У ПРАВОВОМУ АСПЕКТІ

Очевидно, що найбільша ідея, яку сформувала українська політична думка, — це ідея незалежності та самостійності української держави. Вона, як свідчить історія, в окремі її періоди горіла, як ватра ввечері, то жевріла, як ця ж ватра пізньої ночі, але ніколи не затухала. Та лише в останнє десятиліття XX століття ця ідея, хоча і повільно, і складно, і важко, певною мірою реалізується.
На наш погляд, і сьогодні українська національна ідея полягає саме в досягненні повної незалежності України із врахуванням сучасного менталітету і сучасної психології українського народу, в побудові Української незалежної держави через порозуміння і злагоду в суспільстві. А основною метою української національної ідеї маємо вважати об’єднання всіх громадян України для докорінного поліпшення політичного, економічного, соціального, культурно-духовного рівня їх життя і входження на цій основі Укра-їнської держави до спільноти світових і європейських розвинених демократичних країн.
Українська національна ідея, як відомо, містить у собі багато чинників, але, в межах відведеного часу, варто зупинитися лише на деяких з них.
Визначний український учений і громадсько-політичний діяч В’ячеслав Липинський,  поставивши запитання: «Яким же чином здійснювати  майбутню  українську  державність  і  на  кого орієнтуватись?», — відповідав на нього таким чином:
передусім — це довготривале виховання провідними верствами,   об’єднаними  в  організації,   всього  українського громадянства в дусі державної ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної на державну... «Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій».
Отже, перший чинник реалізації української національної ідеї — виховання всього українського громадянства. І не тільки здійснюване інтелігенцією — вченими, науковцями, літераторами, а й організаторами і провідниками всіх соціально-економічних сфер.
Для його організації і здійснення сьогодні бажано було б звернутися до досвіду українського літературного товариства «Просвіта» другої половини XIX століття в Галичині, а також товариства «Сільський господар», які були створені в умовах австрійського правового поля, дії конституційних законів 1867 року, статуту про товариства від 15 листопада 1867 року та інших нормативних актів.
Ефективна соціально-економічна діяльність «Просвіти» почалася після затвердження 25 березня 1891 року на загальних зборах членів товариства його нового статуту. З того часу товариство «Просвіта» фактично перетворилось із більшою мірою освітнього і наукового на науково-господарське із розгалуженими функціями навчання і виховання українського народу Галичини.
Кость Левицький — український політичний та громадський діяч, видатний учений — у своїй праці «Що має робити «Просвіта» на основі нового статуту», виданій 1892 року, зазначав, що «до цього часу «Просвіта» видавала книжки для народу, а тепер «Просвіта» буде займатися не лише навчанням народу, але й буде допомагати у справах господарських. А чому ми таке зробили? Тому, що цього чекав від нас народ український, його незавидна доля. Народ наш український став підупадати в господарюванні, а відома річ: що у світі вдіє бідолаха! Треба рятувати брата хлібороба і подати йому не лише науку, але й дійсний кусень з науки: хліб насущний!
Коли новий статут просвітньо-господарський має бути запроваджений в життя, то необхідно подумати над тим, якою буде робота на підставі того нового статуту «Просвіти» і який має бути доробок з тієї роботи для українського народу.
«Просвіта» має тепер розширитися між усіма щирими українцями в цілому краї, де живе український народ, і від роботи просвітньо-господарської не повинен ніхто відмежовуватися, якщо в нього є любов до ближнього і почуття своєї народності. Коли ж у «Просвіті» ми будемо всі разом, то і робота буде легшою, так як спільними силами переможемо все лихо і недолю» [1].
З метою організації навчання і підвищення добробуту українського народу на підставі § 2 статуту товариство «Просвіта» передбачало здійснювати такі заходи:
а) друкувати книги і всякого роду листи українською мовою і насамперед видавати листи і книги, доступні для людей сільських і міських;
б) в усній формі (лекціями) навчати народ всякого роду справ просвітніх і господарських;
в) закладати у великих містах (де є повітові суди) філії «Просвіти», а по всіх громадах читальні «Просвіти» і допомагати їм у їхньому розвитку;
г) допомагати людям, щоб вони об’єднувались у рільничо-господарські і промислові спілки, а також закладати: крамниці, каси позичкові, ощадні каси, господарські і промислові школи;
д) радити людям, де краще купувати добре насіння, машини і господарські та рільничі знаряддя;
е) закладати бібліотеки (книгозбірні), збирати старовинні пам’ятки і видавати публікації про минувшину і теперішнє життя українського народу;
є ) закладати бурси, тобто доми, в яких би виховувалася безплатно вбога талановита українська молодь і набиралася науки життя;
ж) влаштовувати доступні для всіх звіти про справи, які нам треба знати, музично-ораторські вечори, закладати хорові колективи;
з) влаштовувати виставки предметів господарювання і промислу нашого народу;
і) надавати допомогу бідній молоді, яка навчається в школах, народним вчителям і тим письменним людям, які заслужили цього перед українським народом;
ї) видавати свій часопис (журнал), в якому роз’яснювати людям просвітні і господарські справи;
й) запрошувати українських учених людей для участі в наукових нарадах і справах;
к) взагалі заохочувати український народ до навчання і науки, будити бажання до ощадливості і праці, а також робити все те, що може сприяти піднесенню освіти і добробуту українського народу [2].
Ми подали так детально зміст § 2 статуту товариства «Просвіта», оскільки вважаємо, що й сьогодні, через сто років, окремі з цих завдань актуальні як для різних громадських організацій і об’єднань, у тому числі і для «Просвіти», так і для органів державної і місцевої влади та органів місцевого самоврядування.
