РОЗПОЧИНАЮЧИ ВИДАННЯ...*

 

Розпочинаючи видання наше, ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа Української Державности. Цей сим­вол буде нам завжди в нашій праці і критерієм її і тією метою, до якої ми змагатимемося йти, розкриваючи зміст української державної ідеології та виясняючи шляхи і методи національного будівництва. Дорогою вона є для нас — та державність україн­ська і по спогадах історичних і тими забезпеченнями, що їх вона може одна тільки дати для вільного та всебічного розвитку генія українського. Пригнічений в своєму виявленні на протязі віків низкою несприятливих географічних і міжнародніх обста­вин, він все ж схоронив в собі величезні творчі можливості, перед якими безсилими показали себе зовнішні сили чужого насиль­ства. Нація, що має в собі ці можливості, не може не здійснити свого ідеалу державного і не може не виконати своєї історичної ролі для людства. Вірячи в її сили, відчуваючи їх в собі, ми з певністю і на майбутнє її дивимося. Україна, як самостійна Дер­жава, стане реальністю, як в житті народу нашого, так і перед широким світом. Вона має для цього потрібні дані. І сьогодні вона могла б уже бути тим, чим неминуче буде завтра, коли б творчі державні змагання її народу „вчора" не були затримані в своєму закінченні насильством історичного ворога та збігом несприяючих міжнародніх обставин.

А проте ці змагання лише стримано, — тільки ж не вбито. Їх живе джерело розлилось по артеріях національного орга­нізму і свою живучу і животворну функцію провадить, набира­ючи в цьому процесі нових сил і шукаючи нових шляхів для осягнення нацією її державної мети. Пройде для цього потрібний час, минуть строки підготовчої праці, — мета буде осягнена.

В українську державність ми віруємо, українську держав­ність ми ісповідуємо, — в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо ЇЇ духом, потребами овіяне все життя. Ще не затих гуркіт „рідних гармат" недавньої боротьби за нашу державність, ще не засохла свята кров, пролита мучениками і лицарями її, ще не розвіявся той дух боротьби, що піднімав вірних синів на­ції на велике діло і поведе ще знову їх за собою, щоб допровадити до кінця розпочатий віками національний чин. Дух цієї боротьби овіває націю, і нас, частину її, що перебуває на чужині та, згідно з законом розподілу національних сил, працює в органічній єд­ності з нею для звільнення отчизни. Ми занадто живо відчуваємо цей дух боротьби, щоб перейти до порядку дня над засобами найдоцільнішими для успішного її закінчення; ми занадто ша­нуємо ціну крови, яку пролили наші незабутні лицарі і яка без­перестанку до наших днів ллється на Україні, щоб не схилитися перед їхніми могилами і не додержати тих заповітів, що їх вони перед своєю смертю, або фактом самої своєї смерти — найбільшої жертви для отчизни — переказали нам.

Виразні ці заповіти: держава вища над партії, нація вища над кляси.

Ми будемо намагатися розгорнути і доказати життєву муд­рість і політичну доцільність цих принципів. Ми кликатимемо наше промадянство, без ріжниці партій, до підпорядкування тим основним вимогам державного будівництва.

І ми глибоко певні, що заклик наш знайде відгук не тільки тут, на чужині, а і там — на самій батьківщині, бо як тут, так і там, досвід примусив визнати вагу об'єднання і деструктивну силу роз'єднання. Щоправда, певні „фланги" української полі­тичної думки ще й сьогодні не виявляють розуміння цієї вимоги, ще й сьогодні вони намагаються прищепити нашому громадян­ству невідповідні державні концепції. Не дивлячись на проти­лежність своїх програм і ідеологій, не дивлячись на взаємне по­борювання, ці бігуни української політичної думки з однаковим усердям намагаються розколювати національну єдність і вно­сити розгардіяш в організовані та творчі заходи українського громадянства. Та численно переважаюча частина нашого грома­дянства, морально здорова і національно певна, не піддається розкладеній праці і непохитно стоїть на позиціях української державности в тій її концепції — Української Народньої Респуб­ліки, що єдина втілила в собі державні змагання нашої нації. Це біля державного прапору УНР організувалося все, що було найактивнішого, найсвідомішого серед нашої нації; це під бойо­вим прапором її почалася організація сил нації для великої мети незалежности, і справжня боротьба не словами, а кров'ю і жерт­вами за цю незалежність; це під час цієї боротьби відновилися давні історичні традиції нашого народу і утворилася жива леґенда самої боротьби, як той могутній чинник в житті нації, без якого ніколи ніяка нація не осягала ні своєї національної мети, ні свого призначення серед інших народів.

Ми, що були і єсьми учасниками боротьби нашого народу за свою державність, добре знаємо велике виховуюче значення її для збудження національної свідомости його, і для засвоєння ним вимог національного будівництва. В процесі боротьби наш народ усвідомлював себе, підпорядковував себе інтересам влас­ної державности і виявив наявність творчо-державних змагань.

З власного досвіду ми всі знаємо, які позитивні наслідки дає закроєна на великий маштаб ініціятива і організовані зусилля для її здійснення. Гармонійний симбіоз переборює, здавалося б, непереможні труднощі і робить з сьогодні неможливого — цілком реальне явище завтра. Для нації, що збудилась до нового життя, стираються грані між сьогоднішнім і завтрішнім, бо корені дру­гого лежать в першому, бо осягнення завтрішнього дня цілковито залежить від зусиль сьогоднішнього.

Логіка розвитку національного руху на Україні веде до пов­торення військових подій 1918-1920 р. р. Ми хотіли б, щоб неми­нучість їх була засвоєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з існуванням державної незалежности України і од­наково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами. Між царською Росією і сучасною кому­ністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тимбільше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було. Всі ці форми „братнього" співжиття ми на про­тязі нашої історії добре на собі зазнали і відчули, переконавши­ся в деструктивно-деморалізуючому впливові їх на наш народ.

Своє бажання і свою волю — бути господарем власної зем­лі — український народ тепер твердо виявив, але ще до краю цього не здійснив. В міру наших сил ми будемо працювати над тим, щоб незакінчене вивершити.

Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненні і обґрун­туванні ідеї української державности. Паралельно ми будемо виясняти найдоцільніші шляхи національного будівництва в різних ділянках народнього життя. Обидва ці завдання не можуть бути здійснені без правдивого вияснення сучасної української дійсности на всіх землях, заселених нашим народом.

Особливу увагу ми будемо присвячувати тому становищу, в якому перебуває наш народ під московсько-комуністичною окупацією, бо стоїмо на тому, що тут, на Великій Україні, зріють події загальнонаціонального маштабу, і що проблема українсь­кої державности може бути вирішена в першу чергу тільки на цих землях. Стане дійсністю українська держава над Чорним морем і на обох боках Дніпра, тоді питанням тільки часу буде реалізація ідеалу соборности земель українських і об'єднання їх біля державного перводжерела.

Ось через що для нас спочатку мислиться державна неза­лежність, а потім вже соборність України. Ось через що, стоячи на ґрунті соборности, ми уважаємо, що найпростішим шляхом до неї є шлях тих можливостей, які при даній зовнішній і внут­рішній ситуації надаються до здійснення. Заявляючи себе при­хильниками реальної політики в справах одбудування нашої держави, ми будемо дбати про належну оцінку кожного з тих внутрішніх чи зовнішніх чинників, які можуть бути корисними для нації в її змаганнях до державної самостійности. Ми зали­шаємо охоче і наперед фразеологію національного максималіз­му тим, хто має до неї нахил, бо ніколи ні одна нація в світі не доходила до своєї мети тим шляхом; натомість ми дбатимемо про здійснення українським громадянством тієї „чорної" колосаль­ної своїм маштабом праці, яку воно повинно перепровадити в сучасні переходові і переломові періоди нашої історії.

В зв'язку з цим маємо на увазі розгорнути на сторінках на­шого журнала практичну програму нашої праці, конкретизуючи біжучі, чергові завдання його і зводячи до певної системи, що охоплює собою найбільші потреби національної справи в сучас­ний момент.

Поруч з цією працею, редакція присвячуватиме постійну увагу біжучому життю наших українських колоній, розкиданих поза межами батьківщини, висвітлюючи його світлі, творчі яви­ща і застерігаючи від протилежних їм.

Ставлячи собі такі великі завдання, редакція надіється, що вона зустріне діяльну допомогу наших літературних, наукових і громадських робітників, державно настроєних. Вона хоче віри­ти, що живі наші сили, до якої — тієї чи іншої — партії чи політичної групи вони належать, коли тільки вони вірні і віддані українській державності, стануть їй в допомозі. З огляду на це, редакція відкриватиме свої сторінки кожному речевому слову, аби тільки воно було перейняте ідеєю конструктивною.

Спаяні єдністю державної думки, однаковістю в розумінні чергових практичних завдань національного будівництва, ми тут, на еміґрації, почуватимемо себе тоді єдиною, підпорядкованою ідеї силою, здатною на організовані чини, яких вимагає од неї отчизна. Для розвитку тих процесів, що на ній одбуваються, ідеологічно-організаційна праця, за яку береться „Тризуб", яв­ляється конче потрібною, бо, властиво кажучи, саме повстання до життя „Тризуба" є органічним витвором тих процесів та ви­конанням того доручення, яке в цей одповідальний період нашої історії кладе наша нація на державно настроєних, державно ду­маючих і державність будуючих синів її.

 

* „Тризуб", рік видання І, ч. 1, 15 жовтня 1925 р.  (передова стаття).

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕД ШИРОКИМ СВІТОМ*

 

Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії по­за межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародню ситуацію, ми ві­дійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й провадимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається у нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбає­мо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціяльну небезпеку, яка може стати для нього кожного часу і ціл­ком реальною.

Ми певні, бо дійсність щодня нашу певність стверджує, що Україна не помирилася з московсько-большевицькою окупацією і що вона, зберігаючи відпорну силу в собі, думає і дбає про зни­щення, коли слушний час прийде, окупантської влади, збираючи покищо необхідні для того засоби, передумови успішної бороть­би. Ми, уявляючи собою органічну частину нашого народу, живемо одними думками, як і вся наша батьківщина. Доки цей „унісон" переживань має місце, доти моральний дух наш, як бойців, уявляє величезну динамічну силу, знищуюча вибухо­вість якої залежатиме від всієї попередньої організаційно-підго­товчої праці в тому напрямку; доти й ті позиції, на яких ми сьо­годні „окопалися", набувають не абиякої ваги.

Як довго наша нація і ми, як частина її, поза межами бать­ківщини суща, буде перебувати на цих позиціях, як довго тяг­тися буде період підготовчої праці до рішучої боротьби, — такі і схожі до них питання являються сьогодні безпредметними. Більше значення має власний контроль над перепровадженням тієї праці, що її в подібних обставинах потрібно здійснити. Однією з вимог в цій справі є своєчасність і непроволікання певних під­готовчих засобів. Деякі риси української вдачі вимагають час­тішого нагадування про вагу своєчасности, бо нехтування нею не раз призводило вже в нашій історії до фатальних наслідків.

Маштаб цієї праці — колосальний. Не будемо покищо гово­рити про нього. Зазначимо тільки, що закон розподілу націо­нальних сил поклав на нас — тих, що живуть тепер на чужи­ні, — певну пайку праці, яку тільки ми — і більше ніхто — й мо­жемо виконати. Вона полягає в бережному плеканні державних традицій, здобутих під час кривавої боротьби, в утворенні та роз­витку культурних цінностей, потрібних для нашого всебічного звільнення, і в широко закроєній програмово-інформаційній ро­боті, тісно зв'язаній як зі справою нашої визвольної боротьби взагалі, так і з поодинокими її потребами зокрема. Кожне з цих завдань, в міру того, як ми його реалізуємо в тій чи іншій час­тині, зміцняє нас самих, а одночасно піднімає шанси наші на­зовні, в опінії зовнішніх політичних і громадських сил. Іґнору­вати цю опінію і не рахуватися з нею — свідчило б про брак у нас чуття дійсности та вміння розважувати питому вагу тих чин­ників, що можуть мати реальне значення в справі осягнення нами національної мети.

Тільки спільними силами всіх творчих елементів нашого гро­мадянства, свідомого своєї історичної відповідальности перед справою і організованого, ми можемо собі дати раду з тими численними завданнями, що стоять перед нами сьогодні в нашій діяльності назовні.

Коли ми поставимо собі запитання, — чи все у нас в цій справі стоїть гаразд, чи всі сили нашого громадянства беруть у ній належну участь, то відповідь на нього буде не завжди потішаючою. Є певні громадські угрупування як політичні, так і корпоративні, або професійні, що виявляють в цьому напрямку велику енерґію і рухливість. Зате суть і протилежні їм. Поскільки в діяльності назовні останніх угруповань має місце зазначене явище, постільки вони надщерблюють свій власний вплив серед українського громадянства, а що найголовніше, постільки вони не виконують одного з найбільших обов'язків, покладених на них нацією.

Українська професура багато зробила на чужині. За її пра­цею в українських високих школах в Чехословаччині, де зде­більшого здобуває тепер освіту наша молодь, з уважністю і при­хильністю завжди стежить наше громадянство, високо ту працю її, таку потрібну, цінючи. Але само собою, роботою в авдиторіях, семінарах, лябораторіях, бібліотеках, наукових виданнях не мо­же обмежуватися роля професури в нашому житті. Допомога її в згаданій вище справі є конче потрібна і настигла. І допомога не окремих індивідуальних сил нашої молодої професорської колеґії, а її — колеґії — в цілому, як організованої корпорації, що утворилася на чужині і виросла в певну культурну і інтелекту­альну силу, на яку за осягнені в науково-культурній праці нас­лідки уже з пошаною, та ще більше з надією, дивляться всі зем­ляки наші, що перебувають поза межами батьківщини. Та й не тільки вони. Досі наша професура, здається, не виступала, як національно-наукова корпорація, перед широким світом, коли не рахувати участи наших професорів в слов'янському науково­му з'їзді етнографів та географів, її рухливости в цьому нап­рямку не можна поставити, наприклад, поруч з систематичними виступами українського організованого студентства на міжнародньому полі, з розголосом української справи, який воно са­мою участю в міжнародніх студентських з'їздах їй надає. Зазна­чене явище в діяльності нашої професури має свої причини, які його не так виправдують, як поясняють. Та які б не були ці при­чини, треба перебороти їх гальмуючий вплив, як в інтересах са­мої професури, так і в інтересах української науки. Відгук укра­їнської наукової праці, що провадиться в високих школах Праги та Подєбрад, мусить перейти поза межі тієї країни, де ці школи функціонують, та стати відомим як науковому, так і громадсь­кому світові. В організації такого відгуку, в створенні певного резонансу для тієї наукової праці згаданих шкіл полягає одно з важливих завдань програми нашої національної праці взагалі. Ясна річ, що це завдання може бути здійснене тільки заходами самої професури, і тільки її творчими зусиллями і організацій­ною ініціятивою, бо ніяка інша національна корпорація цього виконати не може. Ось через що ми можемо привітати певні про­екти в цьому напрямку, виявлені нашою професурою. Хоч може в інтересах національної справи було, щоб проекти ці повстали не на четвертий рік існування високих українських шкіл в Чехословаччині, а раніше. Та добре і те, що до тих проектів уже наша професура береться.

Річ іде про утворення Українського Академічного Комітету в Празі, як академічної організації, що об'єднує зусилля україн­ських наукових товариств, які перебувають на чужині, на ґрун­ті розвитку української науки та нав'язання контакту з созвучними міжнародніми науковими організаціями. Широкі завдання, поставлені собі згаданим Комітетом, охоплюють організацію наукових з'їздів українських учених, співробітництво їх, як певної корпорації і окремої національної секції при спеціяльній устано­ві Ліґи Націй — Комісії Кооперації Інтелектуальної Праці, співробітництво в наукових міжнародніх установах, участь в міжнародніх наукових виданнях, участь в чергових міжнародніх кон­ґресах та конференціях і т. д. Нема чого доказувати велику ва­гу від реалізації нашою професурою згаданих завдань, доціль­ніше буде, може, підкреслити вагу реалізованих кроків у цьому напрямку і зазначити, що позитивні наслідки від кожного з них можуть мати значення не лише наукове, а й національно-гро­мадське. Організовані зусилля і живий науковий зміст тієї пра­ці, яку б при цьому було б розгорнуто, виявляють цінності і твор­чі можливості нашої нації, про що мало знають в широких ко­лах міжнароднього світу, і що ми повинні зробити відомим йо­му. Більше як якась інша сфера, ця галузь нашого життя наочно демонструє нашу національну здібність до конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної творчости, що самі за себе промовляють і являються незаперечними доказами оправданости наших змагань в цьому напрямку. В очах кожного обсерватора такі докази набувають об'єктивного значення, бо, оперті на фактах, вони проречисто свідчать про творче напру­ження нації і її підготовчу многогранну працю, потрібну для здійснення конечного національного ідеалу.

