ГЕНЕРАЛ-ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ УНР*

 

З отриманням цього наказую негайно від'їхати до табору Стрілково і полагодити тертя, що виникли поміж начальником стрілковської групи полк. Ковальським і рештою вищого команд­ного складу частин групи. Тертя ці загострились до порушення співпраці. Необхідно з'ясувати і прийняти засоби для привернення ладу в таборі.

Необхідно вжити засобів полагоджуючих справу і паралізу­ючих повторення подібних явищ.

Всебічний звіт обслідування — представити мені.

Петлюра

25 V. 1922 р. Б.

 

П. С. В разі неможливости Вашого персонального виїзду — командирувати для цього ген. хор. Безручка — або ген. хор. Загродського.

Пет[люра]

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

ЛИСТ ДО В. К. ПРОКОПОВИЧА*

 

Шановний Вячеславе Константиновичу!

 

Прошу з ген. Юнаковим вияснити можливість включення до програми нашого провізоричного Вільного Університету в таборах і певних військових дисциплін. Генерал міг би обміркувати певні проекти, дотичні справи і заздалегідь приготувати їх.

Гадаю, що дискретність він збереже.

З повагою Петлюра

6/VIII 1922 p. Б.

 

* Друкується вперше з ориіналу,  що  зберігається  у  П.  Холодного.

 

 


 

 

 

ЛИСТ ДО В. К. ПРОКОПОВИЧА*

 

Шановний Вячеславе Константиновигу!

 

В додаток до вчорашніх розмов про к-освітні потреби нашої армії, прошу під час перебування в таборі вияснити по можливості точно, які саме праці (як ориґінальні, так і перекладні) понаписувано в таборі, прізвища авторів, а так само і перекладчиків, роз­міри книжок, а в кінці і друкарські можливості таборів, — що і скільки вони можуть продукувати.

Все це потрібно вияснити для того, щоб, після можливого здо­буття нами грошей, можна було приступити до видання книжок різноманітного змісту в таборових друкарнях. Одночасно прошу вияснити скільки треба прикупити шрифту і якого саме, щоб по­ширити технічні можливості друкарень, а також прийняти міри для збільшення кількости друкарщиків, про що треба вже подба­ти заздалегідь, у передбаченні належної програми видавництва.

Цій справі надаю я велике значення, бо хоч цим шляхом мо­же нам пощастить збільшити нашу книжкову продукцію, сучас­ний стан якої і під окупацією і на еміґрації мене не тільки не за­довольняє, а просто хвилює. Нам знову прийдеться витримувати конкуренцію з московською книжкою, тоді як її за всяку ціну по­збутись треба.

З пов.

Петлюра

20/VIII  1922 р. Б.

 

* Друкується   вперше   з   ориґіналу,   що   зберігається   у   П.   Холодного.

 

 

 

 

ВОЄНМІНУ**

 

Полк. Данильчук привезе ще триста тисяч марок.

В порозумінні з генералінспектором доручаю Вам цей поділ розпреділити найбільш доцільно: а) меншу частину на організа­ційні цілі через командирів груп, а більшу частину на к-освітні потреби через командирів — безпосередньо. Певну суму, звичай­но, потрібно залишити і ген. інспекторові для загальних потреб.

Петлюра

15. IX. 1922 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

ГЕНЕРАЛ-ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ УНР

Ко ВОЄНМІНУ*

 

Приймаючи на увагу відомості, подані в рапорті ч. 647 од 17. IX ц. р. вважаю необхідним, в додаток до попередніх вказі­вок, подати слідуючі міркування і директиви для Вашої праці в таборових умовинах.

а) тяжкі обставини довгого перебування на інтернації вима­гають і більшої енерґії з боку Вашого та вищого командного скла­ду. Ця енерґія не повинна бути спорадичною та випадковою, а тільки навпаки — систематично-програмовою і неослабною. Ко­ли ми будемо виявляти заопікування молодшим старшинством та козацтвом в хвилини якоїсь небезпеки чи загрози (напр. — ві­зити офіціяльних большевицьких провокаторів), то з такого зао­пікування великих наслідків не буде. Може статись так, що пев­ною імпульсивністю і напруженням і будуть осягнені імпонуючі результати (як це було в квітні місяці ц. р.) але після цього прийдуть небажані явища, що й має місце тепер. В переходах наших козаків чи старшин на бік ворога я бачу до певної міри і вину командного складу, який не виявляє систематичности в про­вадженні своєї праці та чуйности над армією, керуючись тут так, як в тому прислів'ї говориться: „поки грім не гряне, дядько не пе­рехреститься!" В наших умовах цей „грім" завжди треба перед­бачати, а, в зв'язку з цим, і „громоотводи" раніш приготовити. На­ша сила полягає в культивуванні духа моральної відпорности, а цього досягти не можна заходами випадковими та імпульсив­ними. І в створенні цієї сили повинні всі морально здорові елемен­ти армії участь взяти од вищих начальників до наймолодших.

На самий перед треба програмову культурно-освітню працю висунути. В. Прокопович, бувший прем'єр, отримав вже наказ стати на чолі її та керувати нею. Відповідні заходи з його боку будуть пороблені. Але обов'язком Вашим буде улегшити йому цю працю. Командири частин повинні зрозуміти її вагу і з свого бо­ку все зробити, щоб досягти в цьому напрямку найбільших нас­лідків. Вся нація переходить через армію; те, що нація візьме од армії — залишається здобутком нації. І тепер, на еміґрації, ми мо­жемо, коли захочемо, створити великі цінності з цього обсягу. Отже та програмова праця, що її провадити буде В. Прокопович повинна знайти як найглибше зрозуміння з боку командного скла­ду армії бо цією працею гадається закласти певні програмові під­валини культурно-освітньої праці в армії, які придадуться нам і після, коли вже на Україні будемо розгортати нашу армію.

Програмовий наказ Головної Команди в цій справі опрацьо­вується і незадовго буде виданий.

Сподіваюся дістати для цієї праці спеціяльні суми, за допо­могою котрих пощастить певні пляни, дотичні справи, здійснити.

б) К-освітня праця є частиною більш широкої праці над ви­хованням армії. Повинні ми поставити ясно мету: створити з на­шої армії фанатиків української державности, людей національної чести і самоповаги. Повинні зрозуміти, що цю ідею зреалізу­ємо тільки тоді, коли вона прониже свідомість армії од верхів до низів її. Все те, що заважає їй, повинно усовуватись. Коли ми віддаємо під суд простого козака або старшину за невиконання елементарних приписів, то тільки через те, що педагогічно-державні цілі цим переслідуємо. Державні інтереси вимагають, щоб ми з більшою суворістю поставились до антидисциплінарних вчин­ків вищих начальників, бо вони, ці вчинки, ще гірші наслідки викликають, деморалізуючи молодших.

Я не буду спинятись на приписах наших статутів, реґулю­ючих життя армії та даючих вказівки, як треба поводитись в тих чи інших подіях порушення їх. Зверну Вашу увагу тільки на те, що одними формальними приписами сьогодні керуватися не мож­на. Треба зважати на умовини, треба бути педагогом в ці тяжкі дні і уміти знайти відповідну лінію в випадках суперечности між формальними приписами і життьовими явищами.

Не мусить бути суперечности в аналогічних випадках, бо практика суперечностей захитує почуття законности. От прикла­ди.

Мені представлено до відома два факти порушення коман­дирами двох полків певних правил, дотичних харчового задово­лення частин. В одному випадкові цю справу порушує сама су­дова офіція і вищий командний склад бере під свою оборону ко­мандира полку. В другому випадку — такої ж природи — та сама влада — вищий командний склад — усовує командира полку і апелює до судової влади.

Де послідовність командного складу? Її не бачу. Навпаки, на цій непослідовності виростають небажані явища і невідповідне сучасній обстановці користування певними формальними права­ми, які даються статутами вищим начальникам.

Мусите, п. Інспекторе, таких явищ надалі не допускати, а тактовно, педагогічно їх полагоджувати та вчити наших старшин начальників, між якими є люди без адміністративного досвіду, військово-державній педагогіці.

б) Ставлячи завжди до вищих керівників в армії вимогу на­ціоналізації армії і приведення її під цим оглядом в належний вигляд я мушу зазначити цілий ряд обурюючих явищ недогляду в цій справі.

Мені відомо, що 1) деякі старшини поза службою вживають московської мови, 2) в родинному житті нашою мовою не корис­туються, 3) на вечірках, уряджених військовими частинами, го­лосно цвенькають жінки старшин тією ж московською мовою, ображаючи почуття гідности нашої та справляючи цим пригноб­лююче враження на козацтво, 4) є такі старшини, що не вважа­ють для себе неможливим голосно заявляти про свої симпатії до Росії і т. д.

Звертаючи на ці неґативні явища Вашу увагу, вимагаю зап­ропонувати вищому командному складу рішучу боротьбу з ними. Неохайність у виконанні цієї вимоги буду гостро надалі розгля­дати.

Той, хто дозволяє собі заявляти про прихильність до Росії — може вільно від нас відходити: тільки радіти будемо, що позбав­ляємось чужих і ворожих нашій ідеї елементів. І чим скорше од них увільнимось, тим краще для нас буде. Жалкувати не буду!

Той, хто допускає чужу мову в своєму родинному житті, так само є не зовсім певний для нас і мусить викликати до себе пиль­ну увагу. В кожному разі з цим злом треба боротись: обов'язати їх уникати такої звички і пам'ятати, що в очах вищої військової влади така поведінка буде вважатись неґативною атестацією для них і матиме своє певне значення в справах дальшого прохо­дження служби.

в) Зокрема, для тих, хто не знає як слід української мови — завести спеціяльні курси навчання мови, яку і без того за три чи чотири роки можна було вже вивчити, чесно ставлячись до цього обов'язку кожного громадянина, а старшини української армії тим більше!

г) Звертаю увагу на необхідність тіснішого і ближчого від­ношення старшинства до козачої маси. Потрібні частіші бесіди з нею — по куренях — сотнях, на теми, зміцнюючі моральну силу козацтва і її віру в перемогу нашої ідеї. Це є справа — не тільки культурно-освітніх інструкторів, а кожного старшини. Рекомен­дую самому в цьому напрямку зразок інтим показувати і засво­їти армії слідуючу думку:

Справа перемоги нашої над ворогом є справою цілої нашої нації і армії, як частини її зокрема. Ні Головний Отаман, ні уряд не можуть досягти тих результатів у своїй праці, яких вони для України добиваються, коли однаково з ними і як один чоловік не буде думати і робити армія. Кожен старшина і козак є будів­ничий української держави і по певному пляну, урядом опрацьованому, для однієї мети працювати повинен. А праця ця реальні сліди матиме тоді, коли єдність думки і поглядів запанує. Кожна армія сильна тільки тоді з мілітарного боку, коли засвоїть вона єдину військову доктрину. Але цього вона ніколи не досягне, коли не засвоїть глибоко, органічно, і мозком і серцем, єдиної думки в справах державного будівництва та єдиної держагної моралі. В наших умовинах над цими явищами особливо треба спинитись і всіх сил вжити, щоб єдности досягти. Вона і укріпить нас, сили дасть для того, щоб злидні пережити і з ясною думкою, з опрацьо­ваним пляном на Україну повернутись!

ґ) Звертаю увагу на необхідність обачности в накладанні дис­циплінарних мір. Треба вживати їх там, де вони доцільні. В сьо­годнішніх умовах вони, коли їх бездушно вживати, або персональ­ними міркуваннями в їх користуванні керуватись, можуть викли­кати зайву озлобленість, недовір'я і перехід до большевиків. От­же в цій справі педагогічний такт являється необхідним і на місці.

д) Частіші зібрання під Вашим керівництвом, старших на­чальників, за участю Нач. Генер. Штабу, присвячені обговорен­ню чи всебічному розглядові мір, переслідуючих збереження ар­мії та моральної сили її, вважаю сьогодні дуже доцільним. Ясна річ, що такі зібрання не повинні вилитись в анархічну балакани­ну, чи безпредметне критиканство; в кожному разі вони не повинні нічого спільного мати з тими сумними прецедентами, що засво­єні були ген. Омелянович-Павленком, коли він під час операцій на фронті занадто часто відкликав з фронту старших началь­ників з шкодою для інтересів фронту і вносив політиканство в ар­мію, що так деморалізувало її. Пропоновані Вам зібрання мусять бути діловими, державними по своєму духу і змісту і мають пе­реслідувати одну мету: збереження армії, зміцнення її моральної сили, піднесення серед неї національної свідомости, підвищення військового розвитку їі і плекання серед неї духа відданости фа­натичної, безмежної інтересам Батьківщини.

е) Начальникові Культ.-освітньої справи будуть дані спеціяльні інструкції для праці в напрямку освітлення большевицької практики на Україні. Незалежно од цього командний склад повинен уживати кожної оказії, щоб правдиві інформації до ар­мії про цю справу доходили. Військовий міністер, даючи між ін­шим свій звіт про перебування в таборах, доложив мені, що ко­заки ніби отримують безпосередньо листи, в яких рожевими фар­бами малюється становище на Україні. Треба пояснити, що такі листи навмисне заставляють большевики писати батьків до своїх синів, перебуваючих на інтернації, щоб спровокувати козачу ма­су. — Повідомте кого треба, що совєтський уряд найбільше значення надає нашому урядові і армії, цілком справедливо убачаю­чи в нашому існуванні — велике зло і небезпеку для себе. Тим більше і ми повинні подбати про те, щоб ця небезпека все була живою і реальною.

Гадаю, що цілий ряд переходів до большевиків стався зав­дяки недоглядові. А тому рекомендую надалі тих, хто, під зглядом переходу до большевиків, є непевний, — піддавати сугубій опіці.

Хто хитається, вагається, того уміло, чуйно можна на прав­дивий шлях направити, переконати, з'ясувати, до сумління його промовити, а не залишати його без моральної опіки на волю влас­ної безпорадности.

Треба користуватися тими, хто недавно з України прибув, для живої інформації про тамошній стан, правдиве слово не од­ного захитаного спинить і сили для терпіння додасть.

ж) Ясна річ, що елементи здеморалізовані, продажні повинні усовуватись. Зокрема старшини, що переходять на бік ворога, по­винні бути деґрадовані в козаки і виключені з армії. В майбутньо­му рука закону караючого досягне їх. На жаль, я не бачу з боку вищої таборової нашої влади точного учота подібних елементів і своєчасних, документально підпертих, даних і рапортів, дотич­них таких елементів.

А потім, коли повернемось на Україну, що ж — знову такі елементи як вовки в шкурі овечій, будуть влізати до армії, знову будуть розкладати її, а може навіть отримувати вищі ранґи?

Прошу на це увагу звернути і певний точний учот в цій спра­ві переводити, подаючи воєнміну належні матеріяли, для даль­шого розв'язання справи. Утаювати подібні факти було б недо­пустиме і відповідні начальники, од сотенних командирів почавши, повинні поіменну реєстрацію згаданих перекінчиків провадити для дальшого переведення справи наказами Гол. Команди, з розжа­луванням старшин в козаки та віддачею їх на Україні під судо­ву відповідальність включно!

Взагалі в інтересах Батьківщини я і од Вас і од командного складу вимагаю подвійного напруження та праці. В моїх очах цей час буде великим „испытанием" для начальників, а цей іспит буде взятий мною на увагу в справі дальшого проходження служ­би пп. старшин.

Прошу висловлене вище на увагу в своїй діяльності взяти і з текстом листа мого вищих начальників ознайомити: таємниці не роблю з нього, бо хочу, — особливо в цей момент, — щоб армія знала думки і вимоги свого Головного Отамана.

Хай Бог допомагає в Вашій і всього старшинства праці над заопікуванням нашою дорогою армією.

Петлюра

23. IX. 1922 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

ГЕН. ІНСПЕКТОРУ ВІЙСЬК УНР*

Копія Воєнміну.

 

Останні відвідини польсько-большевицької делеґації для ого­лошення інтернованим воякам так званої „амнестії" з боку воро­гів нашої держави дали змогу наново перевірити моральний стан нашого славного вояцтва і установити силу відданости його ідеї незалежної Української Держави.

На підставі писаних та усних рапортів, представлених мені вищим командним складом в цій справі, а також на підставі ін­ших інформацій, дотичних її, вважаю необхідним зазначити, що в цілому і командний склад армії, і все вояцтво її показали себе гідними тієї одповідальної ролі, що припала їм в боротьбі за укра­їнську державну ідею взагалі, а в даній справі зокрема.

Устатковую:

перше — деморалізуюча праця большевицьких аґентів в та­борах, не дивлячись на величезні гроші, для цього ворогами на­шими асиґновані, не дала їм значних наслідків.

друге — старшинство і козацтво знайшли в собі моральну відпорну силу не підпасти впливові цієї праці, а навпаки достойно і правдиво оцінили її, як підступну та провокаційну.

