Розділ 3

Початок війни між Москвою й Україною. — Донські козаки. — Боротьба за Київ. — С. Петлюра. — Гайдамацький Кіш. — Геройська загибель Студентського Куреня під станцією Крути. — Повстання комуністів у Києві

 

На початку січня 1918 року московська армія рушила в Україну. Головні удари її були скеровані через Бахмач на Київ і з Воронежа та Курська на Харків. Останній напрямок для червоного командування мав особливе значення, бо, оволодівши Харковом та просунувшись далі на південь, червоні війська оволоділи б районом Донбасу, багатим на індустрію, а разом з тим вони перервали б сполучення між Доном та Україною.

Донські козаки, що не визнавали комуністичної влади Москви, також були в її очах осередком контрреволюції, яку треба було знищити за всяку ціну. Отже, під ударами московської армії опинились Україна і Дон. Загальна кількість московської армії, що наступала на Україну, налічувала від 35 000 до 40 000 бійців. Складалася ця армія на 40 відсотків з інтернаціонального елементу, серед якого на першому місці були латиші, китайці, жиди, мадяри з колишніх полонених, а решта — москалі-комуністи.

Невеликі за кількістю бійців українські загони в Харкові, Конотопі, Чернігові вступили в бій, але більш численні сили Червоної Армії примусили їх поступово відходити.

15 січня 1918 року московське військо вже зайняло Куп'янськ та Харків і просувалося на південь у Донецький басейн. Після жорстоких боїв українське військо змушене було відступити з Полтави й Конотопа, Бахмача та Чернігова. Утворилася безпосередня загроза для столиці України — Києва. На фронт проти наступаючих московських сил українське командування кинуло всі здатні до бою частини, навіть ті, що були в стадії формування й які мали лише кадри, склад яких не перевищував 50 — 60 багнетів. Але незважаючи на упертий опір, що його виявляли ці частини, вони не змогли стримати наступу московської комуністичної армії, несли великі втрати, і їхні ряди поступово танули.

У міру того як московське військо наближалося до Києва, в усіх великих центрах України, як за сигналом, розпочалися повстання комуністів міського неукраїнського елементу. На боротьбу з ними виступили місцеві українські загони й відділи “Вільних Козаків”.

Одночасно заворушилися й ті російські частини, які самовільно покинули на фронті окопи, та, використовуючи той факт, що австро-німецькі війська трималися пасивно, ці відділи дезертирів розташовувалися в найближчих селах від бувшого фронту, грабували прифронтові села й військові склади та, як видно, чекали на відповідний наказ до активних дій. У цих частинах кожного дня відбувалися солдатські мітинги, на яких оратори громили Український Уряд, закликали солдатів до боротьби з ним. Серед цих частин треба особливо відзначити 2-й гвардійський корпус та 2-у гвардійську кінну дивізію. Були вони цілком під впливом агітації московських комуністів.

У самому Києві на той час перебувало до 15 000 російських старшин, які після розкладу їх частин знайшли собі притулок у нашій столиці, але вони були також вороже настроєні до українського руху. В боротьбі з комуністами вони зайняли нейтральне становище, гадаючи тим врятувати себе, та жорстоко помилилися. Червона Армія, потім зайнявши Київ, протягом двох тижнів розстріляла до 5000 цих “нейтральних” бувших російських старшин.

Між тим Червона Армія в напрямку Київ — Полтава, зайнявши станцію Гребінка, наближалася до станції Яготин у той час, як друга її група з району Бахмача просувалася на Ніжин. На підсилення українських військ, що тримали фронт у цих двох напрямках, вислано з Києва останні резерви: Юнацьку Школу, дві сотні Січових Стрільців під командою сотника Р. Сушка (що їх було сформовано з українських вояків Галичини) й, нарешті, Студентський Курінь. У Києві залишилася лише одна частина в стадії формування — Гайдамацький Кіш Слобідської України, на чолі якого став Симон Петлюра. До складу цього Коша приймали лише тих вояків, які складали присягу: до кінця свого життя боротися за незалежність України.

