БІЛОРУСИ І ЇХ НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ*

 

Написав Д. Дорошенко, стр. 32, ц. 5 к. Київ, 1908 р.

Видавництво „Український Учитель", ч. 15.

 

В кінці своєї гарно написаної книжки, д. Д. Дорошенко каже: „Думаємо, що й для наших читачів буде цікаво довідатись про білоруський рух; наш народ зв'язаний багатьма нитками з білоруським народом в історичній долі і в сучасному житті; тим більший інтерес має для нас білоруське національне відродження" (стр. 32). Природній потребі нашого громадянства знати про те, як стоїть справа з національним рухом у інших народів, схожих своєю історичною долею до нашого, — невеличка брошура д. Дорошенка задовольняє цілком. Автор, на підставі знайомства з новішою білоруською літературою, розповідає про минуле білоруського народу і про сучасне життя його з змаганнями до національної волі. Переказ головніших фактів історії білоруського національного відродження зроблено коротко, але досить виразно і правдиво. Автор більше спиняється на літературному рухові і мало на політичному. Це — хиба книжки, якої не треба було робити авторові. Не можемо також не зазначити й того, що автор не завжди додержує популярности в мові: друга частина його праці з боку популярности куди краща ніж перша. А шкода, бо, раз те, що нашому народові варто знати про те, що діється у інших народів, а друге— так це те, що Дорошенко гарний популяризатор і вміє просто, зрозуміло оповідати про складні питання. Взагалі ж книжка д. Дорошенка справляє гарне враження на читача і своєю темою, і знайомством автора з цією темою і, нарешті, тим прихильним до білорусів тоном, в якому її написано. Видавництво „Український Учитель" зробило гарну прислугу для громадянства, видавши брошуру про білорусів та про їх національне відродження.

 

С. П.

 

„Слово" ч. 51-52, Київ 1908 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА

В КИЄВІ*

 

Книга III. 1909 року.

 

(Рецензія)

 

Третю книгу своїх праць Наукове Товариство присвятило „незабутнім заслугам свого дійсного члена Володимира Антоновича".

Зміст книжки різноманітний: є статті М. Біляшевського „Про український орнамент", В. Данилевича „Нові дані для біографії Івана Сірка", О. Левицького „Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII ст." і ін. Є поруч з ними і чотири статті, присвячені виясненню наукових та громадських заслуг В. Антоновича. З поміж статтей другої категорії звертає на себе увагу стаття проф. Г. Павлуцького: „В. Антонович, як археолог" — надзвичайно легко, захоплююче, просто і живо написаний реферат, відчитаний автором на прилюдному шануванні пам'яті Антоновича. Проф. Лобода дає оцінку працям Антоновича по етнографії та літературі. Проф. М. Грушевський торкається „основних ідей" творчости і діяльности В. Антоновича. Д-ій І. Стешенко бере собі надзвичайно цікаву і, сказати б,... делікатну тему: „Антонович, як суспільний діяч".

Делікатною цю тему ми звемо через те, що ім'я проф. Антоновича, як громадського діяча, має неоднакове значення для різних кругів громадянства українського. Тоді, як для одних кругів цього громадянства Антонович — учитель, мало не безгрішний, „правило" національної віри і „образець" горожансько-ідеальної „кротости", а шляхи, по яких прямувала його діяльність — прямі та ведуть як раз туди, куди вимагають інтереси народніх мас; для інших — ці шляхи скидаються більше на покручені, поплутані і зиґзаґообразні манівці, якими водять тільки сліпих та підсліпуватих. . . Отже, щоб сказати правдиве слово про такого діяча, не треба перш за все йти слідком за отим латинським прислів'ям, по якому ,,de mortuis aut bene aut nihil". В противному разі матимемо не об'єктивний нарис ідейного обличчя історичного діяча, не безсторонню і об'єктивно-критичну оцінку його заслуг для рідного громадянства, а „похвальну" оду, надгробну епітафію, яка буде стояти страшенно далеко од історичної правди.

На жаль д. І. Стешенко і пішов по такому, недозволеному для історика шляху, а через це його стаття „Антонович, як громадський діяч" не тільки позбавлена якої б то не було наукової вартости, а ще й шкідлива, бо несе громадянству зовсім не те, чого воно має право вимагати од історика, од кваліфікатора громадських заслуг, одного з помітних людей українського руху 2-ої половини XIX ст. Мушу застерегти: стаття д. Стешенка написана в підвищеному тоні мовляв би „високим стилем", але на цьому фоні ще більш помітно визирає убозтво змісту і абсолютний брак критичного методу в оцінці того матеріялу, на якому будував свої виводи автор.

Сумуючи заслуги небіжчика Антоновича в історії українського руху, д. Стешенко ставить його на такий величезний щабель, на якому певно не захотів би бути і сам небіжчик, — людина, як свідчать спогади усіх близьких до нього, надзвичайно „скромна" і далека од переоцінки своїх сил та заслуг. Д-ій Стешенко про щабель цей говорить ні більше ні менше, як слідуюче: „Найбільша й найпевніша його (Антоновича) заслуга та, що в найгірші часи нашої історії він найвище (курсив наш С. П.) держав стяг національної самостійности України і був одним з небагатьох, що підтримували огонь нашого національного відродження". (Зап. Наук. Тов. стр. 32) .,. „Огонь цей," говорить далі д. Стешенко, „освітлював не тільки тих, що були близько до Антоновича в славному Києві. Він освітлював і тих, що були далеко від нього". . . „Розкидані по всіх світах вірні сини України згадували не раз, що не погас той огонь, який запалював їх душі, що невмирущим світлом він горить далеко від них в осередку рідної України, що біля того огню мається певний вартовий Антонович".... (ibid.)

Невідомо з контексту статті, про які саме „найгірші часи в нашій історії говорить д. Стешенко і коли саме Антоновича можна назвати „певним вартовим" українського „огню". Коли мати на увазі часи діяльности Антоновича, всю другу половину минулого століття, то тільки фантазія поета могла підсказати історикові д. Стешенкові отой вивод, який він робить про Антоновича. Коли ще в 60 роки XIX ст. про небіжчика і можна сказати щось подібне до того, що про нього каже д. Стешенко, то в дальші моменти українського руху роля його звужується, губить той демократичний характер, яким зазначилися перші її кроки, і наближаючись до наших часів, — зовсім занепадає. Та вже в 70 навіть роки з'являються серед українського громадянства і окремі люди і цілі течії громадські, що йдуть значно далі наперед од Антоновича по шляху демократичних ідей, випереджають його і залишають його оддаль по собі. В кожному разі роля „певного вартового" українського руху Антоновичеві, приміром, в 80 роках, зовсім не відповідає. Прихильник „неполітичного культурництва" у себе дома, Антонович встряває в досить політичну „польсько-українську угоду" 1890 року, але проводить її як кепський політик і то зовсім не в інтересах народніх мас.

Не будемо в нашій замітці бібліографічній спинятись над цією темною плямою в історії стосунків української буржуазно-народолюбної інтеліґенції з польською шляхтою. Обмежимось тут лише однією згадкою, а саме: користи реальної вона не дала, по самій же своїй суті, по тенденції своїй вона була випливом не „щиро-демократичної політики", прихильником і апостолом якої виставляють українофіли Антоновича, і яка завше вимагає разом з щирістю і послідовности, а випливом опортуністичного торгу-продажу українськими буржуазними діячами польській шляхті соціяльно-політичних інтересів народніх мас, ціною куплі деяких дрібненьких культурно-національних прав у Галичині. Щодо наслідків своїх, то ця „угода" мала деморалізаційне значення в історії польсько-українських відносин: од неї і до наших аж часів галицькі українські політики ніяк не одучаться од політики різних угод та компромісів з шляхтою та віденським правительством з одного боку, — і притуманювання політичної свідомости народу з другого боку. Банкротство „угоди", її антидемократичний характер утворили велику непопулярність Антоновичу, як творцеві її серед українського громадянства, але Стешенко ні словом про це не обмовився!

Не згадав він ні одним словом і про погляди на діяльність Антоновича в старій Київській Громаді і тієї течії українського громадянства, виразником якої був М. Драгоманов. На думку останнього , з якою не можна не погодитись, і програма Антоновича і його особисті риси, як громадського діяча, робили з нього „камень прибєжище зайцам". В листі до І. Франка од 16. 11. 1887 р. Драгоманов, виясняючи ролю Антоновича серед київської громади, говорить: „Одна з основ його характеру просто якась пантофобія, а позаяк він розумний, то він на всякий свій іноді явно глупий страх, може придумати софізм, а поки він чоловік справді цінний, то всяку його найпостиднішу крутню громада прощає, бо дума, щоб зберегти „tarn carum caput". Можете собі вообразити, скільки цей чоловік мусів пошкодити моральному боку українства за всю свою кар'єру. Як звести рахунок, то може вийти, що навіть вся наукова користь, котру він приніс, не винагородить цієї шкоди". (М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших, т. 11 стр. 85.).

Драгоманов говорить тут про моральний бік од тієї шкоди для українства, яку приніс останньому Антонович. На нашу думку, шкода, зроблена українству „неполітичним культурництвом" Антоновича, була значно гірша і глибша, ніж „моральні убори". Вона задержала розвиток українського руху на десятки років. Вона одбила через це од українства велику силу демократичних елементів і направила його по облудливому шляху, вона, нарешті, була причиною і трагізму діяльности самого Драгоманова. Пригадуємо хоч би оці факти, минаючи цілий ряд інших, для того, щоб читач міг дати оцінку тому методові, яким користувався д. Стешенко при оцінці громадських заслуг Антоновича і по якому замість об'єктивної історичної правди „історик" добуває фальсифікацію її.

Характерною рисою історичних писань д. Стешенка є надуживання узагальнюваннями, переоцінка фактів і прибільшення їх значення — і разом з тим брак „точности" думки. Розповідаючи, приміром, про вплив Антоновича на молодь, Стешенко говорить: „Але не тільки впливом на молодь обмежувалась його праця. Прийшли нові часи; підросла та колишня молодь, намножились і другі українські патріоти і до їх об'єднання в значній мірі спричинився знов таки Антонович. От через що демократичні напрямки різних українських сфер ведуть ближче своє існування від сполучених з ініціятиви Антоновича свідомих українських елементів" (стр. 31). Це називається: сказати багато і нічого не сказати! А разом з тим і сказати неправду, бо, приміром, марксистська течія в українському громадянстві не має нічого спільного і кревного з тими „сферами", серце яких грілось біля Антоновича. Те ж саме треба сказати і про твердження Стешенка, „що не одно покоління, що належить тепер до різних соціяльно-політичних напрямків, пройшло через горнило національного вчення Антоновича"... Взагалі, на нашу думку, в статті д. Стешенка є „великих слів, велика сила" та й більш нічого. Коли б хто хотів пізнати заслуги Антоновича — громадського діяча, — стаття Стешенка була б зайвою...

