МАЛО АРЕШТІВ*

 

По всій Росії ідуть страшенні арешти. В тюрмах геть повно народу. Забирають усіх, на кого тільки доносять шпиги, доно­сять за гроші і так, „від щирого серця". Міністерство д. Столипіна, ніяк не може втихомиритись: йому мало того терору, що повис над великою країною хмарою чорною, йому мало арештів і того горя, яке несуть за собою ці арешти в хати робітників та селян. ..

Цими днями Департамент Поліції розіслав жандармським управлінням циркуляр, в якому „ставит на вид слабость неглас­ного наблюдения" за революційним рухом. Провінціяльна адміністрація, навчає Департамент Поліції, повинна більше люду арештовувати, бо багато з тих, кому треба сидіти в тюрмах, хо­дить на волі. Провінціяльна адміністрація мало дбає про це, а че­рез недбальство її, мовляв, крамола ніяк не переводиться . . . Для того ж, щоб її винищити та задавити, Департамент Поліції предписує: „дать мерам пресечения и предупреждения самое обширное и решительное применение и понудить к ним особенно уездную полицию, как наиболее близкую к населению". Як щиро вини­щують різні справники, станові, стражники та інгуші „крамолу" по селах, про це знають сполосовані спини крестьян; тисячні тюр­ми геть чисто переповнені селянами, [також] і сільські буцугарні, куди часто ні за що, ні про що закидають їх. Але Департа­менту Поліції цього мало. Треба більше арештів, більше жертв! І можна, звичайно, бути певним, що повітова поліція прикладе рук, щоб заслужити ласки у Департамента Поліції.

Знов підуть арешти, тільки вже в подвійних розмірах, поч­нуться наїзди стражників, урядників на села. Знаючи нашу пові­тову поліцію, знаючи неймовірну неосвіченість та безглузду точ­ність її, щодо виконання різних циркулярів та приказів вищого начальства, треба сподіватися нового моря сліз, нових жертв, но­вих мук і страждань селянства. Нове горе, нова чорна хмара ареш­тів та різних репресій зіходить над нужденними селянськими хатами.

 

Сімон

 

* „Слово", Київ, 1907 p., ч,2.

 

 

 

 

ОБЛІТАЮТЬ КВІТКИ* ...

 

Думська фракція кадетів, або фракція партії „народньої сво­боди" з кожним днем одходить од народу, од його інтересів, з кож­ним днем правішає. Разом з депутатами „Союза Истиннорусских Людей", безпартійними правими та „октябристами", члени цієї панської партії зробили в Думі, як то кажуть „центр", об котрий, як об мур той з каміння, розбиваються всі плани і вся думська діяльність на користь народню усіх лівих партій Думи. Ні один законопроект, ні одно запитання (запрос) правительству за його незаконні вчинки — як от розстріли невиновних, катування лю­дей по тюрмах тощо — не зустріло з боку думського центру прихильности та піддержки. Центр „провалював" законопроекти лі­вих і з кожним днем хилить до того, щоб жити з правительством тихо та лагідненько, хоч би така політика й шкодила народові. . . Що такої політики цупко держаться „истинно-русские" депута­ти та різні праві депутати — нема чого дивуватися . . . Який бать­ко, кажуть, такий і син. Яка партія, такий і депутат її в Думі.

Праві партії ворожі для народу, вони піддержують правительство і кожного разу, як йому не переливки, стають на його бік. Такої самої політики почали в другій Думі додержувати те­пер і члени партії „народньої свободи" — кадети. Колись, як тільки з'явилась ця партія на світ, члени її називали себе при­хильниками свободи, ледве чи не революціонерами. На своєму з'їзді в 1905 p., проводир цієї партії Мілюков гордо заявив: „Ми, нарівні з соціял-демократами, стоїмо на лівому крилі визволь­ного руху".

Ну, та казати — одне, а діло робити — зовсім друге. Багато гарних слів говорили і в своїх газетах і на своїх з'їздах кадети, та тільки слова ці не сходяться з ділом. Партія „народньої свободи" не боронить в Думі народніх інтересів. Разом з „истинно русскими , правими, безпартійними та октябристами, депутати її любі­сінько голосують за правительство. Так було і в першій Думі, а особливо тепер, у другій. Можна сказати, що від кадетів зали­шились одні тільки спогади про те, що й вони прихильники свободи, бо не розбереш, чим одрізняється цей „прихильник" сво­боди від звичайного „истинно-русского" депутата. Тепер для всьо­го народу ясно, як на долоні, що кадети стоять проти народу. Вони голосують за те, щоб дати правительству нові мільйони для продовольственної справи, тому самому правительству, яке не дає ніякої одчотности в грошах і на всі домагання лівих депу­татів Думи, глузуючи, одповідає: „Не залякаєте!"... Кадетські депутати дуже хитро мовчать, тоді як треба ясно і голосно сказати правительству гостру правду. Так, приміром, було тоді, коли правительство читало в Думі свою деклярацію по земельному пи­танню. Мовчали кадети і тоді, коли ліві депутати домагались од правительства відповіді на запитання, через що правительство так знущається над „неприкосновенными" по закону депутатами.

Про амнестію для політичних в'язнів, для тисяч тих, що всі свої сили оддали для щастя рідного краю, що боролись за полі­тичну свободу його, кадети не піднімають і голосу. Нехай ці невільники бюрократії конають по тюрмах та засланнях, прихиль­ники партії „народньої свободи" мовчать, як у рот води набравши.

Так, щодалі, то все більше і більше вирисовується нам образ кадетської партії, образ звичайного ліберального панка, який на словах готов усе, що хочеш, казати, а на ділі так і мостить до того, щоб скоріше забрати собі силу та власть, щоб панувати собі над робітниками та селянами.

 

Пра

 

*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 2.

 

 

 

ПРО ДЕРЖАВНУ РАДУ*

 

Про Державну Раду (Государственный Совет) мало у нас знають. Мало про неї і по газетах пишуть. Покищо мало нею і цікавляться, особливо ж робітники та селяни, їхні думи й надії — всі на Думу: від неї вони ждуть добра для народу, від неї спо­діваються кращого ладу. А між тим знати про Державну Раду треба, бо вона нарівні з Державною Думою буде видавати нові закони та встановляти новий лад у нашій країні. Державна Ра­да, чи як її називають „Государственный Совет", має більші права, аніж Державна Дума. Ні один закон, ні одна постанова Державної Думи не мають ніякої сили доти, доки не затвердить її Державна Рада. Затвердить — значить добре, закон увіходить у силу, не затвердить — всі балачки народніх депутатів у Думі, всі їх старання на користь народню йдуть намарне, пропадають ні за що, ні про що.

Як бачимо, Державна Рада має великі права і велике зна­чення для народу. От через це то народові і треба більше знати про неї. Це раз. А подруге, народ мусить цікавитись Державною Радою ще й через те, що багацько грошей дає із своїх останніх копійок на неї; треба знати, куди, на що і на кого йдуть оті 2,033,000 карб., які правительство асиґнувало в 1907 році на жалу­вання членам Державної Ради. Особливо ж треба знати про це робітникам та селянам, бо, мабуть, всі оці мільйони, як і вся дер­жавна казна, стягається з їхньої нужденної праці, з їхнього горя та заробітку.

Як видано було царського маніфеста про Державну Думу, то разом з тим видано було маніфеста і про Державну Раду. Дер­жавній Раді дано було великі права; через неї мають проходити усі закони, які тільки встановить Дума; вона, так би сказати, має контролювати законодавчу роботу народніх депутатів і не пускати в силу таких законів, які шкодять державі або не при­носять ніякого добра народові. За першої Думи, Державна Рада майже нічого не робила. Збиралась на свої засідання дуже рідко, хоч члени її жалування брали так, як би й було за що. Через це народ і не міг довідатись, чи Державна Рада хоче зробити йому якесь добро, чи хотять члени її, як от, приміром, члени Думи, встановити вільні закони в державі, здобути йому землю, пере­інакшити все на новий лад. Тепер же, як зібралася друга Дума, почала засідати і Державна Рада, то зараз і показала себе так, що краще й не треба. З першого ж разу вона заявила, що наро­дові нема чого доброго сподіватись від неї, що горе народне і на­дії змученої країни аніскілечки не турбують членів Державної Ради. Це видно вже з того, що члени Державної Ради не захо­тіли прийняти того закону, який виробила Дума про воєнно-по­льові суди. Дума постановила, щоб ці суди було скасовано, бо сльози і горе велике і кров несуть за собою вони, бо сотні люду гинуть від них ні за що, ні про що. Бо ці суди карають смертю за всяку вину, а часто й без всякої вини, бо ні милости, ні правди часто не знайдеш у них. Гаряче і правдиво показували все це члени Державної Думи, та тільки правда тих слів і муки народні не зворушили серця членів Державної Ради. Вони не захотіли навіть передати законопроекту Державної Думи про скасування воєнно-польових судів в „Комиссию Законодательных Предположений" і мало не в один голос провалили законопроект Дер­жавної Думи.

От уже по цьому видно, на чиїм боці стоїть Державна Рада: кожен скаже, що їй до народу немає ніякого діла, що вона по­кірно і любісінько робитиме те, чого треба буде правительству та його подставникам-міністрам.

Не треба казати багато про те, які думки та почуття викличе в серці змученого правительственними утисками народу отака постанова Державної Ради: буде звати він її ворогом волі та при-ильником-оборонцем крови і смерти.

Але з другого боку, вже й раніш можна було сподіватись, що така поведінка Державної Ради не буде несподіванкою. Треба тільки знати, хто засідає в тій Державній Раді. А засідають в ній одні пани. Од „простого народу" там нікого немає. Не люблять його. Засідають там члени: половину з них назначає сам цар; це здебільшого бувші міністри, губернатори, генерали, найстарші жандармські генерали та начальники поліції. Другу частину ви­бирають дворяни, земці, купці тощо. Всі мають силу землі у себе; є з-поміж членів Державної Ради такі, що мають тисяч по сто десятин землі. Всі заможні, багачі, або чиновники, що весь свій час служили старому державному ладу, держали народ в шорах, всі не хотять дати волі народові, а вже про землю то нема чого й казати: хіба знайдеться такий поміщик, щоб хотів дати крестьянам землю? Хіба знайдеться такий поміщик, що не кликав би до себе в економію козаків, стражників тощо та не боронив би воєнних судів? От з таких то членів і складається вся Державна Рада. Уся вона, коли не щитати [рахувати] декількох чоловіків, буде грати в одну дудку з правительством, буде боронити всі його плани, всю його політику.

Ясно як день, що од такої Державної Ради народові добра не буде, бо члени її не будуть пропускати ні одного думського за­кону, некорисного для поміщиків. Хай Дума працює, бореться за волю народню, хай кращі депутати всі сили свої витрачатимуть, щоб здобути народові землю, хай Дума встановляє нові вільні закони, через сито Державної Ради ці закони не пройдуть. Мож­на бути певним, що члени Державної Ради далі ітимуть по тому самому шляху, на який вони ступили: землі селянам не дадуть, поліпшити умовини праці для робітників не захотять, а дбати­муть тільки про те, щоб поділити з панами міністрами власть над народом. Контроль Державної Ради над діяльністю Держав­ної Думи виявиться не в тому, що прибавлено буде щось кра­щого на пользу народу до тих законів, які буде встановляти Ду­ма, а в тому, що від тих законів одріжуть все, чого боятимуться пани дворяни, купці, фабриканти та бюрократія. Державна Дума досі боролась з бюрократією та її представниками — міністрами. А тепер доведеться їй боротись ще й з Державною Радою, члени якої, як ми вже бачили, не хотять іти разом з членами Держав­ної Думи, щоб вчинити волю народу та завести вільні порядки в нашій державі.

До одного ворога пристає, таким чином, ще й другий, дуж­чий за першого, бо він має більше прав і законодавчої сили.

Важко буде боротись з ними нашій Державній Думі. Та тіль­ки сила ворогів цих не така вже, щоб її не можна було подолати. Сам народ, а особливо селяни та робітники можуть допомогти депутатам Державної Думи з честю вийти з тієї боротьби, яку їм доведеться вести з Державною Радою. А для цього треба на­роднім масам ближче стати до Державної Думи, треба організову­ватись круг неї, та так, щоб вона справді робила те, чого хоче народ, щоб чинила волю його, щоб прислухалась до кожного слова, до кожного стогнання змученої віковим безправ'ям народньої душі. Коли між Думою та народом буде нерозривний зв'язок, коли Дума стане „плоттю від плоті" народу, тоді ніякі заходи бюрократії, ні членів Державної Ради не будуть їй страшні. Вона знатиме, що бореться не одинока, не сама, а що за нею стоїть сам народ, цілі десятки мільйонів безправних, ображених, але дужих і сміливих селян та робітників. Знатиме Дума, що з народом вона — сила велика. А там де сила, там і право. І коли тепер ця сила і право в руках бюрократії, то за допомогою народу вони пере­йдуть до рук Державної Думи.

 

Сімон

 

*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 3.

 

 

 

 

 

ПРО НОВИЙ ВИБОРЧИЙ ЗАКОН*

 

Правительство разом з указом про розпуск другої Думи опо­вістило, що воно замість тих законів про вибори, які видані були 6 августа та 11 декабря 1906 року, заводить новий виборчий закон. Тепер ми знаємо вже, що це за закон. Коли і про старий вибор­чий закон не можна було сказати, що він демократичний, народ­ній, то про новий — нема чого й казати: він наскрізь недемокра­тичний, наскрізь буржуазний, панський. І раніш не всі мали право вибирати до Державної Думи, а тепер, так і поготів. По старому закону всіх виборщиків в 55 губерніях Европейської Росії, крім Польщі та Кавказу, було 5833. Тепер їх стало менше: 5252. Крестьяне по цих губерніях посилали на городські виборчі з'їзди 2535 чоловіка, тепер вони посилатимуть тільки 1168. Значить одібрано у них виборчих голосів аж 1367. Значить їхніх голосів тепер на виборчих зібраннях не буде й четверти. Раніш робітники мали в 53 губерніях Европейської Росії, крім Лодзі та Варшави, 229 виборщиків, тепер матимуть тільки 164. Як бачимо, і у робітни­ків, і у крестьян забрано силу виборчих голосів. Куди ж, на кого вони пішли? А пішли вони на великих земельних власників, на поміщиків. Тепер, по новому закону, багаті поміщики в згаданих уже губерніях Европейської Росії матимуть не 1936 виборщиків, а 2619, себто на 673 виборщиків більше (майже на 33%). По ста­рому закону, їхніх голосів на губернських виборах було трохи більше (34%), ніж третина, а тепер стало їх більше половини (50 1/2 %)• Таким чином, пани по новому закону придбали велику силу на виборах і крестьянські голоси проти їхніх нічого не вді­ють: великі властителі землі, кого схочуть, того й виберуть пос­лом до Державної Думи. У нас, на Вкраїні, мабуть ні один депу­тат не пройде від крестьян, крім одного, що по закону полата­ється, бо, приміром, в Полтавській губ. на 155 виборщиків великі земельні властителі мають 100 виборщиків; у Катеринославській на І08 — 62 виборщиків; у Волинській на 158 — 83, у Херсонській на 123 — 76. Скрізь по цих губерніях перевага була на боці по­міщиків, а виборчий голос крестьян справді буде тим „гласом вопіющого в пустині", якого, мабуть, не почують в третій Дер­жавній Думі. Раніш крестьяне все ж таки мали право послати від цілої губернії свого — крестьянського депутата, по своїй упо­добі, бо його вибирали вони окремо, нарізно від інших виборщи­ків. Тепер такого права вони не матимуть. Правительство це пра­во у крестьян одібрало. І тепер крестьянські виборщики на гу­бернських виборах вибиратимуть вже разом з виборщиками од великих земельних власників, од горожан тощо. Ну, а як по но­вому закону виборчих голосів більше не у крестьян, а у поміщи­ків, то значить, і крестьянського депутата вибиратимуть не крес­тьяне, а поміщики разом з багатими горожанами. Само собою зрозуміло, що вони виберуть такого селянина, який ближче стоя­тиме до великих панів. Так само й робітники. По новому закону вони не мають права вибирати свого депутата на губернських виборах самостійно, а разом з іншими. Не треба довго й казати, що й робітничий депутат в Думу пройде такий, який ближче до панів капіталістів, а не до свого брата робітника. Крестьянські виборщики і виборщики од робітників звичайно на виборах під­держують одне одного. І на попередніх виборах по деяких губер­ніях „прокачували на вороних" виборщиків од земельних влас­ників. Тепер цього вже не буде. Бо, перше, земельні власники мають, як ми вже показали, більше голосів, а хоч би й не мали, то виборщики од городської буржуазії допоможуть їм і не допус­тять до того, щоб на губернських виборах побідили крестьянські та робітничі виборці. Річ у тому, що новий закон про вибори од горожан так змінили проти старого, що він дає більше прав бага­тим горожанам, ніж бідним. Раніш і ті і другі вибирали вибор­щиків разом. А як в городі бідноти живе більше, то часто й ви­борщиками од городів проходили такі, що подавали свій голос за демократичного депутата. Тепер такого порядку не буде. Новий заков встановляє і новий порядок городсьиих виборів; городські виборці поділяються на дві частини. До однієї йдуть великі купці, хазяїни великих будинків, взагалі багаті люди; до другої частини — дрібні собі хазяйчики, квартиронаймателі тощо. Багаті горожани в 53 губерніях Европейської Росії вибирають 743 виборщиків, а бідні 590. Очевидно, що виборщики од багатих горожан на губернських виборах завше йтимуть в одну ногу з виборщи­ками від великих земельних власників і поб'ють своїми голосами од крестьян, робітників та од городської бідноти.

От такі „поправки" зробило правительство, разом з розпус­ком Думи, до виборчого закону. Поправки ці, як бачимо, зроб­лено на користь багатим — поміщикам, фабрикантам, промис­ловцям, і на лихо робітникам, крестьянам і дрібній городській буржуазії.

Але це ще не всі „поправки". Новий виборчий закон зовсім одбирає виборчі права у далеких народів, що живуть в Росії: так, наприклад, більшість „окраїн", де живуть не-„русские" не посилатимуть вже більше депутатів у Думу (Якутська область й ін.). Інші ж народи посилатимуть куди менше послів, ніж посилали раніш. Так, приміром, Польща раніш посилала 36 депутатів, тепер вона посилатиме тільки 14, інші „окраїни", як от Кавказ, Литва, Сибір — замість 75 — тільки 25. Зате „русское население" од „окраїн" посилатиме тепер депутатів до Думи більше, ніж поси­лало раніш. Казати про те, як негарно зустрінуть ці поправки інородці, що майже не матимуть в Державній Думі своїх депу­татів, а як і матимуть, то куди менше, ніж раніш було — нема чого. Ясно, що ці поправки до виборчого закону додадуть ще більше іскор до національної ворожнечі та шовінізму.

Коротко оглянувши новий виборчий закон, ми бачимо, що він гірший, ніж був попередній. Йому не будуть радуватись ні селя­ни, ні робітники, ні голота, як селянська, так і городська, зате поміщики, сільські дуки, фабриканти та городські багатирі бу­дуть тішитися, бо він дає в їхні руки велику силу і власть, тоді як у бідного люду одбирає й те невеличке, що він мав досі.

 

С. П-ра

 

 

*  „Слово", Київ, 1907 p., ч. 5.