В тих умовинах, серед яких нам, як виразникам державних змагань нашого народу, приходиться ідею державности пропаґу­вати перед широким світом, і зазначена нами галузь інформації має своє місце і вагу. Ми не кличемо наших учених, як корпо­рацію, до якоїсь політичної маніфестації, ми політичних виступів од неї не вимагаємо; ми не хочемо, щоб до їхньої наукової діяльности назовні прищеплювалися чи штучно прив'язувалися якісь політичні тенденції. Наукові межі, форми і завдання діяльности наших учених, коли їм надати нові напрямки, самі по собі вистачають, щоб творити на підставі них висновки ширшого зна­чення про ті передумови, з якими приступає наша нація до від­новлення своєї державности. В очах чужоземного політика вони є певною величиною, з якою він не може не рахуватися в утво­ренні своєї опінії про наші творчі можливості; рівно як і в руках українського політика вони є тим цінним матеріялом, що улегшує його політичну працю і дає їй міцніші підпори. Посереднє політичне значення від чисто наукової діяльности наших науко­вих сил мусять одчути в Празі і в Подєбрадах особливо, бо сьо­годнішні професори, доценти, ляборанти і стипендіяти вчора про­вадили одповідальну політичну працю на своїй батьківщині і з власного досвіду знають, як багато заважив в рішаючу добу на­шої боротьби факт невідповідного, перекрученого і викривленого знання нашої справи одповідальними чинниками Европи, а в тому числі і науковими. Ще й сьогодні всякі „несотворені" речі і думають і виписують різні чужоземні вчені, коли торкаються української справи. Ще й сьогодні ворожа аґітація використо­вує мовляти б науку для політичних завдань, зв'язаних з про­блемою української державности. Розвіяти неправду, розсіяти упередження, невтралізуючи ворожі впливи можна лише твор­чими актами і конструктивними заходами з нашого боку.

На нашу професуру в цій сфері, як уже було зазначено ви­ще, спадає частина одповідальної праці, якої за неї ніхто не ви­конає і яка вимагає від неї не лише постійної до себе уваги, а й широко закроєної програми.

Українському громадянству було великою радістю довіда­тися про утворення наукової інституції, що ніби вивершила орга­нізаційні заходи нашої професури в справі об'єднання наукових сил та намітила нові шляхи для їхньої діяльности в напрямку зближення з созвучними їм міжнародніми науковими установа­ми. Ще більшою радістю буде для нього, коли воно дізнається про кооперацію і контакт у праці наших учених з цими устано­вами, як про річ реальну і переведену в життя. Нові зв'язки з представниками світової науки викривають нові перспективи для нашої інформаційної праці. А ними не слід нехтувати вже хоч би через те, що сьогодні люди науки є одночасно і громадськими та державними діячами. Сьогодні професор виступає не лише перед своєю студентською авдиторією, його кличуть експертом в державних справах, йому дають одповідальні політичні дору­чення, його ради слухають, до його висновків і опіній прислу­хаються. Поміркувати над усім цим варто і нашій професурі, бо в безпосередньому науковому контакті її з представниками сві­тової науки можуть одкритися і нові можливості і нові перспек­тиви для нашої справи.

 

В. Марченко

 

* „Тризуб",  рік  видання І,  ч.   1,  15  жовтня  1925 р.

 

 

 

 

 

ДЕБЮТ В ЖЕНЕВІ*

 

Українські депутати варшавського сейму та сенату пп. Васильчук, Левчанівська та Черкавський, що приїхали на конґрес меншостей, виступили в Женеві перед швайцарським телеграфічним аґентством з заявою, що повинна притягти до себе шир­шу увагу. З того факту, що офіційний польський „П. А. Т." подає її до відома польських газет, можна зробити висновок, що ця за­ява не байдужа і для польських політичних кіл та цілої громадсь­кої опінії Польщі.

Справді. Автори заяви стверджують низку явищ, характерних для польської урядової політики від часів захоплення військовою силою українських територій, а потім і приєднання їх до Польщі через затвердження Радою Амбасадорів. Посли заявляють, що становище, утворене польською владою на цих землях в стосунку до українського населення та його національних прав, остільки тяжке, що вони — законні представники цього населення — не в стані далі боронити інтереси останнього перед польською владою. Всі заходи, яких вони в цьому напрямку вживали, не дали ба­жаних наслідків, отже вони, парляментарні депутати, примушені тепер звернутися до громадської опінії цілого світу та притягти увагу її до того, що творить згадана влада над українським на­селенням.

Ми не знаємо, як реаґуватиме на цю заяву польський уряд і польська громадська опінія. Це — їх діло. Коли вони обоє по­ставляться до заяви з байдужністю або перейдуть над нею до порядку дня, як над чимсь маловартним з політичного боку, то така позиція буде свідчити про невірну оцінку цими чинниками виступу українських депутатів і про брак у них ясної програми в питаннях державної політики, зокрема в стосунку до того на­роду, що в кількості більше як ЗО мільйонів живе в сусідстві з Польщею, а в кількості більше як 7 мільйонів живе в самій Поль­щі. Знов же, коли виступ українських депутатів тільки додасть нового імпульсу польській владі до продовження нею тієї політики, що ось уже шість років провадиться на українських землях, то в такій „еманації" польської політики виявиться тільки самозахопленість і тяжке для польської державности своїми наслід­ками невміння й небажання думати про майбутнє своєї держави, а натомість уміння власними руками захитувати її. Ми не можемо сказати, щоб та практика, якої додержується польський уряд в зазначеному обсязі, могла дати справжнім польським патріотам певність щодо нормального розвитку польської державности. Нав­паки, кількарічна дійсність може тільки викликати у них неспо­кій і турботу за завтрішній день.

Дивлячись з боку на національну політику польських керу­ючих кругів, приходиш до висновку, що вона не рахується не лише з неминучими наслідками її в ближчому майбутньому, а й з тим резонансом, що його в наші дні викликає вона перед ши­роким світом. Вона сама створює в уявленні поступової частини світового громадянства таку опінію про сучасну Польщу, яка б повинна була непокоїти кращих людей її. Ми ще недавно читали про те, в яке становище прикре ця політика ставила представни­ків польської соціялістичної партії на марсельському конґресі, але ж таке становище не поодинче, бо в аналогічній ситуації бу­вають польські делеґації майже на кожному міжнародньому кон­ґресі чи конференції, де тільки беруть участь представники на­ціональних меншостей Польщі. Думати, як це робить більша час­тина польської преси та громадянства, що ворожі проти Польщі виступи переводяться навмисне, з злої волі і з метою розсадити молоду польську державність, було б неодповідаючим дійсності. Не можна ж зараховувати до ворогів Польщі тих французьких політиків та учених, як от Еріо, Панлеве тощо, які підписували протест проти „білого терору", як не можна думати, що їх хтось спровокував на такий необачний крок або увів у блуд, подавши неправдиві зфальсифіковані відомості. Дійсність, утворена в Поль­щі для національних меншостей, сама за себе промовляє і не може не викликати урази до себе.

Так само не можна і всіх представників національних мен­шостей в Польщі обвинувачувати в злій волі супроти неї і в нав­мисному бажанні псувати опінію про Польщу в міжнародніх від­носинах, бо і такі припущення дійсності не одповідають. Справа полягає значно глибше і вимагає від державно думаючих людей Польщі поважнішого відношення до цілокупности національних відносин, утворених в ній за останні п'ять років. Доти, доки ці відносини будуть реґулюватись рецептами Ст. Грабського, пози­ченими у колишніх русифікаторів Польщі, доти, доки курс на безоглядну польонізацію „кресів" буде опреділяти собою зміст польської державної політики в національному питанні та копі­ювати колишню невдалу практику варшавського генерал-губер­наторства або познанської провінціяльної поліцай-президентури з її гакатизмом, що тепер в умовинах польської державности при­брав форму „осадництва", доти погроза „розсадження" Польщі з середини буде завжди тяжити над нею і гальмувати „внутрішню стабілізацію" молодої держави. Ясна річ, що доки все це матиме місце, доти й незадоволені таким станом речей національні мен­шості шукатимуть засобів для полагодження його не в самій Польщі, не в порозумінні з її керівниками та громадською опінією, а поза межами її, в Европі незалежно, а може і всупереч з цією опінією. Такий напрям діяльности незадоволених сучас­ною дійсністю в національних справах є цілком природним яви­щем для кожної національної меншости, що доросла до розуміння своєї національної відрубности і має в собі розвинене почуття національної гідности. Як російська та німецька система винародовлення не могла нічого зробити з польськими національними змаганнями, не дивлячись на могутність свого державного апа­рату так нічого з аналогічними явищами в житті теперішних мен­шостей в Польщі не зробить і польський державний апарат, бо вони, оті змагання, по самій природі своїй належать до категорії тих над якими останній може мати силу лише умовну, дуже об­межену щодо часу й простору. Історія польського визвольного руху перед Великою Війною і під час її знає різні шляхи і різні форми, що їх уживала активна частина польського громадянства для привернення уваги міжнародніх чинників до польської спра­ви. Нічого дивного немає і в тому, що тепер цими саме шляхами ідуть і національні меншості в Польщі, зокрема українці. Одним з них є і той, який нині запозичили ніби у поляків українські сей­мові посли. Можливо, що використовування українськими депу­татами міжнародніх трибун і не подобається польському грома­дянству, як не подобались колись німцям виступи Корфанти в німецькому парляменті, а росіянам Дмовського в російській Дер­жавній Думі. Але відношення більшости польського сейму і се­нату до внесків українських послів з систематичним переходом над ними до порядку дня і з таким же іґноруванням скарг та попереджень щодо наслідків такого відношення, не можуть не штовхати обраних волею українського народу представників йо­го на те, щоб шукати іншої трибуни з ліпшою „акустикою" та ширшим „резонансом", ніж ті, що є у польському сеймі. Бути постійно тільки „гласом вопіющого в пустині" — це річ мало­продуктивна і невідповідна для політичного діяча, обдарованого довір'ям своїх виборців; виголошувати без кінця і краю парляментські промови з ефектом, рівнозначним тому, який буває тоді, коли кидають горохом об стіну, — заняття не з тих, що мо­жуть давати моральне задоволення і свідомість виконання прий­нятих на себе обов'язків. Польська сеймова трибуна має лиху „акустику" для українських виступів. Що більше: ці виступи справляють на польську сеймову більшість таке враження, що під впливом його уряд почуває себе міцнішим і сміливішим в пе­реведенні тієї антиукраїнської політики, проти якої і українські посли і їх виборці шукають поради за мурами сейму, на голос­нішій трибуні европейській. Кожна акція політичного характеру викликає відрух і контракцію з боку тих, проти кого вона нап­равлена. Цей закон дає себе відчувати і в загостренні польсько-українських відносин, що його так зручно, на наш погляд, не на користь, а на страшну шкоду обом заінтересованим сторонам, ви­користовує третя, отой tertius gaudens".

І так має тягтись доти, доки краща частина польського гро­мадянства не знайде в собі сили та мужности об'єктивно оцінити погрозу, що випливає з загострення польсько-українських відно­син та рішуче порвати з дотеперішньою політикою в українському питанні всіх без виключення урядів, що приходили досі в Польщі до влади. Вона мусить приневолити своїх одповідальних полі­тиків виконувати зобов'язання і заяви, дані ними перед цілим світом від імені Польщі щодо прав української людности. Неви­конання таких зобов'язань одчувається не тільки українським населенням. В більшій чи меншій мірі його відчувають і політичні чинники Европи. І коли сьогодні вони не ставлять рішучих до­магань в цій справі до Польщі, то таке поводження їх це не пи­тання принципу, а тактики, яка в міру стабілізації Европи по­винна неминуче змінитись уже просто через те, що неполагодження української справи в Польщі заважатиме переведенню дальшої стабілізації на схід од її кордонів.

Про Сен-Жерменські зобов'язання пам'ятають не тільки ук­раїнці, як не тільки випадкові українці чули на власні вуха уро­чисту заяву міністра Скшинського на торішній сесії Ліґи Націй про український університет, для реалізації якої, до речі згадав­ши, досі нічого не зроблено.

Виступ українських сеймових депутатів у Женеві є одним із заходів, направлених на те, щоб політичні чинники світу не за­бували про зобов'язання польської влади. Все каже про те, що такі виступи не останні і що вони повинні систематично мати міс­це, аж поки racja stanu" не примусить навіть таких політиків, як Ст. Ґрабський (беремо цю постать як найвиразнішу серед тих, хто подає тон і напрям антиукраїнській політиці в Польщі) зрозуміти нарешті, що польонізація логічно провадить до того ж са­мого, що й московська русифікація та німецький гакатизм. Бу­ло б, звичайно, ілюзією чекати такого прозріння від політиків школи Ґрабського, Дмовського або Ґломбінського чи Стронського і Корфанти, але коли в Польщі є політики іншої школи з більше реальним розумінням сучасного, з тоншим відчуванням майбутнього, з ширшими гороскопами на справу, то це вже діло їхнє взяти гору над першою і таким чином утримати Польщу від тих несподіванок, що можуть загрожувати не тільки її сучасним „кресам", а самій польській державності.

В інтересах обох народів як українського, так і польського лежить, щоб такі політики таки знайшлися серед поляків.

На цих міркуваннях на адресу поляків ми покищо й обме­жимо наші уваги, викликані апеляцією українських послів поль­ського сейму до світової громадської опінії. Але зміст посольської заяви притягає до себе увагу з іншого погляду — вже не з обсягу польсько-українських відносин, а з обсягу загальноукраїнської політики.

Підходячи до оцінки заяви власне з цього погляду, ми не можемо не зазначити, що зміст її викликає певне здивування, яке, своєю дорогою, теж насуває низку рефлексій і не одне міркування та бажання на тему про значення політичних маніфестацій укра­їнських перед широким світом.

 

ІІ

 

Виступ українських послів у Женеві, розрахований на шир­ший відгук, не може, на жаль, викликати того враження, якого певно од нього сподівалися. Причина полягає в тому, що зміст його звужений, а мета надщерблена.

Після ознайомлення з текстом заяви послів, мимоволі вини­кає питання: чого властиво, хотять автори заяви? Поскаржитись на кривду, що її, всупереч своїм власним приреченням, завдає українському населенню в Польщі уряд її? Вивести на чисту воду денаціоналізаторську тенденцію цього уряду, що використовує боротьбу з комунізмом для боротьби з національними змаганнями української людности? Доказувати европейській громадській опі­нії, що по живому тілі українського народу проведено „незграбні кордони", і без його згоди поділено українські землі з міркувань імперіялістичних ? Пояснити, що в рухові частини українського населення за „самоозначення" нема „злочину"?

Коли автори заяви домагалися привернути увагу „всього світу" до таких питань — на інші зміст заяви не наводить, — то ми з жалем повинні визнати, що виступ українських послів тільки наполовину досягає тієї мети, яку вони переслідували. Він ско­ріше справляє враження акту розпачу, як певної організованої громадської акції, скоріше безпосереднє шляхетного реаґування українського патріота на безоглядну націоналізаторську систему польського урядування на українських землях, як протесту розміркованих політиків, що знають, і чим зміцнити свій виступ і якими арґументами його підперти, щоб він не залишався „гласом вопіющого". Стисло кажучи, змістові заяви, адресованої „широ­кому світові", бракує загальноукраїнського національного маштабу, тому вона й не може рахувати на великий резонанс.