Більше з цього боку стане в пригоді йому стаття проф. М. Грушевського „Основні ідеї творчости і діяльности В. Антоновича". Правда, і д. Грушевський дуже делікатно обминає такі питання, як оцінка „угоди 1890 p.", як „неполітичне культурництво" і оте хатнє українство, яке культивувалось в „сферах", близьких до Антоновича, але в кожному разі читач тут хоч знайде головні етапи в розвитку діяльности та наукової творчости українського історика. В цій статті більше правди історичної, більше фактів, з яких сам читач уже зробить ті висновки, до яких через щось не прийшов д. Грушевський. Прочитавши цю статтю, читач і на половину не пойме віри тому, що говорить про Антоновича д. Сте-шенко.

 

С. Петлюра

 

 

 * „Слово" ч.  18.  1909 року, Київ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ*

 

Організація „Української Трудової Громади" в Державній Думі**

 

Переходячи від фактів культурно-просвітнього характеру з поля нашого національного життя за минулий місяць до політичних, ми мусимо спинитись на результатах виборів з України до Державної Думи. Як зазначено вже було в минулій книжці „України",1 українські політичні партії, як організовані групи, брали, рівняючи, не дуже активну участь в виборах. Наслідки виборів навівали певний сум в свідомих національне кругах українського громадянства, щодо національної свідомости послів з України і їх активних виступів у Думі в справі оборони українських інтересів. Цей сум зростав в міру того, як закінчились вибори і почались сесії Державної Думи. Поруч з організацією народніх послів по політичних плятформах, серед них відбувався також процес організації і по національностях для спільної боротьби і оборони національних інтересів того народу, який їх послав своїми заступниками в парлямент. Одні тільки посли українські не виявляли на перших порах ніяких тенденцій до національної праляментської організації. Принаймні в часописах не чутно було ніяких втішних звісток в цій справі. Одначе виявилось, що сум і песимістичні висновки українського громадянства були передчасні. Потреба в самостійній парляментській організації давно вже настигала серед послів з України, і для того, щоб надати цій потребі реальних форм, бракувало тільки енерґійних організаторів. Вони знайшлися, почасти серед самих же послів, почасти серед петербурзьких українців. Спільними заходами влаштовано було з ініціятиви чотирьох послів: Довгополова (посол від Нижнього Новгорода), свящ. Гриневича (посол з Поділля), Хвоста та Рубіса (обоє з Чернігівщини) підготовче зібрання, на котрому, як сповіщає спеціяльний кореспондент  „Ради" з Петербургу, 2 малось обміркувати ось які питання: — 1) чи варто при Думі видавати газету для трудових українських мас, 2) на якій мові, скільки раз в неділю і по якій програмі (партійній чи безпартійній лівій) видавати її, 3) вибір редакційного комітету і запрошення співробітників для газети з членів першої Думи і з літераторів українських і великоросійських, 4) чи треба партійним і безпартійним українським депутатам для обміркування і оборони в Думі економічних і національних інтересів і для організації мас українського народу єднатись в окрему групу, на зразок торішньої української і цьогорічних: козацької, мусулманської, польської та ін. думських груп".

Після довгих і цікавих дебатів, що виникли на зібранні, присутні посли обібрали з-поміж себе спеціяльну комісію, якій доручили виробити доклад про ті принципи, на яких могли б з'єднатись українські посли в Українську Трудову Громаду". В склад цієї комісії увійшли депутати: Н. І. Довгополов (Нижній Новгород), Нечитайло (Київщина), Нумчак, свящ. Гриневич (Поділля), Сайко (Полтавщина), Рубіс і Хвіст (Чернігівщина). Ця комісія виконала доручення і виготовила відповідний доклад — деклярацію, прочитану послом Рубісом на зібранні українських послів 11 марта. Деклярація по своєму змістові аналогічна із змістом такоїж деклярації загально російської трудової парляментської фракції і тільки детальніше розроблена в тих точках, де йде річ про спеціяльні інтереси України. Тут деклярація вимагає: а) рівноправности української мови в установах громадських і державних на Україні, б) націоналізації школи і в) політичної автономії України, річ про яку українські посли мусять зняти [питання] 3 тоді, коли Державна Дума переглядатиме державні закони. Повний текст деклярації ще не оголошений в пресі, і через це ми не можемо тут навести його в цілому. Газетні відомості подають тільки звістку, що деклярацію цю прийнято було в цілому за вислів поглядів українських послів на загальне політичне становище Росії, на ті засоби, через які можна поліпшити це останнє і — зокрема — за вислів поглядів, щодо становища України. Сподіваючись в слідуючій книжці спинитися довше над фактом організації українських послів в самостійну парляментську фракцію, ми тут обмежимось тільки загальними увагами з приводу цього величезного, з національного боку, політичного акту. Значення його полягає в тому, що він в великій мірі може допомогти зростові національної свідомости українського народу. Останній, виходячи саме тепер із стадії політично-національного ембріона, не може уявляти з себе свідомої цілком своїх національних прав політичної одиниці. І для того, щоб ця свідомість прибрала певні і зрозумілі для народніх мас форми, необхідно ще покласти чимало праці з боку більш свідомих груп українського громадянства. Українська Трудова Громада Державної Думи, як політична організація заступників народніх при найвищій державній інституції, в цій справі може зробити чи не більше, ніж яка інша політична українська організація. Користуючись в своїй діяльності більш сприяючими умовинами, ніж ті, в яких доводиться працювати українським політичним партіям, вона має і більше надій на бажані наслідки своєї діяльности. Виступаючи в Державній Думі одностайно, самостійно, принаймні в тих справах, які торкатимуться інтересів України, як нації, вона буде збуджувати національну свідомість українських мас, маніфестуючи своєрідність національних, культурних, політичних і господарських інтересів України, відмінних в багато дечому від аналогічних інтересів інших націй і інших країн Російської держави. А коли зважити, що сьогочасні політичні умовини не дають можливости українським політичним партіям як слід розвинути свою діяльність, щодо національного усвідомлення і політичної організації українських народніх мас, то діяльність в цім напрямку українських послів набуває саме тепер особливої ваги. Та політично-національна плятформа, яку прийняла Українська Трудова Громада, через свій ясно визначений соціялістичний напрямок, забезпечує їй певний бажаний успіх і прихильність серед українських народніх мас. І треба тільки побажати, щоб українські посли виявили побільше енерґії в тій великій справі, за яку вони взялись. Добрий приклад їхній буде імпульсом для такої ж енерґійної праці над політично-національним усвідомленням і організацією українського народу в певну політичну силу і з боку всіх, кому дорогими є інтереси рідної країни, хто хоче їй активно допомогти в її новому національному житті.

 

1 В 1907 році С. Петлюра провадив відділ ,, 3 українського життя" в журналі „Україна".  Тут передруковано окремі розділи з цих оглядів.

** „Україна",  березень 1907,  ст.  136-139.

1 Див.  стаття Д.  Д-ко.  „З  українського життя".

2 Див. ч. 58.

3 Ред.   вставка.

 

III Черговий З'їзд Української Соціял-Демократичної Партії*

 

Тяжкі репресії „конституційного" міністерства д. Столипіна, що сливе нічим не різняться від тих репресій, яких свого часу вживало „республіканське" міністерство Тьєра, дають себе відчувати і на українському полі. Морок реакції тушить світлі вогні політичної акції. Міцними путами сковує рухи народніх українських мас. Великими і до часу непоборними перешкодами стає на шляху діяльности українських політичних партій, що хотіли б, кожна відповідно до своєї програми і поглядів, допомогти свідомості українських мас і зреалізуванню цієї свідомости в певні акти політичного, національного і клясового характеру. Тягар реакції страшенно дає себе відчувати на Україні, і на поверсі її політичного життя ми зустрічаємо дуже мало фактів, які б казали нам про успішну діяльність політичних українських організацій, про їх зріст або внутрішній розвиток, про межі чи інтенсивність їхнього впливу на ті чи інші групи українського громадянства. Ми не можемо нічого сказати про діяльність таких, напр., організацій, як українська радикально-демократична партія, українська селянська спілка, українська учительська спілка, що за часів „свободи" виявляла певні ознаки життя і рухливости. Молоді, організаційно неміцні і несталі, вони в першу чергу з-поміж інших українських політичних організацій підпали руйнуючому впливові реакції і хоч, звичайно, не може бути й мови про те, щоб їх цілком було знищено, але все ж діяльність їхня значно зменшилась, рівняючи з „часами свобод". І це треба сказати не тільки про організаційний бік останньої. „Аварії", понесені згаданими українськими політичними організаціями, тяжко відбились, наприклад, на видавництві кожної із цих організацій. Воно страшенно зменшилось і навіть в такій організації, як українська радикально-демократична партія, сливе цілком припинилось.

Єдиною політичною українською організацією, що сяк-так виявляє останніми часами ще певну рухливість і активну діяльність, є українська соціял-демократична робітнича партія. Не дивлячись на те, що увага та тягар реакційних утисків найбільше спадає на Україні на ті елементи нашого громадянства, на які спирається в своїй діяльності ця партія, а власне, на українські робітничі маси, українські соціял-демократи уявляють тепер найбільш тривку українську партію, організаційно не зруйновану, партію з певними ознаками життя, розвитку, творчостн організаційних норм і внутрішнього зросту. Принаймні ті відомості, які подавались про неї останніми часами в українській1 а також і в російській2 пресі кажуть нам про це. В останніх числах минулого марта відбувся третій черговий з'їзд цієї партії. На порядку денному з'їзду між іншим стояли такі питання: 1) звідомлення організацій партії; 2) сучасний політичний момент, 3) партизанські виступи; 4) справа з'єднання з російською соціял-демократичною робітничою партією; 5) улаштування партійної роботи взагалі і видавництва зокрема; 6) перегляд партійного статуту та інші. По словах „Ради", звідкіль ми беремо ці відомості, з'їзд головну свою увагу звернув на улаштування організаційних справ та упорядкування партійного видавництва. На з'їзді обрано було спеціяльну редакційну комісію і доручено їй поставити найкраще видавничу справу. Між іншим, як сповіщає в останньому числі (15) львівська „Земля і Воля" (центральний орган українських соціял-демократів в Галичині та Буковині), з'їзд довго спинявся на питанні про необхідність видавати спеціяльний теоретичний партійний орган, який мав би своєю метою подавати програмові статті і освітлювати різні питання життя і науки з певного соціял-демократичного світогляду. Після довгих дискусій .одноголосне було ухвалено негайно приступити до видання такого теоретичного органу, причім провадити його рішили за спільною участю і соціял-демократів з австрійської України. Минаючи інші постанови з'їзду, як от приміром, зміна партійного статуту в напрямку більших полегшень в справі приймання ширшого кола членів до партії, треба зазначити постанови з'їзду в справі з'єднання з російською соціял-демократичною робітничою партією. Як відомо справа ця обговорювалась і на минулому (II) з'їзді українських соціял-демократів. Ультимативними вимогами для з'єднання з р. с.-д. р. п. українські соц.-демократи виставили тоді такі пункти:

1. Українська соц.-дем. увіходить в російську с.-д. р. п. як соціял-демократична організація українського пролетаріяту, працююча на Україні.