 

 

 

 

ПРО З'ЇЗД ПРОФЕСІОНАЛЬНИХ СОЮЗІВ*

 

По часописах багато тепер пишуть про професіональні союзи. І понятно через що.

Професіональні союзи являються тепер майже одинокими ор­ганізаціями, де помітно життя, де жива робота йде і організаційна і аґітаційна. Ідея професіональних союзів знаходить велику прихильність серед робітників. Не кажучи вже про свідомий городський пролетаріат, союзами захоплюються і такі робітники, що пра­цюють по далеких від городів місцях, напр., на сахарних заводах, пивоварнях тощо. Організують свої союзи городські ремісники. До тих союзів, що вже улаштовані раніш, пристають все нові і нові члени. Деякі союзи якогось одного фабричного чи ремісничого промислу зв'язуються поміж собою в один великий союз на губернію, область, а то і просто на всю Росію. Та велика армія праці організується для того, щоб стати силою могутньою та бо­ронити свої пролетарські інтереси. Саме тепер професіональні союзи переживають такий час, коли питання про з'їзд усіх про­фесіональних союзів, які тільки є в Росії, набуває великої ваги та значення. Саме життя пролетаріяту, самі потреби робітничого руху вимагають від всіх робітничих союзів організованости, єдности і певної системи в діяльності. Там, де робітники не зв'язані в одну велику професіональну організацію, де вони не виступа­ють у своїй боротьбі з капіталом організованими і дисципліно­ваними, там вони безсилі, там завше їхні заходи полегшити свою тяжку працю, оборонити свої інтереси, розбиваються об силу ка­піталу.

Установити ж таку єдність поміж окремими професіональ­ними союзами, зв'язати їх в одну велику організацію і тим самим зробити її дужою та міцною, можна тільки тоді, коли всі союзи, через своїх делеґатів, порозуміються поміж собою, обговорять спільні професіональні потреби робочого класу і з'єднаються до­купи. А це може статися тоді, коли відбудеться з'їзд всіх профе­сіональних союзів.

Знаючи, яке велике значення має такий з'їзд для успіху професіонального руху в цілій державі, для зросту класової свідомости пролетаріяту, окремі професіональні організації давно вже піднімали голос за те, щоб такий з'їзд було скликано як можна скоріше. На превеликий жаль, через політичні обставини цього вчинити не можна було. І хоч спочатку призначено було одкрити з'їзд у кінці цього іюля або в початку августа, але тепер ледве чи буде так, як призначалось.

На перешкоді цьому стоїть перш усього адміністрація. Хоч закон 4 марта і дозволяє окремим професіональним союзам спіль­но обговорювати „предметы, касающиеся целей і деятельности обществ", з тією одначе умовою, щоб декілька професіональних союзів не зв'язувались в один союз, — але можна сказати з пев­ністю, що такого з'їзду адміністрація тепер не допустить. Союзи не тішаться ласкою адміністрації. За ними тепер дуже пильно стежать і при всякій зручній нагоді закривають. Так, приміром, закрито недавно союз друкарів у Києві, кравців, красильщиків, табачників, друкарів у Москві, приказчиків у Харкові. Визначних діячів і членів професіональних союзів арештовують; газети, що видаються деякими союзами, припиняють, зібраннів уже дозво­лених союзів не дозволяють і всюди завше останніми часами діяльність союзів проходить серед таких тяжких обставин, що з їх, покищо, користи робітникам дуже мало. Така політика на­шої адміністрації не дає ніяких надій на те, щоб з'їздові профе­сіональних союзів було дозволено зібратися і обговорити пекучі потреби робітників у Росії.

З другого боку і самі професіональні союзи не зовсім ще приготовились до з'їзду.

Організаційна комісія, що підготовляє з'їзд, разом з пред­ставниками центральних бюр деяких окремих професіональних союзів, постановила була „на місцях", а особливо в найбільших „обласних" центрах закласти ряд „обласних" комісій, які допо­могли б організаційній комісії в цій справі. Але комісії такі, хоч і позаводились уже на місцях, та покищо не встигли ще зробити того, що постановлено було головною організаційною комісією. На заваді стояло головним чином те, що кращі діячі місцевих про­фесіональних союзів аж геть мають тепер і своєї роботи по горло. З другого ж боку, і поліцейські обставини мішали. Бо для того, щоб обговорити на місцях всі ті питання та справи, які будуть обговорюватися на з'їзді, треба б було по закону 4 марта мати дозвіл поліції. А поліція, звичайно, таких зібраннів не допускає.

Та треба ще й те сказати, що для скликання свого з'їзду у професіональних союзів тепер немає грошей вільних, бо які були, повитрачали на те, щоб допомогти безробітним або тим членам союзів, кого викидають на вулицю льокавти та масові рощоти.

Все оце багато шкодить тому, щоб з'їзд пощастило скликати літом цього року. Очевидно, що його, на деякий час доведеться одкласти, поки обставини політичні і ті, що заховані в сучасному становищі професіональних союзів, не будуть більш відповідними для великої потреби робочого життя.

Поки ж не можна не побажати, щоб організаційна комісія, яка підготовляє з'їзд, видала як можна скоріше тезиси докладів, а також оголосила ті питання, які мають розглядатися на з'їзді. Це дало б можливість познайомитись з характером з'їзду всім місцевим організаціям, заінтересувати справою з'їзду ширші гру­пи пролетаріяту і в значній мірі улегшити роботу з'їзду.

 

С. Пра

 

*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 10.

 

 

 

 

НОВА ДУМА І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ*

 

Вибори до нової Думи закінчились, і народне представництво 1 ноября збереться третій раз, щоб почати творчу роботу в справі необхідних державі реформ. Який напрямок буде мати ця робота, до чого вона буде прямувати, видко вже з того, хто такі депу­тати нової Думи. Всенароднім представництвом назвати її не мож­на, бо новий виборчий закон попіклувався щиро про те, щоб справжні заступники народніх інтересів не мали голосу там, де будуть рішатися народні справи. На 442 депутати нової Думи Державної покищо обібрано тільки 29 таких, що стоятимуть справ­ді за народ і будуть домагатися того, що йому так потрібне. Реш­та ж, або прямі вороги народніх інтересів, як от праві депутати, котрих в Думі найбільше (169), або такі, які будуть крутити і сюди і туди, куди вітер віє. Це — кадети, мирнообновленці тощо (92 депутати) та октябристи — (105). Таким чином, всі заходи справжніх народніх заступників розіб'ються, і в Думі пануватиме воля великих поміщиків, фабрикантів, капіталістів та великих чиновників.

Чи можуть сподіватися при такій Думі пригнічені нації Росії на те, що вона поліпшить їхню долю, дасть їм національну волю і забезпечить державними законами їх розвиток? Ні, не можуть.

Діяльність нової Думи направлена буде зовсім не на те, чого сподіваються пригнічені нації та класи російської держави. „Го­лосом вопиющого" буде скарга, напр., українського депутата про ті неможливі обставини, в яких доводиться жити українській на­ції. Загине в залях Таврійського палацу і голос представників пролетаріяту та селянства . . . Більшість членів Думи, що склада­ється з буржуазних депутатів, по своїх поглядах — реакційна, по своїй тактиці — консервативна, і ніколи не піде на те, щоб за­вести радикальні реформи в державі і розв'язати в інтересах народніх мас хоч одно з тих питань, які гальмують розвиток дер­жави та стоять на перешкоді загальному поступові населення Росії. Виборчий закон обкраяв виборчі права у пригнічених на­цій і, приміром, українці не матимуть у Думі такого представ­ництва, яке вони мали в другій Думі. Ті панські депутати, яких послала Україна, не будуть ставитись так прихильно до націо­нального питання, як ставилась Українська Трудова Громада другої Думи. Деякі з них, хоч може, й озвуться в Думі як укра­їнці, та це будуть панські голоси, голоси буржуазії, яка не від­чуває на собі так гостро того національного гніту, який відчувають широкі народні маси українського народу.

На діяльності третьої Думи пригнічені нації побачать і пере­свідчаться, що національного питання буржуазія не здатна роз­в'язати, що цей обов'язок можуть здійснити тільки ті, хто сам за­знав на собі горя та утиску, себто соціяльно покривджені класи громадянства.

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 22.

 

 

 

 

СТАНІСЛАВ ВИСПЯНСЬКИЙ*

 

Полякам не стало великого поета. Польський народ загубив свого великого сина — Станіслава Виспянського. Талановитий маляр, чудовий поет, глибокий драматург — Виспянський гаряче любив свій край, свій рідний народ. Гаряче любив минуле народ­не, але школи не шукав в ньому вказівок для сучасного. Він огля­дався назад, у сиві віки минулої історії польського народу і милу­вався героїзмом народніх мас, їх активною любов'ю до рідної країни. І він любив ці маси. Любив за жертви, які приносили вони для щастя країни. Але в кожній любові є частина ненависти до того, що не дає їй стати могутнім началом живого життя.

І любов Виспянського — була любов'ю-ненавистю до тем­них духів рідної історії. Він п'ятнував, глузував, він проклинав шляхту, духовенство, безсилу „інтеліґенцію", що довший час заправляли народнім життям, нав'язували масам народнім свої по­чування і примушували їх нести жертви великі для того, щоб ці почування здійснити. Він знав, що здорове зерно народнього життя таїться в масах польського народу і вірив, що ці маси ста­нуть таки, нарешті, творцями-діячами історії рідного краю. І свою віру він переливав у чудові вірші-полум'я, в талановиті драми, вщерть налиті революційними іскрами відродження.

Хто читав його Wesele", той ніколи не забуде того захоплен­ня, того хорошого бадьорого почуття і бажання працювати на ко­ристь та добробут щастя народнього, яким пройнятий кожен рядок геніяльної драми Виспянського! Хочеться взяти, знайти отой ріг, що загубив його „хлоп" і трубити, кликати душі живі до живого життя. Хочеться не слів, не сліз, не „хлипання" за минулим, а будувати сучасне, хочеться втручатися „в гущу життя", нести жертви, руйнувати старе, спорохніле, все, що шкодить виростати і колоситись буйним стеблинам нового, здорового життя.

Виспянський умів оце бажання запалити в численних душах польського народу. Його творчість як поета — то творчість борця, творчість радісного життя, творчість побідного страждання, твор­чість сили, яка вірить, — ні, знає, що за стражданнями прийде радість і гармонія життя. У царстві слави і гармонії чоловік пере­стане бути рабом. Не буде ідолів, якими туманять йому голову; не буде безсилля, втоми, не буде тих тернів, що поранили віка­ми душу польського народу. Настануть інші умовини життя і на ґрунті соціяльної правди виростуть квітки правди народніх мас, якій не дають можливости тепер забуяти непрохані опікуни на­роду, фальсифікатори історії, народніх ідеалів, офіціальні пред­ставники, „mysli і de narodowych".

В одному із своїх гарних творів („Skaka"), Виспянський устами Рапсода кидає w. Stanisaw-y (символістична фігура Kocioa) такі віщі слова: Gdy ywi yciem pocz, y, z ywymi ty nie moesz by!" Ці слова поета можна кинути в очі кожному ,,жи­вому мерцю" історії, що гальмує розвиток життя народнього, що ставить перешкоди творчості народнього генія.

В особі Виспянського помер великий поет: не стало чулої, чуйної душі, що струнами свого надхнення творила радісну пісню нового життя.

Польський народ оплакує смерть свого великого поета. Але його творчість має ширший, а не тільки національний характер, бо в ній таїлись зерна міжнародности, зерна, які треба кидати скрізь, а не тільки на польському ґрунті. Через це й смерть поета польського народу викликає глибокий жаль скрізь, де йде зма­гання до нового життя, де йде боротьба за царство краси і сво­боди .. .

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1907 p., ч. 28.

 

 

 

 

З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В МИНУЛОМУ РОЦІ*

 

Наш огляд українського життя в минулому 1907 році не може бути повним. І це не наша вина. Багато подій, багато фактів з життя України лежить поза тими межами, які може переступати редакція. Приневолна рахуватись з обставинами політичного мо­менту, вона не може подати різнобічної і безсторонньої оцінки про­явам національного життя і вияснити їх значення для пролетарських та трудящих українських мас, інтереси та ідеали яких ре­дакція взялась боронити. Події політичного характеру, що мали місце в житті українського народу, діяльність українських полі­тичних партій — все це, хоч і „кричить про себе" і вимагає од політичного органу відповідного освітлення та оцінки, не може по обставинах моменту бути використаним в нашому огляді.

Та як не тяжкі обставини, яким важким тягарем вони не впали на „вільне" слово, все ж вони не змогли цілком вбити політичних змаганнів українського народу: під кригою реакції не зупинялась течія політичного національного життя, не пере­ставала текти і час від часу давала про себе знати то в таких по­діях, як, приміром, з'їзди українських політичних партій, то в ре­золюціях, які виносились цими з'їздами, то, нарешті, в прилюдних виступах представників партій в російському парляменті — в Дер­жавній Думі. Звістки про такі події показують, що там, в глибині народнього життя українського народу відбувається цікавий про­цес диференціяції українського громадянства на класи, на групи, на гурти. Інтереси цих класів протилежні, не однакові; українська буржуазія, буржуазна інтеліґенція єднається біля радикально-демократичної партії, українські трудящі маси, на чолі з українським пролетаріятом, гуртуються біля партії соціял-демократичної. Є деякі звістки про те, що частина буржуазної соціялістичної інтеліґенції намагається організувати окрему партію україн­ських соціялістів-революціонерів. Знов теж були по газетах звіст­ки, що й українські націоналісти ворушаться, хоч покищо з їхніх заходів нічого не виходить.

Досі партія українських націоналістів, або, як вона себе називає, Українська Народня Партія, нічим на ділі себе не показала і залишається пустоцвітом на українському політичному полі. Мало дає про себе знати і Українська Демократично-Радикальна Партія. Чувати про неї можна було тільки тоді, коли людність ставала до виборів, та і то ці чутки далі газет не йшли. Реальної сили і впливу на вибори ця партія не мала. Під своїм партійним прапором не провела ні одного депутата. Це, одначе, не завадило їй стати близько до Трудової Громади другої Державної Думи: інтереси „хозяйственного" мужика-хлібороба і українського бур­жуазного інтеліґента дуже близько підходять одне до другого; не треба через це й дивуватись, що українські демократи-радикали на своєму з'їзді винесли резолюцію про свою солідарність з про­грамовими домаганнями парляментської Української Громади.

Єдиною українською політичною партією, що не зупиняла своєї роботи в українських масах, була Українська Соціял-Демократична Партія. В газетах подавались звістки, що в минулому ро­ці відбувся з'їзд цієї партії, на якому вироблена була між іншим ре­золюція про відношення до другої Думи, про умови з'єднання з Російською Соц.-Дем.-Роб. Партією і т. д. Деякі факти з життя організацій цієї партії, напр., резолюція київських робітників У.С.Д.Р.П. про терор та анархістичні засоби боротьби, звернули на себе увагу мало не всієї преси, як російської, так і українсь­кої і примусили навіть буржуазні органи преси озватись в при­хильному для згаданої партії напрямку.

Куди більшу змогу висловлювати політичну думку і боро­нити національні права українського народу могла Трудова Укра­їнська Громада другої Державної Думи, але, правду кажучи, свого завдання вона не виконала як слід. В самій Державній Ду­мі впливу особливого вона не мала. З боку програмного ця полі­тична організація не могла считатись [вважатись] за виразницю інтересів всього українського народу. Намагання ж її з'єднати під своїм прапором різних по політичних переконаннях депутатів, нав'язати їм спільну програму, примусити їх підлягти спільній фракційній тактиці та дисципліні треба признати неслушними і навіть реакційними. Національний прапор, під яким виступала ця організація, мусів стати тим спільним ґрунтом, на якому де­путати України могли од часу до часу погоджуватись між собою і в питаннях програмних і в питаннях парляментської тактики. Ставши на такий ґрунт, Громада зробила велику помилку і за­шкодила скорішому поділу українського громадянства на проти­лежні по своїх економічних завданнях соціяльні групи, так потріб­ному для розвитку класової боротьби на Україні. Ідеали укра­їнської трудової групи, поскільки можна було про них судити на підставі виданої нею програми, мають народницько-буржуазний характер і стоять далеко од послідовно-демократичних ідеалів робочого класу. Навіть у справі оборони прав українського на­роду перед парламентським представництвом усіх народів Росії, депутати-члени Громади показали себе мало усвідомленими в тих справах — мало досвідченими. В багатьох випадках, приміром, коли обговорювався бюджет державний, вони не скористувалися слушним випадком і не оцінили заходів і політики правительства з погляду інтересів українського народу. Загальний полі­тичний розвиток Громади був невисокий, через це і виступи членів її в парляменті не робили великого враження ні на парлямент, ні тим більше на українські трудящі маси. Більш видатною треба признати діяльність української громади в справі видавництва власного органу. „Рідна Справа" — так звався орган Громади, — редаґувався досить вміло, жваво і інтересно, хоч, звичайно, програмова сторона його мала ті ж самі дефекти, ті плутанини, що й програма самої Громади.

Переходячи далі до ітогів громадського життя українського громадянства за минулий рік, доведеться сказати, що воно було млявим і малопродуктивним. Причина цієї млявости лежить почасти в загальних умовинах сучасного політичного моменту, по­части ж в самому українському громадянстві, занадто ще моло­дому, малокультурному і нерозвиненому. Єдиними огнищами, де більш-менш помітно було це життя, були українські Просвіти. Гуртуючи круг себе здебільшого українську буржуазну інтелі­ґенцію, ці товариства не могли розвинути широко своєї діяльности, з одного боку, через перешкоди адміністрації, а з другого, через неактивність і тих громадських елементів, які здебільшого вступають членами до Просвіт. Найбільш визначилась за минулий рік своєю діяльністю київська Просвіта. Діяльність ця виявилась у виданні популярних книжок, в улаштуванні вечорів, присвяче­них пам'яті або творам українських письменників, нарешті, в то­му, що товариство уряджувало популярні відчити для народу (приміром про холеру). Такий самий характер мала і діяльність другої визначної Просвіти — одеської з тією тільки різницею, що тут на першому плані, замість видавництва книжок, треба поставити уряджування рефератів та клубних співочих вечорів з танцями. Незначна своїми розмірами і впливом діяльність укра­їнських Просвіт пояснюється в значній мірі, крім згаданих нами причин, ще й тим, що найбільш активні елементи українського громадянства — робітники — примушені стояти за порогом цих товариств. Висока членська вкладка, при злиденному бюджеті українського робітника, не дозволяє останньому брати участи в Просвітах, наблизити їх до життя, поставити їх ближче до інте­ресів українських робочих мас.

Коли взяти діяльність Просвіт в цілому і, приймаючи на увагу всі несприяючі для цієї діяльности обставини, вияснити, чи бага­то дали вони для українського робітника, то довелося б прийти до того виводу, що користи тут було дуже і дуже мало. Загальна тенденція діяльности Просвіт має інтеліґентсько-буржуазний на­прямок і українському пролетаріятові для задоволення своїх культурних потреб доведеться шукати інших шляхів, інших куль­турно-національних товариств, коли все в них і надалі зостанеться по-старому.

