицької Армії. З — проти Волочиська — невеликий відділ, який складався з різних частин, що відійшли після боїв із району Проскурова.

Від Волочиська до Заславля на фронті були невеликі відділи повстанців.

У районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець — Броди, на лівому крилі Української Армії, було зосереджено решту сил її, що складались із двох дивізій корпусу Січових Стрільців і з решти військ північного фронту загальною кількістю до 8000-9000 багнетів.

Крім цього, на фронті проти поляків від Сокаля — Луцька далі на північ стояла Холмська група в складі 5000-6000 багнетів при 15—18 гарматах.

Оскільки Червона Армія додержувалася пасивної тактики на фронті по Збручу, обмежуючи свої дії боями місцевого значення, то бої на лівому крилі Української Армії були дуже запеклими. Червона Армія натискала міцними ударами один за другим, спрямованими проти українських частин, скупчених у районі Шепетівка — Рівне — Крем'янець. Українські частини несли великі втрати в людях, особливо в старшинах. Бракувало набоїв, які доводилося здобувати у ворога. Червоні переважаючими силами атакували рештки українських сил, намагаючись скоріше ліквідувати останній центр опору Української Армії. Ці нерівні бої точилися цілий місяць безперестанку. Крок за кроком українські війська примушені були відходити на лінію Броди — Крем'янець — Дубно — Рівне. Червона Армія захопила Крем'янець, але контратакою її відкинуто на схід від цього міста.

У середині травня 1919 року становище українських військ ще більше ускладнилось у зв'язку з наступом польських військ. У районі Володимир-Волинський — Ковель зосереджувалися прибулі з Франції війська генерала Галера в силі двох піших дивізій, одної бригади кінноти та достатньої кількості артилерії. 15 травня польські війська перейшли в наступ, маючи головний напрямок на Луцьк, який і зайняли 16 травня. Холмська група українських військ, утративши до половини свого складу і більшість артилерії, відступила на схід. Червоні безупинно наносили удари зі сходу, а поляки тиснули з заходу, посуваючись на Рівне і Броди.

Український Уряд і штаб армії примушені були покинути Броди та переїхати в Тернопіль. Усі українські сили лівого крила, що фактично були вже оточені, зосереджувалися вздовж залізничної колії Броди — Здолбуново.

Становище Української Армії було катастрофічним. Які ж були причини цієї катастрофи? Генерал Капустянський, займаючи тоді пост генерал-квартирмейстера штабу армії, у своїй книзі “Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році” причину неуспіхів Української Армії характеризує так:

1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема був сильнішим за Українську Армію. Більшовики — величезний соціальний чинник світового значення — базувалися на великій території з незмірним запасом людського контингенту. З ними ледве міг боротися антибільшовицький блок, що його підтримувала могутня Антанта. Такого ворога й одного було досить для молодої Української Армії. Другий ворог — Польща. За Польщею стояла Антанта. Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, обмундирування, а врешті перевезла з Франції на український фронт корпус генерала Галера. У штабі Наддніпрянської Армії ясно уявляли собі неможливість успішно битися на два фронти, та не раз штаб висловлював думку про необхідність ліквідації одного з фронтів. Це питання не було розв'язане.

2. Політика не спромоглася відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.

3. Відсутність повної аналогії між стремліннями українців у Галичині та Великій Україні. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціальних ворогів, тоді як українці з Великої України вважали головним ворогом Москву. Особисто Головний Отаман С. Петлюра бажав прийти до згоди з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів заважала йому в осягненні цієї мети.

4. Внутрішня боротьба українських політичних партій. Одні прагнули до порозуміння з більшовиками (ліві партії), другі — за спілку з Антантою, треті — наймолодші й гарячі — воювати з усіма, хто до України ставився вороже.

5. Українська Армія — молодий організм, що мав чимало дефектів, які важко було виправити під час безупинної війни.

6. Великий брак амуніції, обмундирування, зброї та ін.

7. За браком палива залізниці працювали надто слабо і не правлялися з оперативним перекиданням війська.

8. Симпатії частини селянства та робітників до більшовиків. (Особливо в тих місцевостях України, де населення не мало змоги на власні очі побачити більшовицьку владу.)

Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з Інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самітньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III Інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армїя не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європи, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати. Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму.

Між тим події на фронті знову значно погіршилися у зв'язку з відступом на схід Галицької Армії. Фронт її наближався до Тернополя, де перебував Уряд і штаб армії. Ворожа артилерія обстрілювала невелику відстань між Тернополем і Волочиськом. Галицька Армія насідала на запілля українських частин, що тримали позиції по Збручу. Перед головним командуванням Української Армії ставала дилема — або капітулювати, або рішучим ударом збити Червону Армію, прорватися на територію Великої України і тим самим не тільки врятувати своє становище, але й підготовити плацдарм за Збручем, на який могла б відійти Галицька Армія в разі остаточного неуспіху на фронті проти поляків. Звичайно, останнє рішення взяло гору. В цей час у район Броди — Почаїв почали прибувати частини Запорозького корпусу та інші, які 4 квітня 1919 року відійшли на територію Румунії в Тирасполі та яких звідти румунська влада переправила на територію Галичини — в Залішики. Але ці частини прибули обдерті, з голими руками, бо Румунія, недивлячись на підписані умови повернути зброю, коней і все майно, обіцянки своєї не виконала. Величезне майно українських частин було конфісковано румунською владою. Цей “лицарський” жест Румунії поставив штаб армії в надзвичайно скрутне становище. Треба було обмундирувати й озброїти 10 000 вояків — останній резерв Української Армії. З великими труднощами для половини вояків дістали рушниці з 25-30 набоями, решта мусила йти в бій з голими руками, здобувати зброю у ворога, чекати на смерть чи на поранення товариша, щоб перебрати у нього рушницю.