Згадуючи рух українського народу за „самоозначенням", ав­тори заяви не конкретизують форми „самоозначення" і цілковито замовчують такі моменти його, як органічний зв'язок з аналогічним рухом, що провадиться нашим народом по той бік польського кордону. Таке замовчування, та ще перед широким світом, залежности національних змагань частини українського народу від ана­логічних явищ в житті більшости його, являється недоцільним з погляду інтересів і частини і цілого, вже хоча б через одне те, що „широкому світові" треба прищеплювати правдиве уявлення про цілокупність української проблеми, а не звужувати її полі­тичної ваги до полагодження національних справ українського населення в тих державах, до яких ці землі прилучені. Дуалізм української національної політики в недавньому минулому — з поділом її на надніпрянську і наддністрянську — приніс фатальні наслідки не лише для окремих частин нашого народу, а і для цілої справи державного будівництва України. Повторення цього прецеденту в змодифікованих версіях неминуче призведе до та­кого ж сумного досвіду.

Ясна річ, що створені після 1920 року обставини вимагають спеціяльних заходів від місцевих українських діячів в обороні національних прав окремих частин українського народу, вима­гають, так би мовити, місцевої національної політики в Чехії, Польщі, Румунії. Але й ці „місцеві політики" повинні координу­ватися з загальнонаціональними інтересами українського наро­ду і в першу чергу з інтересами більшости його. Своєрідний сепа­ратизм „місцевої політики" тих діячів, що її переводять, доказу­вав би, що ми не доросли до розуміння єдности нації і не перебо­роли в собі анархізуючих елементів національної психіки та не уміємо йти координовано до здійснення державних змагань нашого народу.

На жаль ознаки такого „сепаратизму" позначаються ще й тепер в зусиллях українських політичних діячів, що представля­ють інтереси різних частин наших земель. Не вільна від цих ознак і діяльність українських послів у польському сеймі взагалі, а на женевському ґрунті зокрема. Замість того, щоби скориставшись нагодою поставити справу боротьби частини українського народу в зв'язок з боротьбою цілого народу за свої національні права, надати їй загальноукраїнський маштаб та проголосити спільну мету цілого й частини — самостійне державне існування Украї­ни — українські посли обмежили своє завдання і тим дають претекст авдиторії для утворення неправдивого уявлення цілокупности української справи. Чого хоче ця частина, репрезентована українськими послами, — після пояснень послів залишається не­відомим. Як ставиться вона до того, що діється в лоні цілого, більшости українського народу, — так само. Чи задовольнить цю частину зміна польської політики на більш гуманну, чи й після цієї зміни українські землі в Польщі будуть непереможно тяжити до свого матірнього лона, — про все це не згадано.

Замість того, щоб мати перед собою широкий образ змагань українського народу, єдиного в своїх ідеалах, хоч і поділеного штучними кордонами, та авдиторія, до якої зверталися українські посли в Женеві, мала змогу почути тільки скарги на тяжке ста­новище частини українського народу, що опинилася під польсь­кою владою. Хай панове посли намалювали б його ще чорнішими фарбами, додали б до своєї розпачливої заяви більше горожанського патосу й обурення — мети своєї вони б не досягли. Подібних скарг Женева, як місце осідку Ліґи Націй, чує багато, але нас­лідків від них не помітно. Те, що проробляє польський уряд в сто­сунках до українських земель, на свій кшталт модифікуючи, пов­торює кожна з держав европейських, що в ролі „переможниці" підписала Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейіський трактати. З цього, звичайно, не випливає, що скарги не пот­рібні і апеляції до широкого світу — безцільні. Навпаки тепер, коли „стабілізація" західньої та центральної Европи стає ніби реальним явищем політичних відносин, широка інформація про кривди, заподіяні неоправдано українському народові, більше ніж потрібна, вже хоч би через те, що вона привертає увагу впливо­вих чинників до необхідности такої ж „стабілізації" на сході Ев­ропи. Але, щоб така інформація досягла своєї мети, необхідно перш за все, щоб організація її поставлена була координованими зусиллями всіх політично активних чинників українського гро­мадянства. Тільки тих сил, що ними володіють українські посли польського сейму, — цього за мало. Не дивно, що під час же­невського свого дебюту, вони не могли використати тих можли­востей для своєї інформаційної праці, які давала сама Женева. Але ще більше значення має зміст цієї інформаційної праці.

В сучасних міжнародніх умовинах і при тому укладі відно­син, що відновилися в Европі, в наслідок повоєнних ліквідаційних заходів, заяви на зразок женевської, відповідного резонансу не викликають. Щоб апеляції до широкого світу справляли більше враження, притягали до себе тривожну увагу, примушували спи­нятися над ними, треба, щоб зміст і характер заяв переступав межі „галицько-волинського провінціялізму" набував риси всеук­раїнського маштабу.

Конкретно це виявилося би в підкреслюванні органічного зв'язку національних змагань частини українського народу, що тепер живе під Польщею, з такими змаганнями більшости нашого народу, що перебуває під московською комуністичною окупацією. Само собою зрозуміло, що така постановка справи надала б їй і назовні, перед широким світом, більшої політичної ваги, а з пог­ляду на неминучість дальших заходів „стабілізації" в напрямку на схід Европи, і більшої актуальности. Сьогодні передчасно бу­ло б говорити про форми і методи, яких уживатимуть европейські політичні чинники, щоб цю „стабілізацію" перепровадити. Ско­ріш за все, що з черги вони використають різні, але все будуть мати своєю метою унеможливити вплив та розвиток большевицької системи не тільки поза межами СССР, але й у межах його.

При таких авспіціях і політична діяльність одповідальних представників окремих українських земель мусить бути уплянована відповідно до тієї ролі, яку може відограти Україна, з її антибольшевицькими настроями та непримиренністю, в загальній про­грамі згаданої „стабілізації".

Постулят державної незалежности України як conditio sine qua non „стабілізації" повинен бути висунений як один з цен­тральних пунктів загальної европейської політики в справі вста­новлення рівноваги Европи. Европейську опінію треба послідов­но, широко закроєною інформаційною працею, привчати до зас­воєння ваги цього постуляту, так щоб у неї він не викликав жад­них заперечень і ніяких сумнівів, подібно до того, як таких сум­нівів не викликало в момент ліквідації Великої Війни питання про відновлення польської державности. Але для того, щоб та частка праці, яка припадає в цій справі на сучасне посольське представ­ництво українських земель в польському сеймі виконана була ним авторитетно і в гармонії з вимогами загальноукраїнської по­літики, необхідно, щоб це представництво само засвоїло вагу зга­даного постуляту і само підпорядкувалося в своїй біжучій діяль­ності інтересам останнього. Одним з висновків такого засвоєння буде визначення посольським представництвом своєї позиції до окупантської влади на Великій Україні, і підкреслювання при кожній нагоді, чи то з трибуни польського сейму, чи з інших трибун, ширших своїм резонансом, єдности і солідарности держав­них ідеалів українського народу, незалежно від сучасного поділу його між різними державами.

Цього моменту у виступах українських послів, і не тільки на женевському ґрунті, ми, на жаль, не зауважуємо, і це справляє враження якоїсь невиразности, непослідовности і суперечности цілої політики, що її провадять українські посли. Назовні перед „широким світом", до якого вони апелюють, така політика справ­ляє враження чогось недоговореного, незакінченого, а через це з політичного погляду неімпонуючого.

Широкому політичному світові для того, щоб він своєю опінією міг вплинути на польську денаціоналізаторську політику щодо українського населення, потрібні більш поважні арґументи і більш реальні докази небезпеки такої політики, ніж ті, що ними оперують українські посли. Останні можуть знайти їх в цілокупності української справи і в представленні ваги її не з погляду кривд, заподіяних частині українського народу, а в перспективі розвитку загального українського руху, метою якого є відновлен­ня самостійної української державности і не тільки на землях більшости українського народу, але й меншости його. Немину­чість такого закінчення процесів, що відбуваються на всіх укра­їнських землях, більш імпонує широкому світові, як тисячі скарг на „негуманність" і безоглядність польської політики в стосунку до частини українських земель. Використання такого арґументу надало б і „місцевим скаргам" більшої ваги та було б більше ре­альним стимулом для привернення речевої уваги міродайних чин­ників до встановлення ними правдивої перспективи на вагу укра­їнської проблеми в її загальноукраїнському маштабі.

 

В. Салевський

 

* „Тризуб" рік видання 1, ч. 4, 8   листопада 1925 р. і ч. 5, 15   листо­пада 1925 р.

 

 

 

 

 

 

ПАМ'ЯТІ  ПОЛЯГЛИХ  ЗА  ДЕРЖАВНІСТЬ*

 

В день свята української державносте встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.

Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.

Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість бать­ківщині.

Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.

Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу леґенду нації — леґенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно-незалежною.

Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле з світлим майбутнім і пе­реказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. На­шої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров пролита для цієї величної мети не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.

З цим чуттям завжди переживаю я свято нашої державности. Воно все зв'язується у мене з дорогими — незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, — все зливаються з перед­смертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість І поважність нашого святкування, коли ми не словами-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достой­ними свята.

Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів!

Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять поляглих і обережно плекати традиції боротьби за українську дер­жавність, такі чисті і проречисті, такі ушляхетнюючі, бо і оправ­дані і окроплені святою кров'ю найкращих синів нації.

А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неми­нучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917-1920 p.p.

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло Незалежна Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну пло­дючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб тре­тього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і зба­гачення рідного народу.

Отже: не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття — творчої любови до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в сим­біозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва!

Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять перед­умови успіху національної боротьби.

Біля гасла: Українська Народня Республіка — Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитися світлі постаті поляглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива леґенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і фер­ментує її сили на нові виступи.

Моральним чотирикутником — отим старокозацьким табо­ром — поставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної до­помоги і перестороги, — і ми витримаємо всі „міри і проби" незалежно від того, чи вони походять з якогось Інтернаціоналу чи від його клясократичного антиподу.

Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 p. p., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законо­давець в акт свята Української Державности.

 

В. Маргенко

 

* „Тризуб", рік видання II,  ч 15, 22  січня  1926 р.

 

ЛОВЦІ  ДУШ*

 

Большевицька влада на Україні з того часу, як її леґальний уряд примушений був залишити вкупі з національною армією рідну землю — це сталося головним чином, дякуючи несприяючій міжнародній ситуації, що утворила непоборні обставини для про­вадження військової боротьби, — не перестає запевняти і до на­ших днів самого себе і весь світ в остаточній „пацифікації" нашої батьківщини. Згідно з цими запевненнями робітничі та селянські маси України радо привітали окупантів з Москви і стали уважати її за справжню свою владу. Що більше: окупантська, влада, виступаючи назовні, почала з часом підкреслювати, що свої уповно­важення вона має не тільки від робітників і селян, а й від всього нашого народу. Отже вона має ніби всі леґальні і публічно-правні підстави звати себе дійсною „народньою" владою України. Цій зовнішній самопевності ніби перечили: повстання селянські, пар­тизанський і повстанчий рух, численні акти терору над аґентами окупантської влади, саботаж розпоряджень і заходів остан­ньої, загальна ворожа і недовірливо-вичікуюча постава населення, примушеного удавати себе покірливим перед грубо-фізичною си­лою окупанта з його жорстокими формами масового та індивіду­ального терору, — але від ілюзії щодо сталости і певности свого становища тяжко було відмовитися. Ослаблення (тимчасове) ак­тивного відпору з боку населення большевицькій політиці на Україні було витлумачене як примирення з нею, а використання населенням деяких леґальних можливостей (напр., участь у ви­борах до місцевих органів влади) для полагодження невідклад­них життьових потреб, як симптом охочої і творчої співпраці його з окупантською владою.

Наскільки щиро робились такі висновки, це інша річ. Ми ду­маємо, що більш реально настроєні большевицькі політики ро­били такі висновки переважно для зовнішнього вжитку, бо в глибині душі не могли ж вони — прихильники історичного матеріялізму — припускати наявність якогось іраціонального чуда у вікових призвичаєннях і поглядях населення. Аджеж переробити українця (надто селянина), з діда прадіда глибокого індивідуаліста і власника, в прихильника комуністичного світогляду, та ще на протязі п'яти-шести років — це абсурд, очевидність якого могли зрозуміти навіть неофіти большевицької ідеології з „Вістей" або „Пролетарської Правди". Але власне ці органи большевицької преси уважали за свій обов'язок культивувати ілюзії офіційного благоденствія та примирення українського населення з новим — ґвалтом і терором нав'язаним — станом речей.

Одним із самообманів було легковаження такого чинника в житті українського народу, як його політична еміґрація. „Добрим тоном" для большевицької преси вважалось опоганювати не тільки осіб і проводирів еміґрації, але й ідеї останньої. Політична, ідейна і моральна „безвартність" української еміґрації описува­лась при кожній нагоді. Казенні пера не жаліли ні чорних фарб, ні огидливих вигадок, щоб підкопати довір'я до неї серед ширших кругів українського населення і прищепити йому застереження і навіть ненависть до тих, кого воно уважало за проводирів, ідео­логів і виразників своїх інтересів. Назовні здавалось, що офіційна преса „совісливо" виконала своє завдання: вся українська еміґрація була нею обезчещена, політична вартість її знижена, а від мо­ральної не залишено каменя на камені. В свідомості доконаного завдання один з редакторів „Прол. Правди" Щупак міг оголосити, що віднині українська еміґрація існує тільки як „ матеріял для фейлетона".

Не минуло й двох тижнів від того часу, коли „Пролетарсь­ка Правда" надрукувала цю заяву свого редактора, як — хто б міг подумати? — голова уряду УССР, сам Чубар, робить по­правку до неї і свідчить, що справа стоїть зовсім не так добре, як запевняє київська большевицька газета. З промови Чубаря на з'їзді українського комсомолу випливає, що українська політич­на еміґрація не є то "quantité négligeable", за яку її уважають різні Щупаки, що її ідейні політичні концепції находять відгук серед населення України, находять своїх прихильників і одно­думців, що між „тим боком" і „цим боком" існує ідейний кон­такт, наявність якого проґавили не тільки ДПУ з Балицьким на чолі, а й різні „Вісті", „Пролетарські Правди" на чолі з усі­лякими Баранами, Щупаками і Касьяненками.

Але краще буде, коли читач матиме змогу безпосередньо ознайомитися з промовою п. Чубаря:

„Робітничо-селянська молодь України має тим більші зав­дання, що їй доведеться зростати серед суперечностей, які ви­никають у нас в зв'язку з розв'язанням національного питання. Коли національне питання на Україні ще не було розв'язане, воно було великою перешкодою в боротьбі робітників з буржуазією, на чолі якої стала Центральна Рада, Петлюра, — всі людці, що запродували Україну европейським буржуазним державам.

В своїй буденній праці ви не уявляєте собі, товариші, що поруч із радянським урядом робітників і селян є за кордоном ще другий „уряд" УНР Симона Петлюри — „уряд" без території, без людей. Але цей „уряд" готується за допомогою Чемберлена знову спробувати зруйнувати наше будівництво, пошкодити тру­дящому людові йти мирним шляхом до соціялізму.

Щоб остаточно знищити цю небезпеку, ми мусимо не тільки покласти надію на червону дипломатію та її переговори, але й стежити за тим, щоб у нас тут не було прихильників нової боротьби з нами, прихильників спілки з буржуазією.

Хай це не здається вам якоюсь абстракцією, але є у нас ще й досі люди, що схиляються до петлюрівщини, до дрібно­буржуазного устрою, що провадять підпільну роботу. Вони за­являють себе оборонцями національної республіки, ніби неза­лежної від Росії, а на ділі — незалежної від диктатури про­летаріату.

Проводячи українізацію, ми виконаємо завдання нашої про­грами, завдання Леніна, в цьому питанні. До робітників-українців, до селян ми йдемо і кажемо: ми за робітничо-селянський уряд на Україні, але ми переконані, що він може існувати тільки в спілці з іншими робітничо-селянськими урядами, тільки в Ра­дянському Союзі. Світова буржуазія не допустить, щоб на від­окремленій Україні був робітничо-селянський, а не буржуазний уряд, через те злочин робить той, хто намагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу: така незалежність чи самостійність є незалежністю та самостійністю від робітників і селян, а не від буржуазії.

