Розділ 6

Бойові операції українських відділів на Лівобережній Україні. — Рух австро-німецької армії.— Боротьба за Крим.— Чорноморський флот. — Конфлікт з німецьким командуванням

Після повернення Українського Уряду до Києва домовлено було між ним і німецьким командуванням, що Українська Армія підлягає безпосередньо своєму військовому міністрові як в адміністративному, так і в оперативному відношеннях. Під час спільних бойових операцій українських і німецьких військ проти московської комуністичної армії вони тримають поміж собою тісний оперативний зв'язок.

У той час як австро-німецька армія просувалася до східних кордонів України, в Києві в нагальному порядку йшла переорганізація українських військових частин, що ще не встигли, з огляду на постійні бої, прийняти відповідні організаційні форми. Наше Військове міністерство вирішило в першу чергу закінчити формування Запорозької дивізії в складі 4 полків піхоти, полку кінноти, інженерного куреня, легкого гарматного полку, кінно-гірської батареї, автопанцерних частин, бронепотягів та інших допоміжних частин. З початку березня 1918 року Запорозьку дивізію під командуванням полковника Натієва в складі до 6000 багнетів, при кінному полку до 500 шабель та при кількох батареях було вислано на фронт у напрямку Київ — Полтава — Харків, де вже діяли німецькі війська.

Крім Запорозької дивізії, як у Києві, так і в інших містах, приступили до формування нових частин.

Швидка поява українських частин на фронті була вкрай необхідною з таких головних причин:

1. Присутність наших сил на фронті обіч австро-німецької армії мусила показати українському населенню, що Українська Армія існує і веде подальшу боротьбу за незалежність свого народу.

2. Австро-німецька армія в своєму русі, захоплюючи величезні склади військового майна (зброя, амуніція, харчі та ін.) навіть без бою, вважала це майно своїм здобутком. Його вантажили на потяги і негайно відправляли до Німеччини й Австрії. Українські збройні сили мали завдання в міру свого руху на схід взяти під охорону цінне військове майно, якого чимало було на величезних складах по лінії Київ — Полтава — Харків.

Українська Запорозька дивізія 4 березня прибула на фронт поблизу міста Яготин (в 75 км на схід від Києва), де німецькі війська вели упертий бій з Червоною Армією. Атакою Запорозької дивізії в чоло на станції Яготин та обходом лівого крила червоних німецькими частинами ворога було збито. Понісши значні втрати, він у безладі відступив до станції Гребінка.

Невідступно переслідуючи ворога, Запорозька дивізія 13 березня розбила його в тяжкому бою під станцією Гребінка і примусила відступити в напрямку на місто Лубни.

Прагнучи відірватись від німецьких військ, що помалу, але методично посувалися в тому ж напрямку, Запорозька дивізія атакує 16 березня великі московські сили під Лубнами, розбиває їх та займає місто.

Подальший наступ Запорозької дивізії мав завдання захопити вузлову станцію Ромодан, що сполучала Бахмацьку і Кременчуцьку групи Червоної Армії. Розвідка виявила, що на станції Ромодан крім частин Червоної Армії позиції зайняли полки чеських легіонів, які відступили в лютому з Житомира і пройшли через Київ на Лівобережжя. Запорозька дивізія вирішила розбити ворожі сили, скупчені на станції Ромодан, але командування німецьких військ, довідавшись про присутність на фронті чеських легіонів, утрималося від наступу, чекаючи на прибуття резервних частин. Незважаючи на рішення німецького командування, запорожці атакують Ромодан, розбивають ворожі сили та займають цю станцію. Німці також беруть участь у бою, але вже наприкінці його. Як пізніше виявилося, чеські легіони взяли участь в обороні станції Ромодан дуже незначними силами, і то під тиском московського командування, яке погрожувало чехам у разі відмови обороняти Ромодан не тільки не пропустити їх далі на схід, але й обеззброїти їх. Після цього конфлікту з московським командуванням чехи вирішили пробиватися до Сибіру.

Після короткого спочинку Запорозька дивізія перейшла в наступ на Полтаву, яку після впертого бою захопила з 26 на 27 березня. Одночасно до Полтави вступила німецька кінна дивізія, що прибула з боку Кременчука.

Численні добровольці, що зголошувалися на службу до Української Армії, швидко поповнили значні втрати убитими і пораненими Запорозької дивізії, яка перейшла в наступ на Харків.

Збиваючи ворожі ар'єргарди, ведучи уперті бої при підтримці бронепотягів і автопанцерників, Запорозька дивізія настирливо й уперто просувається вперед на Харків. Під цим містом відбулися особливо жорстокі і криваві бої, в яких бравурним наступом запорожці здобувають це велике місто 5 квітня. Майже одночасно, як українські частини захопили Харків, з півночі ввійшла до нього німецька дивізія, що просувалась з боку міста Суми. Німецьке військо, не зупиняючись, рушило з Харкова на Куп'янськ і Білгород.

