Микола Литвин

з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-1919 рр.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається необхідністю вивчення етнополітичних і геостратегічних обставин відродження національних держав, спричинених крахом поліетнічних імперій у ХХ ст. Досвід суверенізації етносів і націй, творення нових держав на засадах національної ідеї та етнонаціональних інтересів є предметом зацікавлення для науковців і політиків. Осмислення такого досвіду становить особливий інтерес для українців та їх сусідів, зокрема поляків, взаємини з якими мають тисячолітні традиції.

Важливим етапом боротьби народів Центральної і Східної Європи за державну незалежність була Перша світова війна та національно-демократичні революції, внаслідок яких розпалися Російська та Австро-Угорська імперії. На їх розвалинах виникла низка незалежних держав, у тому числі Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка, а також Друга Річ Посполита. Процес творення цих держав відбувався в гострій внутрішній боротьбі та міждержавному протиборстві. У цьому контексті викликає зацікавлення українсько-польська війна 1918-1919 рр. Розв’язана польським політичним проводом, за підтримки Антанти, війна спричинила інкорпорацію Східної Галичини і Західної Волині до Другої Речі Посполитої. Боротьба проти іноземної агресії стала яскравим виявом прагнення галицьких українців реалізувати право на самовизначення, державну незалежність та соборність України.

Драматичні події українсько-польської війни протягом багатьох десятиліть привертають увагу дослідників. Вони були об’єктом гострого політичного та ідеологічного протистоянь, які, на жаль, тією чи іншою мірою проявляються дотепер. Тому об’єктивне дослідження цієї неоднозначної сторінки історії польсько-українських стосунків становить не тільки науковий, але громадсько-політичний інтерес.

Об’єкт дослідження - західні землі України як реґіон відродження національної державності та об’єкт агресії об’єднаних сил новоутворених держав, насамперед Польщі, здійсненої за військово-політичної підтримки країн Антанти і геополітичної експансії радянської Росії, а також боротьба українців ЗУНР за державність і соборність України.

Хронологічні рамки охоплюють другу половину 1918 - першу половину 1919 рр. - період збройного захисту суверенітету та територіальної цілісності ЗУНР від зовнішньої експансії.

Методологічна основа дослідження - принцип об’єктивності. Дисертант використав спеціально-історичні методи - ретроспективний, синхрон­ний, актуалізації і проблемно-хронологічний.

Метою і завданням дисертаційної роботи є дослідити:

- об’єктивні й суб’єктивні обставини краху поліетнічної монархії Габсбургів і особливість відродження національної державності на західних етнічних землях України після Листопадової національно-демократичної революції 1918 р.;

- взаємовідносини ЗУНР, Другої Речі Посполитої, країн Антанти щодо розв’язання східногалицької проблеми;

- військове будівництво ЗУНР; організацію Галицької Армії і Війська Польського на Галицькому і Волинсько-Холмському фронтах;

- театр і масштаби воєнних дій (Західна Волинь - Східна Галичина -Покуття; Північна Буковина);

геополітичні умови та етнонаціональні інтереси злуки ЗУНР і УНР;

- причини поразки українців у війні і трагічні уроки першої спроби українського унезалежнення у ХХ ст.

Новизна дослідження - сукупність наукових положень і висновків, що виносяться на захист:

У роки Першої світової війни національно-визвольний рух українців Східної Галичини актуалізував державно-соборницькі прагнення. Водночас політичні кола поляків, румунів, угорців та чехів ігнорували національно-державні устремління українців Австро-Угорської імперії й намагалися інкорпорувати їх землі до складу новоутворених держав. Польська сторона обґрунтовувала “історичні права” на “східні креси” і цивілізаційну місію щодо їхнього населення.