2. Укр. с.-д. самостійна у всіх питаннях місцевої роботи, на підставі спільної партійної програми і тактики.

3. У. с.-д. має свої місцеві організації, центральні інституції, з'їзди і конференції.

4. У. с.-д. бере участь в спільних партійних конференціях і з'їздах на підставах, спільних з іншими організаціями рос. с.-д.- р. п.

5. Укр. с.-д. має своє представництво в ц. к. р. с.-д. р. п. по згоді з останнім.

6. Всі місцеві організації складають спільний керуючий центр (комітет) р. с.-д. р. п. на підставі спільних виборів без ріжниці національности членів партії.

7. У. с.-д. має представництво в делеґації р. с.-д. р. п. на міжнародніх соціялістичних конґресах.

Умовою свого вступу в склад р. с.-д. р. п. укр.. с.-д. ставить визнання автономії України. 3

На цей проект з'єднання ц. к. р. с.-д. р. п. відповів неґативно. Він відкинув § 5 проекту, де говориться про представництво укр. с.-д. в спільному центральному комітеті з'єднаної партії; відкинув також і принцип національних організацій, покладений українськими соціял-демократами в основу будівлі своєї партії. Замість цього ц. к. р. с.-д. п. пропонував українським соц.-дем. організаціям цілком залишити свою організаційну самостійність і злитись з організаціями р. с.-д. р. п., що існують на території України. Цей контр-проєкт українськими с.-д. не був прийнятий і третій черговий з'їзд тільки підтвердив той самий погляд, який висловлено було в цій справі на попередньому з'їзді партії: партія вважає за можливе злучитися з російською роб.-с.-д. партією тільки в тому разі, коли російська партія визнає постулят автономії України, організаційну самостійність укр. с.-д. партії та представництво її в спільному всеросійському центральному комітеті. Чи скоро станеться так, що надії укр. с.-д здійсняться — невідомо, та тільки треба зауважити, що центральні інституції рос. с.-д. р. п. не виявляють покищо бажання пристати на пропозиції укр. с.-д. і відмовитись від своїх централізаторських тенденцій в справі організації загально російської робітничої партії. Як сповіщалось свого часу в „Товарище", ц. к. рос. с.-д. боїться відступити від своїх організаційних принципів через те, що це могло б вплинути деструктивним робом на цілу партію, організаційно ослабити її і відбитись неґативно на чистоті світогляду членів партії, прищепивши їм певні елементи буржуазности та націоналізму. Такий страх не має, звичайно, ніякого ґрунту під собою, бо тоді довелося б виключити із рядів соціял-демократії таку велику і міцну соціял-демократичну організацію, як австрійська соціял-демократія, де принцип національних організацій покладено в основу будівлі цілої робітничої партії і, як кажуть факти, не тільки не шкодить розвиткові і збільшенню сили та впливові партії, а, навпаки, допомагає справі робітничого руху і клясової боротьби в австрійській державі. Очевидно, ці самі факти примусять з часом і російських соц.-д. відмовитись від догматичних, вироблених в кабінетах, а не в лябораторіях життя принципів організації і піти слідком за астрійськими соц.-дем., а почасти і за германськими, які теж останніми часами стали на цей шлях, давши певні широкі організаційні права польським соц.-дем. Познані й Сілезії. 4 Та й постанова стокгольмського з'їзду рос. соц.-дем. в справі з'єднання з соціял-демократами Польщі та Литви, з Бундом і лотиською соц.-демократією, 5 свідчать, що відповідь, яку дав ц. к. р. с.-д. р. п. на проект з'єднання з українськими соціял-демократами, то — sui generis — пережиток старих часів „подпольного" існування партії, може й оправданий для тих часів, але цілком непридатний в конституційних умовах, які рано чи пізніше з логікою фактів мусять увійти в життя. В умовах з'єднання рос. с.-д. із згаданими національними с.-д. організаціями Росії принцип національних організацій і федеративного устрою цілої партії хоч і не проведено консеквентно, але все ж вони зазначаються певним децентралізаторським характером, який, розвиваючись далі, певне приведе загальноросійську с.-д. партію до федеративного устрою і перебудування її на принципах національних організацій пролетаріяту.

 

* „Україна", квітень 1907 p., стор. 20-24.

1 „Рада",   „Рідний  Край",  „Земля  і Воля".

2 „Товарищ",  „Русь",   „Киевский Голос".

3 Див.  „Вільна Україна",  1906 p., кн.  5-6.

4 Див. „Звено" № 1.

5Див. „Протоколы Об'единительного С'езда россійской соц. демократической рабочей партии, состоявшегося в Стокгольме в 1906 г. Москва 1907 г.

 

 

Українські студентські організації*

 

Зупинившись над фактами з діяльности українських політичних організацій, ми не можемо не згадати тут і про діяльність різних політичних організацій українського студентства. На фоні загальної інерції і підупаду вона виступає більш-менш виразно і в кожному разі варта того, щоб про неї згадати в огляді українського життя. Поскільки знайомить нас з життям українського студентства українська, а почасти й російська, преса, останнє скрізь виявляє певні ознаки рухливости і тенденції до організованої діяльности в межах університету. Засновуються і партійні студентські громади і громади безпартійні. Одні ставлять своєю метою культурні і національно-просвітні завдання. Інші, не обмежуючись цим, хотять розширити межі своєї діяльности і провадити її в певному програмовому напрямку, відповідно до того чи іншого світогляду. І коли раніш про українське студентство, як щось ціле чи самостійне, або варте уваги не могло бути й розмови, то за останній рік ситуація значно змінилась і українське студентство починає відогравати досить поважну ролю в житті університетському. Особливо це треба сказати про українських студентів київського університету. І як серед політичних партій українських ледве чи не найбільш організованою і діяльною партією являється партія українських соціял-демократів, так само організовано і найбільш активно виступають вони і в мурах університету. Власне кажучи, коли й можна говорити про якусь українську студентську організацію міцну і впливову, то доведеться говорити тільки про укр. соц.-дем. Інші організації або незначні по кількості своїх членів, або перебувають ще в процесі ембріонального існування, або роблять перші кроки до того, щоб із стадії ембріона стати справжньою організацією. В такому становищі перебувають саме тепер на київському університеті українські соц.-революціонери. Об'єктивно і цікаво написана стаття д. М. Залізняка в ч. 87 „Ради" — „Про український рух у київському університеті" якраз підтверджує наш висновок, зроблений, на підставі газетних відомостей, про стан українських студентських організацій не тільки в київському університеті, а скрізь, де існують українські студентські гуртки, включаючи сюди і ті вищі школи, що існують поза межами України. Об'єктивна аналіза цих відомостей виявляє, що найбільше життя, ініціятиви і інтересу до національних українських справ а також і наукової підготовки до розв'язання національної проблеми помітно в українських соц.-демократичних студентських організаціях. Це видко хоч би з того, що здебільшого з ініціятиви укр. соц.-дем. відбуваються по університетах зібрання, реферати й доклади по питаннях національного характеру: щасливими дискутантами на них виступають також члени цих організацій, як це було напр. в Петербурзі, Дорпаті, Харкові і останніми часами особливо успішно в Києві. В загальноукраїнських справах, як, напр., в справі про заснування українських катедр на київському університеті, ініціяторами і проводирами українського студентського руху явились також українські соціял-демократи, поставивши це питання на цілком демократичний ґрунт і зв'язавши його з інтересами української продукції, клясової боротьби українського пролетаріяту та політично-національної свідомости українських народніх мас.

Сучасне становище українського студентства на університетах та інших вищих школах, що маються на території України, не таке ще поважне та впливове, яким би воно мусіло бути відповідно до кількости українського студентства (з походження) в цих школах. Та коли пригадати, що й самий український рух, як більш-менш свідома громадська течія — явище тільки недавніх часів, то нема нічого дивного і в тому, що українське студентство не займає в університетах на території України ідейно того домінуючого становища, яке належиться йому по самій логіці речей. Елементарний розвиток українського руху за законом конечности скоро чи пізніше приведе, звичайно, до українізації студентства по українських територіяльно університетах і перетворення його в свідому національну силу. Щождо еволюції українського студентського руху в центрі України — Києві, то ми цілком поділяємо висновки д. Залізняка, висловлені ним в згаданій нами статті. „Таким чином, каже автор її, оглядаючи разом український рух у київському університеті, ми можемо зазначити значний поступ. Через цілий рік переходить серед українського студентства спочатку дуже безформенного та несвідомого процес диференціяції та організації. Разом з тим росте і набирає сили змагання працювати на українському ґрунті; з цього погляду українське студентство значно поступило наперед в порівнянні з початком року. Існуючі українські організації беруть діяльну участь в справі ознайомлення, як несвідомих українців, так і всього київського студентства з українськими домаганнями і вияснюють їх необхідність. Таким чином утворюється ґрунт, стоячи на якому, українські студентські організації, зможуть од аґітації та петиції перейти до справжньої боротьби за українізацію київського університету, першим кроком до чого буде заведення українських катедр. 1

 

*  „Україна",   квітень  1907  p.,   ст.   30-32

1 „Рада"  ч. 87.

.

 

Українська преса та її дефекти*

 

