Розділ 9

Внутрішня ситуація в Україні при Гетьмані Скоропадському. — Арешт С. Петлюри. — Розклад серед австро-німецької армії. — Повстання проти Гетьмана

 Внутрішня політика Гетьманського Уряду, особливо в такому важливому питанні, як земельна реформа, викликала серйозні заворушення серед українських селян. Під впливом великих землевласників та торговельних кіл курс політики в земельному питанні набрав реакційного характеру. Від голодного на землю селянина почали відбирати ті грунти, що їх він захопив у перші дні революції. Деякі власники вимагали від селян відшкодування за зруйновані господарства. Проти українського селянина розпочалисяжорстокі репресії. Карні відділи нещадно розправлялися з селянами. Настала вакханалія помсти з боку власників. У карних відділах, що діяли проти селян, брали участь не тільки поліцейські сили, але й відділи австро-німецьких військ. Втручання останніх у внутрішнє українське життя викликало обурення в народі. Поруч з судом української влади над українським народом чинив розправу і суд окупаційної австро-німецької армії. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір, що часом приводив до повного знищення карних відділів.

Поруч із питанням соціального характеру внутрішня національна політика Гетьманського Уряду також викликала обурення в українських національних колах. Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та й просто бувших царських урядовців утікали з Московщини в Україну, де рятували своє життя від більшовицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу. Чимало з них просочилося у молодий державний апарат України, а то тим більше, що українські політичні партії (ліві) відмовилися від співучасті в Гетьманськім Уряді. Гетьманський Уряд поступово підпадав під вплив російського елементу, а це викликало неспокій і обурення серед українських національних кіл. Між Гетьманським Урядом і національними українськими колами дійшло до повного розриву.

Симона Петлюру, що користався надзвичайною популярністю в українському народі та який уперто боровся проти політики Гетьмана, було заарештовано та посаджено у в'язницю. Арешт провела німецька влада.

Авторитет Гетьмана повністю упав і серед військових, не тільки через арешт С. Петлюри, але й тому, що за наказом Гетьмана з армії було звільнено до резерву всіх молодих старшин, які не мали відповідної військової освіти.

Основні кадри старшин Української Армії складалися переважно з активної національної молоді, яка здебільшого закінчила свою військову освіту вже під час війни в короткотривалих курсах (4 місяці) військових шкіл та шкіл прапорщиків. Хоч та молодь не мала належного військового знання, зате мала гаряче українське серце, повну відданість національній справі, готовність в кожну хвилину віддати своє життя за самостійність України. Уряд Гетьмана замість того, щоб пропустити цих молодих старшин через школи, піднести їх військове знання та створити з них молоді кадри Української Армії, дає наказ про усунення їх з армії до резерву. Цей акт повністю відштовхнув від Гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливості служити в рідній армії.

Зі свого боку, московські комуністи, користуючись тим, що національна і соціальна політика Гетьмана та поводження австро-німецької армії викликали велике незадоволення і гостре обурення українського народу, відновили свою пропаганду. 30 липня член Бойової Організації російської партії соціалістів-революціонерів Донськой кинув у Києві бомбу у фельдмаршала Айхгорна, верховного представника Німеччини і командуючого німецькою армією в Україні, і смертельно поранив його.

6 липня у передмісті Києва (Звіринець) вибухають величезні склади гарматної амуніції (кілька мільйонів гарматних набоїв). Наслідки цієї жахливої катастрофи були страшні. Потерпіли від вибухів і пожежі Видубецький та Троїцький монастирі. Було до 200 забитих і згорівших та понад 1000 поранених. Лишилося без притулку близько 10 000 людей. Через два місяці після катастрофи на Звіринці в Києві сталася майже така сама катастрофа в Одесі. 31 липня злетів у повітря склад амуніції на Дальницькій вулиці. Набої вибухали майже три дні, їх жертвою впало кількасот людей.

Зовнішнє становище України також не було блискучим. В Україні тоді фактично існувало дві влади — гетьманська і німецька, причому перша була в певній залежності від другої. Вся зовнішня політика Гетьмана увійшла в русло Центральних Держав. Назовні виглядало так, ніби Центральні Держави справді стояли за самостійну Україну, але фактично інтереси їхні зводилися до використання природних українських багатств, починаючи з хліба і кінчаючи металом, потрібним для вироблення зброї. Той факт, що німецьке командування не давало дозволу на оголошення мобілізації для укомплектування Української Армії, свідчить, що інтереси Центральних Держав не йшли в парі з інтересами українського народу.

Довір'я до Німеччини, навіть у найоптимістичніших колах українського громадянства, падало. Розгром німецької армії на французькому фронті та початок революційного руху в Німеччині, який швидко перенісся в маси окупаційних корпусів в Україні, спричинилися до того, що могутня своєю дисципліною німецька армія почала втрачати і свою силу, і свій авторитет. Процес розкладу окупаційноїавстро-німецької армії відбувався на очах українського населення.