Царат гаразд використовував національні суперечності, на­цьковуючи націю на націю. Так він зміцнився. Але наш рево­люційний рух зміцнюється на іншому — на спільній революцій­ній праці, як у межах національних республік, так і в межах усього Союзу. Кожний свідомий пролетар, селянин, кожний сві­домий комсомолець повинен провадити боротьбу з націонал-шовінізмом, чи то українським, чи російським, чи татарським, чи яким іншим".

Переходячи до справ українізації п. Чубар звертає увагу на те, що українізація не є тільки вивчення української мови як може гадає дехто з молоді.

„Вам треба вивчити українську культуру, треба вивчити історію українського народу, і не абияк, а історію до кінця. Ви мусите знати, чому між Лютневою й Жовтневою революціями так розгорнувся національний рух на Україні, чому попрямував не до робітників і селян, а туди, звідки посадили гетьмана, звідки наступала польська шляхта, де Петлюра продавав Україну всім европейським буржуазним урядам.

От і досі є чимало української інтеліґенції, діячів у колах суспільства українського, кооперації тощо, які вважають, що шлях відбудови українського господарства, шлях забезпечення всіх вимог трудящих мас України йде тільки через спілку з су­часною західньо-европейською культурою, тільки через спілку УССР з західньо-европейськими державами. Ось куди прагнуть. Еміґрація висловлюється одверто, дехто на терені України теж так гадає, але не висловлюється одверто. Отож для боротьби з та­кими тенденціями треба достоту знати історію національного руху на Україні та ролю цих культурних держав у гнобленні тру­дящого люду" („Прол. Правда", ч. 59, з 14. III. c. p.).

В високій мірі характерно, що з такою промовою пан Чубар виступив власне на з'їзді українського комсомолу. Цю організа­цію українська філія „всесоюзної" комуністичної партії вважає за одну з головніших підпор своєї влади на Україні. Про неї вона дбає, як про своїх майбутніх наступників, як про „молоду ґвардію", що з честю заступить „старих ветеранів"; нею вона пишається не тільки через те, що в цій „ґвардії" рахується 320,000 підлітків1, а й через те, що її виховано цілковито ніби в дусі „ленінських принципів". Здавалося б, що таке виховання мусіло убити в „комсомолятах" всяку згадку про „уряд УНР", як про щось варте уваги, але голова „уряду УССР" уважає проте потрібним спинитись над існуванням уряду УНР, ствердити, що справді такий уряд існує, що він щось робить, про щось дбає, що „є у нас люди, що схиляються до петлюрівщини", „що прова­дять підпільну роботу".

В чому річ? Чому стільки уваги до „фейлетонного матеріялу"? Хіба не можна було перейти над ним, слідком за Щу­паком, до порядку денного або принаймні говорити про нього в тому блазенському дусі, що його засвоїли собі ретельні пуб­ліцисти з „Вістей" та „Прол. Правди"?

Треба думати, що у „відповідального" голови московсь­кої експозитури в Харкові були мотиви говорити на цю тему більш поважно і без тої кльовнади, яка досі характеризувала виступи большевицьких керівників, коли вони торкались теми уряду УНР і політичної еміграції. Не будемо дошукуватися тих мотивів, незалежно від того, чи вони лежать у настроях „ком­сомольців" та їх цікавості до ролі „старих політичних діячів України" (як про це згадав в дальшій промові Чубар), — ця цікавість симптоматична — чи в міжнародній акції української еміґрації, чи, нарешті, в поширенні ідей її на Україні.

Варто зазначити, що згадавши про дражливу для нього тему, Чубар уважав потрібним встановити ріжницю між кон­цепцією УНР і УССР і переконати своїх молодих слухачів в невідповідальності та шкідливості першої з них для інтересів „ро­бітничо-селянської України", з чого на його думку, випливає до­цільність і перевага для цих інтересів другої. Своє ідеологічне завдання перед комсомольською авдиторією Чубар перевів хоч не дуже глибоко, але досить виразно. Щоправда, не уникнув вулично-демагогічних інсинуацій на адресу противника, але це вже первородна хвороба, якої не можуть перетравити большевики. Поза ними залишаються певні політичні тези, які ми, слі­дом за Чубарем, повинні ствердити, додавши до них свої комен­тарії, що в багатьох фактах будуть різнитися від тих, якими Чубар їх супроводив.

Стверджуємо, отже, що на Україні існує два уряди: один леґальний, а другий нелеґальний. Перший — це „уряд Укра­їнської Народньої Республіки на чолі з С. Петлюрою". Другий — уряд УССР, багнетами російської червоної армії посаджений в Харкові, як експозитура червоної Москви на Україні. Той факт, що Москва проробила комедію обрання цього „уряду" радами „робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів", не надає йому ні леґальности, ні морального авторитету в очах українсь­кого населення. Щорічно повторяєма комедія з'їзду згаданих рад, які мають ніби про людські очі свідчити про верховну ролю народу в державних справах, не може збільшити цього автори­тету, коли взяти на увагу брак елементарних політичних прав у населення, позбавлення 9/10 його виборчих прав і заборону іс­нування будь-яких політичних партій та організацій, виключа­ючи одної — комуністичної.

Ріжниця між урядом УНР і урядом УССР полягає між ін­шим і в тому, що перший є урядом національним, як по своєму персональному складу, так і по провідним лініям своєї діяльности. В другому уряді національні (з походження) еле­менти перемішані з елементами зайшлими або приблудними, ні­чого спільного ні з українською нацією, ні з її ідеалами нема­ючими. Діяльність цього уряду не самостійна, а наперед і згори підпорядкована вимогам Москви, досить виразно окресленими в конституції так зв. Союзу Совєтських Республік. Не маючи ні фактичної, ні юридичної самостійности в найважливіших функ­ціях державного життя (оборона країни, зовнішні зносини, економічна і податкова політика, внутрішні зносини — шляхи і пошта і т. ін.), уряд УССР має лише фікцію самостійности, якою швидко не можна буде вже дурити навіть „піонерів", — не то що комсомольців. Дякуючи цілковитій залежності від Москви, Україна стала фактичною колонією, або вірніше факторією її. Постільки, поскільки цій ганебній справі допомагав і Чубар та інші українці з походження, їх не можна інакше назвати як злочинцями супроти української нації, а самий акт комедії зфедерування Совєтської України з Москвою, поскільки під цим актом стоять українські підписи, є одним із найганебніших актів нашої історії, і вина за нього лежить у значній мірі на українських елементах, представлених Чубарем. Надщерблення істо­ричного ідеалу української нації, що виявилось у засвідченій назовні формальній відмові від державної самостійности Укра­їни, згода на укорочення адміністративних кордонів України, за рахунок найбільш цінного району — гірничого, — признання за центральними органами Союзу права на порядкування господар­чими ресурсами України, відмовлення від права провадити само­стійну податкову і фіскальну політику, самопідпорядкування Москві в справах уніфікації судівництва і народньої освіти, не­забезпечення інтересів України в міжнародніх зносинах, анти­українська політика в справах національних меншостей (утво­рення штучних республік — Молдавської і проектованої жидів­ської та польської, і таких же районів з підпорядкуванням інте­ресів української місцевої більшости інтересам національних мен­шостей), — всі ці акти, як і решта інших в такому ж дусі, під якими охоче давали, дають і будуть без затримки давати свій підпис члени уряду УССР, як і КПбУ, логічно випливають з пер­шого хронологічного злочину, якого вони допустилися. Він по­лягав у тому, що в переломовий момент нашої історії, коли за державні змагання нації треба було провадити військову бороть­бу, ці елементи відверто або скрито стали на бік ворога і своєю розкладовою працею серед нашого народу сприяли приборканню його та пригашенню у нього духа національної відпорности. По­слуга, зроблена зрадниками і перекінчиками нації, очевидно була незабута тими, в чиїх руках вони були знаряддям для осягнення модернізованих на комуністичний лад імперіялістичних інтересів Москви. Не можна їй було знайти ліпших виконавців своєї по­літики на приборканій Україні, як тих, хто в рішучу хвилину відцурався одвічних ідеалів батьківщини і, збаламучений доктриною комунізму, виявив готовність не за страх, а за совість, підперту силою московського червоного багнету, запроваджу­вати в своєму рідному краю чужий йому правний лад, невідпо­відний економічний устрій і суперечний його віковим призви­чаєнням побут.

Чи треба дивуватись, що шестирічні зусилля в цьому на­прямку збольшевизованих українців могли викликати протилеж­ні наслідки, як ті, що їх вони очікували? І чи треба з другого боку дивуватися, що національні ідеали українського народу, втілені і не надщерблені урядом УНР, не дивлячись на те, що уряд цей не має на сьогодні території, не згасають і не тільки серед тих, кого Чубар з погордою зве „дрібною буржуазією", а й серед пролетаріяту України? Аджеж кожний „обиватель" український, незалежно від свого клясового походження чи про­фесії, мав і час і змогу переконатись в придатності і вигоді для нього як зв'язку України з Москвою, так і тої політичної системи, яку вона на нашій землі запровадила. Ми маємо підстави думати, що ні селянин український, ні український робітник (підкреслю­ємо: український, а не зайшлий), ні тим більше дрібно-міщансь­кий і буржуазний елемент, не кажучи вже про свідому українсь­ку інтеліґенцію, не задоволені тим станом речей, що його за­провадили на Україні Чубарі. Хіба робітник, для прикладу ка­жучи, має ту заробітню платню, яку він отримував за часів укра­їнської національної влади? Хіба селянин певний своєї власности, в яку він вірив, коли був на Україні „уряд УНР С. Петлюри"? Хіба український кооператор має змогу служити ідеї економіч­ного піднесення населення? Хіба український інтеліґент має змогу бути корисним в розвиткові національної культури та про­вадити безборонно працю в обсягу науки і творення національно-корисних цінностей? Руїнництво на полі господарському, руїнництво в галузі промисловости, руїнництво скрізь і скрізь дон­кіхотське еспериментаторство, квазісоціялістичного характеру да­ли на протязі шести років занадто багато наочних лекцій навіть тим клясам населення, які в теорії повинні ніби бути базою большевицької влади, щоб вони не розпочали „переоцінки" большевицьких „цінностей". Арешти за останні місяці власне серед робіт­ників, адміністративні заслання їх з України і низка інших симп­томів показують, що така переоцінка вже почалася і що вона провадиться по лінії, закресленій тими політичними кругами українського громадянства, які скупчились під прапором УНР, виробили ідеологію її і уміють умирати за цей прапор. Досвід до­теперішнього під'яремного співжиття України з Росією під одним державним дахом, або — по Чубарю — „в спілці з іншими робітничо-селянськими урядами", з кожним днем все виразніше стверджуватиме населенню України, що порука його добробуту, як індивідуального, так і національного, лежить „в спілці з західньо-европейською культурою", а не „в спілці з культурою мос­ковською". Іншими словами кажучи: „орієнтація на Москву", не­залежно від тієї фарби, в яку вона краситься, є самогубством для України як державним, так і національно-культурним. Ось через що ми думаємо, що не „злочин", як думає Чубар, а подвиг і на­ціональний обов'язок „робить той, хто змагається відокремити українських робітників та селян від Радянського Союзу".

Ми думаємо, що поглибленню цього процесу сприятиме і пе­реведення заклику Чубаря, заадресованого комсомольцям про потребу вивчення ними української історії і „не абияк, а до кінця". Коли вивчення рідної історії захопить комсомольців, то наслідки його будуть звернені в першу чергу проти автора за­клику і його однодумців, — взагалі проти тих, хто старі „канальські роботи" замінив сьогодні на „роботи" в користь „всесвіт­ньої комуністичної революції", інтереси якої потрібні українсь­кому селянинові та робітникові (а з їх родин постачається ком­сомол), як торішній сніг. І не виключена річ, що той самий комсомол, якому Чубар рекомендує „провадити боротьбу з націонал-шовінізмом чи то з українським, чи то з російським, чи та­тарським і т. д." — спиниться як раз на боротьбі проти російсь­кого, як найбільше для нього наявного і дошкульного. Вивчення рідної історії не така безпечна річ, як міркує собі Чубар, для тих, хто намагається заламати основну лінію її розвитку. Сьогодніш­ня постава українського комсомолу до пануючої влади, його пер­сональний склад, мотиви, через які українська молодь іде до цієї організації, не можуть збити з толку уважних обсерваторів тих процесів, що відбуваються в лоні її. Настрої молоді взагалі мінливі і скоропроходящі. Не виключена річ, що й комсомольська молодь, співаючи сьогодні Інтернаціонал, завтра затягне „Ще не вмерла", тим більше, що й слова й мотив національного гімну вона вивчила в ті роки, коли вивчене не забувається на ціле жит­тя і таїться в глибині душі, як найдорожчий скарб молодечого іраціонального чуття. І що частіш виступатиме Чубар перед ком­сомольською авдиторією з промовами на такі теми і такого змісту, як та, що про неї йде річ, тим скоріше ймовірність ця набуватиме реальної можливости. Можливо, звичайно, що й Чубар хворіє на самозаколисування, вірить в безкритичне відношення до його слів комсомольської авдиторії. Ми такої віри не поділяємо і маємо підстави думати, що не помиляємось.

Після всієї арґументації розгорнутої Чубарем в обороні тих позицій, на яких з одного боку стоїть уряд УССР і на знищення з другого боку позицій уряду УНР, у авдиторії не могло не залишитись враження, що арґументація ця мало переконуюча.

Справді. Чому Україна повинна бути обов'язково в залеж­ності, чи, в злуці з Москвою? Які матеріяльні і моральні користі вона з цього має, крім тих, що їй припала доля знову бути, як за царських часів, дійною коровою для Москви з її модернізова­ними претенсіями на всесвітнє панування? Чому і за що Україна повинна віддавати Москві свій хліб, цукор, вугіль, марґанець і інші багатства своєї землі і муравлиної праці і не отримувати з Москви нічого потрібного їй, крім постолів і вагонів баламутячої голови і деморалізуючої душі комуністичної літератури? І чи не краще для України буде, коли вона піде шляхом, проказаним їй її національним урядом, вступить у безпосередні зносини з Европою та її віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і здорових споріднених зв'язків та рис в сучасному? Краще вже мати з Чемберленом діло, як з пройдохами, пануючими сьогодні в Москві і продовжуючими стару лінію хижацького поводження її з нашою батьківщиною. Адже це „коштуватиме" куди менше матеріяльних жертв, як ота федерація і союз з СССР!

Всі такі питання не можуть не лізти в голову комсомольцям після промови Чубаря.

Роздумуючи над цими питаннями, комсомолець не може не прийти до висновку, що всі інсинуації, пороблені головою уряду УССР на „уряд УНР" і зокрема на С. Петлюру, є ніщо інше, як перекладання відповідальности за долю України з хво­рої голови на здорову. Бо швидко і комсомольцеві стане ясним, що умова підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслід­ком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікався від ідеї державної самостійности України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяльності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого влас­ного народу, так і на міжнародньому ґрунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежности і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституованої під новим державним титлом — „СССР" — Москви. Ця риса відрізняє уряд УНР від уряду УССР. Не дивно, що Чубар навмисне її утаїв від своїх слухачів. Інсинуації на тему: „Петлюра продавав Україну всім европейським буржуазним державам" занадто дешеві, щоб їм можна було поважно давати якусь ціну, тим більше, що фак­тична „продаж" України з її рухомим і нерухомим майном пере­ведена була Чубарями значно раніш. За умову Б. Хмельниць­кого під Зборовом українська історіографія не осуджує великого гетьмана. Він приневолений був її підписати з огляду на державні інтереси України. Такими ж державними інтересами продикто­вана була і умова 1920 року, підписана урядом УНР.

Хіба можна дошукатись будь-яких державних інтересів у по­водженні Чубарів, Скрипників, Шумських, Полозів і всіх по­дібних на них „малоросіян", що поставили вище інтересів рідної нації інтереси комуністичного Інтернаціоналу, так зручно вико­ристані імперіялістичною Москвою?