У великій пригоді скорішому національному усвідомленню не тільки українського студентства, а й взагалі цілого українського народу, стала б українська преса і відповідні видання, коли б тільки вони так як слід задовольняли пекучу потребу українського громадянства в науковій літературі і газетних статтях з національного питання. На превеликий жаль в українській пресі ми і не знаходимо — або знаходимо, та тільки в мікроскопічних розмірах — відповіді на настиглі питання нашого національного життя. Не торкаючись зараз інших дефектів української преси, про які поговоримо іншим разом, на цей раз ми спинимось тільки на тій прогалині щодо національного питання, яка кидається просто увічі кожному, хоч трохи знайомому з українськими газетними виданнями. Національне питання взагалі і українське зокрема не знаходило в ній відповідного місця. За ввесь час видання, наприклад „Громадської Думки" і „Ради", „Рідного Краю", (беремо постійні видання, не згадуючи про газетні українські метеори), ці часописи мало присвячували уваги принципіяльно-теоретичній частині українського питання, а ще менше розв'язанню його в конкретних умовинах життя України. Український народ, як культурно-психологічна одиниця, як національно-політична категорія з певними особливостями, з характерними рисами своєрідного господарського життя так, як і раніш, і тепер виглядає недослідженим, невивченим, мало відомим навіть свідомішим елементам українського громадянства. Особливо це треба сказати про господарське життя України. Українська фабрична продукція, земельні відносини, різні типи господарства на Україні, становище і життя українського робітника на різних фабричних чи сільсько-господарських підприємствах, економічні відносини села, торговля, транспорт товарів, форми і розміри державного фіску на Україні — і багато інш., — все це досі сливе terra incognita, сфера майже не зачеплена і не освітлена українською пресою в фактах, цифрах, ілюстраціях і певних наукових висновках. Так само мало зачеплено і уґрунтовано і важливе питання про автономію України, гарячим — але без відповідних та науково переконуючих арґументів — апостолом і прихильником якої виступає українська преса. Ми не зробимо помилки і нічого не прибільшимо, коли скажемо, що й внутрішні відносини українського громадянства, відносини між собою різних українських партій політичних, об'єктивна, речева оцінка їхніх, програм і діяльности різних українських культурно-просвітніх товариств — сливе не освітлювались українською пресою, яка здебільшого обмежувалась на хронікерську реєстрацію фактів, подій і намірів з діяльности тих чи інших національних гуртів, організацій і товариств. А між тим така критика і така оцінка могла б значно допомогти більшому успіхові національної справи, більшому розвиткові нашого громадянства, заінтересованності його національними справами в самому широкому розумінні цього слова, і — в результаті всього цього — більшій активності цілого українського громадянства. Ми, звичайно, не хочемо сказати, щоб українська преса не мала „благих пожеланий" і „добрих намірів" в цім напрямку. В передовій статті з приводу виборів до Державної Думи „Рада", наприклад, писала: „на живих прикладах. . . вони (українські партії) мусять показати, що усі. . . домагання політичного, соціяльного, економічного, культурно-просвітнього характеру можуть здійснитися для українського народу тільки тоді, коли він матиме певні автономні права" (ч. 82 за 1906 рік). Завдання — похвальні, пекучі і якраз на часі! Але фактів, живих ілюстрацій до виставлених постулятів виборчої пропаґанди єдиний щоденний орган український, що теж, нарівні з різними партіями, мусить виконувати політичні функції, і не постарався подати через увесь час свого існування. Все те, що він подав", занадто мікроскопічне, незначне і мало здатне для того, щоб український народ міг переконатись на підставі його, що автономія для України справді є річчю потрібною і корисною.

Автор цікавої статі в Л. Н. В. (кн. І за 1907 р.) „Національне питання та виборча аґітація на Україні", д. М. Порш, зазначаючи ті гасла, які перш усього політичні українські партії мусять нести в народ, справедливо зауважив, що перше, на що вони мусять звернути увагу і в чому вони всі погодяться між собою — це аґітувати за те, щоб розв'язання земельного питання на Україні було сполучене з розв'язанням справи про політичну автономію української землі. Але знов таки, крім загальних, схематичних і через це непереконуючих фраз згаданий нами єдиний щоденний орган український мало допоміг українським масам в цій справі. Він навіть не познайомив їх з поглядами різних партій українських на цю пекучу справу, не подав порівнюючої оцінки цих поглядів, як не познайомив речево і з поглядами різних течій українського громадянства на інші питання національного нашого життя. А між тим єдиний щоденний український орган, як „межипартійний", ,,що дає місце статтям, які освітлювали б питання з різних партійних становищ поступового й демократичного напрямку", міг би з честю і користю для справи виконати це завдання. Українські народні маси мали б тоді спромогу самі вибирати те, що їм до вподоби і приставати до того чи іншого погляду в кожному окремому питанні їхнього життя. Такий прийом, крім добра, нічого не приніс би для українського народу, політичному національному та культурному розвиткові котрого ставить своїм завданням служити „Рада", бо, познайомивши його з різними поглядами по різних питаннях, збагатив би їх новими відомостями, та фактами, а в конечному результаті допоміг би цій свідомості піднятись на вищий ступінь. Так само невтішно, здається нам, стоїть справа і з іншими гаслами національної пропаґанди на Україні; як от, приміром, — ненормальність і шкідливість для українського народу системи державного оподаткування і реформа її в зв'язку з автономією України, реорганізація адміністрації на Україні в зв'язку з залежністю цієї адміністрації від автономного сейму українського і т. д. Хоч як пекучі згадані нами питання для України, але докладно вияснити їхнє значення для українського народу ні одна з політичних партій українських ні одна з українських газет не вияснили як слід ні в формі наукових розслідів, ні в формі журнальних статтей, ні в формі газетних докладних заміток, ні, нарешті, в формі популярних народніх видань, де уміщено було, сказав би, — квінтесенцію, найголовніші висновки і живі ілюстрації — арґументи для пропаґанди ідеї автономії України. Зроблено тільки початки в цій справі, незначні, нечисленні, несистематизовані в суцільну картину. За цими початками мусять з'явитись більш докладні, ширші відомості, на підставі яких можна б було зробити узагальнюючу синтезу науково і життєво уґрунтованих постулятів автономії України.

 

*„Україна",  квітень  1907  p.,  ст.   32-35.

 

Потреба видання популярних книжок з національного питання*

 

Потреба в виданні і наукових розправ і популярних брошур по національному питанню взагалі і по автономії України зокрема зростає — щодалі все більше і більше серед різних верств нашого громадянства. Українська преса, українські політичні партії і культурно-просвітні товариства мусять покласти всі сили, аби негайно допомогти цій пекучій потребі. Виходячи з цього, ми не можемо не привітати постанови ради київської Просвіти, що оголосила, як сповіщає „Рада", конкурс на популярну брошуру про автономію України. З цього, власне, треба було й почати видавничу діяльність згаданому товариству. Чудесно зробила б київська Просвіта, коли б подбала ще й про видання популярних книжок про аґрарну справу у нас, на Україні, про життя українських робітників, селян, про політичні свободи тощо, взагалі про життя нашої країни і нашого народу. Київській Просвіті в своїх виданнях треба більше уваги присвятити українському життю, в різних його формах і проявах. Хоч і як симпатичні і корисні ті видання, що випустило це товариство за минулий рік, як напр., „Оповідання про Ірляндію" Дорошенка, „Земельна Справа в Новій Зеляндії" переказала М. 3. „Як визволилися Північні Американські Штати" М. Загірньої, але ще більш корисними для нашого народу були б видання такі, напр., в яких би подавались ради про те, як у нас на Україні стоїть земельна справа і як її треба розв'язати, як визволитися нашому народові від національної панщини тощо. Книжки на болючі питання нашого національного життя саме тепер більш потрібні для нашого народу, ніж книжки про життя чужоземних країн і народів або ті видання, якими хоче київська Просвіта нагородити наше громадянство. Ніхто, звичайно, не буде відкидати користи і від таких видань, але в той час, який ми переживаємо, треба думати про більш живе. Такі видання можуть ще якийсь час підождати, тоді як різноманітні і наболілі потреби нашого народу в популярних виданнях на найбільш пекучі питання економічного політичного, національного і клясового життя ждати не можуть і вимагають, щоб їх негайно було задоволене в першій лінії, звичайно, тими, хто свідомо і з власної волі бере на себе обов'язок допомагати свідомості і активній діяльності наших народніх мас.

 

* „Україна", квітень 1907 p., ст. 35-36.

 

Заснування Українського Наукового Товариства в Києві*

 

Значним фактом в житті українського народу треба визнати заснування Українського Наукового Товариства у Києві.

В момент формування національної свідомости українського народу, в момент перетворення його з несвідомої маси, з нації „тутешніх", „місцевих людей", або — в кращому разі — з „хахлов" в свідомих своєї приналежности до певного національного колективу одиниць, заснування такого товариства являється якраз на часі. Викликане новими потребами нашого національного життя Українське Наукове Товариство може відограти величезну ролю, як наукову, так і громадську. Той, хто пригадає, як стоїть у нас справа з українознавством, як з певним комплексом наукових дисциплін, так чи інакше зв'язаних з українським народом, поставлених з вини центрального уряду російського і власного національного безсилля в неможливе становище, той, хто пригадає, яке значення має національна наука в справі національного збудження і розвитку нашого народу, той, звичайно, оцінить благодійну вагу в цій справі систематичної наукової діяльности Українського Наукового Товариства.

Поведена стало, в консеквентно-витриманому національному напрямку ця діяльність в значній мірі може спричинитись розробленню українських наукових дисциплін і загатити ті прогалини, які утворилися в науці через іґнорування українознавства. Останнє, як показав проф. М. Грушевський в своїх статтях „Справа українських катедр і наші наукові потреби"1, вимагає до себе пильної уваги з боку окремих учених дослідників і цілих наукових інституцій. Є деякі галузі українознавства, що уявляють з себе майже непочатий край. Інші вимагають синтетичної роботи біля себе. При існуванні українських катедр розроблення обох наукових галузів українознавства по університетах могло би бути більш-менш забезпечене. Але як заведення цих катедр являється покищо питанням, практичного порішення котрого немає ніяких даних сподіватися в найближчому часі, то єдиною інституцією, яка може допомогти в цій справі, являється Українське Наукове Товариство, яке головною метою своєї діяльности ставить: „наукові розсліди на полі українознавства і ознайомлення громадянства зо всіма сторонами минулого й сучасного життя України".2 Сконцентрувавши біля себе українських дослідників з різних галузів українознавства, київське наукове товариство, при вмілій організації своєї наукової роботи, може стати інституцією, надзвичайно корисною для національно-культурного розвитку нашого народу, аналогічною по своїх заслугах до Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Маючи все це на увазі, ми не можемо не висловити бажання найщирішого успіху новому товариству в його діяльності і почуття признання ініціяторам його. З другого боку той факт, що на чолі нового товариства стають такі визначні наукові українські діячі, як проф. М. Грушевський, являється порукою дальшого розвитку товариства і продуктивної наукової праці його на користь рідного краю. Покищо наукове товариство встигло тільки зорганізуватись і приступити до вироблення програми своєї наукової діяльности. Схема останньої в головних рисах подана була в докладі проф. Грушевського, відчитаного на першому зібранні товариства (29 апріля ц. p.). На думку автора докладу:

„Українське Наукове Товариство мусить мати перед очима подвійну мету, вказану йому і його статутом, і тими обставинами, в яких задумує воно розвивати свою діяльність: поперше — організацію наукової роботи, подруге — популяризацію серед суспільности здобутків сучасної науки.

Наукова робота має розвиватися по змозі у всіх областях науки, а перед усім — в сфері українознавства, то значить, в тих областях наукової роботи, які роз'яснюють нам минувшість і сучасне життя українського народу і його території. Організація наукової роботи в цих напрямках вимагає певної спеціялізації, а власне — поділу на секції наукових сил товариства. Відповідно до завдань, які собі становить товариство, найбільш практичним здається випробуване вже й іншими аналогічними інституціями групування, в трьох секціях:

В секції історичній, для історії з помічними науками, археології, етнології, історії права, історії штуки, взагалі і особливо для історії України, її археології, етнології і т. д.

В секції філологічній, для мови, історії літератури й народньої словесности, української й загальної.

В секції математично-природничій, для наук математичних, природничих і лікарських, взагалі, і в спеціяльнім приложенні до українського народу й України.