Тут треба зупинитися та хоч коротко передати біографію Симона Петлюри, який пізніше на чолі всього українського руху став національним героєм. Симон Петлюра народився в 1879 році в незаможній родині в Полтаві. Середню освіту він здобув у Полтавській семінарії. Революційний рух, який розпочався в Росії, відірвав його від подальших студій. Після цього С. Петлюра стає до лав українських революціонерів, що ведуть завзяту боротьбу проти Москви. Він бере участь у виданнях українських журналів, в українських організаціях, працює над національним усвідомленням народу. Під час великої війни (1914 — 1917 рр.) він вступає до земських організацій (1), що опікувалися харчовою й медичною допомогою армії. В 1917 році, з початком української революції, Симон Петлюра бере активну участь у будові української державності. З особливим захопленням він віддається справі організації Української Армії. Перший з'їзд українських вояків обирає його головою Військового Генерального Комітету, а далі він стає першим Генеральним Секретарем (міністром) у військових справах в Уряді Української Центральної Ради. Коли московська Червона Армія підійшла під мури Києва, він відходить від вузького партійного життя, зрікається посади Генерального Секретаря та стає на чолі військового відділу — Гайдамацького Коша. З ним він пішов у бій проти Червоної Армії. Популярність його серед молодої Української Армії з кожним днем зростала; С. Петлюра стає серцем і душею відродженої Української Армії. Треба додати, що С. Петлюра, не будучи за фахом військовим, зумів об'єднати біля себе видатних військових начальників колишньої російської армії української національності, а саме: бувшого командуючого 9-ю російською армією, професора Воєнної академії генерал-поручника Юнакова, генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, видатних гарматчиків — генерал-поручника Дельвіга і генерала Кирея, також генерала Бобровського, генералів Янушевського, Дроздовського, полковників Сальського, Капустянського, Змієнка та десятки інших, як рівно ж безліч видатних старшин не генштабу.

Саме в ті часи в Києві було неспокійно. Комуністи скликали мітинги, відверто агітували проти Української Центральної Ради, проти “буржуазної” Української Республіки, закликали на боротьбу проти неї.

Від збройного виступу вони ще стримувалися, бо в Києві залишився Гайдамацький Кіш. Бойові обставини вимагали вислання його на фронт, тому, не закінчивши свого формування, він у складі одного куреня піхоти з однією батареєю до 300 бійців вирушив на фронт у напрямку станції Бахмач на підтримку тих частин, які захищали цей напрямок, до складу яких входив і Студентський Курінь.

Як тільки Гайдамацький Кіш покинув Київ, на другий день у місті розпочалося повстання комуністів. Коли біля станції Яготин на річці Суповій (Полтавський напрямок) український вздділ у складі Юнацької Школи, Січових Стрільців (сотник Сушко), полку імені Гетьмана Богдана Хмельницького, 1-го кінного полку та інших частин затримував ворога, то в напрямку на Бахмач ситуація стала загрозливою. Тут ворог розбив ущент український відділ, а разом з ним і Студентський Курінь. Про трагічну загибель Студентського Куреня треба сказати окремо, бо його геройська боротьба ввійшла в історію українського народу на віки вічні.

Київська молодь, переважно учні середніх шкіл 14-17 років, захоплені гарячим національним почуттям, не були байдужими до подій, що розгорталися як на фронті, так і в самому Києві. Цю молодь тягнуло до активних дій. Її тягнуло на поле бою, бо тільки там вона могла виявити свій патріотичний запал. Ось з цієї молоді й було сформовано Студентський Курінь у складі до 200 юнаків. Цьому Куреневі доручено було нести охорону Педагогічного Музею, де відбувалися засідання Української Центральної Ради, та охорону інших державних установ. Муштрова підготовка цього Куреня була примітивна, а щодо бойової — то майже ніякої.

На бій проти червоної орди, на захист рідного Києва ці молоді герої відважно вирушили на фронт у напрямку на Бахмач. На станції Крути вони зайняли позиції. В глибокому снігу, при 15-ступневім морозі, у своїх легких шкільних шинелях залягли вони в лаву. Назустріч їм посунули лави московського війська до 3000 - 4000 бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу великої війни, при допомозі кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих недосвідчених руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем. П'ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, перебуваючи під градом куль та гранат. Багато з них полягло забитими, поранені без допомоги конали. Ніхто з них не думав покидати позиції й відступати. Лише справді молоді патріоти, перейняті щирою юнацькою любов'ю до Батьківщини, горді тої ролі, яка їм випала, могли продовжувати бій у таких обставинах. Ворог наблизився й побачив, які має перед собою сили. Підбадьорений своєю чисельною перевагою, він кинувся в атаку з криком “ура”. Стомлені юнаки відповіли: “Слава!”. Розігрався останній акт крутянської трагедії. Московські багнети безжалісно кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв. З 200 юнаків лише кілька випадково врятувалися. Це сталося 29 січня 1918 року. Геройська боротьба Студентського Куреня під Крутами увійшла як золота сторінка в історію українського народу. Ця легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до свого визволення є тверда, непереможна.