З другого боку, відношення держав Антанти до України було невиразним. Присутність австро-німецької армії в Україні перешкоджала Гетьманському Урядові налагодити політичні стосунки з державами Антанти. Пізніше політика Антанти прийняла цілком ворожі форми щодо України. Симпатії Франції й Англії були скеровані в бік відновлення великої неподільної Росії, тому російська Добровольча армія почала одержувати від цих держав допомогу зброєю, обмундируванням та іншим військовим матеріалом.

Між тим внутрішній конфлікт між українськими національними колами і Гетьманським Урядом дійшов до краю. Український Національний Союз, що утворився в Києві, вирішив підняти народне повстання проти Гетьмана.

14 листопада 1919 року Гетьман під впливом русофільського елементу, а також політики Антанти видав грамоту, в якій оголосив федерацію України з майбутньою Росією. У відповідь на це Український Національний Союз утворив Директорію в складі п'яти осіб: В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського і А. Макаренка, яка і взяла у свої руки національний провід в Україні.

Водночас, з оголошенням Гетьманом грамоти про федерацію з майбутньою Росією Директорія видала універсал до українського народу про повстання проти Гетьмана.

Центром повстанського руху і місцем перебування Директорії було визначено Білу Церкву, де в той час формувалася наново дивізія Січових Стрільців. Після оголошення універсалу Директорії всі українські дійсно національно-патріотичні військові частини, а саме: Запорозький корпус, Чорноморський Кіш, Січові Стрільці, старшини й вояки-сірожупанники та інші — всі перейшли на бік Директорії. На її бік перейшли і кадри двох корпусів, сформованих Гетьманом у Вінниці й Одесі. Після оголошення мобілізації десятки тисяч рекрутів-селян пішли до армії Директорії. Протягом двох тижнів армія Директорії вже складалася майже з 300 000 багнетів. Повстання прийняло загальні, справді народні форми. Командування армією перейшло до рук С. Петлюри, якого за кілька днів до оголошення повстання було звільнено з в'язниці. Головною метою армії було захоплення Києва. В кінці листопада 1918 року армія повела наступ на Київ. Усі великі центри вже були в руках військ Директорії.

Найбільшою загрозою для Директорії була австро-німецька армія. Постало питання, чи виступить вона проти військ Директорії? Після поразки на французькому фронті та внаслідок революції в Австрії і Німеччині дух і дисципліна австро-німецької армії в Україні дуже підупали, і вона почала морально розкладатися. В німецьких частинах з'явились солдатські комітети. Бачачи силу українського повстання, німецьке командування вагалося прийняти те чи інше рішення, не бажаючи встрявати у внутрішню боротьбу в Україні. У багатьох німецьких частинах солдатські комітети заявили свій нейтралітет, але в цілому позиція австро-німецьких військ щодо військ Директорії була невиразною. Українське населення не ховало злоби проти окупантської армії і щиро бажало, щоб вона чим скоріше покинула територію України. З цих причин війська Директорії в багатьох місцевостях обеззброювали частини австро-німецької армії. Деякі німецькі частини не хотіли здавати зброю, що призводило до кривавих боїв.

На початку грудня 1918 року 300 - 400 тисячна австро-німецька армія (21 піша дивізія, 2 кавалерійські дивізії — німецькі — та 8 піших дивізій і 2 кавалерійські дивізії — австрійські) розпочала евакуацію з теренів України. Деякі дивізії провадили евакуацію в спокійних умовах, деякі пробивалися з боєм похідним порядком, а деякі, обеззброєні, їхали на захід потягами, що їх дав Український Уряд. На території Польщі багато з німецьких частин було остаточно обеззброєно польською армією. Залишалася ще міцна німецька залога в Києві, але і та оголосила свій нейтралітет та розпочала евакуацію з Києва. Вже 12 грудня 1918 року армія Директорії підійшла до Києва, оточивши його з усіх боків.

У самому Києві гетьманська влада енергійно готувалася до оборони. Командуючим усіма гетьманськими силами було призначено російського кавалерійського генерала графа Келлера. Гетьманські сили складалися переважно з наспіх сформованих відділів російських офіцерів, москвофільського громадянства та Сердюцької дивізії. Ставлення цих російських відділів до українського населення було жахливим. Почались арешти українських діячів, навіть звичайних громадян. Український Клуб було розгромлено, бюст національного поета Т. Шевченка розбито.

Сердюцька дивізія, що займала позиції в кількох кілометрах на південь від Києва, разом з Лубенським кінним полком перейшла на бік військ Директорії. Для оборони Києва залишилися тільки незначні сили російських офіцерів. У центрі Києва українські повстанці нападали на центральні гетьманські установи, навіть напали на палац самого Гетьмана.

13 грудня війська Директорії перейшли в наступ, а 14 грудня після гарячого бою зайняли Київ. 14 грудня 1918 року Гетьман Скоропадський окремою грамотою до українського народу зрікся влади й спокійно виїхав до Німеччини. Вся влада в Україні перейшла до Директорії.


на головну сторінку

до змісту