До секцій належить наукова робота в зазначених вище і споріднених з ними областях. В них мають обсуджуватися наукові праці, внесені до товариства, оцінюватися й ухвалюватися роботи, призначені для публікацій товариства. Організуються вони тим способом, що кожному членові товариства дається право записатися до котрої небудь секції товариства і брати участь в її заняттях: в інтересах якнайскорішого розвитку наукової роботи треба зараз же, як цей плян буде прийнятий, оповістити всіх членів товариства про це. Для координування наукових занять секції з загальним життям товариства, до ради товариства, з правами голосу, мають входити голови секцій, або вибрані замість них делеґати. Подробиці устрою й діяльности секцій має означити інструкція, вироблена спільно секціями й затверджена зборами товариства.

Для організації наукових занять в певних областях науки, які вимагають ширшої участи робітників не тільки з товариства, а і з-поза нього, при секціях повинні організуватися наукові комісії, як помічні, організаційні органи їх. Хоч загалом це вже належить до діяльности секцій, проте не можна не піднести тут потреби зформування двох комісій, дуже потрібних уже зараз, в перших же початках діяльности товариства. Це комісія етнографічна, для народньої словесности (фолкльору) і етнології при секціях історичній і філологічній, дуже важна з огляду на велику масу матеріялу й потреби згрупування коло його збирання й оброблення робітників з-поза товариства. Друга, ще пот-рібніша з огляду на теперішні обставини українського життя — це комісія язикова, при секції філологічній. Пекучі питання вироблення і приведення до можливої одностайности українського правопису, граматики, термінології і взагалі певних принципів літературної мови роблять її невідмінно потрібною, і через те заснування цих двох комісій треба б в принципі ухвалити тепер же, разом з заснуванням секцій, і оповістити про це членів, щоб заздалегідь гуртувати для них наукових робітників.

Так само вважав би я потрібним ухвалення в принципі, щоб товариство, скоро тільки наукова робота проявить себе в нім, приступило до видавання наукового видавництва, яке б подавало наукові праці й реферати членів і служило б свідоцтвом його наукового життя, подруге — приступило б до організації з'їздів українських наукових діячів, які б могли бути дуже корисними і в різних справах більш практичної натури, і послужити сильним і успішним способом на те, щоб викликати живіший науковий рух також і по інших частях України.

Щодо популяризації науки, то тут, полишаючи діло раді й секціям товариства, належало б висловити бажання, щоб уже від осени товариство могло б приступити до організації публічних викладів, поодиноких лекцій і цілих серій їх, особливо з сфери українознавства, а для цього потрібно оповістити членів про такий плян і просити тих з них, які б взяли на себе читання таких лекцій, аби завчасу сповістили раду товариства про свій замір, і подали програми своїх викладів, аби рада могла завчасу добути дозвіл на ті виклади.

Другою такою точкою в популяризації науки, на яку мусіло б звернути увагу товариство та заохотити своїх членів до роботи в тім напрямі, було б приготування підручників — і загального характеру, і особливо — з українознавства, з тих областей його, в яких ми ще не маємо українських підручників — як історія українського письменства, географія і статистика України і т. п.".

Подаючи запропоновану головою нового товариства схему майбутньої діяльности останнього і згоджуючись в загальних рисах з нею, ми не можемо не зауважити в ній великого пропуска. Доклад проф. Грушевського не згадує про економіку України і про потребу заснування при товаристві окремої секції, призначеної спеціяльно для вивчення економічних відносин на Україні. А між тим заснування економічної секції через загальне зацікавлення в наші часи економічними науками і через лихий стан вивчення економічних відносин на Україні являється річчю просто таки необхідною.

Минаючи чисто наукове значення докладного вивчення економіки української, заснування такої секції має і певне практичне значення з національного погляду. Не треба забувати того, що наші національно-політичні домагання, напр. автономії України, в значній мірі мають свою базу в економічних потребах української території. Вияснити останні в докладних фактах, цифрах і висновках являється conditio sine qua non живучости і реальности того постуляту, який ми висовуємо і в реалізації якого ми бачимо певну юридичну ґарантію нашого національного розвитку. Покищо ми не можемо сказати, щоб постулят автономії України був справді зрозумілим для широких мас українського народу, щоб потреба цього нашого національного домагання свідомо відчувалась українськими масами, щоб, нарешті останні висновки, квінт-есенція тієї арґументації, до якої ми звертаємось, боронячи наше домагання, були відомі не тільки в літературних колах, а і далеко поза ними. Це факт, перечити якому певно ніхто не буде, як не буде також ніхто перечити й тому, що й та арґументація автономії України, про яку так часто доводиться читати в українській пресі, власне кажучи, далі загальних фраз, а в кращім разі, поодиноких арґументів наукового значення до окремих пунктів національної програми ще не пішла. Вимагаючи для себе автономії України, ми повинні арґументувати цей постулят доказами не тільки національно-культурного, але й юридично-економічного характеру, не тільки тим, що при здійсненні цього постуляту, ми, мовляв, зможемо невпинно розвиватися в нашому національному культурному житті, але ще й тим, що автономія України забезпечить певними юридичними нормами розвиток нашого господарського життя, розвиток продукційних сил нашої країни, який, власне кажучи, і являється основною базою і для культурно-національного розвитку. Не дивлячись на всю вагу з національного погляду вивчення економічних відносин на Україні, справа з цим стоїть досить зле і вимагає великої синтетичної роботи біля себе, яка не під силу поодиноким особам і може бути виконана тільки цілою науковою інституцією, колективними зусиллями цілого кола наукових діячів. От через що Українському Науковому Товариству, яке головною своєю метою ставить вивчення сучасного життя України у всіх його проявах, треба звернути особливо пильну увагу на згадану сферу українознавства, знайомлячи з висновками своїх дослідів в цій справі і широкі маси українського народу. От через що треба побажати, щоб і пропозиція члена Українського Наукового Товариства д. Н. Василенка, який згоджуючись з докладом проф. Грушевського про організацію і плян наукової діяльности товариства, разом з тим пропонував заснувати окрему секцію правничо-економічну, була прийнята товариством.

 

 

* „Україна"', червень 1907 p., ст. 87-92.

1 „Літ. Науковий Вістник", 1907 p., І-ІІІ кн.

2 „Рада" №. 100 „Перші збори Українського Наукового Товариства у Києві."

 

 

 

 

 

 

A. C. СУВОРИН. ХОХЛЬІ И ХОХЛУШКИ, СПБ. 1907 ГОД,

1-113 стр.*

 

Книжка Суворіна уявляє з себе збірник театральних рецензій на вистави українських труп (переважно трупи д. Кропивницького), що ставили свої вистави в Петербурзі від 1885 по 1896 р. р. Коли б автор обмежувався в своїх театральних враженнях однією тільки кваліфікацією гри і таланту українських артистів, ми б ще не вважали потрібним рекомендувати нашим читачам зазнайомитись з поглядами на українських артистів д. Суворіна, як театрального рецензента. В дечому ми з ним не погодимось, хоч в цілому оцінку артистичних здібностей наших театральних корифеїв — Кропивницького, Заньковецької, Затиркевич, Садовського і Саксаганського — можна вважати вірною. Не лежить також інтерес книжки Суворіна і в тих чисто критично-літературних характеристиках типів української драми, яким автор присвятив чимало місця. Вони, безперечно, уявляють із себе матеріял для історика української літератури, як вислів думок російського театрального критика, досить авторитетного в своєму фаху. Але в данім разі ми зупиняємось на книжці д. Суворіна через те, що він чіпає в ній болюче тепер місце українського театру — питання про його репертуар. Українське громадянство, українські театральні критики і кращі артисти українського театру відчувають потребу в реформі нашого театрального репертуару. Тим з більшою увагою треба зазначити становище в цій справі д. Суворіна, який ще років 15 тому гаряче обстоював цю ідею, хоч може виходячи трохи з інших мотивів. ,,Если у малорусских актеров непреодолимая любов к родному языку, то отчего им не переводить на свой язык пьесы европейского репертуара? В самом деле, отчего? Если я могу смотреть на „Доки сонце", то почему же я не могу смотреть Шекспира на зтом языке? Что-нибудь одно: или малорусский язык должен исчезнуть, как местное наречие, или он может претендовать на общее внимание". Запитання д. Суворіна цілком правдиве, хоч і розв'язує його він зовсім в іншій площині, ніж сьогочасне громадянство українське. Для останнього питання про реформу українського театру, між іншим і через прищеплювання до нього кращих творів світових драматургів, є елементарною потребою культурно-національного розвитку українського народу, розвитку його духових сил і культури тоді як російський театральний рецензент розв'язує позитивно це питання в узьких межах симпатії до таких могутніх артистичних сил нашого театру, як Кропивницький, Заньковецька та інші, яким, на його думку загрожує небезпека, коли тільки вони не збагатять цього репертуару п'єсами світової драматичної літератури. Невірна основа, на якій стояв Суворін в питанні про реформу українського театрального репертуару, пояснює нам і ті невірні висновки, які поробив він щодо конкретного переведення справи. Першим кроком до реформи нашого театру автор вважає підмішування до українського репертуару російських п'єс, дякуючи чому, на думку автора, „малороссы вступили бы в область европейского репертуара". Чому вишні, а чому не черешні? Високо оцінюючи кращі п'єси російського театрального репертуару, ми разом з тим гадаємо, що більш натуральним засобом для реформи нашого театру було б підмішування до українського репертуару кращих здобутків цілої європейської драматичної літератури, яка по своїй артистичній вартості в багато дечому стоїть значно вище російських драматичних творів. Такий засіб представляється і більш логічним і більш продуктивним. Але д. Суворін дивиться на справу вузько і, крім симпатії до талану українських знаменитих артистів, не визнає інших критеріїв для вирішення такої великої справи нашого громадянського життя, якою являється для нас реформа нашого театру. Можна бути великим прихильником талану і разом з тим великим ворогом тієї ідеї, якій служить останній. Таку, власне, позицію обібрав і наш театральний критик. Кваліфікуючи талан, приміром, Заньковецької, як щось незрівняне в артистичному світі, як геніяльну появу, як артистку, що своїми здібностями стоїть вище європейських — Елеонори Дузе або Сарри Бернар, — Суворін-публіцист, Суворін-політик чимало сил своїх покладав на те, щоб сплюгавити українську ідею, якій увесь вік служила на рідному театральному ґрунті артистка і, таким чином, старався знищити необхідні предпосилки для розвитку українського театру, можливо тільки при більш-менш невпинному національному розвитку цілого українського народу.

Не дивлячись на невірну вихідну позицію Суворіна в справі реформи українського театрального репертуару, книжка: „Хохлы и хохлушки" все ж уявляє з себе досить цікавий матеріял для історії нашого театру. Особливо її треба рекомендувати нашим театральним артистам: в ній знайдуть вони для себе чимало цікавих вказівок, щодо інтерпретації і розуміння типів старої української драми. Зовнішній вигляд книжки дуже гарний, навіть розкішний. Назва „Хохлы и хохлушки" — анахроністична, в дусі старих і досить дурних вибриків проти українства.

 

С. Петлюра

 

                       * „Україна" т. IV жовтень 1907 p., ст. 233-235.

