Розділ 5

Відхід на Житомир. — Зустріч з чеськими легіонами. — Бій за станцію Коростень. — Мирні переговори в Брест-Литовському. — Німецька армія рушає в Україну. Зайняття Києва

8 лютого 1918 року вночі всі українські сили, що обороняли Київ, зосередилися в Святошині.

Московське командування про відступ українського війська довідалося тільки ранком 9 лютого, бо цілу ніч з 8 на 9 лютого українські “Вільні Козаки”, що не схотіли покидати Київ, вели бої з червоними частинами. Тільки близько 12 години 9 лютого з боку Києва до Святошина підійшла ворожа розвідка в складі кількох автопанцерників, але швидко відступила під вогнем наших кулеметів.

Для переорганізації частин і приведення до ладу їх було розташовано в двох групах в околицях Святошина. В першу групу увійшов відділ генерала Присовського, з якого пізніше, створено було “Запорізьку дивізію”, в другу групу увійшли Гайдамацький Кіш і різні дрібні частини. Ці дві групи мусили створити дві дивізії. |

На реорганізацію і спочинок частин витрачено було до 5 днів, після чого Симон Петлюра в порозумінні з військовим міністром Жуковським вирішив відвести їх у районі Житомира, де ці дві дивізії мали прийняти поповнення людьми та зброєю.

Перехід до Житомира відбувся спокійно, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок з місцевими бандами комуністів.

На той час у Житомирі були розташовані чеські легіони, сформовані при російській армії. В самому місті та в його околицях знаходились величезні склади зброї, харчів і взагалі — військового майна. Тому чеські легіони були добре одягнені й озброєні. Легіонери мали гарний зовнішній вигляд, були дисципліновані, відгодовані і зовсім не виглядали на бувших полонених. До населення вони ставилися коректно. Відчувалося, що в основу їхньої дисципліни і гуртування увійшли елементи національної свідомості й національного почуття. Авторові цих рядків, як начальникові штабу Гайдамацького Коша, довелося піти до штабу чеських легіонів, щоб довідатись, по-перше, яке відношення чеських легіонів до Армії УНР і, по-друге, чи не могли б вони допомогти українським відділам у боротьбі проти московської комуністичної армії.

Відповідь була виразна, а саме: до Української Армії ставимося лояльно, але допомагати їй не будемо.

Прикро було почути цю відповідь від чехів, але українське командування мусило рахуватися з їхнім рішенням.

Українське командування, у свою чергу, віддало наказ: чеські легіони заявили про свій нейтралітет. Українським частинам наказується уникати жодних конфліктів і не провокувати на сутички.

Дійсно, чехи додержали свого слова в їхній нейтральній поведінці щодо Української Армії.

Між тим події на фронті розгорталися своїм порядком. По шосе з Києва на Житомир просувалися нечисленні відділи Червоної Армії, їхній наступ дуже легко відбивали наші частини. Гірші справи були в напрямку Київ — Сарни.

Кілька ешелонів Червоної Армії за підтримки численних бронепотягів наближалися до вузлової станції Коростень. Залізничні робітники на станції Коростень, переважно москалі, збройне виступили і зайняли станцію, відрізавши Українську Армію від бази, на яку вона мала спертися, а саме — станцію Сарни. Стратегічне становище Української Армії стало трагічним, бо в її запіллі по лінії Рівне — Бердичів — Козятин перебували фронтові частини російської армії, що перейшли на бік комуністів, а з фронту наступала Червона Армія. Армія УНР опинилася в кліщах.

Для того щоб забезпечити собі плацдарм, а саме: район Житомир — Коростень, Сарни — Рівне, Симон Петлюра накреслив передову позицію по лінії Житомир — Коростень, для чого в Житомирі для його оборони залишено відділ генерала Присовського, тоді як гайдамаки і Січові Стрільці мусили, захопивши Коростень, прикривати напрямок на Сарни. Січові Стрільці вирушили як авангард для оволодіння станцією Коростень.

Після серйозних боїв Січові Стрільці нарешті оволоділи Коростенем, і під їхнім прикриттям Гайдамацький Кіш вийшов до станції Олевськ, де і розташувався як резерв.

У такому становищі опинилась Українська Армія в середині лютого 1918 року.