третє — умови, при яких оголошувалась „амнестія", геть бу­ли ненормальні, недостойні тих, хто її оголошував; не дивлячись на ті насильства, що чинились під час оголошення амнестії, на обман та провокаційні заходи, що були при цьому допущені, — як старшинство, так і козацтво не піддалось провокації і з честю вийшло із розставленої їм западні.

Радий ще зазначити, як доказ витриманости армії і її роз­важливого відношення до навмисних провокаційних заходів, до розбиття її єдности направлених.

Вважаю за свій моральний обов'язок оголосити мою подяку всій армії, од найстарших її командирів почавши і козацтвом кін­чаючи, за новий іспит, що його склала вона під час провокацій­ної „амнестії", переведеної в таких же провокаційних умовинах.

Зокрема 1) висловлюю мій співжаль генерал-інспекторові армії Генерального Штабу генерал-поручникові Єрошевичу з при­воду вчиненого над ним ґвалту — незаконного арешту, переве­деного ніби для глуму над найвищим на цей час в таборах пред­ставником української військової влади і то за такі вчинки з його боку, де генерал-інспектор оберігав честь нашої армії і викону­вав свій обов'язок керівника її.

2) Виступи ген-хор. Загродського, що з наказу ген.-поручни-ка Єрошевича приступив до виконання на той час обов'язків генерал-інспектора армії і заявив ряд протестів проти арешту генерала Єрошевича і інших недоцільних та незаконних вчинків польської влади, вважаю відповідаючими інтересам справи і зміст протестів цих, представлених до мого відома в рапортах, апробую.

3) Доручаю полковникові Данильчукові, як представникові інтернованої української армії, скласти офіційний протест в її імені проти вчинків, допущених під час приїзду польсько-большевицької делеґації в табори. Протест цей скласти перед польським Міністерством Закордонних Справ, домагаючись одночасно при­пинення дальших експериментів в цьому напрямку.

Висловлюючи мою подяку командирам частин за те мораль­не напруження, що виявили його вони під час подій в таборах Каліш-Щепіорно 8-10. X, вимагаю, аби воно не слабло, не зменшувалось, а, навпаки, утримувалось на рівні невтомного заопікування потребами козацтва і виявилось в систематичній праці по вихованню інтернованого вояцтва та поглибленню його відданости ідеї незалежної України.

Коли серед сучасних тяжких умов праця в зазначеному нап­рямку буде провадитись з ентузіязмом і невтомною енерґією, ар­мія стане однолітною сім'єю, пройнятою єдиною ідеєю і здатною перетерпіти лихо та різні несподіванки, похожі хоч би на ті, що мали місце під час останньої, „амнестії" — цієї комедії, за яку власним життям розплатяться ті, хто повірив їй.

Лист мій довести до відома інтернованого вояцтва з моєю подякою йому за новий доказ розуміння ним того обов'язку, що поклала на нього історія боротьби нашої за власну державність.

 

Петлюра

Головний Отаман.

13. X. 1922 Р. Б.

 

П. С. — Воєнмінові: довести зміст листа до відома Ради Мі­ністрів і окремо закомунікувати Мін. Зак. Справ для розсилки п. п. послам.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

 

ГЕН. ІНСПЕКТОРУ ВІЙСЬК УНР*

 

Пане Генерале,

 

Висловлюю мій співжаль рідній армії українській з приводу несподіваної смерти одного з її найпевніших і кращих козаків — генерал-хорунжого Пількевича. Від самого початку боротьби нашого народу за власну державність генерал, а тоді полковник Пількевич, брав чинну участь в ній, найбільше сил своїх посвя­тивши створенню оружної сили українського народу — рідної армії. Глибокий патріот-громадянин і дисциплінований старши­на він уявляв собою зразок відданости нашій святій справі і нев­томної праці над її розвитком, за що користувався заслуженим довір'ям та пошаною як з боку нашого вояцтва так і з боку на­шого громадянства.

Хай образ фанатика-козака нашої національної ідеї зали­шиться навіки в пам'яті нашої молодої армії, як залишиться він таким і в моїй пам'яті. Хай інтерноване вояцтво збереже могилу цього лицаря незабутою, щоб перенести її до столиці нашої — старого Києва, який заховає в своїй землі тіло незабутнього бор­ця і сина України.

Вічна пам'ять небіжчикові генералові Пількевичу і щира подяка йому за його гарячу любов, активну працю і невтомну енерґію для добра нашої армії та цілої державної справи укра­їнської.

Петлюра

Головний Отаман військ УНР

14. X. 1922 р. Б.

 

 

п. Генерале,

 

Лист мій з приводу смерти ген. Пількевича доручаю прочи­тати над труною небіжчика під час похорону при належній по­передній команді.

Пет. [люра]

14.Х

 

Похорони улаштуйте урочисто.

На вінку од мене мусить бути напис: „Вірному Козакові Укра­їнського Війська — неоджалованому ген.-хор. Пількевичу Го­ловний Отаман."

Пет [люра]

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час

другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коп. Воєнміну.

 

ГЕН. ІНСПЕКТОРУ ВІЙСЬК УНР*

 

Серед наших старшин і козаків, перебуваючих на інтернації, знайдеться певно не один, хто сидів в „чека" і на собі зазнав ті страшні фізичні засоби, за допомогою яких комуністи творили насильства і ґвалти над запідозреними в неприхильності до їх­ньої системи.

Я вважаю доцільним зібрати якнайбільше відомостей про цю сторінку ,,реформаторської" діяльности большевиків і схоронити їх, як матеріял для нашої історії, для наших дітей і прийдешніх поколінь: хай діти знають, як кати московські мучили батьків.

Для переведення цієї справи пропоную Вам вжити всіх за­собів, щоб зазначені вище „людські документи" зібрані були по можливості в найбільшому числі і по певній програмі, яка в за­гальних рисах уявляється мені такою:

1) Ім'я, прізвище, стан, ранґ, роки автора документу.

2) За що був арештований большевиками, де саме, при яких умовинах?

3) Чи довго сидів в „чека" або в іншій якійсь большевицькій тюрмі?

4) Як ставилась большевицька варта до арештованих, з кого по національності — складалась ця варта?

5)  Гігієнічні умовини помешкань для арештованих.

6)  Що давали їсти, скільки разів на день?

7)  Чи випускали на „прогулку" і до „вєтру"?

8)  Хто сидів ще тоді арештований в „чека" (прізвище) і за що?

9) Як переводились допити: а) хто саме допитував, б) де, в) при яких умовинах, г) чим стращали при допитах, ґ) чи му­чили, — чим і як?

10) Що саме випитували під час допитів?

11)  Де убивали „чекісти" свої жертви? Де ховали і як?

12) Подати список жертв, відомих даному авторові зізнання з зазначенням імени, прізвища — по можливості стану чи ранґу.

Можливо і інші запитання, дотичні даної справи, умістити в реєстрові запитань, поскільки вони відповідатимуть завданню.

Для остаточної реєстрації запитань пропоную Вам призначити спеціяльну нараду на чолі з Вами і за обов'язковою участю: 1) на­чальника Генерального Штабу 2) начальника К-Освітнього Управління В. Прокоповича, 3) головного прокурора Шалаєва, 4) ре­дакторів „Укр. Сурмача" і „Нашої Зорі", — та інших — по Ва­шому призначенню.

Опрацьовану докладно програму збирання згаданих вище „людських" документів мусите Ви, в порядку наказу, оголосити для відома і виконання по приналежності. Для того, щоб наказ був усвідомлений як слід старшинами і козаками, необхідно його по належному витлумачити і з'ясувати.

Неграмотним допомогти і з їхніх слів все докладно записати. Не зв'язувати авторів „документів" ні формою їхніх зізнань ні викладом, дбаючи тільки про фактичну правду.

Завдання такої анкети є: а) зібрати документи для історії і б) використати їх в разі потреби супроти винуватих в розстрілах та тортурах над невинними жертвами.

Прошу, п. Генерале, мати на увазі, що справа ця мене дуже інтересує, а тому прийміть всі засоби для належного переведення її в життя.

Петлюра

17. XI. 1922 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

ГЕН. ІНСПЕКТОРУ ВІЙСЬК УНР*

 

22 числа цього місяця відбувається річниця розстрілу в Ба­зарі 359 старшин і козаків нашої армії.

Наказую: зарядити церковну жалобу з відправою панахиди в обох таборах. Таке саме зарядження — відправити панахиду — послати і до Стрілкова.

В цей день заборонити спектаклі і концерти в таборах.

Натомість увечорі зарядити зібрання з поясненням значення події в історії боротьби нашої за незалежність.

Петлюра

17. XI. 1922 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

ГЕНЕРАЛ-ІНСПЕКТОРУ АРМІЇ УНР*

Коп. 1) Воєнміну, 2) Нач. Генер. Штабу.

 

З представленого воєнмінові Начальником Генерального Шта­бу списка наукових праць — ориґінальних і перекладних, опра­цьованих нашими старшинами, я між іншим звернув увагу на ту підготовчу працю, яка провадиться в штабі 6-ої Стрілецької диві­зії в справі опрацювання історії цієї дивізії. Оскільки мені відомо проба опрацювання історії своєї дивізії (3-ої) зроблена покищо тільки полковником Чижевським. Як стоїть аналогічна справа в інших дивізіях, — мені не відомо: жадних відомостей з цього приводу досі мені не було представлено. Тим часом справа ця млє велике значення і повинна звернути на себе пильну увагу відпо­відних установ і начальників.

В зв'язку з цим пропоную в двохтижневий термін представити мені такі дані:

а) В якому стані перебувають журнали військових дій по ок­ремих дивізіях і їх частинах?

б) Чи провадяться в дивізіях (крім згаданих вище) певні за­ходи по опрацюванню боєвої історії дивізій і взагалі історії дивізій ?

в) Де знаходиться архів Штабу Дієвої Армії і чи перево­диться Генеральним Штабом якабудь робота по опрацьованню нашої боротьби мілітарної за власну державність?

 

Петлюра

27. XII. 1922 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

П. ГЕН. ІНСПЕКТОРУ (Ко ВОЄНМІНУ) П. НАЧ. ГЕНЕР. ШТАБУ*

 

В зв'язку з Вашим докладом про запис на роботи у Фран­цію, а також в зв'язку з представленою мені заявою групи стар­шин та козаків в цій справі, доручаю Вам через командирів час­тин повідомити наше вояцтво про слідуюче:

1) справа переїзду на ці роботи є нез'ясованою. На підставі дотеперішніх даних та відомостей слід вважати її непевною, не­доцільною, а для нашої єдности і небезпечною.

Ці роботи — дуже тяжкі. Місцевість — болотна, для здо­ров'я і життя — недобра (район Іпрського каналу). Правне ста­новище тих, кого заманять туди різні аґенти та посередники, що за це гроші отримують, було б тяжким, бо вони цілком попадуть до рук тих, у кого працюватимуть.

2) Звичайна річ, що загальні умовини таборового життя — тяжкі, але ледве чи переїзд до Франції на роботу — буде ліпшим виходом із становища. Отже треба на місці цього виходу шукати, а не кидатись світ за очі, щоб розгубитись та роз'єднатись.

3) Вищі інтереси нашої справи вимагають од кожного свідо­мого старшини і козака не розтічі, а триматись купи, бути одне од одного близько на той час та годину, коли покличе нас наша Батьківщина для виконання обов'язків святих перед нею.

4) Той, хто цього не розуміє, йде всупереч загальним інтере­сам.

5) Коли він думає тільки про себе, хай має чесність та совість других не каламутити і з пантелику їх не збивати.

6) Хто хоче одірватись від нашого державного центру, того силою не утримаєш, — хай тільки він пам'ятає, що цим знесилює він ідею нашої державности і нашої організації, а через це хай не іскушає маловірних, або несвідомих.

7) Треба, щоб начальники частин з'ясували старшинам та козакам правду про згадані роботи і пояснили їм всю непевність, на яку вони наражаються, піддаючись в цій справі випадковим намовленням спеціяльних аґентів, — та ту шкоду, яку вони зав­дали б нашій справі своїми нерозважливими кроками.

Петлюра

10. 3. 1923 р. Б.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

П. МУРСЬКОМУ, ГОЛОВІ ПАРЛ. СЕЛЯН. СОЮЗУ*

 

Шановний Пане і Ласкавий Добродію,

 

Отримавши сьогодні Вашого листа од 11  IV поспішаю ко­ротко одповісти на нього.

Дуже мені прикро, що розпочата Парл. Селянським Союзом акція знайшла певні перешкоди з боку деяких чинників. Ці пе­решкоди мені не зрозумілі і я не можу оправдати їх. Зрештою моя позиція до цієї акції, як була так і залишається позитивною. В мі­ру сил моїх буду їй допомагати надалі, бо уважаю, що сьогодніш­ній момент є відповідний власне для акції громадянських угрупо­вань, все одно чи та акція направляється на пропаґанду нашої державної справи серед відповідних чужоземних політично-гро­мадських угруповань чи на зміцнення її серед наших політичних груп. В зв'язку ж з визнанням кордонів Польщі акція громадянських угруповань є, з мого погляду, тим більш потрібною. Я би ра­див Вам і Вашим однодумцям не зневірюватись тимчасовими пе­решкодами, а громадською ж дорогою переборювати їх, пам'ята­ючи, що в сучасних умовинах без цих перешкод не обходиться ніяка реальна справа.

З свого боку прошу прийняти від мене персонально 150.000 марок спеціяльно для цієї справи. Знаю, що ця сума — дуже ма­ла, але може громадським шляхом Вам пощастить її побільшити принаймні для реалізації невідкладних потреб, зв'язаних з намі­ченою акцією.

З поважанням

Петлюра

14. IV. 1923 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО СВЯЩЕНИКА ПЕТРА БІЛОНА*

 

Шановний Пан-Отче!

 

Дякуючи редакції РНВ1 за присилку мені журнала і видань благодійного видавництва „До Світла", які я завжди з великим інтересом та моральним задоволенням читаю, прошу прийняти від мене дальшу скромну допомогу. В дальшому по змозі я буду пересилати на Ваші руки чергові допомоги. Щасти, Боже, у Ваших заходах на тлі видання так потрібної літератури.

 

Петлюра

27-4-1923 р. Б.

 

* Прот. Петро Білон, „Спогади", ч. І,  1952, ст. 108.

І „Релігійно-Науковий Вісник" почав виходити в 1921 році у таборі інтернованих в Олександрові-Куявськім, пізніше виходив у Щипіорно  (до жовтня 1923 року).

 

 

ЛИСТ  ДО В.  К.  ПРОКОПОВИЧА*

 

Місяців 8 тому я звернувся листом до П. Холодного, як мі­ністра освіти, щоб він зорганізував т-во українських учених-еміґрантів. Я мав плян при цьому, згідно з яким т-во повинно було зв'язатись з Ліґою Націй, зглядно з відповідною секцією її, що дбає про допомогу тим країнам, де наука перебуває в загроженому становищі. З цією ж пропозицією звертався я і до п. Сірополка і до інших наших людей, але, на жаль, з цих заходів нічого не вийшло. Місяців півтора тому в цій же справі я писав С. Русовій, прохаючи її навести справки, чи мої надії на допомогу зі згада­ного джерела можливі. Тепер С. Русова повідомляє мене через О. Саліковського, що отримала ніби добрі вісті і боїться, як би її не роздерли, коли гроші прийдуть.

В зв'язку з цим і з пляном нашої праці, про який ми дещо вже говорили з Вами, я поставив би Вам завдання: здійснити органі­зацію т-ва укр. учених-еміґрантів. Розпочинайте її з таборів. Скличте зібрання — по персональному признаку — тих людей, що мають вищу військову освіту і працюють в науковій галузі. Запропонуйте їм ідею товариства і поясніть їм можливість певних перспектив, а в кожному разі необхідність спроби такої організа­ції. Після цього можна буде аналогічне зібрання улаштувати у Варшаві з тутешніх людей і перевести комбінованим шляхом ви­бори бюра чи правління, яке, з мотивів для Вас зрозумілих, осід­ком своїм повинно мати не Прагу. Потім і празькі наукові елемен­ти можуть приєднатись до цього: я думаю, що і для них мотиви такої постановки справи будуть зрозумілі. Слід, щоб таборяни-учені уклали список іменний з зазначенням наукової кваліфікації, роду наукових інтересів і підготовлених до друку наукових праць (можна вмістити і ті праці, що в проекті маються, або готуються до друку). До цього списку потім долучите аналогічний список варшавський. До такого реєстру укладемо потім меморандум від­повідний і перешлемо до Ліґи Націй з проханням допомогти укр. ученим в їхній праці і для потреб країни, де наука справді в загроженому становищі перебуває. В кожному разі це треба спробу­вати, а воно немислимо без тієї підготовчої праці, про яку я тількищо, згадував. Отож переведіть її. Не відкладайте її, а беріться за неї в зв'язку і з інтересами справи, і з тими завданнями, що стоять перед Вами, як перед членом Уряду. Не будьте песимістом, а влийте в цю справу живий дух і енерґію. Хай організація „Грінченківського Фонду", буде прикладом для Вас! Кандидатами до такого товариства з числа таборян я зазначив би оцих людей: Вас, генералів Капустянського, Петрова, Пороховщикова, Дядюшу, Кузьму, Безручка, Змієнка, Куща, полк. Чабанівського, Гудиму, а також і тих, кого Ви знаєте, як людей, що одповідали б певним вимогам. У Варшаві можна притягти: Зайцева, Заїкина, д-ра Лукасевича, може когось з Правничого Товариства, Саліковського, Сінклера, Галкина, Шиянова, Сірополка, — а також таких лю­дей, як Садовський, Фещенко-Чопівський, В. Дорошенко, Лебідь-Юрчик, Корчинський, Холодний, Тимошенко, Шимонович, тощо. В кожному разі беріться за діло, не приїздіть сюди без початків його. Ex labore lux!