 

 

 

 

 

З ЖИТТЯ АВСТРІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ*

 

Українські посли в віденському парляменті.

 

Національна акція галицьких українців останніми часами дає себе пізнавати. Загальний темп національного життя в австрійській Україні, ті форми, ті реальні факти, в які воно виливається, зазначуються незвичайними і, в порівнянні з попередніми роками, імпонуючими рисами. Той, хто ще два-три роки тому мав право скаржитись на національну апатію, на незначну активність національної енерґії, на мізерну продуктивність національної праці, безумовно мусить змінити свої погляди на стан речей і прийти до більш оптимістичних виводів. Апатія зміняється на жвавий інтерес; незначна активність — на подвійну захопленість національною працею, що в результаті дає досить значну і почасти вже реальну продукцію для української національної справи.

Европейські часописи, та почасти й російські, в один голос зазначають це нове в житті австрійських українців. З подивом, іноді просто таки неймовірним, приглядаються вони до виступу „тирольців сходу" на форум видимої для Европи боротьби за свої національні права, різно становлячись до цього виступу, різно оцінюючи його, але в кожнім разі, констатуючи певну силу його і значення в житті австрійської держави. І справді, коли ми приглянемось до останніх визначніших фактів з життя австрійських українців, то ми повинні будемо признати за здивуванням европейської преси і громадянства певну рацію. Досить пригадати хоча б такі факти, як демонстрація українських студентів на львівському університеті і судова розправа з приводу цієї демонстрації у Відні, широка аґітація серед народніх мас українських за вселюдне виборче право до віденського парляменту і обібрання парляментськими депутатами досить великого числа, як на попередні часи визначних національних діячів з української людности, індивідуальні і колективні виступи останніх в парляменті; боротьба за вселюдне виборче право до галицького сейму, що саме тепер провадиться в Галичині і, в разі побіди, має демократизувати громадське життя „найтемнішої діри Европи", як назвав колись Галичину відомий учений Зомбарт: буйний зріст різних політичних партій українських, нарешті, лист відомого письменника норвезького Бьєрнстьерне-Бьєрнсона про галицьких українців і про ті утиски, які вчиняє їм пануюча в Галичині польська кліка — все це помітні явища з життя галицької галузі українського народу, які, не кажучи вже про їх значення для зросту національної свідомости серед самих українців, викликали живий інтерес поза межами Галичини і привабили до себе пильну увагу европейського світу. Входити в докладну оцінку кожного з зазначених нами фактів і виясняти значення такого окремого факту для розвитку національної свідомости „закордонних" українців, для збільшення сили останніх в їх щоденному національному житті було б може й завчасним і неможливим, але позитивний вплив цих фактів для національного життя австрійських українців не підлягає жодному сумніву. Як не різняться вони одне од одного по своєму змістові, по розмірах свого значення, нарешті, по формах свого виявлення, але взяті до купи, в цілому вони створюють новий і досить світлий, в порівнянні з попередніми часами, фон національного життя, що має всі дані для того, щоб заімпонувати своїми характерними ефектами і ориґінальними рисами.

Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш цікавою рисою на цьому фоні будуть парляментські вибори і вступ до віденського парляменту, для участи в державному житті австрійської держави, нових українських послів, які вперше репрезентовані в народньому представництві Австрії в кількості, відповідній до загального числа і прав української людности. Даючи перевагу згаданому тількищо придбанню „закордонних" українців, ми керуємось порівнюючою оцінкою парляментських інституцій не тільки, як постійних органів державного життя, але і як законних органів для організації народніх сил, для широкої аґітації серед мас народніх в цілях національного освідомлення і національної „сплоченности". Власне оця остання функція парляментського представництва саме тепер має надзвичайно велике, особливе значення для австрійських українців. Саме тепер вони переживають момент національного „здвигу", шукання шляхів для організації своєї національної енергії, саме тепер серед них відбувається процес внутрішньої диференціяції, відповідно до клясових інтересів кожної національної групи, і організації останніх в відповідні політичні партії для оборони своїх інтересів. Само собою зрозуміло, що найвидатнішим місцем цієї боротьби для широких мас населення буде парляментський форум: на ньому кожна з українських парляментських партій матиме повну можливість показати справжню природу свою, на щоденних фактах і питаннях парляментського життя виявить вона своє розуміння державних справ і глибину своєї прихильности до інтересів народніх разом з силою своєї горожанської одваги та консеквентности в обороні прав своєї нації чи окремої громадської групи, представником якої вона виступає в найвищому народньому представництві. Та коли в питаннях парляментської тактики, в питаннях соціяльних реформ між українськими політичними партіями може бути велика ріжниця і провалля, може бути незгода і суперечність, то в питанні національному всі вони примушені будуть часто йти поруч, допомагаючи одна одній та підтримуючи одна одну. Від консолідаційних виступів українського представництва в парляменті в значній мірі залежатиме і успіх самої національної справи серед широких мас української людности Австрії, а також і успіх національного освідомлення цих мас та їх політичної організації. Якою великою не є ріжниця між деякими українськими партіями в Австрії, але національного моменту своїх програм вони іґнорувати не можуть, бо той національний утиск, якому підлягає цілий український нарід, примушує їх реаґувати на нього і вести свою діяльність серед народніх мас під прапором національної емансипації. В значній мірі під цим прапором провадилась і боротьба за здобуття депутатських мандатів по новому виборчому закону до віденського парляменту.

Під час цієї боротьби українські політичні партії розвинули надзвичайну досі енерґію, ініціятиву і рухливість. Користуючись усним і друкованим словом, вони повели завзяту аґітацію серед українських мас, зуміли заінтересувати їх справою виборів і вийти переможцями в боротьбі з галицьким урядом та з пануючою в краю польською шляхтою. Нарешті українці здобули 32 польських мандати, які по партіях діляться так:

В Галичині. Українські націонал-демократи мають 17 мандатів

Радикали                                            З

Соціял-демократи                               2

Москвофіли                                        5

В Буковині всі депутати націонал-демократи             5

Кожен кандидат, що ставав до виборів, одержав пересічно таку кількість голосів:

Радикал                                             19,000

Соціял-демократ                                12,000

Націонал-демократ                            11,000

Москвофіл                                          8,000

Таким чином, українці здобули сливе всі виборчі мандати, призначені їм по новому виборчому закону, і тільки в одній виборчій окрузі той мандат, та й то дякуючи незвичайним надужиттям і шахрайствам з боку адміністрації, їм довелось оддати вшехполякові. Коли пригадати, що українців живе в Австрії більше 3,000,000 і поділити це число на загальне число послів, то вийде, що один український депутат припадає на 102,407 душ, тоді як один польський на 51,860, а один італійський на 38,270 душ. З цієї цифрової ілюстрації ми бачимо, що вселюдне виборче право, заведене в Австрії, не однакове дає право різним націям — одним більше, другим — менше. Непропорціонально малі права дає воно українській людності, так що з цього боку українці — в найгіршому становищі опинились.

Загальне число українських депутатів було б трохи більшим, коли б на заваді цьому не стали специфічні стосунки між польською та українською соціял-демократичними партіями. Так, приміром, не виставив своєї кандидатури по Львову один з визначних українських діячів, лідер української соціял-демократії, Микола Ганкевич. Маючи надзвичайну популярність в Галичині, і зокрема у Львові, маючи неоціненні заслуги в справі організації польської соціял-демократії, д. Ганкевич приневолений був не виставляти своєї кандидатури в тому місті, де він найбільше виявив свою діяльність, через протест польських соціял-демократів, особливо ж лідера їх Дашинського, які ні за що не хотіли оддати „польського" мандата в руки українського соціял-демократа. Орган української соціял-демократії „Земля і Воля" (ч. 22) пояснює цей протест польських соціял-демократів проти д. Ганкевича „вузьким егоїзмом" і „особистими амбіціями", називаючи цей факт таким, що „чорною краскою буде записаний в історії соціялістичного руху в краю". В другій виборчій окрузі кандидат української соціял-демократії, д-р. Яросевич, не пройшов тільки через надзвичайний терор з боку адміністрації, яка врешті покрала у нього чимало виборчих голосів.

Звертаючись до обопільної тактики українських партій під час виборів, можна констатувати, що вона часто була шкідливою для національної справи. Так, приміром, націонал-демократична партія часто виставляла своїх кандидатів в тих самих округах, де більшу силу і всі ґарантії на побіду мали кандидати української радикальної партії і соціял-демократичної партії. В таких випадках народні маси давали перевагу тим кандидатам, соціяльно-політична програма котрих була більш радикальною і, таким чином, кандидати української соціял-демократичної партії і української радикальної брали верх над націонал-демократами. В тих випадках, коли виставлялись кандидатури москвофілів, вони перепадали не тільки через те, що їхня соціяльно-політична програма була вужчою, ніж якої іншої української партії, але й через те, що національні пункти москвофільської програми не вдовольняли народні маси. Коли ж в деяких виборчих округах українці-виборці подавали свої голоси за москвофілів, то це пояснюється бажанням не дати перемоги вшехпольському кандидатові. Цікаво зазначити, що прихильники „національно-угодовської" політики д. Барвінського не мали ніякого успіху серед виборців і, не дивлячись на аґітацію клерикально-урядового „Руслана", примушені були в рішучу хвилину знімати свої кандидатури, як було, напр., з проф. К. Студинським.

Щодо політики галицького уряду до українських партій під час виборів, то вона одзначалась звичайними для цього уряду рисами; адміністрація робила все, що тільки було в її силах, щоб не допустити до побіди українських партій: тероризувала виборців, арештовувала аґітаторів, крала виборчі бюлетені, словом чинила все, щоб піддержати заслужене вже віддавна ім'я фальсифікатора виборів і організатора „виборчих розбоїв". Зате і очевидно для всіх допомагала москвофільській аґітації і піддержувала москвофільських послів.

Обрані українськими народніми масами депутати в значній більшості належать до інтеліґентних кругів; здебільшого всі вони — люди так званих інтеліґентних професій: редактори газет, адвокати, професори університету, священики і тільки два селянини. До української націонал-демократичної партії належать: Вячеслав Будзиновський, літератор-публіцист, Тит Войнаровський, священик, др. Олександер Колесса, професор львівського університету по катедрі історії української літератури, др. Дністрянський, професор університету, др. Е. Левицький, адвокат, Теофіль Окуневський, адвокат, бувший посол до галицького сейму, д-р Кость Левицький, адвокат, д-р Володимир Охримович, адвокат і редактор органа націонал-демократичної партії ,,Діла", д-р Євген Олесницький, адвокат, посол до сейму і голова „руського" клюбу в ньому, Стефан Онишкевич, священик, Михайло Петрицький, редактор „Гайдамаків", д-р Євген Петрушевич, адвокат, Юліян Романчук, заслужений професор гімназії, бувший посол до віденського парляменту і голова „руського" клюбу в ньому, Тимофей Старух, селянин, д-р Данило Стахура, адвокат, Йосиф Фоліс, священик, Григорій Цеглинський, директор української гімназії в Перемишлі. До української радикальної партії: др. Лев Бачинський, адвокат, д-р Никола Лагодинський, адвокат, і д-р Кирило Трильовський, адвокат. До української соціял-демократичної партії: Семен Вітик, редактор партійного органа „Земля і Воля", Яцко Остапчук, селянин. До москвофільської партії: Василь Давидяк, священик, д-р Николай Глібовицький, адвокат, д-р Михайло Король, адвокат, посол до галицького сейму і бувший посол до віденського парляменту, Володимир Курилович, судовий радник і посол до галицького сейму, д-р Дмитро Марков, адвокат.

