Розділ 30

Антиукраїнська політика уряду генерала Денікіна і наслідки її. – Війна з Добрармією та з Червоною Армією

 

У міру того як війська Добрармії займали Лівобережжя і південну частину Правобережжя, на цих землях денікінська адміністрація заводила свої порядки. Українське населення, позбавившись комуністичного панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за короткий час воно відчувало, що нова денікінська влада не краща за комуністичну. В першу чергу денікінський уряд розпочав переслідувати українську інтелігенцію за її “сепаратистичні” настрої, а далі нищив українські установи культурного й економічного характеру, як, наприклад, “Просвіта”, кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом, розпочалося винищення українського духу серед українського народу. Біла “чека” – денікінська контррозвідка – розстрілювала та масами заарештовувала українців.

Як війська, так і цивільна, монархічне настроєна адміністрація скрізь по всіх містечках громили жидів. Незабаром політика переслідування торкнулася й селян. У запіллі Добрармії з'явилися бувші поміщики, що розпочали боротьбу з селянами за повернення їхніх маєтків. Хабарництво, грабіж, злодійство, зневага і знущання над українським національним почуттям стали нормальним щоденним явищем. Українське населення не витримало цього режиму і розпочало боротьбу. Численні повстанські відділи нищили запілля Добрармії та висилали делегації до Українського Уряду з проханням розпочати бойові дії проти неї.

Думка про необхідність вступити в активну боротьбу з Добрармією стала з кожним днем міцнішати як серед війська, так і серед населення, проте перед Українським Урядом і командуванням виникало питання: з якими засобами Українська Армія могла б виступити проти Добрармії, що була добре озброєна і підтримана Францією й Англією. Українська Армія, крім глибокої віри в свою національну ідею, нічого не мала. Їй бракувало головним чином.зброї, вона була боса і гола. Вже почалися легкі морози, а за ними серед українського вояцтва розпочалася епідемія тифу, що пізніше прийняла жахливі форми і цілковито знищила Українську Армію. Санітарний стан армії був жахливий. Після замирення в Європі на складах псувалося багатомільйонне санітарне майно, а українські вояки десятками тисяч умирали від тифу та інших хвороб, не маючи елементарних ліків. Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було закуплено у Франції й Італії, сусідні держави не хотіли пропустити в Україну. В такому важкому стані опинилася Українська Армія (авангард Європи) у боротьбі з комуністами.

Незважаючи на вищезгадані причини, якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії, стримувала Український Уряд від початку військових акцій проти Добрармії.

Та ось, спонтанно і зненацька, в середині вересня 1919 року розпочалися на фронті бойові сутички між нашою й денікінською розвідками. На станції Бірзула, яку займали українські й денікінські частини, виникла бійка між ними, і денікінський відділ було обеззброєно. Тоді ж наші війська перехопили наказ командуючого військами на Правобережжі генерала Шилінга такого змісту: “Срочно. Вознесенск — генералу Склярову, Николаев — генералу Слащову, Одесса — комдиву 4-ой дивизии. Ввиду указаний Главкома приказываю при встрече с войсками Петлюры предлагать им разоружиться или покинуть территорию, занятую Добрармией. В случае неисполнения этих требований обращаться с ними как с противником. При этом надлежит всячески затягивать разговоры и выяснить физиономию петлюровцев й их отношение к нам. Генерал Шилинг. 04.08.1919.”

Для Українського Уряду початок військових акцій проти армії Денікіна був неминучим рішенням незалежно від того до чого ця війна призведе, бо інакше в очах українського народу ця нерішучість була рівновартою зраді національних ідеалів.

21 вересня було перехоплено другий наказ Добрармії про відкриття бойових акцій проти Української Армії.

Українське командування у свою чергу віддає наказ розпочати акції проти армії Денікіна.