На українських землях Австро-Угорщини національно-демократична революція була започаткована створенням 18-19 жовтня парламентської Української Національної Ради і проголошенням Української держави на цих землях. Першолистопадове повстання у Львові та перейняття українцями влади засвідчило правомірність самовизначення одного з найбільших народів Центральної Європи, відродження національної державності, а також рішуче прагнення галичан, буковинців і закарпатців об’єднатися у незалежній соборній Україні. Перемога українців не загрожувала польському народу-сусідові у відродженні його державності і загалом територіальній цілісності Другої Речі Посполитої, що була проголошена 11 листопада 1918 р. У той же час національно-політичні плани польського проводу передбачали - усупереч волі українців - інкорпорацію території від Сяну до Збруча і ліквідацію Західно-Української Народної Республіки. Українство, заручившись нейтралітетом євреїв, а нерідко й збройною підтримкою, рішуче стало на захист своєї землі.

Національно-демократична революція переросла у визвольну війну українців за суверенність і соборність. Українська влада намагалася створити умови для національно-культурного життя меншин, насамперед поляків і євреїв.

Загальнонаціональними інтересами була підпорядкована Злука УНР і ЗУНР, схвалена Національною Радою, Директорією і народним вічем у Києві й затверджена Трудовим конгресом України представників усіх соціально-політичних прошарків республіки. Акт злуки зміцнив воєнно-політичну потугу соборної держави та задекларував правно-політичні засади об’єднання українського народу.

На першому етапі війни переважали національно-територіальні домагання: галицькі українці прагнули відродити на власних етнічних землях національну державність, а поляки - повернути так звані “історичні землі”. На другому етапі починається воєнно-дипломатичне втручання Антанти і Росії, а війна виходить за національно-територіальні рамки і перетворюється в арену геостратегічної боротьби великих держав у цьому реґіоні Центрально-Східної Європи. На Паризькій конференції країни Антанти віддали перевагу Польщі як більш надійному партнеру у боротьбі проти більшовицької Росії. Охоплена полум’ям громадянської війни Україна вважалася ненадійним союзником. Тому Антанта пожертвувала державну незалежність та єдність українців задля побудови “санітарного” антибільшовицького кордону.

Українсько-польська війна посилила конкурентну боротьбу Англії, Франції та США за перерозподіл нафтових, соляних і лісових багатств Прикарпаття. Цим пояснюється багатомісячний дипломатичний торг за Східну Галичину. За ухвалами Паризької мирної конференції 28 червня і 8 грудня 1919 р. державні кордони Другої Речі Посполитої проходили на захід від Східної Галичини і Західної Волині.

Липневий перехід УГА за Збруч на підконтрольну Директорією територію УНР та серпневий наступ об’єднаного польсько-українського війська на Київ засвідчили зміну геостратегічної ситуації на польсько-українсько-російському пограниччі й започаткували новий етап Визвольних змагань, коли незалежність та соборність України вирішувались вже не польсько-українським, а російсько-українським воєнним протистоянням та ворожою позицією країн Антанти.

Утворення ЗУНР стало наслідком національно-демократичної революції в Австро-Угорській імперії. Воно засвідчило непохитне прагнення українців до державної незалежності та соборності своїх земель, а поразка українців у війні була спричинена несприятливими зовнішньополітичними обставинами, зокрема експансіоністськими діями сусідніх держав, насамперед Польщі, а також помилками у внутрішній і зовнішній політиці молодої держави та неузгодженістю дій із Директорією УНР.

Наукова новизна праці полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні проблеми відновлення національної державності на західних етнічних землях України в контексті загальноукраїнського та східноєвропейських національних рухів після Першої світової війни. Збройний захист незалежності, територіальної цілісності й соборності УНР-ЗУНР розглядається на архівному матеріалі, значна частина якого залучається вперше до наукового обігу.

Виділено етапи війни: перший - збройна боротьба за столицю 1-22 листопада 1918 р.; другий - утворення і стабілізація фронту у грудні 1918 - січні 1919 рр.; третій - боротьба за ініціативу у лютому-квітні 1919 р.; четвертий завершальний - відступ УГА за Збруч у травні-липні 1919 р. У рамках першого етапу виокремлено і проаналізовано три періоди боїв: перший (початок бойових дій 1-4 листопада); другий (5-18 листопада); третій (18-22 листопада - втрата Львова). Театр бойових дій включав Галицький фронт від Белза до Турки з його румунсько-покутським відтинком і Холмсько-Волинський фронт Армії УНР.