З Буковини всі посли належать до націонал-демократичної партії: Антін Лукашевич, секретар краєвого виділу, Николай Василько, поміщик, бувший посол до віденського парляменту, Єротей Пігулян, професор гімназії, Ілля Семака, радник і начальник суду в Кіцмані, Николай Спинул, шкільний інспектор.

З-поміж обраних послів деякі мають заслужене і популярне ім'я серед австрійських українців і відомі як невсипущі діячі народні, визначні члени політичних партій або талановиті літератори. Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш популярними депутатами українського парляментського представництва являються: Романчук, давній депутат парляменту, талановитий адвокат і оратор Олесницький, лідер радикальної партії і організатор „Січей" Трильовський, популярний аґітатор українських соц.-демократів Вітик і „сам собі соціяліст", хоч і затесався до націонал-демократичної партії, Будзиновський, пропаґандист терору проти польської шляхти, гарний популяризатор-літератор і відомий статистик в Галичині. Адвокатська професія багатьох з членів українського парляментського представництва, що наперед каже про докладне знайомство їх з існуючим в Австрії законодавством, а також присутність в цьому представництві людей з певною літературною практикою, в значній мірі улегшує продуктивність творчої участи українських депутатів в загальнодержавному парляменті і робить їх компетентними не тільки в критиці невідповідних інтересам держави і окремих націй законів, але і в заміні цих законів новими, пристосованими до нових потреб і нових вимог життя.

В кожнім разі вже один склад українського парляментського представництва руйнує леґенду про політичну „незрілість" української нації, видуману колись польськими верховодарями для захорони „stanu posiadania" і „нищить до щенту" всі оті інсинуації, плітки і брехні, які пускалися з шовіністичних польських джерел на „некультурність" галицьких „хлопів" та на невміння останніх розбиратися в питаннях „високої політики", поскільки ці питання зв'язані з справою виборів. Ми особисто не скажемо, щоб нас дуже вже задовольняв склад українських послів, але, при існуючих в Австрії умовинах, він нічим не гірший, коли не ліпший, од інших національних репрезентацій австрійської держави. Навпаки, коли взяти на увагу, що виборцями українських послів були переважно селянські маси, взагалі менш культурні і не так високо розвинені в політичних справах, як городські виборці, то факт обрання ними людей інтеліґентних професій депутатами до парляменту дає об'єктивний доказ розуміння селянськими масами української людности Австрії тих вимог, які становить сьогочасна держава до парляментських діячів. Цей факт не може не свідчити на користь селянських мас української людности, не може не бути покажчиком їх політичного розвитку і вміння оцінювати завдання моменту та певну ролю в ньому окремих осіб. Коли ж порівняти склад українського парляментського представництва з таким самим у поляків, де ми знайдемо чимало ворожих і шкідливих навіть для польської людности елементів, в особі великих земельних власників з шляхти польської та ксьондзів, або з німецьким представництвом, де так само є чимало клерикального елементу та велико-поміщицького, то парляментське представництво австрійських українців дасть ще один зайвий доказ політичного і загальнокультурного розвитку українських мас. Як за живу ілюстрацію загальнополітичної, а почасти клясової, свідомости українських мас може свідчити факт обібрання ними в депутати до парляменту кандидатів радикальної та соціял-демократичної партії. Число голосів, одержаних кандидатами згаданих партій, пересічно перевищує також число, поданих за кандидатів націонал-демократичної партії — новий доказ уміння селянських мас одрізняти політичну і клясову фізіономію того, хто береться боронити їхні інтереси в парляменті, і давати перевагу тому, чия соціяльна програма йде далі в напрямі соціяльних реформ та демократизації громадського ладу. Цілком консеквентним в поводженні цих мас до окремих кандидатів було те, що вони давали перевагу більш радикальному: противне свідчило б про низький рівень виборців, про їх політичну одсталість і в деякій мірі могло б служити за доказ правдивости тієї леґенди, яка намагається переконати в тому, що українці — нація „незріла" для політичного життя, мало культурна, навіть варварська і як ще її там називають . . . Зупинившись над фактом обібрання радикальних і особливо соціял-демократичних кандидатів в парлямент депутатами, ми мусимо зауважити, що число їх було б значно більшим, коли б на заваді до цього не стали почасти такі причини, як вище згадані, напр., специфічні відносини між польською та українською соціял-демократіями, при чім ненормальність цих відносин болюче почула на собі остання. Крім того в цьому винна і сама українська соціял-демократія, яка до останніх часів мало звертала уваги на міський пролетаріат, концентруючи свою діяльність головно на селах, і, таким чином, не приготовила для себе зарані вдячного ґрунту для проведення в парлямент кандидатів своєї партії по городах. Дякуючи згаданим обставинам, українські соціял-демократи втеряли щонайменше 3-4 польські мандати, встигши провести до парляменту тільки двох партійних кандидатів.

Переходячи далі до організації українських послів уже в самому парляменті, доведеться обмежитись загальною увагою, що всі вони, виключаючи соціял-демократичних послів, склали самостійний парляментський клюб з двома групами: націонал-демократичною і радикальною. Обопільні відносини між цими групами мають автономний характер. Щодо соціял-демократичних українських послів, то вони вступили до загальноавстрійського соціял-демократичного парляментського клюбу і творять в ньому теж автономну фракцію, підлягаючи одначе, спільній тактиці і фракційній дисципліні.

Коли порівняти українське парляментське представництво по новому виборчому закону з попередніми, то воно виглядає досить імпонуюче. Справді, збільшити число своїх депутатів сливе на % значить далеко посунутись наперед, щодо придбання відповідних прав українського народу на парляментську репрезентацію. Але якою, порівнюючи, не є імпонуючою загальна цифра українського представництва, вона все ж нічого не каже про справжній вплив останнього на парлямент. Коли порівняти цю цифру з іншими парляментськими цифрами, то доведеться зробити той вивод з цього порівняння, що українські посли не можуть мати рішучого значення на напрям діяльности парляменту і самі по собі не уявляють настільки поважної фракції, щоб власними силами добиватись реалізації своїх програмових вимог. Пануючою фракцією парляменту, з якою головним чином рахуватиметься імперський уряд Австрії, буде німецький християнсько-соціяльний клюб (антисеміти), який разом з німецьким католицьким центром має найбільше число голосів (96) в парляменті і в кожнім разі настільки значне, щоб повалити кожне більш-менш демократично-консеквентне внесення. Дуже часто християнські антисеміти йтимуть поруч з польським колом, котрому хоч і не хватає сливе половини голосів в порівнянні з попередніми роками, але все ж воно має в собі більше 50 членів, репрезентантів „народньої демократії". Коли згадати, що партійне обличчя цих парляментських клюбів має наскрізь буржуазний характер, що члени їх по своєму соціяльному становищу — аґрарії, або дрібні буржуа, а в політиці — вороже настроєні до радикальних реформ в справах державних, то цілком зрозумілим буде, що українському парляментському клюбові нема чого особливих надій покладати на цих прихильників старого ладу і старих порядків в Австрії. Реакційно-консервативні елементи парляменту ніколи в світі не підуть на те, щоб задовольнити справедливі національні домагання українського народу, бо піти на це означало б піти на корінну перебудівлю державного ладу Австрії, а це не під силу верховодячим клясам останньої. Таким чином, українське парляментське представництво примушене буде, коли не опозиційно становитись до парляментської більшости, та в кожнім разі не йти поруч з нею. З другого боку через свій соціяльний склад і партійну програму, що мають дрібно-буржуазний характер, хоч де в чому і з соціялістичними рисами, українські посли не можуть іти разом і з досить сильною парляментською фракцією соціял-демократів (83 члени). Дякуючи цим обставинам, можна вже зарані сказати, що парляментська тактика і діяльність українського парляментського клюбу не може бути консеквентно-демократичною, а носитиме всі риси компромісу та опортунізму.

І справді, перші ж кроки парляментських виступів українських послів показали, що ці риси опреділяють собою напрям діяльности не тільки поодиноких членів українського клюбу, але й цілого парляментського представництва українського народу, виключаючи соціял-демократичних депутатів.

Почати хоч би з альянсу з москвофільськими депутатами. До останніх часів всі посли з української Галичини складали собою один парляментський клюб, що офіціяльно мав назву „Руський Клюб" („Ruthenen-Klub). До такого клюбу вступали в однаковій мірі, як українські депутати, так і москвофільські, які вважали за можливе вступати до нього просто через те, що покладали в назву „руський" свій власний зміст, свою „русскую" ідею. Назва ця має більше анахроністичний вигляд, ніж справді опреділяє собою справжній характер національного представництва. Заміна „Ruthenen-Klub" на „Der Ukrainische Klub" здавалась логічною консеквенцією на перших же початках парляментської організації українського парляментського представництва. Але піти консеквентно в цьому напрямі українські посли не захотіли і замість цього виробили досить гутаперчеву, гнучку конституцію, якою, очевидно, хотіли зробити можливим вступ до свого клюбу і для москвофілів. Назва „український" клюб була одкинена і змінена „ничего не выражающей" назвою „Руський (малоруський) клюб". „Задачею руського клюбу є заступництво і оборона інтересів малоруської нації для її самостійного розвитку політичного, економічного, суспільного і культурного". „Констатуючи, що всі члени клюбу признали існування малоруської нації, полишається поодиноким партіям і членам клюбу до волі, при публікуванні урядових енунціяцій клюбу уживати на означення клюбу і нації або терміну малоруський, або терміну український". Вироблення таких компромісових формул для внутрішньої конституції клюбу не могло, звичайно, задовольнити ні українців, ні москвофілів. Особливо ж останніх. Перших — через те, що в цій конституції виразно проглядає політиканство і старе рутенство, останніх — через те, що кидало деяку тінь на „чистоту" і „вірність" москвофільській ідеї москвофільських послів. Хоч формально вони й добились од української частини клюбу викреселення назви „Ukrainisch", але ця побіда не вдовольнила цілої „руської" партії, яка поставила veto на згоду своїх послів вступити до „руського" клюбу і через деякий час примусила їх виступити з нього. З такого альянсу українські посли, що називається, опинились „ні в сих, ні в тих" і тільки дискредитували себе перед масами. Неконсеквентність і опортунізм українських послів особливо виразно виявить себе, коли ми згадаємо, що за весь час виборів москвофіли і українці виступали вороже один проти одного: москвофіли провадили виборчу аґітацію під прапором „русской национальной идеи", тоді як українці заявляли себе скрізь і завжди українцями, представниками і оборонцями прав самостійного українського народу. Випадок з „бльоком", з москвофілами показує, таким чином, що ні українські радикали, ні українські націонали не зуміли з першого ж кроку своїх парляментських виступів стати на висоті української ідеї і зійшли на шлях шкідливого для кожної партії опортунізму.

