МОВНА ОСОБИСТІСТЬ, ШЛЯХИ ЇЇ ФОРМУВАННЯ

Особистість узагалі — стиль життя конкретної особи або характерний спосіб реагування на проблеми сьогодення. Мовна особистість — це насамперед інтелект, що найінтенсивніше проявляється у мові і досліджується через мову.
Інтелектуальні ознаки виявляються після встановлення ієрархії значень і цінностей у моделі світу особи, в її словниковому запасі. Останній визначається національно-культурними традиціями та ідеологією, що панує в суспільстві.
Національно-культурні традиції становлять базу особистості. Це комплекс структурних рис загальнонаціонального — українського — мовного типу, той не розчинений в історичних перетвореннях залишок у фонології, морфології, синтаксисі, стилістиці, лексиці, семантиці, який можна виділити з урахуванням добре вивчених історичною граматикою та історичною лексикологією перебудов, що відбулись у мові. Саме ця відома ядерна, загальнозначуща частина в структурі мовної особистості має виразний відбиток національного колориту.
Однак для «добудови» мовної особистості від базових її складових до конкретно-індивідуальної реалізації необхідно врахувати змінні частини структури індивідуума і включити:
1) соціальні і соціолінгвістичні характеристики мовної спільноти, до якої належить ця особистість;
2) психологічні характеристики, обумовлені належністю особистості до вужчої групи чи мовного колективу, що визначає ті ціннісні критерії, які створюють унікальний, неповторний естетичний і емоційно-риторичний колорит мови.
Сьогоднішнє покоління українців перебуває на перехідному етапі і стосовно ідеології, і стосовно релігії, і щодо мови. Суспільство розшароване ідеологічно, туга за минулим, у тому числі й за російською мовою, не дає старшим людям розуміння того, як украй необхідно сьогодні допомагати їхнім дітям та онукам вивчати державну мову, адже мовне ядро індивідуума формується під впливом сімейного, виховного середовища. Отже, годі сподіватися на національний колорит, скоріше це буде двомовність. Дитячі садки та школи беруть на себе роль вихователів на національних традиціях. Однак, не маючи підтримки у сім’ї, така особистість роздвоюється, користуючись суржиком. Звідси і проблеми вищої школи: викладачі здебільшого мають справу з суржикомовними студентами.
Виправлення цього стану можливе за умови, якщо в кожному вузі державна мова України займатиме почесне місце. Інакше ми виховаємо морально нездорове покоління, некультурне, німе, неграмотне. На жаль, серед учених побутує позиція, яка рішуче відкидає національний характер, відмовляючи йому в існуванні і розцінюючи його як міф. Такі державні мужі висловлюються приблизно так: яка різниця, якою мовою наші студенти здобуватимуть знання. Головне, щоб вони знали те, що їм належить знати.
Глибинна аналогія між мовною особистістю і національним характером є. Вона полягає в тому, що людина засвоює продукт тривалого історичного розвитку і сама є об’єктом передачі з покоління в поко-ління мовного досвіду. Таким чином, жодне покоління не повинно бути втраченим.
В Україні багато втрачено. Ще й сьогодні ми продовжуємо втрачати у мовному питанні. Відомо ж, якщо немає руху вперед, то й немає стояння чи топтання на місці. Є просто відкочування назад. Даниною чому чи кому є кращі газети — популярні — російськомовні, кращі телепередачі — також? Свідомо чи несвідомо, ми захоплюємось А. Данилком, продовжуємо розвивати в собі комплекс меншовартості. Його підмова чи субмова — тільки на руку тим, хто проти української мови. Чому «Вєрку Сердючку» так полюбляють у Москві? Бо з нею пов’язаний образ дурнуватого, недолугого, смішного, «без’язикого» українця. Ось і виходить, що виховуємо не на класиці, а на скороминущому, безслідному. Класичне ж, хоча й належить усьому світові, — завжди національне.
З культурно-мовного шоку, який переживає сьогодні Україна, настав час виходити.

Антоніна ГРИЦЕВА,
Технологічний університет Поділля,
м. Хмельницький