Ми, звичайно, не настільки наївні, щоб припускати саму мо­жливість про те, щоб подібні питання могли непокоїти сучасних виконавців волі московської на Україні. Останні, на чолі з Чубарем, занадто далеко пішли в своїй службі для неї і занадто зв'язали своє персональне становище з тими завданнями, які вона переводить на Україні, щоб почувати гризоту національного сумління. Віддавши Україну в цілковите володіння історичному ворогові, ці покидьки нації намагаються викупити свій злочин перед нею запровадженням т. зв. „українізації"; ніби інтереси нації вичерпуються діловодством на українській мові або викла­дами на ній шкільного навчання. „Українізація" нікого на Укра­їні обдурити не може. Там знають справжню ціну їй і, використо­вуючи леґальні можливості її для ширших національних зав­дань, думають і дбають про те саме, про що дбає уряд УНР і скуп­чена біля нього політична еміґрація українська. Єдність думок в цій справі між „тим" боком і „цим" стверджена українським сучасним „генерал-губернатором" московської влади на Україні. Хоч ми цю єдність і без того відчували, підкреслення її власне Чубарем свідчить про те, що шестирічне полювання уряду УССР за українськими душами кінчилося нещасливо. Уряд цей може вивозити з України хліб, цукор, вугілля, всі багатства її, але української душі з неї не вивезе. Промова Чубаря стверджує, що української душі уряд УССР не переборов і не перетворив по своєму викривленому образу та подобію. Що б він не робив над нею, якими б підступними засобами не користувався для того, щоб увійти в довір'я її, які б подачки він не кидав їй (в формі „українізації", напр.) купити її не зможе. Бо „душу" продають тільки покидьки нації, — сама вона — непідкупна. Ми думаємо, що навіть оті молоді „душі" комсомольців, по які особливо так полює уряд УССР, теж не опановані ним. В кожному разі не всі. Самий факт, що перед комсомольською авдиторією голова неправно-окупантського уряду примушений виступати з полеміч­ними випадами на адресу леґального і національного уряду УНР, свідчить про те, що й серед „молодих душ" не все стоїть гаразд, як хотілося б тим, що готують новітніх яничарів рідній нації.

Щоб закінчити наші уваги з приводу виступу Чубаря, ми повинні підкреслити, що цей виступ зайвий раз доказує велике позитивне як політично-національне так і ідеологічне значення діяльности української еміґрації для кристалізації тих процесів, що відбуваються на Україні.

Але це — ширша тема, над якою варто спинитися спеціяльно.

 

В.М.

 

* „Тризуб", рік видання II,  ч 26-27, 18  квітня  1926 р.

1 Див. „Комсомолець України", ч. 26 з 2. III.

 

 

 

 

 

 

АМЕРИКАНСЬКИЙ СЕНАТ І ГРУЗІЯ*

 

Грузія опинилась в такому самому становищі, як і Україна: сьогодні обидві окуповані большевицькою Москвою, сьогодні в обидвох країнах функції московських намісництв та генерал-губернаторів виконують „уряди" національних перекінчиків, що дали свій штамп на ганебні акти зфедерування їхніх країн з оку­пантською Москвою. Як на Україні, так і в Грузії народні маси не помирилися з чужою владою і не спиняють своєї боротьби за відновлення державної незалежности своїх країн. Як грузинсь­кий, так і український уряди, не дивлячись на тяжкі умовини своєї праці, не припиняють її, а по можливості продовжують ви­конувати свої обов'язки.

Наші симпатії на стороні національної Грузії і її борців. Ми певні, що настане час, коли ці симпатії будуть засвідчені спіль­ними чинами активної боротьби проти спільного ворога. З найбільшим вдоволенням ми стежимо за політичною працею патріо­тів Грузії, поскільки ця праця розвивається на міжнародньому ґрунті і сприяє засвоєнню впливовими чинниками політичного світу ідеї про незалежність Грузії та дружніх з нею країн Кав­казу - Азербайджану і країни Північних Гірських народів.

У зв'язку з цим уважаємо приємним подати для ширшого ві­дома наших читачів як на еміґрації сущих, так і під московською окупацією перебуваючих, великої політичної ваги факт про маніфестацію, що відбулась у сенаті Сполучених Штатів Північної Америки на користь Грузії.

На засіданні сенату 11 березня ц. р. сенатор від Нью-Йорку п. Копеленд виступив з проектом резолюції в справі Грузії такого змісту:

,,3 огляду на те, що царство Грузинське на протязі декіль­кох віків утримувало свою непідлеглість, чистоту своєї раси й мо­ви, цілість своїх інституцій і прав проти безперестанних нападів, проти частих наїздів, на які було наражене, і землі його від IV віку були й є зараз заселені народом віри християнської і з огляду на те, що царство змінилося на народню Республіку Грузинську, що була правно організована з конституцією, ухваленою 26 травня 1918 року і з огляду на те, що існування республіки було визнане всіма народами світу за винятком Штатів Північної Америки і мимо того, що уряд російський, визнавши це формально в році 1920, пізніше той же самий напав на республіку, оволодів краєм і зараз має свій контроль на тій землі, — що примусило мешканців перенести свою урядову діяльність з Тифлісу, а пізніше до Батума і до Франції, де й зараз представники республіки уря­дують; і з огляду на те, що конґрес визнає, що уряд Сполучених Штатів мусить виявити свою догану за несправедливе і нічим не обґрунтоване поводження уряду російського, свою симпатію, — з огляду на це сенат і парлямент Сполучених Штатів постано­вили, що треба ухвалити покриття коштів на іменування дипло­матичного представника при уряді Грузії, якщо Президент виз­нає потрібним учинити таке призначення".

Проект резолюції сенатора Копеленда був ухвалений сенатом і переданий для мериторичного полагодження Комісії Закордонних Справ Сенату. Ухвалення цієї резолюції є не абиякої політичної ваги актом для майбутньої боротьби Грузії за свою державність. Ми можемо тільки привітати грузинських політич­них діячів з успіхом, який вони здобули в своїй діяльності на американському ґрунті, бо, ясна річ, що і внесення резолюції і ухвалення її сенатом було можливим тільки при умові поперед­ньої інформаційно-політичної діяльности відповідальних грузин­ських чинників — при активній допомозі їм з боку еміґраційного грузинського громадянства.

Прийняття резолюції американським сенатом на користь на­ціональної незалежної Грузії саме в той момент, коли большевицька преса намагається прищепити своїм одурманеним чита­чам ідею можливости порозуміння з великою американською рес­публікою і коли юридичне визнання останньої і матеріяльну під­тримку від неї большевики хотять „купити" будь-якою ціною, — являється тим більше симптоматичним і показним. Північні Штати, як раніше, так і тепер стоять на непримиримій позиції щодо СССР.

Та резолюція американського сенату має політичну вагу і з іншого погляду. Вона свідчить, що Північні Штати, щодалі, то більше сходять з того становища, на якому вони стояли в справі майбутности Росії. Як відомо, — з нових держав, утворених на теренах бувшої Росії, вони визнали тільки Польщу і Фінляндію, а потім Вірменію. Щодо решти державних новотворів, то Північні Штати довший час вагалися визнавати їх de jure, виходячи з політичних міркувань про потребу існування великої Росії, — го­ловне із мотивів рівноваги на Далекому Сході і Великому Океані. Тепер і це становище міняється на краще для всіх тих народів, — як ми, українці, — що змагаються за відновлення своєї державности на землях, ґвалтом захоплених Москвою.

Маніфестація американського сенату на користь грузинської державности насовує і деякі рефлексії українського характеру.

Наше громадянство за кордоном не може похвалитися ні внутрішньою консолідацією, ні розумінням тих завдань, які воно повинно переводити в умовах перебування на чужині. Певні гру­пи і окремі особи його провадять розкладову роботу, дезоргані­зують об'єднавчі зусилля і затроюють здорову атмосферу, так потрібну всім нам в умовах і без того тяжких — перебування на чужині. Все це часом утруднює працю на міжнародньому ґрунті наших одповідальних чинників.

Хай же наше громадянство на прикладі маніфестаційного відношення великої американської республіки до дружньої нам Грузії наочно переконається в політичній доцільності спів­праці громадських елементів з урядовими чинниками, хай же воно відчує велику вагу об'єднаних зусиль — і витягне з цього логічні та обов'язуючі його висновки.

 

В. М.

 

* „Тризуб", рік видання ІІ, ч. 29, 2 травня 1926 р.

 

 

 

 

 

„РОСІЙСЬКА МЕНШІСТЬ" НА УКРАЇНІ*

 

(З приводу дискусій на останній сесії ВЦІК-а).

 

На останню сесію Всесоюзного ЦІКа уряд УССР представив широку доповідь про діяльність свою в різних галузях „державно-совєтського" життя. Перед від’їздом представників українсь­кого ЦІК’а до Москви харківська преса підкреслювала, що най­головніше, з чим їдуть представники — це звідомлення про „ве­личезні осягнення робітничо-селянського уряду України в керів­ництві основними клясами (пролетаріятом та селянством) в бо­ротьбі за Совєтську Україну". Гадалось, що „верховний орган Совєтського Союзу" належно оцінить змагання уряду УССР в спра­ві соціялістичного будівництва і прилюдно визнає „заслуги" його на цьому ґрунті.

Висловом цих надій була стаття Гр. Гринька в „Укр. Еконо­місті, де заступник голови Укр. Совнаркому і голова Укр. „Госплану" досить недвозначно натякав на потребу і конечність пох­вали керівникам української частини „першої в світі країни будуючогося соціялізму" (ч. 84 з 14. IV.), за все те, що вони проро­били над Україною, щоб приборкати її, а з її матеріальних ре­сурсів зробити базу і джерело добробуту СССР.

Не так сталось, як гадалось.

„Верховний Орган такої уваги не звернув на доклад Чуба­ря про „величезні осягнення уряду УССР в обсягу соціялістич­ного будівництва, не зареаґував на „придбання" в галузі еконо­мічного будівництва, досить кисло поставився до вимог цього уряду фінансового характеру, — зате з гарячою запальністю спи­нився на „русском вопросе на Украйне" як затитулували диску­сії з цього приводу на сесії ЦІКа „Дни" і „Последние Новости" (23. IV). Докладні справоздання про ці дискусії, уміщені в Мос­ковських „Ізвестиях" (ч. ч. 88 і 89 з 17 і 18. IV), в високій мірі цікаві, як тими настроями, що їх викликає так звана „національ­на політика" уряду УССР серед певних кіл (переважно російсь­ких) комуністичної партії, так і маніфестацією фарисейства про­відників її. Одночасно вони дають низку фактичних даних про дійсне становище т. зв. „українізації", пояснюють зайвий раз его­їстично-партійні мотиви її і викривають густий намул свідомої цинічної брехні, що нею, як методом, у тактичних цілях корис­туються комуністичні „фахівці" од „українізації", навмисне пі­діймаючи біля неї шум і галабурду такої сили й розголосу, які не одповідають дійсному станові речей в цій справі.

Дискусії з приводу „національної політики" уряду УССР викликав один із своєрідних „талмудистів" комунізму Ларін, про якого кажуть, що він і „батька і матір не пожаліє для красного слова" і який з деякого часу спеціялізувався на обороні інтере­сів російської культури та російської меншости на Україні від, мовляв би, пригноблення їх урядом УССР. Ларіна хвилює низка фактів „ненормального відношення" до прав російської меншости на Україні. Напр., 1) робітник-росіянин із Донбаса скаржиться, що він двох своїх хлопчиків виправив учитись аж на Тульщину, бо не міг їх улаштувати вчитись на російській мові у себе в Дон­басі; 2) в Житомирі приїжджий проф. Язловський не міг доби­тися дозволу розклеїти оголошень про лекцію на російській мо­ві, бо центральна комісія в справах українізації видала постано­ву, згідно з якою на всіх державних установах УССР вивіски повинні бути тільки на укр. мові; 3) села на Україні з російськими назвами під час їх районового опису на Україні (1924 р.) були записані, як українські; 4) Харківський Окрісполком запропону­вав усім підлеглим йому установам провадити листування на українській мові, додаючи, що папери на російській мові будуть повертатися нерозглянутими.

Виставивши увесь цей синодик обвинувачень проти „вико­навців" „хороших законів", Ларін закінчив його найбільш страш­ним для українських комуністів обвинуваченням, прирівнявши працю їх до „праці С. Петлюри": і „Петлюра, мовляв, робив те саме".

Враження, викликане таким випадом на адресу українсь­кої делеґації сесії ЦІКа, було похоже на те, що його викликає палиця застромлена в осине гніздо. Харківські „оси", спровоко­вані і розлютовані, накинулись „єдиним фронтом" на Ларіна. Вони були ображені „небезпечною промовою Ларіна", його жонґльорством", „манєрою", — але не стільки, щоб загубити рівнова­гу перед обличчям „Верховного Органу", тим більше, що деякі члени останнього — росіяни (напр., т. Волков з Іванова-Вознесенська, Сімонов з Уралу) недвозначно почали під впливом промови Ларіна ощетинюватись, заявляючи, що „что-то есть ненормальное в етом отношении", що „такие виступления заставят относится осторожнее к нацинальному вопросу" і що „претензии Украины на излишние ассигнования несправедливы" і що „уральская промышленность не менее, если не более украинской, нуждается в средствах на восстановление".

Логічним висновком із постави Ларіна, Волкова, Сімонова було для українських делеґатів, нападаючи і висміюючи Ларіна, боронити свої позиції і доказувати, що справа стоїть не так страш­но і небезпечно для російської меншости, як запевняв оборонець її. Свою самооборону українська делеґація формально провела ніби з зовнішнім успіхом, по суті ж діла — ганебно. Всі виступи членів української делеґації, не тільки „кобилки", як от Антонюка або Головка, а й таких „нотаблів", як Петровськии, Чубар, Затонський і Скрипник, справляють враження, що ці проводи­рі почували себе підсудними, оскарженими і за всяку ціну нама­гались виправдатись. Як завжди в таких випадках буває, хвати­ли вони через край і виплескали вони те, про що в інших обста­винах ніколи не згадали б і що старанно замовчували, щоб не компромітувати себе в очах „народніх мас України".

Як це не дивно, а найбільше нездержливим на язик, так мови­ти довгоязикою Хвеською, показав себе „український староста" — Петровський, так що іншим делеґатам довелось виправляти і за­округлювати недоречності та „благоглупості" „президента Совєтської України".

Перш за все, „знаючи небезпеки шовінізму, особливо петлю­рівського характеру" делеґати почали заперечувати доцільність аналогії з Петлюрою в справі національної політики.

Ріжницю між національною політикою Петлюри і такою ж уряду УССР зформулював Затонський на конкретному прикла­ді — вивісок. На думку цього глибокоумного комуніста „Петлю­ра перекрашував вивіски, щоб відділити українське селянство від російських селян та робітників. А ми їх перекрашуємо для того, щоб зміцнити пролетарську диктатуру і ще більше споїти трудящі маси України і СССР". Арґументація мало переконуюча, але все ж трохи розумніша, ніж у Петровського, коли цей гово­рить про Петлюру, що ніби він „підмазувався під національну політику".

Відмежувавшися від Петлюри, делеґати почали виправдува­тися перед верховним ареопагом і наводити статистичні і фак­тичні дані, [що]1 наочно доводять про відсутність будь-якої не­безпеки для російської культури на Україні, тим більше небезпе­ки для „головки" російського пролетаріяту і його інтеліґенції, перебуваючих на Україні. Наведемо з цих даних найбільш вра­жаючі і „зворушливі".

1. „Наркомвнудєл (не забувайте: український) складався до останнього часу виключно з товаришів-росіян. Тільки за ос­танній час нам пощастило посадити туди одного українця".

2. „В минулому році всього українських видань ми мали у себе 56,7%, на інших мовах 10% і на російській 40% для 10% російського населення на Україні" (з промови Петровського).

3. ,,В Донбасі тільки 20% шкіл українських, 80% російсь­ких" (з промови Чубаря).

4. „Російських шкіл у нас значно більше в пропорціональному відношенні, ніж російського населення" (з промови Скрип­ника) .

5. „Московські видання загачують увесь книжковий ринок по українських містах" (з промови Петровського).