Показано військове будівництво ЗУНР: військово-мобілізаційну діяльність уряду і Секретаріату військових справ, відповідні зусилля Окружних військових команд, Начальної Команди Галицької Армії. Проаналізовано структуру Галицької армії від куреня до Начальної Команди (12 схем, 9 таблиць), а також її реорганізації у січні та квітні-червні 1919 р. Висвітлено формування Галицького фронту Збройних Сил Польщі.

На основі досягнень української історіографії та нових археографічних колекцій в Україні, Росії, Польщі, Чехії уточнено місце ЗУНР на геополітичній карті Центрально-Східної Європи. Відзначено, що вибух українсько-польської війни викликав занепокоєння серед країн Антанти і США. Проголошення ЗУНР заплутало їхні повоєнні карти, пов’язані з потребою консолідації Другої Речі Посполитої і боротьбою з радянською владою в Росії. Воєнно-політичну ситуацію ускладнювало й те, що союзники не мали в реґіоні своїх військ і тому лише опосередковано контролювали перебіг подій на Галицькому і Холмсько-Волинському фронтах. Союзники не відразу досягли згоди щодо тактики і шляхів розв’язання східногалицької проблеми. Франція прагнула створити європейську систему безпеки, що стримувала б Німеччину, і головна роль у ній відводилася Польщі як надійному союзникові замість втраченої Росії. Англія намагалася підтримувати баланс сил на континенті й воліла запобігти посиленню Франції та відродженої Польщі. Найголовнішим геополітичним чинником, що визначав позицію США щодо Східної Галичини і Волині, було врахування інтересів “єдиної і неподільної” Росії та ігнорування національних рухів на окраїнах імперії. З огляду на поразки Армії С.Петлюри та на загальне негативне ставлення Заходу до української ірреденти, фактично відпав варіант прилучення західних земель до УНР. Антанту дратувала й соціалістична фразеологія її лідерів, насамперед В.Винниченка. Ставлення чехів до ЗУНР мало кон’юнктурний і непослідовний характер: вони цікавилися природніми ресурсами і джерелами сировини Карпат і лише до певної міри співчували українським визвольним змаганням. У той же час Польща, виснажена війною із радянською Росією, зазнала національно-дипломатичної поразки від Праги, яка домоглася від Антанти передачі спірних теренів у Сілезії, а перед тим ще й Закарпаття.

Практичне значення одержаних результаті полягає в тому, що положення і висновки дисертації узагальнюють історичний досвід національного державотворення в екстремальних умовах війни і відтворюють геостратегічну ситуацію на польсько-чесько-угорсько-румунсько-українському пограниччі після краху Габсбурзької і Романовської імперій.

Висновки і фактичний матеріал дисертанта використані в навчально-освітніх роботах: Історія України. - Львів: Світ, 1996. - Вид.2-ге, зі змінами - 1998; Історія України: Навчальний посібник. - Київ: Альтернатива, 1997; Довідник з історії України. - Київ: Генеза, 1995. Т.2 та ін.

Дисертація апробована на засіданнях відділу новітньої історії України Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, спільних засіданнях Польсько-української історичної комісії при Польській академії наук і НАН України, ІІ і ІІІ конгресах Міжнародної асоціації україністів, наукових конференціях в Україні (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Луцьк), Польщі (Варшава, Перемишль, Люблін, Краків, Торунь), Чехії (Прага).

Дисертація складається зі вступу (с.5-15), дев’яти розділів (43 параграфи, 32 схеми, 12 таблиць, с.16-381), висновків (с.390-396), списку джерел і літератури (понад 800 назв, с.396-437), іменного (с.437-456) і географічного (с.457-469) покажчиків, ілюстрацій (с.470-485).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну і практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Історіографія на археографія проблеми” - з’ясовується методологічне, історіографічне і джерелознавче підґрунтя дослідження.