Риси останнього ми бачимо і в дальших виступах українського клюбу в парляменті. Так, приміром, при голосуванні в справі виборів парляментської президії, коли поставлена була кандидатура на віце-президента парляменту соціял-демократа Пернерсторфера, більшість українського клюбу голосувала проти, і тільки українські радикали подавали свої голоси за нього. Ми вважаємо, що таке голосування було неполітичним з боку українських послів через те, що соціял-демократи — єдина сильна парляментська фракція, яка завше буде піддержувати національні вимоги українців і боротиметься разом з ними проти панування польської шляхти. Позитивне значення для себе од соц.-дем. фракції відчувають і самі члени українського клюбу, що видко хоча б з офіціяльної заяви посла Олесницького під час дебатів „над бюджетовою провізорією"; „не треба забувати", — говорив Олесницький, — „що в цій палаті знаходиться сильне заступництво робочого народу, котрого бажання і жадання не можна поминути. .. Ми, заступники народу, що майже виключно складається з робочих кляс, будемо всі змагання заступників цих кляс підпирати і за їх внесення голосувати". З цією заявою не в'яжеться логічно тактика більшости українського клюбу в справі кандидатури соціял-демократа Пернерсторфера.

Неконсеквентною, на наш погляд, є і тактика руського клюбу в справі кандидатури на віце-президента парляменту поляка проф. Старжинського. Виступивши гостро проти цього заклятого ворога української ідеї, зарядивши проти нього бурхливу демонстрацію, члени клюбу, після „пертрактацій" з президіюмом парляменту, втихомирились на компромісовій угоді, якою українські посли заповіли, що вони ніколи не допустять до того, щоб Старжинський провадив нарадами парляменту тоді, коли промовлятимуть українські посли.

Дякуючи тому, що віденський парлямент мав ще одну тільки сесію, та й то коротку, і не приступав ще до творчої законодавчої праці, українські посли не могли ще виявити виразно свого соціяльного обличчя і на щоденних актах парламентського життя показати в більшому маштабі всі ті риси, про які тількищо йшла річ. Але один соціяльний склад українського клюбу і дрібно-буржуазна програма його, в залежності від якої стоїть і уміркована тактика, віщують можливість в їх діяльності законодавчій таких самих опортуністичних кроків, які мали місце досі в справах парляментської тактики. З цього боку партійне обличчя „руського" клюбу має багато спільних рис з таким же обличчям Української Трудової Громади в другій Державній Думі. В обох випадках ми маємо діло з опозиційними групами, іноді більш опозиційними в тактиці, ніж дозволяє їхня програма, але в обох випадках ця опозиційність не йде до логічного кінця і витворюється в компромісовий опортунізм.

Який актив з діяльности українського парляментського клюбу? Відповідь на це питання неможлива. Короткий час, впродовж якого працював парлямент віденський, не дав ще українським послам добитись здійснення в законодатному порядкові тих реформ і законопроектів, які зазначені в їх парляментській програмі. Тут ми знаходимо такі домагання: 1) усунення самоволі властей; 2) захорона і розширення конституційних свобод; 3) усунення виїмкових постанов виборчого закону до парляменту для Галичини і виборча реформа до галицького сейму на основі „чотиричленної" формули; 4) національна автономія для українського народу на українській території Галичини та Буковини і видання язикового закону в дусі XIX артикулу основних державних законів; 5) економічне піднесення всіх (?) громадянських верств Галичини й Буковини, а спеціяльно селянства через справедливе порішення аґрарного питання та запомагання стану промислового й робітницького, а зокрема забезпечення всіх робітників і безземельних селян на випадок нездібности до праці; 6) справедливий розділ податків на основі доходового податку і скорочення, а по змозі й знесення військової служби; 7) заспокоєння культурних потреб українського народу, головно ж заложення українського університету; 8) справедливе уложення відносин Австрії до Угорщини. Радикальна частина клюбу, крім згаданих вимог, виставляє ще ось які: 1) виборче право для жінок; 2) однорічна військова служба; 3) увільнення школи від впливу церкви; 4) розділ церкви од держави; 5) примусове одчуження землі на користь безземельних; 6) свобода розводів і рівноправність шлюбних та нешлюбних жінок.

Не зупиняючись над критикою зазначених пунктів програм обох груп українського парляментського клюбу, ми все ж мусимо сказати, що не дивлячись на свою уміркованість, ледве чи можна сподіватись на те, щоб їх можна було здійснити при сучасних державних відносинах Австрії. Вже один перегляд програмових домагань українського клюбу позволяє нам зробити той вивод, що становище українських послів мусить бути наскрізь опозиційним, як до парляментської більшости, так і до центрального державного правительства Австрії, які здебільшого вороже будуть ставитися до тих домагань, а, в ліпшому разі, робитимуть усі заходи, щоб не дати їм здійснитись in pleno, обкраяти їх, або хоч щось увірвати. Тим з подвійною обережністю мусять дбати про вірність своїм програмовим домаганням українські посли, щоб парляментська тактика верховодячих кругів парламенту не могла піймати представників українського народу на гачок „уступок", „обіцянок", компенсацій, себто на той облудний шлях, який за „чечевичную похлебку" продає „права первородства" і замість виховування народніх мас в чистоті певних принципів, прищеплює їм усі ілюзії і шкоди од закулісних парляментських переговорів.

Покищо фактична участь українських послів в загальній діяльності парламенту виявилась у тому, що вони внесли 2 офіційні заяви, висловили 10 промов, зробили 15 внесень, 15 „допомогових" внесень і 85 інтерпеляцій.

З двох „заяв" клюбу особливе значення має перша: „Правно-державне застереження українсько-руських послів парламентарних". В цьому застереженні посли заявляють, що вони: 1) признають національну єдність українського народу без огляду на державні границі, 2) стремління українського народу до повної національної незалежности без огляду на інтереси держав, які тепер панують над українським народом; одним із етапів для осягнення цієї мети українські посли вважають національно-територіяльну автономію українського народу в Австрії.

З-поміж внесень звертають на себе увагу: 1) внесення послів д-ра Дністрянського, д-ра Колесси і ін. в справі утворення самостійного українського університету у Львові; 2) д-ра Олесниць-кого в справі ревізії ґрунтового кадастру в Галичині; 3) д-ра Е. Левицького в справі реформи цілої податкової системи. Цілий ряд інтерпеляцій охоплюють собою надужиття місцевої адміністрації в справах виборчих, насильств над місцевим населенням і т. ін.

В дебатах українські посли приймали, рівняючи, малу участь, але виступи деяких послів варті того, щоб їх занотувати. Таким виступом треба перш усього вважати промову д-ра Олесницького, виголошену ним з приводу „тронової промови"; вона була власне гострою по суті, хоч і спокійною по формі, критикою цілої політики австрійського уряду до українського народу. Виступ д-ра Олесницького придбав йому зразу ж славу першорядного парляментського оратора і досвідченого юриста. Минаючи промови д-ра К. Левицького і д-ра Трильовського, виголошені ними при дебатах „над бюджетовою провізорією", в яких (промовах) вони гостро критикували панування польської шляхти в Галичині, певну сенсацію зробила промова В. Будзиновського в справі переслідування міністром фінансів Коритовським чиновників за політичні переконання. Будзиновський вміло скористав з цієї справи і зв'язав її з цілою системою польського панування в Галичині. Головним ляйтмотивом цієї промови було вияснити неможливі обставини, в яких доводиться жити при польському пануванні українському народові, і подати певну аналогію тому методові боротьби проти цього панування, який пропаґував впродовж довгих років в своїх брошурах Будзиновський і який, на його погляд, являється цілком природнім і логічним для галицьких обставин, себто — апологію терору. Промова Будзиновського, головно тими ілюстраціями, які він наводив до загальної картини „польсько-шляхетської" господарки в краї, зробила досить велике враження на парлямент, а в пресі польській викликала новий похід проти українців і обвинувачення їх в новій гайдамаччині.

Окремо стоїть діяльність українських соціял-демократичних послів в парляменті. Як згадано було вже, діяльність ця стояла в гармонії з діяльністю спільного соц.-демократичного клюбу, в якому українські соціял-демократи мали свою національну групу. Обидва депутати внесли три наглі внесення, одно допомогове, дванадцять інтерпеляцій і в десятьох випадках особисто інтерпелювали представників центрального правительства.

З-поміж внесень варто зазначити внесення в справі заложення українського університету, яке вони внесли разом з польськими соціял-демократами раніш, ніж внесли його члени українського клюбу. Інше внесення, що викликало цілу бурю в парляменті, вчинене було с.-д. депутатом Вітиком з приводу ославлених галицьких виборів. Виводячи на чисту воду поводження під час виборів галицької шляхти, Вітик паралельно зачепив союз останньої в парляменті з антисемітським клюбом і своїм виступом придбав собі досить гарну славу.

Такою в загальних рисах е діяльність українських послів в парляменті Австрії. Як бачимо, вона має добрі наміри і одзначається тенденцією певної продуктивности та працьовитости. Посли з австрійської України справді, в міру своїх переконань та світогляду, хотять виконати ті обов'язки, які лежать на них, як на заступниках свого безправного з багатьох боків народу. Ми зазначили ті неґативні факти, які мали місце в діяльності українського представництва в парляменті. З другого боку ми не можемо не згадати про одну з позитивних рис, яка кидається на очі, і може в певній мірі свідчити про поважне відношення членів представництва до своїх обов'язків, як послів народніх. Ця риса — постійне прислухання до голосу народу, піддержування живих зв'язків з своїми виборцями, а через них і з цілими масами української людности. Виявляючись у формі внесення різних інтерпеляцій, заяв, прохань, частих поїздок послів в свої виборчі округи, в улаштовуванні посольських віч і т. і., вона свідчить про високий рівень порядности і поважности українського представництва в парляменті і до певної міри може бути за ґарантію неможливости з його боку різних „скоків" та „кроків", невідповідних інтересам виборців.

На практиці мусимо зауважити ще одну рису, яка кидається на очі при перегляді парляментської діяльности українських послів. Це — тенденція використати парлямент, як аґітаційну трибуну для національної ідеї, а свої поїздки в виборчі округи — в цілях організації народніх сил для боротьби за національні права. І те і друге є живими і актуальними питаннями для українського життя в Австрії. Йдучи назустріч цим потребам, українські парляментські посли виявляють, що вони розуміють ці завдання і по змозі реалізують їх.

 

 

 * „Україна" т. IV. жовтень 1907 р.  ст.  1-16.

 

 

 

 NEXT