Ситуація на ворожих фронтах складалася так:

Добрармія. На Лівобережжі війська Добрармії при дальшому русі на північних українських кордонах зустріли контрнаступ Червоної Армії. Розпочалися довгі і жорстокі бої без яких-будь рішучих наслідків у той чи інший бік. Рейд кінноти генерала Мамонтова наробив, щоправда, клопоту червоному командуванню, але, врешті, скінчився безрезультатно з боку стратегічної його оцінки. Взагалі у міру того як Добрармія виходила з України на територію центральної Росії (район Орловської губернії), суто московське населення не виявляло гарячого бажання допомогти Добрармії в боротьбі проти комуністів. Виникли окремі вогнища повстань, але масу вони не захопили.

Опір Червоної Армії примусив командування Добрармії поступово здіймати з Українського фронту цілі частини та направляти їх на допомогу в головному напрямку на Москву. Але це підкидання резервів “пачками” в головному напрямку не приносило користі, тому центральна ударна група Добрармії почала тупцювати на місці. Генерал Денікін добровільно зрікся бойової співпраці майже з 80 000-ю Українською Армією. Незабаром для генерала Денікіна наступив час розплати за його невдалу політику стосовно України та його стратегію. Він вирішив битися на два фронти, але силі Добрармії були вичерпані. Під ударами Червоної Армі фронт Добрармії в районі Харкова захитався та покотився на південь.

Незважаючи на свої невдачі в головному напрямку, генерал Денікін вирішує атакувати Українську Армію на двох напрямках: з району Балти – в праве крило Української Армії в загальному напрямку на Жмеринку та з району Цвітково – на захід.

Фронт Добрармії проходив приблизно через такі пункти: Бірзули, Балта, Голованівськ, далі по річці Синюха через Шполу – Цвітково до Білої Церкви. З боку Києва в напрямку на Козятин передові частини Добрармії займали Кожанку, а далі – по річці Тетерів.

Червона Армія головну масу своїх сил тримала в районі Житомир – Коростень з передовою лінією фронту по річці Тетерів, а далі приблизно по шосе Житомир – Звягель. Як праве, так і ліве крило її було під загрозою, з одного боку, Київської групи Добрармії, з другого – польських військ у районі Рівне, через що вона не в змозі була просуватися на Бердичів – Козятин. Загальна кількість червоних у цьому районі доходила до 18 000.

На фронті Української Армії йшло перегрупування. Розташування військ було таким:

У районі Вапнярки зосереджувався Запорозький корпус, що своїми передовими частинами займав фронт приблизно від Рудниці до Бершаді. В районі останнього дислокувалася 3-я Залізна дивізія. В районі Тальне – Умань – Христинівка – група отамана Ю. Тютюнника (5-а і 12-а дивізії) з авангардом на станції Шпола.

Далі, приблизно по лінії залізниці Козятин – Христинівка, фронт займали 1-й і 3-й галицькі корпуси. Фронт перед Бердичевом тримав 2-й галицький корпус.

Волинська група була в резерві в районі Гайсина. Водночас із цим з району Шепетівки до Жмеринки перекидали групу Січових Стрільців.

Польські війська, з якими Українському командуванню, врешті, пощастило дійти згоди, зайняли Шепетівку. Отже, фронт Української Армії був довжиною в 400 кілометрів.

Загальна кількість Української Армії з огляду на пошесть тифу зменшилася до 40 000 бійців при 150-160 гарматах.

Отже, Українська Армія знову мусила битися на два фронти з могутніми ворогами. Перед нею була майже 40 000-на Добрармія та Червона Армія до 20 000 бійців з необмеженим запасом людського і військового матеріалу. Сили були нерівні. Кожний вояк Української Армії, починаючи від козака й до старшини, розумів обставини, в яких він мусив битися. Кожний розумів, що без зброї і набоїв, голий і босий, з одною непереможною ідеєю в серці – Незалежна Україна – він не зможе подолати ворога. Ні з політичного, ні з стратегічного боку ця війна не давала надій на перемогу, але честь молодої Української Армії диктувала: або вмерти, або перемогти.

З цим гаслом український вояк пішов у нерівний бій.

У жовтні 1919 року на всьому фронті розпочалися бойої сутички з Добрармією. В цей час наступили зміни в складі командування Української Армії: на чолі армії став замість отамана Василя Тютюнника генштабу генерал Сальський.


на головну сторінку

до змісту