Петлюра.

 26/VII  1923 p. Б.

P.S. Філію такого товариства ми організуємо і в Румунії, де є К. Мацієвич, д-р Галін, проф. Бойченко, тощо.

 

* Друкується вперше з ориґіналу, що зберігається у П. Холодного.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. К. ПРОКОПОВИЧА*

 

Шановний Вячеславе Константиновичу!

 

Ви, певно, маєте на увазі, що з'їзд еміґраційний відбудеться 15/VIII. В зв'язку з цим, Вам слід подбати про те, щоб з табору приїхали не розхристані елементи в роді „інвалідів", а люди більш розважні і дисципліновані в смислі громадському. В кожному разі на це треба звернути увагу, бо до з'їзду не так багато й часу за­лишилось.

Перетранспортовка книг на Україну налагоджена з боку тех­нічного. Необхідно тільки подбати про те, щоб було що переправ­ляти. Отже, може в цій справі Ви ще що зробите, а зокрема пере­говорите з таборовим видавництвом, щоб вони деяку кількість своїх видань дали для цього gratis?

Звичайно, далі цю справу треба буде зорганізувати певніше, та мені ходить про те щоб хоч тимчасово і в такий спосіб вико­ристати ті можливості, які нами здобуто. О. Саліковський скар­житься, що не отримує „Трибуни" тоді, як її всі у нього питають.

За всяку ціну потрібно, щоб книжка „Завдання еміґрації" до скликання з'їзду уже була у Варшаві.

П.

ЗО/УП 1923

 

* Друкується вперше з оригіналу, що зберігається у П. Холодного.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО А. М. ЛІВИЦЬКОГО*

 

Вельмишановний Андрію Миколаєвичу!

 

Приїздив сюди Курбас, секретар місії, щоб з'ясувати стано­вище і отримати директиви, що робити далі в зв'язку з смертю М. Василька. Результати цих розмов подаю до Вашого відома і Токаржевського.

1) Курбас жив тільки на ті гроші, що отримував від Василь­ка. Ніяких власних засобів не має. Може персонально протри­матись тільки два тижні, після чого зостається абсолютно без вся­ких засобів. 2) Помешкання місії оплачено Васильком за кілька днів до смерти — до першого листопада. 3) Консулярні функції місії майже припинились і на це джерело абсолютно ніяких на­дій не можна покладати. 4) Курбас боїться, що смерть MB. може притягти за собою закриття місії тутешнім урядом (на це може мати вплив тільки результат лондонської конференції з большевиками). 5) Тим часом він завтра, себто 8. 8., згідно з правилами, мусить повідомити тутешній політичний департамент (себто Мін. Зак. Справ) офіційно про смерть MB. і чекатиме, як буде реаґу­вати на це департамент. В своєму повідомленні він нічого не буде писати про те, хто буде заступником MB., щоб не давати цим по­воду для можливих кроків з боку департаменту в напрямку зачинення місії. Приватно він вияснятиме пляни департаменту. 6) Ду­же заплутані відносини були між MB. і нашим консулом Куоні. Вся мебель місії і навіть машинки для писання належать Куоні. Хто знає, як ще цей купець з фаху буде реаґувати на смерть MB., бо була якась умова, згідно з якою уряд наш йому винен 12,000 шв. фр. — В зв'язку з поданими інформаціями варто б було, щоб Ток(аржевський) на всякий випадок заготовив папери про нас­тупника MB. (коли, звичайно, будуть відповідні умовини, щоб їх можна було пред'явити), і вислав їх Курбасові. І мені і ВК. зда­ється, що якби секретареві місії офіційно було доручено нашим Мін. Зак. Справ виконувати обов'язки charge d'affaires, то мо­же б взагалі справа з дальшим функціонуванням місії пройшла найбільш легко, не викликаючи комплікацій з боку тутешніх одповідальних чинників. — 3 розмови з Курбасом вияснилось, що якби він мав 300 фр. на місяць, та зняв би одну кімнату (зараз місія має 3 маленькі, як я вже зазначив, оплачені до 1 листопа­да) і в ній і сам би жив, і „місію" умістив. Взагалі цей чоловік — таке наше враження — на всі жертви пішов би, щоб бути корис­ним для справи, але він, бідолаха, не має ні шеляга за душею. Це — гарний урядовець, але не людина з „нюхом комерційним". Кінець кінцем я не знаю, чи пощастить нам зберегти останню на­шу дипломатичну місію.

Подаю Вам для відома характерну рису для вдови небіжчика М. Василька. 4. 8. вона доручила своїй секретарці написати Кур­басові листа, що ніяких фінансових зобов'язань він до неї не мо­же мати і що помешкання місії з 1. 8. мусить бути ліквідоване (вона, очевидно, не знала, що MB. перед смертю 28.7 заплатив за помешкання до 1 листопада). З цього видко, що вдова В. Голови не загубила, хоч чоловіка загубила за два дні перед цим а саме 2. 8. (Я невірно писав Вам, що Василько помер 4. 8., в цей день його вже поховано. Мене вона так само не сповістила телеграмою і я з газет довідався про це тільки вчора (6. 8.)

Завтра вранці ВК. виїздить до Женеви, щоб вияснити, що з П. І. Чиж. і інші справи. — Може буде бачитись і з д-ром Б. (нашим електро-магнетистом-гіпнотиятом).

Де Стоцький? Які у Вас відомості про нього?

Ще одна подробиця для передсмертних годин MB.: вранці того дня, як він помер, а це сталося о 7.30 годин вечора, він хо­тів сідати в потяг і їхати до мене. Але стався припадок астми, від якого він уже не спасся.

Не знаю, чи викрутимося ми тут із становища, яке не тільки гірше від „губернаторського", але гірше й від г. [оловно] о[таман] ського.1

Стискаю Вам руку

П.

7. 8. 1924 р.

 

*  Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

1   [   ]   Ред.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. І. КЕДРОВСЬКОГО*

 

Вельмишановний Володимире Івановичу!

 

Вашого листа з 5-го серпня я отримав і сердешно дякую за ті цікаві інформації, які Ви подали в ньому. Не мав можливости зразу ж одписати, бо несподівано для себе, через смерть — теж несподівану — М. Василька, опинився в дуже тяжкому матеріяльному становищі, а це й на моральний стан духа вплинуло дуже погано, бо виїхав за кордон, дякуючи допомозі грошовій М. Василька, який це зробив з мотивів патріотичних; на цю допомогу — про неї наші громадяни були поінформовані ще раніш, коли я провадив з ними листування в цій справі — я й жив до смерти М. В. Мав він приїхати до мене, щоб утворити постійний фонд для моєї діяльности за кордоном (малось на увазі певний плян, який вимагав і певної суми грошей, що згоджувався М. В. да­ти), — але все це несподівано урвалось. Отже я „сів маком", як кажуть, і опинився в становищі гіршому не тільки „від губернаторського", а й „головного отамана". Не знаю ще, як я викручусь з нього. Правда, наші громадяни з Праги та Подебрад, так само і з інших осередків морально підтримують і вимагають „не зак­ривати лавочки" і „триматись до останку", намагаючись водночасно полагодити шляхом самооподаткування матеріяльні умовини мого життя. Але, що з цього вийде; і чи надовго вистачить такої жертволюбности у наших громадян (а вони теж в злиднях живуть!) — трудно сказати. Покищо я і мій сопутник В. Прокопович, живемо швайцарськими „акридами" в формі баклажан (це — покищо найдешевше) та чаєм. Нічого: можна звикнути, як і до папірос, які можна палити на високій горі і при дужому вітрі! — Може якось перетерпимо! Зле те, що все це — гальмує деякі мої пляни і проекти праці. — Посилаю Вам деякі матеріяли про становище  на Україні. Вони — уявляють собою доповіді на­ших людей, що „маршерують" „звідси-туди"; отримують певні завдання, повертають назад. Не всі ці „меркурії" однакової інте­ліґенції, через це й доповіді їх одбивають на собі індивідуаль­ність авторів. Очевидна річ, що на підставі таких доповідей не можна робити узагальнень, а проте деякі відомості, що подаються в них, цікаві і характерні. Можу сказати, що останніми часами (3-4 місяці) зносини з „тим боком" стають живішими, що показує на зміцнення нашої там організації. Коли знову не затешеться про­вокація (хоч принципи технічні організації це виключають), або не об'явиться „новий Тютюнник", то справа буде розвиватись і зв'язувати все нові й нові елементи в протибольшевицькій акції. Гадаю, що послані Вам інформації можуть і Вам стати в пригоді. Коли б Ви захотіли використовувати для тамошньої преси, то я проти цього заперечень не поставлю, але прошу дуже бути обе­режним і не підводити людей, — отже точні географічні згадки та інший матеріял, який би дав большевикам змогу по ниточці дійти до клубочка, якось уміючи — „замазувати". — „Звідти" вимагають літератури. Дуже велику вагу надаю створенню її; дещо навіть уже в рукописах мається, але на видання нема гро­шей. Вам я цієї справи не залишу і може таки дійду до реаліза­ції її. — Звичайно, коли б в Америці була наша власна добра організація, коли б галичани-еміґранти не були такими провінціялами та здеморалізованими, коли б наддніпрянська еміґрація в Америці теж була свідома з національного боку, то може б ,,новий світ" дещо допоміг „старому краю". На жаль, Ваш лист виключає будь-яку надію на це джерело. Отже приходиться з наших власних злиднів добувати соки матеріяльні і на створення потрібної в сучасних умовинах аґітаційної літератури для антибольшевицької України. — А проте, як не зле стоять, „наддніп­рянські шанси" серед американських українців, я гадаю, що з погляду загальноукраїнського нам треба ставити певні домагання до них, аґітувати за ці домагання, хоч би на перших порах і без особливих бажаних наслідків. Маючи це на увазі, а також і Ваші припущення, що „коли б прийшло до активних подій на Україні, то можна б було дещо зробити", я в додаток до зформульованих Вами завдань Вашої діяльности, накреслив би ще деякі, що вип­ливають з практичної програми нашої національої праці в під­готовчий період до отих, згаданих Вами, — можливих подій на Україні. Повинен перш за все зауважити, що не роблю собі ілюзій щодо швидкого наближення їх, особливо після тих „дипломатичних успіхів", які здобули большевики в Лондоні. Але, теоретично кажучи, до них іде, хоч пророкувати час і термін, коли ці події приберуть ширший-рішаючий розмір, надзвичайно трудно. Отже, припустимо, що такі події наступлять. Яку ролю можуть відограти в них, або після них, — коли вони скінчаться успішно для України, — американські українці?

Може не зайвим буде згадати, перш ніж дати відповідь на це запитання , про ту ролю, що її одіграли вони під час і після Вели­кої Війни. Я оцінюю цю ролю як невідповідну і дуже незначну: а) ні канадійські українці, ні з З'єднаних Штатів не утворили своїх власних леґіонів на зразок польських, а пішли до тамошніх частин, як гарматне м'ясо, б) Вони не поставили до відповідних урядів ні наперед, ні після рішучих домагань, дотичних визнання України, як незалежної, — отже за ціну пролитої крови нічого не отримали; в) вони не зуміли своєчасно зацікавити „нафтових королів" Америки галицькою нафтою, випустили через це най­більш реальне знаряддя для переговорів у Парижі (позакулісо­вих) , це перехопили поляки і продавши більшу половину наф­тових промислів Галичини французько-американським акціоне­рам, отримали суверенітет над нею. Пропаґанда їхня — теж була замала і не мала наслідків. Ті доляри, що були зібрані для Петрушевича, — це єдина допомога американської України для „ста­рого краю", але й вони — доляри — пропали марно. Думаю я, що й та збірка грошей, яка тепер провадиться на цю мету, матиме таку ж саму сумну долю. — 3 усього цього досвіду випливає нау­ка для майбутнього:

1) Треба засвоїти американським українцям думку, що Га­личина без України Наддніпрянської не повстане. Знаю, що це трудно, але з другого боку без довбання в голови цієї ідеї роля американських українців буде зведена до нуля в часи ренесансу українського державного руху.

2) Треба пропагувати ідею створення військових частин з американських українців на той випадок, коли б рух на Україні почався. І не так для бойових-оперативних завдань, як для запільних (жандармерія, залоги в більш зросійщених містах тощо).

3) Слід пропаґувати ідею створення національного укр. консорціюма для позичок майбутньому українському урядові, б) от­римання від нього концесій на Україні і в) заключення відповід­них торговельних умов на постачання краму тощо. Коли б дійшло до відновлення укр. державности, то на цьому полі американські українці могли б добре заробити; щождо уряду, то для нього краще, щоб заробляли українські „акули", як чужоземні!

Оці три завдання я уважаю за найбільш відповідальні для праці серед наших земляків в Америці. Можливо, що вони — й нездійснимі, а може навіть і на національну „маніловщину" скидаються, але зформулувати не зашкодить, коли підходити до даної справи з погляду інтересів цілої укр. нації та доцільного використання окремих частин її, — в тому числі і тієї, що опини­лась в Америці. Звичайна річ, що коли б ця частина була свідома, державне вихована і пройнята загальноукраїнським державним ідеалом, то можна б було і інші завдання до неї ставити. Але після Ваших інформацій про „Америку" — це річ зайва: допо­моги наддніпрянцям „Америка" не дасть, для праці антибольшевицької на самій Україні грошей не пришле; так само і на інші наші творчі змагання уваги реальної не зверне. Отже й не спи­няюсь на цьому, щоб не бути в очах власних смішним і наївним. Деякі надії можна мати на працю тих „православних" українсь­ких елементів, що тепер ніби організуються арх. автокефальної церкви Теодоровичем, — в тому разі, коли й вони не здеморалізуються, що в американських умовах річ можлива. Теоретично я припускаю, що в цьому напрямку дещо можна зробити, коли взятись тактовно і обережно за справу. Відомості, що доходять про Теодоровича ніби — добрі. В кожному разі тримати його в курсі подій і змагань наших — було б не зайвим, хоч і тут треба на увазі мати вимоги конспірації, обережности, щоб не скомпромітувати його і не підвести зносинами з ним наших „автокефалістів" на самій Украні. Згадую про це через те, що певен в догляді большевицьких аґентів над діяльністю Теодоровича. — Ваш намір, увійти в зносини з „аложенами" (литовці, грузини, білоруси) можу тільки вітати і це не шкодить. — Був у Празі, Варшаві і Львові „о. Павло Крат" (з Канади), отримав я аж три листи про його розмову з тамошніми нашими людьми. Він подавав багато обіцянок в справі допомоги з Канади. Висловив думку, що моя подорож до Америки мала би певні наслідки на­віть в смислі грошовому. Очевидно, що такого оптимізму я не поділяю і думаю, що при сучасних умовинах вона користи не дала б! Оповідав про свої розмови з архиєпископом Кентер в справі з'єднання автокефальної церкви з британською, хоч сам Крат є пресбітеріянським пастором! Той, ніби справою заціка­вився! Все це на мене справляє неясне враження і я не знаю, чи всі проекти Крата є ніщо інше, як „блеф", чи може дещо в них і варте уваги?! Обіцяв Крат і до мене приїхати, щоб персонально деякі справи обговорити. В цьому разі я, звичайно, матиму свій „аромат" від Крата, але цікаво б було і від Вас отримати, коли це можливо, деякі відомості про Крата, а так само і ознайоми­тись з Вашими міркуваннями щодо запроектованої ним моєї по­дорожі до Канади, в доцільність якої, — підкреслюю це, — я не вірю. — Ще більш нереальним уважаю я плян Крата моєї по­дорожі з ним в Лондон для розмов з Мак-Доналдом на тій під­ставі, що й англійський прем'єр належить до пресбітеріянської церкви, пастором якої числиться Крат. Та сьогодні власне по­бачення з Мак-Доналдом ні до чого і не довело б. Треба Вам знати, що Мак-Доналд — покірливий виконавець лівої частини Робітничої Партії в Англії, а сама партія ця все більше підпадає впливові Москви. Большевики сипнули великі гроші і піймали в свої сітки чимало робітничих англійських лідерів. Дякуючи цьому, і умова лондонська була підписана, як буде підписана пев­но така ж умова і з французами. Щодо Франції — то тут большевики розвивають тепер шалену аґітацію, поставивши собі за мету утворити 100,000 армію прихильників з робітників. Що з цих заходів вийде, — трудно сказати, але в цьому напрямку направ­ляються всі зусилля большевиків, як довелось мені дізнатися з певних джерел. — Тим часом на польсько-совєтському кордоні большевики систематично роблять „нальоти" організованими і озброєними бандами. Мають вони плян викликати заворушення на місцях, щоб, коли пощастить їх роздути, приєднати і Гали­чину і Бесарабію, і Волинь і Білорущину до Союзу С. С. Р. На жаль, польська політика на „кресах" остільки дурна — зооло­гічна, що витворює навіть серед українських сеймових послів орієнтацію на Москву, чого ці політики й не ховають. Частина українських послів (У.С.-Д.Р.П.) є фактично філією большевицькою (Пащук, Приступа) і отримують навіть гроші за свою працю (як мене давно вже про це інформували) від своїх „хлібодавців". Але про це, як і про наші справи, напишу Вам іншим разом, коли трохи полагодяться умовини мого існування. — Мої найщиріші побажання успіху в Ваших персональних справах: знайти матеріяльний ґрунт для життя, — тоді й громадська Ваша праця матиме більш позитивні наслідки навіть серед несприятних американсько-українських обставин. Коли матимете змогу, напишіть про свої враження від побачення з архиєпископом Теодоровичем (чи Хведоровичем?).1