Мало покищо виявило свою діяльність і Українське Наукове Товариство засноване у Києві. Покищо круг його інтересів нау­кових обмежується старовиною, минулою історією України. Реферати, наукові зібрання, публічні лекції, що влаштовувались Товариством, або історико-літературного характеру і для широ­ких кругів українського громадянства особливого інтересу не мали, коли не щитати [включити] сюди рефератів проф. Павлуцького про український стиль, Біляшевського про український орнамент і публічних лекцій І. Стешенка про українських шестидесятни­ків. До вивчення сьогочасного життя України Товариство ще не приступило, не дивлячись на те, що це життя вимагає пильної уваги до себе. Колективній науковій інституції і слід би було в першу чергу заходитися коло вивчення та студіювання сього­часного життя. В деяких лекціях улаштованих Товариством бра­кувало лекторам уміння захопити слухачів чисто зовнішньою сто­роною своїх викладів, іншим не ставало ясного принципу, кри­терію, виходячи з якого лектор освітлював би свою тему.

В цілому влаштування публічних лекцій з українознавства треба признати дуже корисною справою: вони дають санкцію українському науковому слову, приваблюють до української нау­ки ширші круги громадянства і торують шлях для розвитку укра­їнської науки.

Зупинившись над українськими публічними лекціями, ми по­руч з ними повинні згадати і курси українських наук, що почали викладатися з 1907 року по університетах, що існують на Україні, та тільки нічим не виявляють, що удержуються вони з коштів українського народу і повинні були б нести цьому народові націо­нальну науку. Курси українських наук заведено покищо в Хар­ківському та Одеському університетах. В першому почав читати лекції (українською мовою) по історії української літератури проф. Сумцов, у другому, теж українською мовою, прив.-доцент Ол. Грушевський по історії України. В Київському університеті по історії української літератури читає лекції проф. Лобода.

Початки української науки в університетах не можна не при­знати бажаним і позитивним придбанням і для прав української мови, а ще більше для розвитку українського народу. Українські лекції — то перший крок до того, щоб на Україні наука викла­далась по-українському, щоб вона була національною не тільки по формі, але й по суті, по змісту.

Деякі органи української преси признають таким придбан­ням і указ Св. Синоду про українську мову в церковно-приходських школах Подільської Єпархії. Але, на наш погляд, цей указ (видано його було восени минулого року) більше має шкідливе значення, бо підготовляє вдячний ґрунт для зросту клерикалізму в українській одежі. Цей указ сливе нічого не дає для справж­ньої демократичної українізації народньої просвіти на Україні. Шкільна справа у нас, як раніш, так і в минулому році перебу­вала в ненормальних обставинах; народня школа стояла далеко од народніх мас не тільки по формі, по мові, але й по загальній бюрократичній постановці початкової науки.

Як ставилось українське громадянство до чужої школи? Чи виявило воно якісь активні бажання, щоб таку школу змінити на рідну, свою? На ці запитання треба одповісти: виявляло, змагалось за українізацію просвіти, але, на великий жаль, ці змагання реальних наслідків не принесли в минулому році, коли не щитати [рахувати] згаданих нами початків національної науки на Україні. І тим з більшою приємністю треба підкреслити в цих змаганнях участь самого народу, українського народу — народу сіл, робіт­ників тощо. Протягом минулого року різні групи українського громадянства засилали до українських газет численні листи, в яких заявляли, що вони хотять, щоб на Вкраїні заведено було по школах (вищих, середніх і нижчих) рідну мову, рідну науку. В листах засилались привітання українським студентам, щоб во­ни не зупиняли своєї боротьби за українізацію просвіти на поло­вині шляху, а щоб доводили її до кінця, пам'ятаючи, що тільки тоді справа просвіти на Україні буде приносити користь, коли ця просвіта стане національною не тільки по мові, а й по змісту.

З-поміж цих листів особливо визначились листи селян та робітників українських. Такі листи треба визначити, як об'єктив­ні докази того, що національна свідомість починає прокидатись серед широких мас українського народу і що, значить, українсь­кий національний рух не є тільки рухом одної інтеліґенції, але й рухом народнім. Нечисленні, порівнюючи, були ці листи, але їх треба вітати, як перші ластівки народнього руху серед українських мас, як перші проби маніфестації українським народом своїх націо­нальних потреб і, нарешті, як поруку того, що ці проби знайдуть своє задоволення, бо ті, хто про них заявляє, не заспокояться до­ти, доки не доб'ються своїх прав.

З інших фактів, що показують про збудження національної свідомости серед певних груп українського громадянства і про змагання цих груп до організації, треба згадати про заходи українських акторів заснувати свою власну спілку (союз). Українські актори через заснування спілки хотять добитись кращих матеріяльмих умовин життя; добиваються вони й того, щоб українські антрепренери не експлуатували їх і поводились з ними по-люд­ському. Крім того, через спілку добиваються вони поліпшити ре­пертуар українського театру, щоб театр справді послужив роз­виткові українського народу, а не стояв на перешкоді цій великій справі. Саме в минулому році питання про українську спілку обговорювалось в українській та російській пресі, і є деякі надії, що в новому році воно буде розв'язане в бажаному для акторів напрямку. Заходів українських акторів не можна не вітати, особ­ливо, коли ми згадаємо, що на українську сцену йдуть здебіль­шого люди малокультурні, з національного боку несвідомі.

Може чи не найбільше український рух в минулому році помітно було серед українського студентства.

Окликались зібрання, на яких обговорювалась справа укра­їнських катедр і взагалі просвіти на Україні, виносились відпо­відні резолюції і т. д. Словом, з боку формального, зовнішнього, українське студентство виявило свою національну свідомість і ма­ніфестувало її прилюдно. Але наскільки ця свідомість справді є глибокою, наскільки вона заявила себе активною — це інша річ. Принаймні в минулому ж таки році українські студенти, які, між іншими, і в Харкові і в Одесі завзято добивались українських лекцій, не дуже то густо ходили на ті лекції, коли їх почали в Харківському та Одеському університетах викладати тамошні про­фесори. Є, приміром, певні звістки, що на лекції історії в Одесь­кому університеті (викладав прив.-доц. Ол. Грушевський) хо­дять нечисленні одиниці з-поміж українського студентства, що побирає освіту в Одесі. З такого факту можна зробити один тіль­ки логічний вивід: абож тих лекцій не вміють викладати настіль­ки цікаво з наукового боку, щоб вони могли захопити слухачів, абож самі слухачі мало цікавляться українською наукою, якої вони недавно так завзято домагались од університетського уряду. В кожнім разі згаданий нами факт про те, як ставилася на ділі частина українського студентства до українських лекцій, не можна щитати [вважати] за корисне придбання для українського громадянства.

Українська преса, газетна і журнальна, представлена була в минулому році такими органами: щоденною „Радою"; тижне­виками: нашим „Словом", „Рідним Краєм", „Світовою Зірницею"; щомісячними журналами „Літературно-Науковим Вістником" і „Україною". Шість органів на ЗО мільйонів — дуже мало. Та коли ми згадаємо, що українське громадянство, не як етнографічно-національна одиниця, а як певна політична сила почало виявляти ознаки свого національного життя тільки останніми часами, то ми прийдемо до того висновку, що на більшу кількість органів печаті це громадянство й не могло спромогтись. Інша річ, як згадані нами органи української преси виконували своє завдання, чи відпові­дали вони своєму призначенню, чи обслужували вони українські народні маси так, як цього вимагають інтереси останніх.

Відповідь на ці запитання не може бути зовсім втішною. Укра­їнська преса ще молода, небагата визначними літературними си­лами, не має вона такого досвіду, як преса російська, і через це, звичайно, її не можна рівняти з останньою. Загальний дефект нашої молодої преси той, що вона ще замало українська. Не по мові, не по тому матеріялу, який вона подає до відомости своїх читачів, а по методу освітлювання цих відомостів, який часто-густо виявляє, що українські літератори не призвичаїлись ще до того національного ґрунту, на якому вони завше мусять стояти, коли хотять, щоб українська преса виконувала, як слід, свою культурну роботу. Крім цього загального дефекту, властивого в більшій або меншій мірі всім органам української преси, укра­їнські видання мали в минулому році, кожне зокрема, ще й свої власні хиби. Почнемо з щоденної „Ради". Загальне редаґування цієї газети треба признати ще й досі незадовольняючим, хоч в по­рівнянні з „Громадською Думкою" помітно значний поступ. Ще досі не видко досвідченої, творчої руки, яка б уміло направляла справу, робила б з газети цікавий щоденний орган, різноманітний по змісту, приступний мовою своєю. Звичайні виділи [відділи] щоденної газети в „Раді" редаґуються не дуже цікаво. Кидається на око брак живих „злободневних" фейлетонів, цього живчика, без якого не можна уявити собі в російсько-українських обста­винах щоденної газети. Слабо заступлена і та частина газети, де читач звик шукати вказівок для поводження громадянства, де редакція виявляє своє програмове обличчя, своє Я, де вона ви­словлює свій погляд на ті чи інші питання і національного і загальнодержавного життя. Ми маємо на увазі передові „Ради". Хоч редакція і каже, що „напрямок газети непартійний, демократично-поступовий", але протягом минулого року вона не вста­новила більш-менш певно ні меж свого демократизму, ні харак­теру своєї „непартійности". Певна річ, що це було не під силу редакції, як не під силу воно і тій „різночинній" буржуазній ін­теліґенції українській, органом якої є „Рада" і яка часто лука­вить, коли заявляє, про людське око, що партійносте вона не визнає, а на ділі завше являється органом певної буржуазної течії нашого громадянства. „Рада" в деяких своїх статтях була цілком демократичною, послідовно демократичною, в інших виявляла багато опортунізму, що суперечив „поступовому демократизмові". Та навіть і з погляду власної програми редакція „Ради" не була яскравою: позиція „Ради" в національному питанні була хистка, мало обґрунтована і мало деталізована щодо окремих явищ на­ціонального життя. В заслугу редакції треба поставити, що вона доволі докладно і в свій час подає хроніку з українського життя, особливо з життя Просвіт, хоч, з другого боку, не зазначає свого відношення до тих фактів, про які вона сповіщає громадянство. Не можна не зауважити ще й того, що досить часто статті пи­шуться в занадто загальній уже формі, що треба пояснити тим, що до них беруться люди з невеликими знаннями, без ясного обґрунтованого погляду на відповідні питання.

Переходячи далі до інших українських газет, доведеться ска­зати спочатку декілька слів про „Рідний Край". Менше всього цю газету можна назвати політичним органом. Питанням полі­тики редакція присвячує дуже мало місця. Зате багато містить віршів і оповіданнів, між якими, треба признатись, дуже мало трапляється справді художніх і вартих уваги. Перехід редакції „Рідного Краю" з Полтави до Києва дав себе взнаки: газета пе­рестала бути такою живою і народньою і по мові і по змісту, якою вона була за перші часи свого видання. З переїздом до Киє­ва „Рідний Край" загубив тих співробітників, які надавали йому своїми статтями певну цікавість та різноманітність.

„Світова Зірниця" — це будяк, шкідливий, і доволі таки шкідливий, на молодому полі української преси. „Паном тхне"! — ось загальне враження, яке одержуєш од кожного числа цієї газети, яку доволі вірно і не без розумної злости хтось назвав „Світовою Дурницею". Газета ця редаґується в „благородно-реак­ційному тоні". Відповіді, хоч якоїсь, на селянські потреби, на на­болілі нужди трудящих мас в ній ви не знайдете, зате мало чи не половину місця в газеті присвячено марудним переказам з іс­торії (в дусі Іловайського), лікарським та ветеринарним пора­дам та всякій літературній січці з віршів та оповіданнів. Єдине, що можна сказати доброго про „Світову Зірницю", це те, що пи­шеться вона популярною мовою, але з цього можна тільки су­мувати. Краще було б, коли б ця газета — далека від селян по своєму напрямку — була далекою од них і по мові, бо зрозумі­лість, народність мови тут тільки шкодить, бо прищеплює наро­дові оті не-народні думки, які звили собі міцне кубло в панських головах редакції „Світової Зірниці".

Українська журналістика представлена була в минулому році двома журналами: „Україною" (редактор В. Науменко) і „Літературно-Науковим Вістником" (редактор проф. М. Грушевський). Перший журнал був, власне кажучи, продовженням „Киевской Старины". Більша частина цього журналу присвячена була укра­їнській науці; новиною в „Україні", коли порівняти її з „Киевской Стариной", був публіцистичний одділ, присвячений освітленню питаннів сучасного українського життя. На превеликий жаль, цей одділ займав дуже мало місця. В такому вигляді журнал, зви­чайно, не міг вдовольнити нове українське громадянство, яке ви­росло уже із стадії етнографічного українства і почало вимагати од українського журналу не тільки однієї „сухої" науки, але й того, щоб він став органом певної політичної думки гро­мадянства, одбитком його політичних змаганнів, певною ідейною трибуною, з якої б громадянство одержувало вказівки для свого поводження, дыяльности, при запомозі якого воно могло б вироб­ляти собі сталий національно-політичний світогляд. Наблизити „Україну" до нового типу українського журналу редакція його не захтіла, або не змогла і, як повідомлялось уже в газетах, по­становила спинити видання.

„Літературно-Науковий Вістник" поставив своїм завданням бути „всеукраїнським журнальним органом", себто обслужувати і політичні і національні інтереси всього українського громадян­ства. Наскільки пощастило редакції журналу виконати своє зав­дання — це інша річ. На нашу думку, ідею всеукраїнського жур­налу, не тільки з територіяльного, а і з ідейного боку не можна здійснити. Українське громадянство поділяється на певні класи, на певні ідейні течії, і кожна з цих течій вимагає своєї журналь­ної трибуни, свого власного органу. Логіка розвитку цих течій незабаром покличе до життя і нові органи журнальної преси. Але тепер не можна не признати, що редакція „Літературно-Наукового Вістника" доволі завзято намагалась здійснити свою мету. Вона залучила (з переїздом зі Львова до Києва) нових співробіт­ників, здебільшого з російської України, зробила з свого журналу доволі живий і цікавий орган. Не можна іноді погодитись з тим, що пишуть публіцисти „Літературно-Наукового Вістника", (Грушевський, Єфремов, Матушевський, Лозинський і ін.), але разом з тим не можна не признати інтересу за їх статтями, особливо за статтями проф. Грушевського. Коли порівняти „Літературно-Науковий Вістник" львівського видання з київським, то не можна не зауважити, що 1907 рік був найкращим роком за увесь час існу­вання журналу. Він справді наблизився, але тільки тепер, до ти­пу журналів, зразком котрих є французькі revues.

Найкраще, звичайно, представлена була публіцистична час­тина журналу, хоч, треба зауважити, цьому одділу не хватає ста­лого витриманого напрямку, що треба пояснити самим характером журналу, як „всеукраїнського" органу. Слабше — одділ кри­тики літературної і красного письменства. В останньому більш-менш цінними з художнього боку треба признати твори Винниченка, Коцюбинського. В науковій частині визначаються статті проф. Грушевського і К-вого.1 В новому році „Літературно-Науковий Вістник" обіцяє стати ще більш цікавим, аніж був він в минулому році.

 

С. Петлюра

 

* „Слово", Київ, 1908 p., чч. 1, 2 і 3.

1 Кошовий (?). —Ред.

 

 

 

 

„ДЗВІН" - ЗБІРНИК*

 

Впорядчик-видавець В. Винниченко.

 

[Рецензія]

 

В одділі красного письменства уміщено твори трьох україн­ських письменників: Винниченка, Коцюбинського і Черкасенка. Черкасенко виступає в „Дзвоні" автором двох коротеньких віршів. У них виявляє вміння закувати свою думку в сталеву одчеканену форму. Обидва вірші невеличкі, але і з них видко, що автор має поетичний хист; напрямок його поетичної творчости симпатич­ний і ми бажаємо йому не сходити з цього шляху. Додержуючись і далі його, Черкасенко може стати близьким і дорогим для укра­їнського пролетарія поетом, виразником його гарячих бажаннів і великого гніву. Коцюбинський умістив невеличкий психоло­гічний етюд „В дорозі". Етюд написано красиво, навіть ґраціоз­но з зовнішнього боку, хоч психологічні переживання героя опо­відання, революціонера, що втомившись революційною діяльніс­тю, хоче виправдати екскурсії в сферу особистого інтимного життя, тоді, як інтереси тисяч вимагають, щоби він своє життя оддав їм, — не скрізь розвинені згідно з психологічною правдою і ма­люють героя не завсігди яскраво-рельєфно. Якась незакінченість, необробленість теми! Красиві, іноді вірні „мазки" художника, але немає суцільного, психологічного образу — ось загальне вражен­ня од оповідання Коцюбинського. В короткій рецензії не можна спинятись над дефектами-деталями, але автор даремно іноді зло­вживає „малюванням" природи. Виходить занадто докладно, а че­рез це і нудно: замість поезії — ботаніка!

„Гвіздком" художньої частини „Дзвону" є безумовно п'єса В. Винниченка „Щаблі життя". Заголовок не можна сказати, щоб не був не претенціозним. Винниченко любить давати своїм п'єсам такі заголовки: „Дисгармонія", „Великий Молох" — тепер „Щаб­лі життя". На великий жаль, зміст п'єс, розроблення тем і питаннів стоїть в дисгармонії з ефектними заголовками. Щодо питаннів, Винниченко теж любить зачіпати ті, які можна зачислити до категорії „проклятих", які справді варто зачіпати, розроблю­вати, освітлювати. Дисгармонії з життя революціонерів, боротьби індивідуального з колективним, я і м и, одиниці з громадянством — за все чіпається Винниченко. Чіпається нервово, похапцем, часто з благородними мріями. Часто він кидає на них промінь свого світу, виявияючи свою талановитість, але ніколи він не подумає того, за що чіпається, ніколи його художні образи не но­сять характеру закінчености, ніколи ті порішення, які він дає зачепленим питанням, не можуть вдовольнити пролетарія або того, хто поділяє ідеологію робочого класу. Художник (в данім разі Винниченко) може все брати для своїх художніх творів. На­віть повинен це робити.

Але річ не в тому, про що писати. Будь ласка, пиши про що хочеш, яких завгодно питаннів торкайся! Річ у тому, як писати, як ти розв'язуєш ті питання, що привабили твою увагу, завдали тобі муки і примусили тебе поділитись з іншими своїми думками-образами про них. І от власне оце „як" дуже шкандибає у Винниченка. Дуже може бути, що про Винниченка ми поговоримо більш докладно: він вартий цього. А тут обмежимось тільки де­якими увагами — ілюстраціями до висловленої нами думки. „Без великих широких щаблів нема великого й широкого життя" — з запалом говорить головний герой „Щаблів" Мирон Антонович. Він хоче „роздушить, розметать ту шкаралупину, в яку закуто йо­го душу. Одкинуть все зайве, все, що оджило свій вік". Як бачите, щабель справді високий. І Винниченко примушує свого героя лізти до нього, добиратися гори драбини і звідтіля показатись людям у своїй силі і руйнуючій красі: погляньте на мене, який я удався, і ходіть за мною! Ми підходимо до драбини і чуємо, як смілий Мирон Антонович, і — по всьому видко — укоханий ав­тором „творець нового життя" виголошує такі дурниці: „будь чесним з собою", коли хочеш бути чоловіком новим. До чорта мораль, видуману людьми! Ну, добре, чесним з собою треба бути, це необхідна річ — ну, а якже ж з іншими? Невже норми моралі, цінності етичні виробляю я один, без спілки з іншими, зв'язаними зо мною тисячами моральних і духовних інтересів. На таку мо­раль індивідуалізму робочий клас не пристане. Бо коли бути чес­ним тільки „з собою" — то такою „мораллю" можна оправдати і санкціонувати яке завгодно свинство.