Ступінь наукової розробки теми характеризується надто політизованим підходом більшості вітчизняних і зарубіжних дослідників до Визвольних змагань українців у 1917-1923 рр., особливо українсько-польської війни.

Можна виділити кілька етапів дослідження. Перший - охоплює 20-40-і роки, коли радянська історіографія висвітлювала події 1917-1923 рр. під кутом зору здійснення Жовтневого перевороту та встановлення радянської влади. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях висвітлювався під цим кутом зору, тому утворення ЗУНР розцінювалося не як реалізація прав українців на самовизначення, а як контрреволюційні дії української буржуазії з метою протистояння Радянській владі й світовій комуністичній революції.

Підтвердженням цього служить доповідь В.Ульянова-Леніна на ІХ конференції РКП(б) уже по завершенні українсько-польської війни і невдалого походу Червоної армії на західно­українські землі 1920 р.: “Отримуючи східну Галичину, ми мали би базу проти всіх сучасних держав... За це варто повоювати”. Українсько-польська війна трактувалася як протистояння між буржуазією різних національностей, цілі яких суперечать інтересам “трудящого” населення.

Листопадовий чин та українсько-польська війна активно досліджувалася громадсько-політичними та військовими діячами ЗУНР в еміграції. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Канаді та США у міжвоєнний період було опубліковано історико-мемуарні праці К.Левицького, М.Алиськевича, Д.Паліїва, А.Чайковського, В.Панейка, О.Думіна (А.Крезуб), О.Кузьми, Г.Микитея, А.Бізанца, М.Заклинського, В.Кучабського, І.Карпинця М.Лозинського, О.Назарука та ін. 1929 р. у Празі з’явилося найкраще, на нашу думку, мемуарно-аналітичне дослідження командувача УГА М.Омеляновича-Павленка “Українсько-польська війна”. Але невеликий обсяг книги не дозволив детально висвітлити весь спектр збройного протистояння, зокрема переговорний процес із поляками і місіями Антанти. Загальною вадою цих праць була їх обмеженість цензурними вимогами, недостатнє використання архівів супротивника та певна ідеалізація власної участі у Листопадовому зриві і військовому будівництві.

Польські історики та політики міжвоєнного часу заперечували польську агресію і характеризували ці події як конфлікт двох народів, що заселяли територію Галичини. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому це була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Загалом польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність їх земель і фактично стала рупором політики асиміляції українців “Східної Малопольщі”.

З другої половини 50-х і до середини 80-х років зростає увага радянської історіографії (О.Карпенко, Ю.Сливка, С.Макарчук. М.Панчук, Р.Симоненко) до вивчення політичної історії ХХ ст., зокрема подій 1917-1920 рр. Загалом у цих публікаціях історія регіону висвітлювалася в контексті єдиного революційного потоку, який охопив Росію та країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневого перевороту 1917 р. Стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розвалу Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав - Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини щодо українських земель була загарбницькою, яку підтримали країни Антанти. Визнавався національно-визвольний характер боротьби проти іноземної агресії. Водночас критикувалася політика уряду ЗУНР у визвольному русі, гіперболізувалася роль і місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за воз’єднання з УСРР.

У Польській народній республіці цього періоду з’явилося чимало праць (Т.Домбковський, А.Айненкель, Я.Радзейовський, В.Найдус, М.Папєжинська-Турек, Г.Томашевський, Є.Лєвандовський, Л.Подгородєцький, В.Сєрчик), у яких робилася спроба висвітлити процес відродження польської і української державності у 1918-1920 рр. Однак, вони хибували на певну суб’єктивність у трактуванні внутрішньої та зовнішньої політики ЗУНР і характеру війни з українцями, відстоювали “історичне” право поляків на східні “креси” і заперечували правомірність боротьби українців на державотворчість.