Посилаю Вам копію мого листа в справі організації науко­вого з'їзду укр. еміґрантів-учених. Не знаю ще, що вийде з цього проекту і чи „раскачаются" наші професори. Справа, яку я по­рушую, є лише частиною більш ширшої програми тієї практичної праці, яку слід, на мій погляд, перевести нам, щоб і самим більше зорганізуватись біля творчих завдань і більший розголос дати нашій справі, бо під лежачий камінь і вода не тече! В зв'язку з цим — чи не могли б Ви довідатись, коли, звичайно, це не об­тяжить Вас, що то за організація Карнеґі і яким шляхом можна б було до неї знайти шлях нам для українських наукових сил?

На цьому покищо й кінчаю свого листа. Радий був устано­вити з Вами контакт. Буду інформувати Вас про найцікавіші но­вини з життя на Україні. Може вони дадуть Вам зайві моральні сили в умовах одірваности від дорогої справи?

Стискаю Вам руку і бажаю всього найкращого.

9. IX. 1924 р. Б.

П.

Листи тепер адресуйте так:

V. PROKOPOVITCH, Pension de 1'Université. Rue de Candolle,

4. Genève. Suisse. Europe.

 

* Передруковано  з   ориґіналу,   що   зберігається   у  В.   І.   Кедровського.

1 Я вичитав з газет, що він на православному з'їзді в Канаді вис­тупав з докладом про ідеали й завдання Автокеф. Церкви. Де цей доклад надруковано і чи надруковано ? Цікаво б було його прочитати.

 

 

 

 

ДО ГЕН. САЛЬСЬКОГО*

Копія.

 

Вельмишановний п. Генерале,

 

В зв'язку з тими матеріялами, що Ви прислали мені з остан­ньою доповіддю про ліквідацію таборів та про Товариство Вояків Армії УНР, в першу чергу уважаю потрібним спинитись над справою товариства.

Я, здається, ще в попередньому листі до Вас писав, що ста­тут затверджений польською владою, не може бути для всіх на­ших вояків базою їх спеціяльно військової організації. В даному разі ген. О. Удовиченко допустився великої шкоди; отримавши від мене ще перед моїм від'їздом з Польщі директиви в справі опрацювання статуту, він не переслав мені для ознайомлення проекту статуту, а безпосередньо подав його на затвердження по­лякам. Це зловживання своїм становищем ускладнило на деякий час дану справу, але її ми мусимо полагодити так, як того вимага­ють інтереси державні. Товариство, зорганізоване на існуючому статуті, треба реорганізувати, відповідно іншим і більш широким потребам. А для цього треба опрацювати свій власний статут, обо­в'язковий фактично для членів його, де б вони не були. Ясна річ, що цей статут повинен бути затверджений своєю владою і пере­слідувати завдання не тільки доброчинні а й національно-дер­жавні.

В зв'язку з цим і організаційно статут мусить бути так ском­понований, щоб він, збиваючи в одне товариство наших вояків, творив з об'єднання їх живий чинник нашого національного жит­тя і руху за здобуття — відновлення нашої державности.

На мій погляд сама природа завдань, що стоять перед това­риством вимагає того, щоб принципи організації його були прой­няті симбіозою централізму і автономізму: централізм щодо загального керівництва і напряму праці і автономізм в справах діяльности місцевих філій товариства.

Структура керуючих органів товариства повинна бути ском­понована з додержанням тількищо висловлених вимог, конкрет­но, до Головної Управи т-ва входять не тільки ті члени її, що живуть в місці осідку останньої, а й голови місцевих філій, охоп­люючих членів товариства, що живуть в даній країні. Своєю до­рогою схема організації місцевої філії і її складових частин по­винна бути пройнята такою ж ідеєю. Отже: до Головної Управи входять голови місцевих філій — польської, румунської, фран­цузької, чеської, болгарської, німецької тощо. В цьому випадкові Головна Управа матиме більший моральний авторитет для всієї військової еміґрації, бо інтереси кожної представляються головою місцевої філії. Беручи на увагу географічну роз'єднаність членів Головної Управи, товариство повинно мати в певному місці тісні­шу управу, або президію т-ва (терміни не мають значення). Число членів президії повинно бути усталене відповідно до ви­мог праці т-ва і тих завдань, які воно переслідує. Президія — чи тісніша управа — є орган і виконавчий і ініціятивний в межах окреслених для нього як статутом так і Головною Управою. Остання, очевидно, має ширшу компетенцію і до певної міри є орган, як ініціятивно-директивний, так і контролюючий. Така схема ор­ганізації головних керуючих органів товариства забезпечує їм певну розмежованість функцій, простір для ініціятиви, енерґії, а одночасно обов'язує до одповідальности нижчих перед вищими. По такій схемі, як я згадував, найбільш доцільно усталити і сто­сунки на місцях в кожній окремій країні, де маються в певній кількості елементи нашої військової еміґрації. Дякуючи цьому забезпечена буде рухливість виконавчих органів і паралізована буде непотрібна зв'язаність чи залежність їх від вимог „місцево­го автономізму", що часто на практиці мертвить живу діяльність всього колективу.

Висловлене вище стосується до структури організаційної са­мого товариства. Тепер спиняюсь над завданнями товариства.

Вони поділені можуть бути на дві категорії.

Перша — доброчинна. Вона і конечна і зрозуміла, — тим більше, що певна кількість членів т-ва буде оцінювати діяльність його власне по цій ознаці. Зрозуміло, що в напрямку здобуття матеріяльних ресурсів виконавчі органи т-ва, як центральні так і льокальні, будуть примушені розвивати ініціятиву і енерґію. Цей обов'язок повинен і на кожному члені т-ва лежати.

Розподіл грошей не повинен належати тільки центральній інституції. Найбільш доцільним полагодженням справи я ува­жав би такий: певний відсоток зібраних місцевими філіями гро­шей чи інших ресурсів виконавчі органи витрачають на місці, згідно з своїми потребами, доповідаючи про це центральній інсти­туції; певний відсоток пересилають вони Головній Управі, чи президії для розподілу нею по усталених титулах — призначен­нях, а не в цілковите розпорядження її та витрачення згідно з її міркуваннями. Кожний „титул" витрат повинен мати і свій раху­нок і свої відчислення з тих сум, що пересилаються філіями. Так само і президія, здобуваючи з своєї ініціятиви матеріяльні ресур­си, мусить поділяти їх по титулах не тільки відповідно волі жерт­водавців, а й вимогам статуту т-ва, що мусять бути ясно перед­бачені при самому опрацюванні його і знайти забезпечення у від­повідних пактах статуту. Це увільнить виконавчий орган од зай­вих наклепів і тертя на цьому ґрунті. Уважаю одповідаючим ін­тересам справи, коли б параграфами статуту було точно зазначе­но, що доброчинна діяльність т-ва має місце в цілком певних об­ставинах. Особливо в справі допомоги грішми. На доброчинні справи т-во може призначати тільки певний відсоток чu частину своїх фондів. Тут мусять бути точні межі, за які статут забороня­тиме переходити, бо інакше т-во швидко вичерпає свої засоби, виснажиться і збанкрутує, здискредитувавши саму ідею т-ва. Це треба наперед передбачити і можливу небезпеку усунути відпо­відними параграфами статуту. Крім того грошова форма допомо­ги мусить мати місце у випадках виключних — як тяжка хвороба або смерть. Більшу увагу з обсягу доброчинности треба звертати на допомогу в формі посередництва в підшукуванні заробітку, організації спілок для певних цілей тощо.

Друга категорія завдань т-ва полягає в ідейній діяльності його. Коли ясно не зформулювати їх в статуті, то тоді, на мою думку, і саме т-во буде кволим, частина вояків, і то найбільш сві­домих та цінних, від нього відсахнеться. Громадянство теж тоді т-ва не підтримає. Через це воно зав'яне і навіть в доброчинній ділянці своєї праці не осягне бажаних наслідків. —

Щодо ідейних завдань т-ва, то вони полягатимуть 1) в пле­канні серед членів т-ва та української нації ідеї державности укра­їнської і традиції оружної боротьби за її реставрацію, 2) в певній праці для осягнення цієї мети1 і 3) в утворенні, шляхом видав­ництва військової літератури та журналів, певних творчих цін­ностей з обсягу військової науки і мистецтва — для мене зрозу­міло, що осягнення цих завдань в умовинах дійсности сучасної надзвичайно тяжке. Але ми ніколи не повинні забувати одного поучення історії: користь для рідного краю від еміґрації його по­літичної тільки тоді буває позитивною, коли вона доступними для неї засобами і напруженнями працює для своєї Батьківщини за кордоном, пропаґує дорогі для неї ідеї серед чужинців і вит­ворює ті творчі цінності, що їх не можна ні творити ні розвивати під окупаційною владою у себе дома.

В цьому напрямку нашій військовій еміґрації є над чим по­працювати, бо ніхто інший за неї цю працю не виконає. Як і вся­ка аналогічна діяльність нашої еміґрації, — і згадана діяльність військової частини укр. еміґрації вимагає певного, опрацьовано­го в деталях, пляну, концентрованих зусиль і колективних захо­дів. Коли на все це вона, в особі своїх керуючих органів чи окре­мих членів зверне увагу, то доконає потрібного діла. Для при­кладу скажу: наша оружна боротьба 1917-1920 pp. повинна знай­ти своє освітлення в європейській військовій літературі, разом з виясненням її причин, значення і неминучости в майбутньому.

Поруч з цією працею т-во повинно поставити собі за завдан­ня утворення укр. військової літератури і журналістики. Вияс­няти значення цього завдання — зайва річ, бо воно зрозумілим є для кожного, хто розуміє органічну залежність шансів нашої боротьби від попередніх зусиль і підготовчої праці, серед якої й праця військово-літературна доконче потрібна. Не буду спиня­тись і над тим, що саме в цьому обсягу треба продукувати і ви­давати. Це вже зазначено на сторінках „Табору", а президія То­вариства Вояків Армії УНР має серед членів своїх досить ком­петентних знавців даної справи. Більш потрібним уважаю спини­тись над практичною стороною цієї справи.

Я уявляю її собі так: 1) певний відсоток членських вкладок відчисляється до видавничого фонду т-ва; 2) видання т-ва обо­в'язкові для кожного члена, при чому філії самі передплачують видання т-ва для кожного свого члена; 3) справа громадської до­помоги для цієї справи в значній мірі залежить від ініціятиви і рухливости центральних органів його. Все це дає підстави для утворення фонду видавничого. В міру розвитку діяльности т-ва в цьому напрямку невиключеним є приплив грошей спеціяльно для даної мети і з України. — В кожному разі параграф про ви­давничу діяльність повинен увійти до статуту. Історія виправдає військову еміґрацію, коли вона не все, що хоче в цьому напрямку зробити, виконає, але ніколи не вибачить їй, коли військова еміґ­рація не дбатиме про здійснення тих пактів національної прог­рами, що покладаються потребами сьогоднішньої нашої праці виключно на неї.

Хочу ще зупинитись над вимогами, які повинно товариство ставити своїм членам ще перед вступом до т-ва. Ці вимоги, на мій погляд, мусять бути почасти моральної натури, а почасти й національно-державної. Т-во повинно взяти на увагу сумний дос­від з деморалізацією навіть одповідальних чинників армії, захитаність і непевність, що виявилась на ділі, декого з них; небезпе­ку злої волі і навмисних розкладових заходів з боку ворогів укр. державности. Зірвати т-во з середини, використавши для цього, шляхом підкупу, навіть членів його. Сумних прецедентів в цьому напрямку ми мали досить. Треба рахуватись, що большевики, напр., все зроблять, щоб захитати т-во, бо воно самим фактом свого існування являтиме небезпеку для них. Отже: сторожкість, і обережність і подвійна перевірка моральної незаплямованости, державної вихованости та самопосвяти ідеї т-ва мусить бути пе­редумовою вступу до нього. Утворене і укомплектоване по цим принципам т-во може відограти колосальну ролю в долі нашої Батьківщини: воно не тільки збереже традиції оружної боротьби за нашу соборність і державність не тільки витворить цінності творчого характеру, потрібні для військового будівництва, але й виховає континґент фанатично відданих ідеї української державности борців, що творитимуть моральну силу майбутньої ук­раїнської армії і фермент її творчого життя.

Ще одна увага. Для мене ясним є, що т-во свої одповідальні завдання може виконати тільки тоді, коли воно не тільки ідейно, але й органічно зв'язане буде з Державним Центром, як джере­лом і хранителем української державної ідеї. Цей зв'язок і кон­такт треба забезпечити відповідним чином. В противному разі т-во зійде на манівці, може стати матеріялом чи тереном для різних партійних експериментів, а врешті розвалиться, не виконавши тих великих завдань, що повинно їх поставити собі в своїй діяльності. Все це так само слід передбачити і небезпеку на цьому ґрунті мудро усунути.

Висловленим покищо і обмежую свої міркування з приводу Т-ва Вояків Армії УНР. Думаю, що в головному вони є власти­вими кожному воякові патріотові і державникові, який знає ціну пролитої нами крови і хоче побачити, що пролито її не дурно. Звичайно, коли прийдеться такі міркування втілювати в ляпідарні параграфи статуту (нашого власного!) товариства, — треба взяти на увагу вимоги елястичности і національної доцільности: думаю, що за допомогою юристів з нашого ДЦ все це, Ви, п. гене­рале, перетворите у відповідний проєкт статуту, який буде одповідати і інтересам справи і потребам наших вояків, що давно вже по­винні мати свою власну широку організацію з її спеціяльними завданнями. Порозумівшись з президією т-ва, Вам пощастить за­кінчити нелегку працю в цьому напрямку, кожен крок якої я на­перед вітаю, бажаючи Вам найбільшого успіху. Радив би також Вам з цього приводу увійти в зносини з представниками наших військових осередків по інших країнах.

З правдивою повагою до Вас

П.

25. IX. 1924 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

1 Цей параграф не може бути деталізований в статуті  з цілком зро­зумілих причин.

 

 

 

 

П. ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИКУ ДЕЛЬВІГУ*

 

Високоповажаний п. Генерале,

 

Посилаю Вам для відома копію листа мого на ім'я ген. В. Сальського, в справі організації Товариства Вояків Армії У.Н.Р. Справа ця стає тепер актуальною. Певно і серед вояків наших, що перебувають в Румунії, нею цікавляться?

Може Ви знайдете відповідним, скористувавшись з'їздом емігґраційним, ознайомити військову частину його на спеціяльному засіданні її з цим листом і обговорити справу по суті? Про наслід­ки наради і постанов в цій справі, коли до них дійде, рекоменду­вав би поінформувати ген. Сальського.

Бажаю Вам, п. Генерале, в цьому напрямку найбільшого ус­піху.

Мої найкращі побажання Вам персонально.