Така „мораль" на руку індивідуалісту, буржуа, пануючому класові, а ніколи пролетарію, який має свою класову мораль і їй кориться „не за страх, а за совість", бо спільними колективними силами виробляє її, бо інтереси свого класу, інтереси розвитку громадянства він ставить понад усе, ставить все це [на шкоду] своїм власним інтересам. Дякуючи такій гармонії між своїм інди­відуальним я і інтересом класу, у пролетарія не може бути місця для тих конфліктів і для тієї внутрішньої гризні, які властиві буржуазним класам, коли вони хотять примирити інтереси свого я з інтересами громадянства. Мирон Антонович не може стати на погляд прслетаріяту. Високий щабель його міщанської моралі ламається — герой Винниченка хватається за другий і, руйну­ючи мораль пануючих класів, називаючи їх розпусниками (хто ж проти цього буде протестувати), а їхню сім'ю леґалізованою проституцією, вимагає від громадянства поваги до праці прости­туток: „Проститутка є такий же корисний член общества, як і носильщик, банщик, лікар, наймит, поет і філософ. Проституція так же задовольняє потреби, як і лікар, носильщик, поет, філо­соф". Та-та-та хватив! Працю проститутки ставити поруч з яко­юсь іншою працею, що має громадянську цінність! — це занадто вже сміло і... не науково. Зло капіталістичного ладу — прости­туцію, яка по своїй суті є і може бути тільки джерелом мук і яка зникне в соціялістичному громадянстві, прирівнювати до праці, що в самій своїй основі є джерело найвищих утіх, що в соціяліс­тичному ладі стане з підневільної — радістю, щастям-потребою, це значить не знати, що таке праця, не вміти розрізняти праці од зла. Цим пояснюється і те, що герой Винниченка кличе не боротись проти тих основ, проти того соціяльного ґрунту, на яко­му виростає зло проституції, а хоче тільки поставити проституток у „краще матеріяльне, юридичне, громадянське становище" — о, тоді і хороб не буде! Герой п'єси нічого не має проти того, щоб ходити до проституток: „от тільки бережіться, щоб не поймать якої хороби" — оберігає він. Здавалося б, коли герой в теорію „возводить" „хождение" до проституток, то повинен і додержу­вати її на ділі. Але теорія одне, а практика, життя — інше. Сестра героя попадає в „публичный дом" і герой уживає всіх засобів, щоб витягти її звідти. Для чого? Адже „праця" проститутки, хоч би й сестри, має однакову цінність з працею філософа, лікаря і наймита? .. Коли „герою" вказують на нелогічність його по­водження, він не знає і не вміє пояснити і оправдати своєї нелогічіности. Взагалі логіки в думках, в поводженні героя мало.

Можна б було навести до цього чимало ілюстрацій. Нелогіч­ність доходить часто до такого абсурду, що Мирон Антонович ви­магає од своєї коханої піти „хоч на день у публичный дом" — тільки після цього він згоджується жити з нею. На що таку віві­секцію проробляє герой, на що така жорстокість безглузда, дурна ? А ця, бачите, операція потрібна для того, щоб кохана героя згла­дила свою вину перед проституцією, як член того громадянства, яке породило проституцію, щоб доказати, що „труд" проститутки — такий самий, як і інших професій. Словом, герой Винниченка революціонером духа, думки повинен стати, новатором і руй­нуючим реформатором нового життя, творцем нових вільних норм. На ділі таким не виглядає. Його новаторство скидається на те, якби хтось, бажаючи реформувати життя, бився об стінку голо­вою, говорив пишні фрази і зразу ж свою революційну фразео­логію перекидав власними ж учинками шкереберть. Головна причина цього та, що герой п'єси міщанин-індивідуаліст, а не колективіст. Його психіка, думання, його плани, його філософія життя — міщанські, а не пролетарські. Через це він і не може стати ні сам творцем життя, ні других повести на верхів'я його за собою. Великі і широкі „щаблі" виявляються нікчемними, безсилими протестами міщанської душі, негідної піднятись понад своє маленьке я і злитись в могутньому колективному м и. Ідею п'єси автору її не пощастило виконати. П'єса з художнього боку слабша од попередніх. У ній чимало незугарностів художніх, ба­гато непотрібної і часто нерозумної балаканини. З соціяльного боку вона навіть може мати шкідливий вплив на деякі групи гро­мадянства, які цупко будуть хапатися за апологію індивідуаль­ної моралі і освящати нею свої свинства.

З огляду на все висловлене нами, ми вважаємо п'єсу д. Вин­ниченка невеликим придбанням для української літератури; в творчості ж талановитого письменника вважаємо її за темну хмар­ку, яка, дай Боже, щоб не розрослась у більшу і не збила худож­ника з ясного і чистого шляху, на якому Винниченко стояв „не мудрствуя лукаво", у перші часи своєї творчости, коли ще не тор­кався тих „великих" питаннів, якими зацікавився останніми ча­сами і для порішення котрих треба б мати більше знання і зна­йомства з ними.

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 2.

 

 

 

 

ЮВІЛЕЙ М. К. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ*

 

15 января М. К. Заньковецька святкує ювілей 25-літньої діяльности своєї на українській сцені. Кожен, хто хоч трохи цікавиться українським театром, знає, що Заньковецька найкраща артистка його, і найбільша і найталановитіша краса української сцени. Кожен, хто хоч один раз тільки бував у театрі, як виступала вона в якійнебудь ролі, ніколи не забуде чарівної гри артистки, ніколи не забуде того величезного враження, яке залишає вона своєю грою. Вона уміє захопити глядача своєю грою, вона примушує його страждати, радуватися, сумувати, сміятися сміхом веселим, в залежності од того, в якій ролі виступає, переживання якої жи­вої істоти вона передає на сцені.

Ну, так, гарно — скаже читач нашої газети. Та з якої речі згадувати про Заньковецьку в робітничій газеті?

Що спільного має український пролетаріят з штукою? Аджеж він добивається тільки того, щоб поліпшити матеріяльні умови свого існування, тільки того, щоб придбати собі політичні права в сьогочасній державі?

О, ні! Завдання пролетарського руху куди ширші. На пра­порі його написано не тільки домагання політично-соціяльної волі для пригнічених класів, але розвиток повний, гармонійний, культури і штуки. „Пролетаріят не хоче більше бути якимсь навозом, на котрому будуть рости квіти культури. Ні, він хоче стати її творцем і учасником", — так в минулому році писав централь­ний орган германської соціял-демократії „Форвертс". Пролетаріят не проти культури. Навпаки, він обороняє її, він не одкидає і тієї культури, яку створила віками буржуазія, але він не приймає її цілком, він пересіває її, одкидає плевели і цінить чисті здорові зерна, з яких хоче створити нові, могутні і чарівні, і пожиточні рослини своєї культури і штуки своєї. Тисячами фактів він дока­зав свою любов до культури і свою ненависть до того вандалізму, який часто виявляють у справах культури буржуазні класи.

Так само і український пролетаріят являється оборонцем на­ціональної штуки, зокрема національного театру.

Своїх політичних, соціальних і національних ідеалів він не може розривати з ідеалами естетичними, бо „штука і соціяльний рух", каже правду великий музика Ріхард Ваґнер, — „мають однакову мету, та ні перша, ні другий не можуть осягти її, коли не будуть іти до неї спільно. Мета ця — красивий і могутній чоло­вік; хай же соціяльний рух дає йому Силу, а штука — Красу." Шануючи національну культуру, або вірніше ті здорові зерна, які в ній заховані, український пролетаріят не може не шанувати і тих діячів цієї культури, а зокрема української сцени, які своєю грою, своєю діяльністю наближали вільне царство гармонійної культури, царство Сили і Краси, в яке увійде після тернових мук і тяжких жертв пролетаріят. Заньковецька своєю геніяльною грою уміла передати тяжкі переживання, тяжку долю ображених соціяльними обставинами життя людей: наймичок, покриток, вза­галі членів соціяльно пригніченого класу.

З її гри можна не тільки тішитись, радіти, як з прояву геніяльного таланту, — ні, її гра артистична є тим животворним дже­релом, де знаходять живучу силу для активної любови до соціяльно покривдженого класу. І те, що велика артистка українсь­кої сцени викликала у багатьох сльози співчуття до придавлених і пригнічених людей, будила своєю чудовою грою активну любов до страдальців життя, може стати для неї найбільшим моральним задоволенням і втіхою на тому тернистому шляху, який їй дове­лось аж протягом 25 років пройти.

З тих сліз виростають квіти радісного життя. За страждання­ми пригнічених, соціяльно покривджених страдальців приходить царство вільного, красивого і могутнього чоловіка, царство куль­тури, створеної страдальцем — пролетаріятом.

 

С. Петлюра

 

 

*,,Слово", Київ, 1908 p., ч. 2.

 

 

 

ВЧІТЬСЯ У ШЕВЧЕНКА*

 

(З приводу 47 роковин смерти поета)

 

В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демо­кратичної Партії робітники завзято протестували проти тенденції соціалістичних белетристів кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди, пригноблення і т. д.

Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера. Інтеліґент-поет, навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія, і йти поруч з ним у боротьбі, якось збивається з шляху і, замість ступати в одну ногу з невтомним борцем, плентається десь позаду, а замість веселої войовничої пісні йому вириваються з уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі, поривчасті акорди своєї ліри, — сили тієї нена­довго стане йому, і за смілими закликами поллється тиха уміркована річ про „болі душі", про ,,втому життя", про сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.

Не диво, що німецький пролетаріят протестує проти такої інтеліґентської поезії, проти закликів: „Назад у тиху пристань, де спочивають натомлені руки, наболілі душі".

Ніякого спочинку у пролетарія! І вічно вперед! Туди, де усмі­хається робітникові нове щастя, — щастя вільної, постійної і ра­дісної праці, звідки чуються звуки гармонійного бурхливого ру­ху, вічно невгомонної і революційної думки!

Хай затямлять це і наші українські поети і не присипляють народні маси проповіддю байдужости, хай не кличуть їх туди, в оті затишні пристані, звідкіль вони випадково визирнули на широкі простори народніх змагань, та зараз же і всп'ять повернули, коли побачили, якої сили і волі постійної треба, щоб залишитись там назавше.

Треба, справді, бути інтеліґентом психікою, вдачею, цілою природою своєю, щоб тішити себе марними надіями і кликати:

 

Дужі! волю прекрасну віддайте

Ситі! землю Господню верніть

Хижі! чулими, добрими станьте

І століттів гріхи іскупіть!

 

Наче справді це можливо? Наче д. Олесь не знає, що всі по­дібні заклики і апеляції „до серця" хижих, дужих і ситих кінча­лись нічим? Наче український поет, вірші якого так купує укра­їнська інтеліґенція, і не знає український пролетаріят, не може пригадати з історії, що всі такі сердечні заклики виявляли лише слабосилість і власне духовне банкрутство тих, що звертались з подібними закликами?! Це все одно, як звернутись до моря, щоб воно оддало назад і живим потопаючого, або до вовка, щоб од­дав ягня не зарізаним! . . І це не тільки в Олеся. Візьміть інших сьогочасних письменників українських, навіть тих, кого звичайно кличуть „молодими талановитими", або „подающими надії", роз­горніть твори Винниченка, Пахаревського, Філянського, у всіх у них, за виїмком, може, Капельгородського, ви з перших же рядків почуєте жалі на болі, жалі на втому; замість поезії стріл із криці, войовничої, живої, бадьорої — інтеліґентські стогнання, поезію втоми, поезію нудьги, розпачу і песимізму. І цей песимізм навіть чується і тоді, коли поет-інтеліґент хоче співати гімн „жи­вому життю". Гімни ці: „не виходять" у Пахаревського. Суть цього життя-боротьби не може зрозуміти навіть і Винниченко.

І той, хто оцінює факти літератури, твори естетичні з погля­ду громадянина, хто шукає в них пожиточного, здорового і цілю­щого бальзаму од ран життя, хто хоче запастись од цих творів новими надіями, новою вірою-силою, — або одкине ці твори, та довго блукатиме серед хворих або одноманітних і неяскравих, як небо восени, виявів інтеліґентської творчости, поки знайде якесь здорове зерно, з котрого незабаром виросте рослина з буйним-пишним колосом справді живого і вічно невтомного життя.

І мимоволі якось в такі хвилини перед очима вирисовується похмура, але й лагідна постать — геніяльного мужика-поета, а в пам'яті воскресають величні твори Шевченкової поетичної фанта­зії, наскрізь пройняті духом протесту, духом борні, ідеєю радіс­ного страждання за щастя всіх поневолених страдальців землі. Коли читаєш Шевченка, серце обливається кров'ю і стискається од болю за горе людське, — але разом з тим чується, як в те серце на­ливається горюча маса активного бажання знищити те горе, вир­вати з ґрунту і з корінням ті терна, які ранять нам душі і не дають можливости  втішатися щастям життя. Коли читаєш Шевченка, почуваєш бадьорість, прилив якогось романтизму, як після читан­ня Шіллера, почуваєш, як виростають крила, а думка стає сміли­вішою, і в мозкові плодяться „дерзкі" наміри!

До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кли­че Шевченко. „Сонце йде і за собою день веде"! — каже він в од­ному із своїх віршів і цілою своєю творчістю поетичною наближує ранок „народнього дня". Він певен, що день цей настане і тільки тоді,  „спочинуть невольничі руки",  а правда оживе.

 

Надхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древле слово

Розтленнеє, а слово нове

Між  людьми  криком  пронесе

І люд окрадений спасе.

 

Поки ж настане цей ранок, всіма силами своєї геніяльної душі, і великого свого страдальчеського серця він звертається до долі, аби вона призначила

 

Роботящим рукам

Роботящим умам

Перелоги орать

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать.

 

Тарас Шевченко був ворогом байдужости, розпачу, нудного стогнання і нервового хлипання, т. є., [себто] ворогом всього то­го, що тепер виспівують і апотеозують сучасні „тарасики" — пое­ти розбитих ілюзій, хвилевих нервових настроїв і тих вогнів, що лише раз піднялися полум'ям, та й погасли в ту ж мить.

Яка користь нам од попелу їхньої поезії?

Порівняйте поезію їхню з поезією „геніяльного горемики" і вивід з цього порівняння проситься сам собою: у ,,геніяльного мужика" — незломна енерґія, бурхливий протест проти застарілих форм життя, боротьба за волю думки, життя; у сучасних нервових поетів-„нитиків" — зневір'я, підупад. Вивід з порівнян­ня: у першого звуки живого життя, у других похоронні дзво­ни з симфонії смерти; там — весна, вічно-юна і в квітках, а з дру­гого боку — засохле листя плаксивої осени!

Хай прочитає „Кобзаря" Шевченкового перший-ліпший ро­бітник український, хай візьме потім у руки якийнебудь твір Винниченка, ну, приміром, хоч „Дисгармонію", або „Великого Молоха", де для змалювання революціонерів у автора тільки зна­йшлись одні фарби, що чорні та сірі, і мало яскравих та світло-радісних; дайте, кажу, йому книжки в руки і ви почуєте од нього те, що почули німецькі соціялістичні письменники од німецьких робітників:

Нудно од нових творів. Краще „Кобзаря" читати...

І так буде через те, що робітник — не прихильник пасивного настрою, не любить він гнути шиї своєї, а думка його колективна, звичайно, не знає втоми: вічно ширяє в царстві широких просторів вільної праці. Робітник шукає і в штуці, все одно чи буде це пластика, малярство, музика, чи красне письменство, чи театр — руху, світлих фарб, смілих ліній, невпинної дії, романтизму. Все це він знайде в поезії Шевченка і даремне шукатиме у сучасних українських хлипунів-тарасиків. От через що Шевченко дорогий, любий серцю українського робітника, от через що і українські письменники новітні, коли хотять, щоб твори їхні приносили пев­ну користь (естетичну) для громадянства взагалі і для передо­вого класа його пролетаріяту, зокрема і особливо, повинні частіше заглядати до „Кобзаря" і не забувати того, що скакав Кавтський про Шіллера: „В той час, коли творив Шіллер, з жагою шукали боротьби і бистрого розвитку дії, а не пасивного настрою. Ні один поетичний геній не йшов у такій мірі назустріч цій потребі, як Шіллер. От в цьому то й джерело могутнього впливу й популяр­ности поета" ... Минуло вже сто років, як помер Шіллер, а він усе ще залишається для пролетаріяту „вічно юним" навіть тоді, коли він [пролетаріят] здійснить свої соціяльно-політичні ідеали, а не тільки до цього моменту, як думають філістери, бо життя — постійний рух наперед, динамічний, невпинний і бурхливий. І цього не повинні забувати українські письменники. Повинні вони йти назустріч потребі громадського розвитку, а не кликати в за­тишні кутки міщанських пристаней. В противному разі, їх творчість буде „тепличною", непотрібною ні до чого, хіба тільки для того, щоб скрашати собою в „красивих" палітурках столики, шафи українських знервованих інтеліґентів та завдавати зайвого труду записним бібліографам, примушеним з професіонального обов'яз­ку заносити такі твори в реєстри „новинок" української літе­ратури.

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1908 p., ч.8.

 

 

 

 

ПРО З'ЇЗД СЛОВ'ЯНСЬКОЇ МОЛОДІ У ПРАЗІ*

 

Чеські студенти „поступово-демократичного напрямку" орга­нізують на 24 іюня загальнослов'янський з'їзд у Празі. Такі сло­в'янські з'їзди — не новина. Скликались вони і раніш. З'їздились на з'їзди представники слов'янської молоді, обговорювали там справи про національні завдання слов'янської молоді, постанов­ляли відповідні резолюції, а між ними і резолюцію про боротьбу за визволення національної школи од німецького впливу. Тим часом, як відбувались ці з'їзди, а слов'янська молодь кидала гро­мами та блискавицями на німців, старше покоління слов'ян любісінько собі і, наче глузуючи з чистих ідейних пориваннів моло­ді, часто-густо йшло разом з „ворогами німцями" і, приміром, у віденському парляменті, допомагало їм провадити шкідливу і ворожу для національних інтересів окремих слов'ян, політику. Представники польської шляхти єднались з німецькими антисе­мітами і разом з ними гнули й тиснули русинів. Дуже часто в цій справі польським буржуазним партіям допомагала чеська буржуа­зія і не тільки великі заможні аґрарії, але й чеські радикали. Не раз і не два проти національних домаганнів українського народу в парляменті голосували, разом з німецькими буржуазними де­путатами, депутати слов'яни, як от словінці, польські людовці тощо. Ще недавно, цими днями, у віденському парляменті укра­їнські депутати не знайшли собі прихильників серед слов'янських депутатів, щоб добитись од парляменту суду над винуватцями виборчих розбоїв та шахрайств у Галичині. За таке справді спра­ведливе домагання українських депутатів голосували — соціял-демократи, сіоністи, вільнолюбні німці; проти — всі слов'янські депутати разом з антисемітами-німцями.1 В історії взаємних сто­сунків австрійських слов'ян поміж собою такі випадки трапля­лись часто, показуючи, як на ділі виглядає та загальна слов'ян­ська солідарність та єднання, про які знову піднімають свій голос чеські студенти.