Другий чинник — релігія, церква. Відомо, яку унікальну роль у формуванні  української національної ідеї,  у  національному відродженні Галицької України відіграла Греко-Католицька Церква, прихожанами якої була абсолютна більшість українського населення Галичини. Саме священики Греко-Католицької Церкви становили провідну групу в українському національному русі у 30—40-ві роки XIX століття, на етапі проявів наукового зацікавлення українською мовою, літературою, фольклором та історією рідного краю, і в добу розгортання національної агітації групами патріотів, які переслідували певні політичні інтереси і ставили собі за мету поширення національної свідомості на різні верстви населення.
На думку сучасного відомого зарубіжного дослідника історії України І.-П. Химки, священики Галичини посідали центральне місце у національному укра-їнському русі до Першої світової війни [3].
Пришвидшенню процесу українського державо-творення на сучасному етапі покликане сприяти роз-в’язання міжконфесійних проблем і підвищення ролі Української Церкви в реалізації української національної ідеї. А це, у свою чергу, могло б статися при умові об’єднання українського православ’я в єдину помісну Церкву та отримання нею повної незалежності. Наявність канонічної православної Церкви, окрім сприяння державотворчим процесам в Україні, консолідації та стабілізації її суспільства, дала б змогу україн-ському православ’ю подолати ізольованість від світу.
Відсутність єдиної народної національної Церкви в Україні перешкоджає духовній єдності українців-наддністрянців та українців-наддніпрянців, основою якої завжди була релігія. Третій чинник — мова.
Давно доведено, що мова народу тісно пов’язана з національною психологією. І всі хвороби української національної психіки — відсутність чи недостатність національної самосвідомості, невпевненість у власних силах, комплекс меншовартості і, врешті-решт, інертність до власного державотворення, є наслідком того, що упродовж століть значна кількість українського населення намагалася засвоїти мову панівної нації: російської (у складі Росії) і польської (хоча й меншою мірою — у Галичині у складі Австрії і Австро-Угорщини). Зміни, що стались у психології україн-ського народу, великою мірою були спричинені і тривалим насильницьким насадженням чужої мови.
Розвиток мови — одна з передумов поступу народу. І без спільної мови не може бути повного відчуття соборності, національної ідентичності, належності до невмирущого духовного організму  нації,  який  забезпечує  її  єдність  як  суб’єкта державотворення.
Про соціальну функцію мови, її роль у розвитку самосвідомості української нації пророче написав Іван Лисяк-Рудницький: «Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна політична думка? Чи українська мова здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Коли цього не станеться й поки основною соціальною функцією мови буде функція «колгоспної мови» — до цього часу Україна буде Малоросією» [4].
Конституція України (стаття 10) проголосила україн-ську мову єдиною державною мовою в Україні, встановила, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В той же час вона також проголосила і положення про те, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин.
Порядок застосування мов, згідно із пунктом 4 частини першої статті 92 Конституції України, визначається виключно законами України. Такими законами є Закон України «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 року, Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 року, Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року.
Положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних закладах освіти України.
Але будемо відверті і визнаємо, що конституційні положення і положення зазначених законів України стосовно використання і застосування державної мови на всіх рівнях державної влади і управління, всіма посадовими особами, у навчально-виховному процесі реалізуються, м’яко кажучи, слабо.
На наш погляд, багато в чому саме із цих причин дві групи народних депутатів України зверталися до Конституційного Суду України з конституційними поданнями щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 10 Конституції України стосовно обов’язковості застосування державної мови органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими особами, а також у навчальному процесі в державних навчальних закладах України.
У цій справі Конституційний Суд України прийняв рішення, що: 1) положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України).
Поруч з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України;
що: 2) виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, у тому числі в навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах, поряд з державною мовою, відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
Наявність статті 10 Конституції України, відповідних законів, а також   рішення   Конституційного   Суду   України   стосовно використання і застосування державної мови в Україні ще, на жаль, не означає їх належної реалізації. Вони можуть бути зреалізовані копіткою, наполегливою, довготривалою працею всіх гілок влади, органів місцевого самоврядування, керівників усіх рівнів системи Міністерства освіти і науки України, всіх громадських об’єднань і товариств, а також громадян, зацікавлених у подальшому розвитку української національної ідеї, в побудові Україн-ської незалежної держави.
 

П р и м і т к и

1. Див.: Л е в и ц ь к и й  Кость. Що має робити «Просвіта» на основі нового статусу. — Львів, 1892. —        С. 4.
2. Там само. — С.5-6.
3 Див.: Hirnka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. — Edmontone; London. — 1988.
4 Див.: Л и с я к-Р у д н и ц ь к и й. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2. — С. 475.

Mихайло КОСТИЦЬКИЙ,
доктор юридичних наук, професор,
дійсний член Академії правових наук України, член-кореспондент
Академії педагогічних наук України

В. ГОДОВАНЕЦЬ,
кандидат історичних наук, доцент