Отже, після загибелі Студентського Куреня і всієї Бахмацької групи війська Гайдамацький Кіш зайняв позицію біля станції Бобрик. Зв'язок з Києвом увірвався, та лише випадкові відомості свідчили, що Київ у руках комуністів. Обидві групи, Яготинська і Бахмацька, втратили свою базу — Київ. Ворог був не тільки спереду на фронті, але й в запіллі.

Становище обох груп стало надто важким. Ні на яку поміч вони не могли сподіватися. Майже 16 000 червоних бійців атакували ці групи українських військ, що мали в загальній кількості до 3000 бійців. Штаб Гайдамацького Коша, до якого фактично перейшло командування обома групами, мусив вирішити питання, як вийти з тої важкої ситуації, з того оточення. І штаб вирішує: обидві групи відтягнути з фронту, спільним ударом задавити повстання в Києві, після чого зустріти на Дніпрі Червону Армію, що наближалася під керуванням Муравйова. Здійснення такого плану вимагало твердої волі від командирів, рішучості, мужності, відваги з боку старшин і козаків.

З цією метою на станції Бобрик Симон Петлюра скликає нараду командирів окремих частин для того, щоб почути їх думки, перевірити настрій вояків. На цій нараді було висловлено різні думки, аж до припинення війни з червоною Москвою. Без сумніву, становище молодої нечисленної Української Армії було трагічним, але думку про припинення боротьби було не тільки категорично відкинуто, але й ухвалено: в першу чергу повернути назад на Київ, енергійно і швидко ліквідувати там повстання комуністів, а після того зустріти московську армію на лінії Дніпра.

Таке рішення відповідало й настроям козаків, особливо гайдамаків, які урочисто присягнули продовжувати боротьбу до кінця свого життя. В цей відповідальний момент величезну роль відіграв С. Петлюра, який своєю непереможною вірою в святість ідеї — визволення України — зумів ще більше зміцнити дух національної боротьби в козацьких серцях.

При 20-ступневім морозі на покритому снігом полі біля станції Бобрик, при світлі кількох вогнищ стали всі гайдамаки, щоб почути слово свого отамана. На східцях вагона з'явилася постать Симона Петлюри. Була 21-а година. “Струнко!” — залунала команда. В темряві ночі з рушницями в руках, освітлені полум'ям вогнищ, кількасот українських вояків стали “струнко”, ніби завмерли. Симон Петлюра промовляє до цих вояків. Малює їм небезпечну ситуацію і запитує: “Чи будемо продовжувати боротьбу, чи ні?” Не встиг він вимовити ці слова, як із сотень грудей вирвалося: “Хай живе самостійна Україна! На боротьбу! Вперед! Усі покладемо голови, але здобудемо волю своєму народові! Геть з Москвою! На Київ!.. На Київ!.. Хай живе Україна!”

З цього моменту аж до останнього пострілу, який пролунав з боку Української Армії 19-го листопада 1920 року, коли вона примушена була перейти через Збруч, ім'я Симона Петлюри нерозривно зв'язано з армією, з її збройними силами. Він став духовним її вождем.

Після рішення йти на Київ негайно приступили до його виконання. Лінія фронту проходила в 90 - 100 кілометрах від Києва. На перехід до міста Червона Армія потребувала не менш як 2 - 3 дні. За цей час українські військові відділи мусили задавити повстання в Києві. Аби затримати наступальний рух ворога, в багатьох місцях було висаджено в повітря залізничні шляхи, мости, водотяги та ін.

У той же день надвечір обидві групи, непомітно відірвавшись від ворога, вже були на станції Дарниця, а ранком розпочали наступ на Київ двома колонами — одна пішла через залізничний міст, а друга — через міст ланцюговий. Це було 2 лютого 1918 року.


на головну сторінку

до змісту