На цей раз справу єднання „слов'ян поміж собою" чеські студенти ставлять ширше і до участи в з'їзді слов'янської молоді у Празі закликають не тільки молодь тих слов'янських племен, що живуть в Австрії, а також і молодь тих слов'ян, що живуть в Росії. Запрошено на цей з'їзд між іншим і нашу українську мо­лодь.

Завданням з'їзду, як видко це із програми його та із газет­них відомостів, буде: обопільне знайомство та зближення сло­в'янської молоді поміж собою тільки на ґрунті національно-куль­турних справ. Справу про залежність національної культури та освіти од політики з'їзд не буде розглядати, її зарані виключено з програми з'їзду. На з'їзді найбільше уваги присвячено буде чеським справам. Але в програмі є такі пункти, які мають живий інтерес і для українських студентів. Пункти оці такі: 1) шкільні потреби українців у Галичині і Україні; 2) український універ­ситет у Львові і потреби заведення українських катедр до уні­верситетах у Києві, Харкові та Одесі; 3) габілітація на українських професорів.

Як видко із відомостів, поданих нашим постійним кореспон­дентом з Галичини,2 українські студенти живо заінтересувались ідеєю з'їзду і мають узяти в ньому діяльну участь. Та й деякі гру­пи українського громадянства, а саме ті, національні погляди кот­рих представляє „Рада", ставляться дуже прихильно до з'їзду, заохочують українську молодь взяти у ньому активну участь і вмовляють її, що, як тільки вона зробить виступ на прилюдну арену, то „виступ" цей „сам собою дасть нам уміння, здатність і інші засоби для справжньої діяльности, а ниття та лаяння самих себе, одсутність власної поваги до себе, ні до чого не доведуть, крім повної немочі".3 Ми теж заявляли і заявляємо себе ворогами ниття та нудоти, на які так здавна і так глибоко хворує буржу­азна інтеліґенція українська, але разом з тим не припускаємо ні на одну хвилину, щоб такий „прилюдний виступ" української молоді перед світом, міг сам собою загоїти її органічні хвороби і в одну мить переродити, зробити її дужою та сильною. Такі дум­ки, такі надії на чудо якесь можуть прийти в голову тільки хво­рому на ті самі хвороби, якими на думку д. Жебуньова, автора статті у „Раді", хворує українська молодь. Але зараз річ не в цьо­му. Нас цікавить факт участи української молоді в загальнослов'янському з'їзді і ті реальні наслідки, які може дати вона для першої.

Переглядаючи програму з'їзду слов'янської молоді, ми бачи­мо, що участь у ньому можуть брати тільки поступово-демократичні студенти. Очевидно, що для клерикалів місця на тому з'їзді не може бути; очевидно, що й дальше єднання слов'янської молоді може бути на ґрунті поступу і вільнолюбної думки. Треба диву­ватись, що українські студенти беруть участь у з'їзді, який, боро­нячи вільнолюбну думку в справах науки та просвіти, обмежує себе тільки межами слов'янщини. Аджеж боротьба за таку науку та Просвіту йде не тільки серед слов'ян а й серед інших! Аджеж сучасна просвіта та наука наскрізь перейнята і скрізь буржуаз­ним духом, і боротись за неї треба не тільки разом з слов'янами, а і з іншими націями, разом з тими, хто відчуває отруту і шкід­ливість тої науки. Обмежуючи себе тільки слов'янами, учасники з'їзду, а між ними і українські студенти, надають йому якийсь специфічний расовий характер і цим тільки обезсилюють його значення. Боротись успішно за вільну думку, за вільну науку можна тільки на міжнародньому ґрунті в спілці з тим творчим класом історії, який один тільки завзято бореться за повну волю чоловіка і націй і виступає гарячим прихильником кожної вільної думки і незалежної науки, себто з класом пролетаріяту. Сахаю­чись такого міжнароднього і класового ґрунту, шукаючи собі при­хильників тільки серед слов'ян, українські студенти, свідомо чи несвідомо все одно, звужують свої завдання і стають на досить помилковий та облудливий шлях, який може привести їх до неба­жаних наслідків. Практично вони піддержують цим облудливу ідею загальнослов'янської єдности, яка не раз вже виявляла пов­не банкрутство своє та нездатність стати за животворче начало для розвитку слов'янських народів. Чимсь мертвим, спорохнілим і давно вже похованим у могилу тхне од того пункту програми з'їзду слов'янської молоді, в якому йде річ про „публічний мітинґ з протестом проти утиску слов'ян" і про який гадає „Рада", що і він, між іншими, має „особливу вагу" для українців. Утиск слов'ян! Од кого? Аджеж не можна казати, що є утиск усього німецького народу над слов'янами! Аджеж і історія і щоденні факти з життя австрійських слов'ян кажуть нам, що коли сло­в'яни й зазнають гніту, то тільки од німецької буржуазії, а не од німецького пролетаріяту, який завше боронив автономію національностів і повставав проти національного гніту! Аджеж ті самі факти кажуть, що польська буржуазія любісінько собі єднається з німецькою, щоб не пускати до вільного національного розвитку українського народу! Аджеж усім відомо, що чеські радикали, поступові демократи, польські людовці, які теж себе вважають за «демократів" і до поглядів котрих пристає багато і молоді сло­в'янської, і палець об палець не вдарять, щоб допомогти укра­їнському народу в Галичині скинути з себе ярмо шляхетського панування, а навпаки, одні в більшій, другі в меншій мірі, допо­магають цим вовкодавам давити його! Організовувати такий пуб­лічний мітинґ — значить виявляти повне нерозуміння тих сто­сунків, які панують в Австрії і поливати словесним дощем той ґрунт, на якому зросла нікчемна і хила ідея слов'янофільства, банкрутство котрого тепер не може підлягати ніяким сумнівам і про культурну силу котрої можуть говорити тільки шовіністи слов'янські, такі як от Меншіков, Крамарж, галицькі москвофіли разом із своїми російськими приятелями, а не люди, позбавлені націоналізму. Ці уваги ми даємо під розвагу української молоді і гадаємо, що здоровий змисл повинен підказати їй необхідність певної обережности в таких справах, як та, про котру мріють чесь­кі організатори з'їзду, влаштовуючи публічний мітинґ протесту проти утиску слов'ян.

Характерним для празького з'їзду є те, що організатори ви­ключили з програми його питання про політику. Розглядати пи­тання про вільну національну школу недержавних, пригнічених націй, одриваючи його од політичного ґрунту, це значить одривати його од того єдиного ґрунту, на якому його тільки й можна розв'язати: перше, ніж пригнічена нація не одержить певної полі­тичної волі та політичних прав, вона ніколи не зможе завести у себе й національної школи та науки. Там, де ми бачимо, як от у галицьких українців, що пригнічена нація наче й має таку школу, вона тільки по формі своїй, по мові є національною. Ос­нова, дух школи — чужий їй і навіть ворожий.

Викресливши питання про залежність просвітної шкільної справи від умовин політичного характеру, організатори з'їзду, очевидно, мали на увазі уникнути тих суперечок, які могли б пов­стати серед учасників з'їзду через неоднакове розуміння самого змісту політичних умовин. Такі заходи можуть в певній мірі ха­рактеризувати політичний розвиток організаторів з'їзду та й са­мих учасників його. З другого боку, вони стоять у гострій супе­речці з тими практичними шляхами, якими мусить іти студентство пригнічених націй у своїй боротьбі за національну школу, бо здій­снити свої мрії про таку школу воно ніколи не зможе, не взявши участи в здійсненні політичних ідеалів рідного народу. Українське студентство, що тільки почало робити перші кроки, щоб придбати національну школу, таким чином, не матиме змоги на з'їзді до­кладно познайомитись з тим, серед яких саме політичних умовин іншим слов'янським студентам щастило одержувати певні побіди в боротьбі за національну школу, як ці умовини впливали на успіх боротьби і т. д. Яку ж в такому разі користь матиме наше сту­дентство од того з'їзду? Ті українці, що думають так, як от „Рада", сподіваються од нього для нашого студентства просто манни небесної або чуда. Один уже виступ на прилюдній арені сам собою дасть нам, каже д. Жебуньов, „уміння, здатність і інші засоби для справжньої діяльности", буде, так би мовити, бальзамом цілю­щим на рани української молоді. Наївність таких надій, безпід­ставність їх, настільки очевидна, що не варт над ними й спиня­тися. Не можна тільки не вказати на ту страшенну шкоду і на ту небезпеку, якою загрожують українській молоді подібні, може й щирі, поради. Замість того, щоб порадити молоді зайнятись орга­нізацією студентських та інших національних кадрів молоді в ре­альну, свідому і активну силу, їй радять шукати порятунку од немочі в помпезних, мішурних національних демонстраціях та при­людних виступах. Нам здається, що українській молоді раніш, ніж показуватись на людське око, треба повести невпинну працю над власною організацією, треба працювати над тим, щоб стати сильною, міцною і реальною силою. Такою реальною, організова­ною силою українське студентство ще не стало; на празькому з'їзді воно скоріше буде демонструвати своє безсилля, ніж силу. Приходити до нього при таких умовинах із такими порадами, як та, про яку йде річ, це значить навчати його шукати першого порятунку од лиха в фікціях, а не в своїх власних силах, вказу­вати йому не той шлях, яким воно найскоріше може прийти до бажаної мети.

Отже, на нашу думку, реальні наслідки од участи українсь­кої молоді в загальнослов'янському з'їзді будуть не абиякі значні. Внутрішня цінність цих наслідків буде теж невисока.

Та коли українське студентство все ж таки постановило взя­ти в ньому участь, йому не треба тут губити демократичного ґрунту і постаратись використати з'їзд у демократичних цілях. Воно не повинно забувати, що така участь може мати тільки тоді якісь корисні наслідки для справи, коли в своїх роботах на з'їзді воно буде керуватись інтересами покривджених класів українсь­кого громадянства — пролетаріяту та селянства. Інтереси цих класів повинні для нього стати за той критерій, з якого воно по­винно виходити і в оцінці резолюцій з'їзду і взагалі своєї участи в творчій роботі його. І коли ці резолюції будуть мати обов'язуючий характер та разом з цим ітимуть проти інтересів пролетаріяту та селянства, українські студенти повинні залишити з'їзд. Тільки в такому разі вони стоятимуть на висоті своїх ідейних завданнів розуміння своєї місії перед рідною країною.

 

С. Петлюра

 

* „Слово", Київ, 1908 p., ч. 20.

1 Див. „Діло", №113.

2 Див. ,,3 українського життя", ст. 12.

3  „До уваги української молоді", „Рада", 1908 p., № 94.

 

 

 

 

ПОМСТА*

 

З приводу суду над Січинським

 

Телеграф приніс з Галичини звістку: там львівський суд за­судив молодого українського студента Мирослава Січинського на шибеницю. Мирослав Січинський два місяці тому убив намісника Галичини графа Потоцького.

Тепер суд посилає убивцю на смерть. Кров за кров і смерть за смерть!

Така постанова львівського суду, такої думки, очевидно, й та частина польського громадянства, що має силу і власть. Не була ні для кого несподіванкою така постанова, бо вже раніш можна було сподіватися її. Як рослина з землі виросла вона з того ґрун­ту, де до цього часу так буяла національна ворожнеча, злоба і на­сильство сильного і дужого над безправним та кволим.

Гострим болючим акордом забриніла постанова львівського суду в тій боротьбі, яку ведуть польські пануючі класи Галичини з українським народом. Ми кажемо, що для нас не була несподіванкою постанова суду, бо все діялось, всі сили вживались для того, щоб вона була іменно такою, а не іншою. Шовіністичні га­зети польські вимагали кари суворої над Січинським і над всім українським рухом. Сповняючи волю польських шовіністів, вони під'юджували поляків, провокували їх до погромів над україн­цями, розпалювали національну ненависть, вливали отруту в мо­зок і думи поляка і врешті таки добились того, чого хотіли.

Вони задовго ще перед судом створили таку атмосферу, та­кий настрій серед польського громадянства, що постанова суду явилась тільки природним, логічним актом шовіністичної аґітації. Судді сказали в справі Січинського тільки те, що було написано раніш в польських газетах. І подивились вони на справу тими самими засліпленими очима, якими дивиться на український рух взагалі і на вчинок Січинського зокрема шовіністично-буржуазна частина польського громадянства. Між домаганнями цього грома­дянства і постановою суду запанувала дивна, гармонійна згода. Все сталося так, як прописано було раніш. І все сталося так, щоб кожний розумний політик і історія засудили постанову польсь­кого львівського суду, як нерозумну, шкідливу і по самій суті своїй хвору, а до того ще й на таку хворобу, яка може принести і напевне принесе незчислимо тяжкі наслідки для обох народів того нещасного краю, над яким так дико і так жорстоко панує дикий польський поміщик.

Постанова львівського суду повісити Січинського виросла на ґрунті національної злоби і ненависти польської буржуазії, взагалі пануючих класів до українського народу.

Тепер, після суду над Січинським, на цей ґрунт виливають рясним дощем шовінізму, і національна ворожнеча зростатиме. Як шашіль вона точитиме тепер ще більше, ніж раніш, громадський організм Галичини і як дурман вона буде одурманювати і труїти свідомість обох народів Галичини. Коли раніш з боку укра­їнців такого шовінізму було менше помітно, ніж у поляків, то після суду над Січинським, він зросте і стане буяти усіма отими противними кольорами і рисами, якими такий огидний націона­лізм засліпленого фанатика, у котрого все випливає, все виростає з його хворого чуття.

Замість спокою, замість втихомирення присуд львівського су­ду принесе в розбурхану країну нове зерно національної ворож­нечі, нові іскри для того злобного огню, який ви побачите в очах галицького шовініста, все одно чи буде він поляк чи українець, коли почнете йому говорити про польсько-українські стосунки в Галичині.

Ті іскри можуть запалити велику пожежу, од якої, певно, тяжко зазнають і ті, хто її запалював. Чисто класові інтереси поль­ських поміщиків і польської буржуазії, що з'єднались з партією „народових демократів"; „холодні рахунки" повинні б були підсказати їм, що політика їхня до українців небезпечна перш усього для них самих, що вона викличе проти себе протест і протест цей буде тим більшим, тим сильнішим, чим завзятіше будуть поляки братися, щоб позбавити українців політичних прав і по­вернути їх в націю „другого сорту". Вистріл молодого інтеліґент­ного хлопця „з ясними, чистими очима" і не менш чистим, прой­нятим любов'ю до обездоленого народу серцем, безумовно був тим голосом, до якого б польські верховодарі повинні були уваж­ніш прислухатись. Шовіністична хвороба зробила їх і сліпими і глухими. Вони не збагнули, що той вистріл походив з розпуки, з одчаю народнього.

Терор являється, як засіб політичної боротьби, в ті хвилини, коли нормальна боротьба політичних партій робиться неможли­вою. Січинський, член соціялістичної партії, не міг не знати цього: він був освіченим і діяльним соціалістом. Отже, коли до го­лови такого чоловіка приходять такі думки, це значить, що бо­ротьба польсько-українська приймає ненормальні форми, що поль­сько-українські стосунки складаються так, що „тигром стає на­віть той, хто ніколи по природі своїй не може ним бути". Вистріл Січинського повалив Потоцького. Замість того, щоб розважити, оцінити ті мотиви, ті причини, які повели Січинського до такого розпачливого вчинку, поляки ще більшими стають звірями. За­пах крови, пролитої сином того народу, у якого польська народова демократія наточила так багато сукровиці, викликає у них бажання помсти. Na pal! — підвивають шовіністи, а за ними те саме слово помсти злітає з уст навіть таких поважних журналів, як „Krytyka" та „Myl niepodlega". Всі кричать про помсту. Січин­ського обливають помиями, лайками. У Львові декілька день поль­ські шовіністи чинять погром над українцями.

Далі — суд. Українці і сам Січинський вимагають, щоб суд був поза межами Галичини, бо нема чого сподіватись од польсь­кого суду правди і милости. З цинізмом такі заяви нехтуються. Поляки не бояться суду історії і посилають Січинського на шибе­ницю. Слова остороги перед таким небезпечним вчинком, що го­воряться до поляків з різних кутків Австрії, наче завмирають на межах Галичини.

На місце холодного, здорового розуму приходить хворе, під­вищене під'юджуванням, почуття, і акт помсти — готовий. Поляки можуть тішитися тим, що вони здобули стільки сили, щоб пока­рати Січинського. Але це побіда Піррова. Рокотом розпуки і гли­бокого одчаю пролунають слова присуду над Січинським по ціло­му краю і, певно, стануть за ту гарячу краплю, яка може пере­повнити чашу терпіння і страждання. Тільки сліпий або свідомий провокатор міг пролити цю краплю. І ми боїмось, якби вона не ста­ла початком нових вибухів, але гостріших, але ще більш розпачли­вих, ніж були досі. Там, де два протилежні табори починають в обопільних стосунках керуватися розпаленим почуттям, там не може не бути нерозумних вчинків з обох боків. Уважно перегля­даючи галицькі газети, ми можемо цілком об'єктивно сказати, що українське громадянство навдивовижу веде себе спокійно в тій провокаторській атмосфері, яку створили польські шовіністи. За­клики депутата Будзиновського і ін. повні муки і горя, повні роз­пуки, що переходить часами в бажання „впасти", але й противника-поляка потягти за собою, залишаються покищо без відпо­віді з боку українського громадянства.

В інтересі країни і розвитку народнього життя в ній треба побажати, щоб українці і надалі „заховали в собі холодну кров" і не слухались провокаторських гадючих голосів. З другого боку, і поступовій частині польського громадянства треба б ужити всіх сил на те, аби надіти уздечку на тих шовіністів, що роздмухують огонь національної ворожнечі і з власних інтересів нацьковують один народ на другий. Та політика, якої досі держалось до укра­їнців польське правительство і та частина польського громадян­ства, що має вплив на це правительство, може породити тільки такі сумні вчинки, як вчинок Січинського. Ледве чи в інтересі польського громадянства, і перш усього трудящих мас обох наро­дів, буде, коли за Мирославом Січинським з'являться інші і поч­нуть вживати в своїй боротьбі з гнобителями такі терористичні прийоми, до яких звернувся „молодий юнак з ясними очима", серце і душа котрого так боліли за народні муки і горе.

 

С. Петлюра

147

*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 25.

 

НАД МОГИЛОЮ ПОХОВАНИХ*

 

„Ясний гарячий день. Кругом на узгір'ях та насипах робіт­ники, їхні сім'ї, багато дітей; подекуди біля могили родичі, що поприїздили з Курської та інших губерній. Чутно тихий плач" . . . так описує картину похоронів тих робітників, що загинули в Риковських шахтах,1 кореспондент „Южного Края".

Плачуть жінки, що залишились без чоловіків, плачуть оси­ротілі діти: не стало їм батька; втирають сльози дівчата, похо­вавши завчасу брата, милого. „Чутно тихий плач" . . .

Ах, той плач над могилами риковських шахтарів! . .

Звуки його наче долітають за сотні й тисячі верст, стеляться по „містах недолі й сліз", вриваються вістуном великого горя під стріхи робочих казарм і обідраних селянських хатинок і тисячами міцних зв'язків у тисячний раз прив'язують, приваблюють увагу до несподіваної катастрофи і в тисячний раз примушують зупи­нитись над долею пролетаріяту.