З правдивою до Вас повагою

25. IX. 1924 Р. Б.                                                                               П.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО ПАНІ КОСЕНКО*

 

Вельмишановна Пані,

 

Прошу мені великодушно вибачити, що я несвоєчасно від­повідаю на Ваше миле повідомлення в справі помешкання. Тра­пилось непорозуміння: я гадав, що ВК Вас повідомив, аж виявилось, що помилився.

Очевидна річ, що помешкання з такими вигодами я залишив би за собою, коли б мав . . . відповідну суму. На жаль розміри її для мене неприступні.

Сердечне дякую за Ваші клопоти. Мій привіт Іл. Хв.

З правдивою до Вас повагою

П.

19. ІІІ — 1925 р.

Всп. Пані Косенко.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО М. П. ЛЕВИЦЬКОГО*

 

Шановний Модесте Пилиповичу,

 

Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додат­ково.

Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т-ва France Orient" і мала успіх.

З привітом та пошаною.

ЗО. Ш. 1925 р.                                                                                   П.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 
 

Дружина С. В. Петлюри Ольга Опанасівна і донька Леся

 

 

 

ЛИСТ ДО ДОЧКИ*

 

Дорога Лесю,

 

Перш за все Тінек просить вибачити йому, що він довго не писав своїй дочці. Йому трохи нездужалось. Свою вину і перед мамою і перед тобою я викуплю і виправлю

Спасибі тобі за привітання та побажання. Коли б, хоч поло­вина моїх надій здійснилась, то я був би щасливий!

Радий я, що твоя нова учителька французької мови тобі по­добається. Чи вона не родичка отого Шарпантьє, що сидить у Варшаві від Ліґи Націй? А проте Шарпантьє — це таке поширене у Франції прізвище, як у нас Левицький або Карпенко чи Іваненко. То добре, що ти їй даєш вірні пояснення до нашої мапи, але сама ти ніколи в душі не гаси віри, що наші землі ще будуть на­шими. Вони повинні бути нашими, коли ми хотітимемо їх та нау­чимось усі умінню зробити їх своїми. Трудна це наука, але не неможлива.

Я власне тепер читаю „Основи Землезнання України" проф Рудницького і багато дечого довідуюсь про нашу землю такого, чого раніш не знав, а одночасно й себе виправляю. За цей час я дуже багато книжок прочитав та передумав, а з усього цього та­кий висновок зробив: інакше і я працював би і поводився, коли б довелось знову боротись за Україну. Тільки ж немає в мене певности, що за мого ще віку ця боротьба розпочнеться. Скоріше всього, що за Україну боротись буде молодше покоління, до яко­го і ти будеш належати. Дай Бог, щоб цьому поколінню пощас­тило більше як нашому!

Я радий, що до Вас заходила пані Безручко. Персонально я її не знаю, але про неї і ВК і Мишківська оповідають, що то по­рядна і вихована пані. Даремно Ви не поїхали за місто. Певно тепер у Варшаві жарко, як у Парижі.

Тепер тут спека велика і люди, що знають Париж, як от Косенки, пророкують, що в червні зате тут буде холодно.

Цими днями я збираюсь теж поїхати за місто — до Версалю. Це — колишня резиденція французьких королів. Там великий палац і знамениті водограї. Але туди треба їхати не самому, а в невеликій компанії. Отож, як підбереться, то може й поїду.

Цими днями я був на виставці „Сальону" паризького: карти­ни і скульптура. Але мені не дуже ця виставка подобалась, хоч картин там і дуже багато. — Відкрилась тут всесвітня виставка декоративного мистецтва, але я там ще не був, хоч про неї багато дуже пишуть в газетах.

Кожна держава збудувала свій павільйон. Є, між іншим, і польський і большевицький. Але над большевицьким сміються га­зети і признаються, що не розуміють, в якому стилі його збудова­но, бо такого немає ніде на світі. Як побуваю я на тій виставці, то про свої враження напишу.

Ти мене, Лесік, питаєш, скільки я цигарок на день палю? Можу тобі правду написати: від ЗО до 40. Коли нічого не пишу, то палю менше, коли ж беру перо до рук, то виходить більше: сама рука якось тягнеться до цигарки. Тільки і тютюн тут і цигарки — лихі! На тютюн тут державна монополія, так само, як і на запал­ки, отож через це він і не дуже добрий. Купувати ж англійський тютюн (він куди кращий), мені не по кишені.

Є у мене, Лесік, до тебе прохання велике. Як ти будеш в тих краях, де живе Певний, то передай йому, щоб він змінив адресу, по якій досі висилав газету „За Свободу". Нехай висилає на адресу Ковальського. Звичайно, ти подякуй його за те, що він цю газету і висилає. А може в клюбі, як там будеш, побачиш Пев­ного? Одно слово, — як моє доручення виконаєш, то я буду дуже вдячний тобі. — Чи ти маєш адресу Стьопи Скрипника? Коли маєш, то пришли; я хочу написати йому, бо не знаю, що з ним?

Набралось у мене багато марок для твого альбома. Частину посилаю, а решту не знаю, що й робити з ними, бо раз — їх дуже багато, а друге, — боюсь, що серед них багато дублікатів.

Кріпко тебе, моя дєтка, цілую.

Вітаю тебе і мамочку.

Твій Тінек.

22. 5. 1925 р.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

 

 

УРИВОК З ЛИСТА ДО ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ А. М. ЛІВИЦЬКОГО*

 

Нам персонально треба обговорити й справу формального характеру — дальшого існування Державного Центру на випа­док моєї смерти. Очевидна річ, що із своєї волі умирати не хочу, але всі ми під Богом ходимо. Сидоренко, Василько, Чижевський пішли в далеку дорогу, не полагодивши, як слід, своїх „земних" справ, в тому числі й державних. Цей „прецедент" примушує ме­не подумати про несподіванки, що не залежать од нашої волі, і спільно з одповідальними людьми оформити правні моменти іс­нування Державного Центру на різні випадки. Вам в першу чергу слід все це на увагу взяти і, як державному мужу, відповідні фор­ми та артикули запропонувати, щоб, боронь Боже, на ґрунті неполагоджености нашої справи не повстало яких ускладнень для неї в майбутньому. Пишу про це, свідомий одповідальности перед справою і історією. Ви маєте змогу, коли захочете, приїхати аби тільки усвідомили, що ця подорож конче потрібна для справи.

 

5. VI. 1925 р.

 

* О. Лотоцький:   „Симон Петлюра", 1936, ст.  105-106.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Є. БАЧИНСЬКОГО*

 

Вельмишановний Євгене Васильовичу!

 

Згідно з Вашим проханням висилається на Ваші руки упов­новаження для переговорів з представниками Абесінії. Підписане воно В. Прокоповичем, як особливо уповноваженим нашого Уряду. Для того, щоб у делеґації не виникло ніяких сумнівів щодо пра­ва В. Прокоповича проводити відповідні переговори та передові­ряти іншим певні доручення, я посилаю Вам французький текст пленіпотенцій Прокоповича. Він має цілком правні підписи, в разі потреби, може бути показаний Вами делеґації. Коли відпаде потреба в цьому документі, Ви перешлете його назад В. Прокоповичу. Гадаю, що уповноваження, видане для Вас, цілком задо­вольняюче. Найбільш відповідним здалося згадати про Ваше офі­ційне становище в торговельній місії, яке зрештою покривається загальним текстом уповноваження. Коли б у делеґації виникли якісь неясності щодо спеціальних уповноважень В. Прокоповича, то Ви поясніть їй, що вони знаходять своє джерело в тому факті, що В. К. виїхав разом зо мною для політичної праці і є формально тією урядовою особою, через яку цю працю переводжу з огляду на те, що прем'єр і інші міністри перебувають в Польщі та Празі.

Одночасно з цим листом я запитую „Подєбради" (Господарчу Академію) про потрібні для Вас справки, дотичні числа бажаю­чих, фаху, наукових кваліфікацій і. т. д. Як тільки ці дані отри­маю, негайно перешлю їх Вам. Очевидна річ, що я попередив моїх кореспондентів про потребу додержуватись дискретности і не роз­голошувати справи наших переговорів, аби не зіпсувати їх.

Ваші міркування щодо моральних якостей кандидатів і відповідности їх певним вимогам, — то вони цілком слушні. Коли б розпочаті Вами переговори пощастило закінчити успішно, то всю справу відправки наших людей до Абесініїї прийдеться організу­вати поважно і пересипати через сито кандидатури бажаючих. Я гадаю, що доведеться укласти спеціяльний квестіонар вимог, яким повинні відповідати кандидати, не лише з погляду фахово­го, але й морального. Елементи не державні, політично деструк­тивні до списку не попадуть і мною не будуть допущені. Порука адміністрації нашої Академії або Університету за кандидатів — обов'язкова перед нашим Урядом, а останній уже візьме на себе одповідальність перед урядом Етіопії. З огляду на згадані у Вашому листі релігійні відносини в цій країні, туди можуть поїхати тільки православні. Рекомендація Кирило-Методіївського Братства про моральні якості кандидатів буде тут не зайвою. Згадую про це все покищо коротко бо до цієї справи прийдеться повернути докладніше, коли матиму від Вас повідомлення про добрі вигляди на закінчення переговорів.

Ще одна увага: знаючи українську розхрістаність і нахил до сепаратних кроків, я припускаю, що дехто з студентів може без­посередньо до Вас звертатись, коли вони довідаються про цю комбінацію. Рекомендую Вам такі звертання іґнорувати і направляти їх до В. К. Пр[окоповича]1, бо в противному разі вийде такий розгардіяш, що тільки скомпромітує і Вас, і всіх нас. Наших лю­дей треба вчити дисципліни і підпорядкованости.

На превеликий жаль, не можу я потішити Вас доброю звіст­кою про ордени. Статути їх свого часу були вироблені, але через події 1920 р. не пройшли через відповідні стадії.

На цьому тим часом кінчаю свої уваги. Чекатиму Ваших дальших інформацій. Дай Бог, щоб усе було добре!

Мій привіт Вам і Вашій дружині разом з подякою за допо­могу Вам у Вашій праці на благо нашої Батьківщини.

З повагою П.

19. VI. 1925 р. Б.

 

* Друкується вперше з ориґіналу, що зберігається у Єпископа Євгена Бачинського  в Ружемон   (Швайцарія).

1 [  ] Ред.

                       

 

 

 

ЛИСТ ДО В. К.  ПРОКОПОВИЧА*

 

Дорогий Вячеславе Константиновигу,

 

Спасибі за картку: собор справді хороший. Уявляю який він в натурі. Чекаю я завтра приїзду Ольги Опанасовни та Лесі, от­же може завтра вже побачу їх. Тим часом хочу надряпати Вам пару слів. Перш за все не зрозумів я, чому Вам довелось стати ніби „шуримом", так я зрозумів це слово, хоч і досі не певний, що вірно витлумачив комбінацію літер, начертаних Вами. Поясніть. Якщо О. О. привезе з собою цікаві новини, то я подам їх і до Ва­шого відома. Тим часом поінформую Вас про з'їзд. Скінчився він тим, що до Ген. Ради обрали знову: Шумицького, Ковальського, Косенка, Бацуцу і Батинського, а Качуру запасовим членом. До Контрольної Комісії знову попав Князь1, Добровольський, Оріхів, Вержбицький. „Опозиція" — провалилась, хоч чіпалась Ген. Ради як зінське щеня. І Галяфрой тоже з „філіпіками" виступив, доказуючи яку вагу має контакт його з нижчими урядовцями мін. з. к. Ілюстрацію він навів таку; „висока особа" 5 місяців чекала виїзду до Франції, а коли це сталося, то, мовляв, дякуючи зноси­нам моїм з урядовцями". Як бачите безмежна „глупость" тут сумежить з злочинним язикоблудієм. Все це говорилось для того, щоб доказати непотрібність візитів МШ. до міністрів. „Я, мовляв, все скоріше міг би зробити". За ці „ельоквенції" Галяфрому „вси­пали". Кажуть, що Бацуца був „неподражаємий", спростовуючи закиди Галяфроя, а при цій нагоді й пашпортові вирази Галяфрою пригадуючи. Цей, — останній — в кулуарах Бацуці: — „Я від Вас не чекав" — „Я теж не чекав" — одповів Бацуца. Багато нападав Шаповал, аж надокучив усім. Клименко теж пробував, але його той же Бацуца осадив. Бо справді вийшло „неподражаємо": йде перевірка мандатів, Релігійний Комітет чи гурток хо­че 3 голоси на 24 члени. Йому дають 2. Тоді Клименко заявляє: „я впишу свою жінку, буде 25 — отже ми маємо право на 3 го­лоси". На це Бацуца: „я маю чотири брати і 5 сестер, то як я „впишу" їх, то теж матиму голос зайвий". Ну, звичайно, провалюють. Був і Норіч Дзековський (серед публіки). Шумицький, побачивши його, поставив домагання: зачинити двері. Опозиція — проти. Знов проголосували і провалили. Другого дня Норіч зно­ву явився — тоді Микола Шаповал запропонував урядовцеві від префектури виставити Норіча. Той і виставив. Під час уже вибо­рів хотіли кулуарним способом „помирити". Запропонували „опозиції" провести Капустаса членом Г. Р. Опозиція на це не пішла і виставила кандидатуру Трохимовича. Але тоді вже більшість не погодилась і цю кандидатуру провалила. Опозиція „образилась" і заявила, що вона не братиме участи в голосуванні. — „Як хо­чете. Й без Вас будемо працювати".

Одно слово: хамове начиння.

Пробував було і Батир своїх пхать, щоб вийшло десять, додати: коли перевіряли мандат студентської громади, то цей ана­нас прохав йому показати протокол загальних зборів студент, гр. На це йому Вербицький:2 „Вам я ніяких документів не показу­ватиму, бо під час першого з'їзду ВИ себе досить показали, як умієте з ними поводитися". Батир тоді замовк. Не знаю, що Генеральна Рада, перевибрана, буде робити?

Балакав я вже з Ш. на відповідні теми, та не знаю, які наслід­ки з балачок будуть. Трудно їм без грошей і кроку ступити.

Наша публіка ломить собі голову: що тепер робитиме опозиція? Справді? Але хай вона вся сказиться. Осточортіла.

„Сяся" повідомляє про „масу проектів" на новий сезон, але ні про один з них не згадує конкретно. Зазначає лише, що „публіка" тамошня не „одобряє" „Нов. Укр". — Цікаво, що вже й „Діло" надрукувало листа Винниченка в справі повороту його на Укра­їну, але, як це не дивно, теж „не одобряє" ні листа, ні навіть са­мого В-ка.

Ну, як же Ви там на лоні алеманської природи ? — Бажаю Вам одпочити та набратись і добрих вражень, і сил. Може вони при­годяться для чогось більш корисного, як амбалерство.

Прошу передати мій сердечний привіт жоні генераловій та побажати їй всього найкращого.

Вам стискаю руку, в надії, що вона напише мені пару слів, про Ваше життя — буття.

Ваш душею П.

20. VIII. 1925 р.

Не встиг відослати свого листа, як мої вже приїхали і вітають Вас з Парижу.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

1  Токаржевський. Ред.

2  Голова  мандатної комісії.

 

 

 

 

 

ЛИСТ ДО В. К. ПРОКОПОВИЧА*

 

Вячеславе Константиновичу,

 

Я мав сьогодні увечері бути в редакції. Тим часом доктор за­боронив мені виходити з хати. Отже, якщо матимете час, то й са­мі приходьте до мене, і Іларіонові Хведоровичу перекажіть про те, щоб він до мене з Вами прийшов, взявши з собою потрібні матеріяли, про які у мене з ним була розмова.

П.

1925.

 

* Друкується вперше з копії, що зберігається в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Ориґінал пропав під час другої світової війни, коли Бібліотека була вивезена Німецьким Військовим Командуванням.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Є. БАЧИНСЬКОГО*

 

Вельмишановний Євгене Васильовичу!

 

Запізняюсь з своєю відповіддю на Вашого листа через те, що справи порушені Вами, вимагали мого порозуміння з А. М. Л. [івицьким].1 На листування йде час, а це своєю дорогою гальмує по­лагодження спішних завдань. Так і з Вашим листом трапилось. Поспішаю одповісти на нього.

Очевидна річ, що тепер уже пізно буде посилати листа уря­ду Абесінії в справі наших студентів. Volens nolens доведеться його передати через руки тій делеґації цього уряду, що приїде до Женеви на чергову асамблею Ліґи Націй. Найбільш доцільним буде, коли Ви не тільки передасте цього листа, а й укладете його та підпишете, як уповноважений нашого Уряду. Сподіваюсь, що пленіпотенції, підписані для Вас В. Прокоповичем, — будуть вис­тачаючими для цього. Якщо ж на Вашу думку, їх не буде досить, то тоді згаданий лист підпише В. К., як міністер освіти,— тимбільше, що й справи, що будуть порушуватись у цьому листі, торка­ються, властиво, його компетенції. Прошу мене повідомити про Ваше рішення. В. К. цими днями повертає з Німеччини до Пари­жу, — отже, в разі чого, може лист до Етіопського Уряду підпи­сати.