6. „Вам чудесно відомо, що з'їзд української компартії від­бувається майже виключно на російській мові, навіть пленум ВУЦІК і засідання Совнаркома так само відбуваються на росій­ській мові. Треба признатися: починаємо іноді по-українському, а кінчаємо російською мовою", — „Навіть по містах (провінціяльних) засідання горсовєта провадиться здебільшого на росій­ській мові" і далі.

7. „На чолі державних і господарчих органів України стоять здебільшого російські робітники, щодо українців, то їх можна рідко зустріти" (з промови Петровського).

8. „Я повинен спростувати категорично наклеп про приму­сову українізацію населення ... В обсягу українізації ми зроби­ли взагалі дуже мало" (з промови Чубаря).

Досить! Можна слідком за Петровським повторити: „Де ж утиск над росіянами, де утиск російської мови?" В цьому обви­нуваченні уряд УССР абсолютно не винний. Коли ж пригадати, що „національна політика" його зводиться, головним чином, до того, щоб замашкарувати і затушкувати диктатуру зайшлих ро­сійських елементів над тубільним українським населенням, що напливові цих елементів уряд УССР не тільки не ставить пере­пон, а навпаки підтримує його, що інтереси української більшости приносяться в жертву інтересам національних меншостей і що українське населення підпадає денаціоналізації — російській, польській, німецькій, молдаванській, навіть болгарській, — то оскаржені в утисках над росіянами і їх культурними правами на Україні виступлять як комуністичні янголи, звільнені від будь-якого закиду в порушенні заповітів Ілліча, щодо тих заходів, якими він рекомендував своїм учням „обдурити хохла", а з зем­лі його зробити „перлину" і матеріяльну базу СССР.

Ясна річ, що така „національна політика" УССР не може ні в якому разі „бути аналогією" до „національної політики Петлю­ри". Затонський мав рацію, підкреслюючи ріжницю між ними. С. Петлюра і всі ті, хто поділяв і поділяє його погляди в цій спра­ві, хотіли і хочуть „одділити українське селянство від російських робітників і селян", щоб не допустити до панування російського пролетаріяту та російської інтеліґенції, зайшлих на Україні, над українським населенням і зробити це населення державним ха­зяїном української землі, непідлягаючим ні військовій окупації Московщини, ні диктатурі російської меншости на Україні. При­знання Петровського і Затонського стверджують, що ця дикта­тура сьогодні справді має характер і клясовий і національний: російська меншість панує над українською більшістю, користую­чись з одного боку державним апаратом як адміністративним, так і господарчим, який вона обсадила росіянами ж, а з другого боку військовою силою, де вже не тільки командний склад, але вся вона набрана не з українців. Наявність переваги російського елементу має місце в українській філії всесоюзної комуністичної пар­тії, цього фактичного джерела і носія большевицької влади на Україні. При таких умовинах справа підтримання пролетарської чи соціялістичної диктатури на Україні є для російської меншо­сти справою боротьби за утримання нею тих впливових, а з матеріяльного боку хлібоїдних посад, що їх вона захопила в 1918-20 pp. Під час цієї боротьби, як відомо, російська меншість на Україні, представлена головним чином пролетаріятом в фабрич­них центрах і інтеліґенцією в містах, активно підтримала мос­ковсько-комуністичну інвазію на Україну, керуючись не тільки клясовими інтересами, але національними російськими міркуваннями. Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім всту­пу УССР до СССР було тим легше перевести, що „суверенний ор­ган", який ухвалював відповідні постанови, складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому, як зас­відчує сьогодні Петровський, по своєму національному складу таким самим, яким він був у році 1918, себто російським. Назива­ти цей орган „українським і національним", як це робить украї­нець з походження — Скрипник, — є свідома брехня, ужита ним з метою внести плутанину в ясні, хоч і безтактні, заяви Петровсь­кого. Вона викриває безмежно цинічне фарисейство в національ­них справах нового покоління „самоотверженных малоросиян", найбільше яскравими і огидливими представниками яких являються українці-комуністи — типу Скрипника. Вимагаючи від вер­ховного органу СССР признання „абсолютної правильности" лі­нії уряду УССР в національній політиці, ці „малоросіяни" фак­тично домагаються ролі за російською меншістю як в політично-державному, так і в господарському житті України. Щоправда: в цій тенденції є ніби одна „нев'язка" чисто зовнішнього харак­теру, яка викликає, навіть, у мало здатної до аналізи, людини сумніви та застереження щодо логічности системи утвореної „ге­нієм" Ілліча для полагодження суперечностей на Україні. Цю „нев'язку" зформулював під час дебатів Затонський так: „чи можна здійснювати (на Україні) керівництво пролетаріяту над селянством, коли пролетаріят — російський, а селянство — укра­їнське?" Очевидно, що ні. І от щоби усунути суперечність, приду­мується рецепт „українізації" російського пролетаріяту, що, по до­сить відвертому і незрівняному тлумаченню Петровського, зводиться тільки до того, щоб „рабочие при разговорах с крестьянами украинскими не заглядывали в словарь, а об'яснялись с ними свободно и непосредственно". Тоді, гадає Петровський, „це керівництво буде нормальним, а українські селяни відчують в робіт­никах своїх і побачать в них своїх братів".

Зрозуміло? Точнісінько так, як робили конквістадори в за­войованих колоніях, виучуючи мову темно-кольорових диких на­родів і користуючися нею для плянтаторських цілей. Таку саму ролю українській мові відводить національна політика уряду УССР: російська меншість, представлена на Україні пролетаріятом і комуністичною партією, куди пішла значна частина російсь­кої інтеліґенції буржуазної в цілях отримання посад і заробітку, повинна знати мову українського селянства (а його 88% на 100%), щоб воно мало ілюзію, що над ним панують і майно за­бирають не чужі зайди, а „свої" брати, бо, мовляв, розмовляють вони „по нашому".

До цього, властиво кажучи, і зводиться життєвий сенс большевицької „українізації" і „української державности" в її большевицьких формах. Позбавлені національного змісту, вони можуть імпонувати та обдурити пару-другу здезорієнтованих чита­чів якогось галицького тижневика, як от „Рада", або різних „Пирхавок", що хочуть бути обдуреними.

Свідомих елементів української нації ні „українізація", ні „большевицька державність" обдурити не можуть. Цинічні й фа­рисейські виступи Затонських та Петровських більше, як що інше, допомагають розвіянню тої брехні та облуди, що ними, як тума­ном густим, вкривають сучасні пахолки Московщини свою анти­національну і плянтаторську роботу на Україні.

 

В. М.

 

 

* „Тризуб", рік видання II, ч. ЗО, 9 травня 1926 р.

1  [  ]   Ред.

 

 

 

 

 

КОМПЕТЕНТНЕ ПРИЗНАННЯ ЧУБАРЯ*

 

Після того, як голова українського совнаркому п. Чубар на­гадав на з'їзді „комсомолу" про існування за кордоном уряду УНР, таке саме повідомлення уважав він потрібним зробити і на сесії Всесоюзного ЦІК'а в Москві. (16. IV).

Доповідаючи „Верховному Органові" Совєтського Союзу про те, як зміцнялася совєтська влада на Україні, голова цієї влади стверджує:

„Навіть після того, як совєтська влада зміцнилася на Украї­ні, еміґрація (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Па­рижі існує і живе „український народній уряд" на чолі з Пет­люрою. Ми зовсім не певні в тому, що ті, кому це корисно, не зужиткують цього уряду для завдань, направлених проти совєтського союзу" (Цитуємо по стенографічному звідомленню, умі­щеному в „Комуністі" ч. 87 з 17. IV).

Признання характерне і компетентне. Воно було потрібне п. Чубареві не тільки для інформаційних цілей, а й для того, щоб многоголова „Верховна Влада" Совєтського Союзу зрозумі­ла ті труднощі, які стоять перед урядом УССР в його діяльності на Україні. Перед обличчям цих труднощів, що значать „дрібни­ці", значення яких роздмухав Ларін, обвинувачуючи уряд УССР в нетолерантному відношенні до прав російської меншости та в „насильственной" українізації її? П. Чубар був заінтересований у тому, щоб цих труднощів сесія ЦІК'а не іґнорувала, а навпаки, зважила як слід їх уємну вагу і визнала за урядом УССР заслу­гу в справі додержання „національної" Ленінської лінії на Укра­їні. Не використати при цій оказії таку „карту", як існування за кордоном уряду УНР, було для п. Чубаря непростимою річчю і він „кинув" її: бийте, мовляв, її, — щождо нас, представників совєтської України, то ми не певні, що нашого противника не ви­користовують ті, кому це потрібно. Щоправда, в дальшій промо­ві п. Чубар постарався зменшити ефект, викликаний згадкою про небезпеки, що походять вже не для одної УССР, а й для всього Союзу від „існування" та „життя" уряду УНР, але як одповідальний політик він знав, що психологія натовпу більш вражлива на ефекти, як на ті елементи, що мають їх невтралізувати. В устах людини, що уживає їх одночасно, вони залишають вра­ження непевности і захитаности. І хоч п. Чубар заспокоював свою авдиторію, що, мовляв,

„в цьому відношенні надії імперіялістів на те, що вони ко­лись знайдуть на території України допомогу для боротьби з совєтською владою, являються даремними," —

але це заспокоєння здавалося мало переконуючим для тієї части­ни авдиторії, яка витягала з них квадратовий корінь і рахувалася з дійсністю і внутрішньою логікою національного життя на Укра­їні. Для слухачів Чубаря було ясно, що справа з Україною, як з інтеґральною частиною совєтського союзу, стоїть непевно, тим більше, що сам Чубар нагадав досить необережно те, що

„тільки в єднанні з іншими народами Союзу Україні поща­стило вигнати з своєї території ворогів і закріпити владу робітни­ків і селян" („Комуніст", ч. 87).

В хаті повішеного уважають за краще не згадувати про шворку. П. Чубар знехтував цей звичай. Коли переінакшити до­піру наведену нами заяву його, то її можна так висловити: Украї­ну повісили „інші народи Союзу"; не з власної волі зфедерувалася з утвореним Москвою союзом совєтських республік, а її силою до його прив'язали. П. Чубар ствердив те, що „Тризуб" з першого числа висловлює, як незаперечну істину, про підбій України і оку­пацію її Московщиною. Ледве чи така заява, як ота Чубарева, могла б подобатись Леніну, який своїх співробітників, не церемо­нячися, називав за подібні виступи „болванами". Але це вже нас не цікавить, як будуть кваліфікувати заяву Чубаря сучасні нас­тупники Ілліча.

Для нас важно ствердити самий факт такої заяви і розкрити політичний зміст її. Він полягає в признанні ворогом чинности і ваги для дальшої долі українського руху за державність такого одповідального чинника, яким являється уряд УНР. Ворог ліпше розуміє значення цього чинника, як деякі з українських грома­дян, хоч національно свідомих, навіть активних, але політично здезорієнтованих. Ворог не іґнорує ні одного моменту, що може зашкодити в здійсненні тих завдань, що він ставить собі. В зв'яз­ку з цим, як би наш національний ворог — СССР і його сателіт — уряд УССР — не іґнорував про людське око української політич­ної еміґрації та такого чинника її, як уряд УНР, в дійсності він все рахується з шкодою та небезпеками для себе від самого існу­вання і „життя" згаданого чинника. Головна причина такої чуйної уважливости до уряду УНР та української еміґрації полягає в свідомості ваги тих національних ідей, що їх репрезентують і втілюють ці чинники. Всі Чубарі й чубарята добре знають, якими засобами вони досягають того „заспокоєння", яке сьогодні є на Україні, і удавану зовнішність якого ніколи вони не брали за „чисту монету". Уживаючи таких виразів, як „Україна вигнала уряд УНР", або „робітники та селяни України розшолопали, куди гнуть шовіністи", вони користуються ними з одного боку для де­магогічних цілей — обдурювання темних і несвідомих елементів населення, — а з другого для завдань, зв'язаних з міркуваннями та вимогами своєї закордонної політики. Сьогоднішнім панам України залежить на тому, щоб переконати міжнародню опінію в легальності своєї влади, ніби признаної з доброї волі і бажання всього населення, і на цій брехні зміцнити своє становище в очах населення, здезорієнтувати його і защепити йому думку про себе, що, мовляв, „сильнее кошки зверя нет", а тому, мовляв, безна­дійно було б провадити боротьбу з цією „кошкою" і мати якісь інші погляди на справу української державности, як ті, що їх ко­лись заповів переводити в життя Ленін. Згідно з вимогами такої тактики незручно нагадувати прилюдно про існування та небез­пеку для совєтів і Москви такого чинника в національному житті України, як уряд УНР, або українська політична еміґрація, що „досі не заспокоїлась" і не перестає вірити в дорогі для них ідеа­ли і працювати для здійснення їх. Коли ж така тактика порушу­ється, то, очевидячки, це викликається глибшими причинами, не­залежними од доброї волі або загублення рівноваги большевиками.

В основі заяви Чубаря про настрій української еміґрації і діяльність уряду УНР лежить знання дійсних фактів і реальна оцінка їх. Ми наводили в одній з своїх попередніх статтей (див. „Тризуб", ч. 26-27) деякі з них, користуючись таким авторитетним джерелом, як промова самого п. Чубаря. Новий виступ його, цього разу вже не перед хлопчаками комсомольського віку, а перед „Вер­ховним Органом" СССР свідчить про те, що у голови окупантської влади на Україні є нові „факти" тієї „прихильности та довір'я", якими обдаровує цей уряд населення нашої батьківщини. Поче­каємо трохи. П. Чубар має нахил говорити часом такі речі, од виголошування яких йому краще було б утриматися. Можливо, що виголошувати їх наказує „язик мій — ворог мій", але нам здається, що тут більш чинну ролю відограє незаперечний зріст активности українських народніх мас, які добре знають, що „тіль­ки в єднанні з іншими народами Союзу" перекінчикам нації пощастило на деякий час приборкати широкий національний рух і силою загнати його в штучні і неміцні „дренажі" большевицької національної політики. Було б злочином проти найдорожчих ін­тересів нашої нації, коли б українська політична еміґрація і уряд УНР (п. Чубар цілком слушно зве його „народнім урядом") при­пинили б свою чинну працю, затамували б енерґію і зробили б над собою політичне гаракірі.

Голос „з того боку", що луною через Москву і промову Чу­баря долітає до нас, навпаки, кличе все патріотично настроєне громадянство, всіх політично чесних і не здезорієнтованих чле­нів української еміґрації до координованих зусиль, до програмо­вої і дисциплінованої праці над здійсненням тих ідеалів, які вони винесли з нашої збройної боротьби і які не стали для нас менш дорогими від того, що їх ми покищо не здійснили.

 

В.М.

 

* „Тризуб", рік видання ІІ, ч. 31, 16 травня 1926.

 

 

 

 

 

 

ПРО УКРАЇНСЬКУ БІБЛІОТЕКУ В ПАРИЖІ*

 

Очевидна річ, що утворення бібліотеки може бути переведене в значній мірі засобами доброчинної допомоги книжками, періо­дичними виданнями та газетами з боку різних українських уста­нов, видавничих підприємств та окремих громадян, що розуміють культурно-національну вагу цієї справи. До патріотизму жертво­давців одночасно з тим Генеральна Рада і звертається, бажаючи не відкладати справи та покласти перші початки для майбутнього бібліотеки.

Українська бібліотека повинна бути утворена, і всі, хто по­чуває себе свідомим, організованим членом нашої еміґраційної громади, повинні вжити всіх засобів, щоб допомогти створенню цієї потрібної культурної установи.

Ми кличемо в першу чергу всіх наших громадян на еміґра­ції у Франції сущих, відгукнутися на заклик в цій справі і допо­могти здійснити його. Присилайте непотрібні вам книжки і ви­дання: вони будуть першими підвалинами майбутньої українсь­кої бібліотеки в Парижі, яка буде обслуговувати потреби всієї української еміґрації на терені Франції в рідній, своїй книжці, в рідному друкованому слові. Ваш приклад викличе наслідування з боку ширших кругів нашого громадянства, — таким чином справа утворення бібліотеки може посунутися наперед і стати вже на реальний ґрунт. Від здійснення ініціятиви з утворенням цент­ральної бібліотеки для цілої нашої еміґрації, перебуваючої на терені Франції, ми матимемо зайву корисну інституцію, що на­дасть всім нам — еміґрантам — і більшої організованости і біль­шої змоги почувати себе культурними людьми та загартовувати себе від денаціоналізуючого впливу, якому завжди підлягає еміґрант, коли він губить живий зв'язок з рідним друкованим словом.