Тяжка вона. Матеріяльно незабезпечена. Життя його не ці­нять. Тільки беруть всі соки, всі сили, поки робітник має ті сили. А як витягнуть — викидають на вулицю без шматка хліба. Тра­гічна смерть риковських шахтарів то символ. Така смерть мо­же статись у нас з кожним робітником. Бо фабриканти, бо за­водчики не дбають про те, щоб забезпечити працівника од різних несподіванок; через це статистика „нещасних випадків", що трап­ляються з робітниками під час праці, у нас така велика, як ніде; бо відповідальність фабрикантів за такі „нещасні випадки" не абияка велика, і вони її не лякаються. Через недогляд, неохай­ність, через злочинне відношення до робітників, машина у одного одриває руку, у другого ногу, третього зовсім забиває на смерть ... На кожному кроці смерть стереже робітника. На кожному кроці він може сподіватися, що лихо несподіване спіткає його і ціла сім'я залишиться після нього голодна, осиротіла, а сам він піде в домовину.

За що, за чиї провини?

Смерть шахтарів на Риковських шахтах дає ясну відповідь на це запитання. Хазяїни тих шахт добре знають, хто винний в то­му, що 300 шахтарів загибли од взриву. Вони більше, ніж хто інший знають це. Вони знали це й раніш. Та тільки нічого не ро­били, щоб робітники працювали безпечно, не лякаючись, що, опу­стившись у шахту, більше вже з неї не вийдуть . ..

А тепер, як сталося лихо, хазяїни посилають на могили жерт­вам своєї злочинної неохайности і класової байдужости „розкіш­ний фарфоровий вінок".

Фарисеї!

Геть руки! Од них трупом пахне! . . Думають заспокоїти тією сотнею карбованців, що потратили на вінок, свою совість і по­казати співчуття до загиблих робітників. Чи не краще б було раніш попіклуватись про умовини праці шахтарів і не допустити до того, що скоїлось?

269 трупів поховано. В один день загибло 300 робітників! Ра­зом спускались вони в шахти, разом били кайлом землю тверду, щоб здобути з неї те, на чому наживали мільйони їхні хазяїни, ціле життя вони були одне біля одного; разом за працею й поляг­ли вони на вічний спочинок „нероздільною братською сім'єю".

„Чути було тихий плач", як спускали в домовину цю велику нероздільну сім'ю .. .

Ми певні, що в кожного пролетарія той „тихий" глибокий плач викличе братське:

 

Прощайте,  братове,  ви чесно  пройшли

Дорогою праці важкою . . .

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 26.

1 У Донбасі. — Ред

 

 

 

 

МІЖНАРОДНІЙ РУХ ГІРНИЧИХ РОБІТНИКІВ*

 

Організація робітників у професіональні союзи з кожним ро­ком іде вперед. Робітники кожної держави шукають порятунку в єднанні, в спільній боротьбі за кращу долю. „Один в полі не воїн", каже народне прислів'я, і пролетаріат щодалі то все більше починає розуміти, що кращої долі він доб'ється тільки тоді, коли буде боротись за неї гуртом, спільно, а не кожен за себе. Остан­німи часами робітники якоїсь професії гуртуються біля своїх про­фесіональних союзів не тільки в тій державі, де їм судила доля жити та боротись за кращу будучину, а стараються ще порозу­мітись з робітниками такої професії інших держав і навіть цілого світу. Щоб досягти такого порозуміння, робітники якоїсь профе­сії, скажімо ткачі, або метальовці, заводять один професіональ­ний союз на увесь світ.

Такі професіональні союзи називаються вже міжнародніми або інтернаціональними, бо вони дбають про інтереси робітників не однієї тільки якоїсь держави або народу, а про всіх робітників даної професії цілого світу. Щоб краще порозумітись між собою та гуртом порадитись про свої професіональні інтереси, міжна­родні професіональні союзи влаштовують з'їзди, а на з'їзди ті приїздять делеґати з усіх держав та країн, де робітники мають свою професіональну організацію, зв'язану з даним міжнароднім професіональним союзом.

Слідом за іншими робітниками почали шукати собі порятунку од лихого життя і робітники, що працюють по копальнях різних, шахтах тощо. Перший міжнародній з'їзд (конґрес) гірничих робітників одбувся 1890 року в місті Жолімані (Бельгія). На цьому з'їзді було од різних держав 101 делеґат. З тих одчотів, які деле­ґати представили на з'їзді виявилось, що все число гірничих робітників, організованих біля професіональних союзів, було: в Ан­глії 337,446 чоловіка, у Франції 58,887 і в Бельгії 6,889. На пер­шому з'їзді своєму гірничі робітники радились про те, як доби­тись восьмигодинного робочого дня, як влаштувати міжнародню забастовку в гірничій професії, коли дійде діло до цього та про те, як заложити міжнародній професіональний союз гірничих робітників. Особливо довго довелось делеґатам радитись над тим, яким способом можна організувати міжнародній професіональний гірничий союз та на яких умовинах приймати до нього професіо­нальні гірничі організації кожної окремої держави. Для того, щоб докладно виробити умовини, на першому міжнародньому з'їзді вибрано було навіть окрему комісію, до якої увійшло по два деле­ґати од кожної країни. Та тільки вже на третьому міжнародньому з'їзді в Лондоні (1892) делеґати прийшли до певної згоди в цій справі, встановивши, що міжнародній союз гірників складається з гірничих робітників усіх держав, які тільки захотять вступити до нього. Лондонський з'їзд ухвалив, що охочі повинні признавати такі параграфи статуту: 1) спільна діяльність гірничих робітни­ків цілого світу; 2) обмеження праці до 8 годин; 3) участь робіт­ників через своїх делеґатів у фабричному догляді над умовинами праці в копальнях; делеґатів вибирають вільно самі робітники; делеґати за свою працю повинні получати жалування од держави; 4) коли обставини будуть вимагати, гірничі робітники повинні держатись однієї тактики; 5) організація робітників і оборона всяких забезпечених законом інтересів; 6) стосування (согласование)[?] всіх прав установлених задля здобуття справедливого улаштування всіх умов праці, а також оборона всяких інших прав і людське харчування робітників вугільної промисловости.

Хоч усі оці параграфи і було прийнято на з'їзді, та тільки довший час зоставались вони на папері. Декілька разів делеґати німецьких (германських) та австрійських робітників піднімали на з'їздах питання про те, щоб закласти міжнародній гірничий секретаріят (бюро), а секретаріяту цьому доручити: слідкува­ти докладно за гірничим рухом по всіх сторонах і 2) повідом­ляти про визначні події з нього гірничих робітників кожної дер­жави (заробітна плата, забастовки, кризи, заробітки). Англій­ські делеґати, здебільшого повставали проти цієї корисної і по­трібної установи. А як англійських делеґатів було найбільше, то справа про гірничий міжнародній секретаріят завше провалю­валась.

Тільки вже в Лондоні на з'їзді в 1905 році питання це було прийняте, головно через те, що на з'їзд приїхали вперше, а до того ще й у великому числі делеґати од гірничих робітників Пів­нічної Америки. Постанова лондонського з'їзду мала велике зна­чення для справи організації гірничих робітників. Дякуючи їй гірники окремих держав ближче, тісніше, зв'язались між собою, вступили поміж собою в тісніші стосунки і через це більше дові­дались одно про одного. Міжнародній секретаріят, або, як названо його — генеральний — кожного третього місяця получає од окремих державних професіональних гірничих союзів докладні відо­мості про те, як стоїть справа з гірничим рухом у кожній країні, а потім всі ці відомості збирає докупи, печатає на трьох мовах — французькій, англійській та німецькій, і розсилає їх по всіх тих робітничих організаціях, які вступили до міжнароднього союзу. В одчотах генерального секретаріяту друкуються не тільки відо­мості про гірничий рух по різних державах, а і все, що так чи інакше дотикається гірників, приміром: закони правительственні про гірничу справу, гірниче законодавство тощо. Дякуючи цьому, гірничі робітники кожної держави мають спромогу знати, як жи­веться їх товаришам по других державах, чого вони добились од капіталістів і од держави; мають, отже, спромогу вчитись на при­кладі своїх товаришів більш успішній боротьбі за свої професіо­нальні інтереси. Міжнародній „генеральний" секретаріят гірни­чий зноситься з професіональними союзами робітничими по різних державах не тільки через свої доклади та одчоти. Ні, він піддержує постійні зв'язки з ними через переписку по різних справах між­народнього гірничого руху, через одписку [листи] цих союзів він завше стоїть „в курсі справ" життя і боротьби гірничих робітни­ків по цілому світі.

Минулися для гірничих робітників ті часи, коли вони були зовсім роз'єднані між собою та одірвані одне од одного. Минулися й ті часи, коли вони почували себе зв'язаними тільки тоді, коли посилали своїх делеґатів на міжнародні з'їзди. „Мало того, — говорив на з'їзді в Брюсселі німецький делеґат, — щоб ми що­року скликали міжнародні конґреси, говорили промови, при­ймали резолюції, а при кінці нарад, бажали собі щасливої дороги додому і нового побачення, йшли на станцію і роз'їздились на всі сторони світу, щоб потім знову на цілий рік міжнародні стосунки зоставались розірваними. Нам треба постійного зв'язку — міжна­роднього секретаріяту". Тепер ось уже три роки, як ця потреба задоволена і гірничі робітники з різних сторін світу згуртувались в одну велику армію-сім'ю, в грізну для капіталістів гірничих силу. Щоб докладніше та ближче познайомитись з тим, як тепер стоїть справа з міжнароднім рухом гірничих робітників, найкра­ще придивитись до нього по окремих державах.

Найбільше організовано гірничих робітників в професіональні союзи в Англії. Всіх робітників, що працюють в гірничому про­мислі, (нащитується [нараховується] тут до 940,618 чоловіка. З цього числа до професіонального союзу гірничих робітників при­стало тепер 557,774 чоловіка, себто 59%. Організованість гірни­чих англійських робітників настільки міцна та дужа, що з нею дуже рахуються капіталісти. Дякуючи цій організованості, робітники добились в минулому році значного побільшення заробітної плати. З кожним роком загальна федерація гірничих робітників збільшується, до неї пристають окремі місцеві союзи, зміцнюючи цим силу та міць організованого пролетаріяту. Так в минулому році до федерації пристало 26,000 робітників з Нотргуберленда, а оце вже в цьому році федерація збільшилась зразу на 96,474 члени, бо до неї приєднався Дургамський місцевий союз. Гірничі робітники мають своїх депутатів і в англійському парляменті: їх там числиться 13 чоловік. Раніш вони провадили тут свою власну політику і не зв'язані були спільною тактикою та дисцип­ліною з робітничою парляментською фракцією. Але оце вже в 1908 р. гірничі робітники, після докладного обговорення справи в місцевих союзах, приєднались до парляментської робітничої фрак­ції, збільшивши цим її силу та вплив в парляменті. Робітнича фракція тепер веде боротьбу в парляменті за те, щоб видано було „біл" (закон) про 8-годинний робочий день. Є надія, що цей „біл" пощастить вибороти.

Розвивається класова свідомість та професіональна організо­ваність і серед гірничих робітників в Америці. З одчота амери­канської організації видко, що організованих у професіональні союзи гірничих робітників там нащитується [нараховується] те­пер більше 260,745 чоловік (по відомостях 1907 року), тоді як в 1890 році в союзі було тільки 20,912, а сім років тому (в 1900 р.) — 115,521. Слабше стоїть справа з організацією гірничих робіт­ників в Австрії. Професіональну гірничу організацію робітники заснували тут недавно — в 1903 році. Зараз же вступило до неї 5,997 членів; через рік організація збільшилась вдвоє (11,531 член), в 1905 році нащитувала 17,749 членів, в 1906 — 27,989, а в ми­нулому році — 30,715. В Австрії є робітники різних націй. Щоб поширити класову свідомість та збудити серед них професіональні інтереси, привернути їх до гурту, до спільної боротьби за поліп­шення робітничої долі, центральне правління гірничих професіо­нальних союзів видає газети та різні видання на таких мовах: німецькій, чеській, польській, словінській і італійській. Значний процент організованих гірничих робітників припадає на поляків. Дехто з гірничих робітників пристав до християнсько-робітничих організацій, які мало дбають про класову солідарність та свідо­мість робітничу. Ці організації дуже охоче піддержуються капі­талістами, які мають з цього велику користь для себе, бо достають з них страйколомів-штрайкбрехерів під часи забастовок. В Гер­манії гірничі робітники не зорганізовані в один міцний профе­сіональний союз, а розпадаються на декілька окремих організацій. Центральний професіональний союз нащитує 111,400 членів. У ліберальних гірш-дункеровських союзах — 2,113 членів. В христи­янсько-робітничих союзах гірників числиться, певне, не більше, як 4,000 членів, хоч років 6-7 тому їх було там щось біля 15,000 ч. Окремо організована частина польських робітників у Вестфалії, — по деяких відомостях хоч і не зовсім певних — 40,000. Взагалі ж про число організованих робітників в Германії не можна ска­зати чогось певного, бо деякі союзи, як от, приміром, християнсь­кі, не подають докладних і повних одчотів в цій справі.

Загальне число французьких гірничих робітників, організо­ваних в професіональні союзи, в 1907 році доходило до 30,000. Всіх робітників, що працюють в гірничому промислі у Франції нащитується 182,000.1

С. Пра

 

* „Слово", Київ, 1908 p., чч. 33 і 34.

1  Див. Wiedza" ч. 31 за 1908 р.

 

 

 

 

 

НА УВАГУ ПРОСВІТАМ*

 

Восени, коли до міст повертається багато молоді і інтеліґен­ції, культурно-просвітне життя і діяльність культурно-просвітних товариств починає ставати жвавішими. Товариства беруться до культурно-просвітної роботи, укладають плян своєї діяльности на майбутній рік, раду радять, як краще повести свою працю, щоб од неї була користь народові. Починають таку раду радити і на­ші Просвіти.

Покищо звістки в цій справі маємо про подільську Просвіту. На загальному зібранні подільських просвітян винесено було ре­золюцію, з приводу якої нам хочеться зробити деякі уваги. По­дільські просвітяни, бажаючи оживити та розширити діяльність свого товариства, постановили, між іншим, для інтеліґенції укра­їнської влаштовувати реферати (на українські теми) і закликати для цих рефератів українських лекторів з інших міст України, бо своїх подільських для цієї справи мало. Постанову цю треба ві­тати; коли подільським просвітянам пощастить її здійснити, пере­вести в життя, од неї користь велика буде для української просвітної справи. Даремне тільки подільська Просвіта хоче влашто­вувати українські реферати для однієї інтеліґенції. Більше б користи було, коли б реферати ці, доклади, лекції, чи навіть читан­ня влаштовувались і для ширших мас українського народу. По всіх містах України, великих і менших, є чимало робітників, ре­місників і міщан, які добре розуміють по-українському, цікав­ляться навіть українським рухом, починають самі брати в ньому живу участь. От на ці то групи нашого громадянства і треба звер­нути нашим просвітним товариствам пильну увагу.

Доти, доки народні маси не стануть свідомими, доки не пе­реймуться вони гаслами національного увільничого руху, доти всі заходи української інтеліґенції не матимуть під собою ґрунту міцного і загинуть без пуття, без бажаних наслідків. Коли ж ми приглянемось до того, що саме зробили свідомі, освічені українці для того, щоб усвідомити, просвітити національно і наших гречкосіїв і наших робітників, то побачимо, що зроблено дуже мало. І обвинувачувати за це треба не тільки ті перешкоди, які робить у цій справі адміністрація, не тільки так звані „незалежні" об­ставини, а ще й нашу власну безпорадність, невміння взятись за діло, брак ініціятиви, енерґії, а часто й туподумство тих, що заправляють у нас просвітною справою. Всі оці риси гальмують розвиток просвітної справи на Україні, роблять з Просвіт напів­мертві товариства, роблять з них не те, чим вони можуть і чим повинні бути. Постільки, поскільки подільська Просвіта влашто­вує реферати тільки для української інтеліґенції, а забуває про ширші народні маси, вона звужує діяльність свою, звужує межі останньої, — постільки вона не розвивається, а стоїть на одному місці, каменіє, а не розквітає. Те саме треба сказати і про кате­ринославську Просвіту. Там просвітяни, принаймні більшість їх, прихильно ставляться до сценічних вистав, до уряджування різ­них співочих вечорів і байдуже дивляться на заходи деяких чле­нів Просвіти розширити, зміцнити і вглубити діяльність її уря­джуванням рефератів, лекцій тощо. Одними співами, хоч би й хо­рошими, хоч би й артистичними, орним театральними виставами української культури створити не можна, як не можна і підняти свідомости народньої на вищий щабель. Треба знання, науки!

Треба більше поважної праці в справі популяризації науки серед народніх мас, треба, щоб кожне посліднє слово науки, чи то про громадянське життя, чи то про справи політичні, літера­турні і всякі інші, ставало відомим і народові, доходило до нього в зрозумілій для нього формі і мові. Тоді, і тільки тоді, науково-освічені українці виконають свій обов'язок перед народом і на ділі покажуть, що народні гроші, з яких вони здобули собі освіту, не загинули дурно, а пішли на користь народові. От через що ми гадаємо, що коли подільська Просвіта змінить свою постанову про уряджування рефератів так, щоб реферати ці влаштовува­лись не тільки для інтеліґенції, а і для робітників тощо, то од такої зміни буде більше користи. Просвіта зав'яже міцніші зв'яз­ки з народом, стане ближчою, дорогою для нього, а разом з цим зміцнить свою власну силу і значення. Що уряджування популярних лекцій для „народу" — справа вже настигла і що на такі лекції завсігди знайдеться сила охочих, прихильних, показує при­клад київської Просвіти з уряджуванням популярних лекцій. На цих лекціях, як повідомляли свого часу газети, було багато слу­хачів, а лектори маля великий успіх серед них. За київською Про­світою повинні піти слідом і інші Просвіти, розширивши тільки програму популярних лекцій та зробивши їх більш живими і ці­кавими. Не тільки з тим, як берегтись од холери, треба знайомити народні маси; не тільки усвідомлювати їх про справи медичні. Треба знайомити їх із здобутками нашої національної культури, з змаганнями громадянства нашого і цілої людности до волі, до світу. Мало, дуже мало знають наші маси народні про наше ми­нуле, і про соціяльні справи, і про нашу духовну творчість. Живе слово лектора чи референта, а не тільки одна книжка, могло б тут стати у великій пригоді, могло б прищепити народові нові відо­мості, збагатити його знання, допомогти його розвиткові. От через що Просвіти повинні звернути на цю справу якнайпильнішу ува­гу і всі сили потратити, щоб довести її до кінця. Звичайно, своїми власними силами кожна українська Просвіта зокрема цього зро­бити не може. Але лихові може помогти ота порада, яку висловила в своїй постанові про реферати подільська Просвіта і до якої ще торік прийшла українська Громада в Петербурзі, а саме: коли у якоїсь Просвіти немає своїх власних лекторів, або їх обмаль, то запрохувати таких з інших міст України, щоб вони читали на такі теми, на які місцеві лектори прочитати не можуть, а при­їжджі лектори більш підготовлені. Така порада, коли тільки її здійснити, значно оживить діяльність Просвіт, розворушить їх, приверне до них нових прихильників, а саму діяльність Про­світ лекційну чи рефератну підніме на вищий щабель або, як то кажуть, підвищить наукову цінність цієї діяльности. Відповідних лекторів серед українців, на нашу думку, є досить, і треба тільки побажати, щоб не тільки подільська, а й інші Просвіти, а також українські клуби, перейшли в цій справі од хороших слів до жи­вого діла.