Для Ваших потреб пересилаю інформації, дотичні фаху тих студентів, що могли б поїхати до Етіопії. Це все, що мені прислали з Подєбрад. Коли під час Ваших розмов з делеґацією виясниться потреба більш докладніших інформації, прошу мене повідо­мити.

Ви цікавились адресою Токаржевського. Подаю її нижче і прошу нею користуватись і в листуванні зо мною (доки не приїде В. К.) — з поміткою для С. В., але мушу Вас поінформувати, що формально Токаржевський сьогодні не є керуючий Мін. Зак. Справ. Це не перешкоджає йому працювати в тісному порозумін­ні і зо мною і з Урядом.

Між іншим дякуючи Токаржевському та Шумицькому до­ведена до кінця справа формального порозуміння між нашим Урядом та урядами Кавказьких Республік, (Азербайджан, Грузія і Північний Кавказ). Відповідна умова між нами та урядами зга­даних країн підписана в Парижі. Вона переслідує інтереси спів­праці політичної в боротьбі з совєтсько-окупантською владою. Першим виявом її буде подача меморандуму за спільним підписом до Ліґи Націй. Власне тепер цей меморандум опрацьовується. Ко­ли дійдемо до порозуміння щодо тексту його, то тоді Вас сповіщу. Можливо, що будемо прохати Вас передати, разом з грузинським представником — постійно перебуваючим у Женеві — цей мемо­рандум по призначенню. Це в тому разі, коли В. К. не зможе персонально до Женеви поїхати, що при відомих Вам грошових наших відносинах майже неможливо. Повідомляю Вас про це прелімінарно. Після вияснення справи напишу докладніше. Ми, звичайно, не чекаємо ніяких реальних відгуків на наш меморан­дум, але уважаємо доцільним його подати, щоб звернути увагу політичних чинників на факт існування бльоку державних угру­повань, ворожих до комбінації відновлення Росії в колишніх кор­донах і заявляючих свої права на території, що колись увіходили до Російської Імперії. Що більше й частіш ми будемо прищеплю­вати европейській політичній опінії думку про існування порозу­міння між антиросійськими угрупованнями, тим менше перешкод в майбутньому ми зустрінемо з боку впливових европейських чин­ників в справі визнання України.

З цього погляду певний крок наперед зробили наші с-д. на ґрунті II Інтернаціоналу. З газет Ви певно знаєте, що останній конґрес в Марселі визнав за Україною право на державну неза­лежність поруч з Вірменією та Грузією. Досі, в аналогічних об­ставинах, соціялісти українську справу замовчували і тільки те­пер, після попередньої, на протязі 3-х років, праці, укр. с-д деле­ґації пощастило перебороти опозицію впливових соціялістичних кругів в цій справі.

В кожному разі це велике придбання в нашому житті, не так уже багатому на подібні явища.

Познайомився я тут з д. Броше (з Льозанни). Виявляється, що він Вас добре знає. Очевидно й Ви його ? Роблячи це припущення, я прохав би Вас повідомити мене більш докладніше про цього нашого ,,симпатика". Мене мало цікавлять його персональні пере­конання, більше значення я надавав би його зв'язкам з пресою. Чи останні — поважні і чи варто, на Вашу думку, використати їх для уміщення, напр. „інтерв'ю"? Буду вдячний Вам за від­повідні інформації.

Цікавились Ви адресою священ. Білона. На жаль я її не знаю, але подаю Вам адресу ген. Сікевича в Канаді (Це наш бувший по­сол в Будапешті). Він має постійні дружні зносини з представни­ками Автокефальної Церкви в Канаді, — отже я певен, що і Вашо­го листа до о. Білона перешле по призначенню, особливо коли Ви згадаєте генералу Сікевичу, що про його адресу довідались від мене.

Тим часом бажаю Вам всього кращого.

Прошу передати мій привіт Вашій дружині.

З повагою П.

2. X. 1925 р.

 

* Друкується вперше з ориґіналу, що зберігається у Єпископа Євгена Бачинського  в Ружемон   (Швайцарія).

1 [ ] Ред.

 

 

 

 

ЛИСТ ДО Л. Є. ЧИКАЛЕНКА*

 

В-шановний Левко Євгеновичу!

 

З листа до мене А. М. Лівицького я знаю, що він Вам писав чи збирався писати про плян видання тижневика в Парижі. Те­пер цей плян наближається до здійснення: коли нам пощастить полагодити деякі формальності та технічно-друкарські моменти, то зможемо тижнів за два-три й перше число випустити на світ Божий.

В зв'язку з виданням тижневика виникла у нас думка про те, щоб притягти Вас до ближчої участи в цьому тижневику, а для цього запропонувати Вам переїхати до Парижу. Коли б „переміна клімату" одповідала і Вашим бажанням, то і я і В. К. Пр. радо привітали б Вас в гурті ближчих і постійних співробітників май­бутнього видання.

Метою нашого журнала буде: стоячи на засадах УHP, роз­горнути конструктивну програму державного будівництва і пере­провадити певну систематичну працю в напрямку створення української державної ідеології. Ми гадаємо, що більшість нашої емі­ґрації потребує органа з такими завданнями, а тому й творча пра­ця його буде переводитись в атмосфері співчуття та заінтересованости. Сподіваємось ми, що й для України такий орган, більше як коли, потрібний. Отже, коли б програмове завдання нашого орга­на, стисло зформульоване мною, поділялось і Вами, то з боку принципового справа Вашої ближчої участи в журналі розв'язу­валася б позитивно.

Щодо моментів фінансових, то вони суть такі: наше видання, розміром один аркуш друку щотижня, забезпечене протягом чо­тирьох місяців. За цей час редакція повинна вжити відповідних заходів для організації передплати, щоб таким чином забезпечити видання надалі. Я персонально вірю, що їй пощастить в цій справі і що тижневик буде виходити і після 4-х місяців. Але покищо я можу говорити тільки про чотиримісячний термін, як про цілком певний. Протягом цього терміну дійсними будуть і фінансові зобо­в'язання редакції в стосункові до Вас, — в тому разі, коли б Ви погодились на переїзд до Парижу та на ближчу участь у виданні.

Редакція може запропонувати Вам 750 франків місячно. За цю платню Ви мали б такі обов'язки: 1) взяти на себе певну час­тину редакційної праці (ведення деяких відділів журнала і листування з приводу них з співробітниками), 2) завідування деякими відділами хроніки (для цього Вам довелося б переглядати га­зети, журнали тощо). Я не конкретизую покищо Ваших обов'язків з цього обсягу, бо гадаю, що тут доцільніше буде порозумітись персонально.

За статті ориґінальні Ви, як і решта співробітників, будете отримувати гонорар окремо, від рядків. Це може дати Вам літера­турного заробітку, в залежності від різних обставин, франків 20-60 місячно, в додатку до основної платні.

Крім того я припускаю, що редакція могла б погодитись на те, щоб Ви могли жити в помешканні редакції журнала. Але про це я з певністю можу сказати тільки тоді, коли сюди поверне В. К. Пр. [окопович]1  якого я чекаю цими днями. Гадаю, що він ніяких заперечень проти цієї комбінації, коли б вона Вам подобалася, не матиме. Треба мати на увазі, що в Парижі видатки на помешкан­ня становлять найбільшу частину прожиточного minimum.

Якщо всі ці умовини для Вас підходящі, то про Вашу згоду на них прохав би повідомити, по можливості без проволікання: редакція заінтересована в тому, щоб якнайшвидше приступити до справи.

Розпочинаючи видання нашого тижневика на паризькому ґрунті, ми, звичайно, надаємо цьому явищу певне значення: твор­чим шляхом, уникаючи непотрібної полеміки, ми хочемо ідейно організувати морально-здорові елементи нашої еміґрації круг се­бе і дати їй те, чого вона не мала досі та за браком чого вона жи­вила себе всілякими суроґатами „громадської опінії". Думається, що на невтральному — паризькому ґрунті така праця може дати більше позитивних наслідків, як на польському, чеському або ру­мунському.

Крім того, з нового сезону маємо намір приступити і до деяких заходів громадського характеру, почасти в загальноеміґрантському маштабі, почасти в напрямку зносин з політичними французь­кими колами. Людей для всього цього — відповідних — тут мало. Отже, працюючи в редакції тижневика, Ви могли б паралельно і як громадський діяч знайти поле для своєї діяльности та стати в пригоді справам загального значення.

З привітом та повагою

5 X. 1925 р.                                                                                                                           П.

 

P. S. Пишу Вам — в надії, що все подане вище, Ви збережете в секреті, передчасне розголошення справи видання не одповідає нашим інтересам.

 

* Друкується вперше з ориґіналу, що зберігається у Л. Є. Чикаленка.

І  [  ]   Ред.

 

Фотокопія з першої сторінки листа до п. Ю.Гуменюка

 

 

 

ЛИСТ ДО Ю.ГУМЕНЮКА*

 

Дорогий п. Гуменюк!

 

Почуваю свою вину перед Вами і прошу вибачити мені, що я своєчасно не одповів на Вашого листа, де знайшов стільки теплих слів і щирих запитань українського старшини до свого отамана. Стверджуючи отим отримання від Вас двох лис­тів з грошовими додатками до них: а) 128 франків і б) 5 канад. долярів, — прошу перш за все прийняти мою правдиву подяку за добру пам'ять про мене, а одночасно і признання, що Ваш шляхетний крок мене зворушив до глибини душі не так матеріяльно-грошовою стороною справи, як національно-патріотичними мотивами її. Тим більше я ціню Ваш щирий лист до мене, що він рідкий в наші часи. З великою приємністю і батьківським почуттям я стиснув би Вашу руку. Жалко, що простори ділять.

Здається мені, що пам'ятаю Вас (фотографія мене упевни­ла б в цьому), як добре знаю і Доморацького, якого теж уважав завжди за доброго старшину, хоч він дещо й переборщував у вживанні алькоголю.

Переходжу тепер до іншого.

Ще раз дякуючи за Ваше бажання допомогти мені персо­нально в моєму житті, повинен відмовитись від цієї допомоги. Я знаю добре, що й Вам оті доляри з неба не падають і що кожний цент доводиться Вам заробляти тяжкою працею. З мого боку було б зле, коли б я запрацьоване руками наших, xоч би й по приязному до мене настроєних людей, зужитковував особисто для себе. На це я не маю права. Отож присланих Вами 128 фр. і 5 долярів для своїх потреб прийняти від Вас не можу. Проживу якось і без них.

До отримання відповіді від Вас з приводу справи, про яку буду зараз писати, означену суму триматиму на Вашому рахун­кові.

А справа ця така.

До Вас більш-менш доходять відомості про сучасне стано­вище на Україні. Воно тяжке, але не безнадійне. Большевики здушили вільну пресу, всяке громадське життя, всяку ініціятиву, щоб за допомогою монопольної комуністичної пропаґанди защепити нашому народові думку про комуністичну державність, як єдину одповідаючу інтересам українського народу. В школі ді­тей цьому навчають, у війську — теж; на різних зібраннях сис­тематично провадять пропаґанду про „спасенність" зв'язку Ук­раїни з СССР і про шкоду для нашого народу справжньої державности і незалежности. Фактично все це потрібно большевикам, щоб визискувати Україну з її багатствами для московсько­го імперіялізму і завдань „всесвітньої революції". Все це Вам відоме. Здавалося б, що деморалізація, яку провадять большевики серед нашого народу, могла б убити серед нього всяку думку про краще майбутнє. На самім ділі так не є. Живі і здорові сили народу большевикам не пощастило отруїти. Навіть серед „комсомольців" є свої люди, як є вони скрізь по большевицьких установах. Хоч перебуваю я тепер здебільшого в Парижі, але зв'язків з Україною не гублю. Навпаки: підтримую їх і по можливості зміцнюю сталий зв'язок з національно-революційними організаціями, які свою діяльність там провадять в контакті і по директивах зверху. Ос­танніми часами, в зв'язку власне із зміцненням організацій та налагодженням постійних зносин з ними, вияснилась потреба створення спеціяльно аґітаційної літератури для України. Звідти наші люди криком кричать: дайте популярних книжок, аґітацій­них відозв і невеличких розмірами брошур, за допомогою яких можна було б боротись з большевицькою брехнею, з большевицькою деморалізацією і організувати народ для дальшої боротьби на національному ґрунті. Потреба такої літератури наростає в зв'язку із загальним підвищенням активности народніх мас, про яку з певним острахом говорять самі большевики і яку вони на­магаються реґулювати на свою користь. Тих прохань та вимог, які в справі утворення літератури, ставлять до мене свої люди, я на превеликий жаль власними засобами не можу задовольнити. Для цього потрібна допомога тих, хто розуміють величезне зна­чення такої літератури для розвитку національного руху на Україні і відчувають обов'язок бути корисними в реалізації тих зусиль, за допомогою яких ця література може бути: а) утворена, себто написана, б) надрукована і в) переправлена таємно по при­значенню в різні закутки України.

Відчуваючи і усвідомлюючи, що одним із моїх обов'язків на цей переходовий час є взятись за переведення всієї цієї справи в життя, я за допомогою вірних старшин і козаків, а також за співу­частю літературних сил, приступив до реалізації завдання, яке ува­жаю одним з найбільш одповідальних, які лежать на українській еміґрації і які, крім неї і за неї, ніхто не може виконати.

Ясна річ, що з огляду на небезпеку для життя тих однодум­ців, що хотіли б друкувати таку літературу нелеґально в Совдепії — вся справа з друкуванням брошур і книжок повинна бути скупчена за кордоном України. Зрозуміло також, що для всього цього потрібні гроші, а також і спеціяльна технічно-рево­люційна організація для перетранспортування літератури на Ук­раїну та для вмілого розповсюдження її серед народу, отож: коли Ви поділяєте мої думки про вагу піднятої мною справи і коли Ви погодилися б прислані Вами для мене персонально гроші пе­редати в спеціальний фонд для утворення згаданої вище літератури, то 128 фр. + 5 долярів я, після отримання від Вас на це згоди, негайно передам по призначенню. В разі Вашої незгоди означену суму я негайно поверну Вам поштою або через банк.

Одночасно я уважаю корисним звернутись до Вас з таким проханням: заінтересувати порушеною справою тих Ваших дру­зів та знайомих, яким Ви вірите, яких уважаєте за порядних людей. Може й вони зрозуміють вагу цієї справи і уважатимуть за свій патріотичний обов'язок допомогти здійсненню її. Великих грошей на це не треба, бо і скромними жертвами можна тут не малих наслідків осягнути. Я знаю, що наші українці в Канаді і Америці мають уразу і недовір'я до всяких потреб, з якими до них звертаються з „старого краю", їх не раз і не два дехто дурив, мо­же дякуючи цьому вони й мають рацію, коли ставляться з засте­реженням до подібних апеляцій. Відомо з життьового досвіду, що хто гарячою водою опарив собі губи, той і на зимне молоко дує, щоб остудити його, а крім того перелякана ворона кожного куща боїться і на кожен кущ сідає. Я ніби знаю трохи психологію лю­дей розчарованих, а тому й гадаю, що наприклад, широке роз­голошення тієї справи, в якій я звертаюсь до Вас, їй не допомогло а тільки пошкодило б. Знайдуться завжди демагоги і нечесні люди, які почнуть обкидати болотом запідозрювати чесні і святі мотиви і сіяти баламутство серед легковірних людей. Через це я й гадаю, що більш доцільним буде про допомогу для згаданої справи говорити в тісному колі чесних і національно бездоганних людей.

Але перш за все для мене важно знати, як Ви персонально до неї ставитесь. В тому разі, коли б Ви мені одповіли, що на канадійсько-українському ґрунті акція для неї — безнадійна і що Ви не можете стати в пригоді, — це ніскільки не вплине на моє сердечне відношення до Вас та моральне признання з мого боку тієї зворушливої приязні, яку Ви виявили до мене.

Щоб закінчити з порушеною справою, повинен додати, що грошове звідомлення про витрати з „спеціяльного фонду" підля­гає контролю спеціяльної ревізійної комісії і буде друкуватися установленим порядком — так, що кожний жертводавець може бути особисто певним в тому, що його жертва піде туди, на що він її призначив.

Тепер коротко відповім на запитання, поставлені Вами у Ва­шому першому листі.

