Розділ 32

Загальна ситуація. Епідемія тифу. Причина наших невдач. Що далі робити? Прорив фронту білої і червоної російських армій та похід Української Армії в запілля ворога

 

Загальна ситуація на Правобережній Україні на 1 грудня 1919 року була такою:

Добрармія зайняла лінію фронту: Київ-Козятин-Старокостянтинів. У запіллі Добрармії, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні, оперували українські повстанці. Відновив свої акції й відомий бандит Махно. В запіллі Добрармії російська "біла" адміністрація жорстоко й беззаконно поводилася з українським населенням. Українська інтелігенція і селянство стали об'єктом переслідувань і особливо терпіли від так званих карних експедицій. Пізніше ті жидівські погроми, що їх робила Добрармія, приписано було Українській Армії чи повстанцям. На фронті Добрармії ситуація була дуже небезпечною. Червона Армія розпочала контрнаступ; під її ударами війська Добрармії мусили залишити Харків та взагалі розпочати відступ на південь на всьому фронті. Добрармія не мала резервів, щоб кинути їх у головному напрямку на Москву. Звичайно, такими резервами могли бути ті сили Добрармії, що билися проти Української Армії. Ці сили могли б остаточно вирішити долю боротьби накористь Добрармії, але генерал Денікін вирішив у першу чергу знищити Українську Армію. В своїх політико-стратегічних розрахунках генерал Денікін жорстоко помилився. Він вважав, що притисненням решти Української Армії до польського кордону ця остання буде ліквідована, але не взяв до уваги головного: психологічного чинника, національного піднесення українського народу. В той час як знесилена Українська Армія, перебуваючи в районі Любара, здавалося, була ліквідована, справа боротьби за незалежність України перейшла до рук повстанців (1), за якими стояв увесь український нарід. Вони продовжували ту національну боротьбу, яку не могла на той час вести Українська Армія. Тримаючи 25 000 бійців на Правобережній Україні та відмовившися від співпраці з Українською Армією проти більшовиків, генерал Денікін сам прирік долю всієї своєї армії.

Червона Армія, як ми зазначали вище, зосередившись головними силами в районі Житомир - Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого крила, з боку Києва. На правому ж крилі, в бік поляків, вона тримала заслін у районі Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ - Бердичів - Шепетівка. Як видно, свій рух на південь вона стримувала, чекаючи на наслідки подій на Лівобережній Україні.

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після довгих пертрактацій з українським командуванням й Урядом зайняли нейтралітет стосовно Армії УНР, хоч польські роз’їзди вряди-годи заходили в смугу розташування нашого війська, викликаючи поважні непорозуміння. Український Уряд вислав спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, давши делегації повну власть в разі можливості договоритися про спільну акцію проти червоних москалів. Перша фаза цих переговорів відбувалася в атмосфері не дуже сприятливій, але ці розмови вже творили грунт для дальшого порозуміння між Україною і Польшею.

В кінці 1919 року Українська Армія разом з Урядом та урядовими установами зосередилися в районі Любар – Остропіль. Само собою постає питання, чому Об'єднана Українська Армія (Галицька і Наддніпрянська) в складі до 80 000 бійців при 250 гарматах потерпіла поразку? Чи бракувало їй героїзму, організованості, вмілого управління? Наш короткий нарис боротьби Української Армії може посвідчити, що їй не бракувало героїзму. Жодна з армій, що боролися за визволення свого народу, як, наприклад, естонська, литовська, латвійська, фінляндська, не була в таких жахливих умовах, як Українська Армія. Ізольована, без стратегічного запілля, вичерпавши всі запаси зброї й амуніції, Українська Армія боролася буквально голими руками. Вище керівництво перебувало в руках найкращих і досвідчених старшин генштабу, які набули слави ще за часів Великої Війни.

Але чи могла ця армія навіть під проводом досвідчених керівників, за такого матеріального стану, в якому вона перебувала, маючи перед собою дві московські армії – білу й червону, – а ззаду – незабезпечене запілля з боку поляків, подолати ворога? Вже в вересні 1919 року в рядах армії вибухнула епідемія тифу, яка в листопаді звалила щонайменше 3/4 складу козаків і старшин. Повна відсутність медикаментів, брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів не давали змоги боротися з цією пошестю. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей, при 15-ступневім морозі.

Там, де шпиталь міг помістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них – один лікар та два-три санітари без медикаментів. Медичний персонал із великою самопожертвою виконував свої обов’язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо хворі мусили обслуговувати самих себе. Трупи померлих кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже видужували, викопували у замерзлій землі ями та скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші – ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" призвели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, із надзвичайним, нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання. Кожний із них, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатися до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількості хворих померло до 10 000 вояків. Протягом зими 1919-1920 року кількість померлих від тифу дійшла до 25 000.

Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.

Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародна організація Червоного Хреста, ні окремі благодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманності, надіслати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України. Жодна з європейських армій не була в таких важких санітарних умовах, як Українська Армії

Отже, причини неуспіхів Української Армії в подальшій боротьбі були в тому, що:

1. Політичні обставини в Європі складалися не на користь України. Україна була ізольована, а держави Антанти матеріально підтримували ті сили, які боролися проти незалежності України.

2. Українська Армія, хоч і виявила максимум упертості та активності, але, не маючи стратегічної бази, оточена з усіх боків, за повної відсутності зброї та амуніції, з кривавими жертвами мусила крок за кроком відступати перед численним ворогом – московською білою й червоною арміями.

3. Санітарний стан Української Армії спричинявся до зменшення її персонального складу на три чверті.

Як перед Урядом, так і перед командуванням армії постала важка дилема. Що далі робити? Чи продовжувати боротьбу, чи припинити її? Якщо продовжувати, то яким способом? В армії боєздатних бійців залишилося лише 4000-5000. Але ця решта Української Армії, хоч і знесилена та виснажена в боях, рішуче відкидала думку про капітуляцію. Перед нею стояло яскраве гасло: краще загинути, ніж піддатися ворогові. Боротися до останнього віддиху – ось гасло, що панувало в армії.

З 1 по 6 листопада 1919 року між Урядом і командним складом Української Армії відбулися наради, на яких прийнято рішення:

1. Українська Армія продовжує бойові дії. Для того вона мусить прорвати ворожий фронт, вийти у запілля ворога та розпочати партизанську війну разом з повстанцями.

2. Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою продовжує свою політичну роботу в Європі, для чого мусить виїхати до сусідньої держави – Польщі.

Рішення прийняте. Треба було його виконати. Армія готувалася до походу в запілля ворога. Всіх боєздатних вояків посадили на гарматних та обозних коней. Частину хворих було залишено під опікою селян, решту, що не хотіли залишати свої частини, клали на вози. Командування армією було передано в руки генерала М. Омеляновича-Павленка. 6 грудня 1919 року рештки Української Армії вирушили в запілля ворога. Для збереження бойових традицій дивізії зберегли свою назву. Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра від’їхав до Польщі. Видатна на той час постать головного коменданта Польської Армії, а пізніше голови держави маршала Й. Пілсудського, який розумів визвольну боротьбу українського народу, запевняла, що Головний Отаман С. Петлюра знайде в його особі активну підтримку в подальшій збройній боротьбі Української Армії та встановленні добросусідських стосунків між Україною і Польщею.


на головну сторінку

до змісту