Розділ 8

Стан Української Армії при Гетьмані П. Скоропадському. — Прибуття сформованої в Німеччині української дивізії й обеззброєння її. — Формування української дивізії в Австрії. — Формування Військового Міністерства, Генерального Штабу і кадрів 8-ми армійських корпусів. — Академія Генерального Штабу. — Перешкоди з боку німецького командування.— Сердюцька дивізія. — Чорноморський Кіш

Державний переворот, який скінчився проголошенням генерала П. Скоропадського Гетьманом України, було зустрінуто в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минувшини, тої, що складала на той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з Гетьманом навіть імпонувала. Багато надій покладалося на те, що нова влада скоріше й рішучіше припинить революційну розруху та безладдя, які панували в Україні. Попередній Український Уряд, до складу якого увійшли виключно ліві соціалісти, в питанні формування армії не спромігся прийняти ясного і конкретного рішення.

Найлівіше крило соціалістичного уряду і членів Української Центральної Ради стояло за створення народної міліції замість регулярної армії, а це викликало невдоволення серед українських вояків. Усі ці фактори вплинули на вояцтво таким чином, що до перевороту українські частини поставилися спокійно.

Наприкінці червня 1918 року основні сили майбутньої Української Армії крім дрібних відділів, що постали в різних місцевостях України, складалися з таких частин:

1. Запорозький корпус у складі до 25 000 вояків. Цей корпус перебував у районі Олександрівськ — Слов'янськ.

2. Одна піша дивізія, що її було сформовано в Німеччині з полонених колишньої російської армії української національності в складі до 6000 багнетів. Ця дивізія зосереджувалася в Києві. Вояки цієї дивізії були одягнені в сині жупани, завдяки чому вона і придбала назву “синьожупанників”.

3. Відділ Січових Стрільців у складі до 3000 багнетів, що становив залогу міста Києва.

4. До Володимира-Волинського прибували полки сформованої в Австрії дивізії в складі до 4000 багнетів. Вояки цієї дивізії були одягнені в сірі жупани, тому вона увійшла в історію Української Армії як дивізія “сірожупанників”.

Отже, всього з початку липня 1918 року в складі Української Армії було до 35 000 багнетів, 1500 кінноти та 60 гармат.

До цього складу не входять залоги в різних місцях України, що тримали внутрішній лад, а загальну кількість їх треба рахувати до 20 000 вояків.

Одначе перші кроки правління нової української влади на чолі з Гетьманом викликали певне недовір'я до себе з боку армії. Причини цього недовір'я полягали в тому, що новий Український Уряд повів відразу невдалу національну й соціальну політику. Як у державний, так і у військовий апарат покликано було до праці чимало людей, які, в силу своїх русофільських тенденцій дивилися на Україну як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил. Поза цим, малося на увазі також створення військових формацій із самих українців, які мусили б своєю кров'ю повалити совєтську владу в Москві і відновити “велику і неділиму” Росію. Серед українських частин київської залоги почалися заворушення. Внаслідок того німецька влада обеззброїла дивізію Синьожупанників і Січових Стрільців.

Поминаючи ці заходи німецької влади в Києві, в самій Україні в цей час наступив відносний спокій. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій і 8-ми кінних. У першу чергу, відновлено було та переорганізовано апарати Головного і Генерального Штабів. Як у першому, так і в другому працювало майже 150 старшин генерального штабу, а серед них — чимало видатних з великим командним і науковим стажем. Серед них треба відзначити: професора Академії Генерального Штабу, бувшого командуючого 9-ю армією, генерала Юнакова, бувшого генерал-інспектора артилерії Південно-Західного фронту, відомого гарматника генерала Дельвіга, бувших командирів корпусів, дивізій та їх начальників штабів, як, наприклад, генерали і полковники: Галкін, Сінклер, Мішківський, Бронський, Сальський, Капустянський, Кущ, Осецький, Єрошевич, Дроздовський, відомий геодезист генерал Коваль-Недзведський, Безручко, Змієнко, Сулковський, Пересада та багато інших. Військовим міністром призначено бувшого командира 4-ї російської армії генерал-лейтенанта Ол. Рогозу. Товаришем міністра став генерал Ол. Лігнау. Начальником головного штабу призначено генерала Ол. Галкіна. Начальником оперативного штабу лишився полковник Ол. Сливинський, який займав це становище і за часів Центральної Ради.

Військове міністерство гарячково працювало. Воно розробило штати майбутніх 8-ми армійських корпусів. Воно підготовляло кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття академії Генштабу. У Києві було засновано спеціальну Інструкторську Школу старшин з метою відновлення їхніх знань та їх українізації. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпусу для охорони залізниць.

Взагалі план відбудови Української Армії було широко опрацьовано, і його поволі проводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих планів Військового міністерства Української Держави. Очевидно, німці прекрасно розуміли, що реалізація запланованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому хоч кадри Української Армії було і створено, проте німецьке командування негативно поставилося до проведення мобілізації.

Єдине, чого вдалося добитися Гетьманові, — це дозвіл на сформування однієї пішої, так званої “Сердюцької дивізії” в складі до 10 000 багнетів, яка мала бути гвардійською дивізією.

У провінції залишилися ще невеликі відділи, а з них — у Могилеві-Подільському так званий Запорозький Кіш (400 бійців) та у Бердичеві Чорноморський Кіш (300 бійців). Запорозький Кіш скоро сам по собі розпався і зник, а Чорноморський Кіш продовжував існувати і пізніше, восени, брав участь у повстанні проти Гетьмана Скоропадського.

За Гетьмана в листопаді 1918 року Українська Армія разом із кадрами новоутворених частин нараховувала близько 65 тисяч людей.

Крім сталої Армії Гетьман своїм універсалом від 16 жовтня 1918 року відновлював козацтво. До козацтва мали належати нащадки колишніх козаків. Козаки однієї губернії творили Кіш з кошовим отаманом, який підлягав самому Гетьманові. Кіш складався з кількох полків з полковим отаманом на чолі. Козацтвом управляла “Велика Козача Рада”, головою якої був сам Гетьман. Гетьман іменував кошових отаманів:

Київського Коша — полковника Глібовського, полтавського — полковника Кобинця, чернігівського — генерала Нагорського, волинського — полковника Борковського, слобідського — полковника Ів. Омеляновича-Павленка, запорозького — генерала Мих. Омеляновича-Павленка, новозапорозького — полковника Гоголя-Яновського, а подільського Коша — генерала Сокиру.

Щодо Чорноморського флоту, який німці захопили до своїх рук, то він на підставі умови Гетьмана Павла Скоропадського з німецьким цісарем Вільгельмом II мав перейти в розпорядження Української Держави в такому складі; дредноут “Воля”, крейсер “Кагул”, 11 міноносців, кілька підводних човнів, 7 лінійних кораблів старого типу (“Пантелеймон”, “Євстахій”, “Іван Золотоустий”, “Ростислав”, “Три Святителі”, “Сіноп” і “Юрій Побідоносець”), кілька транспортів та помічних суден і транспорт-майстерня “Кронштадт”. Крім того, здобутий із дна моря дредноут “Марія”, який мав бути грунтовно реставрований (1).

На чолі українських морських справ з 3 травня 1918 року стояв контр-адмірал Микала Максимів, а з 12 листопада — адмірал Ю. Покровський. Український Військовий Чорноморський флот у Севастополі був під командуванням контр-адмірала М. Остроградського, а по його відставці з 10 червня 1918 року — під командуванням контр-адмірала Вячеслава Ключковського.


на головну сторінку

до змісту