 

* „Тризуб", ч. 22 (178), 25 травня 1929. Кінцеві слова з проекту відозви, що її склав С. Петлюра в квітні 1926 року в зв'язку з заходами утворити в Франції українську бібліотеку.

 

 

 

 

 

ЛИСТУВАННЯ І ДОКУМЕНТИ 1920-1926

 

 

ДО ПАНА ГОЛОВИ РАДИ НАРОДНІХ МІНІСТРІВ А. ЛІВИЦЬКОГО*

 

У зв'язку з переходом нашої армії через границю Польської Речі Посполитої, перед Урядом УНР повстають нові одповідальні завдання.

Правильне розуміння їх, рівнож як і їх переведення в життя, залежить у першу чергу від безсторонньої оцінки тих військових подій, що розгорталися на терені УНР, починаючи з вересня ц. р. і закінчилися нашою військовою невдачею.

Відхід нашої армії в липні ц. р. через ріку Збруч і далі на лінію ріки Дністер відбувся по пропозиції Польського Головного Коман­дування, яке під натиском ворожих сил примушене було відводити своє військо в глибину Польщі. Під час цього відступу наша ар­мія не тільки не була розбита, але схоронила свою боєздатність і в дечому збільшила її (пр. гарматні частини, кількість кулеметів, організація штабів, технічних частин і т.п.), одночасно привівши себе, завдяки допомозі Польщі, в кращий зовнішній вигляд (оде­жа, взуття, тощо). Армія залишилась вірною тій умові, яку мав наш Уряд з Урядом Польської Речі Посполитої, і, не дивлячись на те, що перебування нашого війська на території Галичини мало сприяло утриманню його в моральному доброму стані, все ж воно той стан заховало. Маючи в особі нашої армії хоч і нечисленного, але вірного і боєздатного спільника, польське військо, після пер­ших боїв із перемінним успіхом врешті здобуло перевагу над про­тивником і викинуло його з території Польщі. Певна і одповідальна роля в цій справі належить і нашому війську. Спільний наступ польських і українських військ в глибину Правобережної України при такому стані, в якому перебували російсько-комуні­стичні ворожі сили, після опанування нами лінії Збруча, міг би кінчитися повним погромом противника, а в зв'язку з цим і пер­спективи на відбудування нашої державности могли б бути світ­лішими та мати всі ознаки реальної справи.

На великий жаль, польський уряд не використав того вдяч­ного стратегічного становища, в якому перебувало спільне, польське і наше, військо, і під впливом внутрішніх обставин почав у Ризі переговори — спочатку про перемир'я, а потім і про заключення сталого миру, і, хоча шеф Польського Генер. Штабу пові­домляв мене в свій час про те, що спільне командування візьме на увагу інтереси української армії при мирових переговорах, а наше дипломатичне представництво в Варшаві мало аналогічні запев­нення од польського Міністерства Справ Закордонних щодо під­тримки з його боку інтересів УНР у згаданих переговорах, — але вже до моменту самого початку форсування нашою армією лінії річки Дністра, наше командування було напівофіційно повідомле­не про те, що, після опанування нами лінії річки Збруча, а поль­ським військом лінії Кременець-Дубно-Рівне українському війську доведеться одному і без спільника провадити дальшу боротьбу з ворогом. Правительству відомо, що наша дипломатія не була в силі перебороти покойових настроїв у Польщі і уберегти уряд її од дальших кроків його, зв'язаних із ходом мирових переговорів у Ризі та добитися дальшого спільного провадження боротьби з метою опанування Правобережною Україною. Завдяки цьому, наша армія повинна була опинитись в ізольованому становищі, а через заключення польсько-большевицького перемир'я, яке да­вало можливість ворогові вільного пересування військ, і перед значно переважаючими силами противника. Поява на лівому кри­лі нашої армії російських частин (з армії ген. Перемикіна) не могла компенсувати відсутности на цьому крилі польських військ з одного боку через те, що ті війська були нечисленні, а з другого і через те, що вони були технічно незаосмотрені.

Та хоч як тяжкими не виглядали наші стратегічні перспек­тиви до моменту переходу нашої армії річки Збруча, ми не могли спинити свого наступу й прийняти інше рішення, ніж те, що було прийняте мною в порозумінні з Урядом. Підстави для цього рі­шення Урядом відомі і спинятись на них я не буду. Згадане рі­шення полягало в тому, щоб, після зфорсування річки Збруча, швидким наступом на ворога опанувати лінію річки Буга і, зу­пинившись тимчасово на цій лінії, дати армії відпочити, прийняв­ши одночасно всі міри до поповнення її всестороннього заосмотрення. Оперативний плян, вироблений в зв'язку з цим рішенням по моїй пропозиції нашим Командуванням був у головних рисах здійснений. Цілковитій реалізації його шкодило заключення Польським Головним Командуванням перемир'я з ворогом. Прав­да, це перемир'я давало деякі позитивні можливості та вигоди на­шій армії. На протязі його спільними заходами пощастило значно збільшити нашу армію (кіньми, людьми) і в деякій мірі заосмотрити її харчами і, за допомогою польського уряду, одягом та взуттям. Завдяки цьому ж перемир'ю урядові апарати наші могли роз­почати свою працю на звільненій від ворога території для запро­вадження ладу та порядку влади УНР. Коли б правительство че­рез свої дипломатичні представництва за кордоном мало сили пе­ребороти ті труднощі, які все стояли перешкодою на шляху успіш­ної боротьби за нашу державність, коли б — кажучи конкретно — ми могли до кінця польсько-большевицького перемир'я одер­жати від зацікавлених у висліді нашої боротьби з большевиками держав відповідну кількість амуніції військової і деякі технічні та матеріяльні засоби для закріплення нашого запілля, то справа з вислідом нашої вже самостійної боротьби з ворогом могла б ви­глядати більш щасливою для нас. На жаль, таке не сталося. Брак грошей, брак темпа в праці і реальних методів її у наших уповноважених репрезентантів за кордоном не дав з цього боку бажаних наслідків. Фактично до моменту початку наших само­стійних операцій наша армія не мала досить набоїв, і коли б навіть перші кроки сутичок із большевиками були для нас щасливими, все одно дальший вислід боротьби з ворогом, значно перевищую­чим нашу армію, був би для нас лихим.

Коли припустити, що держави Европи зацікавлені були в припиненні тієї навали, якою загрожує їй комуністична Росія, то одповідальність за те, що сталося з переходом нашої армії гра­ниць Польщі, в значній мірі падає на ці держави. Цим я не хочу сказати, що повна відповідальність не падає на нас і на тих, кому доручено було мною і Урядом дбати про заосмотрення нашої армії.

І коли предметом спеціяльного вищого розслідування буде вияснення всесторонніх причин нашої військової невдачі з випли­ваючими звідси висновками одповідальности, то так само правительство повинно вияснити, оскільки справді репрезентанти не тільки в Польщі і Румунії, і не тільки військового міністерства чи міністерства справ закордонних, а і уповноважені інших міністерств, як напр. міністерства народнього господарства та фінан­сів, не могли виконати покладених на них завдань в справі за­купу за кордоном військового майна.

Оцінюючи безсторонньо змисл військових подій, що закін­чилися нашою невдачею, я кваліфікую їх не як ліквідацію нашої державности, не ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб з окупантською владою України. Хоч як не тяжке це становище, в якому опинився Уряд, його апа­рати та армія по переході на територію Польщі, але, на підставі перебування нашої армії на терені, звільненому від ворога, всякий громадянин Республіки міг переконатись в противному. Можна з певністю сказати, що ніколи на протязі нашої боротьби з російською окупантською владою на Україні, ми не мали такого спри­ятливого, державно-освідомленого і активно допоміжного відно­шення з боку населення України, як за останній наш прихід до неї. І ідейно, і психологічно не тільки наше українське населення, але й національні меншини були з нами. Наша армія проходила наперед в глибину нашої території серед сприятливої та освіжаю­чої атмосфери, довір'я і допомоги. Не було ексцесів. Деякі з дер­жавного боку мудрі розпорядження правительства (оголошення вільного торгу) давали населенню можливість відновлення зруй­нованого з економічного боку життя України і налагодження нор­мального товарообміну, так потрібного для задоволення елемен­тарних потреб населення. Почуття законности та одповідальности перед Державою та її владою ясно обозначались у всіх колах на­селення, і воно спокійно, з повним розумінням ваги справи, вико­нувало завдання правительства і Головного Командування в спра­ві мобілізації, кінської та хлібної повинности.

Об'єктивно і на підставі трилітнього досвіду кажучи, ніколи наш нарід не був таким близьким до нас, ніколи він так вірно не розумів нас. І, хоч під примусом військових обставин, під переважаючою силою ворога, щоб зберегти нашу армію для майбутньої успішної для нас боротьби, ми перейшли на чужу територію, влада якої дала нам тимчасовий захист і приют, наш нарід залишився з нами, а ми з ним. Він буде тужити за нами і чекати нас. Бо він вірити буде, що пішли тимчасово, що од нього одірвалися най­кращі сини його, сини великої самопосвяти та самопожертви. І як торік він чекав приходу нашого війська, як свого спасителя, так і тепер та сама глибока віра в наш поворот на рідну землю ще більш поглибиться і дасть йому моральні сили, щоб перенести і цей новий терор большевизму і нову руїну нашого краю під чу­жою владою, і все те тяжке лихоліття, що обрушилося на його бідолашну голову.

Маючи на увазі головне, що є базою для будівлі нашої державности і стимулом у нашій державній і мілітарній боротьбі, а саме настрої населення України і його стремління для створення Української Державности, його вороже відношення до большевиків, правительство, в новому розумінні тієї одповідальности, яка падає на нього, як на Уряд, який іменем Республіки і Народу працює для поліпшення його долі в майбутньому, повинно напружи­ти всі свої сили, увесь свій державний розум і енерґію, щоб та віра народу в нас, як носителів державности, його не обмилила, а, на­впаки, якнайскорше дала доказ обґрунтованости тієї віри.

Опинившись в умовах перебування на чужій території, пра­вительство не повинно ліквідувати ні себе, ні своєї державної роботи, а, навпаки, вжити всіх заходів до скріплення свого станови­ща і зміцнення тих кроків, яких воно повинно вжити в інтересах майбутнього відновлення праці на теренах України. Ці завдання я поділив би на дві категорії. До першої відношу комплекс певних заходів політично-дипломатичного характеру, що мають своєю метою зацікавити долею УНР рішальні світові чинники. До дру­гої категорії відношу: 1. міри, направлені до схоронення нашої армії, що перейшла на терен Польщі — її реорганізацію; 2. реор­ганізацію самого Уряду в цілях приспособлення його до потреб майбутньої боротьби і 3. консолідацію всіх сил громадянських в суцільне і однолите ціле, перейняте однаковим розумінням дер­жавних потреб і почуттям обов'язку перед Державою.

Уважаю необхідним висловити деякі уваги з приводу зформульованих мною завдань, які стоять перед Урядом.

Треба вважати, що уряд Совєтської Росії зручно використав мирні настрої деяких кругів Речі Посполитої і нині, зліквідувавши армію Вранґеля в Криму і примусивши нашу армію відійти на терен Польщі, він усе зробив для того, щоб утруднити внутрішнє становище Речі Посполитої Польської.

Не виключена можливість нової швидкої навали большевизму як на Польщу, так і на Румунію. Правительство повинно повести належну працю в напрямку інформації урядів згаданих держав і встановлення належного контакту з ними в разі відновлення большевицької офензиви. Праця правительства в цьому напрямку не повинна обмежуватись лише згаданими державами. Межі ди­пломатичної праці повинні бути поширені на рішальні круги Европи, діловий язик з якими мусить бути найдений за всяку ціну. Правительство повинно дати й самому собі й нашому війську точ­ну і недвозначну відповідь на запитання: чu лежить в інтересі европейських держав активна допомога в тій чu іншій формі антибольшевицьким силам.

Ця відповідь повинна бути віднайдена якнайскорше, бо від своєчасного отримання її залежати буде і доля нашого війська, яке перейшло на терен Польщі, і характер тих мір та заходів, які повинен Уряд вжити до нього. У зв'язку з цим я вважаю потріб­ним, щоб Уряд через Міністерство Зак. Справ дав точні директи­ви нашим представництвам за кордоном, дав повноту точних інформацій в цій справі і — що найважніше — взяв би працю цих представництв під повний і систематичний контроль. Належна робота в Міністерстві Зак. Справ повинна бути точно опрацьована, а переведення програми повинно відбутися з належною інтенсив­ністю і енерґією, що одповідає інтересам держави. І коли Уряд буде певний, що відповідь на згадане запитання, таке важне для дальшої долі нашої державности, буде мати позитивний характер, то воно повинно точно уяснити питому вагу УНР в цій справі і зробити без ілюзії і перебільшень чи зменшень і належні консеквенції з цього.

Я маю на увазі вироблення ясної лінії, яку Правительство УНР має запровадити в своїй політичній роботі за кордоном, вступивши в найбільш сприятливі стосунки з тією чи іншою державою в інтересах УНР. Треба признатись, що ми ніколи ще не мали ясного в цій справі погляду, і що такої лінії не було в нас. Дуже часто наші закордонні представництва вели політику на власну руку, не рахуючись ні з реальним відношенням сил на Україні, ні з державними інтересами її, оскільки вони залежать від міжнародніх відносин, і підпадаючи впливу тих держав, при яких вони акредитовані.

Ясна річ, що дружні відносини з урядом Речі Посполитої Поль­ської, не дивлячись на те, що переговорами в Ризі і нанесено ве­ликий удар нашим державним інтересам, мусять бути заховані і поглиблені в спосіб, що одповідае інтересам УНР. Так само треба реалізувати і далі підтримувати постанову Уряду від 19 листо­пада ц. р. про ратифікацію Ризької конференції прибалтицьких держав. Порушуючи наші змагання до закріплення позицій УНР в міжнародніх авспіціях, ми повинні найти можливість безпосе­реднього і актуального зношення з державами Европи, заціка­вивши їх долею УНР і тією цілком реальною вигодою, яку вони можуть мати від цього.

Змагання кожної з новітніх держав, що стремлять до само­стійного життя, маючи в своїй основі великі ідеалістичні мотиви об'єктивної цільности, переконливі в справедливості цих змагань кожного, — ніколи ще, як учить історичний досвід, не могли най­ти підтримки і допомоги з боку інших держав без реального за­цікавлення останніх в долі новітніх держав і народів. Таким, мо­же тяжким і тернистим шляхом, що може і вимагає жертв, бу­дувались у минулому Румунія, Сербія, а за наших часів Польща, Югославія, Грузія, Латвія. Таким єдиним можливим шляхом по­винні і ми піти в своїй праці по збудуванню нашої держави. На свої тільки власні сили, як про це говорили і говорять деякі круги нашого громадянства, ми покладатись не можемо, — як не може­мо ми збудувати держави, додержуючись вимог територіяльного максималізму, — як не можемо добитись державної незалежности без певних матеріяльних жертв в обсязі економічного життя краю. Ці жертви, як учить той же історичний досвід уже повсталих дер­жав, сторицею окупаються працею повсталих на ній і то в най­ближчому часі.

 

Відношення до державних формувань Чорноморського басейну

 

Одночасно з формульованими нижче завданнями, правительство повинно не забувати і про ту ролю, яка випадає Україні в си­стемі державних образовань Чорноморського басейну. Україна повинна стати центром уваги для таких державних образовань, як Кубань, Дон, бо вона повинна підтримувати федеральні течії Терського, Донського козацтва та союзу гірських народів, перетворивши їх у конфедералістичні, не забуваючи разом із тим про останнє звено в ланцюзі Чорноморського басейну — дружню нам Грузію, яка, хоч і віддалена від нас далекими просторами, але при нормальному стані речей може представляти реальний інтерес для нашої державности. Вже нині треба розпочати підготовну ро­боту серед згаданих державних образовань у тому напрямі, який привів держави Балтицького басейну до ухвал Ризької конфе­ренції, санкціонованих і нашим Урядом, постанова якого в тій справі ратифікована мною.