З прибуттям Запорозької дивізії національне піднесення українського населення прийняло надзвичайні патріотичні форми. Тисячі українських селян, робітників та інтелігенції, переважно молоді, зголошувалися добровольцями на службу в Українській Армії. Не можна було провести мобілізацію серед українського населення, принаймні хоч двох-трьохроків, бо командування австро-німецької армії було проти цього. Врешті, Запорозька дивізія так розбухла від прибуття добровольців, що довелось її переорганізувати в корпус супроти волі німецького командування.

З початку квітня 1918 року Запорозький корпус мав у своєму складі до 20 000 багнетів, 1000 шабель, 48 гармат легких, 8 важких, 8 гірських, 12 автопанцерників, 5 бронепотягів й авіаційний відділ у складі 4 літаків.

Між тим рух австро-німецької армії на схід відбувався планомірно трьома колонами в таких напрямках:

1. Київ — Бахмач — Ворожба — Курськ. Ця ліва колона до 1 квітня зайняла Глухів, Ворожбу, Білополля. Подальший наступ цієї колони відбувався в двох напрямках, а саме: на Курськ і через Суми на Харків. До останнього німецькі війська увійшли 6 квітня 1918 року, коли місто зранку вже було зайнято Запорозькою дивізією. Після зайняття Харкова німецькі війська, як ми вказали, рушили через Куп'янськ на Валуйки.

2. Київ — Полтава — Харків. На цьому напрямку провадили наступ українські частини разом з німецькими. Цей наступ увінчався зайняттям Харкова ранком 6 квітня.

3. Нарешті, третя колона німецьких військ посувалася через Козятин на Жмеринку — Знаменку — Катеринослав. Після зайняття останнього ця колона виділила спочатку одну 15-ту ландверну піхотну дивізію, а пізніше ще дві піхотні і одну кінну для зайняття Криму.

Для забезпечення руху цих колон німецької армії з півночі, з міста Гомель, в напрямку на Брянськ просу валися також значні німецькі сили в складі не менше двох дивізій.

Головні сили Червоної Армії було відкинуто за межі північних кордонів України. Лише в районі Донецького басейну, в індустріальному центрі України, тримались окремі червоні банди при підтримці московських робітників, яких налічувалося в цьому районі десятки тисяч. У Криму також ще перебували червоні московські війська. Російський совєтський уряд створив у Криму штучного характеру “Кримське Совєтське Правительство”, яке не мало визнання навіть з боку населення самого Криму. Це “Правительство” не мало нічого спільного з населенням Криму, та й складалося воно з росіян, а не з місцевого населення. Крим для України, крім своїх природних скарбів, завдяки численним портам, з головним портом Севастополем, цією стратегічною і технічною базою Чорноморського флоту, був ключем до Чорного моря. Питання володіння кримськими портами, а особливо Севастополем і Чорноморським флотом, було надзвичайної ваги для України як з боку політичного, так і з економічного.

Оволодіння Кримом та його портами вирішувало долю Чорноморського флоту. Німецьке командування вже мало опрацьований план окупації Криму і захоплення Чорноморського флоту, для чого в районі Катеринослава було зосереджено кілька німецьких дивізій для операцій у Криму. Зі свого боку, Український Уряд не міг допустити, щоб Чорноморський флот і багатомільйонне майно попали в руки німецького командування як військова здобич. Щоб попередити події, Український Уряд вирішив зайняти Крим українськими військами. Для цих операцій було відокремлено групу у складі до 5000 багнетів, 4 кінного полку, кількох батарей та бронепотягів під командуванням полковника Болбочана.

12 квітня ця “Кримська група” українського війська, зосередившись на станції Лозова, розпочала рух до Криму через Павлоград, Синельниково, Олександрівськ. Розбиваючи на своєму шляху численні відділи Червоної Армії, “Кримська група” зайняла 16 квітня місто Олександрівськ. Одночасно було одержано відомості, що до Олександрівська з боку Херсона наближається одна австрійська дивізія, а з боку Катеринослава — 15-та ландверна німецька дивізія під командуванням генерала фон Коша. Справді, на другий день до Олександрівська підійшла австрійська дивізія, яка зайняла бойові позиції для наступу на місто, бо ще не знала, що український відділ уже зайняв Олександрівськ. Непорозуміння швидко вияснилося, австрійська дивізія вільно увійшла в Олександрівськ. Ця дивізія складалася з українців із Галичини, свідомих українських патріотів, що творили в австрійській армії окремі формації під назвою Українських Січових Стрільців. Командував ними архікнязь Вільгельм (полковник Василь Вишиваний).

17 квітня до Олександрівська прибув штаб 15-ї ландверної німецької дивізії на чолі з генералом фон Кошем, який мав завдання наступати на Крим. Командир українського відділу полковник Болбочан рішає випередити наміри німецького командування й 18 квітня вирушає на місто Мелітополь, яке після упертого бою на другий день займає, але вслід за українським відділом до Мелітополя входить і 15-та ландверна дивізія.