При тому стані національної свідомости нашого народу, його організованости і дисциплінованости, на якому застав його 1917 і 1918 роки, лише скоординованою акцією обох його частин — „наддніпрянців" і „галичан" можна було досягнути ідеалу дер­жавної самостійности. Цієї скоординованости не було в самому початкові боротьби. Обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі, щодо того пляну і програми, по яких ця бо­ротьба мусіла провадитись. Фактично ідея Соборної України була фразою, якою користувались для святочних промов, деклярацій і з якої не уміли і не хотіли витягти обов'язуючих логічних нас­лідків. Стратегія національної боротьби як і боротьби військової, вимагає: бити в першу чергу по головному ворогові, з другоряд­ним потім можна раду дати! В своїй діяльності я керувався дум­кою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Це ясно кож­ному, не засліпленому місцевим патріотизмом. Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу, — розпорошені, неспоєні, не підперті працею поколінь і віків і не роблю собі ілюзій щодо тієї легкости, з якою ідеал Соборної України може бути здійсне­ним, особливо коли взяти на увагу анальфабетизм наших полі­тиків і провідників в справах міжнародніх. Досвід показав, що українські політики не могли собі ради [дати]1 з ужиткуванням для добра України міжнародніх чинників. Майже всі наші прово­дарі поставили карту на Центральні Европейські Держави, — ця карта була побита. „Перестраховки" політичної не було зроб­лено: і тут ні канадійська ні американська наша еміґрація „не дописали", бо не змогли і не зуміли, як це зробили поляки та чехи, використати впливу Англії та Америки. Я прийшов до ке­руючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недогля­дів, — коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилась у загальній непідготовленості на­роду до самостійного життя і [не]вмінні2 його поставити над клясовими інтересами цілого — нації. Міжнародні обставини для нас всіх — українців склались тяжко — не сприяюче. Наші сусіди перехопили більш зручно вигоди нового порядку відносин, уста­новленого перемогою Антанти над Німеччиною і Австрією, бо ці сусіди — поляки, румуни, чехи — показали себе більш органі­зованими і підготовленими не тільки до того, щоб створити свої держави на суто етнографічних своїх землях, а й захопити собі те що лежало у сусіда без належного догляду і оборони. Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на під­рахункові дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли. Я гадав і сподівався, що спільна акція „галицької" і „наддніп­рянської" армії допоможе її направити: ударом по головному во­рогові, з тим, щоб потім, зміцнившись, організувавшись, набувши зброї — вдарити по інших. Зрада галицької армії, чи вірніше її командування, ці надії розвіяла і поставила як мене так і уряд УНР перед непереможною ситуацією існування більш зміцнених ворожих сил, які не мали ні своїх „галичан" ні своїх „наддніпрянців", — а замість цього мали єдність і координацію національ­них зусиль. Щоб спасти ситуацію — і мені і моїм політичним однодумцям нічого не залишалось, як забезпечивши себе від Польщі, спробувати боротись проти Москви. Настрій на Україні цьому сприяв; на жаль і тут міжнародні обставини були проти нас: поляки зрадили. Зброї ми не могли в Европі дістати. Реш­та — зрозуміла.

Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що „Петлюра продав" Галичину, Волинь тощо. Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні „гріхи" і хиби української незорганізованости, малої культурности і несприяючих обставин в житті української нації. Я зауважив, що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо його сил і підготовлености для самостійного життя. Може Ви пригадуєте, як в 1918 р. наші селяни роззброювали наші ж військові трени-обози? Я знаю більше таких фактів. На декого вони справляють таке враження, що взагалі „з нас людей не буде" і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.

Я так не думаю. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але бу­де. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде. Вся цілокупність обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх (міжнародніх) мені доводить, що іншого шляху для здійснення наших ідеалів немає: в першу чергу Чорне море — Дніпро, як дорога і зв'язок з Заходом і з Кавказом (нашим союзником), а потім уже, після того, як збудуємо свої заводи зброї і організуємось, — шир­ша програма національного будівництва і заокруглення кордонів. В цьому напрямку я й працюю, не зважаючи ні на що. Мене мало обходять сплітки, брехні, помиї, інсинуації, бо це та „леґуміна", яку мусить споживати кожний одповідальний діяч від „друзів" і „недрузів". Я певний, що правильність обраної мною лінії виправдає історія, як виправдала вона Хмельницького за трактат під Зборовом, хоч народня поезія і посилала на адресу великого гетьмана побажання, щоб „перша куля його не минула". У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є такий, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напружен­ня власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, — в міру його сил і можливостей.

Та праця, про яку я згадував в початку свого листа, — є теж потрібна, а на даній стадії нашої історії — історично неуникнена і тому обов'язкова. Може вона не ефектна, занадто „чорна" і непомітна, але великі ефекти досягаються мозольною попередньою працею, — а так, з нічого, не виникають.

Тимчасом кінчаю. Коли матимете потребу та бажання ще писати мені, радий буду і з великою приємністю одповім на Ва­ші запитання, сумніви чи вагання.

Наприкінці прошу зробити мені маленьку персональну пос­лугу: зайдіть до п. Генерала Сікевича і перекажіть йому та його родині мій привіт. Я незабаром писатиму йому.

Стискаю Вам руку. Дай Бог всього кращого.

Петлюра

P. S. З мого листа прошу не робити публічного вжитку. Пи­сав його для Вас персонально.

 

 

* Друкується з ориґіналу, що зберігається у Ю.Гуменюка

1 Очевидно  в  оригіналі  пропущено  слово  „дати".  Ред.

2 В  оригіналі  пропущено  „не-".  Ред.

 

 

 

 

УРИВОК З ЛИСТА ДО А. ЛІВИЦЬКОГО*

 

... „Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко зни­щити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток націо­нальної свідомости провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам. Як реальний політик, я знаю, що в остаточ­ному моменті справа федерації чи „самостійности" України вирі­шуватись буде підрахунком організованих сил нашої нації, як політичних, так і військових. Коли це питання буде вирішуватися за мого життя і за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб к цьому моменту українська армія мала десятки тисяч гармат і сотні тисяч рушниць. Маючи це знаряддя в руках, навіть українські соціялісти інакше розмовлятимуть з своїми „дорогими камратами" — росіянами із II Інтернаціоналу. Коли ж у проводирів українського народу в рішаючий момент не буде технічних за­собів, тоді як такими володітимуть росіяни, то в цих умовинах, звичайно, Україну можуть силою зфедералізувати".

16. V. 1926 р

 

* О.  Лотоцький:   „Симон Петлюра",  1936,  ст.   14-15.

Погруддя Симона Петлюри на могилі на цвинтарі Монпарнас, Париж. Робота скульптора Г. Крука.

 

 

 
 

 

МАТЕРІЯЛИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕҐІЇ

 

 

СИМОН   ПЕТЛЮРА

 

(Короткий життєпис)

 

Симон Васильович Петлюра народився 10-го травня 1879 року на передмісті Полтави. Рід Петлюр був козацький, але батько Симона Васильовича був приписаний до міщан міста Полтави. Мати, Ольга Олександрівна уроджена Марченко, теж була козацького роду.

Як з боку батька, так і з боку матері, Симон Васильович мав багато родичів духовного стану. Рідна баба його, мати Василя Петлюри, була ігуменею і співосновоположницею Тепловського манастиря коло Феодосії в Криму. Дід Симона Васильовича з боку матері, повдовівши, постригся в ченці і помер ієромонахом. Разом з ігуменом Іоною був основоположником Київського Іонівського Скиту.

Початкову освіту Симон Петлюра одержав у церковно-приходській школі рідного передмістя, вчився потім у Полтавській бурсі.

Від 1895 року він учився в полтавській семінарії. В 1898 році належав до української семінарської громади; ще під час пе­ребування в семінарії він вступив до заснованої в 1900 році Революційної Української Партії. 1901 року Симон Петлюра брав участь у конференції РУП та у всеукраїнському студентському з'їзді делеґатом від української семінарської громади, хоч тоді вже не був у семінарії. На початку 1901 року його було виключено з останньої кляси за вияв революційно-національних настроїв. Безпосередньою причиною виключення був інцидент в зв'язку з запрошенням до семінарії композитора Лисенка.

З 1902 року, співпрацею в Літературно-Науковому Вістнику, почалась журналістична діяльність Симона Петлюри.

Весною 1902 року вибухли великі селянські бунти, в яких полтавські семінаристи відіграли поважну ролю. Симонові Ва­сильовичу загрожував арешт, а тому восени цього року він ви­їхав на Кубань і короткий час був учителем міської школи в Катеринодарі. Потім працював над архівами Кубанського Війська під керівництвом Ф. А. Щербини. Одночасно був діяльним у Чор­номорській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі і співпрацював у нелеґальних виданнях РУП, що виходили у Львові. В наслідок цієї діяльности він в середині грудня 1903 року був заарештова­ний і просидів у в'язниці коло трьох місяців. Випущений „на по­руки", виїхав до Києва, а звідтіля восени 1904 року за кордон, до Львова.

У Львові Симон Петлюра віддається партійній та журналістичній праці.

У грудні 1904 року там відбувалася конференція РУП, на якій обговорювалася справа об'єднання з Російською Соціял-Демократичною Робітничою Партією. Петлюра належав до те­чії, що не пішла на об'єднання.

Повернувшись після амнестії в кінці 1905 року до Києва, Симон Васильович ще раз їде до Львова на з'їзд галицької укра­їнської соціял-демократії, де виступає під псевдонімом Святослав Таґон від Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, як стала називатись РУП.

В січні 1906 року Симон Петлюра виїхав до Петербурґу для редагування партійного органа „Вільна Україна", але незабаром повернувся до Києва. В липні 1906 року став секретарем щоден­ника „Рада", а від літа 1907 року до 1908 співредактором леґального соціял-демократичного часопису „Слово".

Увесь цей час Симон Петлюра містить статті в різних укра­їнських часописах та журналах.

В кінці 1908 року Петлюра виїхав до Петербурґу для за­робітку, працював там як бухгальтер, але скоро переїхав до Москви. Там він одружився з Ольгою Опанасівною Більською і там же народилась його єдина дочка, Леся.

В Москві від 1912 року Симон Петлюра редаґував „Украинскую Жизнь", журнал про Україну і українців російською мовою для інформування росіян про українські справи.

Під час першої Світової Війни Симон Петлюра став на працю до „Союза Земств и Городов". Революція застала його в Мєнську і він зразу ж став головою Українського Військового Комітету Західнього фронту.

Як представник Комітету Петлюра прибув на перший Все­український Військовий З'їзд, що відбувся 22-го травня 1917 року в Києві. На цьому з'їзді його було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету.

18-го червня того ж року відбувся другий Всеукраїнський Військовий З'їзд, на якому Петлюра головував.

Після створення в червні 1917 року Генерального Секретаріяту, Симон Петлюра став першим секретарем військових справ. Не погоджуючися з політикою голови секретаріяту, Володимира Винниченка, він у кінці 1917 року залишив це становище і виїхав на Лівобережжя. Там він зформував Гайдамацький Кіш Слобід­ської України, що складався з червоних та чорних гайдамаків. Коли російський большевицький уряд оголосив Україні війну, Кіш Слобідської України з Петлюрою на чолі відзначився в боях, але був відкликаний до Києва, де в кінці січня 1918 року вибухло большевицьке повстання.

Симон Петлюра особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів, здобув арсенал, де засіли го­ловні їх сили, і зайняв центр міста. Але перемога була недовго­тривалою. Під Київ уже підступила армія Муравйова, і після завзятих, але нерівних боїв, українське військо мусіло відсту­пити на Житомир.

Після Берестейського Договору Симон Петлюра перший сво­їми частинами зайняв Київ 1-го березня 1918 року.

Під час уряду гетьмана Павла Скоропадського Симон Пет­люра став на чолі Київського Губерніяльного Земства і Всеукра­їнського Союзу Земств. Проте справі українського війська він не перестав служити, публікуючи протягом 1918 року в „Кни­гарі" статті і замітки на військові теми.

Літом 1918 року, після виступу на зборах Сільсько-Господарського Товариства проти збереження великої земельної власности, Петлюра був заарештований і пробув у в'язниці до листопада 1918 року.

З вибухом повстання проти гетьмана, Петлюру обрано до складу Директорії Української Народньої Республіки. Одночасно він очолив українську армію як Головний Отаман.

14-го грудня 1918 року на чолі війська Симон Петлюра всту­пив до Києва, але вже в лютому 1919 року з боями відійшов з столиці, уступаючи перед большевицькою навалою.

Після ухвали Центрального Комітету Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії про відкликання її членів з складу Директорії та Ради Міністрів. С. Петлюра, ставлячи обо­в'язок перед Державою понад партійні інтереси, виступив з партії.

11-го лютого 1919 року, після від'їзду за кордон Володими­ра Винниченка, Симон Петлюра став головою Директорії і всю енерґію звернув на організацію армії та на здобуття допомоги з боку держав Антанти.

30-го серпня 1919 року злучені армії Української Народньої Республіки і Західньої Української Народньої Респуліки здобу­ли Київ.

Ворожа постава Денікіна до української незалежности зму­сила уряд УНР розпочати проти нього війну.

Відсутність амуніції і медикаментів, пошесть тифу, перехід Української Галицької Армії до Денікіна спричинилися до пов­ної катастрофи. Коло 1-го грудня 1919 року армія УНР з Го­ловним Отаманом Симоном Петлюрою і урядом опиняється в ра­йоні Любар — Чортория, оточена з усіх боків ворогами.

4-го грудня на нараді уряду й штабу та представників вій­ська під головуванням Симона Петлюри, постановлено вислати ар­мію в запілля ворога у відомий Зимовий Похід.

5-го грудня уряд виніс ухвалу про від'їзд Головного Отама­на за кордон для шукання підтримки і союзників.

22-го квітня 1920 року, після довгих переговорів, було під­писано між українським та польським урядами договір та вій­ськову конвенцію для спільної боротьби проти Росії.

В наслідок цього союзу Симон Петлюра ще раз вступив на чолі українського війська до звільненої столиці України 8-го травня 1920 року. Але вже 10-го червня Київ знов було залишено.

В листопаді 1920 року, після припинення воєнних дій між Польщею і Росією і упертої самотньої боротьби, армія УНР з Го­ловним Отаманом та урядом, не бажаючи капітулювати, перейшла Збруч і опинилась у таборах для інтернованих.

Але Симон Петлюра не припинив боротьби. З-за кордону він утримував зв'язки з Україною. Він керував роботою екзильного уряду УНР та інформаційною діяльністю українців у міжнародніх колах. Він організовував українську еміґрацію і під псев­донімами друкував статті в українській еміґраційній пресі.

31-го грудня 1923 року, Симон Петлюра виїхав з Польщі і перебував в Австрії, Угорщині, Швайцарії. Восени 1924 року оселився в Парижі і організував видання тижневика „Тризуб". Його невтомна діяльність призвела до того, що большевики ви­дали на нього смертний вирок. Цей вирок було виконано 25-го травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі.

 

 

 

 

ПСЕВДОНІМИ І КРИПТОНІМИ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

 

(За даними Бібліотеки ім. С. Петлюри і А. Жука).

 

В. М.                                      О. Р-ний                                             Симон

В. Марченко                           Святослав Тагон                                 С. П-ра

В. Салевський                                    Святослав Таґон                                 С. Торнтон

Г. Рокитний                            Си-то                                                  П.

О. Ряст                                   СТ.                                                     П. С.

О. Р.                                       Зілот                                                   С. Т.

 

 

 

МАТЕРІЯЛИ ДО БІБЛІОГРАФІЇ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

 

Нижчеподані бібліографічні матеріали зібрали Андрій Жук,  Гри­горій Довженко і редакційна колеґія цього збірника.

Редакційна колеґія свідома, що це не повна бібліографія і далі працюватиме над збиранням матеріялів.

 

БІБЛІОГРАФІЧНІ МАТЕРІЯЛИ  1902-1909  p.p.  ПРЕСА  РУП-УСДРП.

 

За матеріялами Андрія  Жука

 

А. Окремі видання

 

1. Відозва „До Чорноморських козаків", 1902, вид. на гектографі Чорноморського Комітету РУП. Передрукована в додатках до розвідки А. Дучинського „Революційна Українська Партія на Полтавщині", в Збірнику „За сто літ", кн. 2, Київ, 1928, ст. 313-314.

2. „Добра порада в лиху годину", 1906, Петербурґ, в серії брошурочних видань УСДРП, виданих півлеґально. (Видана без імени автора, за даними А. Жука написав її С. Петлюра).

 

Б. ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ

 

І. „Добра Новина"

 

(Виходила у Львові 1903 р. Спершу, — три числа за січень, лю­тий, березень — як орган Української Соціялістичної Паргії (УСП), а по з'єднанні її з РУП, в червні 1903 p., стала органом РУП, заступивши Черновецьке „Гасло", яке перестало виходити в травні 1903 р. Під фір­мою РУП вийшли два подвійні числа „Доброї Новини": ч. 4-5 за вересень-жовтень і ч. 6-7 за листопад-грудень 1903 p.; на цьому числі часо­пис перестав виходити.)