Я розумію відповідальність і складність цієї праці, яка стоїть перед Урядом УНР. Не зважаючи на наше тяжке фінансове ста­новище, для цієї мети мусять бути найдені необхідні засоби. Тї засоби мусять бути предоставлені правительством п. міністрові зак. справ, щоб він міг виконати поставлені йому завдання, або він, маючи загальну лінію, вироблену правительством, міг мати, — під його контролем, — вільну руку виконання поставленої йому задачі.

Для мене зрозуміло, що це завдання, яке ставиться п. міні­строві зак. справ не може бути осягнене лише силами цього міні­стерства. До участи в цій роботі правительство повинно викори­стати відповідних представників і інших міністерств, як от народнього господарства та фінансів, але ні в якому разі не допускаючи до сепаратних командировок і безконтрольної праці представників окремих міністерств. Повинно бути економними в людях і до зга­даної такої відповідальної праці притягати лише тих, хто має від­повідний стаж, знання і інші відповідні дані. З тими т. зв. місіями, які посилаються на певний термін, а свою працю протягають на строки, значно довші, не можучи, чи не вміючи закінчити її своє­часно, в цілях економії треба покінчити негайно.

Належні заходи в цій справі кожний міністер повинен вжити своєчасно і під контролем п. прем'єра міністра перевести, доложивши мені про вжиті міри.

.           .           .           .           .           .           .           .           .           .           .           .           .           .           ... Консолідація сил нації для однієї великої цілі збуду­вання самостійної Народньої Республіки мусить бути, з огляду на вищесказане, одною з чергових і невідкладних задач правительства.

Воно повинно притягти до участи в цій великій справі різні групи нашого громадянства, використавши всі творчі сили, які мають серед нього. Хоч умови перебування на чужій території Уряду, громадянства і війська не дають можливости скликання передпарляменту, як про це було заповіджено, але разом з тим, я б хотів, щоб правительство в своїй роботі на чужій території так бажаний контакт із громадянськими кругами схороняло і по­глибило в формі влаштування нарад, конференцій і переговорів. Зокрема правительству необхідно звернути увагу на нашу закор­донну еміґрацію, прищепивши їй дух здорового державного інте­ресу до чергових завдань державного будівництва і почуття на­ціонально-державної дисципліни. Слід завжди пам'ятати прави­тельству про ту розкладову роботу, яку провадять підступним та хитрим способом вороги нашої демократичної республіки, уміло використовуючи наші невдачі, помилки і вносячи розбрат в наші національні демократичні круги.

Ці вороги, розпоряджаючи часто великими грішми, ведуть провокаційну роботу серед нашої армії, підкопують серед неї до­вір'я до правительства і роблять усе, щоб розбити нашу єдність, щоб знесилити почуття національної дисципліни та поваги до тих, хто стоїть на чолі нашого державного життя і серед неймо­вірних труднощів, про які часто і не знають ширші круги грома­дянства, провадить із великою самопосвятою покладену на нього відповідальну працю. На це треба звернути особливо пильну ува­гу в даний мент після нашої невдачі, коли свідомі і несвідомі во­роги нашої державности будуть усе робити для поглиблення своєї гадючої роботи. Все зазначене в моєму листі при пляномірному і інтенсивному переведенні в життя приведе нас до здійснення поставлених перед нами великих завдань і дасть нам можливість по повороті на рідну землю дальше керування державними спра­вами Республіки передати в руки правомочного господаря її — Парляменту.

Прошу Вас, Пане Прем'єре, ознайомити з моїм листом Раду Міністрів, зміст його на нараді панів міністрів докладно обговори­ти і в порозумінні зі мною в життя перевести.

 

З правдивою пошаною Петлюра (в. р.)

28 листопада 1920 року.

 

*3 рукопису Є. Онацького:   „У вічному місті"   (Спогади,  1920 рік)  — зберігається в УВАН у США.

 

 

 

ЛИСТ ДО М. ВАСИЛЬКА*

 

В-Шановний П. После!

 

З розмови з п. Шумицьким, б. радником нашої Паризької Делеґації, вияснилось, що, перебуваючи в свій час в Італії, він між іншим вияснив дуже прихильне відношення до нашого руху іта­лійського генерала Бадоліо, який відограє значну ролю в італ. кругах військових. Подаю це до Вашого відома для вияснення і, в разі ствердження, для використання для української справи.

 

З правдивою повагою Петлюра (в. р.)

15 березня 1921 р.

 

* Друкується  з  рукопису  Є.   Онацького:   „У  вічному  місті"   (Спогади, 1921 рік)   — зберігається в УВАН у США.

 

 

 

ЛИСТ ДО М. ВАСИЛЬКА**

 

Вельмишановний Пане После!

 

Події, що почалися в Кронштадті, можуть приспішити справу розрух повстанських і на Україні. Натуральна річ, що ці розру­хи не можуть ще бути базою для остаточних висновків про Росію. Але люди старої орієнтації попробують ґальванізувати трупи і, користуючись розрухами, відновити ідею єдиної Росії. На мою думку, французькі дипломати захочуть цю реставрацію перевести. У зв'язку з цим я гадав би, що одночасно з тією працею, яка доручена Ол. Шульгину в Парижі, слід повести акцію і в Італії, яка менше може анґажуватись у загально російські комбінації, і ґрунтовно вияснити урядові італійському ту вигоду, яку матиме вона, хоча б після пацифікації Росії од самостійної України. Три­мання нами портів на Чорному морі дасть безумовні вигоди Іта­лії щодо товарообміну. Очевидно, що точки контрактної політики в цій справі обов'язували б Італію вже тепер до більш активного заінтересування судьбами України. Мені відомо, що кемалісти одержують зброю од Італії. Очевидна річ, що, маючи Одесу, чи Херсон, Миколаїв в своїх руках, ми б могли зав'язати тісніші тор­говельні зносини з Італією, яка ще до Великої Війни була голов­ним контраґентом України в справах товарообміну (вугіль, хліб) в Італії, а на Україну машини, тощо. На підставі цих міркувань я висловив А. Ніковському побажання про доцільність Вашої по­їздки до Італії.

 

З правдивою повагою Петлюра

19 березня 1921 р.

 

* Друкується  з  рукопису  Є.   Онацького:   „У  вічному  місті"   (Спогади, 1921 рік)   — зберігається в УВАН у США.

 

 

 

ГОЛОВІ РАДИ РЕСПУБЛІКИ*

 

Шановний п. Голово,

 

В свій час я повідомив Вас, що Рада Міністрів передала поло­ження про тимчасові зміни і доповнення до Закону про вище військове Управління 12 листопада 1920 р. без попереднього порозуміння зі мною, як Головним Отаманом. Я зауважив Вам, що на цьому ґрунті можуть повстати ускладнюючі наше державне життя явища. З огляду на те, що Ви з свого боку так само не звернули на це уваги і допустили до обговореня цього закону на пленумі, я вважаю за свій обов'язок знову нагадати про мою позицію в цій справі.

 

З пошаною

Петлюра

13. IV. 1921 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

УРИВКИ З ЛИСТА ДО І. ОГІЄНКА*

 

... Надаючи справі організації української церкви велике зна­чення з погляду державного, я, оглядаючи пройдений нею шлях, приходжу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви. Ми бачимо її в так званій автоке­фалії. Це алгебраїчна формула, що її можна вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії церкви може розумітися всіляко, як з погляду теоретично-канонічного, так і з погляду церковної практики. На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, не конкретизована, а що­до свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не дове­дена. Ми гадаємо, що як будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо церкву на тверду основу, з якої ніякі політично-цер­ковні конфлікти її не зсунуть. Далі власного митрополита в сто­личному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза „вищу церковну раду" при тому ж митрополитові не сягають. Наскільки помилковими та облудними є такі мрії, показала нам прак­тика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням укра­їнської церкви зразу ж надала цілком протилежний зміст, проголо­сивши залежність нашої молодої церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської церкви піднявши до становища зверхника нашої церкви фактично. Коли зважити вагу політичних моментів такої залежности, то ми прийдемо до висновку, що така залежність буде все в'язати і лет, і розвій, як церковної, так і по­літично-державної думки української нації. Якими б успішними в майбутньому не були наші здобутки та досягнення в площині політичної боротьби, все ідею нашої державної незалежности „по руках і ногах" буде в'язати оця залежність в площині церковній, вгашаючи й підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація, що стремить до власного державного життя, не може по­миритися з такою залежністю. На прикладі сербської церкви пра­вославної ми бачимо, що при першій змозі, в парі з затверджен­ням політично-державної самостійности, провадиться затверджен­ня і церковної незалежности в формі організації власного патріярхату, тим самим ставлячи справді належну „точку" над спра­вою автокефалії сербської церкви і підносячи маєстат її до ви­щого ступня.

Зупиняючись над справою автокефалії української церкви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити логічні висновки з нього. Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української церкви (у формі соборів), подиктовані політичними моментами київські ухвали 1918 р. що встановили залежність нашої церкви од московського патріярха, будуть скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої автокефалії нашої церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо ; необхідно піти далі і нада­ти такі форми самостійництву нашої церкви, які б одповідали дер­жавним інтересам української нації і були б логічним завершен­ням самої ідеї про церковну автокефалію.

...Коли ієрархічні моменти останньої [нашої церкви]1 вті­лені будуть тільки в формі власних єпископій, а на чолі інституту єпископів стоятиме митрополит київський, — цього, на мою дум­ку, не вистачить для того, щоб церква українська стала нарівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими церквами православними. При цих умовинах церква Андрія Первозванного все буде „пасти задніх", все не буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до церкви первозванним І. Христа апостолом заснованої. Я передбачаю більші ком­плікації для нашої справи, що випливають з такої незавершеної, мовляв би „половинчатої, ієрархічно-організаційної структури української церкви". Ця структура не дає ґарантії за додержан­ня вимог церковної дисципліни найвищими достойниками нашої церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку, церковно-політичного авантюризму, себто дає можливості для рецидиву в молодій українській церкві тих виснажуючих її внутрішню силу, її одпорність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкування нашої церкви під зверхню залежність од церкви московської.

І, як причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно-політичних причин, було незавершення про­цесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Бог­дана, брак єдиної державної ідеології у його заступників, що має об'єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації, — так причиною загублення українською церквою тогочасної автокефалії був брак єдиної церковної думки у вищих достойників її, брак відповідної дисципліни серед них і незавершена, як слід, організаційна структура нашої тодішньої церкви, голова якої — митрополит київський — мав більше моральну силу для нашої церкви, як ієрархічно-фактичну. З мого погляду, майбутня струк­тура ієрархічна української церкви, оскільки про неї судити мож­на на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню „чер­воточину" і не дасть ґарантій безупинного розвитку національної церкви. Коли взяти зносини майбутні нашої церкви з созвучними собі, хоча б грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу церкву, на вищих представників її і на голову її, митрополита, все „згори" заглядатимуть патріярхи інших церков, відповідним чином і трактуючи нашу церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з боку держав­них інтересів навіть шкідливим. Так само й для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед вели­кої української державної парафії, фіґура митрополита, як го­лови — очолення нашої церкви, була б мало імпонуючою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській церкві, як церкві апостола Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні моменти, зв'язані з цим завданням, до логічного кінця продумати і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.

Я думаю, що українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного патріярха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеології.

Український патріярх — рівний патріярхові московському — це річ, потреба якої вимагається інтересами української церкви та своєчасною оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, — я це передбачаю, — в її натуральному розвитку. В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике пози­тивне значення у вислідах такої боротьби. В зносинах, в поширен­ні свого морального й іншого впливу на православні церкви (гру­зинську, білоруську, польську, лотиську, вірменсько-григоріянську) держав повсталих на місці давньої Росії така українська церк­ва, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути.

Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю собі клопоту з того, що вони приходять в голову серед таких несприятливих обставин. Без огляду на останні, му­симо мати з'ясованими і ріа desideria нашого державного будів­ництва, інтеґральною частиною котрого є й плянове будівництво української церкви. Такої — точно до деталів продуманої програ­ми ми не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших неудач. Мусимо все зробити, щоб ця ідея пере­могла, стала елементарно зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців. Я певний є, що ідея власного патріярхату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації української автокефальної церкви, носиться в свідомості, чи може напівсвідомості, наших церковних кругів, шукаючи лише стимулу, ім­пульсу для свого виявлення й кристалізації.

 

19 грудня 1921 р.

 

* Передрук з книжки: Олександер Лотоцький, „Симон Петлюра", 1936, ст. 51-56.

В час написання листа І. Огієнко був міністром ісповідань, тепер Мит­рополит Іларіон.

1 [    ]    Ред.

 

 

 

 

ГЕНЕРАЛ-ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ УНР

КОПІЯ НАЧ. ГЕНЕР. ШТАБУ*

 

З одержанням цього, наказую представити мені доклад про працю і діяльність військового факультету з зазначенням сліду­ючих даних:

1)  Хто саме читає лекції на цьому факультеті,

2) Хто провадить загальне керівництво факультетом,

3)  Кількість слухачів, їх науковий   (освітній)   і службовий стаж,

4) Число годин для окремих лекцій,

5) Докладну програму лекцій по кожному предмету,

6)  Оскільки ця програма виконана.

Начальникові Генер. Штабу одночасно наказую так само оз­найомитись з науковою постановкою справи на факультеті; дати свої висновки і по можливості підтримати справу дальшого функ­ціонування факультету своїми вказівками та порадами, предста­вивши мені свої міркування з приводу цього.

Термін для виконання наказу: два тижні починаючи з дня підпису цього розпорядження.

 

Петлюра

 21. XII. 1921 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

ГЕНЕРАЛЬНОМУ ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ*

 

Вітаю Вас, начальників частин, старшин і все козацтво з Різдвяними святами і Новим Роком.

Дуже сумно мені, що через непереможні для мене технічні обставини не можу ці свята провести вкупі і разом з Вами на чу­жій чужині згадати нашу рідну Україну. Цілою душею, як і завжди в ці дні буду з улюбленою лицарською армією українською. Перебуваючи на самоті, наодинці в ці дні лину думами і серцем до Вас, відчуваючи кожне Ваше переживання, ваші надії і Ваші настрої.

Най же згадка про свята Різдвяні на Україні зміцнить нашу віру в щасливий поворот на рідну нашу землю, як зміцнило ко­лись віру людей Різдво Христове.

І я певен, що віра в українську невмирущу ідею переможе наші страждання, наші терпіння, загартує всіх нас і дасть сили нам оправдати віру нашу в перемогу святої ідеї нашої.

Вірте і віра все переможе.

Головний Отаман військ УНР.

Петлюра

24 грудня старого стилю 1921 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

ГЕНЕРАЛ-ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ УНР

КОПІЯ КОМАНДИРАМ ГРУП*

 

Полковник Данильчук одночасно з цим інформує Вас про третій приїзд репатріяційної комісії за участю большевицького представника в цілях оголошення, — яка має кожного зокрема наших інтернованих запитати, чи хоче він скористуватись большевицькою амнестією для повороту на Україну. — Всі заходи, що робились тут для того, щоб не допустити до цієї візити, не дали відповідних результатів.

З огляду на це табори самі повинні дати ясну і недвозначну відправу новим „покушениям" розбити нас. Я певен, що цю від­повідь вони дадуть так, як дали її в березні місяці. Вірю в те, що командний склад армії на чолі з Вами, все зробить, щоб моя віра в армію справдилась.

А тому наказую Вам:

1) Негайно, по отриманні цього листа зібрати командирів частин, поінформувати їх і організувати рішучу відповідь, після якої поляки не будуть уже привозити до таборів большевицьких катів і провокаторів.

2) В кожній сотні, в присутності старших начальників, не нижче комбриґа, козакам командири частин повинні з'ясувати, яку відповідь вони повинні казати на запитання комісії.

Вимагаю на цей час подвійної праці з боку командного скла­ду і чекаю од нього державного такту, сталости і уміння приго­товити інтернованих старшин і козаків до достойної громадянина У. Н. Р. відповіді.

Петлюра

 22. V. 1922 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 NEXT