Між тим частини Червоної Армії відходили до Криму, де за відомостями нашої розвідки “Кримське Совєтське Правительство” в нагальному порядку організувало оборону при вході в Крим, на вузькій, так званій Кримській шийці. Оволодіння цією шийкою, яка відіграла таку велику роль у громадянській війні в Україні, наприклад у боротьбі за Крим армії генерала Врангеля, було дуже складною й ризикованою операцією, що потребувала численних військ і технічних засобів, але командир українського відділу полковник Болбочан, обраховуючи загальний стан Червоної Армії і загальну ситуацію, вирішує коротким і блискавичним ударом прорватися в Крим уздовж залізниці Мелітополь — Джанкой.

Розраховуючи тільки на свої невеликі сили, він відважується піти на цю ризиковану операцію, пам'ятаючи основне своє завдання: зайняти Крим до приходу німецьких дивізій.

Користуючись тим, що генерал фон Кош вирішив наступати на Крим після того, як уся його дивізія буде зосереджена в Мелітополі, Болбочан відривається від 15-ї ландверної дивізії та під прикриттям бронепотягів рушає в напрямку на Джанкой. Зручним маневром уночі на 20 квітня він підводить свій відділ до так званих Сиваських переправ, рішучим ударом захоплює їх, а 22 квітня вже займає станцію Джанкой. Ворог у безладді відступив до Сімферополя.

Для переслідування ворога, що тікав, було вислано кінний полк під командуванням полковника Петрова. Але несподівано на станцію Джанкой прибуває німецький броне-потяг. Командир його почав вимагати від полковника Болбочана пропустити його в авангард українського відділу, що пішов на Сімферополь. Чемно, але твердо українці відмовили. Незабаром від генерала фон Коша прийшов наказ з вимогою припинити операції українських військ у Криму. На це йому дано відповідь, що припинити операції, які так успішно розвиваються, неможливо.

24 квітня український відділ після короткого бою зайняв Сімферополь, населення якого оваційно вітало українців. Кінний полк пішов на Бахчисарай.

Однак конфлікт між німецьким командуванням і командиром українського відділу наростав. Від фон Коша прийшов новий категоричний наказ про припинення операцій українського відділу, в разі невиконання якого німці вважатимуть український відділ як ворожу військову частину.

Як перша частина репресій німці (перші ешелони яких прибули до станції Джанкой) перервали телеграфне сполучення українського відділу з Києвом.

Прибувши до Сімферополя, штаб німецької дивізії поставив удруге категоричну вимогу Болбочану припинити дальший наступ на Севастополь. У противному разі український відділ буде обеззброєно. Для підтримки цього ультиматуму німецькі війська зайняли позиції навколо українського відділу, скерувавши на нього кулемети і гармати. У відповідь на це український відділ також зайняв позиції до бою.

Становище було дуже напружене. В кожну хвилину міг початися бій між українськими і німецькими військами, в якому, звичайно, мали б перевагу німецькі війська, тим більше що до Сімферополя вже підходили ешелони нових німецьких піхотних дивізій і однієї бригади кінноти.

Через кілька годин командир українського відділу отримав новий ультиматум — скласти зброю і покинути Крим. Полковник Болбочан відмовився виконати цей ультиматум, поки не одержить відповідного наказу від Українського Уряду. Врешті німецьке командування дало йому змогу телеграфом знестися з урядом, з наказу якого українські частини покинули Крим 27 квітня, зосередившись у Мелітополі.

На той час у Севастополі зосередився весь Чорноморський флот, де ще не розвіявся “революційний чад”. Розстрілявши чимало офіцерів, потопивши десятки з них у морі чи спаливши їх у печах, матроси захопили все керівництво флоту, утворивши революційний комітет. Звістка про те, що до Севастополя наближається українське військо, примусила цей бандитський елемент, який керував флотом, серйозно задуматися над своєю долею, а разом з тим дала змогу поміркованій матроській масі опанувати настроями команд кораблів. Команди кораблів Чорноморського флоту складалися переважно з матросів української національності, які з наближенням українських військ до Севастополя могли відверто виявити своє національне обличчя. Незважаючи на перешкоди і протести матросів російської національності, що найбільш уперто відстоювали ідеї Інтернаціоналу, на всіх кораблях почалися мітинги, на яких виносили постанови про те, що Чорноморський флот є флотом України.

Бойові кораблі один за одним підносили на своїх щоглах українські національні прапори. Дисципліну на кораблях було відновлено, однак, на велике їхнє здивування, до Севастополя увійшло не українське військо, а німецьке. Чорноморський флот знявся з котвиць і в повному складі відійшов до Новоросійська. Він не захотів віддатися в руки вчорашнього ворога, а врешті опинився знову в руках московських комуністів.

Це сталося 29 квітня 1918 року, коли німецьке військо зайняло порт Севастополь. Між тим “Кримська українська група” після кількаденного перебування в Мелітополі, примусово покинувши Крим, зосередилася в місті Олександрівськ.

Тим часом Запорозький корпус вів подальші бойові операції щодо очищення від московських банд Донецького басейну.

Друга частина Запорозького корпусу “Слов'янська Група” — під командуванням полковника Володимира Сікевича з боєм займає 17 квітня Слов'янськ, а далі Юзівку, станції Дебальцево, Попасну. 30 квітня Запорозький корпус дійшов аж до земель Донського Війська, і таким чином Україну було цілковито звільнено від Червоної Армії.


на головну сторінку

до змісту