Хоч аналіз міжнародно-політичної ситуації молодої Української Держави не входить в задум цієї книжки, присвяченої описові мілітарних зусиль нашого народу в боротьбі за його волю, одначе, оскільки політична ситуація тоді була тісно зв'язана з військовою, то мусимо кілька слів сказати й про те, що призвело Український Уряд до заключення мирного договору в Брест-Литовському з Центральними Державами, а саме: з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Це питання вже досить висвітлене в опублікованих творах українських авторитетних діячів професора Д. Дорошенка, професора О. Шульгина, Шухевича, Христюка і т. д. До цих творів і відсилаємо читачів. Зі свого боку мусимо лише подати деякі міркування політично-військового характеру.

1. Загальна військова ситуація молодої Української Держави наприкінці 1917 року ясно показувала, що припинення бойових операцій на фронті проти Центральних Держав неминуче, особливо виразною ця неминучість стала після невдалого російського літнього наступу в 1917 році, в якому, як ми згадували, брав участь зукраїнізований 34-й корпус під командуванням генерала П. Скоропадського. А вже після так званого Жовтневого повстання більшовиків фронт фактично був оголений, а у прифронтових районах бушувала збільшовичена солдатська маса колишньої російської армії, яка не мала жодного бажання продовжувати війну. Сама ж територія України, в цілому не організована і не охоплена суто українською адміністрацією, наповнена масою збільшовичених і ворожих Україні дезертирів, була безборонна.

2. Після Жовтневої революції ясно вирисувалася небезпека більшовицького наступу на Україну і тенденція червоних опанувати її територію за всяку ціну і якнайшвидше.

3. Тільки що сформовані українські військові частини, про які ми згадували, вже мали ясне завдання ставати до бою проти Півночі, звідки нависала небезпека червоної агресії. А ситуація в самій Україні, як ми вказали, була не тільки невиразною, а просто загрозливою.

4. В середині грудня 1917 року більшовики вже вислали до Брест-Литовського делегацію для мирних переговорів з німцями. Серед тої делегації були Троцький, Каменєв, Бутенко, Карахан та ін. Уже тоді було відомо, що більшовицька делегація має говорити від імені всього населення колишньої Російської імперії, в тому числі і від України. Тим-то і пояснюється той поспіх більшовиків опанувати мілітарне Україну, щоб посісти її фактично і тим виправдати свої претензії.

5. Уже в кінці 1917 року ніщо фактично не заважало австро-німецьким військам повести наступ по всьому фронту — від Балтики до Дністра й окупувати всі неросійські території (Балтика, Білорусь, Україна). Австро-німецькі армії були добре організовані й нічим би не різнилися від, наприклад, окупованої ними тоді Польщі, де було наставлене німцями так зване Генеральне Губернаторство і де ніякого польського національного життя не могло бути. Так і в Україні була б звичайна окупація, де панівна окупаційна влада, безперечно, знищила б усі, хоч і молоді та свіжі, але вже виразні, здобутки української державності.

6. У разі військової окупації України як завойованої країни німці вийшли б спокійно до Чорного моря, і, маючи і організоване і забезпечене запілля на Балканах з союзними їм тоді Болгарією та Туреччиною, могли б легко пройти до Кавказу та пробитися до Перської затоки, що було постійною німецькою мрією. Такий німецький маневр був би дуже дошкульним для Антанти, бо це загрожувало життєвим інтересам на Близькому Сході та в басейні Східного Середземномор'я. Тоді проблема української державності була б відсунута у невідоме майбутнє.

7. З припиненням бойових операцій проти Німеччини й Австро-Угорщини відкривалися можливості спертися на Галичину й Буковину, як на території з великим і сильним національним розвитком та з великими організаційними базами в запіллі для боротьби проти червоної Москви. До того ж на тих землях були зосереджені величезні запаси військового спорядження й амуніції, накопичених ще російським командуванням в останні роки війни.

Власне, така військова ситуація в кінці грудня 1917 року та загрозливі перспективи для майбутнього української державності як усередині країни, так і за її межами, примусили тодішній Український Уряд вислати наприкінці грудня 1917 року свою делегацію до Брест-Литовського на чолі з Голубовичем. Як потім з'ясувалося, поява української делегації сильно знервувала більшовицьку делегацію, і не минуло й тижня, як у Бресті з'явилася делегація так званого українського більшовицького уряду з Харкова. Ця делегація складалася з Медведєва та Шахрая, яка разом з російською делегацією мала виступити від імені України. Здогад про те, що більшовики претендують говорити від усієї території колишньої Російської імперії, підтвердився приїздом делегації з Харкова. Але проголошення в Києві IV Універсалу про незалежність Української Держави збило всі позиції більшовиків, бо Україна вже виходила на міжнародну арену як окремий міжнародний чинник. Переговори з німцями розпочалися, і загроза звичайної мілітарної окупації німцями України як завойованої країни була усунена. Натомість перспектива дати лад усередині країни та жити незалежним організмом стала реальною.