 

С. Петлюра

 

*„Слово", Київ, 1908 p., ч. 37.

 

 

 

 

 

„УКРАЇНСЬКА МУЗА"*

 

(Поетична антологія під редакцією Олекси Коваленка).

Київ 1908. Випуски 1-8. Ціна кожного випуску 25 коп.

 

[Рецензія]

 

„Українська Муза" — це збірник найкращих віршів україн­ських поетів, починаючи од батька нової нашої літератури і аж до наших днів. Усе видання „Музи" рощитано [розраховано] на 12 випусків. Як їх усіх буде напечатано — матимемо досить гарну українську антологію. Проби такої антології були і раніш. Так, видано було „Вік"; у Галичині, під редакцією І. Франка, — „Аккорди". Але „Українській Музі" треба призначити перше місце з-поміж цих антологій: вона ширша розмірами, повніша змістом од згаданих українських антологій. Де в чому редактор „Укра­їнської Музи" д. Коваленко йде за своїми попередниками і умістив те, що можна знайти і у „Вікові" і в „Аккордах". В іншому він виявляє себе самостійним. В заслугу д. редакторові треба поста­вити те, що він декого з українських поетів вперше викопав на світ Божий, з творами інших, як от деяких галицьких, познайо­мив теж вперше українців російських. До речі пороблено і біб­ліографічні вказівки: з них читач може покористуватись для більш докладного знайомства, як з творами певного українського письменника, так і з його життям та характеристикою його пое­тичної творчости. Та тільки тут мусимо зауважити одну велику хибу: д. Коваленко, подаючи джерела до біографії чи характерис­тики творчости українських поетів, часто посилається на дріб­ненькі статті-замітки, а більш поважні праці літературні минає й забуває. Про праці проф. Дашкевича, проф. Драгоманова на українські літературні теми він не знайде там згадок, а коли й знайде, то неповні. Крім того кидається на очі велика хиба „Му­зи". Це — непропорціональність уміщеного в ній матеріялу від­повідного до таланту та заслуг кожного поета. Коли нічого ми не можемо сказати з приводу того, шо, приміром, Шевченкові або Франкові, уділено багато місця і справді по заслугах, то дуже дивним здається, через що так багато місця присвячено творам Білиловського, Липи або Старицької-Черняхівської. Аджеж це ма­ленькі фігури в галереї українських поетів. Талант у них — дріб­ненький; творчість у сфері поезії мало продуктивна, а де в кого, як от [у] д-ки Старицької-Черняхівської неориґінальна і глибокого сліду не залишила. Дивним здається непомірне захоплення редактором видання творами таких письменників. Треба все таки ж мати більше почуття художньої міри і критерію, щоб одкидати мотлох і літературну січку од справжніх перлів та коштовних ре­чей поезії!

Врешті — „Українська Муза" видана гарно, дотепно і без­умовно варта того, щоб її купували охочі до українського поетич­ного слова.

 

С. Петлюра

 

* „Слово", Київ, 1908 p., ч. 45.

 

 

 

 

ПОЕТ ШАХТАРІВ*

 

С. Черкасенко. „На шахті" — Малюнки з шахтарського життя.

Українське видавництво „Знаття — то сила".

 

Спиридон Черкасенко — письменник молодий. Його опові­дання та вірші всього декілька років тому назад почали з'явля­тись в українській літературі. І вже перші твори молодого пись­менника звернули на себе увагу своєю художністю, яскравістю і щирою прихильністю до людей праці. Чимсь новим, свіжим та приваблюючим повіяло в українській літературі, коли до неї при­став цей молодий і невідомий досі письменник. Нову ріллю про­вів він на українському літературному полі, нову лінію ясно ви­значив він у ній своєю художньою творчістю. Закинутий обста­винами життя на Катеринославські шахти, Черкасенко опинився в „місцях недолі й сліз", в „юдолі плачу" і невимовно тяжкої праці, що руйнує здоров'я. Згуки людського ридання, картини невимовного горя робітничого глибоко вразили молодого пись­менника, прикували до себе його увагу, його серце чуле, і викли­кали в його душі щиру симпатію-прихильність до робітничого горя. Ці картини і згуки зачепили в його серці найніжніші стру­ни, а від дотику до тих струн народилась „пісня" шахтарського горя. Правдива ця пісня. Голосна вона своєю правдою. А коли співає її наш поет, чи то у віршах сумних, чи то в коротеньких, наче з скали висічених, оповіданнях, мимоволі пригадуються слова великого нашого письменника, щирого прихильника „ро­ботящих рук і роботящих умів", — Шевченка, і хочеться сказати про слова пісні Черкасенка, що в них „нема й зерна неправди за собою". Пісня злилась з життям. І так пристала вона до життя, так пройнялась горем його, що поет „не має сил втекти од гучного життя".

 

Немає сил ... Бо серця думи потайні —

Усі! усі! — 3 життя вродились і умруть

В йому, — вони лиш відгуки його смутні:

Нема його — й вони заснуть!

 

Згуки ці прилітатимуть до поета тоді, коли він захоче „коха­тися в довічній лиш красі", не даватимуть вони йому заспокоєння і тоді, коли лагідна нічка настане, і „Все спить навкруг, усе спочиває", бо

 

Повстане день ясний, а з ним людськії муки,

Ніколи ніченька навік їх не приспить, —

А ранком знов весь мир здригнеться од розпуки . . .

Тому душа моя ридає і квилить,

Що встане день ясний, а з ним . . . людськії муки.

 

Чуються ці згуки і тоді, коли поет болітиме над долею шах­таря:

 

Твій піт і кров по світу скрізь

В вагонах розвезуть

І їми тисячі печей

Огнища розведуть . . .

 

і тоді, коли він вкладає в уста шахтареві наболілу думу, одну, яка тільки приходить в змучену тямку виснаженого трудівника:

 

Пізно, чи рано? Ще довго робити?

Тягнеться час той, мов рік. . .

Дайте спочити, спочити, спочити,

Дайте заснути ... навік.

 

Праця тяжка, невпинна на користь чужих, „дуків", праця, праця і праця — ось ті межі, серед яких бачить Черкасенко шах­таря, ось ті становища, в яких він нам показує цього „чарівника" і виспівує його недолю. Черкасенко співає про життя шахтарів, але його пісня — то пісня кожного робітника, кожного пролетарія, бо шахтар — член однієї великої сім'ї, одного класу — пролетарського. В однаковій мірі те, що поет підглядів у шахтарів, можна сказати і про всякого іншого пролетарія, де б він не пра­цював, чи на фабриці, чи в економії, чи під землею в копальнях. Ось через що, ті поетичні образи, в які вилилась прихильність поета до шахтарського горя, будуть близькими, зрозумілими і кож­ному робітнику, ось через що в цих образах, як в краплі води, як у фокусі, одбивається взагалі доля робочого класу.

Українські письменники мало цікавились долею робітників, їх інтересами. До останнього часу вони закривали очі і затуляли вуха перед тим, що коїлось у лоні українського пролетаріяту. Ні його страждання, ні його інтереси та стремління, як творчої групи громадянства, не були темами для творчости українських майстрів художнього слова. Ніде правди діти, українські пись­менники іноді зупинялись над долею робітника, пробували було навіть змалювати в художніх образах, виявляли спочуття та при­хильність до нього . . . але це були тільки проби, неясні, туманні, підкрашені „співстражданням" для трудящих. Ніколи вони, не могли бути вірними, правдивими образами справжнього робіт­ничого життя і справжніх ідеалів українського пролетаріяту. Українські письменники не могли ні одтінити ні ясно зазначити того, що характеризує змагання нашого пролетаріяту до осяг­нення пролетарського ідеалу і з свого боку допомогти йому в цій великій справі, малюючи йому в художніх образах його життя, його боротьбу, його надії, — цілий пролетарський рух в різних його виявленнях та окремих моментах. Можна сказати, що вони якось несвідомо затирали і затушовували цей рух, замазуючи ті протилежності, які панують в сучасному українському громадян­стві, між окремими класами. В їх творах була проповідь мило­сердя, співстраждання до українського робітника, а не проповідь його історичної місії, як класу будучого. Момент націоналізму відогравав, та і досі відограє, величезну ролю в творчості більшости українських письменників. Во ім'я національних інтересів і „великої солідарности нації" вони гідні проповідувати „гармо­нію інтересів'' всіх класів пригнобленого народу, „мир і тишину і згоду" їх поміж собою, однаковість стремліннів, завданнів, од­наковість ідеалів і щоденної праці. Зазначений нами момент має таку велику силу над творчістю українських письменників, що на­віть талановитіші з них, не можуть увільнитись від національ­ного фетишизму і в жертву цьому Ваалу приносять своє спочуття і щиру прихильність до робочого класу. І коли ми перейдемо од красного письменства, од поезії і поглянемо в українську критику, то і тут побачимо ясно визначений нахил „примирити" всіх, всіх зібрати докупи, погасити класові суперечки, об'єднати всі класи з їх різними ідеалами під одним національним прапором, під од­ним національним затишком. Одні роблять цю роботу цілком сві­домо, інші несвідомо, дякуючи невмінню одрізнити одне од дру­гого. Одні це роблять прямо, не криючись і не ховаючись, інші йдуть на прив'язі у других, сковані то матеріяльною залежністю од пануючих класів, то несилою порвати на собі пута націоналіз­му, то призвичаєні і отруєні духом „національних святощів", „ав­торитетів", національних ідолів у сфері поезії, науки, громадсь­кого життя тощо. Але чи роблять вони це свідомо, чи несвідомо, прямо чи посередньо, од їхньої роботи однакова шкода стає для розвитку свідомости робочого класу, однакове гальмо для поступу робітничої справи, як такої справи, що віщує собою повну во­лю життя, повну волю творчости людської в усіх сферах думки і чину.

От через що, з особливою радістю кожен прихильник проле­тарського руху вітає навіть найдрібніші ознаки увільнення від на­ціональних фетишів не тільки в сфері соціяльно-політичних інте­ресів, а і в сфері поетичної творчости. От через що, в таких озна­ках він бачить початки тих нових завоюваннів та придбаннів, які робить пролетарський рух.

Для українського пролетаріяту потрібна рідна йому поезія. Вона для нього потрібна, як вода для риби, як свіже повітря для кожного живого створіння. Вона скрашує його убоге життя. Во­на вносить в його фантазію, притуплену щоденною, одноманітною працею, нові враження, нові почуття, бринять струни сердечні у нього під впливом рідних йому образів, а думка стає яснішою і більш прозорою. Одкриваються нові простори перед його мисленним оком і в мозкові з'являються нові смілі думки і поривання.

З цього власне погляду, ми вітаємо поетичну творчість Черкасенка і особливо оповідання з шахтарського життя. „На шахті" — невеличкий збірник оповіданнів. Оповідання — коротенькі, різної художньої цінности, але, на підставі їх, можна сказати, що автор їх має талант і вміє правдиво, як справжній майстер, змалю­вати в художніх образах ті картини шахтарського горя, яких він чимало бачив круг себе і які глибоко вразили його уяву. Він ма­лює ці картини об'єктивно такими, якими вони запали йому в ду­ші, не прикрашує їх зайвими фарбами, не переборщує ні в світ­лих ні в темних лініях.

Оця то правдивість змальованих Черкасенком образів життя, гаряча любов автора до тих людей, з життя котрих він списував свої поетичні малюнки, являється характерною для нього, як для письменника, і цінною для читача. Читач вірить йому і сам прой­мається до героїв оповіданнів любов'ю автора. Обоє — і читач і письменник — подають один другому руки, а між ними стоїть отой третій, через кого вони стали близькими одне до одного: горе шахтаря зв'язало їх якоюсь дивною невидимою, але міцною струною і дотик до тієї струни викликає у читача ті самі почуття і переживання, якими пройнята вщерть чула душа письменника. Письменник досягає своєї мети: він говорить образами, промов­ляє художнім словом до незнаної для нього авдиторії, але між нею і ним встановляється щира симпатія, якісь нерозривні нитки, якісь дивні і хороші зв'язки. Письменник стає другом і одкриває пе­ред вами темну завісу, за якою ховається темне життя шахтаря з його многоліким [багатоликим] горем. Письменник кличе погля­нути за цю завісу.

„Де тільки й можна плакати-ридати", — письменник коротко, небагато говорить і показує, але й того, скільки він говорить, досить вже для того, щоб досягти ефекту: змальовані картини шахтарського життя глибоко западуть вам в душу, а згуки сум­ної шахтарської пісні поета довго бринітимуть „мов відгомін му­зики", не даватимуть вам спокою, нагадуючи про контрасти жит­тя, про його неоправдане горе, викликаючи нашу думку і волю на те, щоб вишукати способи для спинення горя, щоб усі оті „по­томлені й „залякані" перестали горювати, а відчули щастя, кра­су, змогли навтішатись дивною радістю життя.

Черкасенко в своїх оповіданнях з шахтарського життя малює нам людей праці — шахтарів. Праця цих людей іде на інших, вона підневільна, нею користуються інші, ті, в чиїх руках золото. Праця — ця потреба чоловіка, ця основа всього світового життя, не приносить ніякої вигоди самим працівникам, їх наймають, — зони дають свою силу, роки молодії, своє здоров'я, все-все, що тільки є у них, — і взамін цього не одержують од тих, хто їх наймає, нічого, їх виснажать, висмокчуть всі соки, а коли помруть — наймити капіталу скажуть над трупом: „собака"! („Чорний блиск"). Оповідання Черкасенка — то жива, переконуюча ілюс­трація до того відомого погляду, що наймала праця в тій формі, в якій вона є зараз, при сучасному господарстві, — вбиває у чо­ловіка все живе, робить його якимсь причандалом, якимсь ґвинтиком капіталістичної машини. Живий ґвинтик цей мусить кру­титись, вертітись, як по-заведеному; коли в нього не хватає сил для цього і він стане тоді, коли пущено в хід всю машину, — „по всьому будинкові" розтинається „голосний стогін, плач, божевільний крик поранених" („П'яниця"), а самого виновника не­щастя жде напевно голод, злидні, нове горе. Наймана праця ці­ниться дешево. Хазяїни, хоч і мають великий дохід з своїх під­приємств, ніколи не дбають про те, щоб обставити умовини праці так, щоб вони не загрожували життю шахтарів. Життя це цінить­ся дешево. Сина шахтаря Панаса Латкина вбиває величезна бри­ла глею, а інженер, що заправляє шахтами і мусів би зажити спо­соби проти завалів, глузливо проганяє від себе старого шахтаря, коли той приходить до нього з проханням грошевої помочі за вби­того сина, що був єдиною підпорою в його житті („Необереж­ність"). Тут постійний риск для здоров'я й життя, постійна мож­ливість різних „нещасних випадків", що гублять без всякого жа­лю людей, дякуючи злочинному недогляду. Людей засипають завали, ранять і вбивають машини, вони задихаються од випалів, — і все це робиться не те, щоб рідко, а систематично, з дня на день, з часу на час. Не диво, що старий Лаврін, оддавши всю свою силу і здоров'я на користь [шахти], не може інакше дивитесь на все це, як на „вигадки зажерливости людської", не може „без прокльонів чути грюкання грохотів" („Чорний блиск"). Ще за молодих років він став на шахту і все життя його минуло тут, під землею, й загинуло як „гірке безнадійне, нікчемне, непотріб­не", як „химерний, незрозумілий тягар". Від утоми знесилений, виснажений, він замерзає за роботою „на собачім холоді", і „ос­танньою подякою старому за його працю" була лайка штайґера:

„Та він замерз, чорт старий! . . . Бач, не знайшов іншого місця пропасти, собака"!...

Доля діда Лавріна — то доля кожного шахтаря. Вона тяжка й безпросвітна. Від неї віє трагізмом і сумом. Змальовано її якось так принадливо, чуло і виразно, що образ старого шахтаря запа­дає глибоко в душу і, наче живий, стоїть у вашій уяві. Так само виразно, яскраво і пo-художньому намалював автор долю коня Воронька.

 

„Років з чотири тому, його ганебно скрутили вірьовками люди й спустили сюди, в цю темряву, повного весняних згуків, соняшного сяйва [й] тепла, спустили в пекло й цілий місяць дбали про те, щоб він уважав убоге ми­готіння чадного каганця за сонце, за світло, а вогке, смердюче нерухоме повітря — за ніжний подих вільного запашного степового вітру, могильні підземні згуки — за чудову музику степу, гнітючу пекельну темряву — за дивну, теплу, ласкаву зоряну літню ніч. І вони, люди, дійшли свого".

 

Воронько забув про минуле. Він жив життям шахти. Цілими роками бідолашна коняка ділила з шахтарями працю, поки, на­решті, не стало в неї сил для праці, її прийшлось витягти на зем­лю. З дивним розумінням, надзвичайно правдивим, малює нам Черкасенко ті переживання, які зненацька зазнає Воронько, ко­ли його піднімають на землю:

 

„Що воно? Давно забутий пах залоскотав його в но­сі. .. Блискавкою встало перед ним все минуле, давнє .. . Так, так, пахне весною, він пригадав . . . Що то біліє . . . вгорі ? Світло, справжнє соняшне світло . . . Ще мить — і Воронько нагорі. Бурхливим потоком полилися йому в уха надземні згуки, дивна музика степу; блискучими пасмами злотистого сяйва засміялася гаряча, весела весна. Його боляче різнуло по очах, ніби ножем повів по них . . . Але Воронько радо-радо заіржав: він ще раз бачив . . . сонце!" Але . . . „задовге перебування в темній проклятій шахті, Воронько одвик од світла, а люди, розумні люди, підіймаючи сердегу нагору, забули зав'язати йому ган­чіркою очі. — І... Воронько осліп, осліп в ту мить, як сонце ласкаво блріснуло йому в вічі" („На шахті", ст. 36).

 

„Воронько" і „Чорний блиск" — то, мабуть, чи не найкращі речі з шахтарських оповіданнів Черкасенка. Вони схожі одне до другого. В долі героїв цих оповіданнів, як в краплі води на соняшному сяйві, одбивається доля тих, чиєю послугою та працею ко­ристується господар шахти. Пригляньтесь до цієї долі, задумай­тесь над нею і вас обійме жах і ви відчуєте і зрозумієте, через що саме проклинає дід Лаврін своє життя, через що „кожне слово, що вилітало йому з уст, було оздоблене жовчю й лайкою", через що він „не міг байдуже дивитись" на шахтарські будівлі — „вигадки зажерливости людської".

Ми сказали раніш, що Черкасенко малює своїх героїв у прав­дивому світлі, що всі фарби, які він кладе на свій малюнок, — надзвичайно вірні, відповідні до життя.