Висвітленням складних взаємовідносин народів-сусідів займалися польські еміграційні діячі Є.Ґедройц (Франція), З.Бжезінський (США), Ю.Лободовський (Іспанія, Канада), які наважилися ревізувати національні міфи щодо східного пограниччя й стати на захист “нерадянських” українців. Шовіністична польська діаспора і чимало авторів з ПНР сприйняли їх ініціативи вкрай насто­рожено. Відмова від південно-східних “кресів” і “польського” Львова стала для багатьох поляків “національною зрадою”. На ідеях нелегально поширюваної паризької “Культури” Є.Ґедройца зросло кілька поколінь опозиційної польської інтелігенції 60-80-х років.

У 50-70-ті роки історію Визвольних змагань продовжуть досліджувати діаспорні історики С.Ріпецький, П.Мірчук, М.Стахів, С.Ярославин, В.Косик, Т.Гунчак та Л.Шанковський, що став одним із фундаторів української воєнно-історичної науки у Німеччині та Канаді. Велику археографічну роботу провів старшина УГА Д.Микитюк, який упорядкував у Канаді п’ятитомник документів і матеріалів “Українська Галицька Армія”. У СРСР ця література знаходилася у спецфондах бібліотек і не була в науковому обігу.

Якісно новий етап дослідження розпочався наприкінці 80-х років. Власне тоді українська історіографія, звільнившись від ідеологічних догм, почала висвітлювати українсько-польські стосунки з наукових позицій і показувати суперечливий характер національно-політичного протиборства у реґіоні у контексті загально­європейського історичного процесу кінця ХІХ - на початку ХХ ст. (О.Аркуша, Я.Грицак, Я.Дашкевич, М.Кугутяк, М.Мудрий, І.Патер, В.Расевич, О.Сухий, П.Шкраб’юк, І.Чорновіл). З’явилася низка праць (В.Гордієнко, А.Каляєв, М.Лазарович, К.Науменко, Б.Савчук, Б.Трофим’як, Б.Якимович), в яких діяльність парамілітарних громадських товариств “Січ”, “Сокіл”, “Пласт”, “Січові стрільці”, бойовий шлях легіону Українських січових стрільців у 1914-1918 рр. досліджується як зав’язок майбутніх Збройних Сил ЗУНР. Конкретно історичний матеріал перелічених публі­кацій доводить, що поляки використовували владну позицію в монархії для того, щоб усіма можливими способами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців, що призвело до появи різних національно-політичних ідеологій і воєнного вибуху восени 1918 р.

С.Макарчук у монографії “Українська республіка галичан” (Львів, 1997) та О.Шишка у посібнику “Слідами листопадових боїв” (Львів, 1993) розглядають перебіг Листопадової національно-демократичної революції та окремі сюжети війни з поляками, стверджуючи, що польська сторона домінувала у конфлікті і була відповідальною за воєнний вибух на українських етнічних землях. Проблеми археографії та зовнішньополітичної діяльності ЗУНР розробляли О.Карпенко, М.Панчук, Л.Ґентош, В.Великочий. Роль США в організації експансії на західноукраїнські землі дослідив О.Павлюк. Вплив чесько-польського збройного конфлікту на перебіг українсько-польської війни узагальнив М.Кірсенко. Позицію Франції та Ватикану щодо ЗУНР і місійно-миротворчу діяльність митрополита Андрея Шептицького висвітлюють Г. Цвенґрош у монографії “La Republique Democratique Ukrainienne - la Republique Francaise (1917-1922)’’ (Lviv, 1995) і О. Красівський у книзі “За Українську державу і Церкву: громадсько-політична та суспільно-політична діяльність Митро­полита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр.” (Львів, 1996). Участь вояків і командирів УГА і Дієвої армії УНР у війні та повоєнному суспільно-політичному житті стала темою біобібліографічних праць О. Колянчука, К. Науменка, Я. Тинченка, О. Рубльова.

Політична історія ЗУНР на тлі суперечливих ватикано-українсько-польських взаємин викладена у працях теологів Українсько-католицького університету ім. Св. Климента Папи І.Нагаєвського “Історія Української держави двадцятого століття” (Рим, 1989; Київ, 1994) та І.Хоми “Апостольський Престіл і Україна 1919-1922” (Рим, 1987), які базуються на малодоступному архівному матеріалі екзильного уряду ЗУНР.