На той час, коли українські військові частини після відходу з Києва на початку лютого 1918 року перегрупувалися, ситуація ускладнилася тим, що зв'язок між Українським Урядом (в Житомирі) і делегацією (в Бресті) був дуже утруднений і наше військове командування не мало точних і достовірних відомостей як про хід і результати переговорів, так і про правдиві наміри німців.

Отже, закінчивши потрібне перегрупування і переорганізацію українських військових частин у середині лютого 1918 року, командування Української Армії вирішило взяти ініціативу в свої руки, виходячи з реальної ситуації на місці, і зайняти місто Рівне, в якому були величезні склади військового майна. Це була українська адміністративна влада в особі коменданта та невеликого військового відділу.

З цією метою на Рівне вирушив відділ піхоти, але несподівано з Рівного було одержано донесення від коменданта, що в місто ввійшли німці — одна німецька дивізія. Над станцією Сарни літали німецькі літаки. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. Рух нашої піхоти на Рівне було спинено.

На другий день від того ж коменданта одержано кілька донесень такого змісту: через Рівне в напрямку Житомир — Бердичів уже перейшло не менше одного полку кавалерії й одного корпусу німецької піхоти. Військо увесь час прибуває і відходить на схід. На запитання українського коменданта Рівного про завдання і наміри німецьких військ німецьке командування відповіло, що вони мають “мирні наміри”.

Брестський мирний договір було підписано з 26 на 27 лютого 1918 року, згідно з яким Україну визнали як незалежну державу Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, але вже 21 лютого німецьке, а згодом і австрійське війська рушили в Україну і почали широким потоком заливати безмежні українські хлібородні райони.

Симон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

У цей час український відділ у Житомирі вів важкі бої. Червона Армія з боку Києва разом з російськими остаточно скомунізованими відділами, що стояли в районі Бердичева, атакувала Житомир зі сходу і заходу. Український відділ під командою генерала Присовського не тільки відбив ці атаки, але й розбив ворога вщент.

Чехословацька дивізія, що мала до 10 000 багнетів і яка була розташована в Житомирі, зберігала нейтралітет, але уважно слідкувала за ходом операцій.

Головним напрямком для наступу українських сил було визначено залізничну лінію Сарни — Коростень — Київ.

Незважаючи на кількісну перевагу Червоної Армії, українські частини низкою упертих боїв розбили ворога і 1 березня зайняли Київ. Одночасно з боку Козятина до Києва прибув перший ешелон німецької армії.

У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні. Через деякий час українська дивізія полковника Натієва в складі чотирьох піших полків, одного кінного полку полковника Петрова з кількома батареями вирушила з Києва до Полтави, де й розпочала свої бойові операції.

Поява української дивізії на фронті викликала ентузіазм серед українського населення. На шляху її тисячі людей добровільно зголошувалися до неї. Пізніше з цієї дивізії утворився Запорозький корпус.

Українське населення за короткий час більшовицького панування вперше мало змогу відчути, що таке отой “соціалістичний рай”, який обіцяли йому московські комуністи.

Грабіж, насильство, розстріли, знущання над жінками, зневага над національними почуттями — ось що побачило воно з боку інтернаціональної московської банди. Народ уперше зрозумів, що тільки своя, українська, влада може доцільно і справедливо вирішувати питання соціального характеру, і в першу чергу — питання земельне. Гіпноз комуністичної пропаганди почав зникати серед населення. Мирний, трудовий український хлібороб почав виявляти спротив новому більшовицькому укладові життя, який докорінно руйнував його поняття про родину, мораль, релігію, власність.

Найактивніший елемент українського населення взявся за зброю, організував повстанські відділи, розпочав завзяту боротьбу проти московських комуністів. Цей протикомуністичний рух почався стихійно, неорганізоване, без керування, тому не здобув того успіху, який міг би мати. Під натиском австро-німецьких військ, регулярних частин Української Армії і українських повстанців Червона Армія розпочала поспішний відступ, покидаючи терени України.


на головну сторінку

до змісту