І справді. Показавши нам горе шахтарського життя, намалю­вавши нам цілий ряд художніх образів цього горя, викликавши в нас симпатію до бідолах, письменник вірний своєму художньому почуттю, яке вимагає од нього правди в створенні художніх обра­зів, показує нам інші сторони і риси шахтарського життя. Це — риси непривабливі, неґативні, які псують і нівечать душу і свідо­мість пролетарія. Черкасенко каже, що умови праці шахтаря такі отруйливі і жорстокі, що вони тільки й можуть винищувати у нього все людяне, все, що одрізняє його од скотини і робить її живою, розумною істотою. Машина, притуплююча праця, убиває в шахтарі інтереси до життя. Він стає покірним і схиляє свою го­лову перед непереможеним злом, яке наче потвора хижа, стис­нула його в своїх обіймах і, висмоктуючи з нього фізичну силу, виснажує разом з тим і його моральні, духовні сили.

 

„В їх дух пригас, голод і шахта підтяли їхню силу, душу, серце, розум, почуття; в їх не зосталось навіть звірячого природного почуття, бо й птиця знає й любить гніздо своє, а звір — кубло, і живуть вони, як хотять: сміються до сонця, радіють з дітей, журяться, як їх немає ... А ці ? Вони давно вже позбулись навіть потреби в сміхові, або в сльозах; злість, запекла зненависть опанувала їхньою душею, серцем. А коли й сміються вони часом, то смі­ються гидко, а плачуть од злости" („Весною", ст. 40).

 

Так малюються інтеліґенту штайґеру Сооновському шахтарі і їх безпросвітне життя. Як бачимо — малюнок за малим не з зоології[?]. Звичайно, чулий інтеліґент трохи переборщив, але все ж у цьому малюнкові є багато правди. Черкасенко не ховає її од чи­тача. Темні риси шахтарського життя виступають перед нами не тільки тоді, коли про нього говорить знервований, чулий інтелі­ґент, а й тоді, коли перед нами виступають шахтарі в їх щоден­ній праці, в житті. Позбавлені розумного відпочинку, свіжих куль­турних вражень, здорової духовної страви в формі книжок тощо, вони використовують рідкі, вільні од праці хвилини, щоб втопити своє горе і безсильну жагу до світлого, до радісного і гармоній­ного життя в горілці, в сварці, в розпусті. Деякі з них, як от дід Лаврін („Чорний блиск") стають „байдужими до всього" і свою злість і болючу скаргу на життя виливають в „сороміцькій лай­ці", інші заливають пустку життя горілкою, одбивають жінок у товаришів (,,Чепуха"); ще інші просто продають своїх дітей на потіху звірячим інстинктам, як от Ковалиха в оповіданні „Вес­ною". Не диво, що, виростаючи в таких умовинах, діти шахтарів швидко стають схожими до своїх батьків: „батьківська млявість од тяжкої праці наложила і на них свою пекельну печать". Тяж­ка нужда та злидні гонять їх на роботу; загодя псують вони там здоров'я своє, а разом з тим „мерзота" життя труїть їх свідомість, їхню дитячу душу. На все це поет шахтарів не закриває очей. Все це він заносить на свій малюнок. Але під кригою „байдужости до всього", під зашкарубленою душею і приголомшеною сві­домістю він уміє підглянути світлі риси, радісні людяні явища, чулі рухи серця, прояви вищої симпатії душ.

Ось перед нами старий конюх Антип. Тяжка праця зробила його мало не таким самим, як і діда Лавріна в „Чорному блис­кові". Антип збиває оскомину і злість на життя на своєму бідолаш­ному товаришеві — Воронькові. Він б'є його „по теплих, вогких, м'яких ноздрях", б'є закаблуками, але відчуває десь, в глибині свого серця, любов і прихильність до свого бідолашного това­риша. Він іноді буває „таким лагідним, зве Воронька товаришем, навіть братом" ... А коли Воронька слабого, безсилого витаску­ють з шахти — „дві буйні старечі сльози тремтіли на віях" у ді­да. „Дві буйні старечі сльози" — це надзвичайно характерна ри­са! Вона показує, що вся ота суворість Антипа, злість, часами жорстокість, все це навіяно зовні; все це не виросло із нього самого, із його вдачі. Ні, воно налетіло з боку, як щось чуже і не­природне для нього. Дід Антип — це звичайний, чулий, добрий дід, а тільки бездушне життя і гірка неоправдана праця зробили його жорстоким і остервенілим. Треба було дідові відчути розлуку з товаришем по неволі, і в серці діда забриніли сердечні, людяні і хороші струни.

Ось перед нами старий шахтар Панас Латкин, що ,,з глухим риданням кинувся на шию синові і застиг в його обіймах", коли того одкопано було з-під завалу. Ось шахтарі, товариші сина, які, певно, лаялись з ним не раз, а може й бились, прочувши про не­щастя, збігаються і викопують товариша з землі. До їх серця має вільну дорогу симпатія, вони відчувають горе, ніжні сердечні рухи. Оця то об'єктивність і правдивість Черкасенка в змалюванні шах­тарського життя, робить його оповідання цінними поетичними документами, правдивими малюнками всіх тих умовин праці, які не дивлячись на свій убійчий характер, не можуть убити „душу живу" і людські почуття у „живого придатка" до машини. Воші псують, нівечать психіку, свідомість, душу, так, але винищити їх зовсім не можуть! І якимись дивно хорошими і приваблюючи­ми здаються змальовані Черкасенком оці світлі моменти з життя шахтарів серед того мороку, темряви, приголомшености і духов­ного убожества, в яких проходить це життя! Наче діяманти вони блищать своєю духовною красою і чистим сяйвом серед моря грязюки і бруду.

І ці діяманти — правда життя, їх може не запримітити той, хто не вміє або не хоче заглянути глибше в душу робітника, але вони не втечуть од творчої уваги того письменника, що пізнав цю душу і під шарами заскорузлости, байдужости та духовного убожества, вміє відчути щирість, чулість і прибитий часово жи­вий інтерес до життя, широкого і вічно рухливого.

Черкасенко — поет шахтарів. Малюючи нам їхнє горе, поетизуючи їхні страждання, він якось мимоволі поетизує і саму шах­ту, в якій шахтарям доводиться працювати. Дякуючи цьому, шах­та уявляється читачеві наче живою, її поет наділяє такими риса­ми, які властиві живій істоті, вона живе якимсь своїм особистим життям: чорний блиск, приміром, „глузливо дражнить очі" шах­таря; „стеля" шахти „грізно мовчала і мовчання її не віщувало нічого доброго"; вода в шахті „бринить набридливо, не вгава­ючи"; музика шахти — гнітюча, „густа темрява" шахти „жах­ливо тремтіла", „стосажнева товща" землі „зловісно мовчала, по­хмуро нависши над головою"; „вугілля з грюкотом, мов регочучи дрібним сухим реготом, посипалось униз під естокаду" . . . і т. і. Наче сама природа настроєна вороже проти шахтаря і, разом з тими, кому шахтар оддає свою працю, зробила змову зло­вісну, щоб страхати його, чатувати на кожнім кроці і однімати у нього і без того виснажені сили та нерви на зайві, непотрібні, болючі переживання.

Таким уявляється нам малюнок шахтарського життя з оповіданнів Черкасенка. Сумний він і болючий. Багато в ньому го­ря .. . Воно визирає і згучить з кожного намальованого образу, з кожного рядка оповіданнів... З живим інтересом прочитані будуть ці оповідання кожним аматором художнього слова і кож­ним прихильником робочого класу. Радо, охоче, з хати до хати, можна цю невеличку книжечку давати і в руки українського робіт­ника. Вона йому розкаже правду про його життя, викличе у нього таку саму любов до товаришів по неволі, яку, певно, зазнав і сам автор, коли ці оповідання виливались з глибини його наболілої душі, коли його творча фантазія зупинилась над гострими супе­речками життя.

Чулий художник не може пройти мимо картин наруги над чоловіком. Його чуле серце болять і непокоять вони. І нам зрозу­мілими стають оті сумні виводи, до яких приходить Достоєвський, задумуючись над долею робітника; мільйони людських душ кла­дуться в основу величезної башти; вона сягає мало не до неба, але страшенно давить своїм тягарем землю і тих, кого доля зро­била паріями, на думку Достоєвського, землі. Для цих паріїв, каже Достоєвський, „долго еще не сбудется пророчество, долго еще не дадут им пальмовых ветвей и белых одежд".1

,,Пальмові віти і біла одежа" — то ознака радости, ознака побіди чоловіка над тим тягарем, який давить його волю, його дум­ку, його я ... Достоєвський, та і не тільки він один, не пішов далі признання того факту, що робітникам потрібні „пальмові віти" і „біла одежа". Не було у нього сил показати робітникові красу цієї одежі і надіти на нього її. Творчість геніяльного містика була далекою і глухою до того, щоб побачити в сумних і тяжких карти­нах зоологічного життя лондонського пролетаріяту виразні і світ­лі риси людяного, організуючого хаос життя робітничого руху. Достоєвський, а з ним і більшість письменників, забувають, що машина не тільки пригнічує, убиває і обезличує чоловіка. Вона разом з тим і зв'язує людей праці на ґрунті однакової недолі і однакових інтересів в одну величезну сім'ю-клас, часові страж­дання котрого зміняться на радість, на вище щастя, якого ще не зазнав чоловік і якого він, як найвищої утіхи з такою жадобою чекає на протязі своєї довгої історії. Життя навчає разом з нау­кою і дослідом, що ця сама машина, котра так багато приносить йому горя, може й опинитися в його руках, а сам він, як клас, стане господарем продукції і внесе „добро нове, життя нове у світ". Треба вжити всіх сил для цього, Треба всі способи, а значить і науку і іскуство [мистецтво], вжити для цієї мети. І чулі худож­ники, що відчули правду цього виводу, зуміли піти далі Достоєвського: вони не обмежились малюванням горя робітничого жит­тя; вони почули в цьому житті звуки гніву, боротьби, побачили риси сили, що вибухає як полум'я і проривається, як гірські по­токи, через надри землі. Пригадайте романи Золя, драматичні п'єси Мірбо, Юшкевича, почасти Андрєєва і ви побачите, що в іскуство поволі проривається нова течія, нова риса — риса нату­ралізму в змалюванні робітничого життя і його ідеалів. Нещастя і хиба цих художників полягає в тому, що вони робітничий рух мають, як рух руйнуючий, як рух розпачу, як рух гніву і, коли хочете, помсти, і не бачать того будівничого — громадянського характеру, який пронизує його і надає йому творчу силу. Од ува­ги письменників наче втікають моменти романтизму робітничого руху, і вони, замість цього, дають нам або натуралістичні малюн­ки зоології робітничого життя, або малюнки, де робітник висту­пає в ролі розлюченого месника проти капіталіста. Треба зжитись з робітничим життям, треба пройнятись ідеалами пролетаріяту, виховати в собі колективістичну психіку і художник-соціяліст змо­же тоді дати справжні перлини нового соціалістичного іскуства [мистецтва], близькі до зрозуміння кожного робітника, дорогі йо­му по тих рисах „отражения" [відображення], котрі він відчуває в своїй власній душі. В нових творах Ґорького („Мать", „Враги"), Гейєрманса, Амічіса і ін., ми бачимо проби нового іскуства [мис­тецтва], часом невдалі, але цінні власне тим, що ними почина­ється нове іскуство — соціялістичне.

Що дає нам з цього боку той поет український, якого ми на­звали поетом шахтарів? Перша риса, яка кидається на очі при знайомстві з його творами, це те, що він зжився з життям робіт­ника не в уяві, а в дійсності. Про щоденне життя людей праці він пише не з „прекрасного далека", а на підставі глибокого знайом­ства. Черкасенко поет-об'єктивіст; він не прибільшує і не пере­борщує ні в світлих ні в темних рисах свого малюнку. Він смі­ливо одкриває ту завісу, за якою притаїлась недоля і злидні ро­бочого класу і виразно малює нам ті картини приниження, образи і знущання, яким підлягає робітник при сучасних умовинах про­дукції, дід Лаврін чи Антип. На їх прикладі ми бачимо, як жорстоко, бездушно і механічно умови сучасного ладу нівечать робіт­ника, і не тільки його фізичні сили, але й духовні. З людьми не церемоняться: „висмоктали, все вимотали, нічого не зосталося", людину принизили, втоптали в багно, зробили якимсь бездушним причандалом до машини. І коли ви читаєте оповідання Черкасенка, ви мимоволі обурюєтесь на ті умовини, які мають силу так нівечити чоловіка. Ви відчуваєте, як у вас наростає почуття і по­треба внести коректив в ці умовили, як у вас починає жевріти сильніше й сильніше той огонь, в якому плавиться воля, активне бажання вмішатись в гущу хаотичного життя і внести в нього організуючий елемент. Оповідання Черкасенка будять волю, бу­дять свідомість робітника, — і в цьому їх достоїнство і громадська заслуга, громадська постільки, поскільки кожний твір іскуства, є та трибуна, з якої письменник промовляє до нас своїми худож­німи образами і словами. Робітничий рух, як рух нової культури, потребує свого власного іскуства. В цей рух, спеціяльно у нас, на Україні, Черкасенко вливає своєю творчістю живучу течію, яка робить його сильнішим, міцнішим, бо художнє слово і поетична думка письменника збільшують ту психічну силу, яка потрібна для невпинного поступу людей „завтрашнього дня"; українсько­му пролетаріяту твори нашого художника безумовно розкажуть частину правди його життя; розкажуть йому про горе цього життя і про ті причини, через які воно стало таким тяжким та безпро­світним. Можна бути певним, що автор цілком поділяє думку проф. Овсяніко-Куліковського, який вірно зауважив, що „поэтическая работа мысли существует на земном шаре не для услаждения досугов привиллегированных классов, а для накопления психической силы, необходимой для поступательного движения человечества". Можна бути також певним і за те, що діяльність Черкасенка в сфері поетичного слова визначає ясну борозну на полі української літератури. Нам би тільки хотілось, щоб ця бо­розна була ширшою, сміливішою. Вірні і приваблюючі ті малюн­ки, які ми находимо у Черкасенка в його творах з життя шахта­рів. Зворушують серце створені ним образи робітничого горя. Але в житті, в змаганнях робітничих є така сила ентузіязму, героїчних зусиль, така невичерпана криниця животворного бу­дівничого, що пролетарський поет для свого власного розвитку і зросту не повинен нехтувати тим, що окриляє чоловіка і кличе його туди, де усміхається йому царство краси і чудесної гармонії нового гармонійного чоловіка. Робітник любить ці мо­менти, вони для нього — повітря; він заглядає туди, в оце „зав­тра", як в „сьогодні", і відчуває потребу приблизити і приско­рити його. Робітник так багато зазнає горя в щоденному житті, що часті малювання письменниками його злиднів і горя можуть надокучити і остогиднути йому. І то досить навчаючий факт, що німецькі робітники на з'їзді с.-д. в Бреславі ясно висловились проти того, щоб соціялістичні письменники вічно годували їх ма­люнками злиднів, втоми, приниження, знущання! Не тільки в злиднях минає життя пролетаріяту, не тільки знайдемо ми там втому, гнів чи помсту. Прислухатись тільки треба уважніш, — і ми знайдемо там ясно визначене бажання стати на сторожі ін­тересів історичного поступу, на сторожі інтересів людськости. Мі­сія пролетаріяту зібрати „раздробленного" сучасним проізводством [виробництвом] чоловіка в клас, в колектив, внести гармонію в хаос життя. Це місія, якої ще не знала історія. І вона варта того, щоб художник черпав з неї надхнення для своєї творчости, для своїх художніх образів. З останніх творів Черкасенка видко, що ці моменти починають інтересувати поета, але покищо ми не можемо сказати, щоб він опанував ними, пройнявся ними цілком і вірно підкреслив риси поезії, в самій „прозі" пролетарського життя. Певно ще в свідомості самого автора відбувається склад­ний процес перетворення тих вражень, які дають прояви колекти­вістичного руху, і які повинні пройти через довгий „искус", пер­ше, ніж приймуть кристалізовану і відповідну до пролетарського іскуства [мистецтва] форму. Чим закінчиться цей процес — на­перед гадати трудно. Своїми рядками ми тільки хотіли звернути увагу на ті моменти з життя робітників, які повинні привабити до себе письменника, коли він хоче стати співцем не тільки їх­нього горя, а й радощів, не тільки їхніх злиднів та пригнічення, а й того багатства і сили, які таяться в колективній душі пролета­ріяту і в його невпинному рухові до того, щоб, кажучи словами Лассаля, „стати каменем, на якому збудовано буде церкву буду­чого".

 

С. Петлюра

 

* „Слово", Київ, 1908 p., чч. 47, 48, 49.

1 Ф. М. Достоевский, „Зимние заметки о летних впечатлениях. Ваал". Т. III, 1882, ст. 408

 

 

 

 

 

ПРОФЕСІОНАЛЬНІ СОЮЗИ В ФІНЛЯНДІЇ*

 

На сторінках „Слова" (чч. 29 і ЗО „Українські робітники сахарних заводів, вчіться у поляків!") докладно оповідалось про те, як польські робітники, що працюють по сахароварнях, за ко­роткий час, порівнюючи, зуміли зорганізуватись в професіональ­ний міцний союз, здобули собі потрібні гроші для боротьби за робітничу долю і стали такою дужою силою, що з нею почали щитатись [рахуватись] польські фабриканти. Там, де є хоч які-небудь вільні політичні умовини, там робітники єднаються в про­фесіональні організації, в гурти, щоб спільними силами обстою­вати свої права та гуртом дбати про свою робітничу справу. От, приміром, у невеличкій Фінляндії, професіональний рух, хоч по­чався, порівнюючи, недавно, а все ж і за короткий час встиг стати міцним і помітним в житті цієї країни. Перші професіональні сою­зи почали з'являтись у Фінляндії років з ЗО тому назад.

Біля організації цих союзів заходились самі капіталісти-фабриканти. Вони знали, що з організованими робітниками мати діло куди краще, ніж з темними та неорганізованими. І от, щоб попе­редити робітників та прибрати їх до своїх рук, капіталісти почали засновувати робітничі професіональні союзи, жертвувати на ці організації гроші тощо. Фабриканти сподівались, що од цього бу­де велика користь для них: робітники стануть слухняними, не будуть вести з ними боротьбу за свої професіональні інтереси. Не так справа склалась, як ждали фабриканти. Фінляндські робітники, вступивши в члени союзів, навчились там цінити робіт­ничу солідарність і розуміти велику силу робітничого єднання. Професіональні союзи були для них тією школою, де виховува­лись вони, як пролетарії, як члени одного класу з однаковими інтересами та ідеалами. Швидко після того, як одкрились перші професіональні союзи у Фінляндії, до них вступили членами ті робітники, що повернулись з чужих країн, куди вони їздили на заробітки. Побувавши в цих країнах та приглянувшись до діяльности тамошніх професіональних союзів, ці робітники почали за­водити і у себе вдома ті самі порядки, яких вони навчились у за­кордонних товаришів. Само собою зрозуміло, що в першу голову капіталістів „виставили" із професіональних союзів. Потроху, по­малу, союзи стали цілком робітничими організаціями. Діяльність союзів зростала, розширювалась. В 1899-1900 році виникло вже серед них питання про те, щоб діяльність цю якось об'єднати та згуртувати всі професіональні організації в одну центральну ор­ганізацію. Та здійснити цих намірів спочатку не довелось. Голов­ною перешкодою до цього були великі утиски, які почало вжи­вати фінляндське правительство до союзів, їх то закривали, то всякими способами руйнували, обезсилювали. Робітничі органі­зації, молоді, позбавлені ще практичного досвіду та матеріяльної сили, якомога боролись проти утисків, поки, нарешті, не вийш