1. Допис з Катеринодару про поширення літератури РУП поміж козаками Кубанської Области і огляд заворушень між вірменами на Кавказі й Кубані, у зв'язку з відбиранням у казну маєтків вірменських церков, ч. 6-7.

 

ІІ. „Праця"

 

(Орган РУП, Львів, виходила від березня 1904 до квітня 1905 p., заступивши „Добру Новину").

1. „Агонія царату", 1905, ч.  12, підпис — П.

2. „Революція в Росії і европейська преса", 1905, ч. 12, підпис — Зілот. Крім того, в числах 1-6-7, 1904 p., дописи з Катеринодару. На думку А. Жука, тематика дописів і їх стиль говорять за те, що їх ав­тором був С. Петлюра.

В дописі до ч. 1. „Праці" за березень 1904 p., між іншим опові­дається про „ведомственный конфликт" між місцевим жандармським полковником і катеринодарським поліцмайстром, бо поліцмайстер доз­волив піднадзорному тоді Ф. Щербині, виступити в Товаристві Дослід­ників Кубані з рефератом про померлого дослідника місцевої старови­ни Феліціна. При цім в дописі подаються деякі біографічні інформації про Щербину, та що він працює над історією Кубанського війська.

В дописі до ч. 2. „Праці", за квітень, оповідається про патріотичну цареславну маніфестацію з приводу війни, до якої була втягнена та­кож шкільна молодь міста. Проти цього виступили гуртки „свідомої молоді, української і російської", випускаючи відповідні відозви, в ук­раїнській і російській мовах.

В ч. З, за травень місяць є два дописи. Оповідається про підступ­ну мобілізацію черкесів на війну, що ніби то вони самі добровільно зголошуються. Описано випадки поліційних і жандармських ревізій, арештовань і взагалі переслідувань революціонерів, та що „література РУП і СД має великий успіх. Козаки, що досі майже не мали в руках нелеґальної літератури, з великою прихильністю ставляться до видань РУП".

В ч. 4-5, за червень-липень, є три дописи: про процес над групою вірмен з Армавіра, в стан. Албінській, що боронилися перед відбиран­ням властями церковних маєтків; друга — про чорносотенних педа­гогів в Єйську; третя —про те, що „жандарми та інші царські посіпаки не можуть тепер спокійно спати", бо скрізь їм привиджуються японські шпіони. Наприкінці подається така вістка: „Привезено на днях у Катеринодарську тюрму Ткаченка, якого заарештовано на австрійському кордоні коло Новоселиці з транспортом літератури РУП. За чутка­ми, його продав за 100 карбованців пачкар. Ткаченко був арештований перший раз у Катеринодарі по справі РУП, від суду втік за кордон".

В ч. 6-7, за серпень-вересень, теж є кілька дописів. В першому з них оповідається про поширення літератури РУП по станицях та ху­торах, про арешти селян з тою літературою, між інш. у стан. Платніровській; про обшуки в Катеринодарі і арешти учнів учительської се­мінарії Глушка і Коломийця, з літературою РУП і РСДРП. В другому дописі оповідається про режим в катеринодарській тюрмі, голодівку в'язнів і т. ін. В третьому дописі, оповідається про „численне розповсю­дження літератури РУП і РСДРП, та про провокаційні методи жан­дармерії у вишукуванні „злочинців". Кінчається допис такою вісткою: „Незабаром у Катеринодарі Новочеркаська Судова Палата розпочне ряд процесів над політичними. У першу чергу піде справа двох селян, що читали голосно на станичних базарах відозви РУП. Далі мають іти справа робітничого гуртка РСДРП і справа РУП — Ткаченка, Петлю­ри, Понятенка". Остання коротенька замітка в цьому числі говорить про антивоєнні настрої серед кубанських козаків.

 

III. „Селянин"

 

(Місячник, виходив від січня 1903 р. у Чернівцях, а від січня 1904 р. у Львові, спершу як популярний часопис РУП для сільського проле­таріату. Після спинення в квітні 1905 р. „Праці" став єдиним періодичним виданням РУП, як бойовий орган революційно-політичної пропа­ґанди і аґітації. Десь від числа 27, за березень 1905 р. редактором „Селя­нина" став С. Петлюра. На числі 33-34 (вересень-жовтень 1905 р.) ча­сопис перестав виходити..

Статті в „Селянині" не мають підписів авторів. Нижче подається список статтей, які, на думку А. Жука, своїм стилем і дейним спрямован­ням говорять за те, що автором їх міг бути С. Петлюра. „З певністю можна твердити", — пише А. Жук в своєму листі до редакційної ко­леґії від 23 квітня 1956 p., — „що частину часописного матеріялу ви­готовляв сам Петлюра, зрештою, як редактор часопису, він політичне відповідав за статті інших непідписаних авторів".)

1. „Що нам робити", 1905, ч. 27, березень.

2. „Чого домагаються люди і чого нам слід домагатися", 1905, ч. 28, квітень.

3. „Як цар піклується про нас",  1905,  ч.  29,  травень

4. „Не даймося, щоб нас обдурили", 1905, ч. ЗО, червень.

5. „І солдати повстали", 1905, ч. ЗО, червень.

6. „Про жорстокий закон 1876 року",  1905,  ч.  ЗО,  червень.

7. „Царська політика з селянами", 1905, ч. 31-32, липень-серпень.

8. „Нові вчинки царського правительства", 1905, ч. 33-34, вере­сень-жовтень.

9. „Про національний гніт", там-же.

 

IV. „Воля"

(Львів, орган українських соціял-демократів Галичини.)

 

1. „Українська Демократична Партія", підпис С. П-ра. (кінець статті в ч. 10-11, з 1 вересня 1905 р.)

2. „Ухвали з'їзду УСДРП", підпис П. С. (точних даних про чис­ло, в якому була надрукована ця стаття нема, десь у січні 1906).

 

V. „Вільна Україна"

(Петербурґ, місячник, орган місцевої організації РУП-УСДРП, ви­ходив у 1906 p., остання книжка вийшла в травні-червні).

1. „Внутрішній огляд" (Вакханалія реакції. Бюрократична твор­чість. Торговельний договір з Германією. З приводу закону про Думу). Підпис С. Тагон, 1906, кн. З, березень, ст. 81-100.

2. „Друга конференція Укр. Соц.-Дем. Партії Австрії", підпис Сімон, там-же, ст. 100-105.

3. „З політичного життя України", підпис П. С., там-же, ст. 105-114. (Передрук з „Волі" — див. IV—2).

4. „Внутрішній огляд" (Перед Думою. Що далі), підпис С. Тагон, 1906 кн. 4, квітень.

5. Рец. В. Ленін: „Победа кадетов и задачи рабочей партии", під­пис С. П-ра, там-же.

6. „Слова і діла буржуазії", підпис С. Петлюра, 1906, кн. 5-6, травень-червень.

7. „Державна Дума і революційні перспективи", підпис С. Тагон, там-же.

Крім  того,  хронікальні і  бібліографічні  замітки в  кн.  4.

 

VI. „Слово"

 

(Київ, 1907-1909, орган УСДРП, перше число з'явилось 11 травня 1907 р.)

 

1907  рік.

 

„Мало арештів"   (Сімон), ч. 2

„Облітають квітки" (П-ра), ч. 2.

„Про державну раду"  (Сімон), ч. З

„Про новий виборчий закон", ч. 5

„Про з'їзд професіональних союзів"  (С. П-ра), ч. 10

„Герої-злочинці"   (Сімон),  ч.  11

„Міжнародній  союз  типографщиків"   (С.  П-ра),  ч.   11

„Резолюція київських робітників про терор і відношення до неї преси",  (Сімон), ч. 15

„Українські катедри і український пролетаріят", ч. 20.

,Нова дума і національне питання",  ч.  22

„Українське село і еміґрація в Америку", ч. 21, 22

„Українці на Кубані" — П. Капельгородського  (рецензія), ч. 23.

„Російські культурно-просвітні інституції на Україні", ч. 27.

„Станіслав Виспянський",  ч. 28.

 

1908   рік.

 

„З українського життя в минулому році", ч. ч. 1, 2, 3.

„Ювілей М. Заньковецької", ч. ч. 2, 3.

„Новини нашої літератури", ч. 2  (Рецензія на збірник „Дзвін".)

„Переклади М. Загірної", ч. 5.

„Про життя і працю українських акторів",  ч.  ч.  6,  7,  8.

„Вчіться у Шевченка", ч. 8.

„Моя відповідь акторам з трупи д. Садовського", ч. 10.

„Ідейна" боротьба з українством", ч. 16.

„З'їзд кооперативних товариств" ч. ч. 17, 18.

„Про з'їзд слов'янської молоді в Празі", ч. 20.

„Додаток до рецензії на п'єсу В. Винниченка — Щаблі Життя", ч. 21.

„Помста!"  (З приводу суду над Січинським), ч. 25.

„Над могилою  похованих",  ч.  26.

„Міжнародній рух гірничих робітників", ч. ч. 33, 34.

„На увагу „Просвітам", ч. 37.

„Критика чи деморалізація", ч. 42.

„Українська Муза", поетична антологія О. Коваленка,  (рецензія),

„Поет шахтарів"  (оцінка творчости С. Черкасенка),  ч. ч.  47, 48, 49

„Професіональні союзи в Фінляндії",  ч.  50.

„Білоруси і їх національне відродження" — Д. Дорошенка  (ре­цензія), ч. 51-52.

 

1909  рік.

 

,,3 української наукової літератури" (бібліографічна замітка), ч.І.

„Записки   Українського   Наукового   Товариства   у  Києві,   кн.   III" (рецензія),  ч.   18.

„Молода  Україна"    Ивана  Рукавишникова,   (рецензія),   ч.   21.

На числі 23  з  7  червня  1909  року  „Слово"  перестало  виходити.

 

 

 

БІБЛІОГРАФІЧНІ  МАТЕРІЯЛИ

 

Зібрані Редакційною Колеґією Збірника*

 

А. КНИЖКИ

 

1. „І. Франко — поет національної чести".  (1913?).

2. „Незабутні", Київ, 1918, вид. „Час". (Збірка статтей, посмерт­них згадок про Ів. Тобілевича, М. Коцюбинського, Ів. Франка, М. Лисенка та інших, друкованих в журналах „Україна" та „Украинская Жизнь").

3. „Сучасна українська еміґрація та її завдання", Щипіорно, 1923. (видана під псевдонімом О. Ряст).

4. „Завдання української військової літератури", Варшава, 1937. Вид. „Варяг" (передрук з ч. І журнала „Табір", де цей твір був надру­кований під псевдонімом О. Ряст).

5. С. Петлюра брав участь у складанні книжки: ,,Галичина, Бу­ковина, Угорская Русь", Москва, 1915, 230 ст. Склали співробітники журнала „Украинская Жизнь".

 

* Укладено на підставі матеріалів, що зберігаються в Бібліотеці імени С. Петлюри, в Парижі, в Нью-Иоркській Публічній Бібліотеці, в Бібліо­теці УВАН у США, в Архіві УПЦ в Баунд-Бруку, Нью-Джерзі, у А. Жука та у В. Кедровського. Використані статті: В. Королів-Старий: „Пись­менницький Шлях С. В. Петлюри", „Тризуб", ч. 22-23, 1927, ст. 22-27; В. Поперешній: „Перші роки літературної діяльности С. В. Петлюри" (1902-07), „Тризуб", ч. 22, 1929, ст. 12-17; С. Н.: „До літературної праці С. В. Петлюри", „Тризуб", ч. 39, 1929, ст. 5-7. Допомогли вказівками: В. До­рошенко, В. Кедровський, В. Міяковський, П. Феденко. А. Жук ласкаво пе­реглянув текст і подав свої доповнення та зауваження.

 

Б.  ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ

 

І. „Записки   Наукового   Товариства   ім.   Т.   Шевченка".

(Львів).

1. „Причинок до історії переселення турецьких запорожців на Кубань, т. ILXV, кн. III, 1905 р. стор. 1-11 і окремий відбиток.

 

II. „Літературно-Науковий Вістник"

(Львів, 1902-1907).

1. „Стан народньої освіти та медицини на Полтавщині в циф­рах". 1902, кн. 9, ст. 152-154.

2.  „Народня освіта в Росії в цифрах",  1903,  кн.  2,  ст.  124-127.

3.  „Леонід Андреєв і його „Червоний сміх", 1905, кн. 4, ст. 87-88.

4. „Галицькі відносини в світлі Церковного Вістника". 1905, кн. 9, ст. 245-250.

5. (рецензія) ,,Н. И. Лазаревский — Автономия", СПБ, 1906., 1907, кн. І, ст. 181-182.

6. (рецензія) „М. П-ш — Автономія України в світлі соціял-демократичної критики", 1907, кн. І, ст. 182-185.

Крім того у відділі „Хроніка і бібліографія" в кількох книжках за 1902 рік сім заміток: 1) Про пам'ятник Котляревському в Полтаві (ст. 1-2), 2) Аматорські вистави, 3) Українські книжки як премії, 4) Музей Поля в Катеринославі, 5) Видання української Біблії, 6) Відхід з посади д. Русова, 7) Рачинський С. А.

Про збірник українських пісень на Кубанщині, 1903, кн. І.

„Нові реакційні змагання в Росії" (ст. 149), „Ювілей поступо­вого російського часопису" (ст. 139), про Д. Перетца (ст. 68), „Архео­логічні розкопи Запорізької Січі (ст. 139), „Невиконаний замір" (ст. 146), „Нові факти політики обрусіння", „Статистика жидів" (ст. 150), „Про товариство дослідників Кубанщини", ст. 152, 1903, кн. 9. „Історія Кубанщини" (ст. 61), „Досліди над економічним станом гірських ста­ниць Кубанської области" (ст. 62), „Новий твір Толстого" (ст. 62), „Досліди Сєрошевського" (ст. 62), „Невиконана постанова" (ст. 70), „Заборона святкування 25-тилітніх роковин смерти Турґєнєва" (ст. 69), „Заборона учительського з'їзду в Казані" (ст. 71), „Український  Театр на Чорномор'ї"  (ст. 146), 1903, кн. 10.

Кілька заміток,  1904,  кн.  6.

По кілька заміток, 1905, кн. кн. 2, 3, 4 і 5.

 

III. „Областное обозрение и Вестник Казачих Войск"

(щотижневе видання, Петербурґ)

1. Стаття присвячена пам'яті дослідника минулого Кубанського козацтва, Є. Д. Феліцина (помер у грудні 1902 p.), 1903, ч. 2.

2. „О   языке   народных   школ   Кубанской   области",   103,   ч.   37.

 

IV.  „Киевская  старина"

 

1. „Полтавский семинарист в плену у горцев", 1904, липень-серпень, ст. 106-110.

2. Рец. на книжку Феліцина „Библиографический указатель литературы о Кубанской области, Кубанском казачьем войске и Черноморской губернии", Катеринодар, 1899-1902, 1904, ч. З, ст. 131-135.

 

V. „Україна"

(місячник,   виходив  у Києві  протягом  1907  року)

 

1.  „З українського життя", Т. І. березень, ч. II, ст. 129-139.

2. „Політичні українські партії в Галичині. Партія українських соціял-демократів", Т. І, квітень, ч. II, ст. 1-19.

3. „З  українського життя",  там-же,  ст.  20-36.

4. „Ucrainica в журналі „Былое" за минулий (1906) рік", Т. І, травень, ч. 1, ст. 189-213.

5. Рец. А. С. Суворин: Хохлы и хохлушки", там-же, ст. 233-235.

6. ,,Політичні українські партії в Галичині (Партія українських соціял-демократів)", Т. І, травень, ч. II, ст. 37-48, продовження під ч. 2. Також вийшло окремим відбитком: „Українська соц.-демократична партія Австрії, короткий історичний нарис". Київ, 1907, ст. ЗО.

7. „З українського життя (З'їзд української демократично-ради­кальної партії. З'їзд УНП. Шовінізм резолюцій з'їзду цієї партії)", там-же, ст. 49-64.

8. „Секретні циркуляри правительства на Кубані", Т. II, червень, ч. І, ст. 347-350.

9. Рец. А. С. Пругавин: „Монастырские тюрмы в борьбе с сектанством", там-же, ст. 356-358.

10. „З українського життя: 3 діяльности Української Трудової Громади. Заснування Українського Наукового Товариства у Києві. Уря­дові репресії над українською пресою", Том II, червень, ч. II, ст. 77-94.

11. „З переписки Хведора Квітки з Антоном Головатим", Т. III, липень-серпень, ч. І, ст. 186-201.

12. Рец. Борис Грінченко: „Переk