У польській історіографії останнього десятиріччя (М.Козловський, М.Вжосек, М.Чубінський, Л.Мрочко, Г.Лукомський, Ч.Партач, Б.Поляк, С.Стемпєнь, М.Ягура, Г.Крамаж) простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів вивчення новітньої історії України, зокрема українсько-польської війни. У той же час вимагають переоцінки погляди польських науковців щодо етнодемографічної ситуації у краї, конфігурації східних кордонів Другої Речі Посполитої, “гуманності” ведення бойових дій легіоністів, “непоступливості” українців на переговорах з поляками та місіями Антанти. Особливе зацікавлення викликає монографія М.Клімецького “Polsko-ukraińska wojna o Lw#&234;w i Wschodnia Galicja 1918-1919 г.” (Warszawa, 1997), у якій використані нові археографічні колекції, а також здобутки української історіографії.

У 90-ті роки активізувались українознавчі дослідження у США, Канаді, Німеччині, Ізраїлі. Там з’явились праці з історії міжнаціональних стосунків в Україні у першій половині XX ст. Насамперед відзначимо книгу М.Палія “The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution” (Edmonton; Toronto, 1995), присвячену проблемам польського-українського порозуміння; науково-документальне видання “A History of Polish Jewry During the Revival of Poland: The Political History of Polish Jewry, 1918-1919 by Isaac Lewin; The National Au­tonomy of Eastern Galician Jewry in the West-Ukrainian Republic, 1918-1919 by Natan Michael Gelber” (New York, 1990) з історії польсько-українсько-єврейських стосунків на території ЗУНР та окупованих теренах краю. Заслуговує уваги оцінка українсько-польської війни на тлі польсько-німецьких стосунків німецьких дослідників української історії ХХ ст. М.Рудольфа і А.Каппелера.

Сучасна російська історіографія, з небагатьма винятками, розглядає історичне минуле заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український “націоналізм” XX ст. - руйнівна ірраціональна сила, винна у численних жертвах “радянських” людей; що ж до більшості населення Прикарпаття, то воно, на думку російських учених, споконвіку тяжіло до “сходу”, тобто Росії. В.Савченко, досліджуючи східнослов’янсько-польське пограниччя після Першої світової війни стверджує, що в політичному житті ЗУНР існували дві течії: одна, “буржуазна”, домагалася соборної України від Карпат до Дону, інша - прагнула об’єднання “зі всім російським народом”. Автор, за традицією, послуговується терміном “русские” щодо галицьких українців, а проблему польського східного кордону на Паризькій конференції вважає “русским вопросом”. У російських воєнно-історичних працях 90-х років чітко простежується небажання відійти від більшовицької схеми подачі історії СРСР.

Досліджуючи проблему, автор намагався охопити репрезентативне коло джерел, з яких можна виділити групи: закони Державного секретаріату і ухвали окремих міністерств ЗУНР, документи Національної ради, розпорядження Начальної Команди УГА; архіви військових штабів; документи дипломатії та аташатів; воєнно-статистичні матеріали; судові справи стрільців і старшин УГА-ЧУГА в СРСР; мемуари учасників війни, їх кореспонденція; пресові матеріали, насамперед воєнні комунікати; польові історії, хроніки.

Особливу цінність становлять неопубліковані протоколи засідань Державного секретаріату ЗУНР, а також матеріали окремих частин УГА та Війська Польського у Державному архіві Львівської області, які зібрало у міжвоєнний період польське “Товариство вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств”. Друга маловідома археографічна колекція цього товариства зберігається у Центральному військовому архіві Польщі, де є збірки оперативно-інформаційних матеріалів УГА і Війська Польського. Лише в останні роки почав описуватися архів Дієвої армії УНР за 1919-1920 роки, особисті фонди її командирів інтернованих частин у таборах Польщі. 

 NEXT