У такій катастрофічній ситуації і командування армії, і частини її виявили надзвичайну твердість духу й волі. Всі розуміли відповідальність історичного моменту, спокійно готувалися до останнього бою.

Головне командування Української Армії, недивлячись на жахливий стан її, енергійно провадило переорганізацію.

В першу чергу було переорганізовано і скорочено апарат штабу армії та запільних установ. Увесь боєздатний елемент із запільних установ відправлено в бойові частини.

Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу діючої армії був полковник Мельник. Його помічником — полковник В. Тютюнник. Генерал-квартирмейстером призначено генштабу генерала Сінклера. Помічником його був генштабу генерал Капустянський. Низка старшин генштабу займала інші посади в штабі армії.

Армія складалась з 11-ти дивізій по три піхотних полки в кожній при одному гарматному полку. Дивізії мали невеликий склад, так само як і комплект артилерії був неповний, але ці дивізії були кадрами, які мусили вбрати в себе поповнення з мобілізованих повстанців.

Дивізії мали такі назви:

1 — Північна дивізія. Командир генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.

2 — Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гаубиці).

3 — Стрілецька дивізія. Генштабу полковник Удовиченко. Склад: 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гаубиці).

4 — Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.

5 — В стадії формування.

6 — Запорозька дивізія.

7 — Запорозька дивізія. Генштабу полковник В. Сальський.

8 — Запорозька дивізія.

9 — Залізнична дивізія. Полковник Кудрявців. Склад: до 800 багнетів при 4 гарматах.

10 — дивізія.

11 —дивізія. Корпус Січових Стрільців. Полковник Коновалець.

З них 1-а і 4-а дивізії складали Волинську групу. До цієї групи входила Юнацька Школа. Командував нею генштабу полковник Петрів. Загальний склад її був до 4000 багнетів при 16 гарматах.

6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах. У Запорозькому корпусі після “конфіскації” його зброї Румунією можна було озброїти лише половину людей.

Нарешті, 10-а й 11-а дивізії становили Корпус Січових Стрільців. Командував ним полковник Коновалець, начальником його штабу був генштабу полковник Безручко. Склад корпусу: до 4500 багнетів, до 40 гармат.

Усього в армії з окремими піхотними частинами і батареями нараховувалося 14 000-15 000 багнетів, 350-380 кулеметів, до 100 гармат.

Загальна ж кількість людей, якщо рахувати тих, які через відсутність зброї перебували в запіллі, доходила до 30 000 вояків.

Формування кінноти йшло дуже повільно з причини браку коней, тому загальна кількість її доходила до 800-900 шабель. Брак кінноти дуже сильно відчувався в армії, у той час як вона в умовах тодішньої війни відігравала на полі бою велику роль.

Погана була справа й з постачанням армії різного роду припасів: хліба, обмундирування та особливо амуніції. Був великий брак медикаментів. Більшість складів залишилась на території України, і вони попали до рук Червоної Армії. А великі склади в Бродах і Луцьку попали до рук польської армії. Румунія захопила велике майно Запорозького корпусу. Українська Армія не мала бази, і не передбачалося поповнення її із закордону. В розпорядженні інтеадантства армії було 110 000 рушничних набоїв, до 3000-4000 гарматних, крім тих, що частини мали при собі. З такими засобами Українська Армія мусила розбити ворога та піти на схід.

З чого ж складалися московські червоні сили? Совєтські сили в Україні складалися з двох армій: 12-та армія оперувала в тодішніх Київській, Волинській та Подільській губерніях із штабом у Києві. 14-та армія оперувала на побережжі Чорного моря, в тодішніх Катеринославській і Херсонській губерніях із штабом в Одесі. Персональний склад частин поповнювався з мобілізованих українських селян, нечисленних українських комуністів та різного інтернаціонального зброду — латишів, китайців, мадярів, жидів. Крім частин, сформованих на терені України, з Московщини перекинуто в Україну кілька піхотних дивізій. Всього Україні оперувало до 70 000 червоних бійців.

Та перевага совєтських військ полягала не тільки в кількості, але і в озброєнні. Слаба ж сторона червоних — це брак дисципліни, завдяки чому насильство, грабіж населення, реквізиції, розстріли були нормальним явищем в Червоній Армії. Таке поводження ворога з населенням спричинило збройні виступи українського населення проти совєтських військ у багатьох місцевостях України. З кожним днем вогнища повстань ширилися. Загальна ситуація складалася не на користь Москви. До того ж із півдня просувалася армія генерала Денікіна, а зі сходу — армія адмірала Колчака.

Розташування сил ворога на українському фронті було приблизно таке:

1. В районі Скали, в кам'янецькому напрямку, — Бессарабська дивізія. Ця дивізія складалася виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії. Крім того, тут же знаходились дрібні відділи кордонної охорони, міліції та ін. Уся ця група складалася з 3000-3500 багнетів при 12-ти гарматах і двох бронепотягах.

2. У районі Волочиська — Збірна бригада в складі до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У запіллі її, в Проскурові і Жмеринці, зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Усього в районі Волочиськ — Проскурів — до 5000 багнетів при 18 гарматах.

3. На лівому крилі Української Армії в напрямку Шепетівка — Броди діяла Таращанська дивізія в складі трьох бригад (Богунська, Таращанська та Волинська). Ця дивізія являла собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і з погляду організації й озброєння. Загальний склад її доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.

Усього в передній лінії ворог мав до 16 000-17 500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.

Червоне командування мало змогу перекидати свої резерви з інших фронтів і центру.


на головну сторінку

до змісту